Великий шум (1907)

[«Великий шум». Повість. (Передрук з „лїтературно-наукового вістника“). Київ, 1907]

 

І.

 

Іде, гуде великий шум! Великий шум, зелений шум! Під його подихом стогне могутній Дїл, гнуть ся мало що не до землї стрункі, білі берези, на долинї тріщать старі дуби, скриплять і стогнуть осики заводячи свій жалкий лемент. День і ніч, тиждень за тижнем реве той шум над Підгірєм; як почало о Різдві, то отсе вже минув і Великдень, а шум хоч би на хвилечку втих. Рве стріхи на хатах, перевертає обороги, розносить солому зі стоділ, валить плоти та лїси, свистить у верхівках дерев і не дає їм покрити ся листом, реве та виє між крутими берегами річок, кидаючи довкола глину і камінє мов зноровлений бугай. Зимою богато людий закопав у снїгах, весною боров ся з повіню, що від наглої відлиги валами скотила ся з гір і покрила долини, затопила поля, брала з собою хати, руйнувала цїлі села. Від коли люди затямили, не було таких вітрів і такої повенї і такої негоди, як та, що нею почав ся 1850 рік. Люди глухли від ненастанного шуму, гнули ся з привички йдучи по вулицї, бо вітер рвав поли, валив з ніг, а дїтьми як галушками катуляв по дорозї. Страх ударив по селах. Кинулись орати — всю пухку землю вітер рве і несе Бог знає куди. Рве аж до твердої, суцїльної глинки; що виорав, те на пару лїт лишаєть ся неродючою пустелею. Чи кара божа? Чи доведеть ся загибати? Снїги, повенї і отсей страшний, ненастанний, непереможний вітер!

 

Але бо й по селах, по хатах, по церквах і коршмах, по душі народа йде шум не лекший, як отсей шум розшалїлої природи. Метушать ся села, скрізь ідуть сперечки, сварки і лайки, залягає в душах якась глуха ненависть, вибухають як ракети дикі погрози і лунають від села до села. Недавно знесена панщина як не дорізаний труп ворушить ся і наповняє серця жахом. Як великі, темносинї: гусїльницї повзуть по болотистих дорогах довгі швадрони ляндсдраґонів, повзуть звільна на захляпаних, задиханих конях від села до села, три, чотири рази до року, весною, в косовицю, в жнива, в копанє картофель та збиранє кукурузи, і скрізь по селах, куди вони пройдуть, крізь шум вітру чути свист канчуків, лемент жінок, проклятя чоловіків: се ляндсдраґони на просьбу панів силою та канчуками гонять селян на панські лани до роботи. Не за дармо, за нужденну плату, але селянські душі затвердїли, не хочуть без канчука йти на панське поле. „Досить воно нассало ся нашого поту і наших слїз, — кричать під канчуками. — Не підемо, хоч убийте. Не підемо, аби нас озолотили. Нехай собі роблять самі! Нехай подавлять ся тим, що надрали з нас, а ми не підемо більше робити їм. Хоч би нам гинути на своїх частках, а від них зарібку не хочемо“! — Так лементує хлопське завзятє. Та все таки язик ляндсдраґонських канчуків голоснїйший, і хоч серед слїз, серед проклонів, серед свисту канчуків, а робота в тих роках по скасованю панщини таки робила ся. Лїниво, мляво, але мусїла робити ся. Така була воля уряду. А в народнїй душі шуміло, ревло та клекотїло не згірше, як в ошалїлій природї.

 

Здоровою гадюкою звила ся посеред широкої підгірської долини річка Грушівка; густі лози та вільхи обсїли з обох боків її береги як рівно уложені дві барвінкові гірлянди. По обох боках річки розсїло ся велике підгірське село Грушатичі. Хати до шнуру збудовані біля гостинця тонуть у грушових та яблоневих садках, та друга половина села, за річкою, розкидана по рівнинї, де кому злюбило ся, виглядає як ряд букетів розсипаних по мураві. На серединї села біля моста стоїть церква з бляшаною, червоно помальованою банею, що виглядає як червона шапка моримухи на білім стовбурі. За церквою на невеличкім горбику, серед старого, роскішного саду стоїть попівська резиденція — старий мурований будинок з ґанком на сад і на село, з господарськими будівлями позаду, притуленими до високого глиняного обрива — се конець гірського пасма, що сьмілим луком забігло з Дїла аж сюди і тут було проломане та вигризене рікою. А по другім боцї річки за долиною здіймаєть ся друга, висока гора, покрита темнозеленим смерековим лїсом, а де вона кінчить ся і не уриваєть ся стїною, там на косогорі, високо над селом розкинув ся двірський сад обведений живоплотом, а посеред нього двір, невеличкий поверховий будинок з червоно помальованими стїнами, весь обсаджений виноградом, що закриває стїни аж до високих партерових вікон, немов би густа зелень роззявлювала якусь могутню пащу, щоб проковтнути ту червону надбудівлю з блискучими вікнами і зелено помальованим бляшаним дахом.

 

Як би не той холодний вітер, що реве над селом, валить вікові дерева в лїсї — в часї недавньої розталї їх звалило ся много тисяч пнїв, що тепер лежать у лїсї сїрими купами мов вояки по великій битві, — і як би не те, що рівночасно кипить і клекотить у тім селї і в дворі і на клебанї (так звуть у селї попівську резиденцію), — то село Грушатичі можна би вважати земним раєм, роскішним закутком нашого Підгіря. Положене в плодючій долинї, з трьох сторін обведене не дуже високими горами, що опираючи ся о могутню стїну Дїла від заходу, з двох боків, на північ і на захід, обхопили село широким амфітеатром, мов велетенською зеленою підковою, воно тепер тулить ся в своїх садках, що задля спізненої весни тілько що покрили ся сріблястими бруньками, підперезане двома довгими поясами лоз і вільх, що простягли ся мов два рівно утяті вали вже густої, інтензивної зеленї, а довкола нього широкі, підмоклі луки аж до стіп гір зажовтїли ся корчами лоташу як одноцїльний жовтий килим, де-де покраяний рядами верб, кущами тернини, що цвите білим молоком, або здоровими купами жовтїлї, свидового прутя, калини та лїщини, що купчать ся біля закрутів річки. А над селом вискалюєть ся з зеленї червоний двір, мов сердите, кровю набігле лице, і немов наперекір йому на другім боцї впираєть ся в зелень червона моримуха — здорова церковна баня, а з поза неї якось хитро і иесьміло зиркають стїни клебанї. А довкола селянські хати з пошарпаними вітром стріхами, з пообалюваними плотами та парканами, з маленькими підслїпуватими вікнами і з великим, у глибинї душ людських захованим стражданєм, з невпинною боротьбою між надїєю й розпукою.

 

Провідна недїля. Сонце почало вже хилити ся на західну половину неба, а в грушатицькій коршмі народу як набито. Коршма простора, панщизняна; за часів панщини се було обовязкове місце всіх селянських сходин не менше як церква. Шинківня простора, а сїни ще ширші, лише по кутах затїснені троха великими бочками горівки. І скрізь повно людий, скрізь тиск і товкітня, ще й на дворі, довкола коршми, по під вікнами, на колодках та деревляних обрізках стоять люди, старі й молоді, чоловіки й жінки, хлопцї й дївчата, тиснуть ся, пищать, зазирають до середини, не дбають про те, що холодний стоковий вітер аж землю рве з під ніг і що хвиля то у того, то в сеї, що стоять із краю, закидає кожухи та спідницї на голову, здирає шапки та хустки, мов собака торгає запаски та рукави. Зацїплюють зуби з холоду, отуляють ся чим хто може, втискають ся в стиск і простягають шиї, вирячують очи і насторожують вуха, щоб хоч що трохи почути з того, що говорить ся в коршмі, в широкій шинківни. Бож не для піятики вони зібрали ся тут сьогоднї. Певно, бородатий Юдка рад їх зборови; сам він і його сини Сруль та Абрумко знай ляскають патинками, мов слижі в хворостї звивають ся прошмигаючи поміж людий та набирають нові і чим раз нові лївари та конви горівки, щоб заспокоїти прагнущих та розпалених Грушатичан. Але Грушатичани ледво зиркають на Жидів, не звертають на них уваги, хиба декотрий потручений Жидом обернеть ся, плюне та кликне:

 

— Тьфу, щезай бідо!

 

А всїх увага звернена там, до того кута, де сидить старшина громадська, де гомонять голоси, ведуть ся розмови виголошувані майже криком, підіймають ся кулаки та ригають ся лайки й проклятя.

 

— Цитьте! Цитьте! Війт говорить!

 

— Що він має говорити? Панський підлизень!

 

— Не хочемо слухати! Війта не хочемо слухати. Він нас дурить!

 

— Цитьте бо! Не можна без того. Най скаже, що має сказати.

 

На хвилю втихає. Біля стола метушня. На стіл вискакує підсадкуватий, червонолиций чоловік, увесь уже спотїлий, розгорячений, і кричить.

 

— Ідете завтра на панський лан?

 

— Нї, нї, не йдемо! Най він западеть ся! Досить ми на нього ходили. Не хочемо! Не хочемо! — заревли нараз усї голоси в коршмі й за коршмою, аж вікна забренїли і цїла коршма немов затрясла ся. А деякі голоси з заду додавали:

 

— Буком війта! Буком панського підлизу! Най не сьміє нам і згадувати про се!

 

— Буком його! — риплять голоси знадвору. — Тягнїть зі стола! Не хочемо слухати.

 

І сотки рук, судорожно зцїпляючись і немов торгаючи з далека війтові поли, простягають ся зі стиску до гори, бо їм нїкуди инде протягнути ся. Але війт мов підсадкуватий британ стоїть твердо на своїх лапах; такими криками його не залякаєш.

 

— Панове громадо! — реве він на все горло, так що заглушує загальний гомін. — Послухайте хвилю. Я-ж вам іще нїчого не сказав. Ще не знаєте, що хочу сказати.

 

— Кажи, кажи!

 

— Пан дає по два сороківцї за день ораня.

 

— Нехай давить ся ними! Не діжде! Не підемо.

 

— А по три хочете?

 

— Не хочемо, не хочемо. І чотири не хочемо про пана.

 

— Пан казав, що ще нинї в ночи вишле штафету до ляндсдраґонів.

 

— Най шле й до дїдьчої матери! Робити йому не підемо.

 

— Весна припізнила ся. У нього ще й скиби не орано.

 

— І в нас не орано. Але нема панщини! Нема панщини! Най оре зубами, най дре землю ніхтями!

 

— Панове громадо, завтра скоро сьвіт приїдуть ляндсдраґони.

 

— Най їдуть. Ми вже бачили їх. Знаємо їх! — ревла громада.

 

— І буде те, що торік було.

 

— Нехай буде. Нехай буде що хоче, а ми добровільно на панські лани не підемо робити.

 

— Го, го, знаємо, чим то пахне! Зараз пани до цїсаря побіжать і скажуть: „Ади, хлопи самі добровільно йдуть до нас на роботу, а ти панщину скасував. Верни панщину, бо ті люди звикли до неї. Їм найлїпше з нею, а як її скасовано, то вони бунтували ся“.

 

Ті слова вимовив Яць Коваль ставши на ослонї межи вікнами. Се був знаний уже, а проте влучний аргумент у панщизняних дебатах, які вели ся отсе вже два роки в Грушатичах. Усї мужики ахнули в один голос.

 

— А правда! Мере правда! Чуєте, люди? Чуєш, війте? На що нас ведеш? До чого нас намовляєш?

 

— Але панове громадо, — кричав війт, — хиба-ж я вас веду на панський лан? Хиба вас намовляю на щось лихе? Я-ж вас лише запитую. Пан менї казав запитати вас — і питаю. Не хочете, ваша річ. Я-ж вас не буду намовляти, тай ви не дїти, щоб дати ся менї на підмову.

 

— Добре, добре! Так же й говори! — почули ся голоси одобреня з тих самих кутів, відки перед хвилею ревли окрики обуреня і простягали ся руки до шарпаня та затиснеш кулаки.

 

— Та я того... Я не маю вам що більше говорити, — сказав війт і похилив ся, щоб злїзти зі стола.

 

— Як-то не маєш? — скрикнув Яць Коваль, усе ще стоячи на ослонї. — То ми лиш того зібрали ся нинї?

 

— Я зробив лиш те, що пан наказав. Маю вашу відповідь і занесу її пану.

 

— Та гов бо, війте, — знов крикнув Яць Коваль, — та чекай! Коли ти з нами не маєш що говорити, то ми маємо з тобою.

 

Війт якось нї в тих нї в сих покрутив ся на столї обводячи очима громаду, над якою тепер залягла хвилева мовчанка.

 

— Хто має що менї говорити, най говорить.

 

— Віддай папери! — загукали голоси.

 

— Які папери?

 

— Наші, громадські. Інвентарі, йосифінські інвентарі!

 

— Я нїяких ваших паперів не маю, — відповів війт якось несьміло.

 

— Як-то не маєш? Як то не маєш? А де подїв?

 

— Продав пану наші папери? Наші інвентарі, наші потвердженя, наші декрети і привилеї? Говори! Признавай ся, бо не вийдеш відси живий! Говори!

 

Знов почав ся страшенний репет у коршмі і довкола коршми і знов затріщала коршма не знати чи від напору збентеженої юрби, чи від скажених ударів вітру.

 

— Виж менї нїяких паперів не давали, — промовив війт, — то я вам нїчого й віддти не можу.

 

— А певне, бо тебе пан з мандатором вибрав! Ти не наш війт! Ти панщизняний війт! Маєш папери? Віддавай папери і забирай ся до тристенного. Не хочемо такого війта. Виберемо собі свого, з власного вибору. Такого, щоб за нами стояв, а не за паном! Злїзай! Віддай папери! Папери! Папери!

 

— Але-ж панове громадо, — ще раз правдав ся війт — я-ж не знаю, які ваші папери.

 

— А які маєш?

 

— Та якісь там пан сендзя передав менї два роки тому, ще як панщина була. Та я їм не придивляв ся. Дав менї в скринцї — досить важко в руки взяти, — зложив і замкнув при мнї, а ключ сховав у себе в шуфлядї. А скринку я взяв до себе і держу доси. А що се за папери, чи ваші чи панські, я того не знаю. А сендзя заборонив менї остро нїкому за них не говорити і нїкому їх не показувати.

 

— Наші вони, наші, наші! Небіщик сендзя все нам натякав на них, все нам говорив: — „Я маю такі папери, що вам колись дуже стануть у пригодї“. Віддай нам їх! Зараз віддай!

 

— Як же вам їх віддам, коли їх не від вас маю?

 

— Байка! То наші папери! Зараз давай! Зараз тут, на стіл клади! При всїй громадї!

 

— Але що менї пан сендзя скаже? — крутив ся війт.

 

— Який сендзя? Той, що тобі дав ті папери? Адже він уже небіщик! Тю, тю дурний!

 

— Та сей новий їх тобі не дав. Може й не знає за них. Що йому до них?

 

— Знає, я показував йому, як настав. Відімкнув скриньку, переглянув, дещо забрав із собою...

 

— Ах ти тумане! Загукали з усїх боків, — та на що-ж ти дав? От тобі й на! Певно забрав що для нас вартне! Небіщик сендзя був наш приятель, хоч остро судив на буки, а сей панський підлизень.

 

— Ну, і що, як узяв? Що, як узяв? Певно передав пану? — допитувались у війта ті, що стояли близше.

 

— Та нї, панове громадо! — запевняв війт і мов лоза хилив ся до долу. — Богом вам кляну ся, зараз же другого дня віддав, ще й запевняв, що всї. На, каже, почисли, чи стілько, скілько я взяв учора. Тямиш, кілько було? — Двадцять пять актів, — сказав я. — На-ж, маєш їх. Перечисли, чи котрого не бракує. І ретельно, анї одного не бракувало, всї були. І всї там лежать у скриньцї.

 

— Тумане! А ти дивив ся, чи то ті самі? — гукнув із під стїни Яць Коваль.

 

— Та по чім я пізнаю, чи то ті самі? — простодушно признав ся війт. Я-ж не письменний. Печатки нїби ті самі, шовкові нитки, що ними позшивані акти, також ті самі, тай печатки нїби ті самі. А що там у них пописано, Господь сьвятий знає. Я на се слїпий.

 

— Туман! Слїпцун! Одурив його проклятий ! — заревла громада.

 

— Алеж панове громадо, чей же пан сендзя — —

 

— Що він за сендзя! Начхати на такого сендзього! — ревли розлючені люде.

 

— Ми його на шматки розірвемо! — гукали одні.

 

— На ґродзїв мак посїчемо! — репетували иньші.

 

— Геть роздруцкаємо! Зараз ходїмо до нього, най віддає наші папери, бо йому куца година буде.

 

Війт у почутю своєї правоти випростував ся і знов крикнув приглушаючи загальний гармідер:

 

— Панове громадо! Гей панове громадо! А цитьте бо! Щеж ви не вислухали мене.

 

— Ще щось маєш крутити?

 

— Не крутити, а правду сказати. Адже я сказав вам, що папери у мене.

 

— Показуй! Подавай! Викладай на стіл! — гукнула громада.

 

— Алеж скринька у мене дома, в коморі.

 

— Біжи й принеси.

 

— От я зараз, — мовив війт і другий раз нагнув ся, щоб скочити зі стола.

 

— А гов, панове громадо! — гукнув якийсь голос із під печи. — Не пускайте його самого, бо втече.

 

— Та куди втечу, дурний Халавку? — огризнув ся війт.

 

— Втече, втече! — репетувала вся громада. — Не пускайте його самого! Він нас дурить. Утече до двора і що йому зробимо!

 

Ледви-ледви заспокоїла ся громада, коли з поміж гурту, що тис ся коло стола, зголосили ся три чоловіки готові з війтом піти до його хати і принести сюди таємничу скриньку. Задля великого натовпу народу в коршмі і біля коршми війт і його кумпани вибрали коротшу дорогу: виняли вікно з рами і вилїзли на двір — один делегат на перед, потім війт, а за ним ще два делєґати. Як обережність, то обережність.

 

А в коршмі й довкола коршми по їх відходї знов підняв ся шум як у млинї, де разом теркотить дванацять питлїв і реве вода на лотоках і гуркочуть колеса та скриплять вали по деревляних брусах.

 

— Отто мінї війт ! Смаровіз не війт! Свинї йому пасти, не в громадї значити. Го-го, знають пани, який їм війт найлїпше до вподоби. Не хочемо його! Анї одного дня більше! Най щезає зо шумом, бо наробить нам ще гіршої поблїки. Тепер тяжкий час, треба доброго ґазди в хатї, а ще лїпшого в громадї. Вибираймо зараз нового війта. То буде наш, громадський війт, а не панський вірник!

 

Оттакі окрики та уваги сипали ся з усїх кутів коршми, з сїний і з надвору крізь вікна. Сьмілїсть здержувана в часї панщини силою панського нагнїту, буків, диб та колодок, тепер проривала ся, як вода з розірваної гати, шуміла і бурлила і бризькала піною і зносила все, що стояло їй на завадї.І скрізь по громадах ішла така хвиля; народня ненависть до панщини шукала собі всяких можливих упустів і знаходила їх усюди.

 

— Кладїмо війта! Кладїмо війта. Кого кладете на війта?

 

— Андрія Халавка!

 

— Хому Зарічного.

 

— Ха, ха, ха! Ще десь є третий дурень он там під берегом. Кладїть і того!

 

— Яця Коваля.

 

— Що нам Коваля? Коваль з присїлка. Треба селового.

 

— Костя Думяка.

 

— За молодий ще. Торік з війська вийшов.

 

— Письменний! Бувалий.

 

— Бував на лаві і під лавою.

 

— Чи то мало у нас письменних? Он Чапля Стефан! Он Онефір Гаврило!

 

Назви кандидатів лїтали як жменї снїгу кидані на голову. А при столї сидїли присяжні та радні і щось глубоко міркували.

 

— Війта вибирають! Війта вибирають! — почули ся голоси з надвору і разом з ними розпучливі крики, проклятя та пищанє жінок.

 

— Медведю! Куди пхаєш ся? Адже ноги менї роздавиш.

 

— Війта вибирають, а нас не пускають? Розступіть ся! Пускайте!

 

— А ви від коли маєте голос при виборі?

 

— Як то? Від коли й ви. Нинї перший наш вибір. Усї маємо голос.

 

— І баби?

 

— І баби! І баби! — почули ся завзяті писки з усїх боків. — Або то баби щось гірше від вас?

 

— Як би не баби, то би хлопів і на сьвітї не було.

 

— Пускайте нас! І нас! І нас!

 

— Та чекайте! — гримнув хтось із середини в двері. — Адже ще не вибираємо. Ще лише подають голоси, на кого би хто хотїв.

 

— Кладїть мого чоловіка! — запищала якась жінка. — Такий добрий, що хоч і до рани приложи.

