ФРОЙДІВСЬКА ЛЕКЦІЯ 2017.
Про підстави нинішньої дискусії.
Їх є три:
а) річниця з дня народження Фройда — 06.05.1856 р. — відзначається Фройдівською лекцією, заснованою Міжнародним товариством Зіґмунда Фройда; її читають у Відні або Нью-Йорку;
б) ґенеалогія родини Фройда виводиться з Галичини: лінія мами — з Бродів, лінія батька — з Тисмениці;
в) пропозиція професора Горста Кехелє заснувати у Львові свою дискусію щодо спадщини Фройда.
Вступ. Щодо ґенеалогії.
Мати Фройда Амалія (Малка) Натансон народилася 18 серпня 1836 року в місті Броди (Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Львівська область, Україна). Бабуся Фройда по лінії матері була одеситкою, тому певний час Амалія Натансон виховувалась в Одесі, де проживали два її брати. Щоправда, не зовсім зрозуміло, як шлюб батьків Зіґмунда Фройда — Якоба Фройда і Амалії Натансон — був укладений у Відні 29 липня 1855 року, а Зіґмунд Фройд народився у Фрайберзі (Пріборі або Пржиборі), тодішня Чеська Моравія.
За спогадами бучачанина Ізидора Ґельбарта (збірник «Бучач і Бучаччина»), батьки Зіґмунда Фройда переїхали з Бучача до Відня перед Першою світовою війною.
Батько — Якоб Фройд, син Шломо Фройда, за одними даними народився в Бучачі і замолоду переїхав до Тисмениці. За даними же одного із найвідоміших істориків психоаналізу Анрі Еллєнберґера, сім'я Фройда батьківською лінією походить із Тисмениці. Він також вказує, що батько Фройда разом із своїм батьком (дідом Зіґмунда Шломо) неодноразово бували у Львові, де збували свій товар (хутра норки) відомому гендляру Келемену, нащадки якого далі мешкають у Львові.
Амалія Натансон була другою (за деякими даними — третьою) дружиною Якоба Фройда. Фройд був названий Шломо в честь свого діда. У період із 1856-го по 1859 рік сім'я Фройдів жила в місті Фрайберзі, потім деякий час проживала в Ляйпцигу.
1860 року Амалія з сім'єю оселилася в Леопольдштадті — єврейському кварталі Відня.
Фройд про культуру
Про актуальність роздумів Фройда щодо культури може свідчити вповні очевидне і безсумнівне розчарування і невдоволення її нинішнім станом, який ми називаємо іноді навіть як «переломна криза». Отож, Фройд висунув тезу про те, що людство завжди і за будь-яких обставин є і буде невдоволене культурою, у якій живе. І це невдоволення є універсальним феноменом людського існування. Цю тезу він сформулював у двох пізніх працях «Майбутність однієї ілюзії» (1926 р.) та «Невдоволеність культурою» (1930 р.).
Мотивами написання цих праць були: по-перше, рак верхньої щелепи (або гортані), перші операції з цього приводу (а загалом він переніс 18 операцій) і роздуми про сенс життя; а по-друге — насування привидів нацизму в Німеччині і спостереження за безпомічністю суспільства перед наростанням агресивного і нещадного насильства нацистської влади.
Фройд дає своє визначення культури і пов’язує його не лише із загальноприйнятними економічно-соціальними параметрами, а й із психологічними детермінантами. Культура, згідно з Фройдом, «охоплює всі набуті людством знання і вміння, які дають змогу опановувати сили природи й отримувати блага для задоволення власних потреб» — включаючи всі інститути, які регулюють відношення між людьми і розподіл наявних благ. При цьому головний акцент Фройд покладає на принцип задоволення потреб.
Короткий ескіз до загальних понять функціонування психіки у її стосунку до задоволення потреб і прийняття реальності. Наше «Я» при народженні ще не має достатніх психологічних механізмів для розмежування внутрішнього світу суб’єктивних запотребувань від вимог реального світу. Перші контакти наше «Я» отримує через тілесні і психічні стосунки з матір’ю або першим об’єктом, які забезпечують якомога краще задоволення первинних потреб у безпеці та виживанні.
Але це забезпечення ніколи не може бути абсолютним і повним, оскільки втручаються інші умови реального існування. Це ми називаємо реальнісною фрустрацією, основним елементом якої є дискомфорт, стрес, страждання і біль. Через необхідність їхнього визнання поволі формується розмежування внутрішнього відчуття від зовнішнього сприймання. Все внутрішнє, а передусім суто природні потреби, стає наповненням позасвідомого, включаючи і постійно витіснюваний досвід неопрацьованого дискомфорту. Так формується наше «Воно», або позасвідоме. Простіше кажучи, позасвідоме функціонує на принципі задоволення природних потреб, а дозрівання свідомого «Я» — на принципі допасування (адаптації) до вимог існуючої реальності.
