7 вересня минув рік, відколи до України з російських тюрем повернулися Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Роман Сущенко, Володимир Балух, Микола Карпюк та інші політв’язні. Сенцов відзначив річницю свого звільнення двома символічними подіями. Він презентував у Львові двотомник власної тюремної літератури – щоденник і збірку біографічних оповідань. А перед тим виніс із дому останні в’язничні реліквії – колекцію листів і тюремну робу. Каже, що за цей рік остаточно перегорнув сторінку із ув’язненням.
Рік тому такого самого сонячного вересневого дня Львів приймав першу презентацію Олега Сенцова. Планувалося, що вихід «Маркетера» приверне додаткову увагу до потреби звільнення українських політв’язнів, а зібрані кошти забезпечать підтримку поневоленим та їхнім близьким. Однак виявилося, що саме перед BookForum найвідоміші українські політв’язні (хоча й далеко не всі) вийшли на волю – й Олег особисто презентував збірку короткої прози на книжковому фестивалі.
За рік Олег Сенцов виконав одну з обіцянок, оголошених на тодішньому Форумі видавців, – він перейшов на українську мову в публічному спілкуванні. У 2019 році презентація почалася з перепросин: «Я буду спілкуватися мовою Пушкіна і окупанта». Цього разу Олег розмовляє українською. Іноді з нього вистрибують російські слова – але Сенцов дійсно дуже старається. Він переходить на російську мову лише двічі, в дуже показових контекстах: одного разу – коли згадує про свою в’язничну камеру. Іншого разу – коли втаємничує публіку в тему тюремної ієрархії.
У в’язниці Олег Сенцов списав п'ятнадцять зошитів. Густо і дрібним почерком. Серед текстів були оповідання про саму тюрму і щоденник голодування. Адміністрація запевне вилучила б ці рукописи… якби могла їх прочитати.
«У тюрмі не заборонено писати – заборонено писати про тюрму. Я казав їм, що пишу книжку-фантастику, бо хочу розвіятися», – пригадує Сенцов.
Найкрамольнішим був щоденник. Але й тут Олег схитрував – писав нарочито нерозбірливим письмом.
«Коли почав голодування, то усвідомив, що маю багато думок. Почав писати. Але камера – під постійним оглядом і відеозйомкою. Як це робити? Вирішив, що буду писати відкрито. У мене поганий почерк. Я писав іще меншими буквами, потоком тексту без абзаців, щоб не можна було очима зачепитись за рядок. Вони брали і нічого не могли зрозуміти. Так ці тексти і збереглись», – розповідає Сенцов.
Головна редакторка «Видавництва Старого Лева» Мар’яна Савка жартує зі Сенцова: рік знадобився якраз для того, щоб розібрати Олегову писанину. «Це було не так просто зробити. Ті щоденники, написані в ув'язненні під час голодування, були написані таким криптографічним почерком, що нам якраз було досить цього року, щоб його потрошки розшифровувати».
Пані Мар’яна задоволена результатом. «Воно того вартувало. Це дуже енергетичні книжки», – резюмує видавець.
Перші книги прийшли з друкарні якраз у день презентації. «Відчуття зовсім інші – писати книжку і тримати книжку в руках», – коментує Сенцов.
До комплекту в одному коробі входять два томи: щоденник «Хроніка одного голодування» та збірка оповідань «4 з половиною кроки».
Під час презентації Сенцов рекомендує публіці читати двотомник, починаючи із оповідань. Тюремна проза детальніше й змістовніше відтворює неволю. Натомість уже після прочитання оповідань вартує гортати щоденник – переказ 145-денного голодування.
В оповіданнях змальовано в’язнів. Ці тексти біографічні. Сенцов одразу додає: не автобіографічні. Про себе він написав одне оповідання. «Воно найменше», – доповнює Олег.
Сенцов – вимогливий як автор. Він наполягав на тому, щоб видання вийшло саме двотомником. На його погляд, ці тексти є нерозривними.
«Це моя ідея – зверстати ці два томи разом. Тому що вони пов’язані однією темою. Я дуже радий, що «Видавництво Старого Лева» реалізувало це видання в такому форматі і з такою обкладинкою, як я хотів», – зізнається Сенцов.
«Я себе багато сюди вклав. Щоденники – це, мабуть, найвідвертіша моя література», – додає Олег.
У книгах подано текст двома мовами – оригіналом, російською мовою, а також переклад українською. Сенцов каже, що мав вимоги і до авторського перекладу. Українськомовний варіант видався йому занадто м’яким, згладженим. «Та редактура, яку мені прислали редактори, мені не дуже сподобалась. Тому що там дуже ламається стиль. Він більш правильний, а я писав неправильно. Я хотів, щоб там був ширшавий текст – я його залишив», – пояснює Сенцов.
Під час презентації публіка робить комплімент Олегу Сенцову: декотрі його оповідання разюче зачіпають. Приклад, який торкнув читача, – розповідь про цуцика зі збірки «Жизня». Однак Сенцов не хоче занурюватися в сентименти і ностальгію. Він зізнається: відколи закінчив ті оповідання, жодного разу їх не перечитував.
«Я написав ці оповідання дуже давно, майже 15 років тому. Писав їх вночі, коли не спалося, коли приходили якісь думки, спогади. Це мій перший досвід – найбільш щирий. Після того, як я їх набрав на комп'ютері, більше ніколи не читав. І не збираюся цього робити, бо ці оповідання для мене дуже важкі», – ділиться він.
