Дехто знає, що напередодні я помер. І що лежу в труні я у себе вдома, чекаючи на рутинні процедури перед захороненням мого колишнього тіла. Вчора над вечір зуміли домовитися з цвинтарем, що остання земська подорож моя відбудеться завтра пообідді. Прогнози обіцяли, що перестане дощити. Відтак душа моя мала достатньо часу для посмертних активностей, найприємнішими серед яких були зустрічі з переселенцями на тамтой світ. Не слід дивуватися, що першими серед них були особи серйозні – рок-оперний Юда, непогамовний Сократ і добродій Сиґізмунд Якович Фройд. Земна жадоба особистого знайомства зі знаменитостями (з вишукано скромним повідомленням про це у мережах – наприклад, на сайті “Збруч”) після смерті лише посилюється. Бо тут перспективу одноманітної вічності можуть врятувати лише нарцистичні бажання здобувати нове знання, ну і визнання, звичайно ж. Передусім за рахунок тих, чия душа здатна поділитися власною нарцистичною наснагою.
Так собі роздумувало моє колишнє Я після потойбічної розмови з професором Сиґізмундом Яковичем, аж раптом виникла ідея зустрітися з чільним міфотворцем античності паном Гесіодом /1/. Бо хто ж, як не він, здатен підказати, що таке Нарцис, так би мовити, в оригіналі. Надто вже якось образливо подають на Землі образ цього симпатичного юнака. Мені ж відчуття підказували, що міф цей трактують скандально однобоко. І, як виявилося, не надто я помилявся.
Тож враз опинився я неподалік стародавньої Халкіди, на той час – могутнього автаркічного /2/ полісу, славного по всій Ойкумені. Тодішні халкідяни, монополісти з технологій мідного промислу (звідси, до речі, й назва їхнього міста), володіли незліченними багатствами. Логічно, що задля реклами та маркетингу вони вкладали їх у розвиток культури. Зокрема, Халкіда уславилася своїми всееллінськими конкурсами “Шукаємо таланти”, у яких звитягувалися кращі поети Еллади.
Стою, отже, я душевно край дороги, і назустріч мені Гесіод іде, втомлено щасливий. Привітались ми мовою позаземською, як належиться, з античним присмаком гідности і присіли на пагорбку, аби обидвом трохи перепочити. І я, володіючи технікою комунікативного нахваляння, сказав, що ще на Землі мріяв (може, це було й засильно сказано) з ним зустрітися, бо славнішого за нього поета не було і, мабуть, не буде. На вигляд був він ще молодим та сп’янілим від неминучої слави балакуном. Отож взявся одразу ж розповідати про свою перемогу над величним Гомером, щойно здобуту на конкурсі у Халкіді.
Передаю його розповідь так, як я її сприйняв.
Того разу журі поставило завдання створити міф, але не про богів та всілякі набридлі теодіцейні перипетії /1a/, а про звичайного грецького юнака. У фінал одразу вийшов Гомер, і у шансах його ніхто й не сумнівався. Вирішальним суперником йому став мій співрозмовник – нова зірка на небосхилах грецької міфотворчості.
Обидвоє обрали історію життя Нарциса – хлопця, природою обдарованого, але зацькованого драматичними життєвими колізіями. Нею суперники надіялись сягнути якнайглибших струн у серцях вибагливої публіки. А на додачу, задля впевненої перемоги, треба було хистко роз’ятрити розум експертів із користю для себе..
Згідно з конкурсними правилами, міф належало скласти за всіма канонічними вимогами. Невблаганність долі повинен був передбачити віщун Тіресій. Доля ця мала оспівувати жертовність персонажів (адже трагедію елліни сприймали буквально – як оду навколо жертовного трагоса, себто нещасного цапа, віддаваного на заклання провидінню). Фінал мав нести в собі культурне резюме, та ще й у формі анагноризму /2/.
