Першого разу, коли я випав із процесу приготувань мого тіла до вечірньої служби Божої та нічного прощання з найближчими, моя душа якось непомітно вислизнула з обійм передпохоронного ритуалу. Як воно все сталося потім і як склалася зустріч з Юдою Іскаріотом, моє колишнє Я вже розповідало. Щиро кажучи, мені розмова з ним не сподобалась, а передусім через мою надто вже прискіпливу поставу. Стало навіть соромно, що Юда так наївно втягнувся у мою каверзнувату інтригу. Але мене провчив непогано. Я також зрозумів, що моя душа інакше діяти і могла: єдине, що, мабуть, найменше з усього підвласне трансформаціям у позаземному бутті, – це особливості набутих за життя звичок та компетенцій. Припускаю, хоча і не впевнений за браком потойбічного досвіду, що саме ця посмертна властивість і дає можливість душі хоча б якось ідентифікуватися із своїм колишнім земним Я.
Та як би не було, після зустрічі з Юдою моя душа почала поволі орієнтуватися у неосяжному спектрі можливостей, що їх люб’язно надавала відсутність обмежень у пересуванні без часу та простору. Вже не буду заплутувати і себе, і усіх, зосереджених на земній формі існування, усілякими концепціями про ілюзорну реальність часо-простору як неодмінного способу розумування. Хоча б тому, що таким цей спосіб у природі живих людей і є. То й нехай собі залишається, якщо це нікому досі не заважає, а тим більше, не викликає міжусобних колізій у повсякденному побуті. Значно поважнішою могла би бути дискусія, наприклад, про те, що дійсно стоїть на заваді розуму, аби він міг погодити свої канони з людською недалекоглядністю – аби не сказати, глупотою чи навіть підступністю. Принаймні саме такий вислід міг би напрошуватись після розмови з Юдою, і це, мабуть, вельми корисний її результат.
Як виявилось, моє колишнє Я ще досі перебувало вдома, а земського часу від моменту моєї смерті минуло заледве неповних вісім годин. Отож, я міг не звертати особливої уваги на те, скільки насправді тривають посмертні церемонії, призначення яких полягає у послідовному дотримуванні належних ритуалів. А що у свої земні права вступила ніч, то поодинокі друзі і близькі почали нудитись сумним сидінням навколо мого закляклого тіла, моя душа вирішила вдатися до наступної екскурсії. «Цікаво, – подумалось моєму колишньому Я, – як це людство вибирає магічні числа задля впорядковування знакових історичних подій». Річ у тому, що подією, яку я вже давно хотів краще для себе зрозуміти, був суд над Сократом. А для здійснення цього наміру треба було майнути рівно на 432 роки назад від розмови з Юдою. Ну скажіть, хіба не цікаво це?
Оскарження Сократа.
Перший день Великих Антестерій¹ перевалював за полудень, коли незграбний корабель з урочистою процесією – Феорією – виповз врешті-решт із Пірею і покинув затоку. Через декілька діб Феорія мала доставити щорічні дари на Делос – острів, священний для усієї Еллади. Однак цьогорічне відплиття Феорії до Делосу затримувалося, хоча важливість нинішньої процесії ніяк не можна було підважувати. І не лише задля збереження Дельфійського союзу, підписаного Афінами на захист демократій в усіх співдружних містах Аттіки. Але й для того, аби не втрачати політичну владу над могутнім храмом Аполлона. Тому-то весняна зустріч делегацій від дванадцяти союзних полісів-держав і відбувалась в час Антестерії, які вважались одним із найвизначніших празників для Афін та й усієї Еллади. Своїм настанням вони засвідчуючи весняно-літнє протистояння бога родючості Діоніса із завмерлою зимовою природою.
Проте цьогорічні великі Антестерії були особливими: вони мали знаменувати собою події, знакові не лише для Афін, а й для усього світу еллінської демократії. Нинішні Антестерії відзначали у шістдесяті роковини з часу звільнення Афін від жахливої влади тиранів, а на додачу – у п'яті роковини ганебної кончини одного з учнів недолугого Сократа – Крітія. Той, перейшовши на бік тридцяти олігархів, підло зрадив відвойовану у тиранів демократію, а відтак своєю ж самогубчою смертю поклав край політиці, яка мала на меті знищити досягнення Афін на догоду власному збагаченню.
Чи це боги так задумали, чи Афінський поліс втратив здоровий глузд, а може, сталося так сьогодні за примхливим велінням долі – хто міг би з певністю сказати? Але парадокс цього нинішнього священного дня мав стати окликом для усього вільнолюбного світу. Сьогодні Афіни судили того самого напівбожевільного Сократа, не збагнувши, що цим ухвалюють вони вирок наймудрішому серед усіх прихильників демократії на дві довгі тисячі років.
