Transpositio
Насамперед треба дещо пояснити. Минуло майже сім годин після моєї смерті, тож минув і перший етап хаотичних переживань родини і декількох знайомих, для яких моє земне існування було помітним. У помешканні, де лежало моє колишнє тіло, наставала ніч, а життя починало продовжуватись у впорядкованому напрямку. Згідно з традицією, біля мого колишнього тіла встановили чергування по двоє, аби моя душа не розсердилась, відчувши востаннє, що її могли б ігнорувати. Уявіть собі, наскільки химерними думками було зайняте моє колишнє Я у цій ситуації. Моя душа думала, що «роз-сердитися» вона вже не могла ніяк, якби навіть дуже і хотіла. Адже за фактом смерті моя душа вже була позбавлене серця, а тому ним не володіла – це по-перше. А по-друге, якщо бути буквоїдом, то моя душа так чи інакше була роз-сердною, причому назавжди. Отож, за будь-яких обставин переживати моїм близьким про те, аби я не сердився, було оксюмороном. Гадаю, це лінгвістичне непорозуміння слід було б враховувати, принаймні для вживання щодо померлих. Так само, як і надгробні написи на кшталт: «Тут спочиває вічним сном…». Спочиває – погоджуюсь, бо у позаземському бутті все настільки спокійно та стабільно організовано, що метушитися нема жодних потреб. Як тут щодо вічності – ще побачимо. Адже передбачається, наприклад, Судний День, а, може, й іще щось, мені досі не відоме. А ось щодо безперестанного сну, то тут, думаю, очевидне матеріалістичне перебільшення. Але вже нехай…
Так, не маючи зайняти себе чимось придатним, я почав порівнювати вираз «роз-сердитися» з іншими мовами і непомітно з’їхав на англійську, якою активно займався останньо, навіть зранку перед смертю. І тут до мого, позаземного вже, Я повернулись яскраві враження від опери “Jesus Christ Superstar”, яку я слухав ще наживо: я піймав свою душу на настирливому прокручуванні арії Юди Іскаріота, з якої ця опера і починається.
«Цікаво, – майнуло у тому місці, де мала би бути моя колишня голова, – а чи не могла б моя душа зустрітися з душею Юди і побесідувати з нею. Нехай би вона пояснила, чому саме так Юда насварив Ісуса Христа».
Бо, як мені здавалось за життя, в опері ця сцена відображена якось не надто канонічно.
І тут сталася зі мною велика очікувана несподіванка: вмить моє потойбічне Я опинилось начебто у пустельній околиці античного Єрусалиму. На жаль, інакше я не зумів би пояснити особливості місця і часу мого перенесення. А це, до речі, для земного мого розуміння було б вельми суттєвим непорозумінням. Бо просто так взяти і перенестись кудись на Землі дозволялося тільки заплативши гроші психоаналітикові. Справа у тому, що слово «перенесення» за останні сто земних років набуло майже містичного значення. Відбулося це з «легкої» руки видатного письменника, а заодно і професора та вченого доктора, Зіґмунда Фройда. Від нього і пішло далі: психоаналітики почали користуватись цим словом, аби пояснити, як психіка з однієї людини перетікає до іншої. Колись, за життя, мені довелось побувати пацієнтом у одного з них. Як виявилось у процесі мого психоаналізу, всі пацієнти навіть мають за обов’язок переносити свої приховані бажання в голову аналітика. І бажано – найзлобливіші та найнікчемніші. Ба, більше того. Як тільки пацієнт починає цьому пручатись, то психоаналітик впадає у позицію холодного мовчазного дорікання. Вже потім мені вдалося дізнатися, що для них – для психоаналітиків – така мовчазна позиція є могутнім «технічним» інструментом, і ним вони сигналізують, що не довіряють жодним щирим словам своїх візаві. Інакше кажучи, допоки пацієнт не побачить у особі психоаналітика усіх своїх родичів, і насамперед – злу, контролюючу і емоційно холодну маму, той вперто мовчатиме. А це, прошу я вас, у психоаналізі вважається квінтесенцією лікувального катарсису від позасвідомого психічного нещастя!
Conversatio vulgaris
Словом, я відхилився від теми, хоча би й міг ще довго пояснювати, чому мою душу так вразило моментальне перенесення до передпасхальних єрусалимських околиць. Важливо, однак, що моє колишнє Я одразу ж опинилося поблизу – скажемо так – невеликої печери, у якій, згідно з припискою, числилась душа Юди. Вона тут перебувала, так би мовити, у довічному домашньому ув’язненні, трагічність якого я зрозумів лише потім.
