Діана Горбань

«Ой  у неділю рано синєє море грало…», – зненацька, ніби з іншого виміру, звучить у залі. А до цього висіла тиша, хіба що через стіни просочувались звуки міста. І раптом знову: «Синєє море грає, матінка збирає…».

 

 

Спочатку ти чуєш і бачиш обриси тіла тієї, яка найближча до тебе. Наречена чи, як то кажуть на селі, «молода». Хочеш ти чи ні, але вже слідкуєш за її долею, переживаєш за одним з найважливіших моментів в її житті. Згодом наречених стає п’ять – п’ять молодих душ і тіл: на наших очах народжується п’ять доль, п’ять тембрів, п’ять жіночих нестримних енергій.

 

В театральному центрі «Слово і голос» відбувалась прем’єра вистави «Весілля». Втім, це радше реконструкція енергетики стародавнього українського дівочого ритуалу. Ритуалу переходу з дому, зі своєї території до території свого чоловіка, якого нам, глядачам, не обов’язково знати. Тому нам його й не показали. Режисером дійства є Наталія Половинка; наречених втілювали: Соломія Кирилова, Ольга Преображенська, Наталія Половинка, Юлія Цвях, Наталія Олексів; художником проекту є Сергій Савченко.

 

 

Про дійство

 

Чому це не просто пісні, а ціла вистава?Тому що у виставі були дії-яви. Було їх чотири: Вода, Плач, Ритуал, Рід. В кожній яві відбувався процес тонкої зміни, подорожі дівчини до її майбутнього. У цьому випадку – весілля, тобто, зміни чи радше приготування себе до того, що за якусь мить станеш частиною іншого світу. Дівчата відбували ритуали, переживали внутрішньо кожний міліметр руху своєї жіночої енергії, яка відображалась в пісні і супроводжувалась жестами, поглядами, присутністю і відсутністю.

 

Все починається з «моря», але яке ж те море, що має перейти дівчина? Тому далі йде плач: матері і майбутньої нареченої. У дійстві цей плач умовний: дівчата високими і гострими голосами буквально згущували повітря. Це була радше гроза голосів. Навіть психологічно важко витримати таку густину і силу. Спільне коло наприкінці ритуалу, де дівчата, наче ті вакханки, виспівують прощальну пісню, найпотужнішу та найбільш з’єднану з земною енергією. А далі: прощання зі своєю чистотою і цнотою, приготування матері своєї дитини до шлюбу.

 

Дівчата у найбільш напружених моментах підіймають руки догори, шукаючи легкості, світла чи Бога. Вчувається своєрідна розпука та відчай, що народжуються не з сюжету пісень, а з самого досвіду чи пошуку цього досвіду.  Кожна пісня – дуже особиста, інтимна, і цих п’ять енергій були настільки сильними, настільки зосередженими на собі і настільки медитативними, що часом глядачі були зайвими. Складалося враження, що їхня енергія часто витісняла глядачів за межі простору і дійства.

 

 

 

Оформлення

 

В центрі зали стояла куля, ціла обмотана жіночою нижньою білизною. Смілива провокація для першопрохідців, охочих до масних жартів. Хоча мені до душі більш романтичне осмислення жіночої білизни. Це така собі земля з безліччю жіночих доль, бо ж земля – жіночого роду. А жіноча білизна – то особиста історія невідомих. Білизна як одна з форм обрамлення тіла. На відео, яке доповнює декорацію, багато ліній і кольорів, що наростають у несподіваних місцях, як трава проростає там, де є ґрунт, а в цьому випадку концентруються на героїнях.

Згодом запитую художника Сергія Савченка про роботу над виставою:

Мені хотілось, щоб складалось враження про кулю чи то пак жіночу планету, ніби вона зроблена з білизни, ніби вона сама є діючим персонажем і тягнеться до глядача. Часом вона біла, часом кольорова і фактурна, має перетворюватись у вмістилище цілої в’язки образів. Це також своєрідний тест для глядача на здатність генерувати власні образи за допомогою кулі. Чому жіночі бюстгальтери? Бо це добрий матеріал для гри фантазії при доброму розташуванні всіх інтимних жіночих дрібниць. Тут можуть намалюватись в уяві «сексі-тісто», цукерки-рафаелки, навіть треш з магазину «Бомба». Моє завдання зробити з того справжню «бомбу», красиву і небезпечну.

 

 

Саме дійство було радше плинним, ніж динамічним. Бо раніше ритуали були протяжними: поки всі пісні виспівають, заплетуть віночок, вкладуть фату…. Тут теж був присутній цей момент відтягання кульмінації. Ефект плинності створювало акапельне виконання, а ритму додавало тупотіння співачок-акторок. Це дещо допомагало вирватись з полону власних думок. Часом здавалось, що виконавицігеть розгублені, їхні погляди застигали, імпульс зникав. Можливо, це лише моє власне враження, бо з ліжника на підлозі не все можна було розгледіти.

 

Чому це важливо?

 

Ми сьогодні часто забуваємо про важливість ритуалів, тим паче весільних, бо живемо в світі «час – це гроші», де люди невгамовно спішать, де немає часу роздумувати і переживати бодай за себе, немає часу любити себе. Сьогодні всім важливо зробити фотографію, опублікувати в соціальних мережах і похвалитися, який ти молодець, бо знайшов свою другу половинку і одружився, виставивши найкращі світлини. Але ж головне не публічність, а приватність.

 

 

Важливо відчути суть ритуалу, що зберігалась століттями: за яких умов виходили заміж, з якими відчуттями і сподіваннями? Ця історія збережена в народних піснях. Сьогодні відтворювати ритуал з усіма його архаїчними нюансами немає сенсу, хоча кажуть, що нове – це забуте старе. Відповідь – шукати власну інтерпретацію закладених сенсів і мотивів та творити нову історію жінки. Безперечно, її роль в суспільстві змінюється, відповідно тексти та енергія архаїки звучить як мінімум не завжди доречно. Але для того нам дана здатність творити як один зі способів зберегти від забуття головне. 

 

15.06.2017