Фройд: культура зґвалтованої психіки

(До дня Фройдівської лекції у Львові з нагоди 81-х роковин з дня смерті, рівно ж як із нагоди Року культури у Львові)

 

 

Насамперед хочу нагадати, що я помер приблизно чотирнадцять годин тому, про що вже повідомив на сайті «Збруч» та в інтернеті. Але, як виявилося, геть зовсім абстрагуватися від мирських справ посмертно – не така вже й легка справа. Поясню, що маю на увазі. Найперше, моє померле я, лежачи на трунному місці, не мало жодного впливу на події у земському світі. І це денервувало. Уявіть собі – у кімнаті, де перебували мої останки (аби вони псулися у поміркованому темпі), на цілу ніч запустили кондиціонер і пішли передрімати перед погребальними клопотами наступного дня. А кондиціонер той шелескотав мені нерви, причому з особливо в’їдливим натяком, не даючи зосередитись. По-друге, я не міг вносити жодних пропозицій щодо композиції похоронних процедур, хоча формально був центральною фігурою у власних посмертних церемоніях. По-третє, хтось обмовився, що я міг бути однією з перших жертв загадкової ковідної інфекції, а це могло серйозно зашкодити рутинному ритуальному підведенню підсумків мого життєвого шляху. Прецінь, моє позаземське «я» не мало змоги ствердно завити, що воно померло просто так, від одномоментного апоптозу всіх життєдайних тканин організму (це таке медичне слово, яким пояснюють самогубство клітин), а не від вірусного кашлю. Щоправда, як з'ясувалось невдовзі, помилявся і я, і перестрашені ковідологи.

 

Аби відволіктися від такого роду посмертних колізій з об’єктивною реальністю, моя душа знову потягнулась у світ суб’єктивних зацікавлень. Я подумав, що перші мої ескапади у позаземському світі до двох антиподів – Сократа, який заклав своє життя за вірність моральним принципам, та Юди, котрий покінчив собою, аби увіковічнити гріховну зраду, чимось нагадують інтерв'ю Гордона. Це, а пропо, такий український за фактом та космополітичний за особливостями ментального функціонування кумпель, котрий намагається вивідувати у резонансних постатей сучасного відрізку історії те, що вони думають про його погляди. То, власне кажучи, чому б мені, поки я ще маю досить часу перед так званою останньою дорогою, не продовжити свої інтерв'ю з поважаними у земському світі мерцями, аби пересвідчитись, що мої ще зовсім свіжі враження від покинутого буття заслуговують на власний погляд щодо потойбічного буття.

 

Ці думки – як моєму вже померлому психоаналітичному «я» раптово усвідомилося – виявились невипадковими. З вулиці, десь з-попід вікон, раптом почулися вишукано брутальні матюки. Це нічні путята (прим.: гуцульське – пташенята) сунули ранішнім містом після відвідин спеціалізованого нічного бару, порушуючи скорботний простір під моїм під’їздом: явно закайфовані, вони нанизували на характерні львівські ідіоми типу «Рагуль ти …………. забичений!» багатоповерхові матюки. Здавалось би – що ж тут такого? Звичне для усучасненого галицького вуха лінгвістичне довкілля. Але тут, у ментальному полі мого посмертного «я», неначе салют на галицькому весіллі, бабахнуло слово «культура». Поєднуючись з відчуттям роздратування та розсипаючись міріадами химерних асоціацій, воно почало складатися у обриси бородатого обличчя, яке мало-помалу набрало впізнавальних ознак. І ось моє позаземське «я» зустрілося з пильним поглядом Зиґізмунда Яковича Фройда (у сімейному колі – Зіґі)...

 

— А ти! – читав мою роботу «Невдоволення культурою»»?! – промовляло воно в стилі агітаторів пролеткульту, осудливо розмахуючи папіросою «Герцеговина Флор».