Юда стояв біля входу, споглядаючи недовірливо моє потойбічне Я. За інерцією попередніх думок, моя душа було подумала, що Юда міг би бути свого роду дохристиянським прототипом психоаналітика, що він – звісно, з благих намірів – намагався розгадати позасвідомі бажання Ісуса Христа та скерувати їх у безпечніше русло, але ж… але ж, як прийнято вважати у земному житті, благі наміри лише псують добрі справи, чому з Юдою все і сталося так, як описано у першоджерелах. Цей потік думок моїх, однак, далі вже не мав продовження, бо розмова пішла зовсім неочікуваним руслом, яке підхопило мою душу, і…
І я не знайшов нічого кращого, як запитати Юду банальне: «Як Ти себе тут почуваєш?».
(Надалі, аби уникнути плутанини і не нагадувати, що бесідували насправді лише наші душі, буду розповідати так, нібито розмову вели Я і Юда – з усіма реалістичними тілесними атрибутами).
Отож, Юда у відповідь тривожно і злобиво зблиснув очима у мій бік, буркнув: «Я в порядку» – і заявив, що його вже «замахали» відвідувачі, яких цікавить лиш одне: чи дійсно був він зрадником, а якщо так, то з яких мотивів – ідейних чи фінансових. Відтак потер щоку і додав, що іноді питають, чи не був він банальним злодієм, як обізвав його Іван-апостол.
Далі він намагався пояснювати щось про вічне покарання за свої ідейні переконання. Що всі візити для нього закінчуються однаково, що всіх він підозрює і мені не вірить також. Але цих його слів я належно не сприйняв. І даремно, бо до них треба було прислухатись уважніше вже на самому початку нашої зустрічі.
– На маєш…, – натомість подумалось мені, – та я і не збирався обговорювати його репутаційні недоліки. По нинішніх земських часах, навіть кожен горобець на дереві прекрасно знає, що будь-які ідейні мотивації є грошима і навпаки. То й мені яка різниця. Про злодійське минуле Юди нічого достеменно не відомо, і тема ця серйозно ніколи не розглядалась. Так би мовити, нема теми – нема проблеми. А щодо зради, то тут взагалі дискусія недоречна. Я навіть пригадав, що серед тих же психоаналітиків бажання зрадити соратника чи вчителя, ба – свого рідного батька, вважається ознакою неабиякої зрілості та «перепусткою» у фахову спільноту.
Тому я лиш фігурально усміхнувся і сказав Юді, що хочу з ним з’ясувати тільки одну пікантну ситуацію. А саме: що насправді він хотів сказати словами своєї знаменитої оперної арії, коли звернувся ними до Ісуса Христа напередодні останньої спільної вечері у Віфанії?
Юда виглядав вельми спантеличеним. Він довго вдивлявся в мене, мабуть, намагаючись відчути, в чому, так би мовити, «засада». Потім він признався, чому моє запитання піймало його за живе і чому він одразу ж вирішив мені повірити. А довго він мене розглядав тому, що пробував пригадати, чи взагалі виконував будь-коли якісь арії. Він чітко пам’ятав, що того трагічного вечора, у п’ятницю, коли відбувалась передпасхальна вечеря, яка потім стала знаменитою, жодних особливих пісень він не співав. Так, за столом поспівували, як зазвичай. Але оперні арії…
«Дійсно, – піймав я сам себе за цими його словами, – абсурд якийсь. Тоді ж не було ще опер жодних».
Вийшов, словом, конфуз, і ми ще деякий час мовчки намагались знайти вихід із незручного становища. Аж раптом Юда пожвавішав і сказав:
– А-а-а, то ти, мабуть, маєш на увазі рок-оперу «JC Superstar?!».
– Ну … так, – не надто переконливо хотів я відповісти, подумавши, що йому може не зовсім приємно було б обговорювати мистецьку обробку його власних поглядів.
– Бували, бували вже тут такі, що про неї згадували, – обличчя Юдиної душі, на моє здивування, наче помолоділо, – але поговорити на таку тему якось не пропонували. А вартувало би. На таке я би погодився. Хоч якась від-душина для душі, пардон за тавтологію. – З цими словами він відійшов від печери, став на вершечку скелястого виступу, і я побачив у його поставі істинно художню натуру.