За неписаним звичаєм, корабель збирався у море ще спозаранку, зі сходом сонця, аби встигнути у Делос до понеділка. Однак перед відплиттям хтось приніс звістку, що нібито бочки з вином, що їх підвозили Елевсинським трактом, загубились у провулках внутрішнього Керамікоса, що починався одразу ж за священними Воротами Дипілону і простягався до публічного осердя Афін – велелюдної площі Агори. Провулки Керамікоса були дійсно вузькими та ще й заплутаними до нестями. Можливо, хтось вирішив, що бочки з вином прикотили сюди задля завтрашнього святкування Антестерій, яким був день вина, гучних веселощів, вуличних сатирів та театральних вистав. Але ж без дарів вина священна процесія Феорії відпливати до Делосу не могла, бо втрачала своє встановлене століттями призначення – сповістити про початок празднества повсюдно. І поки бочки з вином для відправлення на Делос шукали, сонце вже доволі високо викотило свою колісницю: її незмінний шлях, від морського обрію, до берега, відтак далі, понад скалисті береги – у особливо бездонне квітневе небо, поволі затягувало мутними хмарами, що клубочилися з півночі. Над затокою збудився різкий вітер, і запланований вихід процесії із гавані довелося затримати, допоки не розійдеться небо і не вигляне сонце. Та зовсім не сприятливої погоди чекали мореплавці; ще з незапам’ятних Одисеєвих часів вони вміли позбуватись страху перед непередбачуваними примхами Посейдона і чудово знали, як його ублажити, або навіть і не коритися йому. Ні, вони, а з ними й увесь поліс, чекали на сприятливий знак Афіни Паллади, що височіла на своєму постаменті над Містом: як тільки її піднятий високо над головою і усіма Афінами меч піймає сонце і простягне відбиті промені аж до Пірею, ніхто на початку першого місяця весни в море виходити не наважиться. Без відблиску меча Афіни йти у відкрите море означало відмову від сприятливого супроводу богів.
Була, однак, і ще одна, вже згадана причина: скликання недоречного суду над старим Сократом. Декілька осіб, котрі вважали себе чи то учнями, чи послідовниками оскаржуваного філософа, всіляко намагались притримати відплиття Феорії і тим самим віддалити час її повернення. Їхній задум, якому посприяли друзі, боги і навіть норовлива Природа, хоча б частково вдався. Давнє зобов'язання афінян веліло, щоб у найближчі тиждень-два, доки урочиста процесія буде в дорозі – туди й назад, – жоден вирок суду не виконувався. Протягом цього часу, ймовірно, і вдасться врятувати справу.
Було відомо, що Народні збори (афіняни казали – Екклесія) вже напередодні затвердили судову процедуру, ретельно обґрунтувавши її відповідність усім вимогам, і заздалегідь передали справу до Ради Афін. Не менш сумлінно було підібрано та належно винагороджено склад присяжних з усіх десяти регіональних філ Аттіки; і всі вони у необхідній кількості – а вимагався склад у кількості п'ятисот одного представника, мали зібратися в передобідній час в амфітеатрі верховного суду – Геліеї, аби вирішити долю того, хто посмів оголосити себе наймудрішим. Ним і був семидесятилітний Сократ.
Звинувачення проти нього готували поспішно і не надто розумно. Скористались навіть тим, чого афіняни до оскарження ще ніколи не долучали, – наклепами Арістофанової комедії. А він, прецінь, був злісним заздрісником, особливо ревнісним щодо гучної мудрості Сократа. Про це знали усі, але ж простакуваті жарти, а ще більше – в’їдливе Арістофанове² глузування над славними мужами Еллади, полюбляли більше, ніж Сократове повчання. Можливо, тих, хто насправді повірив у наклепницькі вигадки Арістофана, було й не так багато, але знайшлися, знайшлися і такі, кому забаглося обізвати Сократа хитромудрим шарлатаном, який своїми заплутаними словесами нібито завдавав немало шкоди міським порядкам і моралі. Та найнебезпечнішим було наспіх назбиране оскарження, яке передбачало важкий державний злочині проти Афін: Сократа нарікали лжемудрим філософом, небезпечним у наставництві молоді, в особливо порочних думках і вчинках. Недобра ця аура сплелася тепер зі звинуваченням, оприлюдненим офіційно і поданим у Високий суд одночасно від декількох афінських громадян. Дивувало, правда, що жоден з них із Сократом не знався настільки, аби судити про небезпеку його вільнодумства. Поговорювали також, що навіть Демокріта, значно більшого насмішника над глупотою людською, згаданого в промові державного оскаржувача Мелета, не здогадались так ганебно зневажити у його рідній Абдері³.
Саме судове подання приніс і під присягою засвідчив малознаний у місті, та й доволі нікчемний молодий поет на ім'я Мелет. Далекі від усієї цієї малоприємної справи афіняни розуміли, що насправді звинувачення було справою рук зовсім інших людей: пихатого Аніта, шкіряника-хабарника, ну і звичайно ж – сумнозвісного своїм запроданством державного ритора Лікона. Крім усього, саме ці обоє були відомі нестримною жадобою до впливів у полісі, а найбільше з них – Аніт, новоспечений багатій, котрий просто-таки марив владними інтересами у полісі. Він і запропонував версію поданого до суду оскарження, текст якого склав Лікон: «Сократ винен у зневажанні богів і нехтуванні законів, у прославлянні інших, нових Богів і в тому, що своїми шкідливими диспутами про істину розбещує молодь. І кара за це – смерть».
Суд розпочали перед полуднем, і за час, коли подавачі оскарження читали свої промови, круглий зал Геліеї, де афіняни збирались лише для вирішення важливих державних справ, заповнився як ніколи – так, що весь другий ярус напівамфітеатру ледве вміщав усіх присутніх.
