Яків Головацький із "Руської трійці"

Ігор МЕЛЬНИК

200 років тому народився відомий галицький письменник, науковець, громадський і релігійний діяч Яків Головацький – один із членів літературного об’єднання "Руська трійця", співавтор і видавець збірника "Русалка Дністрова".

На згадку про трьох провідних учасників "Руської трійці" у різний час названі вулиці у Львові – місті, де жили й працювали Маркіян Шашкевич (Руслан, 1811–1843), Іван Вагилевич (Далібор, 1811–1866), Яків Головацький (Ярослав, 1814–1888). Три їхні постаті закарбовані у бронзі на стіні Львівської наукової бібліотеки НАН України ім. В.Стефаника (колишнього Національного закладу ім. Оссолінських).

Лише Іван Вагилевич завершив свій життєвий шлях у Львові (10 червня 1866 р.). Його поховали на Стрийському цвинтарі, потім перепоховали на Личакові. А 1871 року Рада Королівського столичного міста Львова перейменувала на його честь вулицю Бічну Зелену, при якій він мешкав останніми роками життя.

Пізніше галицькі русини згадали про Маркіяна Шашкевича, назвали на згадку про нього школи у Львові (1882) та Перемишлі (1911), перепоховали тлінні останки на поле 3 Личаківського цвинтаря (1893), встановили величного пам’ятного хреста на Білій горі біля його рідного Підлисся (1911).

Літературознавець Михайло Возняк писав 1911 року:

"На вічну вдяку українського народу заслужив Маркіян Шашкевич, бо:

1) ввів погорджену й висьмівану хлопську українську мову в лїтературу через виданє Русалки Дністрової; народної мови вживав у церковній проповіди та сьвітських промовах, в домовім і публичнім житю, народну мову вважав гідною для перекладів на неї найкрасших чужих творів і Сьвятого Письма; тому від нього починаєть ся нова доба української літератури в Галичинї (від виходу Русалки, 1837);

2) уложив першу гарну читанку для народних шкіл у народній мові;

3) ужив в Русалцї Дністровій фонетичної правописи на взір сербської правописи, зреформованої письменником Караджічем;

4) підчеркував при кождій нагодї єдність австрийських і росийських Українцїв на цїлім просторі;

5) цілу свою дїяльність опер на своїм народї і все, що робив, робив для красшої будучности рідної землї" [1].

А у 1913 році на згадку про Маркіяна Шашкевича назвали у Львові площу, на якій мав бути збудований Український театр. Але до Першої світової війни встигли збудувати поруч лише Музичний інститут ім. М.Лисенка.

Яків Головацький дочекався своєї вулиці щойно 1950 року, коли більшовицька влада перейменували на згадку про нього вул. Бартоша Ґловацького (героя польського повстання під проводом Тадеуша Костюшка). Галицька спільнота не могла пробачити Головацькому переходу на "московську службу"...

Вулиця Я.Головацького у Львові

Як відзначив Іван Франко, "Шашкевич невдовзі (1841 р.) помер на голодній парафії, Вагилевича змусили прийняти протестантство; тільки Головацький 1848 р. зміг стати викладачем Львівського університету, але з часом змінив свої переконання і зробився одним із найпристрасніших і найнебезпечніших поборників так званого галицького москвофільства" [2].

Народився Яків Головацький у селі Чепелі на Бродівщині в родині пароха місцевої церкви Св. Миколая о. Теодора (Федора) Головацького, який походив з міста Миколаєва над Дністром. "Енциклопедія українознавства" й "Енциклопедія історії України" вказують днем народження Я.Головацького 17 жовтня 1814 року. Хоча в деяких публікаціях вказано інші дати – 20 чи 29 жовтня.

1831 року закінчив гімназію у Львові і розпочав студії на філософському факультеті Львівського університету ім. Франца І. Ще в гімназії познайомився з "Енеїдою" І.Котляревського і захоплювався українськими піснями. Залишивши університетські студії, вирушив на два роки мандрувати Галичиною, Буковиною й Угорською Руссю (Закарпаттям). З 1835 року студіював в академії у Кошицях, а потім – в університеті у Пешті (лівобережній частині Будапешту, яка тоді була окремим містом).