Як виявилось, голос він мав чудовий і зовсім не гірший, ніж у рок-оперного Юди. Що арію він знав бездоганно, сумніватися не доводилось, бо ж вона була для нього і написана. Правда, виконував зазвичай цю арію не він персонально, а Юда фігуральний, так би мовити – артистичний його образ. Але ж у потойбічному світі це не суттєво. І я почув:
– My mind is clearer now – at last all too well
I can see where we all soon will be
If you strip away the myth from the men
You will see where we all soon will be
Jesus!!!..., розляглося серед скелястої долини, і у моїй душі почалось плавитись те, що ще до недавна було мізками. Та все ж мені довелось подати Юді знак, аби він зупинився.
– Щось не так? – мотнувши умовною головою, але без зайвої образи запитав Юда.
– Та ні, все ok. Навіть більше ніж, – поспішив я його заспокоїти, побоюючись, що він може знеохотитись співати далі. – Просто я хотів би попросити, чи не можна було б для зручності заспівати це українською?
– Гмм… Не знаю… А переклад? – поцікавився Юда, наївно і доволі доброзичливо. – У тебе є?
– Нема. Якось про це я й не подумав. Точніше, я подумав, що для позаземського світу це не проблема…
– Як сказати, зараз побачим, – Юда зіскочив з невисокого виступу, підійшов мене якомога ближче, аби я зрозумів, що при житті він би покивав мені пальцем перед носом, сказав: «Хитруєш, доктор» – і побіг у свою печеру. Звідти він вийшов із чимось, що мало би бути планшетом, і подав його мені.
– От я знайшов декілька варіантів. Зазначено, що українські. Переглянь, який тобі більше підходить. Але вибирай такий, щоб мене не збивав з ритму.
– Та вони, здається, всі більш-менш нічого, – ситуацію треба було спростити якомога швидше, і я переживав, аби не перебрати міру. Я вибрав варіант під авторством аноніма і подав «планшет» Юді. Він попросив наскороруч пояснити йому, як читаються українські літери, і поцікавився, наскільки, на мій погляд, переклад збігається зі смислом оригіналу.
– Нормальний переклад, і смисл нормальний, – поспішив я його заспокоїти, сподіваючись, що, вигляд у мене був достатньо переконливим. – Там не так багато, декілька строф, перша арія про голови, затуманені небесами, – уточнив я.
– Ну, я так, на всяк випадок, щоб інтонації чи наголоси не звучали невпопад.
– Не переживай, – у мене відлягло від місця, де цього разу мало бути серце, – ми ж не перфекціоністи, а так, для експерименту і дискусії. – Головне – тримати в голові інтонації Мюррей Геда. Чув американську версію 1970 року, де Христом був Tед Нілі?
– Ееей!… Друже!... Та ти все попереплутував, – компетентно заявив Юда. – Тед співав Христа у англійському фільмі 1973 року, а Юдою там був точно не пам’ятаю хто, здається, Карл Андерсон. Можна сказати – хрестоматійне виконання. Я в курсі. Давай пробувати.
– Без репетицій? – я запитав якомога ввічливіше.
– Таке не репетують, – засміявся Юда. – Але співати буду голосно, нехай слухають там, у Віфанії.
Він знову заскочив на виступ біля печери, перебіг очима український текст, щось промурмотів на пробу і:
«…Нарешті я прозрів – і от бачу я,
Що всі ми йдем кудись не туди.
Хто ж без міфу ти – людина, як всі,
Глянь-но – ми як ніколи близькі до біди.
Христе! Невже повірив ти
Без будь яких підстав,
Що хочемо і ми,
Аби ти Богом ста-ав…
Ти нам наобіцяв
Всіх благ земних, хоч знав –
Що словом своїм лиш для себе
Слави ти шука-ав»…
– Стоп! – вигукнув я, аби зупинити Юду, який наче у трансі жестикулював і зводив гнівні брови над відсутнім поглядом, апелюючи явно не до мене. Протяжне «шука-а-а-а-в» врізалось у скелясті розщелини, відбилось ехом і завмерло у відкритому роті Юди. Очі його повернулись на місце, він махнув рукою, закопилив губу і цього разу роздратовано запитав:
«Що сталося?»
– Ні, ні!, Юда. Бомба! – я хотів продовжувати його вихвалювати, бо співав він дійсно бомбезно. Але слово «бомба» справило на нього враження: він підскочив, втягнув голову і заховався за камінь біля виступу.
Я розгубився, бо і сам не міг збагнути, що сталося. Для розрядки я нічого кращого не знайшов, як почати бити браво. А відтак почав просити:
«Юда, виходь, небезпеки жодної нема. Все в порядку. Українська «бомба», розумієш …» – мені заклубилися, щиро кажучи, не зовсім адекватні слова для висловлення емоцій, але я справився і висловився так: «Це… якби тут, серед скал і каменюк, повиростали квіти. Причому несказанної краси!».
