Why should I die?
Ось нарешті я й помер. Просто так, без особливої на те потреби. Жодних продромальних проявів смерті я не відчував, та й не мав вагомих летальних ризиків ані з боку психіки, ні з області інших важливих органів та систем. Як належиться, мене понесло через яскравий та барвистий тунель, та позаяк я погано розрізняю червоне і зелене, а також синє та фіолетове, то й мої враження від цього перельоту не слід було б розглядати як доказово достовірні. «Проте слід було б принагідно зазначити, – так висловився би мій, ще досі земний, товариш, – принади цього тунелю із яскравим, еге-ж бо, світлом наприкінці, настільки, ну настільки вже незвичні, що годі собі їх уявити». І з ним, в цілому, при житті я би погодився. Але ж тепер…
My mind is clearer now – at last all too well I can see where we all soon will be.
Смерть моя сталася ще сьогодні, в середині березня 2020 року, здається в час обіду, який передбачався на п’яту. Пригадую, ми з дружиною ще потім мали зустрічатися з приятелями, аби попліткувати про загрози корона-вірусу. Причина смерті, щиро кажучи, не зовсім зрозуміла, бо все відбулося раптово і без ускладнень. Так, принаймні, констатували лікарі швидкої допомоги, які загадково щось пояснювали поліціянтам впродовж засвідчування місця та факту смерті. Але я знаю причину – бо хто ж, крім мене, може це достеменно знати. У мене перестало битися серце і, як наслідок, припинилось дихання. За таких обставин можна було б, звісно, застосовувати сякі-такі реанімаційні заходи, але у цю фатальну мить поруч нікого не було, то й не було кому вовтузитися навколо мого матеріального тіла, аби повернути у нього вивільнену душу:
При такому темпі розвитку подій у прозектуру родина мене все ж не віддала, бо ніби не прийнято. Мене не вбили, і не малося підстав думати, що на мене замахалися. Ну для чого кому зайві клопоти, якщо я не те, щоб міг бути хоча б якимось локальним резонансним фігурантом, але навіть нікому особливо й не насвинив. Всілякі побутові чи професійно-амбіційні прикрощі я коїв, може, і не раз – і те я визнаю і визнавав ще за життя. Припускаю, декому я міг – звісно ж, без якихось мстивих чи підлуватих інтенцій – напаскудити; та хіба є хтось на цьому, принаймні, світі без гріха. А так в цілому, коли я нарешті помер, то жодних огидних претензій з боку сумління я не відчув. Хіба… позасвідомих. Але ж, як виявилося, у позаземному світі свідомість одночасно є позасвідомою – чи навпаки; словом, хто б і як на цю тему не мудрував, у земному виконанні будь-яке рішення цієї простої антиномії буде вартим сміху…
Because each word you would say about the wisdom you display for yourself only – will be empty…
Моє тілесне єство – незграбно, тобто дійсно кламзувато звучить, чи не так? – забрали додому і поклали у труну. «І все так зуміли швидко організувати?!» – дивувався я собі. Ба, лише поступово я почав розуміти, що такі поняття, як «швидко» чи «незабаром», та й взагалі будь-які мірила часу після смерті є радше плодами хибної уяви в системі – фігурально кажучи – антропоморфного дизайну людського буття. Тобто, по-простому, звичаєвим розкладом людського життя, але не більше. Тож я «лежав» собі і розмислював: невже не існує способу передати ще поки що живим родичам та близьким або принагідно і друзям, як влаштований світ після факту так званої смерті. Збагнути таке мені здавалось неможливо, і я помилявся і не помилявся одночасно. А наразі я ще за інерцією споглядав на тамтой світ, де всі метушилися, аби побиватися через прикрий випадок, що так несподівано стався зі мною. Мені хотілося втішити найближчих – дружину та дітей, бо вони переживали справжнє земське горе. А я, уявіть собі, силувався подати хоча б який містичний знак, що все гаразд, що у мене неабиякі плани, хоча достеменно знати про них, звісно ж, я ще не міг. Так-от: одночасність помилки чи не помилки полягала у тому, що збагнути позаземський світ, як виявилося, взагалі неможливо у таких мисленних категоріях, як істинне чи хибне, бо тут нема – просто нема – ні причини, ні, тим більше, наслідку, до чого живороджені люди так наполегливо прив’язані. Відтак і у майбутньому помилок нема і бути не може!...
