Під таким заголовком принїс Kurjer Lwowski в окремім додатку до 284 ч. відповідь д-ра Ив. Франка посл. Тадеєви Романовичеви на єго статью "Domowe spory Rusinów", уміщену в 226 ч. Now-ої Reform-и. Річ заслугує на те, щоби наших читателїв близше з нею познакомити. Але для поясненя ґенези згаданої відповіди д-ра Франка мусимо пригадати де-що, о чім в своїм часї вже доносилисьмо.
Ото на передвиборчих зборах, котрі д. 10 вересня с. р. відбули ся на ратуши у Львові, д-р Франко звернув ся з интерпеляцією до демократичних бувших послів міста Львова, як они глядять на справу руску. В тій интерпеляції докоряв послам з лївицї, що в справі рускій не мають самостійної проґрами а прилучають ся до тих, котрі в словах вправдї голосять свою любов до Русинів але в дїлах виступають против всїх Русинів, загалом, заспокоюючи cя тим, що то москвофіли. Д-р Франко остерігав перед похіпним роздаванєм назв "poczciwy Rusin" a "moskalofil" і, згадуючи про галицке москвофільство, назвав єго домашним спором Русинів, котрий они самі між собою повинні полагодити, поборюючи се москвофільство власними силами. Бурний перебіг зборів перешкодив дальшій дискусії над сею справою.
Опісля д. 21 вересня с. р. появила ся в віденьскій часописи Dіe Zeit статья д-ра Франка п. заг. "Die Bauеrabewegung in Galizien". В нїй автор, розказуючи про рух селяньскій в Галичинї, схарактеризував галицкі сторонництва так польскі як і pycкi. Шляхтї польскій докоряє між иншим, що она уважає себе за цїлість народу польского, що під покривкою интересів народних пильнує зласних своїх користей кастових, що по-за краєм стає в оборонї автономії а в краю автономію обтинає, — що на своїм австрійскім патріотизмі, з котрим зручно годить идеали самостійної Польщі [після знаної формули "przy Tobie stoimy і stać chcemy] дуже добре виходить але ширших мас народу старає ся не допустити до участи в житю громадяньскім, до висшої просвіти, до працї цивілізаційної. Демократам польским докоряє, що их демократизм — то лож; они так само, як і шляхта, звертають ся в деяких случаях, хоч з иншого становиска, против хлопа. Між иншим каже, що давнїйше консерватисти в борбі з демократами не жахали ся против сих уживати доносів; опісля-ж і демократи поруч з тамтими узнали те мерзке оружє зa добре в борбі з хлопом. Згадуючи про звістну "працю орґанічну", каже автор, що народ из свого низького і темного становиска дивним способом відчуває в нїй майже завсїгди лише лупійство і здиранє шкіри.
Отсе драстичнїйші річи из розвідки д-ра Франка про рух селяньскій в Галичинї.
Що се не могло подобатись деяким польским часописям, се річ ясна. Між иншими пос. Тад. Романович, відповідаючи д-рови Франкови в Now-ій Reform-і из свого становиска, вертає до згаданої повисше интерпеляції д-ра Франка, так з неї як і з єго розвідки про рух селяньскій висновує тенденційні виводи, а наконець ударяє на редактора Kurjer-a Lwowsk-oгo, що такого заїлого ворога Поляків, як д-р Франко, може терпіти в редакції польскої часописи. Що до галицкого москвофільства именно, котре д-р Франко назвав домашним спором Русинів, відповідає п. Романович, що Поляки можуть уважати за домашний спір Русинів лише різницї поміж Русинами; але мають право і обовязок в оборонї власній станути по сторонї Русинів в борбі против москвофілів.
