Щастя Ґінчанки

Колись цей будинок по вул. Яблоновських, а тепер Шота Руставелі 8а нічим не вирізнявся з інших будинків «австрійського» Львова. Бо що той будинок – одна з тисяч ниточок міської тканини. А втім вже не тільки, бо ця нитка стає символічною і важливою, бо вже вплетена в тканину пам’яті. Бо екскурсія місцями пам’яті письменниць міжвоєнного Львова трохи витончує сприйняття міста. Ти вже сприймаєш ті будівлі і тих особистостей, наче вони біля тебе, що от-от і торкнешся їх. І цей типовий будинок виявляється будинком, в якому переховувалась поетка Зузанна Ґінчанка. До квартири Зузанни цього року потрапили вперше.

«Львів письменниць». Так називається екскурсія Львовом, в якій поет та перекладач Остап Сливинський та літературознавиця і перекладачка Ірина Фрис розповідають про літераторок, які жили та писали у Львові у міжвоєнний час. В екскурсії виринуло не одне невідоме дотепер мені прізвище, але саме Зузанна Ґінчанка почала «муляти» якимсь неспокоєм дізнатись більше. Хто вона? Як вона була пов’язана зі Львовом? Чи знала вона інших письменниць того періоду, наприклад, Дебору Фоґель чи Рахелю Ауербах…? Паралельно виникало питання, як сьогодні нам читати місто, яке пережило немало травм і яке намагається заповнити білі плями свого забутого літературного та іншого контекстів. Минулого року пазли пам’яті про Дебору Фогель складали в межах Книжкового форуму. То була інтерактивна виставка, яку підготували Ася Ґефтер та Олеся Островська, тоді вийшли поезії та есеї в перекладі Юрка Прохаська, була дискусія. Якось збудили пам’ять про поетку, в якої Львів чи загалом місто стало основною фігурою її поезії. Нещодавно витягнули на поверхню пам’яті іще одне ім’я, пов’язане зі Львовом, – Зузанни Ґінчанки. Центр міської історії, спільно з музеєм літератури ім. Адама Міцкевича, Фундацією сучасного мистецтва Польщі та домом Франка організували «Вікенд з Ґінчанкою», який включав міську прогулянку, кураторське опровадження по виставці, фільм та дискусію.  

І ось ми стоїмо і слухаємо про твої останні роки життя, Зузанно, і як цей будинок не врятував тобі життя. Дослідниця твоєї творчості Аґата Арашкевич вперше була в тому домі. Це був зворушливий момент і для неї, і для мене. Бо вона вперше побачила дім, який до того існував для твоєї дослідниці на фотографіях, звітах, заповітах, в текстах Марека Бєньчика. Чому нам так важливий той дім, де ти любила спати у ванній? Дім, куди ти приїхала, бо шукала безпечного місця і де мешкала твоя подруга Люся Штаубер. Важливий, бо там постав твій останній вірш, який є чимось більшим, ніж вірш про знищення, більше ніж про те, як ми втрачаємо пам’ять історії геноциду. Для твоєї дослідниці цей вірш є майже частиною твого тіла, бо, можливо, ти носила цей вірш при собі деякий час і він став посланцем тебе для нас сьогоднішніх.

Non omnis moriar  

Non omnis moriar – моя горда вітчизна,
Луки моїх скатертей, фортеці шаф важенних,
Широкі простирадла, коштовна білизна
І сукні, ясні сукенки залишаться після мене.
Я тут не маю нікого й нічого у спадку,
Хай же юдейські речі долоня твоя затопче,
Хомінова, львів’янко, розторопна дегенератко,
Хижа стукачко, матере фольксдойча.
Твоє, хай твоїм і послужить, бо навіщо – комусь-то?
Мої рідні – не лютня, не порожнє імення.
Пам’ятаю про вас. Коли йшла ота муштра,
Пам’ятали ж про мене. Згадали ж про мене.
Хай же друзі мої, при бокалі засівши,
Поминають мій скін і свої також статки:
Килими й покривала, полумиски грішні,
Нехай п’ють цілу ніч, а як світляна латка
Зблисне в небі, шукати йдуть злота і перснів,
У диванах, матрацах і в килимах перських.
O, з яким же запалом візьмуться до праці!
Віхті кінського волосся й сіна найперше,
А затим подушок і перин оболоки
Пристануть до рук, ніби крила, а зранять, як терня.
То кров моя зліпить пір’їни із пухом вологим
І окрилених раптом у янголів оберне.