Змагання видалися запеклими, як ніколи. Шальки Феміди коливалися так, що мало не позлітали з терезів, а сама Феміда про них ледве не забула. Так заслухалася. За попереднім висновком журі перемагав, звісно ж, неперевершений Гомер. Йому вдалося вразити всіх присутніх драматичним самогубством прекрасного, але понад міру самозакоханого юнака. А що вік Гомера вже хилився, то експерти – мужі заслужені та поважні, мали до нього обґрунтовані сентименти. Однак були вони все ж античними, а не якимось там сучасними суддями. Відтак після тривалих суперечок вони мудро віддали перемогу Гесіодові. І зовсім не з тієї причини, що той перевершив іменитого суперника своїм поетичним хистом. А тому, наполягли судді, що для всієї Еллади, втомленої нескінченними бідами та протиборствами, необхідно підтримувати та пропагувати позитивне мислення. І свій вердикт судді оголосили так:
“Гомер, поет войовничості та руйнування, скористався відомою історією про трагічне самогубство Нарциса, не здатного кохати нікого, крім свого власного відображення. Гесіод же оспівує іншу історію – про непохитну любов Нарциса до істини. Тож лаври належить віддати йому”.
Ми ликнули трохи припасеного вина, бо сонце палило немилосердно, і вже хотіли розходитись, аж я наостанок спохопився. Виходить що!? Існує невідомий досі Гесіодів міф про Нарциса, прихований в анналах історії постгомеровою бюрократією?! Замовчують! Мстяться халкідянам за їхню зарозумілість, що похитнула реноме Гомера!? Та як би не там, але почути переможну версію було тепер неухильним завданням відновлення гуманістичної правди.
Ми допили рештки припасеного вина, і Гесіод розповів свій
міф про Нарциса:
“Заслужена слава линула просторами Еллади про сліпого віщуна Тіресія. Лише йому вдавалося розплутувати павутиння невблаганної Мойри, визволитися з якої не міг ніхто, навіть усемогутній Зевс.
Якось прийшла до нього німфа Ліріопея – струнка, як блакитна квітка, і п’янка, як її цвіт. Стурбовано попрохала вона Тіресія провістити їй долю єдиного сина, незвично допитливого на свій вік хлопчика Нарциса. Німфа не знала, яка доля чекає її сина, і чи народжений він смертним. Адже батьком його був один із братів-близнюків, які ховаються у царстві Аїда. А сталося так, що Ліріопея достеменно не відала, хто із них. Один був Гіпнос, володар снів – і опиратися йому не було сили, коли торкався він будь-кого маковою голівкою. Однак у царство Аїда Гіпнос не забирав. Другий брат-близнюк, смертоносний Танатос, накриваючи своїми зловісно-чорними крилами, відправляв на берег Лети, на переправу вічного забуття. Тож Ліріопею бентежила думка, коли прикличе Аїд Нарциса у своє похмуре царство, куди доступу вона не мала.
– Твій син збудиться від смертельного сну і прославиться мудрістю, якщо торкнеться його та, кого він марно покохає, – прорік їй Тіресій.
Здивувалася німфа і пішла розгублена: якщо син її засне, то буде разом із батьком Гіпносом; якщо ж смертельно, то чи не є його батьком зловтішний Танатос. Довго думала вона над словами Тіресія, бо не втішала її непевна доля сина. Та врешті почала про них забувати.
А син зростав і ставав дедалі допитливішим. Усіх бентежив він неочікуваними думками, щиросердо сподіваючись, що інші зможуть ними скористатися. Але визнавати їх цікавими чи розумними ніхто не бажав. А що часто над ним насміхалися, то намагався він блукати самотньо, втішаючи себе роздумами про власну жагу знання. І тоді пригледівся юний Нарцис гордовитій богині Алетеї, покровительці невтомних у пошуках істини /3/. Якось вирішила вона явитися Нарцисові прекрасною німфою, бо справжнє єство її назавжди повинно було залишатися сокритим. Нікому і ніколи не дозволено торкатися її, ані їй себе показувати у власній подобі. Тож і промовляти від себе Алетея не могла. Залишалося тільки одне – постати в образі німфи Ехо. Та була колись красномовною красунею, яка вміла вправно відволікати плітками навіть сувору Геру – у той час, коли Зевс потайки звеселявся з її сестрами-німфами. Але всемогутня богиня про все провідала і помстилася: вигадниця Ехо назавжди втратила власну мову і могла лише повторювати останні слова, що лунали від інших.
