Литовський настрій

Діана Горбань

Якоюсь неможливою до пояснення атмосферою – без поспіху, майже непомітно, але із шармом – зрезонували Дні сучасного литовського мистецтва у Львові. Хронічне невстигання зумовило потрапити лише на литовське короткометражне кіно і на фотовиставку фотографа Томаса Терекаса, який так ностальгував за домом, що аж почав купувати шпроти.

Це перший міжнародний проект, який режисер Артурас Лютостанскіс організував в Україні. Зібрав митців зі свого оточення і привіз сюди. Так дивно і водночас цікаво, що люди настільки швидко організовують проекти, що як блискавка, зринають швиденько, і щастя, що хтось їх зауважує і встигає побачити. На мою думку, організатори недопрацювали з рекламою, бо коло глядачів могло б бути значно ширшим.

На відкритті виставки «Fish fetish»

Половину вхідних дверей до Галереї сценографії обліпили афішами виставки Терекаса. Коли дивилась здалеку (а зір в мене не дуже), то складалось відчуття, що магазинчик «Все від однієї гривні» навпроти вирішив розширити свою територію. Але ж ні. Три дні там висіли риби, багато риби. Десь зо двадцять рибин у різноманітних фантасмагоричних фотоколажних варіаціях. Автор виставки «Fish fetish» фотохудожник Томас Терекас також пропонував глядачам написати першу асоціацію, пов’язану з рибою. Поки я писала свою, зайшов мужчина. Питаюсь його, чи він знав про цю виставку? «Та нє, мені треба десь три години перебути», – відповідає. Тут я йому переказую прохання автора написати рибну асоціацію. «Йой, та я взагалі не люблю рибу їсти», – відповідає він і йде розглядати та перебувати свої три години. Це, звісно, не тягне на перформанс, який відбувався напередодні, лише мініатюрна замальовка з життя виставки.

У драматичному світлі іронічні рибні колажі викликали навіть зворушення. В контексті шпротів чомусь згадується дитинство, яке щойно вивільнилося із радянського простору. Але сведри і шпроти залишились обов’язковими компонентами мого дитинства. До чого тут виставка риб? Але ж цікаво – вставляти рибу там, де вона, може, не хотіла б опинитись. Наприклад, у квітах. Чи носити нову шкіру, наприклад, з бісеру. Як буденні речі і буденні риби стають чимось особливим в парадоксальному поєднанні, до якого ми б просто не додумались. І вони теж би, напевне, не поєднали б себе з лійкою чи м’ясорубкою. Це так просто і водночас дуже магічно. Такий собі магічний реалізм по-литовськи.

Що ж було далі? Короткометражне кіно. В холодному залі Львівського Палацу Мистецтв нас було трохи більше, ніж риб на виставці. І ми переглядали три стрічки: ігрову, документальну і експериментальну. Трохи з пересвітами, бо проектор спотворив кольори, трохи без розуміння. Але ми були. Фільм «8 хвилин» режисерки Довіле Шарутіте нічого нам не пояснює. Можливо і не конче, бо ми звикли все розуміти і кожен сенс філософсько трактувати. На це ж бо і авторське кіно. Сама режисерка каже, що цей фільм вона вибирала тому, що у Львові, як і у Литві, мало сонця і багато дощу. Єдине, що може врятувати героїню – це солярій і те, що вона не хоче робити, але не має вибору. Тому вона туди йде, аби втамувати голод за теплом. Її другові- оператору сподобався цей сценарій і вони організували знімання цього фільму коштом бюджету. Виявляється, можна ось так просто.

«Холодні вуха» литовський режисер Лінас Мікута знімав чотири роки. Це документальна стрічка про старого чоловіка і його німого сина. Вони живуть в литовській глушині. Режисера цікавить тема села, адже у Литві воно занепадає, як і у нас. Режисер ловив життя. Насправді, це доволі велика розкіш – знімати реальність і взаємодіяти з нею. І все, що в них є, це господарство і їхній зв’язок, який буває дуже різним. Але це також фільм про зв’язок з природою, майже кровний. І в деякій мірі від вівців залежить їхнє життя, так і фінансово, так і по-людськи. Бо якщо в тебе більше нічого нема, то як жити? І як тоді не до кінця вдалий контакт з батьком заховати, витиснути з пам’яті? Неможливо. Але якось потрібно знаходити спільне в побуті. Лінас Мікута казав: маєш інтуїтивно відчувати, що ця тема спрацює. Це як стукати по діжці, і коли вона повна, ти ж розумієш, бо чуєш відлуння. Так само і в документальній стрічці. Саме так він зняв документальне короткометражне кіно про автостоперів, які в грудні у мороз намагалися зловити машину. Він їх підібрав, дав у руки камеру і почав з ними розмовляти. Так за три години народився фільм. Останні три експериментальні фільми були від Бена Шарка. У чорно-білих тонах митець передавав пограничні стани самотності. Як він її сприймає, як її можна сприймати.... Як цю самотність відчуває тіло. Можливо все й не так, але чомусь мені така думка відгукується.

Перформенс «To be or not to be» — з Lilija Super в Галереї Сценографії в рамках Днів сучасного литовського мистецтва у Львові

Колись друг Артураса зацікавив його арт-хаусним кіно, і відтоді почалась ейфорія і захопленням саме експериментальним кіно. Тоді в Литві все тільки починало відкриватись, в досяжності з’являлись різні іноземні фільми. Але дістати щось і подивитись було досить складно. Тож згодом він в Лондоні, де навчався, започаткував кіноклуб. Це було не так просто, бо в Британії всього вдосталь. Але для Артура це було надзвичайно важливо. І вже сім років організовує кіноклуб у Британії, де показував Бергмана, Тарковського та інших митців. Артурас каже, що для нього мистецтво є важливим, поки про щось запитує. Поки запитує про сенс буття людини. І саме тому він організовує в маленькому литовському містечку Ніда біля моря фестиваль сучасних мистецтв вже чотири роки поспіль. «Для мене важливо показати речі в іншому сприйнятті, яке їм не притаманне», – розповідає Артур. – Якщо культурний менеджмент є легким, для мене це безглуздо. Це має бути складно в деякій мірі, щоб можна було боротися за свої ідеї, за свою креативність». Він ніколи не запитує про мету фестивалю чи щось таке, в нього просто є відчуття, що це потрібно робити. На його переконання, зі свободою приходить відповідальність, так само і з кіно. Коли ми творимо – ми провокуємо себе і запитуємо себе, хто ми?