Можливо, ти не писала його тут, в цьому домі, але він говорить про події, які тут трапились з тобою. Про польську консьєржку Зоф’ю Хомінову, яка доносила на тебе тричі, і двічі ти виходила через кухонні сходи, а востаннє втекла зі своїм коханим Янушем Возняковським до Кракова з фальшивими документами спольщеної вірменки Марії Данілєвіч. І ось ти вже в Кракові, живеш окремо від свого чоловіка Міхала, не виходиш з помешкання на вулиці Міколайській. Але в твого коханця Януша знаходять адресу твого чоловіка, а потім і тебе забирає гестапо. І в травні 1944, вже перед входом радянських військ, тебе розстрілюють в концентраційному таборі в Плашеві під Краковом.

Але вже ми не перед твоїм будинком, а на виставці «Тільки щастя є справжнім життям», яка присвячена тобі. Її гостює Центр міської історії, а привезли її кураторки Йоанна Поґожельська з Варшавського музею літератури імені Адама Міцкевича та Сильвія Шиманяк з Фонду сучасного мистецтва. Довкола історичних фактів поєдналося те, як сучасні митці розуміють твоє життя. Як тільки вперше тут опинилась, все здалось звичним: твій великий портрет, неонова вивіска твого кредо «Тільки щастя є справжнім життям». Але згодом чую цокання стрілок годинника чи то жіночих підборів, та інший звук (про його джерело ще невідомо нічого), але він не дає спокою, навіює тривогу і стан, коли хочеться сховатися від світу, в цих неонових гаслах. І далі починається смерть – перший етап виставки.

Твій останній вірш є прощанням з  приятелями, з речима, середовищем. А також він став доказом доносу на тебе. Агата Арашкевич каже, що цей останній вірш важливий, бо він є джинглом чи міксом мотивів класичної європейської поезії (Горацій) та польського романтизму (Юліуш Словацький). А також тому, що ти вибрала польську мову як мову своєї творчості, яка була для тебе незвичною. Ти пишеш, що тобі не вціліти, це є твій вибір, що мова зростає і помирає разом з тобою. Цей останній вірш став пам’ятним символом європейської цивілізації в чорні часи. І цей вірш стосується не лише тебе, Зузо, але й загалом того, як митці переживали переслідування, і як ми розуміємо це зараз, розуміємо самих себе через цей вірш. Я відчувала відчай, неспокій, можливо страх, хоч на виставці нічого подібного не було. І насправді виставка – не про трагедію.

Навпаки, мене дуже вразив її якийсь такий побутовий аспект, не пов’язаний з літературною діяльністю. Ось наприклад, у відеотворі художник Четвертинський підкреслює момент з волоссям. Кажуть, що воно в тебе було красивим, і саме за волосся тягли тебе гестапівці. У відео волосся крутиться і розчиняється в абстракціях, в природі, де ж бо саме там, на природі,  найчастіше розстрілювали євреїв. Воно шалено крутиться, як ураган, бо тоді час саме так шалено і страшно закручувався у смертоносні вихрі. І ти, Зузо, в ритмі вальсу проходиш в кадрі. Танцюєш. Лише одне єдине відео з тобою. І це лише один експонат настільки вразив. А їх там багато. Кожен арт-об’єкт пов’язує з тобою емоційно, а архівні матеріали додають інформації.

