Земля.

Мені треба було цукру, а що ніде не можна було купити, пішов я до знакомого пасічника за медом. Він не кождому продавав мід, але я мав ласку в нього, сам не знаю чому. Мабуть тому, що коли ціле село кричало на нього і на його жінку:"скупарі!", я віддавав їм обоїм честь як добрим господарям, старому приносив деколи часописи і книжки, — я пересвідчився, що він прочитав малу історію України, — і взагалі розмовляв з ними, як з людьми. До мене були вони привітні і гостинні.

Жили собі обоє в малій, низенькій хатчині, котра зовсім потонула в деревах. Були бездітні і хоч уже старі, все однаково запопадливі і ощадні. Дармоїди, коли бачать таких людей, не прощають їм пильности і сердяться, що вони не розкидають майна. Звідси — "скупарі!" Проте, не перечу, і мене дещо чудувало у цеї старенької пари. Він, на приклад, уже з чверть століття не був у містечку, хоч до нього було ледви кілька кільометрів ходу. Просто не мав потреби. А кожде з них окремо складало свої доходи: він зі свого господарства, поля і пасіки, вона з города, за яйця і за молоко. Старий дідусь раз при мені упімнувся у жінки о гроші за збіже, дістав їх, зложив банкноти гладко у книжку і обвязав її туго мотузком. Мусіли, очевидно, мати свій рахунок в тім, що не вели спільної каси. Розуміли одно одного і без говорення; не даром прожили вже більше, як пятьдесять літ, з собою.

— Щож там чувати? — спитав мене дідусь, відміривши мені меду.

— А щож? Самі знаєте, Поляки прийшли.

— Знаю, бо в мене бочку меду забрали. Шукали ще за збіжем, але вже Українці вичистили мені комори, а нового збіжа ще нема.

— Якже ви виходите на таких інтересах?

— А так, хто не хоче, той скубе. Дещо заплатять, більше дармо беруть. Велика ласка, коли дають максимальну ціну. Пан, дідич не дасть збіжа за приписану ціну, він продасть у двоє, в троє дорожше, а я мушу тай у нікого й не упоминаюся більше. На що мені біди? Я хочу мати спокій.

— Ну, чей у цій западні над рікою ви мали більше спокою, ніж села при дорогах.

— Так вам здається пане! Найдуть чоловіка, хочби під землю сховався. За хлібом ходять, як пси голодні. Робітника нема, бо цілий світ воює або дармує а як найдеться робітник, то ставить ціну за свою працю, як за рідну маму. А ти, старий, роби на дармоїдів, ще й медом осолоджуй їм життя! Находили мене тут дома всі війська, які тільки були. Але я не такий дурний, як вони мудрі!

— Якже то?

— Ну, радив собі. Що хотів дати, то давав, а чого не хотів, то ховав. Без того я сам з голоду згинув би, хоч маю шіснайцять морґів поля і цілий рік працюю, як віл. Все забрали би, якби не сховав, навіть на засів не лишили би. Хто з них думає про другий рік?

— Всеж наші були ліпші люде, як чужі.

— Ей, де там! всі однакові! — відповів старий, погладив пристрижену сиву бороду, застановився і додав: — Звичайно, волів би своїх, бо свої, — це вільно. Вони більше розуміють чоловіка. Але поза тим наші так само більше язиком мелють, як працюють.

— Не розумію вас; є всякі люде і в нас, так як у других.

— Ні, не те! Мені, бачите, нераз приходить на думку, що люди не за землю бються, тільки за свої вигадки. Була тут Австрія — ну, добре! Шануй цісаря, плати податки, дай рекрута... А поза тим поле родило, як давно, коли його засіялося, і сонце світило, як перше, і Дністер плив, як звичайно у Чорне Море. Прийшли Москалі — ого! вже та сама земля не Австрія, тільки Росія! Нехай буде і Росія! Молися вже не за Франц Йосифа, лише за Николая, і навертай себе на инший лад! Але земля родила так, як перше, коли її зорали і засіяли, і сонце світило, і Дністер плив своєю дорогою. Робиш собі своє діло і забуваєш, як землю називають. Що мені до того? — Розпалася і Австрія і Росія, прийшла Україна. Слава Богу, коли свої, то й овшім! Але земля не родила краще, відколи вона Україною наривалася, і сонце не світило инакше, і Дністер не плив у гору, тільки в низ, як доси. — А тепер прийшла Польща. Знову крик і ґвавт: це вже не Австрія, не Росія, не Україна, тільки Польща! Подумайте, за пять років чотири рази инакше земля називалася. І що вона на тім зискала? Нічого! тільки здичіла, буряном заросла. А люди все те саме, — одні: то наша вітчина, другі — то наша вітчина! Видумають щось таке, бються, мордуються, а вітчина вже не пшеницю родить, тільки бурян.

