17 лютого на екрани українських кінотеатрів виходить художній фільм Олега Сенцова «Носоріг». Фільм уже переміг на Стокгольмському фестивалі та був куплений компанією Netflix для показів. Тепер слово має сказати український глядач.
"Не буває поганих людей, бувають погані вчинки", − пробує роздумувати молодий сільський хлопець потужної статури і важкого погляду з-під твердого чола. Йому складно, його не вчили думати. Ані соціум, ані сім'я, ані школа − оці продукти ботулізму радянської системи пізнього періоду − не розрізняли в людині людини і випльовували людей на велику дорогу майже голу − без цінностей, знань, без грошей. І закономірно, що така емоційна темрява починала породжувати монстрів.
Головним героєм нового фільму Олега Сенцова і є такий монстр, моральний покруч епохи змін, який сам себе називав Носорогом, натякаючи на ріг як форму захисної реакції свідомості від невпинного насилля світу над нею. Захисна реакція цього хлопця, який у дитинстві з околиць свого села бачив хіба що труби металургійних заводів великого міста, злидні у хаті, п'яного батька і нещасну матір, виявилась пропорційною до жорстокості середовища, яка стала головним законом соціуму у пізні вісімдесяті та повні дев'яності.
"Носоріг" − це кінематографічний омаж українським дев'яностим, нагадування тим, хто їх щасливо пережив, наскільки все могло бути гіршим у їхньому житті, а тим, хто вже їх не застав, наскільки може бути гірше, ніж тепер. Україна вже давно заслуговувала на такий фільм, у якому майже не зустрінеш інтелекту на обличчях персонажів, в якому моральні закони сплющені до карикатурних блатних понять, а про емпатію чи милосердя навіть не чули. Заслужила тому що вона такою і була, тому що це не вигадана реальність, а чиясь зрілість, молодість чи дитинство. Хоча для іноземного глядача, який дивитиметься фільм на Netflix (який закупив цю стрічку), багато що виглядатиме як танатоїстична фантастика з далекої від Європи землі й тому враження про сучасну Україну навряд чи стануть більш позитивними. Але що було, то було і в кіно треба говорити також і правду, а не лише про солодкі мрії.
Втім, не все виявиться зрозумілим у фільмі не тільки іноземному глядачеві, а й українському. Ретроспективна мозаїка «картинок з життя» пізньої радянської епохи, викладена надто лаконічно і в надто пришвидшеному темпі у перших двадцяти хвилинах фільму, навряд чи встигне створити атмосферу для співпережиття того часу замість відразливого відчуття апокаліпсису, який стрімко насувався на героїв. Таким апокаліпсисом стали перші роки української незалежності, яка, втім, у своїх духовно-емоційних проявах винесена за дужки фільму. Для багатьох регіонів нашої країни так насправді і було: Радянський Союз раптово і поза волею змінився на незалежну Україну, змінились і політичні прапори, але не дійсність. Тому персонажі фільму наче й не помічають цих змін, а продовжують скочуватися у прірву пекла. Ми побачимо Україну дев’яностих із заднього входу, яка стоїть на такому химерному ґрунті, на якому зростали майбутні бізнесмени і політики, чиновники і поп-зірки, а це корупція, розпуста, рекет, боротьба всіх проти всіх і байдужість всіх до всіх.
З перших кадрів фільм попереджає глядача, що обмеження до 18 років не були порожніми словами. Тональність безпричинної жорстокості, коли діти переслідують свого однолітка і гуртом накидаються на лежачого, стає мало не лейтмотивом фільму. У ньому багато і з садистською насолодою б'ють людей, особливо лежачих, і не важливо, чи є вони бандитами, чи підприємцями, чи просто випадковими перехожими.
Така, здавалось би, безпричинна жорстокість насправді має свої причини, якщо захотіти їх пошукати і бути чесними зі собою. Сама атмосфера безпросвітної розрухи, відсутності громадянських прав на будь-що, зневаження елементарних засад прав людини, засаднича відсутність у словнику соціуму поняття гідності людини штовхають героя і тих кого він б'є та убиває (а вони переважно такі самі, як він, і чинять з ним те саме) на тваринну жорстокість, на яку можна наважуватись лише за умови повної анестезії моральних якостей.
