Колись у Коломиї на день міста я купила собі в якогось чоловіка дримбу. Він мені показав один раз, як дримбу прикладати до губ і як там дзеленькати, і відтоді я собі вчилась. Цю дримбу я ношу із собою по нині. Згодо, випадок зіграв роль у тому, що я навчилась грати на бубні. А відбулося це в горах у «Дідовій Хатчині» вночі, коли всі співали і пускали погарчик до кого їм си схочє. Тоді я й дізналась про «Рись» і школу традиційної музики, куди згодом і поїхала. А старий бубон лише чекає нагоди, аби на ньому вибивати.
Який стосунок ці історії мають до лекцій про традиційну музику, котрі втілила культурно-мистецька ініціатива «Рись» за підтримки Українського культурного фонду? Мабуть той, що ці лекції у ненав’язливий спосіб розкривають значення традиційної музики, намагаються її вписати в сучасний контекст, розповісти про інструменти, техніки співу та гри, звертаючи увагу на локальні нюанси певних регіонів.
Це корисна річ, бо, як правило, коли тебе щось зацікавлює, то ти відразу йдеш гуглити чи шукати книжки за цією темою, аби якось розширити свої уявлення та розуміння про певне явище чи предмет. Таку функцію виконують онлайн-лекції, які вийшли з академічного простору і стали доступними від і для людей, в яких загоряються очі і шкірою пробігають мурашки від слів «традиційна музика».
Припустимо, що ти навчився/лась пісні «Ой, там на горі», бо колись чув/ла у мультфільмі «Жив був пес», співаєш всім. І це непогано. Це дуже добре, навіть. А коли зацікавитися далі, то виявляється — пісня з Полтавського регіону. Більше того, існує окрема полтавська традиція, яку не завжди дооцінювали і яка є чи не найскладнішою у виконанні. І традиція Полтавщини — це не лише традиція саме тих території!
Про це розповідає одна із лекторок — Ірина Клименко: «Феноменальна річ, яка склалась на цій території — нова традиція. Ті формули, які усталилися у більш архаїчних регіонах (наприклад, Поліссі), на Полтавщині творчо опрацювали. Відтак створили абсолютні шедеври. Якщо говорити про ліричні пісні, то це репертуар власне цієї території. Але якщо говорити про обрядові пісні — то схожі типи формул ми знайдемо в інших регіонах, але там ми не знайдемо таких складних їхніх обробок».
Це лише невелика дрібниця, яка наштовхує на думку про те, що переміщення людей впливало на те, як вони співають і що. Більше того, на прикладі «Ой, там на горі» помітно, наскільки спрощували українські пісні у радянський час, відтинаючи складні музичні візерунки твору та висікаючи саме життя звідти, бо впереваж колгоспні будинки культури пропагували доволі кітчеву естетику. Добре, що знання пісні зберегли люди, і знайшлися ті, котрі змогли перейняти. Тож, коли після заглиблення у лекції, слухання старих записів співу бабусь, сам ізнову співаєш «Ой, там на горі», то це вже процес більш наповнений і цінний.
«Рись» чи не перший проект, що показав обличчя та імена дослідників, які зафіксували чимало скарбів, котрі могли б до нас не дійти. В цьому контексті цікаво спостерігати, як гуртуються на одній платформі лектори та лекторки, взаємопов’язані тим, що одні раніше були студентами, а тепер — в спільних позиціях працюють на те, щоб зацікавити людей пісенною автентикою. До речі, власні історії та досвід дослідників найбільше заохочують сприймати інформацію. Наприклад, одна з лекторок — Ірина Клименко своєю харизматичністю та вмінням підібрати яскраву історію з експедицій чи студійних експериментів із піснями утримає увагу слухачів від першої до останньої хвилини лекції.