Моє Я примостилося у верхніх рядах Геліеї, серед роззяв, яких того дня допустили до судового процесу – як мені здалося – задля якомога ширшої публічності та уникнення пліток після вироку. Загалом, моє Я сяко-тако орієнтувалося у тому, що має відбутися, і знало, чим історія ця завершиться. Тому, пам’ятаючи, що після суду Сократ ще матиме час подискутувати з охочими, а крім того, ще й занотує деякі останні думки – що раніше було йому робити ліньки, я вирішив зустрітись з його душею вже після усього. Гул на лавах суду потроху стихав…
Апологія Сократа
Корабель вже вислизнув із вузької горловини порту і почав повільно зменшуватись, віддаляючись в бік відкритого моря, і до Геліеї поспіли прихильники оскарженого філософа. Першої мети вони осягнули, і тепер, надіючись на прихильність Олімпу, намагались підтримати захист Сократа в залі суду. Ще зранку йому передали бездоганну захисну промову, складену Лісієм, якого заслужено вважали неперевершеним логографом не лише в Афінах. Однак скористатись нею Сократ, зрозуміло, відмовився і заявив, що йому, як людині не винній, чужа промова не потрібна. Було ясно, що до процесу він не готувався і, як завжди, переконаний у правоті власних поглядів та вчинків, говоритиме від себе.
Так і сталося. Коли зала врешті стихла, Сократ вже стояв на чільному помості і, здавалося, збирається провадити одну із своїх звичних дискусій посеред Агори⁴.
– Присягаю вам, афіняни, – він промовляв голосно й неспішно, – притримуватися я буду правди, і у свідки моєї мудрості я беру добре знаного вам Бога Дельфійського, а серед людей – Хорекрата, брата Хорефонта. Я хочу розповісти вам правдиво, як сталося, що вважають мене мудрим, і ви повірите одразу, що немає в цьому моєї провини. А все, що кажуть вам, є нісенітниця, і до того ж наклепницька.
– Так ось, – в голосі його, однак, не вчувалося звичної іронії, – одного разу, коли Хорефонт прибув у Дельфи, аби запитати у оракул, чи є мудріший хтось за мене, за Сократа, то Пітія відповіла йому, що мудрішого за мене нема. А було це, афіняни, зауважте, у присутності того, хто є сьогодні поміж вас, – Хорекрата, брата Хорефонта, бо той вже помер, і навіть якби й міг, цього підтвердити вже не зможе.
– Отож, – провадив далі Сократ, хіба трохи розважливіше, ніж зазвичай, – почувши про таке віщування оракули, я ще раз перепитав Хорефонта, чи не причулося воно мені, і почав розмірковувати, що могли б означати ці слова Бога і про що хотіла оракула цим незвичним – погодьтесь, афіняни, – твердженням сказати? Бо ж не личить їй безпідставно оголошувати, що я чи будь-хто інший і є наймудрішим. Негоже було б так провіщати їй, не маючи на те згоди провидіння.
Сказавши це, Сократ, як бувало не раз, замовк, знерухомів, а відтак підняв тяжкий погляд з-під опуклого чола, що нависало над його приплюснутим носом і товстими вивернутими губами, і не повертаючи великої, непропорційної голови, обвів очима присутніх. Того, кого шукав його погляд у просторій центральній залі Геліеї, не було. А шукав він Евтифона – міського віщуна, з ким мав доволі незвичну бесіду заледве місяць тому, коли він як свідок, а Евтифон як позивач зустрілись біля портику верховного судді, і їм обом довелось чекати годину, або й більше.
Зміст тої бесіди, як пригадував Сократ пізніше – вже після суду, спав йому на думку не тому, що напередодні Евтифон привселюдно і на здивування всіх оголосив, що має намір оскаржити власного батька за смерть, заподіяну негіднику-рабові. Нічого особливого ані химерного у такій погрозі не було, так як і в тому, що судитися з батьком Евтифон вважав не просто справедливим, а ще й гожим вчинком. Сократ перервав свою промову – і в цьому був він весь, бо пригадав, як тоді Евтифону та йому не вдалося дійти згоди, чим є гожість як така. Він зрозумів щойно, яку відповідь хотів би дати тоді лукавому віщунові і якнайкраще міг би сьогодні висловити усім присутнім: що гожість є чимось очевидним і не потребує жодних пояснень ані у своє виправдання, ані у заперечення; вона просто сповіщає про співпадіння намірів розуму і серця. Чому й сумніватись у віщуванні оракули нема жодної потреби, адже провіщала вона з усією щирістю…
Однак він лише знизав обвислими плечима і залишив ці думки свої невисловленими. Шкода, що ніхто у залі їх так і не почув.
– То що ж залишалось мені, афіняни? – продовжив він натомість свою промову так, наче жодного зволікання й не було: «За вказівкою Бога я почав досліджувати, чи, може, є хтось мудріший за мене, насамперед в Афінах. І я помітив, що ті, хто були мудрі марною славою і пишались собою самолюбно, видались мені найбільшими неуками, а інші, хто себе не вихваляв і кого вважали гіршим, – набагато обдарованішими, аніж перші».
В цю мить у Геліеї повіяло занепокоєнням, але його оскаржений ніби не відчував, або не хотів відчувати, і він продовжував далі:
– А тому ходив я від одного з тих людей до іншого і бесідував з усіма: з поетами, з філософами і найкращими в науках, і навіть з державними мужами. І я думав, що доведу нарешті помилку Пітії і зможу обґрунтовано їй заявити – ось мудріший за мене. Та коли я приглядався і говорив із кожним наступним, то пересвідчувався, що кожен лише хоче здаватися мудрим для людського ока, а ще більше – для себе, а насправді таким не є… Хоча й уміє багато такого, чого не вмію я.