Про тюрму Олег Сенцов згадує досить сухо. Декотрих тем уникає цілковито. Про інші, якщо вони стосуються тюрми як системи і як явища, – розповідає детальніше.
Запитують: якими були стосунки з іншими в’язнями і як вони реагували на те, що перед ними – Сенцов? Та ніяк. Навіть якщо хтось помер – переступають і живуть собі далі у цьому просторі.
Сенцову було найлегше тоді, коли його посадили самітником у карцер.
«Ти ніколи не буваєш один. Ти спиш разом з іншою людиною, ти їси разом з іншою людиною, ти ходиш в туалет разом з іншою людиною, ти ходиш в душ разом з іншою людиною. Зовсім нема особистого простору. І коли тебе після цього відпускають в ШІЗО («штрафний ізолятор») – це як відпустка», – згадує він.
Олег Сенцов коротко розповідає публіці про свої теперішні захоплення. Наразі він заклопотаний зйомками фільму «Носоріг». Просто зі Львова запланував вирушити до Кривого Рогу для проведення кастингу. Вже 1 жовтня стартують зйомки.
За цей рік Сенцов захопився українськими Карпатами. Двічі ходив у туристичні походи. Навчився говорити «слава Ісу’!» (щоправда, в значенні словосполуки «слава богу»). Також їздив святкувати в Карпати новий рік. Каже, що друзям запропонував забронювати садибу ще тоді, коли сам сидів у тюрмі. «Я ніколи не сумнівався, що мене звільнять», – додає він.
Перед річницею свого звільнення Олег Сенцов зробив для себе символічний жест – він позбувся речей, що пов’язували його із російською тюрмою. Віддавав їх поступово. Вручив Володимиру Зеленському баночку синьо-жовтого кольору, поклавши до неї свій тюремний жетон, аби вона нагадувала Президентові про інших політв’язнів. В’язничну робу спалив разом із друзями із «Автомайдану». Донедавна в Сенцова залишалися лише листи, отримані в ув’язненні, й іще одна роба. Він передав ці артефакти Музеєві Другої світової війни, котрий збирає експозицію про політв’язнів: бо остаточно відпустив своє ув’язнення в минуле.
«Мене кілька місяців штурмував музей: вони дуже хотіли мої речі – хоч щось. І я зібрав сумку, в якій були всі мої листи, які я возив п'ять років за собою – 20 кілограмів переписки, і другий комплект роби. Сказав: "Це вам. Робіть що завгодно". Рік минув – я зрозумів, що зараз це мені не важливо. Я цю історію закінчив. Все віддав», – резюмує Сенцов.
Я НЕ ХОДИВ В НОГУ
Про щоденник
Будете читати – подумаєте, що це фантастика: «Не може такого бути, тому що нормальні люди так не чинять». Але все, що ви прочитаєте, – це правда. Там нема ніякої вигадки.
Цей світ звідси здається божевільним. А там здається не те що нормальним, а... ну ok, робимо так, так звикли.
Лабитнанґі називають зомбілендом. З людей роблять просто тварину, зомбі, щоб вони нічого не могли сказати чи протиставити. Щоб ставали мовчазним стадом.
Ти бачиш, як люди змінюються: приїжджають одними, а за пів року чи рік вони стають зовсім іншими. Їхній погляд гасне. Вони роблять якісь жахливі речі, бо хочуть в тих таборах просто вижити. Неприємно бачити, як із людей роблять скотину.
Про неволю
«Тюремщики» звикли ламати людей. Щоб усі перед ними плазували на колінах. Вони не люблять, коли щось робиться наперекір.
Було дуже багато конфліктів. З одного боку, ти щодня борешся за свою країну проти цього агресора. А з іншого боку, борешся за гідність.
Це була щоденна боротьба. Деколи вона йшла в дрібницях... Весь табір іде марширує – тюремщикам так хочеться. Я не ходив в ногу. Я йшов і всіх збивав. Їх це дуже лютило. Вони робили мені неприємні речі.
Про гумор
Зеки багато сміються. Але майже не усміхаються. Сміються – щоб не зійти з глузду, якось підтримати себе. А не посміхаються – бо дійсно: немає нічого хорошого.
Про голодування
Я щодня бачив, як змінюється стан мого організму. Але я хотів перемогти – я не хотів помирати. Якби я хотів померти – я міг би просто повіситися. Я не самогубець. Я просто боровся, відчуваючи всі ризики.
І вмовляли, і погрожували, щоб я «знявся» з голодування. Говорили: «Організму капець. Ти можеш померти, навіть якщо завершиш голодування...». Але завдяки тому, що доктор мене підтримав, я поправився.
Вони хотіли, щоб він знімав мене з голодування – а він допомагав мені його продовжувати. Без його допомоги це би стільки не протривало. Без його допомоги я б так не зберіг організм.
Цей лікар уже вийшов на пенсію – сподіваюся, в нього великих проблем не буде [після виходу книжки].
Чи емігрував би?
В жодному випадку! Я буду останнім громадянином цієї країни, який з неї поїде.
Таких людей, як я, багато. Хто хоче їхати – нехай їде. В мене таких думок не було. Я багато подорожую – їздив по Європі, по світу, бачив, як люди живуть. Так, вони живуть краще. Я хочу, щоб в нас було так, як у них. А не приїхати на все готове, коли ти нікому не потрібен... Тут моя батьківщина. Ми тут хочемо будувати нормальну країну. Цим і займаємось.
Чи працював би на телеканалі Медведчука?
Цей слід Наді Савченко... Вона вже давно пролетіла, а лайно досі на нас падає.
09.09.2020