«Можна ж нормально сказати» – подумав я, а Юда, вийшовши із-за каменя, знизав плечима і буркнув:
– Так тут колись вони і росли. Не сади Семіраміди, але… Клімат і екологія. Але, поясни уже ж, яким боком до квітів відноситься бомба? – у його голосі відчувалось явне непорозуміння між нами. – Пардон, але такі метафори у нас не проходять…
– …?!
– І май на увазі, – серйозно і становчо додав він, попереджуючи, що подальша дискусія на цю тему буде недоречною, – в нашому реґіоні так кричати не можна. Останніми часами тутешні краї обстрілюють, причому особливо активно, навіть ракетами. Терористи. Але бомби?!.. Їх тут ще не кидали. Коли ти закричав – «Стоп!», а потім ще і «Бомба!»… Коротше: дурна якась у вас мова...
Тим часом навколо печери зібралася групка людей: декілька бедуїнів на верблюдах, двоє пастухів та ще з десятеро, невизначеного роду занять. Вони також поплескували в долоні – видно, хотіли приєднатись до прослуховування. Один з бедуїнів навіть підійшов ближче і поцікавився, чи будуть давати всю оперу від початку до кінця, чи тільки вибрані фраґменти.
Юда, вже заспокоївшись, силувався пояснити їм щось арамейською мовою, тож я відійшов вбік і спостерігав, як чемно прибульці порозсідались на каменях, мабуть, уточнюючи у нього якісь нюанси виконання.
Юда наблизився до мене. Бачу, він щось мнеться, оглядаючись на глядачів:
– Вони просять, аби я співав англійською, бо …
– Ні, Юда, вибач! – тепер вже я став у позу. – Я ж спеціально притарабанився до тебе, аби поговорити про арію тет-а-тет, персонально. То вони, якщо хочуть, нехай слухають так, як ми домовились. Між іншим, українська мова найпісенніша серед усієї індоєвропейської цивілізації. Так що…
– Ну, таак,… я знаю, але розумієш, – кисло почав виправдовуватись Юда, – …до мене і так щораз рідше приходять, забувати стали, популярність падає катастрофічно, а тут така нагода…
Чи то хтось із непрошених гостей почув нашу суперечку, чи просто відчув момент, але до нас підійшов той самий бедуїн; в руці він тримав торбину з грубо зітканої мішковини, багатозначно підтрясаючи у ній непомильний передзвін грошей. Побачивши, що я ніби не розумію, про що йдеться, він вже без натяків запропонував передати Юді тридцять срібних монет, аби тільки той погодився на їхні умови: заспівати максимально близько до оригіналу і обов'язково – англійською.
І тут у мене стався інсайт: «О-О! Це ж він – через мої руки – купує Юду за тридцять срібляників! Що ж виходить?! Що ключові події життя земного тут, у потойбічному світі, повторюються – незалежно від сюжету подій і особливостей ситуації?! Та чи всі, чи, може, тільки грішні? А раз так, то своїм зрадливим вчинком нещасний Юда приречений за будь-яких обставин на те, що його будуть безконечно купувати рівно за ту суму, яка стала ім’ям загальним!»
Disputatio de principia
Далі проста розмова вже здавалась недоречною. Я бачив, що Юда бачить, що бачу я. Він знітився, світлі промені в очах його згасли, і це був очевидний сигнал для мене, що жодного продовження запланованого диспуту з ним не буде. Чоловік з грошима, їдко вдивляючись мені в обличчя (але я міг би присягнути – з диявольською усмішкою), намагався ще щось сказати. Мовляв, віддай Юді гроші, він візьме, ми його знаємо, від такої суми він не зможе відмовитись і таке подібне. І уявіть собі: мішечок зі срібляниками я взяв, пояснюючи самому собі, що треба обов'язково побачити, що буде далі. Пізніше я дотямив, як і чому так сталося, але про це скажу незабаром.
Лише тридцять срібних монет лягли усіма своїми історичними тягарами на мою руку, прибулі зникли. Вони, ніби міраж, розчинилися у коливаннях перегрітого жорстоким сонцем пустельного пейзажу. Юда – плакав як дитина, прикриваючись руками, а я … я не знав, що думати.
Із розтертими по щоках сльозами Юда підійшов до мене і неочікувано різко сказав: «Кидай їх на землю, десь подалі. Ти ж знаєш, ці гроші отруйні. Через них я при житті вчинив самогубство, і тому вони повертаються до мене. Розумієш: що б я не робив…».
