Видана видавництвом “Човен” книжка Гжегожа Гаудена “Львів. Кінець ілюзій” присвячена події, практично невідомій як у польській, так і в українській історіографії – єврейського погрому 22-23 листопада 1918 року, влаштованого польською армією “оборонців Львова”.
Зразу застережуся – сказане вище не означає, що всі поголовно, включно з фахівцями, поняття не мали про сам факт погрому. Фахівці з теми Листопадових боїв – як з польського, так і з українського боку – знали про сам факт. Згадки про антиєврейський терор з боку підрозділів польської армії можна знайти у документах командування УГА та у працях міжвоєнних українських дослідників теми – але згадки ці доволі фрагментарно-фактографічні. Насправді, аж диво бере, чому ця трагедія не була витягнута на світ Божий ще у міжвоєнні роки саме українцями – надто враховуючи жорсткий політичний клінч, у якому знаходилися політичні сили національних меншин у Польщі з партією ендеків та факти політичного союзу УНДО з єврейськими політичними представниками у політикумі міжвоєнної Польщі. Удар був би неймовірної сили. Втім, сюжетів і без того не бракувало...
Олеся ІСАЮК
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”, Центр досліджень визвольного руху
Сама книга – це 33 розділи обсягом майже 500 сторінок, написані винятково добрим стилем (і тут слід висловити захоплення майстерністю перекладача Андрія Павлишина та редактора Олександра Бойченка, які зберегли це чудове письмо). Попри публіцистичну форму, фактично дотримана структура, яку б годилося вимагати від наукових праць – огляд джерел та – частково – літератури, постановка проблеми у вступі та послідовне висвітлення теми у розділах. Починаючи від скрупульозного відтворення хронології погрому, через історію розслідувань – як польським урядом, так і міжнародними та єврейськими організаціями та історію тушування і замовчування, яка супроводиться контекстом – розповіддю про наростання антисемітської істерії та конкретних її натхненників, а також погроми у інших містах майбутньої Другої Речі Посполитої, і до загальної ролі ендеків у подіях, які у польській історії відомі, як “оборона Львова”.
Важко критикувати з історіографічної точки зору книжку, присвячену тематиці, яка майже не зачеплена в історіографії. Тож обмежуся на разі до переліку тем, куди відкриває шлях ця книга і – колізій, які вона роз’ятрює. Роз’ятрює не в сенсі негативному, а просто тому, що така є. Цілком очевидно, що книга відкриває нові і несподівані сторінки, як історії Львова загалом, так і історії євреїв Львова, але не тільки. Книга потенційно додає до розуміння політичних процесів у дні Листопадових боїв, до внутрішньопольського контексту подій, до історії ЗУНР в цілому, міжнаціональних відносин у Другій Речі Посполитій... І це тільки те, що лежить на поверхні.
Значно глибше і “прихованіше” лежать колізії, які піднімає ця книжка. Бо книга, по суті, попри заголовок – не про Львів. І не про львівських євреїв. І навіть не про темну сторону міжнаціональних стосунків у Львові. Мало того, ці 500 сторінок добре написаного і стилістично прекрасного тексту – навіть не про колізії саме польської історії. Вони про ряд універсальних для східноєвропейського регіону колізій, наслідки яких досі регулярно відчуваються у навколоісторичних дискусіях. І ці колізії, які будуть перераховані нижче, вимагали від автора неабиякої сміливості. Або ще прийдуть за своєю платнею – тому що ці колізії зачіпають – і цілком виправдано – почуття і особисті та колективні досвіди такої кількості людей і спільнот, навіть поза Львовом, Україною і Польщею – що шквал емоцій виглядає абсолютно сподіваним.
Перша колізія зустрічає поінформованого читача уже з хронології подій. Спочатку проголошення незалежності Польщі 11 листопада, потім, 21 листопада – відступ українських військ зі Львова і відразу ж, 22-23 листопада – єврейський погром.
Людина, яка добре знайома з історією українців та поляків у контексті відносин з євреями та слідкує за напрямком дискусій навколо історичної пам’яті та проблеми примирення, проведе аналогію, базовану виключно на хронології, з перших же сторінок. Через 23 роки, у червні 1941 року, зі Львова відступає Червона армія, зранку 30 червня у місто входять підрозділи Вермахту, разом з ними – батальйон “Нахтігаль”. Того ж таки 30 червня 1941 року група членів ОУН (б) проголошує Акт відновлення української державності. Майже зразу, 1-2 липня 1941 року у Львові відбувається єврейський погром. За окремими твердженнями, перші акти насилля фіксувалися ще увечері 30 червня.