 

Присяжні й радні біля стола повставали з ослона. Один вилїз на стіл.

 

— Панове громадо! — крикнув. — Говоріть, кого хочете мати війтом у Грушатичах?

 

Гомін змішаних голосів був відповідю на се питанє.

 

— Так не можна. Говоріть одного.

 

— Ми кождий хочемо свого.

 

— То погодїть ся якось. Ми вам будемо казати одного за другим із тих, що їх тут зголошено, а ви голосуйте, чи годите ся, чи нї. Отже Андрій Халавко.

 

— Та то крайнїй дурень. На сьміх його подали.

 

— Хто дурень? Я дурень? — крикнув ображений Халавко. — Сам дурень, хто таке говорить.

 

— Хто за Андрієм Халавком? Нема нїкого.

 

Регіт цїлої юрби.

 

— Хто за Хомою Зарічним?

 

Знов регіт.

 

— Не ображайте чоловіка. Він вам нїчого не винен.

 

— Не беріть дурня на зуби! — додав, хтось із кута.

 

Знов гармідер. Знов ображений упоминаєть ся за своє добре імя. Коли викликано Яця Коваля, прийшо до суперечки. Горішняне були за ним, долїшняне против нього. Чули ся голова: Дурню!“ „Чи сам дурень!“ „Не тручай ся!“ „Ой мої ноги!" „Чи ти сказив ся?“

 

Присяжний стояв на столї і не міг зміркувати нїчого.

 

— Ну, якжеж панове голосуєте?

 

— За Ковальом. Против Коваля. І я, і я, і я!

 

— Знаєте, хто за ним, най підійме руку.

 

Всї руки підняли ся.

 

— Значить, усї за Ковалем?

 

— Нї, нї, ми против! Не хочемо Коваля! чують ся крики.

 

— Чогож підносите руки, коли ви против?

 

— Инші підносять, тай ми підносимо.

 

— Тьфу на таку моду, — крикнув росерджений присяжний і злїз зі стола. — На вас би иншого пастуха треба.

 

— Не стулиш ти дзюба, присяжний? — почуло ся з ріжних боків. — Чи бач, хто нам за пастуха оббираєть ся! Ей, як би я був близько тебе, я-б тобі заїхав!

 

Такий розгардіяш стояв із пів години і гармідер робив ся щораз більший, жартливі або цинїчні окрики покривали голоси присяжних, що за чергою, захриплі викрикували імена що раз то нових кандидатів. Перебрано їх уже більше як двацять, і ще нї на кого не було загальної згоди. Ще найбільше голосів падало на старого, дотеперішнього війта.

 

— Оттам у лихий час, — крикнув Яць Коваль, — перед хвилею ви готові були розірвати його на шматки як дурня, а тепер голосуєте за ним!

 

— А тобі кривда, що на тебе не голосуємо. А зась тобі, Клепало!

 

Та тут почуло ся гуканє з поза коршми. Надійшов війт несучи під пахою скриньку, а за ним три делєґати. З тяжким трудом, сим разом уже дверима влїзли до коршми. Війт знову видрапав ся на стіл, і піднявши в гору скрипку в руках крикнув так, щоб усї чули.

 

— Панове громадо! Ось вам та скринка з паперами. Слухайте!

 

І він потелепав скринкою в повітрі, щоб чути було стуканє того, що було в її серединї.

 

— Отворіть її! — чули ся голоси.

 

— Коли бо ключа нема! Ключ у пана сендзї, — мовив війт.

 

— Що нам до пана сендзї? Давайте ножа! Ми її зараз отворимо.

 

— Не треба й ножа, — мовив Яць Коваль, — ось у мене шило. Я на такі замки майстер.

 

Він справдї був коваль і слюсар славний на всю околицю. Він лиш раз доторкнув ся до скринки своїм шилом і вона зараз отворила ся. Тодї війт держачи в одній долонї скринку другою почав один за одним виймати з неї папери і класти на столї.

 

— На, маєте! — приговорував він, — ось вам єдна ахта, ось вам друга, третя, четверта, пята... Хто ста письменні, ходїть сюди, прочитайте що в них стоїть написано.

 

Всї мовчали. Письменного в цїлім зборі не було анї одного.

 

— Хто сте письменні! Гей! Ідїть громадські папері читати! — пішли окрики по коршмі й довкола коршми. Але нїхто на них не відкликав ся.

 

— Куме Стефане Чапле! — кричав війт роззираючи ся по коршмі. — Ото Божечку, був бим присяг, що Чапля стояв ось тут ще недавнечко.

 

— Стояв і вийшов. Мабуть пішов до дому.

 

— А деж Кость Думяк?.Він же торік із війська вийшов, то чей ще не забув читати.

 

І Думяка не було в коршмі.

 

— Ну, щож будемо робити з тими паперами, панове громада ?

 

— А Бог знає, що з ними робити!

 

— Я гадаю, що сховати їх знов до скриньки, — сказав Яць Коваль, — скриньку замкнути і най пан війт знов сховає їх у своїй коморі, аж запотребуємо.

 

— Добре, добре! Правду Коваль каже! — загуло довкола. Війт позбирав папери, зложив їх назад до скринки, а Коваль своїм шилом замкнув її знов так як була. Війт узяв її під паху і поклонив ся громадї.

 

— Чи так має бути, панове громадо, як сказав Коваль ?

 

— Так, так! Просимо. Годимо ся! Най так буде.

 

Війт ще раз поклонив ся і сказав:

 

— Ну, то дякую за послуханє.

 

І третїй раз схилив ся, щоб злїзти зі стола. Та знов спинили його численні голоси:

 

— А наші вибори?

 

— Вибори! Вибори! Мусимо нового війта вибрати! — загукали голоси з посеред громади.

 

— Пізно вже! Смеркаєть ся! — відповідали инші.

 

— Кінчіть! Ми померзли. Вже сонце зайшло! — лунали голоси, а особливо жіночі з надвору.

 

— Менї час до дїтей! Менї до корів ! У мене чоловік хорий...

 

— До дому! До дому! Вибори на другу недїлю.

 

— Най так буде! Добре. Вибори на другу недїлю!

 

І густою юрбою повалили люди з корчми, живо розмовляючи про громадські папери, про старого війта і доконечність вибрати нового та про доконечність також нових „прелїпотентів“. Се була й сьогоднї найважнїйша справа, за для якої зійшли ся такі численні збори. Се справа пильна, бо дотеперішнї плєнїпотенти, вибрані ще 1845 р. під панським впливом оказали ся зовсїм нетямучі, нї до чого не здалі і занедбали, а хто знає, може й запродали найважнїйші громадські справи.

 

— За тиждень! За тиждень ми з ними порахуємо ся. І нових прелїпотентів виберемо. І нового війта. Мусимо вибрати, бо інакше загиблиця наша.

 

І нараз, на скрутї від коршемного доїзду до моста вся юрба спинила ся як вкопана. Всї аж роти пороззявляли і нїхто не міг сказати слова. Як то ? А вітер ? А той шум, що завивав у берегах Грушівки зойком конаючого ? А те стогнанє, що доносило ся з лїса як стогнанє вола живцем рваного медвежими лапами ? Що стало ся ? Коли се все втихло ? І чи справдї втихло? Нї, анї духу не чути! Повітрє, небо, дерева все мов зацїпло, мов закаменїло, анї не ворухнеть ся. І нїхто з тої юрби, що товпила ся в коршмі й коло коршми, за палкою полїтикою не спостеріг, не відчув, коли затих вітер. Кождому ще стояло в ухах, що чує тріщанє коршми і шелест китиць вириваних зо стріхи та розриваних на тонкі соломяні жмутки в повітрі. А тут глянь, вітру нема! Деякі божили ся, що чули його ще ось-ось перед хвилиною; инші запевняли, що виходячи з коршми вже не чули його. А може лише не завважили, так здавна привикши до нього?

 

— Гей же! на дзвінницю! Дзвонїть! Дзвонїть на радість Кличте попа! Дзвонїть на людий, скликайте всїх! Правте молебен.

 

А над Дїлом гасли власне остатнї платки вечірньої заграви. Налягла нічна темінь. На луках із лотачу лунали голосні жабячі хори.

 

II.

 

О девятій годинї того самого вечера в Йоськовій кортмі в ванькирі поміж ліжками, на яких лежали гори перин і подушок у червоних насипах, при столику осьвітленім смаркатою лоївкою сидїло кілька грушатицьких селян середнїх лїт, пючи вівсяне пиво і балакаючи. Між ними був Яць Коваль, що за той час був і на молебнї в церкві з приводу втишеня вітру, і в своїм домі на присїлку і ще у кількох сусїдів. Він шукав і Думяка, але йому сказала стара Думячиха, що Кость ще по службі божій та по обідї пішов до близького міста, де мав сторгувати пару бичків, потрібних для непочинанаї ще весняної роботи в полї. Яць зайшов до коршми. З недавньої шумної громади не було вже нїкого, Жиди замітали та мокрими стирками витирали заболочену підлогу, а в ванькирі сидїли три - тотири господарі при пиві. До них присїв ся й Яць. Між ними був Стефан Чапля, один із немногих письменних селян грушатицьких, що з доброї волї в церкві сповняв ролю піддячого, хоч був собі самостійним і досить заможним господарем. Був і Гаврило Олефір, також троха письменний, що колись служачи в війську навчив ся був там читати й писати по польськи й по нїмецьки і дослужив ся ранґи капраля, але вернувши лїт тому 25 із війська давно вже забув ті дрібки німецької мови, які винїс із війська, не читав нїколи нїчого і з власного приводу вже в селї навчив ся церковного читаня, так що міг також прочитати в церкві апостола і допомагати дякови в церковнім співі. Дяк у них був старий і дихавичний, у громадянське житє не мішав ся і до коршми не ходив нїколи. З ними сидїли ще три молодші господарі, в тім числї й той нефортунний Андрій Халавка, якого так собі з доброго дива подурняли на сьогоднїшнїй громадї. Він був собі чоловік досить заможний, але прибитий панщиною, невчений і зроду таки троха тупоумний. Коли Яць Коваль війшов до ванькира, Халавка власне живо щось розповідав своїм сусїдам, розкидав руками та здвигав плечима, мабуть жалував ся на кривду, яка спіткала його тут нинї „без даня рації“.

 

— А куди Бог провадить, Яцю ? — окликнув його Чапля, рад що може перебити Халавкові теревенї.

 

— Та от ходив по селї. Декому розносив готову роботу. Та вже з плугами замовили ся у мене двацятеро люда на завтра — дай Боже упоратись. Та от вертаючи й зайшов сюди.

 

— Сїдайте коло нас, — мовив Чапля.

 

— Та сяду, бо по нинїшнїм стояню та біганю таки ноги болять.

 

Він присунув собі крісло і сїв біля стола поруч з Чаплею. Він любив товаришувати з Чаплею та Олефіром, що був на десять лїт старший від нього. Все ж таки се були люди письменні і хоч у ряди - годи вміли сказати дещо цїкаве, Чапля головно з писанія, зачитуючи ся вільними хвилями в церковних книгах, а Олефір із своїх військових часів, у яких він бачив і Відень і Венецію і Колошвар і Арад і Прагу та не одно з ґарнїзонового житя заховав у памяти та вмів цїкаво оповісти. Тай ті два любили ромовляти з Яцем, що хоть сам не письменний, а все таки не лише термінував три роки в Дрогобичі у славного Коваля і довголїтнього цехмістра Мороза, але й потім у часї тїсних років часто їздив на Поділє по пшеницю та до Садаґури по кукурузу, яку дома розпродував, та возив сіль із Дрогобича у ті подільські й покутські сторони, де люде, як він мовляв, дуже лакомі на тоту сьвяту сіль, бо її у себе не мають. Вони та й ще Кость Думяк, наймолодший між ними, се був завязок тої сїльської інтелїґенції, що бажала вже тепер повернути хід сїльських дїл на инший, не панщизняний лад і серед загального шуму та розгардіяшу забігала думкою в будуще, силкувала ся відгадати потреби села і способи дальшої дїяльности.

 

— Я все своє кажу, — говорив Чапля немов тягнучи нитку думок перервану вмішанєм Халавки, — треба нам думати про завтра. То нїби не про завтрішнє завтра, бо то знаємо, що завтра буде.

 

— Пан уже післав гонця до міста по ляндсдраґонів, — додав Халавка.

 

— Ну, певно, крайнїй час починати оранку, а без нашої помочи що зробить?

 

— Не дожде! — вперто буркнули два инші селяни, що оперті на ліктях і понуривши голови над столом сидїли і завзято пакали люльки.

 

— Не кажіть так, бо дожде, — мовив Чапля. — Прийдуть ляндсдраґони і канчуками поженуть нас до роботи. Так як торік було.

 

— І докиж то так буде? — запитав Халавка. — Панщину нїби дарували, і знов на панщину гонять. Тілько вже тепер не панські гайдукицї, а цїсарські ляндсдраґони.

 

— Я вам кажу, — озвав ся Яць Коваль, — пани все ще надїють ся вернути панщину. По всьому видно. Адже візьміть нашого пана: як би він був певний, що панщина не верне, то чи ж не мусїв би був зараз по її скасованю понаймати собі слуг, накупити плугів та борін і взяти ся власними силами вести своє господарство ? Нї, він 1848 р. впер ся: мусить громада обробляти менї, я не маю як і відки, — і ми мусїли піти й обробляти його. А торік знов те саме: сам своїми силами не робить нїчого, а на нас насилає ляндсдраґонів. Видите, жиє в тій думцї, що панщина ще не скасована і незабаром вернеть ся назад.

 

— Господи, Господи, і ще якийсь Русин! — зітхнув Халавка.

 

— Руська кість, а ляцьким мясом обросла, — завважив Чапля.

 

— Правду мовите! — сказав Яць. — Що він за Русин? що в руського попа сповідаєть ся і причащаєть ся, до руської церкви ходить і руські сьвята справляє — овва. Не бійте ся, в церкві він між нами не стане і в нашім крилосї не сяде, але йде на своє коляторське місце за іконостасом. На свої сьвята нас не запросить, як ми одні одних запрошуємо. Оженив ся з Полькою і дома все по польськи, тай звичайно, як пан, усе з панами руку тягне. Що нам з такого Русина! Лиш очи нам блахманить тим своїм русинством.

 

— Торік аж плакав, як нас ландсдраґони прали канчуками. „Мої дїти! Що вам стало ся! Адже я ваш брат, Русин, а ви менї таке робите!“ А не бій ся, ландсдраґонам не сказав: „Дайте їм спокій!“

 

— І завтра знов буде плакати, я певний, — сказав спльовуючи один із слухачів.

 

— У нього мягке сердце, але тверде слово, — докинув Чапля.

 

— А Господи ж мій, та доки-ж того буде? — зітхнув Халавка.

 

— Доки нам не доїсть до живих печінок, — сказав енерґічно спльовуючи другий слухач і потягнув люльку з такою силою, що аж зашкварчала.

 

Двері ванькира відчинили ся і схиляючи ся, щоб не вдарити ся головою в одвірок, до ванькира війшов здоровенний хлопище. Він був високого росту, о голову висший від найрослійших людий у цїлій громадї, плечистий і дужий і серед усїх громадян виглядав як виплодок якось раси велетнїв серед карлів. Йому було 35 лїт. Здоровенні чорні вуса звисали йому аж на груди, а над чолом стирчала коротка чорна чуприна як щіть, обстрижена навпаки сїльському звичаю, що велїв усїм чоловікам носити довге волосє. Правда, Кость Думяк доси ще був парубком. У двацятім роцї житя взятий до війська він вислужив „капітуляцію“ дванацять лїт, а ставши фельдфеблем служив ще три роки, поки отсе торік не вернув до дому по батьковій смерти.

 

Аж тїсно якось зробило ся у ванькири, коли він війшов і випростував свою велетенську фігуру. Не мовлячи анї слова, не витаючи ся нї з ким він присунув собі з під стїни ослінчик до стола, товариші потїснили ся троха і він сїв між ними.

 

— А знаєте новину? — запитав він, коли Жид поставив перед ним гальбу пива.

 

— Та що таке? Не знаємо.

 

Він одним духом випив половину гальби, обтер вуси і обернувши ся до жида, що стояв за його плечима і також рад був почути новину, сказав:

 

— Жиде, марш! новина не для тебе.

 

Жид усміхнув ся, сказав: „Ни, ни, я хиба що або що?“ і рад не рад вийшов із ванькира, одначе не зачиняючи двері за собою. Думяк плюнув, устав, запер двері на клямку і буркнув:

 

— От іще не люблю того влїзливого жидівського кодла!

 

— Ну, що там за новина? — запитав Чапля.

 

— Така новина, що лїпшеб нам її й не чути. Як ви гадаєте, дарував нам цїсар панщину, чи нї?

 

— Як то нї! Дарував. Самі ми чули від комісаря. І патент нам читали.

 

— Пpавдa, виразно сказано: даруємо підданим панщину, роботизни і данини.

 

— Так, так, усї ми чули.

 

— В мене десь і патент друкований є, — мовив Чапля.

 

— І в мене, — докинув Халавка. — Я оправив його в рамцї за скло і повісив на стїні між образами.

 

— Можеш викинути його звідтам і не сквернити святі образи. Він не має нїякої вартости.

 

— Як то не має вартости? — крикнув Яць. — Цїсарське слово і не має вартосте?

 

— Хиба хто перечить тому? — запитав Яць.

 

— Ого! Скасували цїсарське слово! — сказав з притиском Кость Думяк. — Сьогоднї в містї чую: витрублюють, вибубнюють на ринку. Приходжу близше, народу купа, а возний у серединї вичитує циркуляр із губернїї: панам за панщину призначена заплата. Мають усї зголошувати ся до уряду, дістануть облїґації, а сплатити ті облїґації мусить сам край.

 

— То значить ми! — скрикнув Яць бючи себе долонею по колїнї.

 

— От тобі на! Робили, терпіли, тепер ще й плати, — зітхнув Халавка.

 

— А богатож тої сплати? — запитав Чапля.

 

— Вже я того не дослухав ся, чи шісьдесять, чи сто шісьдесять мілїонів. Грубі мілїони!

 

— Господи, аби нас усіх продав, то би такої суми не зложив! — скрикнув Яць.

 

— То з нас помалу стягнуть, не бій ся. То нам розложать на роки, до того дочислять ще в двоє або в троє стїлько процентів, аби ще й дїти і внуки наші мали що двигати панщизняний тягар. Так тепер способу добирають! — з гіркістю в голосї мовив Думяк.

 

— Але може то ще брехня? — закинув Яць. — Та чи чув же хто таке, аби касувати цїсарське слово? Хто на те має право?

 

— Але ґуберніяльний циркуляр! — завважив Чапля. — Значить, із цїсарської губернїї!

 

— Говоріть! ґубернія цїсарська, а ґубернатор панський. Може справдї ґубернатор на свою руку зробив се для панів.

 

— О, від того можна всего надїяти ся. Грабя Ґолуховський! Сам польський пан, то скрізь за панами руку потягне.

 

— Польський пан і нїмецький прислужник! — мовив Яць.

 

— Польский недородок, а нїмецький недоносок, — додав Чапля.

 

— Нї, панове, — сказав Думяк. — Ґубернатор на свою руку не міг сего зробити. Се з Відня такий наказ, із цїсарської канцелярії. Може там і наш ґубернатор причинив ся до того, що цїсарські слова скасовано, але то не могло стати ся без згоди самого цїсаря.

 

— Старий цїсар Фердинанд добрий був. Він би був на се не позволив. Він би обстояв ся при своїм першім слові.

 

А сей молодий піддаєть ся панам, — мовив Чапля.

 

— Посилаймо депутацію до цїсаря! Пани піддурили його. Вияснїм йому, що нам нївідки платити таку суму! — почули ся голоси мужиків.

 

— Так він нас і послухає! — завважив Чапля. — Може там пани наговорили йому, що ми тут у великих достатках живемо.

 

— Пусте! — з притиском завважив Думяк. — Що раз постановлено в цїсарській канцелярії, того вже не вернеш. Затягнено пером, не витягнеш волом. Але то ще нїчого. Заплатили-б ми, як би було з за чого. А тож знаєте, що пани хочуть повідбирати нам усї наші прадїдівські лїси й пасовиска.

 

От тут подумайте, як нам далї жити. Лїс запруть, купуй дерево на фунти, як цукор! Пасовиско запруть — куди дїнеш ся з худобою?

 

— Краще нам смерть, нїж така неволя, — скрикнули всї враз. — То ще гірше як панщина.

 

— Знаєте, чим то пахне? — з таємничим виразом на лицї і притишеним голосом запитав Думяк. І зараз сам і відповів: За панщини атамани ходили по під вікна і кликали вас на панську роботу, а потім ви самі підете до атамана, ще й курочку або покладків понесете і клінно будете просити, аби вас приняв на роботу.

 

— Не діждуть того! — скрикнула вся компанїя.