Мовчазно стояли зачудований Нарцис та Алетея в образі Ехо одне перед одним, і запалилися в молодому юнакові могутні чари золотої Афродіти. І він вмить і навічно закохався у Алетею, не відаючи того, що заволодіти нею не дано нікому. Що намагався Нарцис підійти ближче до німфи, то на цю ж відстань віддалялася вона від нього.
– Не йди від мене! – прохає юнак.
– Йди від мене! – відповідає йому німфа.
Зупиняється Нарцис збентежено.
– Хочу обійняти тебе, але чому відходиш, не знаю?
– Не знаю, – лунає йому відповідь.
Сповнений розпачем, вигукує Нарцис: “Невже для мене будеш ти недосяжною назавжди?!”.
І знову чує: “Недосяжною назавжди!”
Образилася на Алетею за таку погорду своїх чарів прекрасна Афродіта і звернулася по допомогу до братів-близнюків Гіпноса й Танатоса, аби спільно врятували вони гідність почуттів свого сина. Але вчинили так, аби став Нарцис тим, хто подолає недоторканість Алетеї і покарає її недосяжну гордовитість.
Погодилися на це брати-близнюки охоче, бо давно шукали нагоди зневажити Алетею, яка своїм ім’ям зневажала священну Лету, а з нею і володіння їхнього покровителя Аїда. Вони надумали обдурити її так, аби вона сама здійснила те, чого не мала права робити ніколи.
Якось знесилений незбутнім коханням Нарцис блукав узліссями, аби хоч якось розрадити себе. Неждано натрапилась йому галявина, рясно поросла голівками маку, які приязно коливалися під подувами лагідного вітру. Юнак ніколи ще не куштував живородного маку, бо ж зазвичай усі страви готувались із висушеного. І він спробував одну маківку, відтак другу, аж поки не з’їв їх стільки, що заснув надовго – та так міцно, наче помер. Алетея в образі Ехо, яка непомітно стежила за юнаком і була неподалік, почула вигуки людей, що його розшукували, втрачаючи надію віднайти. Вона кинулась їм на допомогу. Коли ж Алетея побачила нерухомого Нарциса, то здалося їй, що він вже от-от відійде до річища похмурої Лети. Не стрималась Алетея і вирішила спинити його. Вона приклала свою голову до грудей юнака, аби почути, що серце ще б’ється, і в цю ж мить Нарцис збудився. Побачивши прекрасну Ехо, що схилила голову до його серця, Нарцис вигукнув:
– Цього ж не могло статися!
– Не могло статися! – почув він голос прекрасної німфи, сповнений жаху.
І враз образ Ехо перетворився в марево, й у ньому постала Алетея.
– Відтепер, – засмучено сказала богиня, – я буду для людей лише маревом і вже нікому явитися не зможу.
Нарцис, помічений дотиком Алетеї, жив довго і прославився своїм хистом розрізняти мудрість від злудних марень.
А усі квіти та рослини, здатні занурювати у небезпечний сон, назвали його іменем”.
Список літератури:
1. Зелінський Ф. Ф.: “Історія античної культури”, СПб, 1913; стор. – шукати в тексті нагадування про Гесіода. (Переклад – О. Ф.-П.).
2. 1а = 1. Гесіод вважається творцем всієї “олімпійської” міфології. І не тільки.
3. Автаркія (αὐτάρκεια), згідно з інформаційними джерелами, цитувати які було б надто громіздкою процедурою, слід розуміти як “самодостатнє самозадоволення”.
4. Словник “Merriam-Webster’s”, рік видання не важливий; див.: “Anagnorisis”. Краще, однак, українською “Анагноризм”. Це те, чим повинен завершуватися кожен міф.
5. Мартін Гайдеґґер: “Парменід”. Автор описує все, що слід знати про Алетею. Читається легко та невимушено.
Вересень 2021.
11.10.2021