 

Чому Фройд тримав у руці мало звісну у нинішні часи папіросу, здавалось вельми загадкою недоречністю. Але моє колишнє «я», хоча й психоаналітично просвітлене за життя, вирішило залишити її розшифрування на потім: такі курйозні ляпсуси свідомості завжди вказують дорогу до потаємних бажань – а значить моїх неусвідомлюваних ще бажань, Так метикуючи, моє померле «я» втямило, що наступною зустріччю у потойбічному світі має бути прийом у доктора Фройда. Його обличчя тим часом розчинилося у ранковій імлі мого першого посмертного дня, а позаяк родина ще дрімотала після виснажливих переживань дня попереднього, часу для зустрічей було предосталь. Бо слід вам нагадати, що там, у світі позаземському, мить – що вічність, а вічність – заледве коротка мить.

 

І ось «я» у Відні перед дверима на першому (не плутати з партером) поверсі будинку №19 по вулиці Гористій. У земному житті тут засновано музей Фройда, якому бодай вже пів століття, і тут я колись жив на четвертому поверсі у гостьовому мешканні майже два роки. Я добре знався на всіх закамарках мешкання доктора Фройда, тому пройшов відразу наліво від сходів, у кімнату, де тепер бібліотека (а не туди, де він мав свій кабінет і кушетку), бо саме там, як слід було очікувати, він мене вже чекав.

 

І вгадайте – чому я так вирішив. Та все просто. Адже обличчя Фройда, що мені примарилося, прямим текстом натякнуло: читай мої роботи! Що означає – звісно, з позицій психоаналітичних інтерпретацій – шукай мене у бібліотеці, де зібрано все, що я понаписував.

 

— Ви, галичани, вперті не менш, ніж я сам, – протягнув Фройд свою маленьку руку для привітання. – Знаю, бо й моє усе коріння у Галичині. До речі, – докинув він так, ніби між іншим, – те, що Ви були ініціатором читань щорічної Фройдівської лекції саме у Львові, і доводить сказане мною. Але я трохи здивований, що свій перший посмертний вояж Ви здійснили не сюди.

 

— Тобто?...

 

— Тобто я припускав, що Ви, хоча б заради фахової спокуси, насамперед завітаєте до мене.

 

— Тобто?... – повторив я, можливо, навіть і розгублено, але без зайвої розпачливості в голосі.

 

— Я про галицьку вдачу: свої почекають.

 

Щоб я був абсолютно згоден з таким поглядом на суть справи, сказати не можу, але доля правди, мабуть, тут була.

 

— Пане професоре, – спромігся я сказати, – сперечатись, звісно, не буду, але чи могли б Ви пояснити, чому саме так Ви розвернули свою думку?

 

— Молодий чоловіче, – Фройд випустив декілька густих кілець сигарного диму, які, розпливаючись, склалися у слово «яволь», – бо ж ви, по суті, неофіт у нашому нескінченному позаземському світі, – він незвично азартно поправив окуляри, які постійно сповзали на середину носа, – слідкуйте за думкою, і я продемонструю… з превеликим задоволенням продемонструю вам, якими неочікувано химерними стежками мандрують наші асоціації, а головне – яким чудовим знаряддям є психоаналітичне розумування. Здається…

 

— Пане Фройде, – поспішив я було зосередити його на моїх недавніх чудернацьких фантазіях про його примарене обличчя, – насправді найбільше мені не терпиться, аби Ви проінтерпретували з усією психоаналітичною силою мою посмертну галюцинацію з Вашим обличчям…

 

— Здається, ваш приклад про моє примарене обличчя, – Фройд наче не брав до уваги моїх слів або їх не почув, – … і, будь ласка, не лізьте поперед батька в пекло, … послужить нам чи не найкращою ілюстрацією психоаналітичного методу.

 

— Ви, пане професоре, дійсно вважаєте, що за життя я хотів конкурувати з власним батьком навіть у пеклі?