Над рядами судового амфітеатру прокотився невиразний гул: могло здаватися, що знадвору, десь з-поза Акрополісу, в Геліею увірвався вітер. Насправді ж це слова оскаржуваного філософа розворохобили серед присутніх неприязнь, і вона, перемішуючись та перекочуючись через кам'яні лавки, заповнила зловісним рокотанням Геліею, підхоплюючи собою навіть тих, хто досі до слів Сократа був байдужим, ба, навіть і прихильним.
– Але ж, афіняни, – говорив далі Сократ, не помічаючи зловісної хвилі, – ці люди знають неабияк багато, і вони чудово опанували своє ремесло і свою науку. То для чого ж кожному з них так потрібно було вважати себе мудрим в усьому, навіть у тому, чого вони ще не пізнали? Разюча недоречність ця затьмарює, погодьтесь, їхню мудрість якнайзгубнішою глупотою. Отож, скажіть, – і далі вповні щиро запитував він, – то, може, краще мати багато усього і залишатись пустим і самозакоханим невігласом, не прагнучи пізнавати далі? Чи правдивіше було б здобувати справжню і скромну мудрість, знаючи, що вона безмежна навіть у чомусь одному?
Не отримавши жодної відповіді і лише тепер помічаючи занепокоєння у залі, вже доволі стурбовано він пояснив:
– Тому я і подумав, що справедливо буде, якщо оракулам і собі я відповім так: я знаю, що насправді нічого не знаю, а істинно мудрим є тільки Бог, який учить і користується моїм іменем лише заради прикладу, аби сказати: «З вас, люди, наймудріший той, хто, як Сократ, розпізнав, що достеменно нічого не вартує його мудрість»...
Весняне сонце вислизнуло над верхівкою Парфенону, розкинуло мінливим віялом розірвані хмарами промені, кидаючи тіні на обличчя присутніх, і ці тіні, здавалося, ставали дедалі зловіснішими. Тепер Сократ намагався говорити голосніше:
– Так, афіняни, багато хто за це мене зненавидів як тільки можна глибоко і сильно. Бо я щиро і без заздрощів доводив, що жоден з нас, на мій погляд, не знає нічого як слід, а тільки думає так, начебто він щось знає. Насправді про своє знання кожен з нас мало що усвідомлює. А я якщо й усвідомив це, то, відтак, вже не маю нахабства думати про себе, начебто я можу знати щось таке особливе, чого ще не пізнали інші.
Гамір в центральній залі суду роздмухував обурення присутніх, і було чути, що то не вітер розгулює між стінами і колонами Геліеї.
– Не ремствуйте, афіняни, – Сократ промовляв щораз наполегливіше, а сам він виглядав розгубленим чи, може, нетерплячим, – якщо здається вам, що, може, промовляю я до вас зарозуміло, і знайте, що внаслідок здобутого мною сумного знання і з'явились безліч наклепів на мене. Отож, доводиться мені боронитися не від справжніх звинувачень, яких у моїх позивачів, як ви всі чули, нема, а від тіней та чуток.
Було відчутно, що неспокій з лав амфітеатру починає стискатись навколо Сократа, однак не стільки гомін невдоволення в залі Афінського суду, а щось, за цим гомоном приховане, привернуло його увагу: погляд Сократа зустрівся з напруженим обличчям Аніта, котрий мимовільно поклав свою долоню на невисокий трикутний столик з виїмкою в центрі, де стояла клепсидра. Як цього вимагали правила верховного суду, захисна промова могла тривати лише доти, допоки на це дозволяла вузька лійка водяного годинника, через яку час спливав невмолимо...
І лиш тільки останні краплі води, непомітно прискорені рукою Аніта, впали з верхнього резервуару у нижній циліндр і виштовхнули з нього легкий корок, що підпирав біг стрілки, як тільки стрілка клепсидри, описавши коло, показала, що захисна промова добігла кінця, в ту ж мить із свого місця підвівся Аніт і, ховаючи очі у зловісній посмішці, вийшов із зали. За ним для визнання вини один за одним піднялись і решта присяжних.
Після короткої перерви зал заповнився знову; декого з суддів, а також і подавачів оскарження, серед присутніх не було: для проголошення висліду голосування – вже відомого – їхньої наявності у залі суду не вимагалось. Була, однак, ще й інша, справжня причина цієї відсутності – слабка і навіть відверто нікчемна постава прокуратора Мелета під час першої, звинувачувальної частини процесу. Зачитуючи її, той плутався, нарікав на нестерпний біль у грудях, швидше мимрив собі під ніс, ніж звертався до суддів. На додачу, в оскарженні від імені громади Афін Мелет геть недоречно згадав повсюдно прославленого Демокрита, якого Сократ нібито невдало наслідував. Мелет навіть заборонив записувати його плутані висновки, роздратовано закликаючи від імені Афін покарати Сократа за державну зраду, і ніхто його промови не міг як слід збагнути. Переповнені суперечливими доказами промови Аніта і Лікона, поназбирувані у тих, з ким Сократ ніколи не бесідував, і написані понад міру майстерно, особливої довіри також не викликали. Але ж надто безоглядно захищався Сократ, переконаний у власній безневинності, надто відверто він відкривав свою правду! І це найбільше схилило присяжних не в його бік.