Десятиліттями у цьому погромі звинувачували саме українців і конкретно ОУН(б). Дискусія триває і надалі. Попри те, що немає документів, де б прочитувалися чіткі наміри, попри те, що у спірних у єврейському контексті документах євреї явно вважалися “ворогом” остільки, оскільки підтримували би ворожі Україні, як державі, сили (тобто питання стоїть чисто у площині політичної лояльності, а ніяк не “расової ненависті” – і ось тут є ряд документів, тексти яких можуть це підтвердити) і так далі. При тому всьому – неможливо заперечити, що у погромі ну зовсім-зовсім не брали участі етнічні українці.
Проблема ситуації полягає не тільки у моральній недопустимості переслідувань за ознакою походження, релігії, раси та ін., а у й тому, що часова близькість, практично одночасність подій, провокує думки про їхню пов’язаність. Резонне зауваження про те, що кореляція, у даному разі часова аж ніяк не означає причинно-наслідкового зв’язку, зазвичай потребує додаткових зусиль. Не тому, що хтось дурень чи заангажований – просто так працює людський мозок.
Моральна ж сторона ситуації полягала не тільки у неприпустимості переслідувань за об’єктивною ознакою чи за приналежністю до певної спільноти, а й у моральній легітимності незалежності. Все досить просто – якщо вважати керівників новопроголошеної Української держави антисемітами і добровільними колаборантами – то тоді стоїть під питанням моральна легітимність Української держави. І доброї половини боротьби за неї у ХХ столітті. Також це питання боротьби проти нацизму – не є секретом, що у сучасному світі факт участі у боротьбі проти нацизму є важливим складником політичної і міжнародної легітимізації. Не випадково Росія підняла на ідеологічний прапор саме мотив перемоги над нацизмом (у якій формі – це вже інше питання) і невипадково у дискусіях на тему перебігу Голокосту у Центральній Європі регулярно знати "пальці” людей, чиї зв’язки ведуть до Москви і явно не до наукових закладів. Що, зрозуміло, ніяк не сприяє виваженості дискусії.
І ось – перед подібною ж дилемою можуть постати і поляки, якщо завісу мовчанки над Львівським погромом 1918 року буде остаточно знято. От тільки що, на відміну від уже майже мему про бандерівців-антисемітів, тут усі докази на столі і добре видно, що люди, які боролися за незалежну Польщу (заради спрощення на хвильку примкнемо очі на польсько-українську лінію) і ті ж люди, які громили єврейську дільницю під надуманими причинами (а потім затирали сліди злочину) – одні і ті ж. Сукупність зібраних Г. Гауденом фактів практично не залишає слідів для сумнівів і спекуляцій.
Отож, виринає сутичка морального капіталу Незалежності з моральною проблемністю окремих дій та особистостей, причетних до її здобуття. Той, хто ризикує влізти у цю тему, неминуче потрапляє між “молот і ковадло”. Чи слід вшановувати Незалежність і зусилля тих, хто клав свої сили і життя заради її здобуття? Без сумніву. Чи слід засуджувати винуватців насильства за етнічною, релігійною, расовою ознакою? Безперечно. А якщо здобуття Незалежності і спалахи насильства ідуть поруч хронологічно? А якщо у останні виявляються замішані представники свіжовизволеної спільноти? Без сумніву, в умовному сферичному вакуумі можливі часові збіги, звісно, є банальна істина, що в кожному народі є свої герої і свої злочинці. Але “осадок залишається”. Штука ще й у тому, що при будь-яких умовах одним з обов’язків держави є забезпечення безпеки своїм громадянам.
Проблема іде далі – якщо персоналії, безпосередньо причетні до здобуття і утримання Незалежності, виявляються причетними також до безпідставного насилля проти інших? Тоді справедливе засудження негідних дій граничить з дифамацією Незалежності, тоді – що? По суті, гра на стороні імперії? Не просто імперії – а “континентальної імперії”, які відрізнялися від “класичних” морських, за апокрифічною фразою маршалка Ридз-Сміглого – “...з росіянами тратимо душу”.
На цьому етапі проблема починає нагадувати подвійний гордіїв вузол – у одній точці сходяться проблеми моральної легітимності Незалежності, права на свободу поневолених націй, ризик мимовільної легітимізації імперій і так далі.