Отож д-р Франко в згаданій з самого початку відповіди своїй висказує свої погляди на справи рускі, именно на т. зв. москвофільство галицке, і на відносини польско-рускі; відтак простує хибні і тенденційні виводи п. Романовича, а наконець дає єму відправу за єго апострофу до редактора Kurjer-a Lwowsk-ого. Нас обходити може найбільше перша точка відповіди, і длятого з нею докланїйше познакомимо наших читателїв.
Народ рускій — каже др Франко — що числить над 20 міліонів народу і розсїв ся на широкім просторі від Сяну по Кубань, знаходить ся в положеню крайно не нормальнім. В Россії він заледво животїє; навіть заборонено там уживати рідної мови! В Австрії має вправдї конституцію, але не маючи маєтних і впливових станів, мало може з неї користати. Конституції австрійска — то конституція для кляс привілейованих. А що у всхідній Галичинї кляси маєтні і шляхоцкі належать переважно до польскої народности, то і добродїйства конституційні переважно Полякам вийшли на користь. Вправдї Русини мають на папері рівноуправненє, але дїйстність виказала цїлком що иншого. Русини переконали ся, що кожду навіть дрібницю, до котрої мають право на папери, треба було здобувати і то нераз довголїтною борбою. А до тої працї так мало у них сил! Чи ж дивниця що скупі сили интеліґенції рускої, котра ще й уменшує ся майже що-денною дезерцїєю зневірених або карієровичів, занедбували справи ширші, загально народні? що не витворили анї світлої літератури анї визначних учених анї промислу? що навіть такі справи, як правопись, не усталені? що навіть не замовили ще спори о самостійність народности і окремішність від россійскої і польскої?
Чейже нїхто сему дивувати ся не може, хто гляне на велич працї в прирівнаню до их сил. Адже-ж дрібна частина руского народу, проживаюча в Галичинї, повинна працювати за весь нарід, а більша часть Руси-України навіть нїчим помагати не може Галичанам. Тимчасом в Галичинї положенє Русинів стаєсь що день тяжше, а надїї що раз слабші. Досить згадати підвисшенє оплати шкільної, заведенє мундурів в школах, ще раз більшу дорожню; а затим иде майже неможливий приступ до середного і висшого образованя для селяньских дїтей; а впроваджувана систематично безженність духовеньства руского мусить також і з сеї сторони зменшити приплив нових поколїнь интеліґенції рускої.
Причину всего того годї звалювати на Поляків: політика є игрою сил, в котрій нема місця для сентиментів. Але можна бажати, щоби Поляки зрозуміли як слїд положенє Русинів. В такім разї не дивувались би, що нераз зневірені даремною або мало видатною працею одиницї покидають свій народ а приступають до сильнїйших і богатших сусїдів.
Отсе психольоґічна підстава так польонофільства, як і москвофільства руского.
Що до москвофільства то треба відріжняти дві відміни. Поки европейскі держави будуть послугувати ся в борбі шпігуньством і иншими подібними способами, поки Россія є сусїдкою Австрії, поти в Галичинї є і будуть платні слуги россійского уряду; не будуть ними Русини, то будуть Поляки, Нїмцї, жиди, цигани. Не є то жадна особливість руска, а скорійше міжнародна хороба. Виступати против таких людей повинні передовсїм уряди, котрим така мерзь найбільше шкодить. Суспільність, в котрій проявляють ся такі люде, повинна ними мерзити ся і опиратись им. Москвофільство в сїм значіню є явищем міжнародним і заслугує, як всяка підлість, на загальний засуд і поборюванє.
Але є ще инше, питоме галицко руске москвофільство, на котре Поляки єще в 1848 р. почали нарікати, а котре від р. 1848 до тепер взмогло ся і то не без вини польских кругів, пануючих в Галичинї з одної сторони, а з другої польских кругів, називаючих себе демократичними, голосних словами а слабих і дволичних в дїлах. Тих москвофілів порівнував пок. Драгоманов з россійскою сектою охохоньцїв, званих від зітханя "ох! ох! ох!" Ті москвофіли зітхають до Россії, котрої не знають, до язика российского, котрого не уміють, навіть до православія, не маючи понятя о тім, чим є тепер казенне православіє россійске. Годї добачати в тій сектї москвофільскій щось користного для розвою Руси. Але коли Поляки галицкі мали доси щирий намір поборювати се москвофільство, то не лиш не вдїяти нїчого, але противно хиба причинили ся до єго взросту.
