Я вийшов з себе. Виходило і сонце. На перший погляд – жовте на блакитному небі. Але все це – лише на перший погляд. Адже будь-які вальори сонця та неба є пропагандою на службі. У художньо-літературній політиці. Бо так по правді кажучи, літератори не вміють висловлюватися просто. І правдиво. Та й це ще – м’яко кажучи. У своїй погорді вони не відчувають, що одурманюють культуру. І як явище. І як процес. Маскуючи своє криводумання під метафорами власної буттячої свідомості. А вона – неначе хмара пилюки у чорній дірі. Тож насправді ані першого, ані наступних поглядів на сонце не буває. Воно негайно засліпляє. А блакитне небо? Класична ілюзія! Звичайна психо-бажальна емпірична злуда. На зразок міражу в пустелі. Словом, ані сонце на небі, ані небо як таке, до суті справ відношення жодного не мають.
Я вийшов з себе, бо мене збудив дзвінок. У двері. То прийшов ЖЕК. В особі жеківця. Класичного: прямий погляд, пряма мова, прямодушні потреби. Його завжди приносить спозаранку. Він, так би мовити, рання пташка. А їх я, до речі, недолюблюю. Бо вони генетично запрограмовані верещати. Особливо до сходу сонця. Якраз тоді. Коли небо ще тільки жевріє. І ніколи не передбачиш, чого від них ще чекати. І від неба, і від пташок. І від жеківця. Той, однак, цього разу прийшов, аби прагнути добра. Попереджував усіх, хто “справно платить”, що воду будуть перекривати. Через годину. Ремонтують, мовляв. Просив набрати. Про запас. Я йому подякував. Матеріально. Але духовно таки вийшов зі себе.
Я вийшов з себе, бо невдало збудився. Я люблю спати. Може, і не тільки спати. Але під ранок – люблю. Найбільше з усього, що дається любити. З усього, що я люблю поза сном. Мені у цей час сняться наснажливі сни. Але якщо мені сон перебити, то це для мене виснажливо. І тоді я вже нічого не люблю. Тому я жеківцю подякував. Але через зуби. А він мені – ні. Себто, не через зуби. Але з гідністю отримувача подяк. І мені від цього перехотілося спати далі. Я зачинив якнайввічливіше двері. Мене так навчили приховувати справжні думки. У цю саме мить, коли клацнув замок, клацнуло і в моїй голові. Я пригадав, що бачив дивний сон.
Так ніби я на розлогому плато. У далекій далині старовинні споруди. Позаду мене зіяє скелясте урвище. Я стою на його краю. Позаду пітьма нікчемна. Попереду – тужлива неосяжність. Назад рушиш – каменепад. Підеш вперед – пропадеш. Звідкись долинають мотиви Івана Ґарбарека “Лицарі”. І бачу я – в такт романтичних звуків несеться на мене в пилюці колісниця. На ній вояка в лицарських латах. Він розмахує мечем і викрикує банальні премудрості. Я йому махаю. Показую: не гони так, пригальмовуй! Далі – провалля! А він несеться на мене і кричить: “Геть, з дороги, це я! Нема для мене перепон! – і далі голос його переходить у цвірінькання. – І як буде треба – то буду і літати!”. Ну, думаю, зараз буде цурис... Звук Ґарбарекового саксофона набирає щораз тривожніших і вищих тонів, переходить на фальцет. І мене будять спів пташок та дзвінок у двері.
“Цікаво, – подумав я, – що б на той сон сказав жеківець”. Мабуть, що з вечора я надивився новин про ДТП. І я пригадав. Я таки дивився. Але фільм про гладіаторів. Тож сюжет сну залишався загадкою. І я подзвонив психоаналітику. Спеціалісту у царині завершення незавершених сновидінь.
Через три години настала дев’ята ранку. Бонтон дозволяв дзвонити. Психоаналітик люб’язно погодився зустрітися на умовах екстреного сеансу. Ми з’ясували гонорар. І зустрілися. Незабаром. У нього. Щоправда, мені довелося ще доплачувати. За терміновий виклик прибиральниці. Вона встигла попрятати кабінет, поки він снідав. Я ліг на кушетку. Аби зосередитися. І не заважати йому працювати неупереджено. Розповів сон. Чекаю. Він замислився. Мабуть. Дуже сумлінно. На хвилин сорок. Я придрімав – буду щирим. І вийшов із дрімотного стану, коли він сказав: “Наш час добігає. Скажіть, що вам подумалось у цю мить, – І прикрикнув: “Негайно!”.
– Глупо якось мені, – промимрив я, протираючи закисле праве око. – Я надіявся на результат нашої зустрічі.
– От вам і відповідь! – тріумфально виголосив аналітик. – Але зустрічі не зі МНОЮ!
– Тобто як? – я вже готовий був знову виходити з себе. Але не встиг і зависнув. Бо зі мною стався сюррелістичний випадок. Себто психоаналітичний перенос. Це коли дивишся на психотерапевта, а бачиш свою уяву. Тож він мені раптом здався розсердженим Сальвадором Далі. Він звів пальця над моєю головою і прорік: “Ви надіялися дізнатися про результат ВАШОЇ зустрічі з фалічним вершником! Ви мали його зупинити і врятувати”.
– Але ж як? Він, прецінь, кричав, що йому прірва – не перепона. Бо він буде літати? – Намагався я доскіпуватися за кошти законно заплаченого мною гонорару. – Як такого зупинити?
Але психоаналітик таки дійсно виявився довершеним фахівцем з розгадування незавершених снів. Відповідь його була блискуче блискавичною: “А романтичний лицарський мотив Гарбарека, поєднаний з цвіріньканням пернатих летунів, які вас розбудили?!”.
Я хотів вже було охнути від прозріння такої правди, але почув наступну:
“Може, ви і в житті так: лише носитеся з надіями на результат?! Але не дієте!”
– А знаєте, ви праві, – раптом примирливо вихопилось із мене, – і працюєте приємно. То що ж мені тепер?
– А тепер я віддаю ваш гонорар. І бажаю результативних успіхів, – він приязно усміхнувся. І подав руку.
– Ви що?! – Я зробив вигляд, що можу обуритися. Мене так вчили, аби виглядати ввічливим, – задумали так з самого початку!?
– Та ні, сказав він, навіть ніяково. – Просто ви перший у моїй практиці, хто не лише погодився зі мною, але і признався, що психоаналіз це приємність.
З того часу моє життя змінилося кардинально. Я почав спати. Зі звуконепроникними кляпами у вухах. Фірма – “Дінаудіо”. Буджуся щодня зі сходом сонця і не виходжу з себе. Я йду до виходку, і пташки співають. Але я Їх не чую.
24.09.2021