 

— Діждуть! — твердо сказав Думяк. — І не довго їм ждати. Відберуть нам лїси й пасовиска, то ми без худоби за два-три роки жебраки. Без паші худоби не вдержиш, без худоби гною не зробиш, без гною поля не справиш — і роби що знаєш.

 

— Не дай того Боже! мовив Яць Коваль. — Се-ж би була наша загибіль. Чень же нас іще Пан Біг не хоче нагло зо сьвіта звести.

 

— На Пана Бога всї надїємо ся, — мовив Думяк, — але Пан Біг сам сказав нам: „Бога взивай, рук прикладай“ Як так будемо сидїти тай на Бога надїяти ся, то нас воши присядуть.

 

— І щож нам робити? Яку собі пораду дати? — стогнали один за другим мужики.

 

— Я думаю, що цїсар таки зглянеть ся на нас, — перший розпочав Чапля. — Адже не може бути, щоб цїсарови байдуже було, як його нарід гине та на жебри сходить.

 

— А тямиш, Стефане, як було в тїсні роки, — гризко завважив Думяк. — Скрізь нарід гине і пухне з голоду, матері своїх дїтий дорізують та їдять, а цїсар як довідав ся про се, то змилосердив ся і велїв роздати тим голодним людям по гурманови соли на кожду хату.

 

Гірко засміяли ся всї.

 

— Алеж цїсарови податків не стане, як ми збіднїємо, — реплїкував Чапля.

 

— Не слухай того! — мовив Думяк. — Що цїсарське, то все з нас зідруть, аби ми й як голі були. Тай не гадай собі, що ми так нагло збіднїємо. Будемо помалу на нужду сходити: нинї се урвали — обійду ся, завтра того не стало — обійду ся. І так день за днем, рік за роком будемо вростати в свою нужду, як камінь у землю. Сьвіт нам затїснить ся, будемо темні і несьвідущі, все нам буде байдуже, і дійдемо до того, до чого нас панщина не довела — до стану голодної та повільної худоби, яку кождий водить і гонить, куди йому хочеть ся. Ось що страшно подумати! На вид будемо нїби люди, нїби подібні до людий, але душа в нас не буде людська, а худобяча. Ось що найстрашнїйше! Адже хто має очи, той уже тепер може бачити, що все воно йде до тої мети. Не могли нас пани приярмити панщиною, вони приярмять нас новим здирством. А їм одного треба — мати з нас тяглу худобу, що не думає сама про себе, лише покірно гне шию в ярмо.

 

Мужики знов застогнали. Панщина стояла перед ними як стовп пітьми, гнїтила їх душі і кидала величезну тїнь на всю їх будущину. Нї, нїколи їм не вирвати ся з тої памороки ! З усїх боків якість могутнї клїщі: обхоплюють їх і грозять ся стиснути їх на ново, ще поки вони й засмакували гаразд дарованої свободи. Дарованої! Ага, дарованої за добрі гроші, за шісьдесять міліонів. Тай ще як би то по сплаті тої шаленої суми все вже в порядку було і їм справдї заяснїла повна воля, щоб були „самі в собі, лише під зверхністю цїсаря“, як вони уявляли собі ту волю в своїх панщизняних мріях! Еге-ге, чекай такої волї! Тут, бач, пани заносять руку на лїси й пасовиска, грозять ся лишити їх на тих скупих часточках землї, що признано їм при знесенню панщини. Ну, щеб на тій землї їм а може й їх дїтям можна було вижити, алеж народу примножуєть ся, а землї не прибуває, а ще як зіпруть лїси й пасовиска, то що порадять їх потомки? Куди подадуть ся?

 

В такім заклятім крузї вертїли ся їх думки. Вони зітхали, крутили головами, та не знаходили виходу.

 

— І в додатку народ розпив ся. — завважив Яць Коваль. — Пани за часів панщини привчили нас до горівки. Щоб збільшити свої доходи, силою накидали нам горівку, по стілько й стілько горцїв що року на кождий нумер. Хоч випий, хоч на гній вилий, а горівку відроби! А тепер настала нїби то воля, а мужик лишив ся невольником коршми. Підїть по селах — дивитися страшно! В кождій коршмі день удень повно людий, усюди шум, крик, свари і бійки. Самі з собою гризуть ся, самі себе бють, свою кров з горівкою мішають. Адже як так далї піде, то за кілька лїт не пани, а арендарі позабирають усю худобу і всї ґрунти у хлопів.

 

— А не забувайте, що пяницї батьки й матері будуть родити дурні, тупоголові та хоровиті дїти. І замісь іти наперед, усе поколїнє буде йти в зад, буде глупіти та туманіти, — знов з гіркістю в голосї додав Думяк.

 

— І нема на то ради! — мовив Чапля. — Вже чого, чого, а горівки наш чоловік не покине.

 

— Треба би пробувати, — мовив Яць оживляючи ся. — Аджеж то загибіль наша. І тут уже не чужа хитрість убиває нас, а власне розпаскудженє.

 

— По инших краях, у Чехії та Моравії засновують при кождій церкві брацтва тверезости, — мовив Думяк. — Присягою вяжуть ся не пити горячих трунків.

 

— І у нас то пробували, — відповів Яць, — та якось то не йшло.

 

— Хотїв ти, аби йшло за панщини, коли пянство народу було просто панським інтересом! Анї піп залежний від пана не сьмів промовити за тверезістю, анї нїхто инший не вмів або не хотїв навести мужика на дорогу, а він сам — ей, дрантє, худобина! Куди його гнали, туди йшов на слїпо, а задуривши голову горівкою тим щирійше хилив ся в ярмі. Чи думаєте, що як би в Віднї студенти, міщане та инші осьвічені люде не були повстали против гнобленя та оглуплюваня народа, то ми б ще й доси і ще й сто лїт не гнули ся в ярмі! О, певно! В нас тверда шкіра і сумлїнє спить, нас довго би бити й копати, поки в нас добудиш ся живої душі.

 

— Але нас тим часом і не буде що будити, бо нас злиднї на пнї з’їдять, — мовив Яць.

 

— Треба думати самим про себе, будити одні одних, дзвонити на трівогу, — мовив Думяк. — А хоч би тверезість, — сеж можемо ми й самі голосити людям.

 

— То властиво попівська річ, — відізвав ся Халавка. — Може то нам не випадає брати ся до проповіди. Скажуть: коли не піп, не микай ся в ризи.

 

— Чекаймо на попів, то й наші внуки не дочекають ся! — відповів Думяк. — Попи народ лїнивий. Їм аби своє відчитати, наїсти ся та лежати горі черевом. А в крайнїм разї скаже: менї консисторія не велить.

 

— А може би піти до біскупа, най би він наказав?

 

— Щож, кого сверблять пяти, може йти й до біскупа, але я знаю, що з того нїчого не буде. А я вам раджу: зачинаймо від себе! Заложімо собі брацтво тверезости і вербуймо до нього людий. Кождої недїлї по вечернї будемо коло церкви читати реєстр; такі й такі приступили, такі й такі переступили дане слово.

 

Всї при столї зареготали ся.

 

— Без того не буде, — мовив Думяк, — та вже ми будемо дбати, аби тих переступів було чим раз менше. Ну що, згода? Завязуємо таке брацтво?

 

— Добре, — озвали ся всї.

 

— Лиш аби за се з уряду не було якого клопоту — з побоюванєм мовив Чапля.

 

— Що може бути за клопіт? Кому яке дїло до того, чи я пю чи не пю? Тепер не панщина, щоб і на те можна було силувати.

 

Подали собі руки і обіцяли ся привертати й инших. — А в недїлю по вечернї оголосимо се коло церкви. Хто хоче не гинути в горівчанім багнї, най пристає до нас. Спишемо реєстр. І по инших селах пустимо чутку, чейже народ отямить ся. І жидів витиснемо з сїл, бо яке їх тут дїло ? Вони землї не обробляють, навіть кілька грядок коло коршми скопати самі лїнують ся та хлопських бабів кличуть. Лише горівку продають та затягають людий у свою лихву. То пявки, то вороги народнї! Зробити так, аби їм місця в селї не було, нехай забирають ся зо шумом. — Оттак фантазували наші товариші і чим більше балакали, тим якось яснїйше робило ся перед ними, тим лекшим видавало ся їм виконанє їх плянів.

 

Та ось ще раз відчинили ся двері від ванькира і до нього вступив дїдич Грушатич, пан Субота. У мужиків задріжали литки з давньої панщиняної привички, деякі ворухнули ся, щоб устати з місць на привитанє пана і „як годить ся", поцїлувати його в руку, але острий погляд Костя Думяка немов цьвяхом прикував їх до місць. Нїхто з них не рушив ся. Розмова на хвилю урвала ся.

 

Пан Антін Субота, дїдич села Грушатич, був статний мужчина середнього росту, заживний собі, з шпаковатим волосєм і білими як сметана вусами, що гарно визначували ся на його повнім, по молодечому румянім і гладкім лицї. Хоч Русин з роду (розумієть ся, попівського, не панського), він представляв із себе те, що називають „гарний тип польського шляхтича“; тай належність до руського обряду не перепиняла йому анї на хвилю бути польським паном, любити шляхетську традицію, придержувати ся шляхетських „старопольських“ форм житя і вважати селян бидлом, що не то не повинно мати якісь права рівні зі шляхтою, але вже з самої природи нездібне нї до якого самостійного житя, і коли б його не держати під буком, то зірвало би всякі рами людського порядку і вигризши та зруйнувавши все те, що висше від нього осьвітою та цівілїзацією, вигризло б і само себе як свора голодних собак замкнених у огорожі. Оттим то в часї панщини він поводив ся з мужиками остро, нїби то справедливо, в такім розуміню справедливости, як поводить ся розумний господар зі своєю худобою: не обтяжує надмірно одного супроти другого, не збиткуєть ся над ними без потреби, але дбає про те, аби всї були рівномірно обтяжені, без похиби поносили свої обовязки і — не брикали. Оттого хлопського „бриканя“ — розумованя про направу хлопського стану, про можливість полекші або знесеня панщини цїсарем — пан Субота страшенно не любив. Як то, панщини цїсар не завів, то й касувати її не може. Вона приватна власність панів, разом з їх ґрунтами записана в табулярних книгах, і сюди цїсар не моє права мішати ся. А коли справдї комісарі в асистенції ляндсдраґонів у цьвітнї 1848 р. почали їздити по селах і відчитувати ґубернїяльний циркуляр з донесенєм, що спеціяльно галицьким селянам цїсар дарував панщину, пан Субота вухам своїм не вірив, сердив ся і в присутности комісаря наговорив на цїсаря таких слів, що комісар уважав себе в обовязку зараз же арештувати його і відставити до циркулу. Що правда, там його не довго подержали і покарали лише грошовою карою, та про те пан Субота від того часу зненавидїв усяку „нїмецьку“ власть у Галичинї, наслану буцїм то лише для здираня краю та для бунтованя селян против панів.

 

В осени тогож 1848 р. йому трафила ся друга немила пригода, що на всю решту житя вспіла настроїти його іронїчно. Як відомо, Москалї йшли тодї на поклик австрійського цїсаря на Угорщину помагати Австрії зломати угорський бунт під проводом Кошута. Руське селянство й міщанство скрізь витало Москалїв як рідних братів, як таких, що хочуть допомогти австрійським народам зломати шляхетсько-панське ярмо, з разу на Угорщинї, де те ярмо занадто вже розпаношило ся, а потім і в Галичинї. До Грушатич закватировано пару компанїй московського війська, що мусїло тут простояти кілька день, поки не надійдуть фурґони та воєнні баґажі, без яких пішому та кінному війську годї було пускати ся переходити гори. Оттут пану Суботї стрілила в голову шалена думка. В ньому прокинув ся польський патріот. Начитавши ся Міцкевичевого „Пана Тадїя“, де судія Соплїца підпоює Москалїв, яких майже безпритомних вирізує польська шляхта, забажав і собі забавити ся в польського патріота і „wyrżnąć Moskali“ (вони з рештою належали до волинського полку і були чистїсїнькі Українцї, деякі навіть латинського обряду). І от він змовивши ся з декількома своїми двораками, такимиж патріотами, як і сам, одного вечера суто угостив усїх Москалїв оковитою, а сам у ночи, коли вже всї спали, вибрав ся зі своїми кумпанами на різню. Справдї по дорозї в село їм удало ся з засїдки напасти на двох салдатів, що патролювали по селї, і поранити їх ножами в плечі. Патролї одначе спасли ся втекою, а пана Суботу і його товаришів зараз при першій хатї арештували мужики, що упереджені про їх намір, не хотячи турбувати пяних салдатів, самі в потемках вартували біля них. Повязавши арештованих мужики нїби то не знаючи, хто вони, всипали їм що всипали, поки заалярмований нападом на патроль російський капітан зі своїми чинами не прибіг на місце та не увільнив пана і його слуг із рук розлючених селян. Ті одначе настояли на тім, що їх звязаних відведено до циркулу і віддано властям. Як скінчила са та справа в урядї, не було відомо на певно; пан з іронїчним усьміхом говорив, що то був дитинячий жарт, глупий хлопський сполох і що він ледви випросив хлопів, щоб їх не арештовано за безпідставне побитє його слуг, а мужики говорили з поменшим насміхом:

 

— А чогож ви пане зі своїми вірними слугами аж по трьох місяцях вернули до дому?

 

Відносини між паном і його бувшими підданими по знесеню панщини були коли й не виразно ворожі, то все таки холодні, подіктовані обопільним недовірєм і підозрінями. Пан усе підозрівав, що мужики ненавидять його, чигають на його житє, готові кождої хвилї впасти до двора, пограбувати все його добро і повбивати його з родиною. Натомісь мужики підозрівали пана, що він усе ще шукає разом з иншими панами способів, як би завернути скасовану панщину або якимось иншим підступом загарбати мужиків у свою вдасть, що він інтригує і працює над тим, аби на каждім кроцї шкодити та докучати їм. Отсей обопільний недружний настрій був неначе курява, що виступає зі сьвіжо розваленої руїни і на хвилю закриває сонце. Селяне не хотїли ходити на роботу до пана инакше, як під вояцкими канчуками; нїхто в селї не важив ся йти до двора наймати ся на службу чи на поденний заробок, так що для всего сего пан мусїв спроваджувати людей з дальших сїл, між якими аж надто часто попадали ся субєкти здеморалїзовані вже давнїишим двірським житєм, а кілька разів навіть члени зорґанїзованих злодїйських шайок, які обізнавши ся в дворі накликували своїх кумпанів і за ті за два роки вже пару разів обчищували пана з усього, що можна було забрати чи то на плечах чи між ногами. Панські расові верхівцї, якими величав ся грушатицький двір, перші впали жертвою завидющих очий і давно вже гуляли десь по російських степах; такоюж дорогою пішло й панське „фамілїйне“ срібло, тоб-то закуплене від фамілії, що перед тим володїла Грушатичами. За всї ті збитки пан сердив ся на тих, кого найблизше бачив перед собою, на грушатицьких селян, і позаочно лаяв їх і злодїями й розбишаками.

 

Та що се таке, що отсе він перший прийшов до них? Чи припадково лише вступив до коршми, чи справдї щось тягло його сюди? Він мабуть надїяв ся застати тут більшу громаду, але тепер рад був у душі, що застав лише кількох людий.

 

Знявши шапку і кидаючи її на жидівське ліжко він сказав:

 

— Дай Боже добрий вечір!

 

— Дай Боже здоровлє! — відповіли селяне.

 

Пан наблизив ся до них і на його лицї заграв іронїчний усьміх.

 

— Го, го, самі матадори, головачі, громадські мужі! Позволите сїсти між собою?

 

— Сїдайте. Тут у Йоськовім ванькирі місце кождому вільне.

 

— А так до вас до хати, то менї не вільно прийти?

 

— Милости просимо, як ваша воля. Ми не кусаємо.

 

— Ага, не кусаєте! — осьміхнувши ся підхопив пан, — а так без кусаня зїсти-б мене ради.

 

— Може хто й рад, ми того нїчим по собі не показали, — відмовив Яць Коваль.

 

— Не показали! Господи тобі слава! — скрикнув пан. — А хибаж то не ви бунтуєте громаду против мене? Не ви дишете ненавистю на мене, відгрожуєте ся менї і моїй родинї? Хибаж то не ви отсе вже другий рік держите мене в селї як заповітреного ? Нїхто до мене не зайде, не поговорить...

 

— Маєте своїх підлизнїв, нїхто їм не боронить ходити до вас і оббріхувати нас, — втрутив своє слово Думяк.

 

— Костю! І ти так говориш? — з докором обернув ся до нього пан. — Ти, що десять лїт прожив у моїм домі.

 

— За свинопаса, — знов понуро втрутив Думяк.

 

— Все одно, — мовив пан, — але все таки можеш сказати, що я старав ся бути для всїх селян батьком і добродїєм.

 

— О так, таким батьком, що за чуба торгає та по плечах буком пише, і таким добродїєм, що аж сльози в очах ставали.

 

— Заслїпила вас злїсть.

 

— Чого нас мала заслїпити? Яких ви нас виховали, таких маєте. Не подивуйте!

 

Пан помовчав хвилю похитуюючи головою. Його іронїчний настрій якось против його волї розвіяв ся і він почав з людьми говорити „від серця.“

 

— А все таки можете сказати, що я для вас не був злим паном. Інші гірші бували. Чи одного то з вас я поратував у тяжкім припадку, чи одному я на переднівку і хлїбом і грішми й худобою вигодив? Гріх добро забувати.

 

— Ми були ваша челядь, ваша тягла худоба, і ще до того був цїсарський припис — ратувати мужиків, аби вдержати їх у такім станї, щоб могли відбувати свої повинности.

 

— І то признайте, що з під моєї власти вийшли ви одні заможними, инші троха біднїйшими, а нїхто не вийшов голїруч.

 

— Окрім тих, що з голоду розбрили ся в сьвіт та ококрім тих комірників, яких намножило ся в селї за час вашого панованя в троє.

 

— Плодюча голота! — буркнув пан. — Але з моєї причини анї одна родина не змарнувала ся. Бачите і не заперечите того. А тепер менї такі збитки робите. На роботу анї руш, торік менї половина врожаю через вас пропала. Ще й злодїїв менї на двір спроваджуєте, стежки їм показуєте.

 

— Сего нам пан доси не доказали, — застеріг ся Чапля. — Просимо нас не помовляти о таке, в чім ми зовсїм невинні!

 

— А чорт його знає, хто тут винен! Але я маю жаль до вас, до всїх вас, до цїлої громади. Яж Русин, я ваш брат, мій дїд був попом у селї і не вашою кривдою, а з наполєонівської війни доробив ся стілько, що купив отсе село. Я нераз докоряв сам собі, що мушу жити в тих проклятих панщизняних відносинах і потїшав себе надїєю, що як панщина буде скасована, то житиму з вами як з добрими сусїдами.

 

— Не плетїть, пане, теревенї, — відповів йому Думяк. — Чужим людям можете се говорити, може вам і повірять, але нам тим баки не забєте. А хочете бути нашим сусїдом, то на се одинока рада: перестаньте бути паном.

 

— Хибаж знесенє панщини не порівняло нас ? Що я вам тепер за пан ?

 

— Нї, тому не повіримо. Війна між селянством і панством не скінчила ся, але тілько починаєть ся. Коли ви справдї хочете бути нашим сусїдом і рівним з нами, то наша думка і наша просьба до вас така: продайте нам свої добра, а тодї й жийте собі серед нас. Тодї вас привитаємо як батька, а без сего ви все будете у нас пан, із яким мусимо воювати.

 

Пан Субота аж поблїд при сих Думякових словах. Аж зуби закусив, щоб не вибухнути яким згірдним словом. Чи бач, куди вони стріляють! Продай їм свої добра! Уступи ся з двора! Покинь ту позицію, що вважаєть ся огнищем цівілїзації серед моря хлопського простацтва і некультурности! Він довгу хвилю ворушив губами, мов жвав щось гірке, а далї запитав іронїчно:

 

— Продати вам? А по якій цїнї, коли ласка ваша?

 

— Як оцїнять таксатори, на яку згодимо ся обопільно, таку й дамо.

 

— Го, го, то ви, видно, богаті люде, коли село купуєте ! Деж ви грошей набрали?

 

— Набрали чи не набрали, се вам байдуже. Нинї вже сьвіт дошками не забитий, гроші не позакопувані, хто хоче, а має на що, може їх дістати. А нам земля потрібна. Отсеї, що маємо, може ще вистати для наших дїтий, а наші внуки будуть уже бідаками, як подїлять її. А ще як ви зіпрете нам лїси, зіпрете пасовиска, то ми вже й тепер будемо близькі руїни. Бачите, се нам важно. Доки буде пан у селї, доти буде панщина, хоч не даремна, а платна. І чим далї, тим ся панщина буде тяжша і нашим унукам буде гірше як нам.

 

— Мудро говориш! — іронїзував пан, — але на таке, та хоч би я тепер і продав вам своє добро, то вашим правнукам знов буде тїсно на тій землї.