Але не затримався довго над Дунаєм і 1836 року повернувся до Львова, де продовжив навчання у греко-католицькій семінарії та на теологічному факультеті університету.

Завдяки його знайомствам із сербськими студентами 1837 року вдалося видати у Буді (Будимі – правобережній частині Будапешта) альманах "Русалка Дністрова", укладений спільно з М.Шашкевичем та І.Вагилевичем.

"Шашкевич познакомил меня с Иваном Вагилевичем, моим коллегою на первом году философии, и с тех пор мы стали сердечнейшими друзьями. Мы постоянно, встречаясь дома, в аудиториях, на прогулках, всюду мы втроем говорили, толковали, спорили, читали, критиковали, рассуждали о литературе, народности, истории, политике и пр., и почти всегда мы говорили по-русски, так что коллеги называли нас в насмешку «русская тройца»... Шашкевич, смелейший из нас всех на всякий подвиг, приобрел все больше сочувствующих нашим идеям. Мы условились, что всякий, приобретенный нами и вступающий в наш кружок, должен подать руку и заявить честным словом, что он обещает всю жизнь действовать в пользу народа и возрождения русской народной словесности. Чтобы освятить то обещание, мы приняли славянские имена: Шашкевич – Руслана, Вагилевич – Далибора, я – Ярослава. Затем явились Велимир – Лопатынский, Мирослав – Илькевич, Богдан – мой брат Иван, Ростислав – Бульвинский (умер); явились Всеволоды, Мстиславы, Володари и пр[очие]... В семинарии начались толки о русском народе, о его просвещении посредством народного языка. У нас, правда, не было ясного понятия и определенной программы, всякий понимал дело по-своему, но движение между молодым поколением было сильно...

Насчет правописания происходили долгие споры. Я предлагал правописание Максимовича; мои сотоварищи требовали применения (по мнению Копитара и Гримма, самого логического) сербского правописания Вука Стефановича Караджича. Я отстаивал русскую азбуку и не допускал латинского j; наконец решили, выкинув ъ и ы, писать, как произносят, заменив ô, ѣ буквою i, ы – буквою и. Вагилевич, указывая на аналогию сербского языка, желал ввести для своих статей є вм[есто] я, и писать чєсть (часть), тєжко – тяжко; но мы не согласились, и часть, тяжко остались для всех однообразно; только в простонародных песнях оставили є", – писав Я.Головацький про свої молоді літа у 1881 році, перебуваючи вже за російським кордоном [3]. Відзначимо, що у 1830–1840-х роках Головацький писав ще "руський", а не "русский".

Після закінчення 1842 року духовної семінарії Яків Головацький був висвячений на священика і служив на віддалених від Львова парафіях: у Микитинцях біля Коломиї (1842–1846) та у Хмелевій біля Заліщик (1846–1848). Але він активно займається публіцистичною, науковою та видавничою діяльністю.

"В письменстві зазначився Головацький перед своєю університетською кар'єрою як видавець «Русалки Дністрової» 1837 р., приповідок Ількевича 1841 р. і «Вінка русинам на обжинки» 1846 р. (оба остатні видання були друковані у Відні, а другий том «Вінка» 1847 р. був редагований братом Якова, Іваном Головацьким). В обох томах «Вінка» Яків Головацький помістив значне число етнографічних записок, надто в часописі чеського музею замітну статтю «Подорож по Галицькій і Угорській Русі». Та найважніша його праця з того часу, яка в своїм часі зробила велику сенсацію серед галицько-руської суспільності, була простора стаття «Становище Русинів», поміщена 1846 р. в Йорданових «Jahrbücher für Slavische Literatur»", – писав І.Франко [4].

У революційному 1848-му Яків Головацький був одним з активним учасників «Собору руських учених і любителей народного просвіщення» у Львові (19–26 жовтня), на якому виступив із доповіддю «Розправи о язиці южноруськім і його нарічіях».