П. Романович каже, що правдиві Русини нехай полагоджують свої спори самі між собою; але против москвофілів мають і Поляки право і обовязок виступати як проти ворогів. Але по чім же то п. Романович відріжнить правдивого Русина від москвофіла? Чи знає він на стілько язик, обичаї, духа правдивого руского? Чи спустить ся на суд иншого і чий?
На жаль досвід поучує, що в поодиноких сучаях зникають ті тонкі розріжнюваня, а верх бере брутальний инстинкт. Доказом на те є послїдна акція центрального комітету для всхідної Галичини, акція, за котру відповість перед исторією і тая часть демокрації польскої, на котрої чолї стоїть п. Романович. З фразою о москвофільстві на устах ударяв той комітет на кандидатури всїх без виємки фракцій руских, котрі тепер суть за політикою опозиції. Справдї, того доптаня волї і прав народу руского, якого допускано ся в користь кандидатів комітету центрального не оправдає нїяка журба о москвофільство. Адже в т. за. демократичних часописях, не винимаючи "Now-ої Reform-ми", більше часть опозиційних кандидатів без різницї, чи то були народовцї або радикали, звано москвофілями і зачислено до них д-Олесницкого і Горбачевского, Гурика, Дякова, Остапчука, радикала д-ра Дорундяка. І ті люде, що так знаменито знають справи рускі і склад сторонництв руских, хотять судити, хто правдивий Русин, а хто нї? Як же то часто Поляки з Русинами при спільних бенкетах правлять о згодї і братерстві і спивають тоасти "Kochajmy się!", а як мало здїлали до сповненя гасла "Poznajmy się!" В цїлій Галичинї всхідній не знаємо нї одного Поляка, котpий би умів добре говорити, читати і писати по руски, котрий би мав бодай якесь виображенє о pускій літературі, о рускім житю духовім і партійнім. А і того було би ще мало до видаваня суду, хто правдивий Русин, a хто нї. До того треба, так сказати би, тримати руку на живчику народного житя Русинів. А хоч Поляки так мало знають Русинів, кілько ж то з і між них приписує собі право опікувати ся Русинами давати им батьківскі ради, котрі не раз визначають ся таким знанєм річи, що аж пустий сміх збирає.
Каже п. Романович, що Поляки мають право і обовязок ставати по сторонї Русинів против москвофілів. Ну, і коли ж то они сповнили той обовязок?.. Кілька десятків лїт змагались з собою в Галичинї на поли літератури і шкільництва напрями українофільскій і т. зв. святоюрскій; чи Поляки подали в тій борбі яку поміч українофілям (нинїшним народовцям)?... А проєкт угоди польско-рускої народовця пок. Лаврівского чи не пішов так само до коша як і внесеня "москвофільскі"?... Один случай підпираня українофілів через заложенє рептильної часописи "Русь" завдав им лише тяжкій удар, бо онеславив кількох дуже спосібних молодих людей і зломив их дальшу дїяльність. Запомоги на театр, книжки, бурси і т. п., суть так дрібні, що о их значіню для розвою письменьства руского нема що говорити; а давані з фондів краєвих, не можуть уважати ся за дарунок від Поляків.