 

— Буде або й не буде. Розвинуть ся промисли, заробітки, повстануть фабрики, виростуть міста... Я добре придивив ся тому в Чехії. Тодї й селянам лекше буде. Аби нам лише тепер загосподарювати ся та не зійти від разу на біду! Аби два-три поколїня виховати по людськи, піддвигнути з темноти, з пянства... Адже бачите й самі, що як піде так далї, як ішло доси, то ми за десять лїт будемо жебраками.

 

— Ледачі будуть, а порядні встоять ся, — мовив пан.

 

— Не слухайте того, пане! — мовив Думяк. — І найпоряднїйшого розпука бере, коли дивить ся на те, що дїєть ся довкола нас і міркує, що буде далї.

 

— То ваша річ, — понуро мовив пан. — Ви тепер вільнї. Не хотїли бути під нашою рукою, то дбайте самі за себе.

 

— От за се слово дякуємо! — з усьміхом мовив Думяк. — Се було розумне, щире, панське слово. Вам байдуже, чи ми загосподарюємо ся, чи підемо з торбами. Ви своє зробили: дерли нас і катували на панщинї, держали в темнотї, ще й навчили горівку пити, а тепер з клаптиками землї випустивши зі своїх рук кажете: ви вільні, дбайте самі за себе. Ей, пане, пане! Така ласка до доброго кінця не доведе! І маючи такі думки чого ви й обертаєтесь до нас зі своїми сусїдськими запевненями? Таких сусїдів, що чигають на те, аби знов зробити ся нашими панами, не потребуємо. Краще вже як вороги, то вороги, без зайвого балаканя.

 

— Алеж я не ворог ваш! — скрикнув пан допечений до живого. — Я хотїв би жити з вами в згодї й гармонії.

 

— Як огонь з водою! — буркнув Думяк.

 

— Нї, як батько з дїтьми, — докінчив пан.

 

— Коли ви такий батько, — мовив Думяк вдивляючи ся йому в очи, — то дайте доказ. Хоч то може й не місце тут — але при чесних людях не сором: віддайте за мене свою дочку! Ми любимо ся, вона дївчина розумна, роботяща і гарна, шкода, щоб пропадала між панами.

 

Пан аж кинув ся мов укушений гадюкою, і зірвав ся з місця.

 

— Хаме! — крикнув до Думяка. — З ним говори як з добрим, а він ось до чого собі розбирає! Як ти посьмів подумати про се?

 

— Овва, — відповів Думяк, — так то ви далеко від хамів. А з рештою я не признаю анї хамства анї панства. А дївчина  менї подобала ся і маю в Бозї надїю, що буде моя.

 

— Чуєте, люде, — крикнув пан звертаючи ся до присутних, — як то він мудро говорив проти панів, правда? А тепер сягає по руку моєї дочки і сам хоче бути паном. Чесно то ?

 

— Зовсїм не хочу бути паном, — відповів. Думяк. — Я вам про маєток нїчого не говорив і не хочу його. Маю свого настільки, що вижию з працї рук і жінку з дїтьми погодую. Вашого маєтку менї не треба.

 

— І не лаком ся! Отто до чого договорив ся! Ну, буду знати на далї, як з вами говорити. Добром з вами не вийдеш на своє, то я ще покажу вам, що я тут пан!

 

І не прощаючи ся нї з ким він ухопив свій капелюх і вийшов із ванькира.

 

— Ну, насипалиж ви йому! — сказав Яць Думякови. — Ще такого зроду певно не чув.

 

— Най чує тепер! — сказав Думяк. — Цїкавий я, що то він скаже після сього, як я до його дочки сватів пішлю!

 

— Та не вже ви на правду?

 

— А то щож ? Не вільно менї ? Дївка менї сподобала ся тай я їй до душі. Маєтку його не хочу, а її він не зіпре.

 

Тимчасом коршма заповнила ся знов людьми, сим разом дївчатами й парубками, що збирали ся туди що недїлї на танцї. Заграли музики, почули ся ритмічні стуки чобіт о підлогу, співи та вівканя розбавленої молодїжи. Товариші повиходили з ванькиря і змішали ся з юрбою. Думяк і собі пішов у танець. Дївчата горнули ся до нього, хоч знали, що він любить ся з панною із двора. Перетанцювавши пару разів він підчас павзи взяв у музики скрипку і повів смиком по струнах.

 

— Заграйте, Костю, заграйте! Хочемо послухати, як ви граєте.

 

Він почав коломийкою, далї перейшов на тужливу думку, на якісь веселї, підскоцькі мельодії, і знов затягнув сумної. Тони й мельодії були всїм знайомі, та проте виконанє було якесь незвичайне, що зворушувало душу. Та ось він покинув натоптані стежки і пустив поводи фантазії. Скрипка немов заговорила живим язиком. Тони почали капати в душу росою, почали свистїти як вітер у берегах, сміяти ся як сонце на веснянім небі, а нарештї заплакали, застогнали і заридали, як невольник у кайданах. Усї присутні дух у собі притаїли. Се не була ота проста скрипка, що промовляла до них хоч без слів, а так виразно і досадно, що виливала їх горе і щастє й надїї. Се була жива істота, якась таємна душа, що з того деревляного струменту сьміяла ся, журила ся та ридала удїляючи й їм своє чутє. Всї не тямлячи себе йшли за тим чародїйним голосом і нарештї розплакали ся як дїти. І в самого Думяка сльози закрутили ся в очах. Він положив скрипку на столї і глянув по присутних.

 

— Ей, ви, дрантє моє коханеє! — промовив устаючи. — З вами хиба пити і плакати, а розумного слова від вас і не жди !

 

І за сим він вийшов, поки всї присутні мов засоромлені втирали сльози.

 

III.

 

Пан був сердитий. Справдї, він наслухав ся сьогоднї таких річий, яких не чував доси нїколи і про які в своїй панській заскорузлости навіть думкою не вів нїколи.

 

— Анархіст! Правдивий анархіст — бубонїв він сам до себе, простуючи стежкою через сади на попівство. — Ну, чи чував хто таке з уст хлопа! Всї сьвяті основи житя, власть цїсаря,  повагу дїдича, усталені порядки суспільні він топче ногами. Продай їм двірську посїлїсть, щоб і слїд не пах нїякого панства, дай йому ще, хамови, свою доньку за жінку, знизи себе до того худобячого стану, в якім і вони живуть, жлопай з ними горівку в коршмі і валяй ся як свиня під жидівськими лавами, оттодї будеш їм любий, тодї назвуть тебе татом і сусїдом! Ну, не дождете! І ще й грозять! Певно, я в їх руках. Схочуть запалять, зрабують, убють — хиба я можу встерегти ся або оборонити ся против чернї? Може справдї краще спродати все і йти в місто жити? Ну, але того не дочекають, щоб я їм продавав свою землю. Як маю продати, то знайду їм такого пана, що їм потрафить доїхати кінця. Та поки що ще нема страху. Завтра приїдуть ляндсдраґони — знов готова бути біда, як почнуть бити, готово хлопство кинути ся на них і на мене. Та нї, вони як той кінь турецький хоч великі, та дурні, не осьмілять ся кинути ся на „цїсарських дїтий“, стерплять так як терпіли торік. Нї, поборемо ся. Поки уряд держить нас у своїй опіцї, поти можемо позволити собі дещо.

 

Отак покріпивши себе духом пан Субота добрав ся до попівства. Не стукаючи він отворив сїнешнї двері і подав ся до покою, що був обставлений мягкими меблями і служив сьвященникови як прийомна для гостий з висшого стану. Мужиків він звичайно приймав зимою в кухнї, а лїтом на ґанку, або в своїй канцелярії, обставленій дубовими лавами, таким же столом і такоюж шафою з метриками та парафіяльними паперами; до своїх покоїв не допускав їх нїколи. Шляхтич, він нї за що не міг стерпіти „хлопського духу“.

 

Грушевицький парох о. Квінтілїян Передримірський був статний і поважний чоловік, лїт понад 60, з тої ґенерації попів, що вихована в аристократично-шляхетськім дусї, в ненависти і погордї до мужика і свій руський патріотизм віднаходила в тих чудернацьких і обскурних викладах на так званих „руських курсах“ при йосифінськім львівськім унїверситетї, які слухачам тих курсів тай їх старшим сучасникам, парохам „antiquae educationis“, тоб-то круглим неукам, видавали ся верхом премудрости і змістом осьвіти. Отець Квінтілїян і доси залюбки цитував на память уступи з тих викладів, які мав записані в грубих зошитах і не признавав понад них нїякої науки. Він любив особливо молодших сьвященників з „нового студіюм“ зацукувати „теольоґічними“ питанями в родї таких:

 

— Како может ся изобразити тїло человіческоє ?

 

І надармо підождавши на відповідь тріумфально виголошував :

 

— Ага, правда, що навіть того не знаєте. Отже слухайте ! Тїло человіческоє может ся изобразити чрез понятіє махини, а то махини механичнои, параболичнои и гидравличнои. Ну, а що таке душа ?

 

Молодий теольоґ відповідав такою або сякою модною дефінїцією, але о. Квінтілїян уперто хитав головою.

 

— Куди, куди вам молодикам! Слухайте, як нас учили: „Душа єсть сущоє, котороє себі самому о себі самом и о вещах всїх себі положених є свідомоє“. Ось дефінїція! Не те, що ваші. Є що в рот узяти.

 

З усїм тим він був руський патріот, типовий представник того старого попівського патріотизму, що бачив націю виключно в попівській кастї, беріг старанно всї її привілеї і кривим оком дивив ся на „вторженїє хлопства“ в чисту попівську расу. Його ідеалом було попівство дїдичне, що переходило з батька на сина і держало ся столїтями певних околиць. Що до язикових оглядів він був безумовним прихильником церковщини і вживав „хлопское нарѣчіе“ лише в розмові, борони Боже в писаню. Маркіян Шашкевич, Вагилевич, Головацкий і инші їх товариші, що в 30-их і 40-их роках, не вважаючи на цензурні тиски, пробували класти основи нової, народньої лїтератури, були в його очах молодики, новатори, знаряди польської інтриги, небезпечні аґенти революції, яких повинна переслїдувати і сьвітська і духовна власть, бож і в церковні справи вони вносять розстрій та вільнодумний дух. Та рівночасно він був противником Поляків, уважаючи їх усїх за „підшитих революцією“ та обурюючи ся на їх заходи коло златинїзовання руського обряду, на їх інтриги против руської єрархії та на їх зневажливе поводженє з руським сїльським духовенством.

 

Нераз на празнику, по десятій лямпцї вина він з иншими попами-патріотами затягав польську, але Русинами зложену пісню:

 

            Kto Lach, ma strach!

            Car ostro zdrajców napiera,

            Wolność zmyśloną odbiera!

            Paskiewicz niech żyje!

            Na zgubę — na czyją?

            Lachów, Lachów, Lachów!

 

Сї остатнї слова вимовляли ся остро, з московська, і будили великий запал серед попів-патріотів.

 

У р. 1848 о. Квінтілїян кинув ся був у вир полїтичної аґітації; на народнїх вічах у маю і червнї промовляв завзято против Поляків і за се потерпів; одно з таких віч розбила польська ґвардія народова, маючи головно на метї „zabić popa, co na Polskę szczeka“; o. Квінтілїян таки й дістав дещицю і спас ся від гіршого лише розпучливим скоком крізь вікно на вулицю. В осени тогож року він зробив ся завзятим речником подїлу Галичини на польську і руську часть, тай тут знову потерпів несподїване „посрамленіє“ від своїх власних парафіян. Кілька разів він на проповідях загрівав їх до того, щоб підписали всїм селом петицію до державного сойму за подїл Галичини, та на диво, чим острійше і горячійше він промовляв за тим, тим опірнїйше ставали против сего підписуваня грушатицькі мужики. Вони були прінціпіяльні вороги всякого підписуваня, бояли ся, що се буде „або на панщину, або на більші податки“ і нїякі докази та масні лайки о. Квінтілїяна (без лайок жадна його проповідь не обходила ся, і тут, в тих лайках він володїв чудовим лексиконом щиро-народнїх зворотів) не могли переконати їх. Підписи йшли пиняво, а инші просто говорили: „Єґомость, все ви то дуже красно говорите, але ми не підпишемо“. Тодї о. Квінтілїян ухопив ся остатнього способу. Раз у недїлю, коли церква була повна народу, він велїв паламарови позамикати всї двері церкви і заявив зібраним, що поти їх не випустить із церкви, поки всї не підпишуть петицію за роздїлом Галичини. Та тут він і наскочив на горяче. В церкві зробив ся страшенний ґвалт, посипали ся лайки на попа і на всю попівську полїтику. Хлопи не вважали на сьвятість місця, але цабанили о. Квінтілїяну також порядним запасом свойого лексикона.

 

— Попе, не мішай ся в не свої річи, а то звяжемо зараз і таки в ризах поведемо до циркулу! Ти гадаєш, що ми такі дурні, не розуміємо, куди ти нас тягнеш. Ми хочемо бути під цїсаром, а не під попами. А ви би хотїли взяти нас у руки. Не стало панської панщини, то ви би хотїли накинути на нас свою попівську панщину. Знаємо ми вас, пявки людські! Зараз тут давай ті аркуші з підписами! Сюди з ними!

 

І вирвавши від о. Квінтілїяна аркуші з підписами (а він збирав їх по всїх селах повіту) подерли їх перед його очима на шматочки, а самому загрозили, що його „обезвічать“, коли захоче далї займати ся полїтикою. О. Квінтілїян вийшовши із ними разом з церкви мокрий як із лазнї, нїкому не оповідав про сю катастрофу своєї полїтичної акції, але хлопів зненавидїв ще дужше і давав їм се чути в своїх щоденних парафіяльних та сусїдських зносинах з ними.

 

З грушатицьким дїдичем жив о. Квінтілїян також не в найлїпших відносинах. Між ними ще за панщини раз у раз виходили свари і навіть процеси за якусь скіпщину, за доставу топлива з панського лїса, за право польованя, до якого о. Квінтілїян був великий охотник, за риболовство і тисячні инші придирки. О. Квінтілїян не вірив у руськість пана Суботи і вважав його таким самим „поганим ляхом“, як і инших дїдичів. Дїчич зі свого боку називав попа деруном і часто заносив на нього скарги до консисторії та до циркулярної власти за надужитя в рубрицї jura stolae. Та про те вони, особливо тепер, по скасованю панщини, досить часто сходили ся на розмови. Особливо дїдич, приголомшений випадками, не маючи дома крім немічної жінки і одинокої дочки (друга була замужем аж десь на Поділю) нї з ким слова розумного промовити, часто заходив на попівство, щоб „відвести душу“. От тим то й сьогоднї" його прихїд не здивував нїкого. О. Квінтілїян був удовець і до того бездїтний і держав у себе господиню, якусь повдовілу попадю, стареньку вже, поморщену жінку, що поза кухню і шпіжарню не бачила й не знала сьвіта. Тож не диво, що й о. Квінтілїянови нераз хотїло ся побалакати хоч би й з таким несимпатичним чоловіком, яким був для нього пан Субота. А ще сьогоднї були спеціяльні причини, задля яких пан бажав поговорити з попом.

 

Привитавши ся з о. Квінтілїяном, який власне встав був від вечері, пан Субота не сїдаючи вхопив попа за пояс долонею і тягнучи його та торгаючи до себе не то говорив, не то кричав аж до задишки:

 

— Нї, не витримаю довше з тими хлопами! Не можливо, єґомость, неможливо! І відки вони такого духа набрали ся? Таж се страх, страх, страх подумати!

 

І він чим раз сильнїйше торгав о. Квінтілїяна, потрясаючи його наповнений живіт.

 

— Паночку, — відповів з косим усьміхом о. Квінтілїян силкуючись увільнити свій пояс від панської долонї, — поперед усього я вам не трепета, якою-б ви були обовязані трясти, а по друге сїдайте та висапайте ся — може чайку позволите? Панї Климентова, просимо чайку по скляночцї — а по третє зберіть дух та говоріть порядком, що стало ся.

 

Пан Субота пустив єґомостїв пояс, сїв на фотель, відхлипав ся, випив душком поставлену перед ним чашку чаю і потім пальцями обтираючи вуса витріщив очи і похиляючи ся до о. Квінтілїяна, мовив з таємничим притиском:

 

— Кажу вам, єґомость, конець сьвіта! Я вже думав, що в сорок осьмім роцї сьвіт кінчить ся, та бачу, що ще мало на нас кари допустив Господь. Видно, ще гірше щось нас чекає.

 

— Щож таке вельможний пан побачили?

 

— Вельможний пан! — скрикнув немов ображений пан Субота. — Що ви, отче, звете мене вельможним паном ? Звіть мене жебраком, банкротом, то будете мати рацію. Адже ось провідна недїля, а в мене ще анї скиби не орано!

 

— І в мене не орано. Через вітри.

 

— Ну, та вам зорють. Але менї бо не хочуть. Уся громада сприсягла ся. „Хиба під вояцькими канчуками будемо робити, а инакше анї руш!“ Ну, чи чував хто таке? Ну, та вже я їм зроблю те медоумеденіє, чи як то ви кажете ? Післав по ляндсдраґонів і горівкою, напою, щоб добре-добре-добре били. Най мають, чого хотять.

 

— Сице подобаєт, — мовив о. Квінтілїян. — Хотящему будет і приложит ся. Вони то оправдують ся, що як би добровільно пішли на вашу роботу, то ще готова вернути ся панщина. Вже я повчав їх і толкував і патент відчитував і поясняв, що цїсарське слово невідкличне, — та що ти дурням зробиш! Не розуміють і не вірять.

 

— Не кажіть так, отче. Вони не дурні, хоч свого розуму не мають. Є між між ними такі вчителї, такі апостоли, що їх наводять на все лихо.

 

О. Квінтілїян випростував ся і протягнув лице. Очевидно панське підозрінє було вимірене на нього та на його собратів.

 

— Алеж пане дїдичу! — зачав він ремонструвати. Та дїдич зупинив його.

 

— Нї, нї, я не про вас і не про сьвященників, хоч є й між ними апостоли бунту та незгоди між хатою і двором. Є, того не заперечите. Але тут щось гірше показуєть ся. Між ними самими показують ся далеко гірші фанатики. Нїчого сьвятого, нїякої поваги — просто анархісти!

 

Пан Субота старав ся вимовити се слово так, щоб викликати як найбільший страх у свого слухача.

 

— Що ви мовите? — скрикнув о. Квінтілїян. — Анархісти? По наших селах?

 

— Не по инших, але в нашім, у Грушатичах. Адже ось тілько що я зайшов до коршми і мав там розмову з тим мудрагельом — як то його ? — З тим довговязим Костем Думяком. Знаєте, аж мороз по мнї проходив, як я слухав, що той чоловік говорив! Таже за те шибеницї мало. Не треба нам панів, не треба нам дворів.

 

— Ну, та се й правда, — бовкнув о. Квінтілїян, — подумати глубше, то справдї, на що нам їх?

 

— А, то й ви тої самої співаєте? — скрикнув пан зриваючи ся на ноги. — Ну, добре, буду знати, де шукати вчителїв, що навчають хлопа на такі думки.

 

У о. Квінтілїяна пішли мурашки поза спиною від сих дїдичевих слів. Він і собіж схопив ся з крісла, вхопив пана дїдича обома руками за плечі і втиснув його назад у фотель.

 

— Алеж пане дїдичу! Я жартую!

 

— З такими річами не можна жартувати! — сказав дїдич  важко дишучи. — З огнем жартуєте. Адже хлоп як дитина. Скажете йому: не треба пана, то що йому значить піти і вирізати всїх панів? Як не треба, то най не заваджають ! А ви подумайте: сьогоднї ви йому скажете: не треба панів, а завтра він сам собі скаже: не треба попів! І що тодї буде ?

 

О. Квінтілїян усьміхнув ся якось на кутні зуби і сказав гірко-солодко:

 

— Ну, пане дїдичу, то так не можна... Вже хлоп не такий дурний, щоб не бачив ріжницї. Духовенство стоїть під охороною релїгії, а наш народ релїгійний, до глубини душі релїгійний.

 

— А в 1846 роцї не кричали: Ni pana ni popa?

 

— E, то Мазури ! Мазури, то дич. Анї крихти релїґійности не мають.

 

— Еге, еге, так ви й кажіть: Мазури! Русини між ними були. Як що лихе, то Русин пильний ученик. Нїяка релїґія  не поможе. Тай зрештою, по правдї сказати, яку ви там релїґію подаєте ?

 

— Як то яку? — крикнув панотець у почутю своєї гідности. — Хиба не товкмачу їм: не кради, не чужолож, чти отца своєго і матер свою?

 

— А про пана й байдуже!