Філософія жорстокості послідовно і невпинно заплутує площину екрану настільки щільно, що складно помітити, як крізь неї несміливо пробивається каяття. Час-від-часу герой пробує усвідомити свій гріховний шлях і навіть починає рефлектувати на теми фаталізму, гріха і каяття. Поштовхами до таких просвітлень стають його особисті трагедії, до яких він зрештою і сам був прямо чи опосередковано причетний. Але брак освіти, співчуття та почуттів не дозволяють таким емоційним порухам опанувати над силою люті, яка володіє ним. Виходом з такої ситуації могла стати лише сакральна смерть головного героя, який не міг вирватися з пекельних кіл гріхів, від ножів таких же покидьків, черга на смерть до яких прийде пізніше, вже за рамками екранного часу.
Простір фільму майже не залишає місця для добра. Складається враження, що його і не було у той час, хоча це і неправда. Хтось же любив, хтось же вчився, хтось же виховував. Сьогоднішні тридцятирічні народились від любові тих, хто не пішов шляхом героя і зумів пережити ці темні часи. Думається, що фільм не про тих, хто вижив, а про тих, хто помер. Помер як ідея, яка не реалізувалась уповні, як ідея примарності утвердження сили, страху і ненависті в Україні. Це, може, й добре в якомусь химерному сенсі, що такі люди, як Носоріг, розчинилися як підвид в українському суспільстві і перетворились на організовану злочинність, безпринципний політикум та структуровано корумпований держапарат. Ці вади держави хоч якось дозволяють їй існувати та розвиватись, а громадянському суспільству поступово вичавлювати ці гидкі прояви. Бо, якщо б вижили такі герої, як Носоріг, то пекло залишилось би з відкритими дверима і продовжило смертельно обпалювати кожного.
Під час рідкісних духовних просвітлень герой говорить, що людина приходить у світ у святості і якщо не захищатися від світу, то швидко її втратиш. Однак сказати − це ще не зробити і екранна доля Носорога якраз і показує, що жорстокість на жорстокість не дає святості, а залишає по собі смерть, сльози та страждання. «Носоріг» є по суті історією молодого бандита, який хотів стати героєм, але так ним і не став.
Декілька слів про художні якості фільму. Для режисера Олега Сенцова фільм став другим повнометражним і першим україномовним художнім фільмом. У порівнянні з «Гамером», знятим ще у 2011 році, «Носоріг» − безумовно, крок уперед. Як режисер, він вже краще відчуває форму, має необхідну жанрову сміливість, проте ,як сценаристу, йому все ще бракує глибини. Для непрофесійного актора Сергія Філімонова, добровольця україно-російської війни та громадського активіста, драматично нескладна, проте емоційно насичена роль Носорога стала викликом, з яким він достойно впорався. Інші ж актори фізіономічно і тілесно слугували радше тлом для відтворення естетики темних часів, аніж підсилювали драматургію фільму. Візуальна частина втілена мінімалістично: зі стриманою операторською складовою, але більш креативним монтажем. Разом з ненав’язливою, але й не бездарною музикою це дозволило достатньо добре передати естетику та психологію часу, що свідчить про намагання режисерської команди та продюсерів створити конкурентний на світовому ринку нішевий кінопродукт.
Може виникнути відчуття, ніби фільм дещо запізнився своєю появою. Скоріш за все, так воно і є, і про це говорить довга історія його створення, адже проєкт розпочався ще у 2012 році. Проте політичні обставини, а згодом і арешт режисера стали на заваді реалізації його ідеї у свій час. Добре, що авторам та продюсерам вдалося довести справу до кінця. Несвоєчасне також може ставати своєчасним залежно від оптики зору. В кожному разі таке кіно потрібне, щоб пропрацювати колективну травму індивідуальної байдужості і жорстокості, а також колективної провини суспільства за те, що маємо нині. Бо до теперішнього ми йшли, в тому числі й через такий час, і такі правила життя.
Тож якщо не боїтеся крові, лайки, надмірної жорстокості й вульгарності, просто ностальгуєте за недалеким минулим, або ж хочете зрозуміти теперішнє через минуле, запрошую до перегляду. Але вслід за режисером наголошу, що ми вас попередили.
14.02.2022