– Гаразд, – мішок з монетами я закинув між каменів, і вони зі зловісним дзенькотом порозкочувались у тріщини в посушеній землі, – я вже починаю здогадуватись. Але ж я не годен збагнути чому…
– Не тут, – попросив Юда, – ходімо сядемо десь у тінь. Треба дійсно поговорити, бо я сподівався, що з твоїм візитом може статися – як там на земному світі тепер говорять – збій програми. Але не сталося. І будь ласка, не дивуйся: я заплакав, бо мені було, втім, як завжди, дуже гірко.
– …?
– Я ж кажу, не дивуйся, – Юда показав на обтесану, вже закам’янілу від висмоктаної вологи кедрову лавицю біля входу у печеру, – пішли сядемо і я спробую пояснити.
Мабуть, мій вигляд був надто сконфуженим, тож Юда дав мені можливість зосередитись, заскочив у свою вічну домівку, змив обличчя і відтак сів напроти на камінь біля лавиці.
– Ти ж зустрівся зі мною – і це я зрозумів відразу, – аби трохи «приколотися». Так треба було б вважати?
Я погодився, бо була у цьому правда мого задуму.
– От я і вирішив: випадок незвичний, бо таких візитів ще не було, хоча подібні ситуації виникали безліч разів. Але достеменно такої – не було.
Я кивнув на знак того, що хочу вникнути якомога краще у те, що сталося.
– Моя біда в тому, – продовжував Юда, і було видно, як він хвилюється, – що кожен, розумієш – кожен візит! до мене завершується тим самим: мені пропонують тридцять срібних монет.
– …?! Тобто?
– Дуже просто, – докинув Юда. – Завжди події навколо мене повертаються таким боком, що виникає нагода запропонувати мені, аби я продався за злощасних тридцять срібляників. І не важливо – за що. Аби тільки була змога мене підкупити.
– Але ж хто міг знати, яким боком розвернеться наша зустріч? – спробував я спрямувати розмову у більш-менш логічне русло. – Якби, наприклад, я погодився на англійський текст і не сперечався з тими людьми, то що?
– То знайшлася би інша причина. Трохи згодом, за інших обставин, але точно би знайшлася. – Юда трохи замислився, ніби шукаючи продовження, і додав: «Скажімо, до тебе би підійшов хтось із них і попросив, аби я змінив текст, бо їм він не подобається».
– Гмм,.. – інтрига ставала щораз зрозумілішою. – А якщо б ніхто не надійшов і взагалі нікого б тут, крім нас, не було?
– От чому, – поспішно встряв Юда, – я і був таким зацікавленим у твоїй пропозиції. Я спробував сказати собі: ну, заспіваю я арію з опери, нехай собі – яка у цьому може бути підстава. Ану ж цього разу нарешті пронесе. Біда лише моя в тому, що так я думаю кожного разу, а воно повторюється, і повторюється, і повторюється – безконечно.
– Здається, я втямив, і мені сумно, що так сталося, – визнав я. – Але поясни для мене: у чому смисл такого жорстокого детермінізму тут, у позаземному існуванні.
– У тому то й смисл, на жаль,… – голос Юди почав віддалятися, а потойбічний образ його тратити контури.
Але останні слова його мені запам’ятались добре:
«… бо якби я не пішов з життя самовільно, то ще мав би, може, шанси за земний час виправити свою зраду і свій тяжкий гріх. Бо це була правда. А так, перервавши життя, я навічно прирік свою душу виправляти істинно ганебний вчинок. Бо здійснив я його не тут, а в тамтому, земному існуванні. І там мав би відбути кару і викупити вину перед тими, кого зрадив своїм гріхом. Але це вже неможливо! За що тут і отримав вічне покарання. Бо життя моє, зрозумій, перервалося у безнадійному гріху, покаятися в якому не було вже ніякої змоги. А відтак, я помер без вибачення, тож і тут пробачення приречений шукати вічно і безнадійно».
Я мовчав.
Юда майже розвіявся у посушливому пустельному вітрі, а його останні слова мені почулись вже вдома у моєму посмертному ложі, куди моя душа повернулась, аби далі споглядати, як живеться моїм близьким без мене.
– Розумієш, – чи був то голос Юди, чи, може, так звучали мої позаземські думки, – так і виглядає пекельність покарання за непокаянний гріх у потойбічному існуванні.
Рівно сім годин по смерті.
20.04.2020