1.
Вічна память.
На невеликім просторі землі я начислив вісім кладовищ. Це ті два високі мости через ріку, залізничий і возовий, загнали стільки людий у могили, що аж вісім кладовищ повстало. Боронили їх одні і гинули, боронили їх другі і гинули, будували наново, руйнували вдруге, в трете, — і за кождим разом зростало число могилок то тут то там. А тепер нема ні мостів, ні їх оборонців, за те є вісім кладовищ.
З них два великі, по воєнному упорядковані; покійники лежать рівними рядами, як на муштрі, мають хрести, написи і числа — ох, які числа! поза 20.000! — і мають памятники. Один з них, найбільший, має напис: Pro patria. Це памятник для оборонців тої спільної австро-угорської "вітчини", що для одних народів була вітцем, для других вітчимом, а для третіх тяжким ворогом — і тому сама також загинула. Солодко і славно за вітчину вмирати, — але треба її мати...
Не люблю цих муштрованих кладовищ. Мені найбільше подобалося маленьке кладовище на високій кручі, над рікою, недалеко покинутих окопів. Той, що вибрав це місце спочинку для своїх побитих товаришів, був поет. Тут такий гарний вид на велику ріку, на села в низу, на поля, на ліс, — при заході червоного сонця, при рожевих хмарах і легкій імлі, над водою панорама ненаглядна.
Товариші наклали тут покійникам сильних хрестів з дашками, щоби дощ не сполікував написів. Сердешні слова відзивалися з дощинок: "Пращай, товаришу!" — "Вічна память тобі!" — Обвели кладовище плотом і дротом і пішли собі у світ. Бог зна куди. Уже й не вернуться сюди ніколи.
На малім кладовищі виросла буйна трава, місцями бодяки, маки, і вже дві акаційки вихопилися із землі.
У падолисті вдарив мороз. Потім знову потепліло. Я вийшов у поле. На кладовищі на кручі не застав я ні плота, ні одного хреста, тільки колючий дріт лежав на землі.
— Слухайте, ґазди, це хто позабирав хрести.
Селянин, що переходив попри мене, відповів зневажливо: — А хтож би? Люде! Вдарив мороз і люде запалили собі хрестами у печі. Покійникам на що хрестів?
— Покійникам не треба, але живим, на памятку.
— Живим? Хто цих покійників знає? Хто їх тут буде шукати? Хто їх має памятати?
Так, це правда.
"Вічна" память тривала всего три роки...
2.
Інвалід.
Я сидів на високім березі Дністра і дивився, як у низу, від ріки, стрімкою стежкою під гору йшов якийсь чоловік. Я знаю цю погану стежку; добре треба насопітися, поки вилізеш, але за десять хвилин всеж таки можна бути на горі. А оцей чоловік помалу йде, дуже помалу. Сиджу вже з пів години, а він ще й половини стежки не уйшов. Хто це? Чому йде так помалу? Не бачу добре своїми короткозорими очима.
Виймаю часопис і читаю. Горе побідженим! горе тим, що впали! Ніхто їх не підойме! Ще й придавлять, чоботом на горло стануть. У церквах будуть проповідувати любов, а поза церквами ненависть і смерть ближніх... Гірко читати часописи, а проте читаєш і сам роздрапуєш живу рану на душі...
Минає ще з пів години. Надходить чоловік із стежки. Ах, цеж вояк: На правій нозі від коліна зелізна протеза, під пахою деревляна куля-підпора, рука обвита, голова забандажована, на плечах мішок, з мішка видко два бохонці хліба. Ледви живий виходить на рівну дорогу, шукає місця на відпочинок і просить мене: "Поможіть мені сісти!" Підбігаю і саджаю нещасного на мураву. Минає кілька хвилин. Інвалід протирає собі очи, рушає устами, мовби їв повітря, поправляє попруги від мішка і вкінці зітхає тяжко: ох!
Даю йому папіроску і думаю собі: "Бійтеся Бога! така руїна — і ходить по світі та ще такими стежками!"
— Ви звідки йдете?
— Ходив у село за хлібом. Знаєте, у шпиталі мало дають їсти, а я по тифі тай їсти хочу. Вийшов із шпиталю тихцем, ніхто не бачив...
І почав чоловік оповідати своє горе. На війні втратив ногу, а голову і руку йому тяжко поранило. Рани погоїлися і його пустили до дому. Дома нужда. Він коваль. Сили до роботи нема. Потім занедужав тифом. Рана відновилася — мабуть жовнуватий з роду. Взяли його до шпиталю. Ні жити, ні вмерти. Десь здорові, не каліки, вмирають, а його Бог держить на світі — не знати, по що і на що? Тільки заваджає всім. Коли пустять із шпиталю, то хиба з моста та у воду! Чому його не вбило на смерть на війні?
— Але я розбалакався, а там уже певно шукають за мною. Ой, Боже, Боже!
Я поміг йому встати і він пошкандибав помало до шпиталю.
Треба дочитати часопис.
Нема надії, щоби Вільсон перепер у світі свою миролюбиву проґраму. — Тисяча вісімсот офіцирів і пятьтисяч вояків сидить у вязницях за крадіж. Розбишаки у столиці. — Епідемія в цілім краю. — Дорожнеча росте. Голод, голод, голод...
Годі! Цілий світ — інвалід, оттакий самий, як цей, що пішов до шпиталю з хлібом у мішку. Доборовся!...
[Громадська думка, 13.05.1920]
13.05.1920