Ненародне данське мистецтво

Як двадцять шість сучасних митців із Данії створили ексклюзивну виставку для України, щоб спробувати знайти спільне культурне підґрунтя.

Відскановане й надруковане на 3D-принтері тіло художника, який не приховує своїх тілесних недоліків, – своєрідний шарж на Бельведерський торс, античну скульптуру, що стала ідеалом фізичної краси.  «Протез» – порцелянова лев’яча лапа, яка додає впевненості в собі: хоча носити її неможливо, та, примірявши на кілька секунд, почуваєшся відважним, як лев. На паркеті викладені фото українських і данських сімей, зроблені в ‘80-ті – важко розрізнити, де українці, де данці. Фото рослин, які проростають із дахів і стін. Данське сміття, привезене до України, де його дзьобають українські голуби. Це робота Люкке Андерсен; вона та її чоловік, данець українського походження Орест – куратори виставки «Поміж нами», яка нещодавно завершилась у Львівській галереї мистецтв імені Бориса Возницького.

Двадцять шість випускників данського Королівського коледжу мистецтв, об’єднані у спілку «Данське народне мистецтво», – хоча нічого традиційного в їхніх творах немає, – були в Україні вперше. Вони щоразу збирають свої картини, фотографії, міні-скульптури та інші експонати у виставку, яка відбувається один раз в одній конкретній країні. Українська виставка – це спроба подумати про те, що нас може об’єднувати чи розділяти, що відбувається з нами на особистісному та глобальному рівнях, як на нас впливає глобалізоване суспільство.

«Ми шукали відкриту назву і створювали всі експонати спеціально для цієї виставки, – розповідає Орест Андерсен. – Це був експеримент, адже данські митці не знають мистецької сцени України й не могли передбачити реакції українців на їхнє мистецтво». Данці були спантеличені реакцією відвідувачів виставки – тим, що українці майже не обговорювали побачене між собою та з митцями.

Орест Андерсен:

«Між Україною і Данією відбувається багато що на політичній та економічній сферах, але в мистецькій сфері це не відчувається. Тому виставка має таку назву – «Поміж нами». Обидві країни мають різні уявлення про мистецтво одна одної, але без жодного підґрунтя. Спроба познайомитися – це експеримент. Люкке знайома з Україною близько п’ятнадцяти років, і конкретно знала, що вона хоче тут представити. Але більшість митців були в Україні перший раз, і для них це досить хисткий ґрунт».

Люкке Андерсен:

«Спілка “Данське народне мистецтво” утворилась 2015 року, аби представляти данське мистецтво закордоном. У своїх думках ми повернулись до 70-х років минулого століття, коли виникало багато спілок, що виголошували свої маніфести самовизначення. Наша назва трохи не відповідає дійсності, бо ми працюємо з сучасним концептуальним мистецтвом, яке нічого спільного з фольклором не має. Взяли таку назву, бо хотіли побавитись словами. Деякі фонди, які нас підтримують, теж ламають собі голову, як народне мистецтво може бути концептуальним. Сам концепт спілки – це не одна виставка, що мандрує з країни до країни, а проект, який створюється для конкретного місця. Організовуємо свої проекти в державних закладах, і для кожної виставки створюємо окрему концепцію та вигадуємо назву – наприклад, в Угорщині виставка називалась «Трансфер». Країни обираємо за специфікою часу і актуальністю.

Ми, як розробники смартфонів, щороку вигадуємо нове. Хочемо виставлятись не тільки в Європі – нас тягне на Схід, до тих країн і культур, які дають таку можливість. Де не відомо, як сприймуть наше мистецтво. Можливо, наступного року поїдемо до Грузії».

Орест:

«Данське суспільство називають суспільством добробуту, але все одно є багато проблемних тем, яких митці торкаються у своїх творах. Люкке багато працює з проблемами екології та ставлення людей до природи».

Люкке:

«У мене була серія картин про ліс – уже не дикий, а відтворений людиною, хоча в Данії його вважають справжнім. Дикої, не зачепленої людиною, природи в Данії вже немає. Я маю бажання показати, що в нашій уяві існує дика природа, яку ми самі відтворили. Обираю не саму природу як суб’єкт, а той спосіб, у який ми відмежовуємо себе від природи. Цікаво бачити, як природу використовують як сцену для певних акцій. І я ми віримо в те, що контролюємо природу – в те, що ми можемо повернути річки з півдня на північ. Ця тема надихнула мене вперше приїхати в Україну. Це було 2001 року, коли я ще була студенткою академії мистецтв і хотіла зібрати матеріал про Чорнобильську зону, про закинуте місто Прип’ять. Тоді ще не було ніяких туристичних турів до зони, й мені вдалося потрапити туди завдяки роботі в Червоному хресті. Я була першою з данців у Чорнобилі.

Також я працювала над темою нелегальної міграції в серії робіт Marсhland про українсько-польське прикордоння і про те, як соціальні обставини впливають на життя людей і природи. Данське суспільство боїться нелегальної міграції. Водночас у нас працює багато нелегалів – часто без документів і в дуже важких умовах.

Дві мої роботи, представлені на виставці, контрастують з уявленням про Данію як країну добробуту. Виявилося, що данці виробляють найбільше сміття на душу населення в Європі, й розв’язують цю проблему, купуючи квоти в таких країн, як Україна. Україна отримує гроші, але також і сміття, й Данія видворяє свої проблеми за межі країни».

Люкке:

«Ми помітили, що тут митці працюють у залежності від техніки, якою вони володіють, і відмежовують мистецтво живопису від фото. У Данії митці працюють із концептом проекту, і не важливо, наскільки ти професійний у тій чи іншій техніці – ти можеш її використовувати, об’єднуючи різні стилі. З іншого боку, ми бачимо потенціал нових митців, що виходять на арену. Наприклад, львівський скульптор Назар Білик – автор відомої у світі скульптури «Дощ», яку купила компанія Versace. Або арт-фотограф Борис Михайлов, фотокниги якого можна знайти в різних музеях світу, зокрема в Данії. Ми віримо, що митці гнучкі й завжди змінюються».

Орест:

«Можливо, “хюґе” стало важливим елементом життя данського суспільства, бо Данія на півночі. Зима тут триває з листопада по квітень, тому потреба у затишку велика. Саме поняття “хюґе” не перекладається. У Гренландії є поняття “кафемік”, яке теж не перекладається – це свого роду бесіда за кавою. У Львові теж є поняття “піти на каву”, яке може бути унікальним, бо тут є своя культура пиття кави й багато кав’ярень.

За часів, коли в Україні були проблеми з електропостачанням, ми їздили до моєї мами – вона живе в Івано-Франківську. Люкке сказала мені: “Ходімо, купимо свічку, запалимо, вимкнемо світло й посидимо за чаєм”. Моя мама дивилась на це й думала, що ми економимо на світлі. Потім ми пояснили їй, що “хюґе” – це не через економію. Це елемент спілкування друзів і колег. Я приїхав до Данії в жовтні 2004 року і сприйняв це явище таким, яке воно є. Там починають готуватись до Різдва за два-три місяці, аби створити святкову атмосферу. Чимало компаній роблять довгу перерву в роботі через Різдво та Новий Рік. 

Але данці не мають патенту на “хюґе”: кожна нація має своє уявлення про те, як створюється приємна, затишна атмосфера. У Йорданії “хюґе” – це коли родина їде на пікнік і дивиться на пустелю. Україна теж може мати своє “хюґе”».