Взаємодія цих двох базових принципів — задоволення і реальності — є основою індивідуального розвитку. При цьому реальність постійно накладає свої обмеження на принцип задоволення, оскільки безперестанна його реалізація є неможлива. Принцип реальності діє нібито «в кредит», тобто дає можливість заспокоювати потребу в задоволенні «малими порціями», відтерміновано і поволі за умовною формулою «краще гарантоване часткове і поступове задоволення, ніж негарантоване негайне і повне». Так, рослини мусять перетерпіти посуху, спеку, холод або надмір вологи, а тварини — голод чи спрагу, чекаючи на сприятливі умови полювання і т.п. Для людини, яка є суспільною настільки ж, наскільки і природно-біологічною істотою, додатковим регулятивним механізмом, що стримує негайне задоволення, є культура.
Отож, як уявляв собі Фройд, культура і цивілізація виконують такі функції:
— Захист від сил природи через «лінії оборони» (нині ми скажемо: через технології);
— Регулювання і реґламентування взаємодії між людьми через правила та організацію співжиття;
— Прагматичне й утилітарне створення надміру і розкоші матеріальних благ, а також естетичності як підвищення суб’єктивного відчуття «якості життя».
— Крім цього, культура є простором для сублімації незадоволених потреб, тобто простором для суспільно значимої, ціннісної і корисної трансформації природних потреб, які не можуть бути задоволені прямим чином (наприклад, аґресивні і деструктивні потреби чи безмежне задоволення лібідо).
Культура випрацьовує в нас спеціальний механізм стримування інстинктивних природних потреб у задоволенні. Цей механізм Фройд називає «Супер-Еґо», що ми розуміємо як сумління. Воно формується як сума увнутрішнених (інтерналізованих) правил і заборон, переданих нам через батьків, авторитетних осіб, вимог і табу, що існують у наявній традиції. А це і є — також — культурою.
Для Фройда важливо і характерно (і для нашого нинішнього розумування також), що сумління має своїм наслідком постійне і неухильне почуття вини (якого, мабуть, не мають тварини) за аґресивні і деструктивні потяги, які є невід’ємною частиною нашого психічного життя, більшу частину яких ми можемо реалізовувати лише у вигляді несвідомих уявлень і фантазій. Фройд зазначає: «Ми почуваємо себе винними вже тільки за те, що уявляємо причинене зло». При цьому Фройд влучно відрізняє відчуття каяття і відчуття провини. Він каже: каяття є почуттям і потребою вибачення і виправлення після скоєного факту аґресії, зла чи несправедливості, тоді як почуття провини часто виникає ще до такого факту або й без нього (себто у чистій уяві). Необхідність постійного відреаговування вини має двояку можливість. У випадку такого відреаговування у власний внутрішній світ можемо мати ті чи інші форми психічних порушень, найчастіше — невротичних, тривожних або й тілесних. Якщо ж ми відреаговуємо почуття провини у зовнішній реальний світ, то це і призводить до відчуття невдоволення суспільством і його культурою. Позаяк відчуття вини є всюди, де має місце Супер-Еґо, — а воно у різних проявах має місце майже завжди, навіть якщо і витісняється у позасвідоме і там блокується, то невдоволення культурою було, є і буде завжди. Як один із доказів своєї концепції Фройд наводить приклад людей, «закованих у моральні приписи і принципи», так званих моральних перфекціоністів, які блокують свої надмірні аморальні фантазії й імпульси особливо жорстоким Супер-Еґо, тобто совістю, яка постійно і неухильно карає за будь які, навіть підсвідомі, «вольності». Однак почуття вини, описане Фройдом, для аналізу культури нам знадобиться ще наприкінці.
Фройд далі вповні виправдано виділяє три джерела невдоволення і страждання:
— Людське тіло — слабке, хворобливе і смертне.
— Світ природи, якою ми керувати вповні не можемо (катастрофи, катаклізми, закони функціонування.
— Соціальні стосунки, правила співжиття, право — словом, усе, що обмежує безпосереднє задоволення.
Із цих трьох джерел перші два є неухильними і нам, по суті, мало підвладними. Натомість третє — соціальні стосунки — дає нам зрозуміти, що ми не можемо організувати свою культуру так, щоби незадоволення могли уникнути всі люди одночасно. Від цього Фройд приходить до однієї з головних гіпотез культури: причина, чому ми не в стані уникнути соціального незадоволення, не в соціальних детермінантах, а в тому, що в основі культури лежить і частина нашої людської психо-біологічної природи, тобто наша потреба задовольняти інстинктивну і несвідому частину потягів і бажань. Іншими словами, конфлікти в культурі є відображенням свідомо-несвідомих конфліктів людини як такої. А ці конфлікти є неухильними. Відтак культура не може бути безконфліктною.