 

— Про пана в заповідях нема, — мовив простодушно о. Квінтілїян, — але в проповідях то я часто згадую панів. Як прийдеть ся пригрозити їм, то все кажу: нашле на вас Господь панів сто раз лютїйших, як теперішнї, а по смерти разом з панами будете клекотїти в смолї безконечній.

 

— Е, вс—ти ся в таку релїґію, панотче, як ви нїчого лїпшого про панів не вмієте сказати. Та тож виразна намова до того, щоб панів уважати кровопійцями, грішниками та чортівським насїнєм.

 

— Та я про добрих панів не говорю, — оправдував ся о. Квінтілїян, — а про злих як же инакше буду говорити ? А що до релїґії, то я просив-би вас не зневажати її, бо за се можете мати великий клопіт.

 

Тепер у пана пробігли мурашки за плечима, та він не показав по собі нїчого, тілько всьміхнув ся та плещучи о. Квінтілїяна по плечі мовив:

 

— Ей, отче, отче! З вами розговори ся по щирости, то вже зараз і образа релїґії. Нїби то ви самі вірите в те все, що там дурним хлопам говорите! От говорить ся. Головна річ — пускати страх на хлопа: душу свою згубиш, пекло на тебе чекає! Щоб бояв ся, щоб не переступив своєї собачої границї, щоб не ласив ся на те, що не його, щоб краще з голоду здох, а не торкнув ся того, що панське або попівське. От як я розумію релїґію, ось у чім бачу її громадське значінє. Пан Біг.— що таке Пан Біг? Ми того не знаємо, нїхто його не бачив, але ми з нього робимо незримого та всемогучого жандарма, щоб пильнував нашого добра, нашого житя, наших родин.

 

О. Квінтілїян слухав сеї богохульної мови щільно заткавши вуха і нарештї пропищав:

 

— Пане дїдичу, замовчіть! Богом вас клену, не говоріть таке. Менї як сьвященникови не вільно слухати таких мерзких слів!

 

Дїдич розреготав ся.

 

— Ну, ну, я й не знав, що ви такий вірующий. Вибачайте, не буду більше. Але ба, я-ж вам іще не доповів про свою розмову з тим анархістом, з тим бунтівником і бузувіром Костей Думяком.

 

— Воистину раб строптивий і прекословний. Individuum non subordinatum! — зітхаючи мовив о. Квінтілїян.

 

— Але уявити собі не можете, до чого він посуває свою безличність! — скрикнув пан. — Каже менї, найлїпше зробите, як продасте нам увесь свій маєток. Ну, чи чув хто таке, аби дїдич продавав свій маєток своїм підданим?

 

— Справдї такого у нас ще не було, — хитаючи головою мовив о. Квінтілїян, — але щож, дасть Бог, то й таке буде.

 

— Що? Ви також бажаєте того? — скрикнув дїдич.

 

— Бажати не бажаю, а міркую, що до того дійде. Мужики з землї жиють, їм вона й потрібна.

 

— А я хиба з божого духа жию? — гукнув пан.

 

— Ну, і ви з землї жиєте, певно, і я з неї жию, але ми на нїй не робимо, ось у чім ріжниця. А вам як дадуть гроші за землю, то ви собі осядете в містї і без журби, без клопоту, без гризнї будете жити з самого проценту. І нї кому не будете на очах, нїхто вам не позаздрить, не погрозить. Як би я так міг, їй Богу пішов-би геть із села.

 

— А відкиж вони стільки грошин візьмуть? — мовив пан уже лагіднїйше. — Тож не багателя! То сума! Сто тисяч чи двістї тисяч!

 

— То вже їх річ. А вам при таких розмовах не сердити ся, тілько сказати: і овшім, людоньки, з дорогої душі продам ! Кладїть гроші на стіл і беріть собі все.

 

Пан звісив голову і міркував щось хвилину.

 

— Се правда! — сказав на рештї. — Се ви розумно сказали. Нехай купують. Своєю дорогою, я їм таку цїну заломлю, що за голови похапають ся. Добре. Але той гайдамака ще одно сказав менї, таке, що в минї аж кров скипіла. Сказав, що хоче мою дочку сватати.

 

— Молодець! — аж цмокнув о. Квінтілїян.

 

— Що ? І се вам подобаєть ся ?

 

— Хвалю за відвагу. Чомуж-би не попробувати щастя, ха, ха, ха ! — реготав ся панотець. — Ну, але кажіть, що ви сказали би тим старостам, як би він справдї прислав їх до вас сватати дочку?

 

— Повистрілював-би їх як псів!

 

— А щож вони винні? Куди їх післали, туди йдуть.

 

— О, я б їм показав куди, від мене дорога! — сердив ся пан.

 

— А я думаю, що ви все таки спитали-б і свою доньку, чи хоче йти за Костя, — мовив панотець і на його устах заграв іронїчний усьміх. Він так само, як і всї в селї, знав, що панна Галя кохаєть ся з Костем Думяком і часто сходить ся з ним на вечерницях у селянських хатах.

 

— Що, я-б її питав! — скрикнув пан Субота. — Що то я їй не батько, щоб не міг їй наказати? Їй уже трафляли ся два пани, один навіть грабя. Ну, вона відказала їм і я не хотїв її силувати. Один, бачите, скрофулїчний тай сам добре злямпартований, а другий пяниця і картяр. Ну, я вже знаю таких, то й подякував їм красненько за честь. Але щоб менї простий хлоп, тай ще такий анархіст сьмів думати про мою дитину тай навіть сватати ся до неї, сего як сьвіт сьвітом не бувало й не буде.

 

— Як Бог дасть, як Бог дасть! — знов якось іронїчно додав о. Квінтілїян.

 

— Як то як Бог дасть ? — осердив ся пан Субота. — Що тут Бог має диспонувати, де моя повна власть і сила ? Тут менї й сам Бог не має нїчого до розказу, бо я її батько і дам її кому схочу. А мала-б іти за хлопа, то волю її поховати.

 

— Так-то-так, — мовив священник, — а все таки буде як Бог дасть, а не инакше.

 

— Ну, знаєте що, — сказав пан Субота, — то най вам буде як Бог дасть, а менї так, як я запоряджу. А тепер іще одно. Знаєте, я якось бою ся завтрішнього дня.

 

— А чого вам бояти ся ? Ляндсдраґони будуть, то вже вони не дадуть вас скривдити.

 

— А ляндсдраґони будуть тай поїдуть, а я все лишу ся серед тої мужичнї.

 

— І що, боїте ся їх?

 

— Та як би вам сказати ? Підчас панщини чоловік жив собі, анї гадки не мав. Усе йому мусїло бути, хлоп не сьмів анї скривити ся, а тепер підїть ви, як собі розбирають! Адже у такого хлопа, щей підбунтованого такими анархістами, як отой Думяк, розваги мало. Від слова до дїла рукою подати.

 

— Щож би я міг вам порадити на се?

 

— Могли-б. У вас там, у ваших Требниках є, десь чував я, така молитва, таке заклятє, що мов невидимим муром може оградити дім від злодїїв та підпальників і чоловіка від скритовбійцїв. Правда то? Є такі молитви і заклинаня у ваших Требниках ?

 

— Може де в давнїйших були, але тепер їх не друкують..

 

— Е, я чув, що деякі попи мають їх у старих писаних Требниках. Але боять ся відправляти їх, бо в тих молитвах така сила, що як би піп чимось ухибив і відчитував їх без піднесеня духа, то зараз на місцї сила тої молитви вбє його.

 

— Та в мене тут є старі писані Требники. Пошукаю, може знайду таку молитву.

 

— І ви були-б готові відчитати її на моїм обійстю?

 

— Га, вже побачив-би. Коли то така небезпечна річ, то очевидно, ми-б мусїли сторгувати ся...

 

— Я не пожалую нїчого, аби лише я чув себе безпечним. А то тепер і спати не можу, все здаєть ся: ось підпалять і всї ми в хатї згоримо живцем. Пару разів уже й снило ся менї таке і за кождим разом я зривав ся зі страшенним криком і мокрий, як у водї вижмиканий.

 

— То недобрий знак, — поважно мовив о. Квінтілїян. — Видко, нашествіє духов воздушних. А против них треба твердого заклятя. А молитвою і постом їх не прогониш. Пошукаю тої молитви, пошукаю, хоч доси нїколи не доводилось уживати її. Ох, тяжкі часи настали. Духи воздушні зворушили ся і каламутять серця людські!

 

І він побожно завернув очи до гори і перехрестив ся. А коли пан пішов від нього, він довго ще стояв і міркував, чи справдї пан такий дурний і не вірячи в Бога дїйсно вірить у охоронну силу якоїсь молитви, чи може він і сим разом підіймав його на кпини. Тих панів нїколи не зміркуєш.

 

IV.

 

Ой несподїванки, ой несподїванки впали на пана Суботу! Всю ніч його мучили страшенні сни: то він кипів у смолї — проклятий піп наврочив! — то пік ся в огнї і чув по всьому тїлу страшенну спеку, поки не прокинув ся, то збунтовані мужики клали його на землю і брали ся приволочити його бороною. Ой Господи! Що збудить ся, то весь мов у лазнї викупаний, а засне знов на хвилю, то знов йому всяка погань на сон набиваєть ся.

 

А рано ще не свитало, чує крізь сон тупіт коний, брязкіт ланцюхів, гейканє мужиків — ой Господи, бунт! Ідуть руйнувати, грабувати, різати й палити. Зриваєть ся — справдї на ґанку купка мужиків, а за парканом на дорозї довгий ряд коний. Мужики стукають до дверий. Пан перехрестив ся і вийшов до покою, з якого вели на ґанок скляні двері. Не відчиняючи дверий він запитав крізь шибу:

 

— А чого вам треба, люде ?

 

— Та на роботу приходимо.

 

— Як то на роботу? Хто вас пригнав?

 

— Та ми не худоба, прошу пана, аби нас гнати. Самі прийшли.

 

— Самі прийшли — повторив пан вухам своїм не вірячи. — Адже вчора кляли ся та зарікали ся, що не підете, а сьогоднї  що вам стало ся ?

 

— Та то Думяк оголосив по селї, що можна йти.

 

— Чому-ж сьогоднї можна, а вчора не можна було ?

 

— То того пан не знають ? Адже ми до вчора вірили, що панщина ще не скасована, що цїсар дарував її лиш на пробу, чи схочуть хлопи добровільно панам і далї робити. То ми й постановили собі, аби нас різали, а на роботу не йти, хиба під цїсарським примусом.

 

— Отто дурнї! Тай за те за рік скілько канчуків наїли ся! Ну, а щож стало ся тепер, що приходите добровільно?

 

— Та вчора Думяк був у містї та чув, як там витрублювали та вибубнювали, що панщина пропала на віки, а пани дістануть за неї сплату облїґаціями.

 

— Отто новина! — засьміяв ся пан. — Та чомуж ви мене не спитали, я се ще перед роком знав.

 

— Як ми мали питати, коли пан усе такі забурені ходили та на нас вовком дивили ся?

 

Оттак розвязало ся непорозумінє і мужики немов на льотерію виграли, пішли на роботу до пана, щоб заробити хоч на тютюн та горівку, а пан урадуваний та розсьмішений їх непорозумінєм вернув до покою.

 

Його жінка мала спаралїзовані обі ноги і вже отсе пять лїт її возили в кріслї. Зрештою вона була весела, жартовлива жінка і в противенстві до свого чоловіка не бояла ся нїчого, а особливо мужиків.

 

— Я їм нїчого злого нїколи не робила, а не одного й рятувала з біди, то в мене сумлїнє чисте і нїхто менї не зробить кривди. А ти — говорила до пана, коли сей жалував ся, що по ночах мучать його страховища, — ти видно маєш нечисте сумлїнє, то терпи тепер.

 

— Що там сумлїнє, — нерадо бурчав пан. — Я також нїкому кривди не зробив. А що карав та в арешти саджав та сїкти велїв — то сеж моє право, сего вимагала дїсцїплїна, без сего би чоловік між тим хлопством за пса поваги не мав. Без того не можна було.

 

— Ну, то й задоволяй ся тим, що мав колись повагу, а тепер не маєш.

 

Пана ся резолюція мало заспокоювала, та тепер вертаючи з ґанку до покою, де вже на столї стояла заставлена кава, він був і веселий і реготав ся сердечно.

 

— Представ собі, Мілечко, хлопи до вчора не знали, що нам за панщину буде плачено.

 

— Не знали? То як же вони думали?

 

— Мабуть думали: один цїсар подарував, другий може відібрати. І все бояли ся, що як лише вони добровільно підуть до панів на роботу, то панщина верне знов, цїсар велить їм робити на віки вічні. І для того волїли торік буки брати від вояків, нїж іти добровільно на заробок.

 

— А Господи! — скрикнула панї, — і так вони через свій недогад канчуків набрали ся! І ти знав се і не заспокоїв їх давно ?

 

— Я знав ? Хиба я знав, чого боять ся ? Не хочемо йти на роботу, хоч нам які гроші давайте, тай не хочемо. Щож менї було робити? І по иньших селах було так само, і скрізь аж під ляндсдраґонськими канчуками робили.

 

— О Господи, Господи! — зітхала панї. — А я то скілько наплакала ся, скілько їх напросила ся!

 

— І шкода було твоїх слїз і слів. Дурня і в церкві, а руського хлопа й на свободї бють. Він не доріс до свободи, любить ярмо так як кобила батіг.

 

В тій хвилї почув ся знов рівномірний стук кінських копит і знайомий голос воєнної трубки. Се приїхали ляндсдраґони. Пан Субота голосно регочучись вибіг на подвірє і привитав ся зі знайомим капітаном.

 

— Пане капітане, за пізно прибули! — кричав він.

 

— А що стало ся? — з жахом запитав капітан. — Я й сам бояв ся, щоб не було якого конфлїкту.

 

— Та нїчого, Богу дякувати! — сказав пан. — Усе минуло ся, весь страх, усе роздразненє, вся їх упертість, усе се була тілько одна помилка. Представте собі!

 

І він почав капітанови виясняти, в чім було дїло. Капітан також засміяв ся.

 

— Ну, такого б і не придумав! От іще фанатики! І дістали-ж торік за своє! Ну, але позвольте, що піду вашій панї ручки поцїлувати.

 

— А я так раджу, пане капітане. Вашу компанїю велю тут троха погостити, бо задурно їхала, і нехай вертає назад, а ви лишіть ся сей день у нас. І так ваша служба тут почислить ся.

 

— Добре, — мовив капітан і видавши компанїї відповідну інструкцію пішов до покою.

 

Привитали ся з панею Суботовою, капітан випив каву, яку подала Галя, і тілько зачав оповідати якісь міські новини, коли служниця війшла і сказала пошепки до пана:

 

— Хлопи прийшли, прошу пана.

 

— Що за хлопи ?

 

— Та так із села.

 

— Чого хочуть ?

 

— Та хочуть поговорити з вельможним паном.

 

— А богато їх ?

 

— Та два... чи три.

 

— Проси їх сюди.

 

За хвилю війшов Яць Коваль і Степан Чапля, сей остатнїй держав хлїб під пахою.

 

— Слава Ісусу Христу, — сказали вони.

 

— Слава на віки. А чого ви, люде ?

 

— Прошу вельможного пана, просимо хлїб святий на стіл положити, — сказав Коваль.

 

— Кладїть.

 

— Просимо вельможного пана, чи позволите нам сказати те слово, за для якого ми сюди прислані ?

 

— Кажіть.

 

— Отже ми ловцї молодцї, сїм лїт на лови ходили, до сего краю заблудили. Прислїдили ми куницю.

 

— Ах ви драбуги! — скрикнув нараз пан зірвавши ся з місця. — Ви смієте ?

 

— Ми-ж просили у пана дозволу, — сказав спокійно Яць.

 

— І ви сміли приходити до мене з такою безличністю ? Хто вас прислав ?

 

— Вельможний пан знають так само, як ми.

 

— Де він ? Кличте його сюди !

 

Думяка не треба було кликати. Він весь час стояв у передпокою і шептав зі своєю улюбленою Галею.

 

— То ти Костю на правду робиш собі сміх з мене ? — визвірив ся на нього пан.

 

В тій хвилї капітан устав з місця, підійшов до Костя  і подав йому руку.

 

— А, Думяк! — промовив до нього, — ти вже на урльопі ?

 

— За абшитом, пане капітане. Пятнацять лїт treu und redlich прослужив.

 

— Ви його знаєте ? — запитав пан.

 

— Ну, якже, хто би не знав Думяка, що був Vordermann у ґренадерськім полку! Любимець усїх ґенералів. А ви чули, як він грає ? Знаєте, бувши в Віднї заслухав ся, як грав Паґанїнї, тай почав собі-ж на той спосіб. Варто послухати! Граєш іще, Думяк?

 

— У мене тепер роботи богато, рідко коли і в недїлю за скрипку беру ся.

 

— Ґенерал від ґренадерів дарував йому скрипку. Талановитий чоловік, шкода, що невчений. Але що ви тут за комедію показуєте? Бо я не зрозумів, що сей чоловік говорив і по що вони хлїб на столї поклали ?

 

— Се у них звичайні обряди при сватаню, — сказав пан. — Я також з разу не догадав ся.

 

— При сватаню? Значить, прийшли пана дїдича просити на весїлє ?

 

— Дїдька лисого на весїлє! — скрикнув пан. — Прийшли сватати мою дочку за отсего опуда!

 

— Ви? Думяк? — дивував ся капітан.

 

— Так, пане капітан, до розказу. Я чесного роду, тепер вольний чоловік і ґосподар, панна Галя мене любить, до панства її не тягне і дала менї слово, що піде жити зо мною. От я й приходжу до пана дїдича зі сватами.

 

— Мовчи, рекрутське вухо! — крикнув дїдич удаючи, що дуже сердить ся, хоч на правду йому робило ся якось смішно з усеї сеї пригоди. — Мовчи, не смій менї навіть згадувати про своє дурацьке сватанє. Я тебе анї бачити, анї чути не хочу, ти анархіст, ти на шибеницї скінчиш, а моїм зятем не будеш як світ світом.

 

— Поперед усього,—холодно і спокійно відповів Кость, — до сватів чемні люди говорять без крику. Так уже звичай велить. Можете нас відправити, але чести нам не уймайте. І я вам не рекрут, а вислужений фельфебель від цїсарських ґренадирів.

 

— А будь ти собі сам вислужений дїдько, то я тебе не хочу знати! — скрикнув пан і тупнув ногою. — Альо, старости, беріть свій хлїб і забирайте ся з Богом до дїдька!

 

Спокій і певність Думяка дратували його. Він аж задихав ся і спотїв з пересердя, хоч на днї душі чув усю несеріозність і Думякового спокою і своєї сердитости. Сеж комедія, не жадне дїйсне сватане, — думалось йому. Деж таки се чувано й видано! І обертаючи ся до своєї жінки, що доси весь час мовчала і дивила ся на ту сцену, промовив до неї:

 

— Мільцю, чуєш, що за комедію робить з нами отсей хамло! Він, недавнїй підданий і свинопас, підіймає очи і простягає руку по нашу дитину!

 

— Щож, — мовила панї спокійно, — треба її спитати, чи піде за нього.

 

— Що, її питати ? — знов не на жарт озвірив ся пан. — Та яке вона має право рішати тут, де ходить о гонор усеї родини? Я її радше в манастир запру або в домовину зложу, а не дам за мужика.

 

— І я би радив запитати панну Галину, — сказав капітан. — Адже як вона не захоче йти за нього, то все балаканє від разу стає безпредметове.

 

— Еге, як не захоче! — мовив пан махнувши рукою. — Як би то вона була панна аристократка, з великими амбіціями і високим тоном, то певно би не схотїла. А тож вона у нас дурна, проста, зросла більше з мужиками, нїж з нами, то бою ся, що їй сей валило як раз буде до вподоби. Нї, краще й не питати її.

 

Та мати вже позвонила срібним дзвінком, що лежав на столї біля її руки, і Галя війшла до покою. Була се дївчина 22 лїт, крепка, здорова й румяна, з блискучими очима, низьким чолом і круглою як молоко білою борідкою, зовсїм не похожа на дурну та просту, а навпаки, зовсїм свобідна і самостійна в кождім своїм руху, в кождім слові.

 

— Галю, дитино моя, — мовила до неї мати, — ти знаєш отсего парубка?

 

— Як же не знати, знаю! — мовила Галя і лице її обілляло ся ще густїйшим румянцем.

 

— І знаєш, чого він прийшов до нас ?

 

— Знаю.

 

— І що скажеш на се ?

 

— Піду за нього.

 

— Що? — скрикнув батько, хоч від разу надїяв ся такої відповіди. — Підеш за нього, за хлопа, неотесаного, злидаря, що нинї не пє, завтра може розпити ся ?

 

— Що може бути, того нїхто не знає, — скромно але твердо відповіла Галя. — Я можу завтра вмерти.

 

— Волїла-б нинї вмерти, нїж маєш таке говорити! — скрикнув пан, тепер почуваючи, до чого воно справдї йдеть ся.