І при тім всїм п. Романович і єго сторонники обурюють ся, що суть між Русинами одиницї, котрі нахиляють ся до Россії. Отже ті люде: або роблять щось каригідного, — а тогди повинні підпадати уставам карним; або роблять щось такого, що им робити вільно — а тогди щоби их відвернути від их нахилу, нема иншої ради, як усунути причини такого нахилу. Отже причини суть двоякі: одні хилять ся до Россії а именно до язика россійского з погорди до хлопа і хлопскої мови а рвучись до "паньства"; другі москвофіли родять ся з невдоволеня теперішним станом річей в Галичинї. Перших найуспішнїйше поборює українофільство руске, особливо [?] радикально-поступове, котре проповідує любов і пожертвованє для народу і пригадує, що интеліґенція руска, котра виросла працею і потом того народу, має обовязок всїми силами двигати єго з нужди і просвіщати єго в рідній мові; других нaйуспішнїйше могли би поборювати Поляки, поступаючи з ними справедливо, і то навіть у власній користи.
Користь тую легко зрозуміти. Русини ще і тепер стоять перед питанєм: бути чи не бути? Припустім, що ті одиницї, котрі на своїх плечах двигають весь тягар працї над розвоєм народним в Галичинї, одної днини знеохочені зложать оружє: будуть мати до вибору потонути або в морю россійскім або в польскім. По тім, що Поляки галицкі побили з Русинами від р. 1848 чей же п. Романович не надїє ся, щоби багато Русинів схолїло зілляти ся з Поляками. Отже кожде ослабленє народовцїв в Галичинї і на Українї веде за собою зріст москвофілів, і навпаки. Тому, хоч-би лиш для ослабленя свого "відвічного ворога", о котрім Поляки так богато говорять, повинні всї польскі сторонництва, а особливо те, котре зве себе демократичним, усильно попирати змаганя народовцїв. Самої словної "справедливости і признаня народних прав" за мало; бо Русини знайдуть справедливість в судї а узанє своїх прав мають і в конституції. Але треба витворити в Галичинї огнище, котре би животворним теплом огрівало всю Русь-Україну аж по Кубань. Самого узнаваня прав народних, ще до того з додатком, що той, хто иx узнає, має право рішати, хто порядний Русин, а хто нї, — не тілько за мало, але она лише намножить квасу і огірченя. Дипльоматичні штучки, як реформа єзуїтско-василіньска або угода Баденьска, не доведуть до нїчого, хиба до ослабленя і так слабих сил руских, до здеморалізованя і онеславленя одиниць, котрі в иншім разї могли би бути дуже ужиточними для рускої громади. А конець того один: ослабленє народного руху руского а зміцненє москвофільства. Поляки повинні зрозуміти, що не треба им обмежати ся до оборони "интересів польских" за помочію гнобленя і деморалізованя Русинів всїх загалом, але взяти ся до дїланя з власного почину з тою провідною гадкою, що в сильній і поступовій Руси, котра буде чути підпору у Поляків, знайдуть природних своїх союзників. Передовсїм треба розбуджувати в народї свідомість народну і громадяньску і втягати єгo до участи в житю цивілізаційнім і до борби о незадавнені права людскі, народні і політичні. Длятого годї писати ся на якій-небудь консерватизм, котрий є лише верховодженєм нечисленної верстви. Годї писати ся на демократизм і лібералізм той, що від кінця XVIII. в. прегарні оклики про "вільність, рівність і братерство" зумів споганити множеством суперечностей, спроневірень, бруду, еґоїзму і фальшу. Особливо годї писати ся на демократизм галицкій, що явно залицяє ся до тих, котрих зве своїми противниками в засадах, а щоби догодити тим противникам, кидає каменем або й клеветами на той слабий єще рух селяньскій і робітничій, котрий належить уважати за наш найбільшій і нaйкрасшій добуток цивілізаційний і народний з послїдних двацяти років.
Отсе по можности локладний зміст першої і найдовшої части відповіди д-ра Франка, даної пoс. Романовичеви, з котрої важнїйші місця навели ми в дословнім пеpeкладї. Дальші дві части поминаємо, так як они менше можуть обходити наших читателїв.
[Дѣло, 16.10.1895]
16.10.1895