На пустий поміст, біля кутів якого розташувались чотири помічники архонта-басилевса, в супроводі вартових і речника винесли дві великі бронзові амфори, зав'язані по окружності – одна чорною, друга білою широкими стрічками. Речник зайняв своє місце поміж амфорами, тримаючи піднятою праву руку. Після того, як зала суду вгомонилась, він мовчки підійшов до однієї, відтак до другої амфори, зірвав по черзі стрічки і на плоских табличках, розміщених під верхнім краєм кожної з них, відкрив написані охрою підраховані голоси. Їх було: двісті двадцять, в амфорі під білою стрічкою, і в іншій, під чорною – решта – двісті вісімдесят один.
Речник почекав ще може хвилину, знаючи, що нема жодної сили, яка б могла примусити цих примхливих людей замовкнути, допоки не виплеснеться все, що назбиралось між колонами Геліеї, і допоки сумніви одних та обурення інших не вщухнуть самі собою. Тоді він вдруге підняв угору праву руку, і рештки нетерпеливого гомону витіснились із зали.
Не зволікаючи більше, речник обмінявся коротким поглядом з писарем-судочинцем і, набравши якнайбільше, наскільки йому вдалось, різкого весняного повітря в груди, одним подухом проголосив:
– Іменем афінської демократії! Оскарженого громадянами Афін за нехтування законами і зневажання богів – Сократа, сина каменяра Софронікса, визнано винним перевагою ... – він зробив останню коротку паузу, перевірив, чи не помилилися його очі, і завершив, розтягуючи над залою – ... у шііі-стесяааать… одииин… голос! І суд вимагає визначити кару!
Сократ стояв неподалік помосту. Він був спокійним і виглядав байдужим: ані присяжних, ані самого себе він начебто не впізнавав. Тепер, коли довелося захищати себе від цих людей, що не бажали знати правду, Сократові здалося, що він стоїть у цій же Геліеї, але ще молодий, і сам він є свідком безконечної історії, яка повторюватиметься ще безліч разів. І що замість нього на помості стоїть Анаксагор, учитель і друг Перикла, оскаржений за вільнодумство, і прирікають його на смерть за відвагу на власний розсуд пояснювати сутність речей. А ще, колись і десь, іншого речника Правди за зраду колишніх богів спочатку розіпнуть як найнебезпечнішого злочинця, а потім прирівняють до нових богів.
Лише коли із зали винесли урни, Сократ опритомнився в тому, що відбувається навколо нього. Отже, його визнано винним: тепер залишалось підтвердити або змінити кару смерті. Похилий філософ знову зійшов на поміст для останнього слова, але з цієї миті передбачити, в яке неочікуване русло спрямується його незворушна іронія і як взагалі завершиться сьогодні вся ця божевільна трагікомедія, ніхто не брався.
Очікувати довелось недовго, бо замість того, аби востаннє скористатись законом і просити для себе пом'якшену, ніж цього вимагало обвинувачення, кару, Сократ усміхнувся і промовив так:
– Я не обурююсь, афіняни, і хай станеться те, чого вимагають люди, що хочуть моєї смерті. Бо яку кару мав би я запропонувати собі за мої злочини? Очевидно, таку, на яку я заслуговую найбільше. А що може заслуговувати така стара людина, котра вважає себе не лише безневинною у своїх намірах та вчинках, але й кимось, хто був справжнім добродійником нашого міста?
Геліея застигла у недоброму мовчанні, Сократ, широко усміхаючись рідкозубими устами – від чого його товсті і вологі губи витягнулись і стали блідими, а мішкувате обличчя набрало особливого виразу, – повільно, аби добре було чути, мовив:
– Отже, на що я заслуговую за те, що я такий? – і далі продовжив, як зазвичай, відповідаючи собі самому: – Що істини я не знайшов, хоча й шукав щиро, – це правда. Правда і в тому, що закликав я пізнавати себе, аби мати право судити інших. – Сократ прикрив очі і, потираючи рукою чоло, наче шукаючи простіші слова, промовив далі: – Але ж хіба я повчав когось із вас? Ні. Я лише питав, чи погоджуєтеся ви з моїми здогадками про правдиве і прекрасне. Хіба могла бути у цьому якась державна небезпека? Тому, гадається мені, якщо оцінювати мене справедливо, то заслуговую я, афіняни, на щось корисне і гоже, на щось таке, аби мені воно якнайкраще підходило. А що може підходити людині похилій і заслуженій, але бідній, яка повинна мати вільний час, аби роздумувати?
Відтак, кинувши багатозначний погляд в залу, вже звичним глузливим тоном уточнив: «Нічого я не знайшов для себе кращого, аніж отримати від Афін заслужене право довершити життя безтурботно, та ще й у притулку для найгідніших громадян – у Пританеї. Повірте, це личило б мені значно більше, ніж навіть тим, хто здобував лаврові відзнаки на Олімпійських іграх. Подумайте добре, афіняни: завдяки їм ви можете лише вихвалятися перед іншими містами, та й то – лише до наступних змагань. А завдяки мені ви маєте надію на незрадливу істину і на осяжне щастя. Отож, я засуджую себе пожиттєво на безкоштовне буття у Пританеї!»