 

— Та ні, що ви, Боже збав. Я просто хотів вас, колего, образно попросити, аби ви не поспішали. Хоча… – Фройд наморщив чоло, – ..хоча метафора про пекельну конкуренцію Едипа з батьком мені до вподоби. Вартувало б її детальніше дослідити. Однак, – він мило всміхнувся і…

 

Запала коротка пауза – цей містично-зваблюючий атрибут непідробного психоаналітичного спілкування, після якої Фройд нарешті зблиснув однією з найразючіших інтерпретацій моїх позасвідомих темників, які мені доводилося чути.

 

— Однак, друже, – говорив він поволі та становчо, наче розгойдуючи мої скептичні сумніви, – дозволю собі насамперед нагадати, чим був насправді сумнозвісній Пролеткульт. А був він, прецінь, як ми знаємо, організацією, що насаджувала ідею «нової та чистої пролетарської культури» в утопічній державі, відомій в аналах історії як Радянський Союз. Ці ж анали свідчать, що пролеткультура досягла такої чистоти, від якої дивна ця країна врешті-решт і розвалилася. Канула, так би мовити, в Лету разом із двадцятим століттям.

 

Я покірно кивав головою в ритм його заколисуючих слів.

 

— Йдемо далі, – голос Фройда перейшов у інтригуючий регістр. – А чому розвалилася? Та тому, що Пролеткульт створив еліту, яка зігнорувала здобутки усіх попередніх культур, а відтак, втративши ґрунт під собою – і свої власні. Та все це ще пів біди. – Він примружив очі як кіт, який щойно впіймав мишу. – Цікаво те, що ви, молодий чоловіче, назвали мене агітатором пролеткульту! А що це може означати?

 

Я, признаюся, не знав, а тому зробив вигляд, ніби думаю з усіх сил.

 

— Агітатори пролеткульту, любий колего (в оригіналі – mein lieber Kollege), – продовжував Фройд тріумфально, аби посилити мій позірно сконфужений вигляд, – були місіонерами нової культури, а це означає лиш одне: ви за життя своєї місії не виконали!

 

— Уфф! Сильно, але справедливо, – знайшовся я сказати, хоча, по щирості, не зовсім втямив, звідки взявся такий висновок. – Та, може, в мене такої місії і не було.

 

— Не опирайтесь, – мовив натомість Фройд примирливо, – була, але звичайно ж неусвідомлена, тому й прибули ви, колего, до мене, аби усвідомити те, чого не було. І зауважте, мій образ в уяві вашій розмахував, не звичною для мене пенісоподібною сигарою, а інфернольною папіросою «Герцеговина Флор».

 

Так, так, – намагався я позбирати рештки свого здорового глузду. – Сигара і папіроса ніби однакового тютюнопалільного призначенням, а у Вас вони якісь радикально протилежні. Це що, психоаналітичний контрапункт?

 

Фройд пирхнув, втім задоволено: «Кожне слово, юний прибульцю у позаземський світ, має свій неочевидний смисл. Згадайте: сигара як пеніс – не що інше, як символ продовження роду і життя у земському існуванні, себто еросу. А папіроси «Герцеговина Флор»? Хіба не знає історія, що їх полюбляли пролеткультівські тирани, і що вони не що інше, як символ танатосу, або простіше – погибелі усякого вільнодумства. Отож…».

 

Я раптом відчув, що ця психоаналітична логіка мене вже геть заплутала. Але ж здаватись не можна було, і я це знав. Я знав: у спілкуванні з психоаналітиками треба чинити опір, бо з нього психоаналітики черпають неабияку наснагу. Відтак треба було сперечатись. І зовсім не тому, що всі галичани від природи вперті, а тому, що конфлікт з психоаналітиком є істинною серцевиною усього методу, так би мовити – його багаттям (та й багатством, врешті-решт). Суперечку треба було підтримувати. Тому Фройда я перебив:

 

«Ну і що з того? Звідки я міг усе це знати, коли Ви постали перед моєю уявою, розмахуючи "Герцеговиною Флор"?!»