На біду, якраз наступного дня, коли я вже лежав у труні посеред колишньо-власної кімнати задля прощавальних церемоній, у світі запровадили жорстокий карантин. Львів, звісно, будучи передусім європейським містом, гідно прийняв цивілізаційний виклик і заборонив будь-які скупчення людей, зокрема пов'язані зі смертю. Бо хто може з певністю стверджувати, що даний летальний об’єкт, коли був він ще суб’єктом, не був інфікований. А тестувати бездиханне тіло на предмет маркерів корона-вірусу – погодьтесь, не лише затратно, але й неможливо. Адже найпершою розпізнавально-діагнотичною ознакою грипи цього гидкого різновиду є задишка і проблеми з легеневою вентиляцією. І як же – питається – ви збираєтеся таке у бездиханного тіла визначати? Відтак нікого до нас додому для останніх добрих слів щодо мене не пускали – хіба тих, хто прорвався. І лежав я тому самотньо, і не було мені з ким особливо ділитися першими враженнями. А прецінь рахується, що саме вони і є найцікавішими. Буйда це! Коли помрете, переконаєтесь самі. Усе тут, у позаземському світі, навиворіт – що далі від початку, то цікавіше. І нема тому ні кінця ні краю, що, виявляється, і є істинною безконечністю…
Ні, все виявилось правдою: оточуючі та навіть повсюдні установи було зачинено, крім хіба продуктових склепів та обслуговування склепів на цвинтарях. Життя також оберігала поліція – наприклад, не втручаючись навіть пасивно у контрабанду. А тому додому ринули заробітчани. А що Італія була серед них мало не раєм на землі, то вони акурат і втямили, що рай і пекло майже – або навіть і дослівно – одне й те ж саме. Бо вони собі думали, що вдома, у Львові, їм пекельно – а виявилось, що тут можна розносити вірус вповні демократично і не морочити голову обмеженнями гідности, матюкатися і пити, плювати на всі правила і тішитися, що всі зосталі в Італії незабаром помруть. Мені усе це добре бачилось, але тіло моє було зобов’язаним триматись незворушно. Ех, чому я за життя не переймався спогляданням як формою пізнання?! Чому людей взагалі денервує незворушність, яка виявляє високий ступінь кореляції з мудрістю? Я ж бо, прецінь, добре знав, що, наприклад, психоаналіз є чудесним підтвердженням ефективності мовчазно-незворушного споглядання на людське страждання. Що лише відсутність всілякої присутності є джерелом вистраждалих знань. «Так, саме так і слід досліджувати позасвідоме, непідвладне пізнанню, – мріяв собі я вже поза тілом, ідентифікуючись із нерухомим і безмовним об’єктом. – Адже позасвідоме – ніщо інше, як вагома складова душі, а жива плоть їй лише заважає». Ці мої роздуми, щоправда, виявились, при їх детальнішому дослідженні, софістикою чистої води, про що я, однак, дізнався в інший спосіб – потім, аби не сказати «згодом». А щодо земських мудрагелів та всіляких сиромудрих інтерпретаторів, то…
I say to you – your soul is blind. Yes, it is blind, there’s only heaven on your mind!