Слова ці були поглинуті свистом і вигуками: свистіли і кричали, вимагаючи покласти край усьому цьому неподобству навіть ті, хто кидав в амфору білі камені на виправдання оскарженого. Тепер і вони не сумнівались в тому, що цей семидесятилітний філософ зухвало посміявся над усіма і тепер він заслуговує лиш однієї єдиної кари. І кара ця – тільки смерть.
Ніхто тому й не дивувався, що смертний вирок судді підтвердили швидко і навіть з якимось особливим заповзяттям. Його проголошення слухали – дехто з тривожним відчуттям непоправної втрати, а більшість – із незрозумілим занепокоєнням.
Сократ зустрів вирок на помості, якого він і не покидав. Нічого не можна було прочитати на його обличчі. Долаючи гнітючу тишу, без будь-якого збентеження Сократ заговорив, і лише тоді, коли слова його востаннє зазвучали в стінах Геліеї, в них можна було збагнути не лише всі тривожні передчуття, але й ще щось сумне і тоскне, від чого ставало ніяково і чого відтепер, здавалося, вже ніколи не уникнути.
– Мені залишилось прожити недовго, – заговорив на прощання Сократ, – і я відчуваю, що уся ця плутанина з моїм обвинуваченням може мати неабиякі наслідки. Вам же, афіняни, дістануться, відтак, неслава й докори за те, що зганьбили ви наше місто і надарма умертвили Сократа, людину щиру і терпеливу. Бо чи не з вами я нераз досягав згоди у тому, що усіляка несправедливість, а тим паче, усяке зло є лише нерозпізнаним благом. Тому хотів би я провістити тим, хто засудив мене, нелегке майбуття. Мій Демон підказує, що спіткає вас, а за вами іще багато поколінь, значно тяжча доля, ніж та, якою ви мене, не розпізнавши істиної правди, караєте. Чи забули ви, що дійсна природа речей ані підступності, ані неправди не відає, та й доказів у своїй правдивості не потребує. А раз так, то чините ви супроти очевидної правди, а тому і розраховувати не те щоб на щасливе життя, але й навіть на життя у згоді зі здоровим глуздом не можете.
– Я знаю це, – твердий голос Сократа ставав далеким, панував над залою, над людьми, – бо стою я вже на тому рубежі, коли ті, хто розлучається з життям, стають особливо здатними провіщати.
Він ще раз огорнув усіх присутніх важким поглядом і, переконавшись, що останні слова його будуть сприйняті у сповненій тепер абсолютною тишею залі, зійшов з помосту, наблизився до гранітного столика з клепсидрою і, немов віддаючи шану часові, завершив промову.
– Отож, якщо гадаєте ви, що вбиваючи людей за те, що здатні вони визнавати правду і говорити легко про істину, змусите мовчати всіх, хто нагадує вам про негідне життя, то глибоко помиляєтеся ви. Спосіб цей не допоможе вам захистити себе від несправедливості, яку ви самі покликали в Афіни. Та й ненадійний він, бо відтепер ще довго шукатимете такого, хто буде мати сміливість заступатись за правду. А якщо думаєте ви, начебто смерть – це нещастя, то помиляєтесь вдвічі більше, бо нічого нема гіршого, аніж жити негідно і в ганебній облуді. Так учить мене мій Демон, закликаючи пізнавати себе безстрашно. Провістивши це, залишаю вас, бо вже пора нам іти звідси, мені – на смерть, вам – до життя, а що з того краще, того не знає ніхто, крім Бога...
На остаточне рішення суду апеляції не було, але виявилося, що чекати на виконання смертного вироку доведеться значно довше, ніж передбачалось. Корабель із священними послами Феорії затримувався, а позаяк із Делосу він повернувся лише через місяць, то всі ці дні, згідно з постановою архонтів, Сократ жив у в'язниці.
Останній день Антестеріону
Вже назавтра було відомо, що тюремна варта не приховувала свого збентеження від несправедливого вироку і, здивована спокійною поставою приреченого, не надто пильно стежила за порядком, а іноді й зовсім не притримувалась правил охорони, пускаючи охочих відвідати засудженого.
Було відомо також, що серед них є готові вивести його з-під неминучої кари. Але від будь-якої спокуси уникнути вироку Сократ відмовлявся. Відмовчувався він і перед розпачливими друзями, котрі думали насправді про себе, а не про нього, потаємно надіючись обманути провидіння і продовжити себе самих у неминучій славі Сократової мудрості.
Коли настав день і з Пірею принесли звістку про повернення Феорії, в тюремну кімнату увійшов речник одинадцятьох розпорядників-архонтів, аби, згідно з Афінським законом, попередити про виконання вироку. Сократ, звільнений від кайданів, попрощався з найближчими, і виглядав він найспокійнішим з усіх.
За спиною судового речника стояв раб-прислужник і ще один чоловік з прикритим накидкою обличчям. В руках він тримав широку плоску амфору з цикутою, і коли в кімнаті стихли плач і голоси присутніх, він дав усі необхідні розпорядження. Він пояснив, що після випитої отрути слід ходити, допоки в ногах не з'явиться відчуття важкості, і лише холод почне підступати до серця, лягти на підстілку.