Коли у Львівському університеті створили кафедру руської словесності, Головацького цісарським декретом від 12 грудня 1848 року призначили на посаду її керівника. Був він також одним із організаторів другого (менш висвітленого в історіографії) Собору руських учених, який розпочався у Львові 13 березня 1850 року.

9 квітня 1849 року Я.Головацький писав у листі до О.Бодянського: "Високе правительство ізрекло рівноправність нашого малоруського язика із другими Австрійської держави. Вслідствіє того має бути язик руський заведен в школах, судах і урядах нашої Русі Галицької. Тепер пора русинам всіма силами робити, щоби все те в життя ввести, що правительством ласкаво надано. І о те тепер русини стараються. Хоч для малості учених людей, к тому спосібних, поволі той поступ діється, но, споглянувши навпаки,– за один ще несповна рік много ся зробило. В школи заводиться руський язик. Молодіж охотно береться до науки руського язика. В народних і городських училищах ледве не всюди в нашій Галицькій Русі обучають читанню і писанню руському. При гімназіях також учреждені кафедри руського язика, де вся молодіж должна учитися по-руськи. Сього року по більшій часті тільки релігія може бути в руськім язиці преподавана – за неімініем учебних книг, но на другий шкільний рік будуть старатися руські учителі гімназії і другі предмети учити по-руськи. В Львівськім університеті учреждена кафедра язика і словесності малоруської, котрих-то предметів я маю честь бути публічним ординар[ним] професором. А же сього року шкільного факультети філософський і правний суть замкнені, то преподаванія відбуваються в ліцеальному академічному класі, на котрі лекції множество слушателів ходить. В ліцеї Перемишльськім уже сього року преподаються науки релігії і філософії в обох годах філософського факультету по-руськи. Найшло би ся і більше професорів, котрі би желали по-руськи преподавати, але для совершенного недостатку учебних руських книг тяжко їм приходить переводити або переділувати свої предмети для руських лекцій. В богословських заведеннях у Львові і в Перемишлі преподається уже більша часть предметів в руськім язиці. Всюди відзивається руське слово, руський дух – коли перед роком ніхто не учув слова руського в жоднім шкільнім заведенні, кромі хібань приходських училищ.

Від місяця червня завелася у нас Матиця галицько-руська, з подібним наміренням, як-то чеська і другі слов’янські, і має уже сто кількадесят сочленів. Не маючи, однако ж, значительних грошей, не могла ще більших сочиненій видавати. Першу увагу звернуло те общество на ізданіє добрих учебних книжок для дітей. В тім наміренні видала Матиця «Буквар язика малоруського», написаний Ант[оном] Добрянським, парохом із Валяви, і зачала печатати «Граматику малоруську», мною сочиненную".

На жаль, оптимізму надовго не вистачило. Професор Головацький вважав, що мова галицьких русинів має рішуче віддалятися від польських впливів і шукати зразків у старословянській і російській мовах, "щоб развивать и обогащать язык на природных, естественных и присущих ему началах, очищать его от чуждого, наносного хлама, пополнять все утерянное в лексическом и грамматическом отношении словами из того языка, который лучше сохранил свою чистоту, то есть славяно-русский или общерусский".

Це викликало відповідну реакцію австрійської влади, зокрема, галицького генерал-губернатора графа Аґенора Ґолуховського. Історик Олексій Сухий писав: "Зі середини 1850-х рр. донесення А. Ґолуховського до Відня про наростання серед української еліти в Галичині русофільських тенденцій набули систематичного характеру. У 1855 р. намісник звернув увагу на те, що професор руської мови та літератури у Львівському університеті Я.Головацький запроваджує в підручниках для шкіл російські вирази, звороти і форми. Одночасно з провінції до Львова почали надходити донесення про те, що греко-католицькі священики в богослужіннях почали використовувати незрозумілі для народу вислови. Сліди мовного русофільства в східногалицьких гімназіях зауважив шкільний інспектор Евзебій Черкавський. Ці спостереження склали основу донесення Л.Ґолуховського до тогочасного міністра віровизнань і освіти графа Леона Туна, де вказувалося на загрозливі для інтересів держави тенденції. Уже в 1857 р. А.Ґолуховський домагався від Л.Туна відкритого урядового втручання щодо діяльності Я.Головацького...