 

— Антоне! — з докором промовила мати! — Гамуй ся! Що ти говориш! Сеж наша дитина.

 

— Не правда! Не може бути моя дитина! — кричав пан забуваючи сам себе. — То якась хлопська дитина, яку тягне з двора під соломяну стріху, до скипок, вівсяного журу та чоловічих кулаків. Моя дитина нїколи-б на таке не пішла.

 

— Таточку, — озвала ся Галя, — а що мене мало тягти до тих кавалерів, яких ви менї раяли доси? Їх титули, що один ґраф, а другий барон?

 

— А хоч би й так.

 

— А один сточений хоробою, на пів ідіот, а другий пяниця і картяр, що видимо тілько й спекулював на ваш маєток. Я вашого маєтку не хочу і не хочу бути його додатком та його жертвою. Я вже повнолїтня і хочу йти за того, хто менї до вподоби. А запирати мене до манастиря анї навіть держати мене в своїм домі против моєї волї ви не маєте права.

 

— Не маю права! — аж скрикнув пан. — А ти відки до того приходиш учити мене права?

 

— Бо бачу, що ви його не знаєте, коли таке говорите. Я такими словами не дам себе залякати.

 

— Побачимо, чи се пусті слова. А поперед усього забирай ся відси з покою. Що родичі скажуть, те й буде.

 

— Я родичів шаную, — сказала Галя, — але в таких річах, як замужє, маю свою волю. І на перед вам кажу, не мучте ся нїякими нарадами. Я хочу бути Костева і буду Костева.

 

— Против нашої волї?

 

— Тут я маю свою волю.

 

— Алеж я тебе прокляну! Я тобі нїколи благословенства не дам!

 

— То й не давайте. Обійду ся. Аби мене Бог благословив. І мама поблагословить.

 

Мати всміхнула ся до неї та не сказала нїчого.

 

— Я тебе видїдичу! Я тобі нїчого в посазї не дам! Іди гола з моєї хати!

 

— І піду. Хата, в якій мене на силу хочуть держати, була-б менї тюрмою.

 

— Ну, чи сказила ся дївка! — кричав пан. — Що вона говорить! Се ти, анархісте, так збаламутив її! — обернув ся він до Думяка.

 

— Я вам казав, пане, що я певний Галї, — відповів Думяк. — І думаю, що найлїпше зробите відложивши свою сердитість і даючи нам своє благословенство. На ваш маєток анї я анї Галя не маємо нїякого забагу. Коли хочете, зараз вам тут цесію підпишемо. А чи пустите її з дому голу чи одїту, се вже ваша річ. Я шукаю жінки - приятеля, щоб менї була до душі і щоб була ґосподиня добра.

 

— Та що вона за ґосподиня! — буркнув пан. — Нероба, двірська панна, марнотратниця.

 

— Се вже ви, паночку, говоріть таким, що її не знають, а я маю свої очи і бачу добре, що бачу, тай чую, що чую.

 

Сапаючи важко пан почав ходити по покою, а потім махнувши рукою на селян сказав:

 

— Вийдїть до передпокою. Порадимо ся!

 

Селяни, не беручи свого хлїба, вийшли, і Галя з ними.

 

Пан Субота довго мовчки ходив по кімнатї, завзято крутив вуса і з під лоба позирав то на жінку, то на капітана, немов очима питав у них поради. Далї промовив до жінки:

 

— Що, Мілечко, яка твоя рада?

 

— Щож менї радити? Галя в мене добра дитина, послушна, роботяща, і я радаб бачити її щасливою.

 

— Але чи будеж вона щасливою за тим неотесаним мужиком, що всею своєю силою ненавидить панів ? Адже він не забуде того, що й вона з панів, і певно дасть їй се не раз почути.

 

— Нїби родовитий пан, ґраф чи барон не дасть їй десять раз швидше і грубійше почути, що вона йому не рівня, що він узяв її з ласки, що вона простачка і негідна його! Ей, Антоне, Антоне! Згадай, що ми також не аристократського роду, а тепер не такі часи, щоб нам конче тягти ся туди, де нас не просять і не потребують.

 

Пан Субота задумав ся важко й похилив голову.

 

— Твоя правда, Мілечко! Нема потреби нам пхати ся в ті панські - маґнатські круги, де ми й до віку будемо приблудами та приймачами неналежними до їх сїмї. Але сеж іще не значить, щоб ми зараз спускали ся на дно і мішали ся знов з тою чорною расою, з якої ледві вибили ся наші дїди й батьки.

 

— Вибили ся або й не вибили ся, — спокійно і розважно мовила панї. — Навіть житєм мало від нього відірвали ся, хиба більше звисли на його працю, відвикнувши самі від неї. Нї, Антоне, не вдавай ся в такі думки, вони нї до чого не доведуть, а тілько можуть у нашім домі наробити лиха й грижі, розстроїти житє нам і нашій дитинї. Сам бачиш, як живе Женя зі своїм вельможним мужем. Що їй з того, що має титул ґрафинї? А кілько разів зійдеть ся зо мною, то вичекавши аж лишимо ся самі, кидаєть ся менї на шию, цїлує мої руки та плаче - плаче та приговорює:

 

— Мамочко, мамочко, втопили ви мене! Нещаслива я на віки.

 

Для пана Суботи не було се нїякою новиною, що його старша дочка Евґенїя, колись славна на весь край красуня, вийшовши замуж за новоспеченого ґрафика Ошустовського, розпусника й марнотратника, тепер важко бідує і опинила ся над берегом економічної руїни. Правда, вона з вродженої гордости нїколи не признавала ся батькови до свойого горя, але батько турботними очима й сам не раз бачив, як сохне та вяне краса його дочки, як вона насилу здушує свої зітханя і потайно втирає сльози шовковою хустиною, і ся згадка в сїй хвили дуже болюче стиснула його за серце.

 

— Ну, ти знов починаєш про Женю, — мовив він сердито і відвернув ся, щоб тою сердитістю замаскувати своє зворушене. — Сама хотїла ґрафа, я її не силував... тепер має, чого хотїла.

 

— Сама хотїла! — з докором промововила панї. — А ти не хотїв? А ти не возив її до нього в гостї, не заохочував її кокетувати його, не задурював їй голову його титулом і звязками й протекціями? Ей, Антоне, Антоне! Досить тобі, що поміг утопити одну доньку, а ще й другу хочеш ?

 

І вона нечутно почала плакати, затуливши лице хустиною. Пан Субота знов почав сердито ходити по покою, а потім зупинив ся перед капітаном, що нї в сих нї в тих сидїв як свідок сеї фамілїйноі сцени і тілько над тим і думав, як вибрати ся з сего дому.

 

— Вибачайте, пане капітане, — мовив пан до нього, — що заставили вас слухати сеї прикрої розмови. Отак нам не щастить з нашими дїтьми! Син одинак уже був на унїверситетї і згинув у поєдинку. Дочка одна бідує за ґрафом, а друга — чуєте самі — наважила ся йти замуж за мужика, підданого ... Ну, чи чув хто таке? Адже се такий скандал, що я й подумати ясно про нього бою ся. А тут ще й жінка... ну, скажіть менї ви, чоловік чести, що менї тут робити і як поступити ?

 

Капітан помовчав хвилю, морщачи свої густі брови, а потім сказав:

 

— Не легко менї радити в такій важкій справі. Тай відки я приходжу до того? Що найбільше хиба міг би сказати: обоє молоді подобають ся менї. Думяка знаю досить добре і маю переконане, що він чоловік чесний і з характером. Що скаже, на тім стоятиме. А свою дочку ви лїпше знаєте, то вам і лекше зміркувати, чи вволити її волю, чи нї.

 

— Так то, так, лїпше знаєте! — сумовито мовив пан Субота. — Нїби то чоловік може знати жіночу натуру! Сьогоднї сего хоче, а завтра давай їй чогось иншого. Захотїло ся — запрягайте, відхотїло ся — розпрягайте! Та тьфу на неї! Захотїла за хлопа, то нехай собі йде, а я за дочку не хочу її знати. А гов, люди, свати, ходїть близше!

 

Так він крикнув відчинивши двері від передпокою, де ждали доси свати й Кость Думяк. Вони війшли і стали мовчки біля порога.

 

— Ну, наважив ся ти на мене, — промовив пан до Думяка, — то нехай тобі буде по твойому. Збаламутив ти мою дитину, бериж її собі, нехай вона тебе баламутить. Я від себе не дам тобі за нею нїчого і ти підпиши ся менї тут, що нїчого не жадаєш.

 

— І овшім, — мовив Думяк.

 

— Так само й вона нехай менї підпише, що зрікаєть ся всього за себе і за свої дїти.

 

— Се вже як вона схоче, — завважив Думяк, коли тимчасом пан Субота розсїв ся біля стола і важким почерком почав на аркуші стемпльового паперу польськими буквами (по руськи він не вмів писати) і з усякими обовязковими каракулями: „Intercyza czyli mimowolna zgoda przedślubna między Panem Antonim Swobodą, i jego żoną, Emilią, z jednej, a Kosciem Dumiakiem i Haliną moją córką a jego oblubienicą, z drugiej strony. Stanęła zgoda wbrew mojej woli i bez mego błogosławieństwa, nie chcąc jednak iść wbrew woli córki i jej matki zgadzam się na to, żeby moja córka Halina została żoną wyż wyrażonego pracowitego Kością Dumiaka i to pod następującemi warunkami:

 

Primo: wyż wyrażony Kość Dumiak bierze ją bez mego błogosławieństwa i sam swoim kosztem sprawia jej wesele, o czem ja, jej ojciec, i wiedzieć nie chcę i na takowe wesele zaproszonym być nie chcę i uczestniczyć w niem nie myślę.

 

Secundo: Wyż wyrażony Kość Dumiak podpisuje się na tym dokumencie i zeznaje wobec świadków wiarygodnych, że ani sam, ani imienem swej żony, ani imieniem swych spadkobierców nie będzie sobie rościł żadnej pretensyi do mego majątku albo do jakiejkolwiek bądź jego części ani dla siebie ani dla swoich spadkobierców.

 

Tertio: Z bólem serca ojcowskiego zezwalając na ten ślub żądam zarazem, żeby ani moja córka ani mój przyszły zięć nie przyznawali się do żadnego pokrewieństwa ze mną i z moją familią i z tego tytułu nie podnosili żadnych pretensyj ani próśb ani pogróżek, lecz uważali siebie sami i byli uważani ogólnie za obcych mi i zupełnie obojętnych.

 

Na tych warunkach stając i od nich nie odstępując podpisuję się ręką własną Antoni Swoboda.

 

Отсей документ написавши він посипав його піском, ще раз прочитав по тихо, поправив два-три блуди — бо писарство не було його ремесло, — а потім прочитав його на голос усїм присутним. Капітан усміхав ся, панї Емілїя раз по разу здвигала раменами, але мовчала, тілько мужики слухали з набожним виразом на лицях, немов якого божого слова.

 

— Ну, щож, Костю, підпишеш ся під сею інтерцизою? — запитав пан.

 

— І овшім, коли пан дїдич підпишуть, то й я підпишу.

 

— А ви, свати?

 

— Та ми що? Хиба то наше дїло підписувати чужі ерцетизни? — відповів Яць Коваль.

 

— То лише як сьвідки, Ковалю, як сьвідки, що ви були при тім, — заспокоїв його Думяк, і свати згодили ся підписати. Так само згодив ся й капітан, усе посміхаючи ся в вус. У жінки пан Субота навіть не питав, чи вона підпише, а зараз же покликав Галю, прочитав ще й їй свою інтерцизу і пресеріозно запитав, чи підпишеть ся під нею на знак своєї згоди.

 

— Я, таточку, — почала було Галя, та тут перебила її мати.

 

— Галюню, не підписуй нїчого! Адже бачиш сама, що се все дурниця. Татко пописав таке, що нї в дрова нї в тріски. Най собі підписує він і хто ще хоче, най підписує й Кость, а ти до того руки не прикладай. А ти, дитино, не бій ся того, що там татко городить у своїй ображеній амбіції. Доки я живу, доти ти моя дочка, байдуже на те, з ким звяже тебе доля. А по моїй смерти моя часть — твоя, і ти не маєш чого журити ся татковими погрозами. Ходи сюди, дитино! Ходи й ти, Костю. Я вас благословлю щирим, не амбітним серцем, і я певна, що й Бог вас благословить!

 

Пан Субота при тих несподїваних словах своєї жінки став мов громом поражений, далї отямивши ся плюнув сердито, забурчав щось крізь зуби і вийшов з покою. Всї аж лекше відітхнули по його відходї і скромна церемонїя тих незвичайних заручин відбула ся без нього.

 

V.

 

У суботу Кость Думяк з Яцем Ковалем і другим своїм сватом пішов до отця Квінтілїяна, щоб дати на заповіди. Про те, щоб просити батька нареченої, не було що й говорити; наречена мала прийти просто до панотця, нїби на візиту, бо звичайного товариського житя між двором і о. Квінтілїяном задля браку в нього жіноцтва не було.

 

О. Квінтілїян знав уже від самого пана, яка йому трапила ся притичина з Думяком; пан з немалим жалем і обуренєм оповідав йому, як Думяк розкохав його дочку і не посоромив ся прийти з мужиками і формально сватати її для себе. Панотець з низу не хотїв вірити, щоб се було можливе в його парафії, а прочитавши панську „інтерцизу“ аж за голову вхопив ся з непритворного обуреня.

 

— Якже се можливо ? — кричав він. — Адже се розбій на гладкій дорозї! Адже ті хлопи формально силують вельможного пана, силою відбирають вам єдину дитину! Я яко духовний не можу на се дозволити, мушу спротивити ся сему всею своєю повагою. Нї, то нечувана хлопська безличність! Такого ще не бувало і не буде нїколи. Я нїзащо в світї не дам їм шлюбу.

 

— Гей, як би то було можна хоч церковною повагою розбити той шлюб, — зіючи мовив пан, — то се було-б дуже добре. Але бою ся, щоб з того не вийшло ще гірше.

 

— А то що може гірше вийти ?

 

— Що підуть жити без шлюбу, на віру.

 

— О, я того не стерплю, — крикнув завзято о. Квінтілїян і вдарив кулаком по столї. — Такої паскуди в моїй парафії не було й не буде. Я їх жандармами розгоню.

 

— Ну, отче, того не зробите, — відповів спровола пан Субота, — раз тому, що вона все таки моя донька і я кривдити її не дам, а друге тому, що й жандарм на ваше слово не піде робити безправства.

 

О. Квінтілїян почервонїв як буряк.

 

— Га, коли пан дїдич так кажуть... і самі того хочуть... У мене в селї скоро трафить ся такий соблазн, то я зараз шепну жандармови, і той як непишних розгонить. А коли вам се не на руку, то я...

 

Він аж задихав ся з несподїваного зворушеня. Річ з разу байдужа для нього тепер набирала в його очах канонїчної ваги. Він чув себе в праві не толєрувати в своїй парафії нешлюбного подружя. Се його душпастирський обовязок і від того він не відступить.

 

— Ну, ну, єґомость, — мовив удобрухуючи його дїдич — се ви вже говоріть кому иншому. Яж тут знає цїле село і добре знаю, що тут кільканацять пар живуть отак без шлюбу і ви зовсїм спокійно толєруєте їх, лише під тим услівєм, щоб вам раз на тиждень робили панщину. Ви думаєте, що я слїпий  і нїчого не бачу? Такий ви канонїст, як я канонїк. Нї вже, ви менї з такими дурницями не виїздіть, а говоріть поважно: чи не можна би вам вплинути спокійним, духовним поученєм на того Думяка і на мою дочку, щоб вони покинули [с]вої наміри і не робили скандалу? Ось що би для мене було важно і ось чого я в вас хотїв просити. А там уже що буде далї, як вам не вдасть ся, то про се ще буде час подумати.

 

О. Квінтілїян при тій пановій бесїдї з разу страшеннно розсердив ся, але нарештї помяк бачути, що пан не має наміру робити йому клопоти та тяганини за безправні жаданя панщини від селян. Він простягнув своє лице в низ, так що воно сильно видовжило ся мов у чоловіка близького до безнадїйности і сказав розводячи руками.

 

— Пан дїдич мають рацію — неморальности не викорениш жандармами. Тай що з того вийде? А що до моїх упімнень... ну, спробую ще, але не роблю собі нїякої надїї. Що до панни Галї, то певно, се панночка з добрим вихованєм і на неї я надїю ся мати вплив. Але з тим Думяком, недовірком і анархістом, я ледви чи договорю ся до чого. Се поганий чоловік, правдива зараза цїлої громади. Тут би радше пан дїдич могли помогти.

 

— А то як? — запитав пан Собота.

 

— А просто так: прискаржити його в циркулї, що бунтує нарід, намовляє до непослуху властям, ну там... виступає против релїґії і церкви... не шанує зверхности, — то може-б його як прикоротили або просто до криміналу замкнули. І пан би збули ся клопоту і я також.

 

— Вже то я, — в задумі мовив пан,—пару разїв говорив з паном циркулярним старостою про того Думяка як про неспокійного духа, але що, староста, знаєте, Нїмець, держить ся того закона як вош кожуха, все менї відповідає: „Herr Schlachziz, gegen Geister haben wir keine Paragraphen. Покажіть менї його злі вчинки, то я зараз цапну його як і всякого иншого злочинця, а неспокійний дух — was ist daran juridisch? І я не міг йому сказати нїчого, бо щож можу йому закинути ? Ви кажете: бунтує. Добре, давайте сьвідків, де, кого й на що бунтує? А так на голе слово, то йому нїчого не вдїємо. Як би то по давному, то можна би сказати, що вони нинї всї від малого до великого бунтують, ну, але уряд видить усе те і не бачить у тім нїчого небезпечного. А щож нам робити? Як собі дати раду з тим хлопством?

 

— Я все своє,—відповів на се душпастир.—Як не можна правом, то треба йти лївим. Заваджає вам Думяк, баламутить вам дочку — найміть собі охочих, а такі все найдуться, пересядуть його десь у ночи, поламають руки - ноги, розчереплять голову і тодї відхочеть ся йому і бунтувати в селї і женити ся з двірською панною. Се у нас найлїпший спосіб на такого неспокійного духа.

 

Пан Субота аж жахнув ся слухаючи сеї приятельської ради, вицїдженої так спокійно, таким дружелюбним тоном. „Ну, попик! Ну душпастир!“ — мигнуло йому в голові. „Мало чим гірші перед півстолїтєм банди опришків орґанїзували  тай самі на розбій ходили. Оттакому звір не свою душу, а своє тїло, тай бувай здоров!“ А потім промовив:

 

— Нї вже, отче, я иншої віри і на такі способи не подам ся. А як ви не маєте инших способів на навертане грішників, то на такі способи я не бажаю вам успіха. Легко-б я й сам міг опинити ся під обухом, а в такім порядку чоловік нїколи не був би певний свого житя.

 

— Та я по щирости... так по сусїдськи — задроботїв о. Квінтілїян присуваючи ся до дїдича і силкуючи ся взяти його руку, яку сей шарпнув геть від нього.—Пане дїдичу, сеж я не зі злої волї... Знаєте, між людьми всяке буває, нераз годї инакше. А в тім я-ж нїчого так лихого не хотїв...

 

Та дїдич не говорив далї нїчого, але взявши капелюх вийшов із попівського сальона не здоровкаючи ся і не подаючи ґосподареви руки. Сей своїм звичаєм почав бігати по кімнатї, цмокаючи, спльовуючи та ляскаючи себе долонею по чолї:

 

— Отто з мене дурень! — говорив сам до себе. — Отто я з великої щирости показав себе пану в гарнім світлї! Ну, нема що сказати, в гарнім! Тепер він піде скрізь голосити, що руські попи донощики та гайдамаки, без сорому і сумлїня. Ну, та на щастє при тім не було сьвідків, усему можна заперечити. І все те задля дурного Думяка та його глупого сватаня! А нехай собі бере тоту двірську телицю, буде мати з неї потїху. Що то мене обходить? Коли бо нї! Така вже свинська натура : аби лише прислужити ся пану! Ей, Квінтілїяне, не раз ти вже на тих прислугах попік ся, а нинї найгірше. Дай собі з тим спокій, бо справдї і люди тебе зненавидять і пан гордуватиме тобою. Адже ти бачив, не хотїв тобі руки подати, пішов не прощавши ся. Ну, се була хвиля поздразненя; надїю ся, що його сердитість швидко мине. Треба справдї по змозї прислужити ся йому. Доберу добрих способів, аби розмовити ся з тим Думяком і виложити йому на розум, щоб не робив дурницї з тою панною. А там уже побачимо.

 

Оттак був о. Квінтілїян приготований на прихід Думяка. Сходячи до передпокою, де по звичаю чекали селяни, що приходили до панотця за дїлом, він удав здивованого побачивши тут Думяка з його сватами.

 

— Ой, ти тут, Костю! А ти чого до мене?