Сократ мовчки взяв чашу, легко і спокійно випив її вміст до дна, одразу ліг на підстилку і відвернувся до стіни. Назавжди відходив останній день тогорічних Антестерій: назавтра в Афінах почнуть готуватись до великих весняних містерій і полювань, а в далекій малоазійській землі Іудеї – до празника Пасхи…
Розмова
З душею Сократа зустрітись було не важко. Тут, у так званому «царстві Аїда», відмежованому від земського світу скромною, але все ж сякою-такою річкою Стікс, облюбували свій притулок всі померлі славної Еллади. Звісно, для позаземського буття це лиш метафора, свого роду умовний орієнтир для людей. Але ж як інакше було пояснити, що зустріч із душею Сократа відбулася всюди і ніде.
Не буду повторюватись: як і душею Юди Іскаріота, ми порозумілись чудово, без усяких перекладів, бо тут, як ви знаєте, у них немає жодної потреби. Щоправда, говорила здебільшого Сократова душа, а моя – уважно слухала, аби запам’ятати почуті думки якомога дослівніше. І я «піймав себе» (якщо так би можна було висловитися у неземському існуванні) на тому, як я слухав. О, це було зовсім не у тому стилі, яким відбувалась моя розмова з Юдою. Сократова душа якщо б і сприйняла щось подібне (бо і тут, у позаземському бутті вона була доволі примхливою), то у намаганнях піймати один одного на каверзних питаннях, зустріч наша завершилась би радше моєю ганебною поразкою. Ні, моя душа це добре «усвідомлювала», а тому я лиш попросив Сократову душу розповісти, про що він розмислював у в’язниці.
Якщо не вдаватись у обставини зустрічі та всілякі інші деталі «знайомства», то наша розмова була такою:.
– Скажи мені, – запитав Сократ, – чи думаємо ми ретельно над таким: для чого Природа і боги розпорядилися так, що сотворили життя, а серед нього – людину? І сотворили так, що людська істота користає життя усіх інших живих істот, не даючи своїм існуванням жодної очевидної користі для них.
– Іноді думав і я. Аякже. Та, мабуть, люди всі замислюються колись над цим, – відповіла моя душа. – Але що маєш ти на увазі, кажучи так?
– А те, – додав Сократ, – що усе живе може існувати лише так, що кожна його частина є відповідальною за існування інших частин. Але ж хіба люди хочуть шанувати свою відповідальність перед оливковими деревами чи тваринами, що живуть з нами, коли тримають їх у неволі? А ще й, крім усього, жодного блага іншому живому не привносять. Чи не хочуть вони вважати себе рівними богам, бо ж лише тим дозволено давати або відбирати свободу, не даючи нічого взамін? Тож, погодься, мусимо визнати: жодне живе, крім людей, на таке не здатне.
– Нічого, мабуть, і не лишається, як це визнати, – погодився я без зволікання.
– Що ж, – сказав далі Сократ. – Тоді, може, існує хоча б якесь виправдання для людей серед усього живого, але виправдання таке, яким би люди не зневажили усього, чого досягли попри свою жадібність? А якщо таке виправдання існує, то саме про нього я і намагався дізнатися у моїх бесідах з Демоном. Я так і вчинив.
Далі мені не залишалось нічого кращого, аніж ввічливо мовчати. Сократ, наче потираючи звичним жестом набухле чоло (примірно так, як би це сприймалось у земському житті), зрозумів, що я готовий приймати все таким, як йому бачиться, і далі продовжив вже без зупинок та зайвих питань у мій бік:
– Що життя є доцільністю природи – так казали нам боги ще з давнини. Про таке мені нагадав і мій Демон, коли роздумував я з ним на самоті у в’язниці. Бо треба було зрозуміти: якщо життя є доцільністю, то чим же є тоді сама доцільність як така. Ніяк не вдавалося мені дійти згоди зі собою: що хотіли боги і природа цим сказати? Та коли я забув усе, що дізнався від мудрих розмов на Агорі, а ще більше – коли почав запитувати свої думки наодинці, то вирішив, що тепер можу сказати так: що доцільне – це щось таке, чиє існування передбачає можливість образу самого себе. Правда і в тому, думав я далі на самоті, що живе може такою можливістю і не скористатися. Але ж у цьому і є доказ вільної волі, до якої стремить будь-яке живе.
Тут виникла коротка пауза; можливо, Сократ хотів відволіктися на свою улюблену тему – про свободу як ідею. Але, мабуть, передумав.
– Отож, – можна було відчути його легкий натиск, – коли мені вдалось зрозуміти, що найбільше з усього доцільне існування стремить, аби мати свою власну подобу, то вже втямити, що життя і є доцільністю природи, було би вже зовсім не важко будь-кому. Бо насправді чи не так ми відрізнятимемо живе від неживого?
Питання було риторичним, а тому я слухав далі.
– Але ж ми роздумуємо не про всіляке живе, яким би звичним чи химерним воно нам не здавалось. Для нас значно важливіше збагнути, чого ж це людина так вирізняє себе, або і возвеличує серед усякого іншого живого. Чи має вона на те підстави? І тоді я вирішив не зупинятись у своїх роздумах – а до цього мене надихав мій Демон, та ще й приспішував мене щодня…
– Я запитував себе: а що є доцільністю усякого живого, бо ж і воно є частиною природи, а тому має мати і свою доцільність, і до того ще й таку, аби відрізнятися від неживого? Отож, йдучи далі за своїми думками, мені згадалось те, що знаємо ми якнайдостеменніше, та ще й так, що жодних допоміжних доказів не потребуємо. Бо хіба станемо ми сперечатись у тому, що найбільшою доцільністю для живого є мати розум?