 

— Хе-хе, – задоволено відповів Фройд. – У цьому й полягає моя демонстрація психоаналітичного методу. А він підказує нам, що ваша уява наділила мій образ цією папіросою, цим символом нищівних пролеткультівських агітаторів, бо, по-перше, вона символізувала, що дійсною причиною Вашої смерті була нестерпно неусвідомлена відраза до пролетарської культури. А по-друге, зауважте, уява Ваша вказувала на те, що для вас, мій дорогий психоаналітичний колего, я не лише творець і місіонер нової психоаналітичної культури, а й грізний страж її чистоти.

 

— Ну і ну, – сказав я і не стримався додати, – то що ж виходить? Що я помер несвідомо? І не від зупинки життєво важливих функцій, а від почуття відрази?! Навіщо мені таке знання про себе?

 

— Колего: вчитись, вчитись і ще раз вчитись, як вам ще донедавна заповідав великий донедавна Ленін. До речі, ідейний натхненник Пролеткульту, – елегантно спростував моє простоволосе запитання Фройд. – Йдеться зовсім не про знання, а про бажання, яке вам уявилось, і про яке, власне кажучи, уся наша розмова.

 

Я встиг підняти брови, але сказати нічого не встиг.

 

— Тож бажання ваше було у тому, аби посмертно,… скажімо так: хоча б посмертно, … відшукати свою місію у вашій провінційній галицькій культурі. – Він глянув на мене понад окуляри і додав: «За моєю, звісно, допомогою».

 

Я вже хотів образитись і нагадати Фройдові, що й він сам є пагінцем, пророслим з тієї же культури, але Фройд знову ж мене випередив: «Враховуючи, що провінції бували іноді прозорливіші, ніж метрополії, таке завдання ваше я визнаю вповні цікавим, а тому і згоден продовжувати думати з вами далі». Тож образитись я й не встиг.

 

— Отже, – підсумував Зиґізмунд Якович, – ви невдоволені культурою, яку щойно покинули. Нічого дивного. Ніколи люди не були вдоволені культурою своєї сучасності.

 

Треба сказати, що аж таким психоаналітичним анальфабетом я не був і, пригадую собі, статтю його читав. Ба, я навіть пам’ятаю, що центральна теза її наполягає на тому, що людина у своїй природі свідомо хоче тільки задоволення і позасвідомо стремить до самознищення. А позаяк жодної різниці між культурою цивілізації та окремої людини нема, то і всяка культура дає нібито задоволення потреб, а насправді хоче себе прикінчити. Ну, тобто все людське зіткане з таких прикрих та суперечливих невротичних переживань, тож нарікати на культуру є всі підстави. А позаяк візит до професора Фройда був спровокований брутальними матами під моїми вікнами, то я сказав:

 

«О-о-о, силу психоаналітичного методу я зрозумів, на жаль, лише тепер. І ваше, пане професоре (в оригіналі – Герр Професор) питання, що означало марення з вашим обличчям, – теж».

 

Фройд поправив окуляри, пригладив бороду і запалив чергову сигару: «І що ж ви зрозуміли?»

 

— Що при житті я мусів дослідити, чому культура у Львові накрилася матом. Якось раптово, за немало як  останніх 5 років!

 

— Пробачте, колего, чим накрилася?

 

— Важко, пане професоре, пояснити. Мат – це не той мат, який Ви знаєте з шахів чи на якому займаєтеся гімнастикою. Мат або матюки – це брутальні та агресивні слова із вульгарної російської сексуальності. Їх, між іншим, всього шість: два статевих органи, сексуальний стосунок як такий, сідниці, повія і хлопчикофілія. А комбінацій – незчисленна кількість: от вони й накрили собою нашу культуру. Бо можна, виявляється, за допомогою лише цих шістьох слів спілкуватись, вести адміністративні засідання та суддівські колегії, провіщати у телебаченні та соцмережах, писати художні твори в манері твіттеру, а у фейсбуці – креативні ескапади. Словом…

 

Я помітив, як у моєму померлому тілі почало накопичуватись злобиве невдоволення сучасною культурою, і передусім найбільшого європейського міста в Україні і найбільш українського міста в Європі.