 

— Думяк підійшов, поцїлував його в руку і промовив:

 

— Хочу дати на заповіди.

 

— Жениш ся?

 

— Так, єґомосць.

 

— Аз ким, рад би я знати.

 

— Та єґомосць знають її, Галя Суботівна.

 

— Що, що, що? Галя... яка Галя?

 

— Нашого вельможного дїдича донька,

 

— Ти що, здурів? Що ти говориш?

 

— Що єґомосць чують.

 

— Як то, вона, панянка, мала-б іти за тебе, простого хлопа?

 

— Щож, єґомосць, що кому судило ся, те й буде.

 

— Нї, се не може бути. І вона годить ся на се?

 

— Зараз тут прийде, можуть єґомосць саму запитати.

 

— Запитаю, запитаю. А її родичі?

 

— Мати благословила нас.

 

— А батько ?

 

— Згодив ся, хоч і не благословив. Щож, його річ.

 

— Без батькового благословенства? Чи чував хто таке? Сеж не може бути! Я не маю права шлюбу дати.

 

— То вже як єґомостева воля. А я чув, що часом дають шлюб і таким паннам, що без батькової і материної волї втекли з дому. От у нашого сусїдного дїдича Коритовського таке було. Та єґомосць се лїпше знають.

 

— Що мене то обходить! То вони собі в латинськім обрядї, їм усе вільно. А нам у нашім святім греческо-кафтоличеськім не вільно.

 

— Могли-б менї єґомосць показати той припис, аби я переконав ся, що справдї не вільно ?

 

О. Квінтілїян наморщив брови.

 

— Е, буду я тобі показувати свої приписи, то ти захочеш бути мудрійший від мене! Раз тобі кажу, що без батькового благословенства не можна дати шлюбу, тай годї.

 

— То єґомосць не приймете від мене на оповіди ?

 

— З таким браком не можу. Як батько не благословить — нї, не йде.

 

— Добре. Піду зараз до пана старости і запитаю, чи справдї є такий припис?

 

— Що ? До пана старости ? — скрикнув уже сердито о. Квінтілїян. — Дам я тобі старосту! Що має пан староста менї до розказу в такій церковній річи, як шлюб ? Вільно менї дати, а вільно й не дати.

 

— Нї, єґомосць, — відповів спокійно Думяк, — говоріть се кому дурнїйшому. Вам не вільно не дати, коли нема нїякої канонїчної перешкоди. А щоб дізнати ся, чи нема такої перешкоди, на те й голосять ся оповіди. І я прошу оголосити їх, а там уже побачимо, чи хто зголосить ся з перешкодою.

 

— Е, мудрагель ти, як бачу! Вже як троха сьвітла лизнув, то гадаєш, що все знаєш і можеш кождому диктувати: так роби або не так роби! А то, синку, так не йде ! Ти знаєш своє, а я знаю своє і мушу свого держати ся.

 

— Та щож, навіть як є канонїчна перешкода — перебив йому Думяк, — то й тут є способи, подають до консисторії або й до самого Риму тай виєднують дозвіл на шлюб. А за таку перешкоду, як батькове неблагословенство, то я ще й не чув. Прошу єґомосця не робити собі зо мною жартів і приняти на оповіди, тай оголосити зараз завтра першу оповідь.

 

— Го, го, так тобі спішно! — усьміхаючи ся мовив о. Квінтілїян. — Та певно, панна гарна і посажна.

 

— Я жадного посагу не жадаю від пана дїдича, — перервав йому знов Думяк.

 

— Он як! Чи бачив хто таке! Панну бере, а посагу не жадає! Панна і віно — голе колїно! Ха, ха, ха!

 

— То, єґомостику, так, — відповів на се Кость. — Я хоч не богач, а маю на стілько, що при своїй працї вигодую й маму-вдову і жінку з дїтьми, як які Бог дасть. Богацтва не бажаю, працї не бою ся, а коли Бог послав менї таку душу, що мене любить і менї припала до вподоби, то гріх би був, як би я розлучав ся з нею. Що їй там дадуть, чи батька чи мати, то не моє дїло, то її власне, на то я не числю і в то не втручаю ся. Її річ мати дїло зі своєю родиною, а моя річ дбати за неї відповідно до свого стану.

 

— І ти думаєш, що вона, двірська панна, буде відповідна до твого хлопського стану?

 

— Думаю, єґомосць, що буде. Виж знаєте, я її ще маленькою вибавив і виносив на своїх руках, коли служив у дворі. Їх були дві сестри. Старша, тепер панї ґрафиня, та була врождена панї, горда, недотика, остра на слово; а ся молодша, то від разу видно було, що проста, щира, гадав би хто — хлопська дитина. Старша бувало дивить ся спокійно, як бють людий на панщинї, забивають у колодки та морять голодом, — се було для неї щось таке, що так і має бути й не може бути інакше. А отся молодша, то при таких пригодах ховала ся геть і плакала, а дивити ся на людські муки не могла нїколи. Тай від малку була в домі якось так як наймичка. Старша строїть ся, на фортепянї грає, виспівує по француськи, а молодша все більше в кухнї та в челядній, з дївчатами жартує та співає, тай робить з ними все що треба, всякого покривдженого та зневаженого потїшить, запоможе а нераз і випросить від кари. Таку вже їй Бог ласкаву душу дав. І все собі скромна, тиха, трудяща, а оте двірське житє вважала собі за божий допуст, а не за жадне добро. Все її в село тягло, до хлопської роботи; все надїяла ся, що панщина ось-ось скінчить ся і що в селах почнеть ся нове, свобіднїйше житє. Вона з тим і вчила ся, аби колись бути корисною на селї, вчила ся такого, чого нїякі панни не вчать ся. От за все те я й полюбив її як свою душу і чую, що без неї не міг би й жити на світї. А за що вона мене полюбила, то хиба Бог знає. Я з нею нїколи й не говорив про се, та менї й байдуже. Любов, се божий дар; кому дасть ся, бери її не оглядаючи жий нею як чистим повітрєм та соняшним сьвітлом. Оттаке й моє, єґомость.

 

О. Квінтілїян не без внутрішнього зворушеня слухав отсих простих, а так глубоких висловів хлопської душі. У нього самого тьохнуло серце; він пригадав собі свою молодість, з разу заглушену шкільними науками, потім зманєровану церемонїями та всякими забобонами, за якими засихало всяке щире та просте чутє, а нарештї прибиту старанями за хлїб, за наживу, де першою жертвою падала звичайно любов, а на перший плян виступав клясовий чи власний інтерес. І він по скінченю семінарії „з фамілїйних обрахунків“ оженив ся з панною „деканівною“, значно старшою від нього, яка в додатку показала ся давно вже не панною, жив з нею як з ворогом у одній хатї, тим більше, що вона була безплодна, нарікав, що не будь вона, він був би висьвятив ся в целїбатї і був би тепер єпископом, а коли вмерла забравши двацять лїт його житя, поховав її без жалю, як ненависну заваду.

 

І кілько то їх подібних буває між його собратами! Жиють і або заглухнуть зовсїм у буденних клопотах, або кають ся та сердять ся весь вік на себе, на жінок, на все окруженє, шукають чогось і не находять нїчого, анї спокою, анї задоволеня. І він завидував тому мужикови, якого житє складаєть ся так просто й натурально, хоч при тім так виємково й цїкаво. Він подобрів і почав збирати метрики й прилади до писаня, коли на раз пригадав собі, що властиво нема ще панни молодої, без якої не можна писати протоколу.

 

— Ну, а деж твоя панна? — запитав він, та Кость не відповідаючи побіг до кухнї, де вже добру хвилю сидїла Галя і розмовляла щось зі старою Климентовою. По хвилї вона війшла до попівської канцелярії. Була в панськім, хоч зовсїм простенькім убраню, троха зарумянена, але без змішаня і заклопотаня. О. Квінтілїян уклонив ся їй чемно, просив сїдати, а обертаючи ся до Думяка та його сватів сказав коротко:

 

— Вийдїть і заждїть на ґанку.

 

Кость Думяк вагав ся якусь хвилю.

 

— Ну, чомуж не йдеш? — гримнув о. Квінтілїян. — Не бій ся, яж тобі панну не вкушу, будеш її мати цїлу!

 

Думяк щез за дверима.

 

О. Квінтілїян обернув ся до панночки з чутливим батьківським видом і усївши на широкім кріслї напротив неї довгу хвилю глядїв їй в очи та хитав головою.

 

— Панно Галю, — обізвав ся нарештї, — і що се ви робите? Як молода пташка вилїтаєте з теплого гнїзда, тай куди, на яке ? Чи вам батьківська хата збридла, материнська рука не мила, панованє надоїло, що ви отак легкомисно хочете покинути своє місце, свій стан, своє імя і спустити ся до хлопського стану ? Чи ви обдумали, що се значить і яка тяжка се для вас переміна? Чи ви знаєте становище жінки в хлопській хатї і в хлопській родинї, і ті тягарі та невигоди, які доводить ся нести тій жінцї ? Все житє в тяжкій працї, в гризотї, без відповідного товариства, на людській обмові, а ще коли трапить ся муж пяниця та збиточник — подумайте лише, чи то для вас доля ? Ваш батько противний вашому подружю з тим чоловіком, і просив мене, щоб і я сказав вам своє слово. Отже що до самого Костя — не буду вам на нього говорити нїщо негоже, але скажу лиш одно: ви за мало знаєте його, за надто довіряєте його словам. Се чоловік неспокійний і несталий, натура бунтівнича, не дійдете ви з ним до добра. А його мати — масна на язик, солодка на словах, але чи ви знаєте, що в нїй кипить? Бою ся, що то вона вчарувала вас, аби вас притягти до свого сина, аби він був на все село один, аби його слава йшла, що має таку жінку, якої жаден хлоп не сьміє бажати собі. Подумайте, панно Галю, і про те, що вам доведеть ся зійти з батьківського двора сюди в село, в сю сїльську темноту, де клубить ся віковічна ненависть до панів, де не знайдете анї потїхи анї поради і самі стратите свою силу, коли захочете помагати їм. Хто їм поможе, коли вони привикли з поконвіку до свого скотячого стану і не бажають собі нїчого лїпшого. Менї аж серце краєть ся на саму думку, що така гарна, розумна і людяна панна хоче втопити себе в такій баюрі.

 

Панна Галя поблїдла троха при тих словах панотця, але швидко заспокоїла ся і всміхаючи ся відповіла:

 

— Помиляєте ся, панотченьку. Я дуже добре обдумала своє положене і бачу, що так, як я рішила, буде найлїпше. Мене справдї не тягне до панства, менї всміхаєть ся житє заповнене працею і осяяне любовю, і я даремно шукала такого житя між людьми мойого стану. Не буду вам говорити, що я знайшла там, де зверхнїй блиск закривав брак серця і брак характеру, де часто за великою панською фумою сидїла брудна спекуляція на мій скромний посаг. Я мала перед собою живий приклад моєї сестри, ясновельможної ґрафинї, що з болем серця носить свою ґрафську корону і від першої хвилї свого подружя мусїла покинути думку про всяке щастє. Те, що ви говорите про темноту хлопського стану і про положене жінки в хлопській хатї, се у вас — вірте менї, панотченьку — чисте непорозумінє. Ви зі свого становища дивите ся з гори на тих простих людий і не привикли заглядати в їх серце, а з другого боку ви зовсїм не маєте змоги заглядати в серце тих людий, яких уважаєте висшою верствою і в яких бачите лише зверхнїй блиск та панську гордість і недоступність. Як би ви пожили в їх сфері так близько як я, пізнали справжнї уподобаня та привички тих людий, то ви певно змінили би свій погляд і признали менї рацію, що не хочу доконувати своє житє в їх сфері. А що до Костя й його матері, то тут я скажу вам лиш одно: знаю їх обоє від маленької дитини. Думячиха виплекала мене своїм молоком, вибавила мене дитиною і обік моєї бідної хорої мами була менї другою матїрю. А Кость — він вам не подобаєть ся саме за те, що відріжняє його від пересїчного типу мужиків. Він як на свій стан досить освічений, бувалий у світї, гордий і самостійний, сильної волї і смілий у своїх словах і вчинках, і я не можу бажати собі кращого чоловіка. Певна річ, усяке замужє — льотерія як для жінки, так і для чоловіка. Всї надїї на щастє спільного пожитя можуть розбити ся, всї іллюзії розвіяти ся. Та хиба і в нашім панськім станї воно інакше буває? Навпаки, для дївчини тут безмірно труднїйше пізнати жениха, його характер і норови перед шлюбом, значить, вона далеко більше йде на непевне, нїж я в отсьому випадку, де менї судило ся від малечку пізнати дуже добре свого жениха й його матїр. Що вам сказати більше? Я йду на сей шлях без ваганя, за благословенством моєї мами, а що таточко противить ся, се певно болить мене, але я маю надїю, що він швидко подобріє і зрозуміє мене, а хоч би й нї, то для його задоволеня не можу жертвувати свого серця і свого житя.

 

О. Квінтілїян слухав тих слів з повагою, яка личила до сеї хвилї, а коли Галя скінчила, він сказав до неї:

 

— Щож, ваша воля. Вам з ним жити, а не менї анї вашому батькови, то вам і рішати ся. Я сказав вам усе, що було моїм душпастирським обовязком і про що просив мене ваш батько. Можливо, що й ви маєте рацію, та я ще раз остерігаю вас: обдумайте добре свій незвичайний поступок, щоб потім не жалували його по невчасї.

 

— Щож, на те божа воля. Я не кривлю душею і надїю ся, що все буде добре. А що вже нам Бог дасть, те сам він знає, а ми не можемо знати. Аби лише простою дорогою і по щирости, то вже надїюсь, що якось трафимо до нього.

 

— Xa, xa, xa! — засміяв ся о. Квінтілїян, — що я мав би вам сказати таке духовне упімненє, то ви менї говорите. Гарно, гарно! Вам би, здаєть ся, краще попадею бути, нїж простою Думячихою. Ну, як собі знаєте. Кличте Костя, приступимо до списаня протоколу.

 

Галя покликала Костя, о. Квінтілїян списав що було треба, Думяк заплатив що належало ся за оголошенє оповідий і всї розійшли ся задоволені. Тілько о. Квінтілїян по їх відходї довго ходив по канцелярії, завзято пакав люльку, всміхався сам до себе то знов морщив чоло і спльовував, а нарештї буркнув рішучо:

 

— Ну, нехай собі про мене! Яке менї дїло ! Та все таки сей Кость менї не подобаєть ся, дуже не подобаєть ся!

 

VI.

 

А за три недїлї, при остатнїй оповіди, був шлюб Костя з Галею і весїлє на славу. Стара Думячиха уперве тепер почула себе матїрю і головою широкої родини і виступила в повній своїй повазї усвяченій віковими звичаями, щоб звеличити шлюб своєї єдиної дитини. Із глубини своєї скринї вона видобула спорий рукавець зі срібними талярами з погрудєм Марії Тереси, скарб, що перейшов до неї від її баби і про який доси не знав нїхто, навіть її син. Вона сипнула тими грішми на єдине в її житю свято. Зарізали три вепрі й три ялівки, купили три бочки пива і бочку горівки, нарізали дробу, спросили свояків і знайомих і сусїдів з трьох сїл, не виключаючи й дальших.

 

А в суботу по півднї зароїло ся Думячишине подвірє від дївчат і парубків і свашок у святочних строях. Починав ся весїльний обряд вінкоплетинами й печенєм короваю. За величезним столом, на якому насипана була цїла купа зеленого барвінку, позасїдали свахи; стара Думячиха виступила на лаву і серед загальної тиші розпочала обряд піснею:

 

            Ізійди, Боже, до нас,

            Бо тепер гаразд у нас!

            І ти Божая мати

            Зійди до нас до хати,

            Віночки увивати,

            Коханє парувати.

 

На сей заспів відповів згідними, притишеними голосами хор свашок:

 

            Ой ізленули три ангелоньки з неба,

            Ой сїли, впали у Костенька на дворі,

            А із дворонька у мальовані сїни,

            А із сїнечок у пахучі покої,

            А у покоях на тисовії столи,

            Взяли в ручечки барвінкові пучечки,

            Позолотили зеленії листочки,

            Позолотили тай нам благословили,

            Аби ми з ними сих віночків довили.

 

А тут мов рій бжілок забренїли голоси дївчат, Галиних дружок:

 

            Збірная днинонька субота,

            Збирала Галюня подружки;

            Засадила їх за столи,

            Завдала вона їм роботу:

            Зелений барвінок складати,

            Шлюбнії віночки звивати.

            „Співайте, подружки, не сидїть,

            На мене ся, молоденьку, не дивіть,

            Бо в мене туженька не мала:

            Від рідної неньки відстала

 

Повіяло якимось дивним духом по хатї; навіть найстарші свахи втирали сльози, навіть запечені пекарки, що пріли біля печи, плакали та хлипали як малі дїти, а дївчата-співачки затулювали хусточками заплакані очи.

 

Та ось сцена зміняєть ся. Вінки доплетено, позолочено і повішено під образами, а свахи - пекарки несуть на руках дїжу з короваєвим тїстом і ставлять на столї. Як тиха річка бренить спів свашок:

 

            Короваєве тїсто

            Їхало через місто,

            Білим черевом грало,

            Роди-народи скликало.

            „Гей роди близькі й далекі,

            Тай ви сусїди близенькі,

            Сходїть ся в нашу хату

            Пишний коровай місити,

            У Бога щастя просити“.

 

І старосьвітські обряди йдуть своєю чергою: коровай місять, лїплять, саджають, підгнїчують у печи, все з піснями, з примовинами, усталеними старими звичаєм. Свахи - пекарки беруть ся за руки і співають перед пічю:

 

            А вжеж ми заробили.

            Коровай посадили,

            Соломою підгнїтили

            І задом і передом, —

            Дайте-ж нам горівки з медом!

 

Весїльний староста, що по всадженю короваю в піч, при якому він мав довшу промову, засїв на своїм старостинськім місцї за столом під образами і під шлюбними вінками, кричить на все горло:

 

— Дружбо-о-о!

 

— Ставлю ся на розказ пана старости! — кричить і собі-ж червоний від біганини, рослий і звинний та як пава вбраний парубок, що служить Костеви за дружбу і має сповняти всї накази старости.

 

— Дружбо-о-о! — кричить ще раз староста немов не бачучи дружби, що стоіть перед столом із шапкою в руцї, — доходить мене чутка, що комусь кривда тутка. Свахи своє дїло зробили, коровай нам всадили, соломою підгнїтили задом і передом і хочуть горівки з медом. Ти хиба не чуєш? Чом сього дїла не пильнуєш?

 

— Готов служити, пане старосто! — різким виголосом відповідає дружба, по козацьки обертаєть ся на одній нозї в півокруг і щезає серед весїльної юрби, щоб за хвилину явити ся з писаною, плескатою фляшкою, повного червоного напою — розігрітої з медом горівки, і з срібною чаркою в другій. Він передає одну й другу в руки старостї мовлячи:

 

— Благословіть, пане старосто!

 

— Най Бог благословить! — відповідає староста, приймає до руки фляшку, до другої чарку, наливає повну, і пригубивши її енерґічним рухом виприскує всю решту до гори на стелю, відки густий, червоний напиток як краплї крови капає на стіл і на скупчених біля нього гостий.

 

— Як сей солодкий напиток капає на нас із стелї,—говорить староста, — так нехай ласка божа капає на сей дім, на його ґосподарів і на ту молоду пару, що завтра має стати до шлюбу святого. Віват!

 

— Віват! — гуде окрик, аж хата трясеть ся і вікна дзеленькочуть. Староста тимчасом спокійно наливає другу чарку, випиває її і передає в руки свого сусїда. Іде частованє. Свахи чекаючи своєї черги співають:

 

            Із стріхи горіхи летїли,

            А свахи горівки схотїли.

            Та вже-ж нам староста догодить,

            Що нас та горівка доходить.

 

А вже в сїнях загудїв сердито бас, зазвенїли цимбали, заплакали три скрипки і загуркав бубен. Молодїж рушила на ті голоси, як бжоли до меду; сїни наповнили ся живими квітами, парубками й дївчатами; лиця у них розгарали ся якимось дивним огнем, у очах запалювали ся искри, всї молоді тїла мимоволї порушували ся якимось таємним ритмом. Природа подала свій голос, тиснучи парубків до дївчат і дївчат до парубків. Почули ся співи, з разу невинні, весняні, наівні, майже дитячі:

 

            Ой то в мене дївчинонька, ой то в мене душка,

            Як червона гарасівка коло капелюшка.

 

— Дружбо-о-о! — гуде з хати голос старости.

 

— Ставлю ся на розказ пана старости!—кричить дружба покидаючи свою танечницю і протискаючи ся до хати.

 

— Додай охоти молодїжи до танцю! Частуй вареною! Але памятай, нинї без сороміцьких. І без піятики. До перших когутів, довше не позволяю.

 

— Слухаю, пане старосто,—мовив дружба і потонув у юрбі.