Важливо, що, окрім цієї трагедії, на виставці представлений варшавський довоєнний період, коли ти, тоді ще дуже молода, приїздила до Варшави й одразу намагалась робити неймовірну кар'єру, намагалась утвердити себе як поетку і одночасно здійняла фурор своєю красою у літературних салонах столиці. Твої вірші публікують у газеті «Wiadomości Literackie», ти пишеш статті у сатиричному часописі  «Szpilki», в яких іронізуєш та критикуєш дійсність, висміюєш антисемітизм. В товаристві мистецької богеми ти стаєш популярною, окрасою, певною мірою завдяки своїй вроді, але також і своїй сміливій поезії. Тому ти вже встигла видати збірку (єдину прижиттєву) «Про кентаврів». Тобі і там було важко через свою вроду, від якої ти намагалась втекти.

Аґата Арашкевіч каже, що ти була по-особливому, фатально красивою виразно єврейською красою. Як згадує подруга її дитинства Марія Брандис: «Була гарна, але то була врода семітська… темна брюнетка з темною шкірою. Тоді то був вигляд, за який били. Отже вона була Королевою Недоброго вигляду, ота краса, така біблійна. Усвідомлювала те. Мовила до мене: “Знаєш, я є як мурин”». Переважно у мистецьких колах викликала подив серед чоловіків: поетів, літераторів. Те середовище тоді, зрештою, переважно було чоловічим. Гінчанка, з тією своєю красою, ставала одразу бажаною, а водночас – акцентованою.

Ти це відчувала, й, на мою думку, передавала якраз ці відчуття у віршах. У них ми можемо зрозуміти декілька твоїх підставових тем: вибір мови, свідомо зроблений ще в дуже юному віці; межі функціонування красивої єврейки, тобто, дивний спосіб функціонування краси. Справжня єврейська краса набувала ознак крихкості, навіть заплямованості. Те, що було лише певною невигодою, фетишизованою у літературному житті, з початком війни перетворилося у печать, вирок на обличчі. Красиве обличчя було вироком. А закінчується виставка твоєю єврейськістю, тим середовищем, в якому ти зростала. Все почалось із Києва та Рівного. Бо в Києві ти народилася в родині російськомовних євреїв, тому вдома говорили російською. Твоє справжнє прізвище було Ґінцбург. У 1917-му році життя в російській імперії було неспокійним і твоя родина вирішила втекти на терени східної Польщі до Рівного, де мешкала твоя бабця – Клара або Хая Сандберг. Згодом батько покидає сім’ю, бо вирішує стати актором і їде в Америку, мама виходить заміж за чеського пивовара і виїжджає до Іспанії. А ти залишається в Рівному з бабусею, яка тебе виховує. Саме тоді ти вирішуєш стати польською поеткою і вчиш польську мову у польській гімназії. Ти так добре навчилась мови, що починаєш писати вірші, які були відважними, сповненими еротичними алюзіями і бунтом жіночого тіла в патріархальному суспільстві. Привернула увагу польських поетів і в 17 років потрапила до уваги Юліана Тувіма, який став твоїм  патроном і відкрив двері до літературного середовища Варшави.

Всі ці факти візуалізували, як в реальності переплітається те, що ми називаємо життям і те, що називаємо творчістю. Саме життя визначає творчість, тому, коли ми розуміємо біографію символічно чи тематично, тоді творчість промовляє до нас виразніше, поліфонічніше.

Вже майже ніхто не пам’ятає про Зузанну в тому будинку на Шота Руставелі 8а. Аґата Арашкевич та Остап Сливинський натрапили на Ярославу Матічин, яка живе по сусідству з колишньою квартирою Зузанни. Вони питали, чи в неї були близькі стосунки з євреями і чи відчувала пустку, коли єврейська спільнота зникла? Пані Оксана розповіла історію сукні, яку пошила її довоєнна єврейська подруга Ґіця, чудова кравчиня, яку розстріляли німці. Вона жила у селищі Верхнє Синьовидне. Пані Оксана описувала розстріли як кінець світу, бо такого ніколи раніше не відбувалось. І ця сукня була єдиним спогадом про її подругу. Важливо, що сукня не пережила того, що сталося після війни. Пані Оксана з сім’єю вирішили тікати на Схід, коли почались радянські повоєнні репресії, і залишила сукню у колишній хаті.