Я не згодився зі старим і почав йому поясняти, що це так, як з його господарством: він властитель своєї землі, а нарід хоче бути властителем своєї землі, широкої.

— А чого ж напустив стільки чужинців на свою землю? Тепер треба терпіти. От за моєї памяти, за молоду, в селі не було жида, а тепер є пятьох. Чого-ж їх пустили в село? Чому землю продали їм? Оттак із народом.

— Давно силою брали, — замітив я — так як у вас тепер збіже.

— Ви мене не беріть на приклад! Я сам один, старий дід, не обороню себе, — а то цілий нарід, міліони! І дав себе взяти під ноги!

— А преціж ви, як пасічник, знаєте, що і пчоли нападають на пчоли і рабують.

Я думав, що сим прикладом найкраще пересвідчу пасічника, однак я зле вибрався.

— То пасічник винен, коли так діється; у мене того не бувало — відповів він коротко.

— Чекайте, ґаздо! До чого ви то говорите, бо я вас добре не розумію.

— Говорю до того: Хто землю направду любить і коло неї ходить, того і земля любить, — все одно, як її називають. А хто її лише словами любить і тільки всеї журби має, як її по свойому назвати, то той з неї не буде мати пожитку. До тепер було так, що хто лише приходив у село, кождий казав: дай! а ніхто не казав: на! А всі називали себе оборонцями цеї землі! Робити треба, а не язиком молоти — ось що!

Що воно таке? — думав я собі. — Якийсь космополітизм? Мужицьке "все одно", котре позваляє нашим людям жити денебудь: і на Поділлю і в Канаді і в Бразилії і в Азії? Що їм "все одно", а що ні? Що закорінилося в їх душах глубоким коріннєм, а що причепилося тільки злегка і зверха? Чи то тільки перший степень розвитку, просто звичайна боротьба о життє і прожиток, без жадних дальших культурних забаганок?

— І добре вам з цими думками? — спитав я старого.

— Добре, не добре, але одно певне: я до нікого не ходив за хлібом, тільки до мене ходили. І такі люди, як я, потрібні!

Цего не можна було заперечити. Мені навіть подобалася така певність себе, майже гордість. Тільки чи так думають усі хлібороби? І що можна будувати на цих думках у дальшім розвитку народу?

Ми сиділи на лавочці в пасіці серед тихого, милого гомону тисячів-тисячів пчіл. Отся пасіка — це була "вітчина" цих невсипучих робітниць, котрі зовсім вдоволені з життя, коли їм лишають стільки поживи, щоб могли жити і працювати; поза тим вони не жалують, коли й инші поживляться їх працею. І зовсім байдуже їм, чи земля зветься Україна чи Польща. Мають свій порядок у життю — і за иншим не тужать. Мають свої радости і смутки, мають і спочинок, але передовсім мають працю, працю від молодости аж до смерти.

Чи не навчився пасічник своєї фільософії від пчіл, з котрими так довго живе? Чи можна вважати його щасливим? Чи таких людий нам треба?

Інтеліґент, що на війні згубив не життє, тільки душу, згубив протоптану дорогу, котрою йшов разом з иншими людьми, згубив віру в ідеали, все готов уважати великим фільософом навіть звичайного хлібороба, бо цей якось дає собі раду з життєм, іде своєю дорогою певно і знає, чого хоче. А під нами освіченими земля непевна, розсувається, як сухий пісок, як каміння на обічах гір, і ми летимо стрімголов у пропасть. Прийдеться мабуть, покинувши гордощі, завернути до старої криниці життя, до щоденної праці без високолетних забаганок, а журбу про будуччину лишити наслідникам.

[Громадська думка, 06.05.1920]