19-го листопада одразу в кількох містах України на екранах кінотеатрів з’явилася іронічна стрічка режисерів Олега Сенцова та Ахтема Сеітаблаєва під назвою «Номери». Фільм унікальний тим, що був зрежисований Сенцовим дистанційно, із виправної колонії № 8 «Білий ведмідь» у місті Лабитнангі. Праця над кінострічкою збіглася з 145-денним голодуванням ув’язненого режисера.
Про що промовляє стрічка до глядача, яких «номерів» можна побачити, добряче озирнувшись навколо себе, та які мікросюжети антиутопії вже давно стали нашим сьогоденням?
Спершу про контекст. В основу кінофільму «Номери» покладена однойменна п’єса, написана Олегом Сенцовим ще до ув’язнення, у 2011 році. У 2018-му була поставлена вистава на «Сцені 6» у «Довженко-Центрі» (режисерка-постановниця – Тамара Трунова, художник-постановник – Юрій Ларіонов).
Кінематографічно ж втілювати задум згодом допомогли співрежисер Ахтем Сеітаблаєв та продюсерка Анна Паленчук, які вели активне листування з ув’язненим Олегом Сенцовим, обговорювали процес зйомок, ба навіть листами обирали акторів. Зрештою, навколо ініціативи згуртувалася велика команда, а саме кіно стало копродукцією України, Польщі, Чехії та Франції.
За жанром «Номери» є гротескно-сатиричною антиутопією. Це оповідь про десятьох біатлоністів, які грають в ефемерну, зумисне до кінця не обґрунтовану гру. Правил гри самі гравці достоту не знають, але безумовно приймають на віру, бо перебувають під наглядом двох суддів та Великого Нуля. Від Нуля, який із сардонічною посмішкою спостерігає за усім, що відбувається внизу, начебто походить порядковий номер для кожного, що наперед визначає результат так званих «змагань». Звідти ж – попарованість гравців та гравчинь між собою.
У цьому світі нав’язаним ззовні є усе: від щоденних практик прийому їжі, мови і знакової системи до того, кого варто любити, кого – ненавидіти, а з ким незатаєно, напозір таємно зустрічатися вночі біля огорожі. «Всі нічого не роблять і ти повторюй за ними. Свиснули – біжи, ще раз свиснули – поїж, а потім поспи, а в перервах відпочивай. Ну хіба це так складно?», – запитує Десята, відверто не розуміючи, у чому хиба системи.
Проте, ясна річ, що переродженню героїв – бути. Думки про можливість зруйнувати диктаторський лад, про емансипацію і незгоду з правилами з’являються спорадично, але не у всіх: то стиха у коротких і ніколи не завершених діалогах («Ти – Перший, чого ти маєш жити як усі?», – дивується Друга), то у нічних кулуарних розмовах Сьомого і Дев’ятого. Та як тільки думки стають голоснішими, у більшості одразу знаходяться контраргументи до потенційної непокори, спровоковані чи то страхом, чи незнанням, що робити із волею, якщо таки раптом «номери» отримали б її. Яскравий приклад – Сьомий, що бореться радше зі собою, своїми страхами, а не з обмеженнями, що їх наклала деспотична влада. Одночасна боротьба у мікросвіті людської особи і макросвіті політикуму і соціуму – головна героїня стрічки.
Стилістика фільму може бути незрозумілою для звиклого до візуально пишних кадрів глядача. Майже всі події, окрім останньої сцени, відбуваються у герметично замкненому просторі – спортивному залі-стадіоні, що робить відчутною кращу адаптованість тексту п’єси таки для театральної сцени. Вражає голизна простору і невигадливість костюмів, надмірна декорованість котрих могла відволікти від гротеску слова й обставин.