Тут, звісно, можна було б вдатися у сяку-таку дискусію, бо остання теза звучала для мене надто вже бездоказово. Але…
– Якщо ж це так, то чи не існує розум у людей для того, аби відображати у собі не лише усе, що існує навколо, а навіть і ще більше – і саму природу, і те, що лише можемо уявити? І чи не спроможний розум через свою уяву створити щось таке, що природі не притаманне, як, наприклад, філософію або вірші Гомера?
– А ще більше – як розуму людей вдається такого досягнути? Про таке я тепер найбільше розмірковував, бесідуючи не лише з моїм Демоном, але й з молодими друзями, які охоче розділяли зі мною мій побут у в’язниці. І вже тут відповісти для нас усіх на таке питання не було справою надто важкою. Бо хіба не навчили нас боги і Піфагор, що досягнути усього можемо тільки, коли будемо наполегливо пізнавати істину –особливо там, де спочатку ми її і не вбачаємо?
Запитуючи так себе і мене, Сократ, здавалось би, провадив бесіду у своїй звичній манері. Однак незвичним було те, що запрошення до діалогу я не відчував. Можливо, його душа чудово розуміла, що втягуватись у складний цей диспут я не буду. Але не тому, що не хочу цього. Шукати відповідей моя душа не те щоб не хотіла, а навіть і не могла. Адже до такої бесіди випадало би підготуватись, а часу у мене на це було. Точніше – за життя не знайшлося.
Сократ, відтак, завершив свої роздуми, а у моїй душі залишилась тільки вдячність за його неприховувану терпеливість:
Отож, вирішив я, – промовив Сократ, «примруживши очі», – чи не має наш розум своєї особливої доцільності, яка б виправдовувала нас, людей, серед усього іншого живого – нехай і буваємо ми супроти нього не завжди справедливими? Бо сказати самим собі, що несправедливі ми до іншого живого, можемо, знову ж таки, лише пізнавши, що є справедливим і якою має бути відповідальність доброчинна, а якою – за причинене зло. Відтак і вирішив я, що лиш одну доцільність перед Богами і Природою маємо ми, люди: пізнавати.
А тому, йдучи від природи до життя, від життя до розуму і від розуму до пізнання, ми і можемо розгледіти єдине виправдання для людей серед іншої живої природи. Воно тільки у тому, аби Природа і Боги через нас могли самі для себе мати власний образ пізнання.
Вислухавши це, моя душа зрозуміла, чому Сократа прирекли на смерть, а душа його ще досі промовляє до живих людей.
Вісім годин і дванадцять хвилин після моєї смерті.
________________
¹ Можна хіба нагадати, що Антестеріон за афінським календарем відповідає земському лютому-березню. Малі Антестерії, які святкували здебільшого у Афінах у лютому і тривали три дні, були святом бога Діоніса, гаранта родючості, опікуна рослинності та життєвої сили. Великі Антестерії були святом всієї Аттіки і відзначались як всезагальні містерії переходу до весняно-літнього життя. Вони починались 28 лютого, тривали 6 днів і були святом вина та театрів.
² Комедіограф Арістофан – найвизначніший представник античного світу у жанрі комедії (тут і далі можна з’ясовувати подробиці античної культури або у Інтернеті, або ж у працях визначного знавця античності – Андрія Содомори.
³ Можна, звісно, прочитати немало історій про легендарну зустріч двох ровесників (народжених у 469 р. до Р.Х), величних мужів античності – Демокріта і Гіппократа. Мешканці Абдери, рідного міста Демокріта, засмучені неабияк дивацькою та необґрунтованою поведінкою свого знаменитого філософа, котрий потрошив тіла маленьких звірів і при цьому посміювався начебто сам до себе (бо не бажав ні з ким розмовляти), прикликали на допомогу Гіппократа. Той, замість поїздки у Персію на запрошення тамтешнього правителя, відмовився від величезних грошей, пропонованих персами, і прибув у Абдери, аби побесідувати з Демокрітом та освідчити стан його здоров’я. Гіппократ одразу ж втямив, що своїми діями Демокріт досліджує глупоту людей, не здатних його зрозуміти. А тому й підсміювався з їхньої недалекоглядності. Гіппократ, як свідчить історія, затримався у Абдері на довше і врешті-решт був змушений визнати Демокріта наймудрішим з усіх. Адже той – як переконався Гіппократ – хотів лише довести абдерцям, що живуть вони у протиріччі намірів та розуму, нехтуючи власною гідністю та неупередженістю здорового глузду. Може, лише додати, що після дискусій з Демокрітом Гіппократ перейшов на позиції матеріалізму, чому і став таким знаменитим лікарем.
⁴ Треба чесно сказати, що промову Сократа я хоча і слухав власними колишніми вухами, однак запам’ятав погано. Та це і зрозуміло: емоційний настрій у Геліеї був таким, що робити якісь нотатки було б непристойним викликом для присутніх, а крім того, моє колишнє Я було повністю поглинутим перипетіями судового процесу. Тому, власне кажучи, для переказу почутого (але не побаченого) я скористався записками пана Платона про це ганебне судилище. Пан Платон, здається, також описав промову Сократа з пам'яті, але, наскільки я можу пригадати, – вельми сумлінно. Звісно, Платоновим текстом я хоча і скористався, але ж подав промову Сократа такою, яку я зберіг у своїй уяві. Отож, вона може дещо відрізнятися від тієї, яку подав згодом пан Платон.