Галицький намісник пропонував негайно вжити наступних заходів. По-перше, увільнити Я.Головацького з посади професора кафедри руської мови та літератури Львівського університету, а діяльність самої кафедри тимчасово припинити до появи іншого кандидата, який міг би надати їй "корисніший" напрям. По-друге, задля стримання русифікації руської мови перевести її на латинський шрифт та застосовувати його насамперед у виданні шкільних підручників і урядових розпоряджень. По-третє, скасувати викладання руської мови в нижчих класах гімназій до того часу, поки вона "не розвинеться". По-четверте, скасувати юліанський календар для Греко-католицької церкви, що, з одного боку, є серйозним чинником роздвоєння між поляками й русинами в Галичині, а з іншого, – використовується як аргумент прихильниками зближення галицьких русинів із Росією" [5].

Щоправда, запровадити латинку та григоріянський календар, усунути Головацького не вдалося. На жаль... Бо як писав Кирило Студинський, "робота Головацького була нещастєм для галицької Руси. Серед його страшних промахів не лише ріс розстрій між руською суспільностию в Галичинї, не лише знеохочували ся і деморалізували ся люди, але й упадала руська справа, а галицька суспільність тратила права і привілеї, якими наділено її в 1848 і пізнїйших роках. Зручний політик і сьвідомий польський патріот, граф Ґолуховський умів використати кождий крок Головацького в користь свого народа" [6].

Я.Головацький - ректор Львівського університету (1864)

Але у 1859 році цісар Франц Йосиф І призначив А.Ґолуховського міністром внутрішніх справ і забрав його до Відня. Його наступники були поблажливішими до Головацького, якого навіть обрали у 1863–1864 навчальному році ректором Львівського університету.

Можливо, повернення А.Ґолуховського 1866 року на посаду намісника Галичини та Володимирії прискорило світоглядний вибір Якова Головацького, який на той час уже відчував себе "корєнним русскім".

У березні 1867 року Головацький виїхав до Москви, де взяв участь у Етнографічній виставці та Слов’янському з’їзді. На цьому форумі були представлені 27 чехів і 16 сербів з Австро-Угорщини, 12 сербів із Сербії, 13 хорватів, 3 словаків, 3 словенців, двоє чорногорців, двоє лужицьких сербів, один болгарин, один кашуб. Поляки бойкотували це зібрання. З Галичини на виставку та з’їзд приїхали ще журналіст і винахідник Осип Лівчак та адвокат і член "Народного дому" Євген Павлевич. З Угорської Русі (Закарпаття) прибув нотар Пряшівської консисторії Михайло Мовчан.

Очевидно, у Москві та Петербурзі, де галичан приймав особисто імператор Олександр ІІ, Я.Головацький домовився про свій переїзд до Російської імперії. Восени 1867 року він замешкав із родиною у Вільні (Вільнюсі), де очолив Археографічну комісію для розгляду давніх актів. Спорожнілу кафедру руської словесності у Львівському університеті зайняв Омелян Огоновський.

У Вільно Головацький очолив також Тимчасову комісію зі створення Віленської публічної бібліотеки та музею, написав свою монографію «Карпатская Русь» (1875), «Географический словарь западнославянских и южнославянских земель и прилежащих стран» (1877), а також упорядкував збірник «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (т. 1–4, 1878). Дослужився до генеральського чину дійсного статського радника, був нагороджений орденами Св. Станіслава І ст. і Св. Анни І ст.

Помер він 13 травня 1888 року від запалення легенів. Похований на Єфросиніївському цвинтарі у Вільнюсі.

31 грудня 2013 року в Івано-Франківську відкрили пам'ятник «Руській Трійці», у якому втілені постаті Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Яківа Головацького.