Гротеск, щоправда, не завжди виходило втримати. Не зовсім привабливою видається мінорність, незмінність емоційного рівня тексту впродовж усього фільму. Головну ідею нерозсудливо розбавлено драматичними сценами з’ясування стосунків між «парними» і «непарними». Щодо слова, то в певних місцях засмучують поверхові, необ’ємні діалоги вже знаного нами орвелівського стилю. Ба більше, через неможливість доконечної перекладності стилю страждає природність реплік. За задумом режисера Олега Сенцова, фільм мав вийти мовою оригіналу, російською, але після отримання фінансування Міністерства культури України, текст п’єси довелося перекладати й адаптувати (з допомогою Євгенії Врадій).
Один із акторів стрічки Максим Девізоров («Одинадцятий»), представив фільм на прем’єрі 19-го листопада у Львові. У стрічці він постає в ролі «Месії», сина Нуля: «Ці правила забудьте, все буде по-новому. Я Одинадцятий – син Божий, зараз навчу, як жити». Максим погодився розповісти «Збручу» про недомовлене у фільмі.
– Максиме, Ваша роль як Одинадцятого була чітким посиланням на християнський наратив. Для чого, на Ваш погляд, ця «еманація Христа» у фільмі? Ким є ваш герой і про що він говорить до глядача?
– Я схиляюся до того, що образ Одинацятого – це пародія на фальшивих пророків. Він є яскравим прикладом людей, які схильні до зловживання певними концепціями у своїх цілях. Він – загублена вівця. Самодур, яких повно. Його функція доволі проста: втюхати своє «недолуге» трактування істини і пообіцяти новий шлях до кращого життя.
– Чи мала для Вас ця роль і фільм загалом просвітницьку функцію? Це гостра соціальна критика чи радше комедія?
– Так. Що ж до моєї ролі, то в ній доволі чітко простежується шлях дитини, що від самого початку прагнула свободи, до гравця, який воліє перевернути гру, оскільки поведінка «старших поколінь» видається йому непереконливою. Вони ж бо такі нерішучі! Тут має місце конфлікт поколінь, і стійке переконання, що «все, що до нас, не варте уваги!» і «тільки ми знаємо, як треба робити». У самому ж фільмі вистачає ліній, які варті уваги, детального розгляду, оскільки в них зображується механізм становлення режиму, лідерів та жертв. Жанр фільму – іронічна антиутопія. Це певною мірою виключає сатиричний напрям нашого кіно.
– Як відбувався творчий процес підготовки до зйомок і самі зйомки? Чи це була співпраця акторів і режисерів, чи виконання задуманого режисерами?
– Зйомкам передували читки сценарію, репетиції, розробка етюдів. Процес підготовки був схожий на роботу над театральною постановкою. Зйомки проходили у павільйоні. Коли декорація була готова, залишилося лише відзняти вибудовані напередодні сцени. Роботу актора з режисером можна порівняти з річкою: режисер визначає береги, а актор може вільно плескатися між ними. Саме в такому режимі проходила наша співпраця.
– Що б Ви як потенційний глядач узяли б із «Номерів»? Що у цьому кіно найважливіше побачити?
– Фільм – це завжди діалог з глядачем, і «Номери» пропонують у гіперболізованій формі роздивитися природу суспільних взаємозв’язків. Тож найважливіше у цьому кіно – побачити фінал. Саме він, на мою думку, здатен яскраво і доступно передати меседж, закладений у фільм.
P. S. І справді, фінальна сцена фільму, що кардинально відрізняється від стилістики всієї стрічки, є найбільш промовистою. Той, у кого виникла ідея повалити диктатуру, може без будь-якої на те логіки опинитися у лавах рабів того, хто спочатку був ідейним побратимом. У цьому – весь світ абсурду, який можливо і варто побачити вже сьогодні, якщо налаштуватися на відвертість. Але це світ, у якому людині досі критично важливо мати ім’я замість номеру, вирішувати свою долю самостійно, жити за справедливими правилами, а також постійно тримати руку на пульсі і свідомість напоготові, аби не втрапити в іншу пастку, вивільняючись із попередньої. Тільки їй, людині варто постійно про це нагадувати. «Номери» з цим впоралися.
Фото: кадри з фільму «Номери», надані командою творців стрічки.
26.11.2020