 

— Гмм... – Фройда, здається, моя експресивна невдоволеність культурою зовсім не потрафила. – Вас, колего, я не зовсім розумію. – Він знизав плечима. – Це Ви, мабуть, хочете, аби я Вам підтвердив, що у вас, у Галичині, сексуальна революція набрала перверзного характеру? … Не думаю, хоча і мав би так сказати. Але…, – він пчихнув декілька разів для того, аби подумати, – …але ж усе це було, і вже нераз. Візьміть хоча б кримінальний жаргон британських портовиків чи сленг паризьких клошарів або іспанських волоцюг? То все це давно відомо, і про російську вульгарщину я немало наслуханий. В чому ж проблема?

 

— А проблема в тому, що раніше матом у Львові не розмовляли. А тепер уявіть: йдете ви, пане професоре, з кимось із колег по вулиці Відня, з кафе виходить пара молодих людей пристійного вигляду, і вона голосно і безпардонно матюками каже до нього: «Ти, ….., що …..?! Вони, …., нас ……. хотіли, а ти, … …. …., замість того, аби …… своє відкрити і виписати їм конкретних …….., вирішив …………..! Та йшов би ти ….., після цього!»

 

— Ну то й що? – мій приклад Фройда також не зворушив, – Я б сказав, можливо, що психіку тої панянки з раннього віку жорстоко ґвалтували, і тепер вона позасвідомо мстить усьому світу своєю зневагою до нього. А може навіть і запросив би її до себе, аби краще дослідити, що ж насправді з нею сталося в дитинстві.

 

— Гаразд, може й так, – я зрозумів, що приклад мій не зовсім вдалий. – Але якщо таке ви будете чути на кожному кроці – від студентів, які гнуть матом так, що вуха в’януть, від суддів чи прокурорів у публічних місцях, у державних офісах і музеях? Усі ці люди – що, також поґвалтовані психічно?

 

Фройд витягнув з кишеньки своєї камізельки годинник з написом «For Sigmund from Donald» на шнурку із плетених пасків різнокольорового волокна мені невідомої природи, аби натякнути, що час аудієнції, стандартно розрахований на визначену порцію психоаналітичних інтерпретацій, наближається до завершення, а ще для того, аби дати мені зрозуміти, що я багато чого ще не знаю про його справжні вподобання.

 

— Саме так, мій наївний галицький колего, – мовив він приязно, але з твердуватими нотками у голосі. – Саме так і є. Бо Ви, мабуть, думали, що я почну вам розповідати про всілякі теорії щодо так званої ідентифікації з агресором. Мовляв, представники культури Лємберґа – вибачте, Львова, – потерпаючи від російської вульгарної пропаганди, захищають свою меншовартість так, що несвідомо перебирають на себе брутальну стилістику імперських мачо. І, як ви кажете, безпардонно матюкаючись, відчувають себе з ними на рівні. Але це, нажаль, лише менша частина правди.

 

Позаземська душа Фройда піднялася з крісла, потерла крижі, сигналізуючи, що прижиттєві звички, як і все решта у тамтому світі, залишаються навічно, – і я зрозумів, що пора повертатися до свого трунного ложа. Відбуваючи «додому», я почув ніби вже здалека: «Поґвалтована психіка мститься не на насильниках, а на собі самій».

 

Знадвору, з-під вікон, лунали невгамовні матюки молодої культурної еліти Львова, а моє «я» без роздратування подумало: «Що ж так поґвалтувало психіку львівської культури?»

 

P. S. Здається, професор Фройд має рацію: це питання вартувало б дослідити якнайскрупульознішим чином.

 

Напередодні 23 вересня 2020 року.

 

 

20.09.2020