Ніхто, отже, не приходив, і доводилось мені вдовольнятися короткими візитами близької родини, якій було не до світоглядної комунікації з оціпенілим свідком мого колишнього єства. Я навіть знервувався у якусь мить, хоча як нещодавній психоаналітик цього не показав, аби підтримати родину і дати їй можливість поговорити у моїй начебто неприсутності про все, що їм мислилось у зв’язку із моєю невчасною кончиною. Не буду, звісно, передавати усі ментальні конструкції, якими близькі люди зазвичай діляться між собою, начебто промовляючи до мертвого. Бо нічого ексклюзивного люди у подібних ситуаціях не видумують, а тому тематика розмов навколо труни обертається навколо банальних тем. Але деякі цікаві сентенції я все ж про себе відмітив. Наприклад, тітка по мамі, вже в добрих літах, зауважила, що вираз мого обличчя на мертвому тілі – якби я просто пішов спати. Дивно, бо моє живе тіло вона бачила останньо років зо двадцять тому, то звідки їх було б знати, з якою міною на обличчі та й взагалі як я спав ці останні роки. Або, скажімо, одна приятельська сім’я все ж відважилась завітати до моїх матеріальних останків, аби сказати, як їм мене буде бракувати. Коментарі тут зайві: бо у якому сенсі й у який спосіб їм дійсно мене буде бракувати? Що вони мали на увазі – я знаю, а от що вони самі собі думали? Тому-то всілякі інші подібні висловлювання я, щиро кажучи, навіть і не сприймав серйозно. Найперше тому, що присутнє товариство не було здатним втямити, що я всього-на-всього знав цілком і повністю не лише те, про що вони хочуть сказати, а навіть і таке, що їм ще не встигло спасти на думку. Або ще більше: зокрема і всіляке таке, що загубилось у павутині їхніх нервів ще на біохімічному рівні. Як було тут не згадати про новомодну дискусію щодо свободи вибору, яку нейробіологія тріумфально уневажнила як проблему. Мушу додати, що цією проблемою після сорока земських днів я зацікавився найперше. І скажу наперед: свобода таки існує.
Однак окрема тема мене таки розтривожила, і це слід визнати з максимальною щирістю. Річ у тім, що поліціанти не хотіли видавати довідку про добровільну мою смерть. Було сказано, що вони, може, чогось хочуть, чого бракує для термінового надання такої довідки, але принципово їм цього ніхто давати не збирається з очевидно-природніх причини моєї смерті. Тривожно мені було, насправді, зовсім з інших причин – через те, що випадок із моїм відходом у невідоме наочно переконував: реформи у поліції не відбулось. А відтак не відбудеться і в медицині, бо у всіх випадках раптової смерті громадян України опікунам померлих доведеться, як і колись, «залагоджувати» засвідчення летального випадку і з правоохоронцями, і з охоронцями здоров'я. А якраз у цей час по телевізору заявили, що у більшої частини населення за умов карантину грошей вистачить заледве на два-три тижні. Причому лише на їжу і туалет. То чи не було підстав тривожитися з цього приводу, якщо епідемія, не дай Бог, почне розквітати і смертність різко зростатиме. Людей не захочуть визнавати мертвими, грошей на таке нема – і тоді як з цим боротись…?
Не можу точно сказати, як довго я ще перебував у цьому якщо і не панічному, то в усякому разі невизначеному, аж до млосної розгубленості, стані. Однак його зненацька перервало щось подібне на інформаційне повідомлення, яке зазвучало всередині моєї душі. Щось подібне на внутрішній голос? Спочатку за наївністю мого новонабутого буття – або, якщо хочете, за інерцією професійного земного досвіду – я, було, вирішив, що моя душа починає психічно захворювати і що стан моєї невизначеності логічно трансформується у галюцинаторні розлади. Незвичне враження: так, ніби геолокаційні мережі мене відстежили і завели на мою душу кримінальне провадження за фактом смерті мого тіла. Бо звучали голоси доволі відсторонено та формалістично, говорили бюрократичним стилем – словом так, як зазвичай розмовляють слідчі та прокурори, навіть між собою. Йшлося про приписи для поведінки моєї душі у найближчій перспективі. Мені у першу мить здалося, що мене зобов’язують притримуватись спеціального посмертного карантину на зразок чистилища, згадуваного у різних земських трактатах. Але ж ні! Як виявилось, все відбувалося за правилами і законами позаземної реальності, у якій інформація і душа – практично одне і те ж. Душа просто отримує всі необхідні повідомлення чи будь-які змісти та смисли безпосередньо від всеохопної безконечної мережі, якою є Дух вселенський. А Дух цей є не що інше, як дволикий Янус – інформація та її зворотна сторона – енергія. Насправді такої фігні, як інформація, а тим паче енергія – нема. До речі, і сама матерія – це різновид фігні: так принаймні виглядає світ позаземський. Не осуджуйте мої слова надто різко, ніби я тепер вважаю, що жити означає займатись фігнею. Просто хочу начебто попередити – хоча й не маю на те жодних поки що засобів: як тільки-но інформаційні земські мережі дотелепають, що вони і є одною ногою Духом вселенським, то…
do you hope, it won’t be too strong? No! It will crush us if it finds we’re wrong!