Якщо розширити оглядове коло з чисто єврейського контексту у львівських лаштунках на реґіон загалом, стане зрозумілим, що мало кому вдалося здобути незалежність без того, щоб боротьба проти імперії не супроводжувалася не менш принциповою і затятою конкуренцією з сусідами – такими само позбавленими незалежності народами. І без того, щоб у запалі конкуренції не наламати дров у вигляді взаємної дискримінації, нищення, депортацій та подібного. Класичним прикладом є українсько-польський конфлікт, але це не означає, що ми одні такі. Поляки мали “цуриси” також з німцями і – порівняно з ними частково – з чехами. Чехи – з німцями та угорцями. Для німців це закінчилося великим вигнанням після війни. Ніби і логічно, бо місцеві німці часто ставали або локомотивом окупації, як у випадку з міжвоєнною Чехословаччиною, або одною з її підпор – як у Польщі. Принциповості і лояльності до Вітчизни з вибору, як у адмірала фон Унруга, вистачало далеко не у всіх. Але біда в тім, що при будь-яких спробах аналізу і оцінки такого підходу – концепція колективної відповідальності цілком явна. Бо, скажімо, що завинили діти німецького походження? Вони вже точно не брали карти “фольксдойча” і не кликали Гітлера. От тільки народилися німцями у країні, де німецьке – і цілком закономірно – асоціювалося не з найкращими речами.
І це тільки перша частина коріння цього “гордієвого вузла”. Друга – не надто гучно озвучена правда того, що Західна Україна досі є матеріальним символом трьох конкуруючих наративів боротьби і мучеництва – українського, польського єврейського. І всі три мають усі підстави – як моральні, так і фактичні.
Чи ж не були усі три народи тривалий час позбавлені державності? Були.
Чи не були євреї хронічно об’єктом дискримінації? Були.
Чи українці не боролися за свою державність, чи не гинули тисячами, не йшли у табори, тюрми, під розстріл? Боролися, гинули, йшли.
Чи поляки не поставали усе ХІХ століття, практично щопокоління йдучи на той-таки Сибір, що й українці? Повставали і йшли.
І от – чий гонор гоноровіше? Чия кров червоніша? Так, цинічне питання. І так, без розв’язку. Бо такого роду цінності завжди екслюзивні. Своєю свободою не діляться ні з ким.
Можна поділити землю, на яку висувають суто матеріальні претензії. Але навряд чи можливо – землю-символ.
Заодно на світ Божий вийшло кілька більш банальних колізій. Насамперед, прастара колізія героя і злочинця. Здавалося б, обидві ці іпостасі стоять на чітко діаметральних позиціях морального спектру. А що робити, коли вони об’єднуються у одній особі? У книжці таким героєм-антигероєм є Чеслав Мончинський, річ ясна, з польської перспективи – з одного боку, один з організаторів і центральних фігур легендарної у польській національній міфології “одсєчи Львова” листопада 1918 року, яка, хоч-не-хоч, намертво вписана з усім своїм героїчним капіталом у новітню історію Польщі, а з іншого – організатор і натхненник єврейського погрому?
Проблема з розряду вічних. Історія кожної європейської країни знає діячів, чиї заслуги незаперечні – але які являли собою на рідкість неприємні типажі і взяли на душу не один гріх. Кардинал Рішельє з жорстким “нагинанням” знаті, Бісмарк з “залізом і кров’ю”, Наполеон з агресією на всю Європу і так далі...
Ближче до кінця книги усе виразніше виходять на поверхню колізії, пов’язані з імперським спадком – хоча у випадку Польщі, яка позбулася колоніальної залежності від ”континентальних імперій” сотню років тому, це може звучати дико. Не менш дико – по відношенню до євреїв, трагедія яких не в колоніальному підкоренні, а в розсіянні серед чужих. Насамперед, складається враження, що антисемітизм якоюсь мірою є спадщиною імперій – у відношенні антисемітизму усі три імперії – Німецька, Російська та Австро-Угорська відзначилися так, що перевершив їх хіба нацизм – який виріс з ідей Люгера і Шенерера, сформульованих і сформованих у Відні.
По-друге, колоніальна залежність провокує бажання помсти гнобителям. А одночасно ці ж імперські гнобителі системно працюють над формуванням страху і уявленням про власну вищість і недоторканість. Проблема в тому, що відчуття приниження і бажання помсти не зникає. І ось тут такий само поневолений, як і ти, сусід, завжди є гарним об’єктом сублімації.
Тут на допомогу приходить уже згадані реальні кривди, зазнані у конкуренції за майбутній труп імперії та той факт, що у набір виживання під владою імперії – особливо імперії тоталітарної – завжди входить колаборація і показова лояльність. І коли проти імперії виступити страшно, пам’ять підкаже і коли євреї демонстративно проявляли лояльність до власть імущих, і коли українці влаштовувалися на роботу у “чужі” установи задля шматка хліба, і коли поляки використовували свої зв’язки у адміністративному апараті проти українців, і коли польський поліцейський палив українську хату, а український поліцейський арештовував польського підпільника... І багато що з того буде фактичною правдою. І стане зручним приводом, щоб зробити представників сусідньої спільноти, теж потерпілого від імперії – співвідповідальним за гріхи тієї ж імперії.