У зв'язку з цим виникає наступне положення концепції Фройда: завдання зрілої дорослої людини є уникання невдоволення, фрустрації і страждання, і це уникання поступово заміняє собою стремління до задоволення, яке відходить на задній план. Так би мовити, гедонізм і насолода посилюють несвідоме страждання. Відтак людина обирає три основні шляхи для уникання страждання і незадоволення:
— посильне відволікання, при якому ми скеровуємо наші потреби, бажання і конструктивну діяльність, сублімуючи психічну енергію лібідо й агресії. Це — наука, філантропія, високий професіоналізм;
— ерзац задоволення — у вигляді різних компенсацій невдоволення. Це всі форми соціальних ілюзій — влада, релігійний фанатизм, багатство, втеча у світ естетики;
— інтоксикації і втеча від фрустрації. Це алкоголь, наркотики, інші залежності.
Сьогодні, мабуть, Фройд додав би ще одну форму, найсучаснішу і найрозповсюдженішу — уникання реальності за рахунок віртуального світу цифрових технологій. Ця форма відрізняється тим, що при ній можливе часткове і доволі відчутне задоволення в одній або і декількох модальностях чуття (слух і зір, тілесна імітація, слух і зір — словом, 3-, 4-, 5-D імітація). Особливість і відмінність від попередньої — інтоксикаційної — стратегії полягає у тому, що при віртуальній втечі від реальності ми маємо ілюзію повного контролю і керування природою віртуальності, чого Фройд не міг передбачати.
Іншими словами, формула Фройда — від задоволення до уникання страждання і фрустрації; ми ж переходимо у іншу формулу — від страждання до відчутного, хоча й неповного задоволення.
І тут мені хотілося би перейти до останньої частини, до сучасного і чи не найбільш суперечливого спадку Фройда — до його відношення щодо релігій, сформульованого у нарисі «Майбутнє однієї ілюзії». Не вдаючись до самої роботи, варто зазначити лише найважливіше. Насамперед те, що на релігію Фройд покладає такі завдання: примирення з могутньою та грізною природою через віру у спасіння, примирення з неухильністю долі та фактом смерті через віру у безсмертність і втіху у вічному блаженстві після життя, сповненого стражданнями і заборонами культури. По-друге, те, що Фройд передбачав поступове зникнення релігій в міру того, як людство буде укріплювати раціональне пізнання і переконливість науки. При цьому він завбачливо застерігає, що, можливо, і помиляється, оскільки всі його висновки щодо ілюзорності обіцянок релігій базуються на недосконалому знанні.
У цьому контексті мені хотілося б додати власне спостереження. Воно вже оприлюднене на сайті «Збруча», тому торкнуся цієї теми лише тезово.
А моя теза така: світовий універсальний Дух нинішня культура називає Інформацією і будує навколо неї сучасну анти-релігію. До неї виникає таке питання: чи не розпорядилась історія так, що світоглядні уявлення античності, зокрема Піфагора, починають у сучасному світі своє нове життя?
Йдеться бо про формування своєрідної та — як би це парадоксально не звучало — «раціоналізованої віри» у безмежні можливості інформації. Бо вона — інформація як така — крім скороминучої реклами і всілякої іншої соціальної суґестії, примушує нинішнє людство, з одного боку, вдивлятися з надією у перспективу штучного безсмертя, а з іншого боку — замислюватися над перспективою свого виживання перед загрозою самодостатнього і не контрольованого нами штучного розуму. А це, як зазначав Фройд — одна з найосновніших функцій релігійної культури.
По-суті, виходить так, що інформація привела сучасну культуру до формування гібридного світогляду, зітканого з раціонально-наукових теорій, ірраціональної віри в силу цих теорій і недовіри до тих цінностей, які традиційна релігія ще досі несе з собою. Такий світогляд вповні міг би заслуговувати на назву «анти-релігія».
Як сказав би сьогодні Фройд, відштовхуючись від свого бачення культури і релігії, які він якнайменше розглядав через призму соціальних процесів і трактуючи їх через призму психології людини: інформація є ще однією великою ілюзією культури, прикликаною забезпечувати ідеалізовані потреби людини у її протистоянні з природою і смертю.
Лекція прочитана 4 травня 2017 року у Львові при масовому скупченні народу.
06.05.2017