Остап Сливинський: «Ця сукня є метафорою нашої історичної пам’яті і нашого жалю. Те, що ми пам’ятали про наших колишніх зниклих сусідів, елементів колишньої спільноти: та пам’ять не пережила того, що відбулося після війни. І нам треба зараз відновлювати цю пам'ять».

Вже під час дискусії  в домі Франка Аґата Арашкевіч говорила про те, що Львів – це є розповідь про початок загибель Зузанни. І дуже складно відділити творчість Зузанни від подій Голокосту, бо це змінює перспективу погляду. Ми не можемо уникнути цієї трагічності і мусимо з нею зійтися. Ми стикаємося з розповіддю культури, яка перебувала в момент знищення, вирви. Аґаті здається, що в Польщі сьогодні є схожа проблема, як і в Україні. Ми стаємо монокультурним суспільством. Ця травма і жалоба, яку ми не усвідомили, є тим болем, який спричиняє те, що ми стаємо біднішими. Немає жодного іншого виходу, ніж пропагувати багатокультурність, існування спільного життя, любові до себе і до інших, бо це робить нас сильнішими, більш свідомими того, що ми робимо.

Аґата Арашкевіч: «Ми розмовляємо про місто, де зустрічаються долі різних письменниць. Багато хто з них має передчуття майбутнього. Не знаю, чи це пов’язане саме з цим містом, але цікаво, що у Львові існує можливість пошуку натхнення для літературних творів і передачі реальності, наприклад, як у Дебори Фогель». «Якби Ґінчанка чи Фоґель були цікаві лише з точки зору трагічної загибелі і непростих викликів, перед якими були поставлені, ми б так багато не говорили про них», – стверджує Данило Ільницький.

Вони були мисткинями, творчими людьми. Тож ми можемо шукати в їхніх поезіях відповіді на ті питання, які виникають зараз. Їхні вірші непрості, написані у відповідній поетиці, в них є печать того модерного zeitgest. Маємо багато паралелей з українським і польським контекстом, не тільки тому, що вони більше чи менше були обізнані з  цими літературами, бо Дебора Фоґель  друкувалась в часописі «Sygnaly», де також друкувались українці, а Ґінчанка в радянський період, наприклад, намагалась перекладати Тичину. Їхня спорідненість була також і на рівні образів та апокаліптичних візій, які існували в урбаністичному контексті тодішньої міжвоєнної Польщі.

Крім того йдеться про ідентичність жіночу, єврейську, львівську, на загал людини модерної. Про загальну понадстатеву ідентичність митця. «Відкриваючи для себе Ґінчанку, працюючи до того з Фоґель і загалом з іншими постатями міжвоєнного Львова, я хочу сказати, що бачу візіонерський погляд поетів міжвоєнного періоду. Всі тепер кажуть – міжвоєння, і це не тільки міжвоєння між Першою і Другою війнами, а це міжвоєння, яке завжди актуальне, ми постійно перебуваємо між війнами внутрішніми. В Ґінчанці я бачу сильне внутрішнє нутро. Навіть якщо розумом вони цього не відчували, то в спогадах про Ґінчанку ми знайдемо інформацію, що вона дуже дивно, зі сміхом, ставилась до зауважень польських колег про те, що гряде трагедія світового масштабу. А в поезіях це дуже відчутно. Ми кажемо, що вона була дуже вродливою жінкою, окрасою товариства, розумною, ексцентричною в позитивному сенсі, але у віршах вона є достатньо схвильованою і демонструє певний страх. Це ще раз підтверджує, що маємо справу з оголеною душею, яка тонко ловить сигнал, не усвідомлюючи це розумом», – розповідає Данило Ільницький.