Уже у заключному розділі, де йдеться про підсвідомий своєрідний “веймарський синдром” польської дрібної і середньої шляхти, який став поживним середовищем для ендеції і в ґрунті якого лежала дика образа на світ, який допустив до поділів Польщі і на щоденних сусідів – українців та євреїв, які посміли зайняти рівноправне становище – легко добачається, по суті, спроба розрахуватися остаточно з подіями трьохсотлітньої давності...
Признатися правду, у цих розділах дуже бракувало бодай цитат з “Історії агонії” Павла Ясєніци та праць про соціекономічні відносини на Волині і Поділлі ХІХ століття Даніеля Бовуа та Богдана Гудя (а, де-не-де, ще й Ф. Фанона та Е. Саїда) – але прецінь не можна гудити публіцистичний текст за своє бачення вимог до наукової студії.
Так, значною мірою міжнаціональні конфлікти, якими повнилася міжвоєнна Європа, були породженні як постколоніальними комплексами вчорашніх підданців імперій, так і цілком конкретними списками реальних взаємних кривд. І книга Г. Гаудена є добрим нагадуванням цього – за умови уважного прочитання.
Цікаво, що українці у книзі практично невидимі. От тільки, якщо подивитися на текст чисто з української перспективи, то стає тяжко опертися суб’єктивному відчуттю, читаючи книгу Г. Гаудена, що таємним мотором і мотиватором тих поляків, які вперто педалюють тему колаборації українців і їхнього ж антисемітизму, є не що інше, як, висловлюючись словами одного дослідника, “правда про захоронений сором” (Беккер Г. Табір у Бан-Сен-Жані (1941 — 1944): Правда про захоронений сором. - К., 2002). І виникає спокуса відплатити полякам, точніше не так полякам узагалі, як немудрій частині польського політикуму pięknym za nadobne – тобто за регулярні кампанії дифамації, та хоч би і за дивну позицію польської влади у справу руйнації українських поховань. І що робити з потенційною загрозою нового витка українсько-польської “війни після війни” – бо ж спокуса відплатити за “перекладання з хворої голови на здорову” ціною честі українців таки буде шалена? Є над чим задуматися.
Хоча, з іншого боку, книга посилає українцям один доволі позитивний месидж. А саме – ми не єдині, хто втрачав шанси через внутрішні інтриги. Досить перечитати розділи, де Г. Гауден яскраво розписує інтриги ендеції, яка, по суті, застосувала проти своїх конкурентів – “легіонерів” Пілсудського логіку – ”так не діставайся ж ти нікому”, приховуючи інформацію про склади зброї і ігноруючи повідомлення про можливу українську акцію – лише тому, що вони йшли від “легіонерів”, щоб зрозуміти, що логіка, сформульована Борисом Мартосом – “Якщо Україна не має бути соціалістичною, хай не буде ніякої”, аж ніяк не обмежується тільки українцями. Парадоксально, але і такі, дещо віддаючі злорадством сюжети, допомагають зрозуміти, що ми не є кардинально інакшими у значенні “гіршими” чи “безталанними”.
Якщо ж, з іншого боку, звузити оптику аналізу до справ суто польських, важко не зауважити, що ближче до кінця текст стає дещо полемічним. Але навіть знаючи довготривалу польську традицію спору між “ендецією” і умовними лібералами – пишу умовними, тому що, з одного боку, польська політична історія не знала, здається, партії більш шовіністичної і ексклюзивістської за ендеків, але, з іншого боку, це не означало, що їхні противники є демократами – наприклад, політичних противників тогочасних ендеків, “легіонерів”, важко запідозрити у надмірній любові до демократії. Насамперед тому, що політичні сили, складені у своїй масі з ветеранів війни, рідко коли схильні до демократії просто в силу досвіду і інституційної пам’яті. А, по-друге, саме лідер “легіонерів”, Юзеф Пілсудський, у травні 1926 року здійснив військовий переворот у Польщі і залишався диктатором до своєї смерті у 1935 році.
Втім, важко позбутися відчуття, що книга, яка арґументовано звинувачує ендеків у злочинах на ґрунті ненависті сотню років тому, звучить в тон не менш аргументованим звинуваченням сучасним спадкоємцям ендеків при владі у Польщі.