Насправді, добре, якщо вдасться зустріти таких наставників, які допомагають відкрити живе джерело пісні чи гри на інструменті, або ж і самі ним є: чи то сільський музика, чи співачка, чи то викладач в університеті або в неформальній спільноті. Це справді важливо, бачити як проживають процес носії пісні чи музики. Якось до Львова приїжджали учасниці гурту «Древо» Надія Микитівна Роздабара та Ніна Петрівна Рева з села Крячківки на Полтавщині. Пощастило мені сидіти біля обох бабусь. І сказати, що мене пронизував великий енергетичний потік, то це не сказати нічого. Здавалось, що змінюється не тільки дух, а навіть хімія тіла.
Втім, важко сказати, чи працюють лекції у зворотному напрямку, тобто заохочують людей, котрі зовсім не в темі. Лектори розкривають тему з наукової позиції, що є подібно до пари в університеті, лише в скороченому варіанті. Тут лише зіграє внутрішня воля людини — слухати чи ні.
Утім подкасти, які також записує «Рись», є більш вільними, панківськими і живішими. І традиційна музика вписана в іншу тему, наприклад «кітч» чи «терапія», і формулювання підібрані такі, які для молоді є зрозумілими і «своїми». До слова, хочеться подякувати менеджерам за візуальну стильність. Бо не коле очі і любо дивитись, як на людей падає світло і які довкола декораційні деталі. І річ навіть не в цьому, а в тому, що навіть у таких візуальних дрібницях момент традиційності вписується в сучасність.
Надалі хотілося би більше мультимедійності самих лекцій, тобто більше старих фото, записів музики і можливості довше роздивлятися певні деталі інструментів. Хотілося би, щоб це було поєднання тем і більше їх розширення чи заглиблення, а також — приближення до сучасності, або доведення до дискусійності.
До певного періоду мені здавалось, що у Львові не було відкритої неформальної спільноти, яка цікавилася б традиційною музикою. Панувало враження, що експедиції та запис пісень став більш внутрішнім процесом у роботі пошуковців. Хоча не можна сказати, що українські традиційну культуру у Львові не досліджують чи не досліджували. Це і досі роблять. Але це здебільше відбувається на базі якої інституції, наприклад театру. Однак традиційна музика, яка включена в практику театру, де є глядач і виконавець, не дарує цього спільного проживання, коли всі на рівних співають, грають чи танцюють. А хотілось би, щоб традиція більше входила в реальне життя, а не лишалася музейним експонатом чи виставою в театрі.
І от у відповідний момент я помітила, що очікуване таки з’явилось завдяки Школі традиційної музики. Тобто, ця школа локально сформувала львівську спільноту, яка намагається практикувати традиційні танці та співи. Насправді, це цікаво ще й в тому сенсі, що урбаністичний Львів складно асоціювати з рустикальністю традиційної культурою, але завдяки таким ініціативам — вона стає на видноті.
Хочеться вірити, що такі лекції і спроби витягнути інформацію в онлайн-простір спровокує бажання молодих людей цікавитись традицією, шукати пісні на платформах, які тепер є, та утворювати нові спільноти. Як віртуальні, так і живі у фізичному просторі. Бо коли є спільна енергія і відчуття присутности певної кількості людей, то саме ж коло розширюється і захоплює чи то більше людей, чи то більше музики.
Українська музика несе в собі життя, яке триває в часі дотепер. Вибачте за надмірну патосність. Ув одній із лекцій Євген Єфремов назвав характерну ознаку пісні — це спільність. І річ не лише в тому, що йдеться про спільне виконання, а в тому, що певна мелодія, сенси і тексти переходять поміж поколіннями, що також є спільністю великої кількості людей. І в цьому — справжній скарб традиційної музики.
Тому хочеться, аби такі проєкти будували спільноти людей, через які надалі мандруватимуть крізь віки пісні, музика, танці. Те джерело, яке дає силу.
P.S. А я собі співаю, та все ж чекаю на лекцію про дримби і онлайн-курс з гри на бубні.
Текст: Діана Горбань.
Фото: із офіційної сторінки проєкту «Рись».
13.11.2020