А щодо приписів після смерті, то вони щонайменше не позбавлені смислу. Так, перші сім днів рекомендується триматися поближче до земського місця проживання. Однак не для того, аби родина могла сяко-тако про вас ще пам'ятати і скорботити або якось інакше пригадувати вашу нещодавну присутність. Зовсім не так. Ці сім земських діб необхідні, як з’ясувалось, для адаптації у новому бутті та перевірки вашої інфікованості інформаційними вірусами, яких ви неодмінно нахапались за час матеріального життя. Це так, ніби вашу душу перевіряють на можливість носійства всіляких фейків та зловмисного перекривлення чистоти помислів при подальшому спілкуванні у мережі Духу вселенського. Після перевірки припис велить утримуватись від контактів з іншими душами ще сорок земських днів, аби відбути повний карантин, за час якого з вас може вилізти якесь неочікуване інформаційне свинство, закладуване у позасвідомість вашого земного життя. Ось як воно бачиться – те життя земське – на пленерах вічности.
I’ve every reason to be worried now. Please, pay attention how put down we are!
Проте одна з рекомендацій, серед отриманих моєю душею, неабияк втішала. Після повного карантину та тестування душі на предмет інформаційного вірусоносійства, якщо все гаразд, я матиму змогу спілкуватись з будь-ким, хто жив дотепер і вже точно помер. Бо є, на жаль, і такі, хто безвісти пропав. Їхня душа, допоки на Землі не встановлять фактичного стану та місця перебування їхнього тіла, вважаються у безтерміновому карантині тут. Глупо, але нічого не поробиш. Бо хоч-не-хоч, але й у позаземському існуванні є свої бюрократичні прибамбаси, необхідні насамперед для докладного перепису всіх душ, які переселилися не лише зі Землі, але взагалі звідусіль. Позаяк земська цивілізація тут, у царині Духу вселенського, вважається особливо ураженою корупційними зловживаннями інформації, причому зі самого початку її існування, то зрозуміло, навіщо так прискіпливо перевіряти саме людські душі. Та як би там не було, але надіюся, що після сорокового земського дня про моє матеріальне життя почнуть забувати, частота так званих ментально-інформаційних контактів із життям на Землі суттєво зменшиться, а відтак у мене з’явиться достатньо вільного часу для цікавих знайомств у новому існуванні. Ці знайомства я, признаюсь, поки ще лежу собі у тілі посеред колишнього мешкання, вже почав планувати. І коли я усвідомив, скільки моїй душі ще доведеться переживати різних стресів, то мої тривоги щодо подальшого наростання психічних розладів, які виявились звичайним та логічним наслідком розгубленості, отриманої моєю душею внаслідок небажано-неочікуваної смерті мого тіла, якось знівелювались. Я знову почав прислухатись до шарудіння від притишених розмов навколо застиглого обличчя, яке колись було моїм, хотів було вже поринути у довгоочікувані позасвіти – і зрозумів: саме це ми при житті і називаємо трансцеденцією…
I remember how my whole life began – no talk of death, not a thought of the end…
Мені здалося, що саме про таке слід би було думати у моєму стані – про майбутні заплановані зустрічі, і що я обов'язково хотів би ними поділитися, якщо, звісно, на те буде воля Духу вселенського…
Однак саме в цю мить прийшли зовсім інші думки і…
To know that fate is never lying,
To feel my mind is disappearing somewhere.
On the Earth – you’re staying longer,
Please believe the world brings wonders,
I’d like to see again this world
I can’t accept my life if it’s too short