Популяризація інформації про літературні постаті міжвоєнного Львова актуалізує питання, як місто має навчитись себе читати. Після того, як Львову присвоїли статус міста літератури Юнеско, вирішили зробити літературний путівник, частина якого складається з довідника з важливими літературними іменами. Остап Сливинський мав змогу ознайомитись з ним до друку. Виявилось, що там є багато важливих імен для різних національних літератур, але немає важливих імен, які перебувають на марґінесі цих літератур, але важливі для міста. Наприклад, якщо взяти польськомовних письменників, то в цьому переліку є Марія Конопницька, яка померла тут, і де Львів був епізодом у її житті. Але у цьому переліку немає Зузанни Ґінчанки, Дебори Фоґель, Рахелі Ауербах, Рахелі Корн, Мауриція Шимеля – авторів, невід’ємних від міста, для яких місто ставало останнім прихистком чи гробовою дошкою. Вони, вибираючи реальну спільноту міста, а не уявну спільноту нації, несвідомо прирікали себе на забуття,бо реальна спільнота міста має коротшу пам’ять, ніж уявна спільнота нації. Може тому, що міська спільнота є строкатою і говорить різними голосами, які заглушують один одного, натомість уявна спільна нації говорить в унісон. Національний канон дуже часто для автора чи авторки, які потрапляють в цей канон, відіграє роль певного поплавка, який витягує ім’я на поверхню пам’яті. Тоді як авторки чи автори, які вибирають реальну спільноту міста, які асоціюють себе з містом, а не з нацією як великою ідеєю і оповіддю, часто опиняються під руїнами міста, яке в черговий раз розпадається, а потім знову постає з руїн. Чиєю сферою відповідальності є ці авторки та автори? Ті, які провалились у щілини між великими національними оповідями? Вони, як мінімум, потребують нового відчитування. І ми, творячи новий історико-літературний інтертекст, який є сполучною тканиною між цими оповідями, маємо витягти їх на поверхню.

Для Данила Ільницького дуже важливим є той згусток енергії, який ми можемо послати людині в символічній християнській формі. Важливо і зворушливо пам’ятати про те, що, наприклад, тіло Дебори Фоґель є безпосередньо «у тілі» міста Львова, тому що вона тут була похована серед багатьох інших знищених євреїв. Так само як і Зузанна Гінчанка під Краковом. Але це символічне місце, де ми можемо пошанувати їхню пам’ять молитовно, наразі є відсутнім.

Данило Ільницький: «Текст не існує, коли його не читають, і він не є присутній в найрізноманітніших формах. В час, коли ми не можемо опрацювати велику кількість інформації, коли дуже багато контекстів на нас посипалось після здобуття Незалежності, ми не можемо усвідомити та до кінця осмислити культурні та історичні аспекти. Для того, щоб зростися з ними, особливо з текстами поеток, ми маємо виконувати ці тексти, виконувати своїм прочитанням, буттям з цими текстам. Можливо я натискаю на традиційні кнопки про пам’ять, але дуже часто ми до них повертаємося, і я думаю, ми маємо прекрасні приклади, як можна пам’ятати позитивно».

PS. Перший приклад – це спроба перекласти поезію Зузанни Ґінчанки. Професор Ярослав Поліщук прийняв виклик і ця книжка з’явилася минулого року. Вона не продавалася, але її можна знайти в публічних бібліотеках Львова. Це є добрим сигналом, бо пан Ярослав як представник міста Рівне перейнявся тим, що в цьому місті жила поетка Зузанна Ґінчанка. А інший добрий приклад стосується Дебори Фоґель, вірші якої переклав Юрко Прохасько. Це є один з тих шляхів, яким ми можемо рухатись далі.