 

Пішли танцї і співи. Співали лише парубки. Чарки ходили по руках, пляшки з горілкою треба було наповнювати раз по разу, бо стиск і сперте повітрє і шалені скоки і горячі почутя будили спрагу. Врештї всї зажадали пива для охолоди; співи свах при жіночім столї тілько десь-колись вчували ся з гамору танечників, як тихий бренькіт мушок серед ревучої бурі.

 

До півночи хата немов підіймала ся в повітрє на крилах пісень. Тодї почала тут і там позївати втома. Іскри в очах гасли, лиця блїдли, по під очима виступали синї насмуги. Та музика не втихала, свавільні тони так і дригали в ногах, помости грали від тупотїня і короткі, горячі співанки вили ся над юрбою як ластівки над буйною нивою.

 

— Дружбо - о - о ! — залунав із хати голос старости.

 

Дружба задиханий, заточуючи ся мов пяний, ставив ся перед столом.

 

— А що я тобі велїв? — гукнув староста грізно.

 

— Забув, пане старосто.

 

— А бачиш, дївкам голови закручуєш, тай сам закрутив ся. Не тямиш про перші півнї?

 

— Тямлю, пане старосто.

 

— А не чув півня?

 

— Не чув, пане старосто.

 

— Ну, певно, ти би тепер і гармати не чув, як би тобі над вухом вистрілила. Ідиж і зараз зупини музику. Годї танцювати ! Кождий до дому і ти зараз лягай і спи, бо в тебе завтра тяжка служба. Зрозумів?

 

— Зрозумів, пане старосто! — сказав дружба цїлуючи його в руку, обернув ся і вийшов із хати. За мінуту всї гуки та звуки затихли, юрба без гомону розійшла ся, кому куди слїд і Думячишина оселя задрімала.

 

А другого дня, в недїлю, скоро засвитало, вже староста і дружба були на ногах, уже почали з’їжджати ся бояри на конях, в червоних шапках, при пистолетах. Стара Думячиха почастувавши їх як належало, стала виряжати їх до двора по молоду. Староста й Кость Думяк на вороних конях, уквітчаних і перевязаних червоними попругами, станули на чолї походу; дружби на так само оздоблених конях кінчили поїзд і він рушив з подвіря парами - парами, поки не простяг ся на шляху довгою, ріжноцьвітною та переважно червоною гадюкою. За ними плила тужлива пісня свашок:

 

            Ой полем, полем виноградом

            Їхали бояри, а все рядом,

            А старостонька все передом;

            Під ним ся коничок розбутав,

            Сваненьцї виноград поламав.

            Уставай сваненько раненько,

            Підливай виноград частенько,

            Аби той виноград зелен був,

            Аби наш староста весел був.

 

Виїхавши за село всї бояри на коменду старости як один вистрілили з пістолетів, закричали „віват“ і чвалом пустили ся до двора. Не минула година, а вже погостивши ся в дворі (пан Субота на той день навмисно виїхав до Самбора) вертали з панною молодою і попростували до церкви, де вже ждали свахи молодого.

 

Всї вистояли цїлу службу божу, на якій мусїла ще бути оголошена третя оповідь. По службі були ще якісь хрестини і тілько відправши їх о. Квінтілїян дав шлюб Костеви й Галї. Він обмежив ся на саму урядову формальність, не обертав ся до молодих нї з якою промовою і не побажав їм нїчого доброго, — видно було, що його моментальний добрий настрій до них уже минув ся і він бачив у молодій парі лише своїх нових парафіян, неподібних до всїх инших, що не захочуть кланяти ся і корити ся йому і можуть причинити йому не мало ріжних клопотів.

 

По шлюбі весїльний поїзд зараз рушив до Думячишиного дому. Галя в панськім весїльнім строю, в білій сукнї, з білим вельоном і з золоченим вінцем на волосю йшла поруч свого мужа, що таким же золоченим вінцем на кучмі виблискував до сонця. Зараз за брамою кладовища заграли музики, заладкали свахи:

 

            Дякуймо попонькови,

            Як свому батенькови,

            Що не довго забавив,

            Швиденько нас відправив.

 

Вхід до материного двора відбув ся знов з усїми звичайними церемонїями. Свахи ставши біля входу співали:

 

            Відчиняй, мати, лїску,

            Веде ти син невістку,

            До хати помічницю,

            До працї робітницю,

            Для сина принадоньку,

            Для тебе розрадоньку.

 

Думячиха вийшла їм назустріч у кожусї виверненім до гори вовною і з великої сївнї зачираючи пригорщами овес обсїяла ним насамперед обоє молодих, що стояли перед нею, а потім бояр, дружок і весь весїльний похід. Знов заграли музики, заладнали свахи, а Думячиха забуваючи инші звичаєм усвячені обряди зкинула з себе сївню і кожух і з голосним, радісним риданєм кинула ся до Галї, почала цїлувати й пестити її приговорюючи:

 

— Моя дитина, моя! Від моєї груди, моїм молоком виплекана, моїми руками виколисана, моїми молитвами менї й мойому синови дарована. Тепер, Боже, хоч бери мене зараз зо світа! Я щаслива, що дожила сеї хвилї привитати таку невісточку на своїм подвірю!

 

Голосні окрики: віват, і вистріли з пістолетів і голоси музики покрили її слова. Юрба валила в подвірє кричачи та співаючи, а попереду Кость і Галя, а за ними мати й староста, а за ними дружби й дружки в вінках і биндах і шовкових хустках. Перед сїнешним порогом нове витанє, нові співи; свахи затягли:

 

            Радуй ся, матїнко!

            Ведем ти дитятонько,

            Як одно, так другоє,

            Тепер твої обоє.

 

Знов Думячиха без памяти цїлує невістку й сина, знов грімкі вівати й окрики весїльної дружини, трелї скрипок і гуркотїня бубна, і хата й сїни й усе подвірє заповнили ся народом веселим, крикливим, щасливим уже тим, що бачив радість довкола себе і міг любувати ся щастєм молодої пари й її матери.

 

Нарештї втишили ся, всїх гостий порозсаджували по за столи в хатї і в сїнях і на подвірю. Почав ся епічний, весїльний обід, що тревав аж до заходу сонця, з горівками, пивами й медами, з музиками й співами, з піснями до кождої страви, з похвалами і придирками. На першу страву подали борщ, який свахи привитали піснею на похвалу борщу:

 

            Уже нам дають борщу,

            А я чола не морщу,

            Бо борщ найстарша страва,

            І ґосподинї слава.

 

Надійшла капуста, та при нїй хори жіночі роздїлили ся на двоє; одні величали капусту:

 

            Капуста на грядці сидїла,

            На пісному рости не хтїла;

            Капусту кухарка вносила,

            А вна солонини просила.

            Капуста і жінка до власти

            Усе потребує омасти.

 

А другий хор при другому столї нїби кепкував із капусти приспівуючи:

 

            Возьміть собі капустицю у станов,

            А нам дайте курочку з щафраном!

 

Подано в здоровенних мисах яловичий росіл і до него пампушки, і знов залунала пісня з усїх столїв:

 

            Ой щож нам дають ? Юшечки,

            Самі нам ідуть в душечки.

            А й ще нам дають пампушки,

            Що самі просять ся в душки.

 

Все те швидко щезає зі столїв, бо гостї таки добре пропостили ся в часї церковної відправи. Та ось здорові парубки несуть у двійку до кождого стола величезні чвертки телячої та свинячої печенї. Поки весїльні кравцї порають ся біля них краючи соковите мнясо на рівні шматки та роздаючи його за чергою між гостей при столах, свахи співають:

 

            Ой щож нам дали? Печенї!

            Ой тож нам були перчені.

            Чи з перцем, чи не з перцем,

            Але з ласкавим серцем.

 

Рівночасно з печенею дружби обносять у глиняних кухлях та склянках пиво; всякий випиває кухоль одним духом і подає його знов дружбі, який зараз же наповняє його знов. Свахи співають похвалу пива:

 

            Ой хміль в бочцї грає,

            Білу піну пускає,

            І шумить і клекоче,

            В горло лити ся хоче.

            Пивож наше, пиво, .

            Виробляєш ти диво,

            Не даєш нам журить ся,

            Як нам з лобів курить ся.

 

Ті ще не скінчили, а вже при иншім столї зачали похвалу горілки:

 

            Горівка не дївка,

            Не шанує поділка,

            Огнем у крови грає,

            Дуріє і співає.

            Горілочко годна,

            Випю тебе до дна,

            То стане від тебе, парухи,

            Світ як банька, люде як мухи.

 

По печенї йдуть іще печені кури, надївані яблоками, які стрічає співана похвала:

 

            Сидить кокошка в садку,

            Будуть курчата в статку;

            А кокош сидить на вишни,

            Йому кокошка на мисли.

 

Та ось на рештї обід кінчить ся. Розносять ще медяники та горіхи, а свахи й тих присмаків не лишають без похвали:

 

      Солодкий медяник, солодкий,

            Так як час утїхи короткий.

            Поки його згадувать мусиш,

            Не один твердий горіх розкусиш.

 

Обід скінчив ся; свахи заспівали:

 

            Встаньмо, бояре, встаньмо,

            Честь Богу, хвалу даймо!

            На самий перед Господу Богу,

            Господареви,

            Господиненьцї,

            Всїй челядонцї

            За краснії вжитки.

            Ой щож нам були за вжитки?

            Були наїдки й напитки.

            Ой то нам були борщове,

            Що аж гнули ся столове.

            Ой то нам були печенї,

            Ой то нам були перчені.

            Ой то нам були юшечки,

            Сами нам ішли в душечки.

            Ой то нам була капуста,

            Сама нам шла до ґуста.

 

Всї повставали за столами. Староста перехрестив ся, провів молитву „Царю небесний“, яку всї повторили за ним, а потім почав весїльне дякуванє:

 

— Панове бояри, дружбове і дружки, свахи й сватове, гостї близькі й далекі, свояки й сусїди. Благословив нас Бог сей акт весїльний щасливо розпочати і щасливо докінчити. Дякуємо небесному Богу за його ласку, а що ми тут крапель ізпили і кришок хлїба покришили, най то Бог нашій ґосподини і її синови, пану молодому, стокротне надгородить. А я вам панове дякую, що сте мене яко старосту сего весїльного акту поважали і по мойому наказу поступали. Тай ще вам одно скажу: є тут меже нами зіронька ясна, дївчина красна, що нас усїх тут принадила не лише своєю красою, але також своєю добротою. З панського гнїзда пташка, вона наш простий стан полюбила і під хлопською стріхою собі гнїздо звила. Дай же їй Боже вік довгий і пожитє щасливе, аби горя не знала і у всїм добрі тривала! Пане молодий, а покажи нам свою любу, що її привів із шлюбу!

 

Галя, що доси сидїла за столом обік Костя тулячи ся до нього і дуже мало що їла й пила, якось немов жахнула ся при тих словах. Та Кость знав, до чого воно йдеть ся. Він швидко встав, обоє з Галею вони вийшли з за стола, і він підложивши їй під ноги свою могутню долоню півдняв її в гору як малу дитину; вона випрямила ся сміло і окинула очима всїх гостей, і разом із сотки уст загриміли радісні окрики:

 

— Віват! Віват! Най нам жиє наша нова панї, нам рівна і нам прихильна. Многая лїта!

 

Думяк обносив її по хатї, по сїнех і по оборі і скрізь люди тисли ся до неї і цїлували її руки та ноги. А коли нарештї  Кость поставив її на землю і з нею разом пройшов знов у сїни, а з сїний до хати, свахи обернули ся до його матери з піснею:

 

            Радуй ся, матїнко, радуй ся,

            В червоні чобітки обуй ся!

            Візьми вороги під ноги,

            Аби твої дїти здорови.

 

Всю ніч іще йшла гульня, грали музики, ходили кухлї пива і чарки горілки з рук до рук, вела ся гучна забава. Галя сидїла серед свашок і слухала їх пісень та оповідань, та з посеред молодїжи частїйше й частїйше лунали сороміцькі піснї, безсоромні, сьмілі, плястичні і оріґінальні, та при тім наівні і чисті в своїй натуральности як твори Сапфони й Арістофана. Атмосфера ставала душною, Галя чим раз палкійше поглядала на Костя, і нарештї молодят зі співами й вівканєм і прикладками й плесканєм у долонї" і з вистрілами пістолетів завели до комори і лишили самих.

 

VII.

 

Минав рік за роком, а по селах ще стояв „великий шум“. Пани присмирнїли і по короткій полїтичній гулятицї 1848—49 поприсїдали в домах. „Панів тиснуть, а мужикам лекше“, говорили селяни, що без глубшого розуміня річи хвалили собі часи реакції по 1848 роцї, поки подїї вже з другої половини 50-их років не переконали їх, яка передчасна і марна була їх радість. До того по недавнїх тїсних роках се була пора надзвичайних урожаїв. „Родить як на збитки“ — говорили мужики. Досить було як будь роздряпати землю, як будь уткнути в неї якесь насїнє, все росло, розвивало ся і приносило несподївані та нечувані давнїйше плоди. І се зайвартїло людям у головах, думали, що все так буде і так має бути, прикладали ся до працї як найменше, а шуміли по коршмах, нахвалювали ся, що ось то ми, нам Бог дає і хто против нас? Але лихо не спало і чатувало на них із пидтиха, та як прийшла його пора, дало себе в знаки як і слїд лихови.

 

І в Грушатичах ішло так само як по инших селах. У полї робили мало й лїниво, за те по коршмах сидїли день у день, особливо старші, батьки родин, пили й роздебендювали про полїтику, снуючи фантастичні пляни та бавлячи ся сплетнями. Цїкавили ся такими справами, як любощі молодого цїсаря з якоюсь жидівкою, як тим, чи швидко Польща буде, яку обіцяв відбудувати французький Наполїон, як тим, чи швидко москаль Турка за море вижене. Все се були „казети“ устні, а що дїяло ся в краю, на що заносило ся в краєвім і державнім правительстві, про се до селян не доходили нїякі вісти. Досить, що двори присмірнїли і недокучали селянам, а інодї й запобігали їх ласки, щоб мати дешевого робітника; про важні аґрарні справи, що викльовували ся тодї в краєвій адмінїстрації, не писали нїяки газети під тиском безглуздої цензури, не говорено нї на яких вічах і зборах, бо се були тодї нечувані у нас річи; все робило ся секретно, тихо, канцелярійним способом, а ґубернатор Ґолуховський, Австрієць до дна душі, дусячи всякі прояви крикливого польського патріотизму рівночасно працював усильно над тим, щоб із середнїх і висших верстов галицько-польської суспільности виробити те, чого Польща від віку не мала — вишколену, покірну наказам і натякам з гори і віддану одному дїлу бюрократію.

 

По селах де-де почали проривати ся ріжні місцеві конфлїкти. В Грушатичах прийшло до передирок між громадянами й попом. Думяк і його невеличка кумпанїя порушили думку заведеня тверезости в селї, почали збирати людий біля церкви по службі божій і поминати їх, щоб здержали ся від пянства і запомаганя арендарів. Та люди сміяли ся з тих промов, кепкували з Думяка та Яця Коваля, а деякі попівські підлизнї заскаржили їх перед о. Квінтілїяном, що мішають ся в проповідницьке дїло. О. Квінтілїян одної недїлї прийшов і сам послухати Думякової проповіди, а чуючи, що він замісь простого збриджуваня людям горівки і поклику на образу божу звертає увагу людий на такі річи, як приспорюванє доходу панам через підпиранє їх пропінації, збіднюванє селянства та оглупінє пяниць, заборонив йому говорити в такім дусї твердячи, що се вже не свята, богоугодна тверезість, против якої й він не має нїчого, але „полїтика“ — того слова тодї, попікши ся на „мартовій горячцї“ 1848 р., всї галицькі інтелїґенти дуже бояли ся — і простий бунт. Думяк спротивив ся тому.

 

— Як же, єґомость, бачите самі, що нарід допиваєть ся до згуби. Думаю, що се ваша річ остерігати і навіть примусити його, аби отямив ся.

 

— Моя або не моя! — гордо відповів о. Квінтілїян, — а тобі зась! Вже я їм, пяницям, не стілько говорив, та хиба вони послухають ?

 

— Приводїть до присяги на тверезість, — мовив Думяк.

 

— Ага, мудрий ти, а блазень при тім ! — крикнув о. Квінтілїян впадаючи в роздразненє. Ти знаєш, чим то пахне? Нехай лише пан комісар і пан староста довідаєть ся, що тут у мене по щось ведуть людий до присяги в церкві, то зараз скажуть, що то Русини бунтують ся, святять ножі, аби різати панів і цїсарських урядників. Ну, мав ся-б я з пишна, як би був такий дурень і послухав твоєї ради. Чекали-б мене кайдани, тюрма, суди та казамати. От якого ти менї добра бажаєш!

 

— Опамятайте ся, єґомость, — добродушно всміхаючись, мовив Думяк, — хибаж то яка полїтика, коли Ви будете на проповідях упоминати до тверезости, а тих, що хочуть заректи ся сеї поганї, будете доводити до того, аби добровільно заприсягли свою обіцянку в церкві ? Чи може вам хто за се якесь зле слово сказати? Я думаю, що не може.

 

— А я думаю, що ти дурень і для того таке говориш. Коршма, се часть панського маєтку і пропінація часть панського доходу тай цїсарського скарбу. Хто хоче урвати доходів панам і цїсаревому скарбови, той най виступає против горівки. Я сего не вчиню і жадному з моїх парафіян не позволю.

 

— А я вам покажу, що вас ще примусять заприсягати людий від горівки — уперто промовив Думяк.

 

О. Квінтілїян визвірив ся на нього.

 

— Що, покажеш? Ти смаркачу менї старому будеш показувати ? Цїкавий я знати, як ти менї покажеш ?

 

— Найпростїйшим способом, — спокійно відповів Думяк. Напишу до консисторії в Перемишлї жалобу на вас, що в селї люди пяничать, а деякі раді би перестати та домагають ся присяги, а ви не хочете приймати. Ану, чи вам не накажуть ?

 

— Хто мінї таку річ сміє наказати ? — кричав о. Квінтілїян. — Консисторія не посьміє, бо не має до того права. Се значить, уменшувати державний дохід, чи розумієш ти се?

 

— А пянство вдесятеро більше вменшує державний дохід, бо нищить і маєток селян і ще й до того самих робить туманами та хирляками нездібними до працї і до військової служби. Отже я вам покажу, що моя рація, а не ваша!

 

Отак повстала перша Думякова суплїка до перемиської консисторії з жалобами на о. Квінтілїяна. Вона була держана в дуже поміркованім тонї, доказувала шкідливість пянства і доконечність того, щоб духовенство виступило против сеї пошести і кінчила ся реєстриком тих селян, що готові були заприсягти в церкві на тверезість, але о. Квінтілїян вилаяв їх прилюдно і не допустив до присяги. В консисторії був тодї канонік Лев Кордасевич, який ще з давнїйших лїт мав якісь контри з о. Квінтілїяном. Він звернув увагу на Думякову суплїку, взяв її за притоку до виданя першої куренди до духовенства, якою звернено його увагу на пянство народа і поручено йому дбати всякими способами про отвереженє селянства, особливо способом доводженя людий до добровільної присяги на тверезість у церкві. О. Квінтілїян разом із сею курендою дістав від консисторії упімненє, аби „залишаючи свій дотеперішнїй і консисторії добре відомий звичай грубіянського і згірдного поводженя з селянами, по батьківськи заняв ся їх поученєм і наводив їх на добру дорогу, а не відганяв від сьвятої присяги на тверезість“. Рівночасно Думяк дістав від о. Кордасевича власноручний лист, у якім хвалено його ревність в вірі і дбайливість про отвереженє народа і передано йому пастирське благословенство від єпископа на дальше веденє розпочатого дїла.

 

З сими письмами вийшла забавна історія, що причинила ся до більшого заостреня відносин між о. Квінтілїяном і грушатицькою громадою. Одержавши куренду, написану як би навмисне на перекір його поглядам висловленим у розмові з Думяком, і прочитавши упімненє писане власноручно о. Кордасевичем, він закипів страшенним гнївом і постановив собі не відчитувати сеї куренди в церкві і не згадувати про неї зовсїм, бо вона буцїм то прислана для відомости самих духовних, а не для загалу вірних, а за те в найблизшій проповіди виляти свою злїсть на тих, кого він уважав своїми ворогами.

 

І справдї найблизшої недїлї прочитавши євангеліє і навязуючи до тих слів, що праведники будуть терпіти гоненія і переслїдуваня, так як терпів їх Христос, він виголосив таке поученє:

 

— Чулисте, христіяне, слова святого євангелія, а чи знаєте, до кого вони відносять ся? Отже знайте, що вони в нинїшню днину відносять ся до мене, вашого душпастиря. Чи мало я труджу ся для вашого спасенія, чи мало проповідую вам боже слово, чи мало упоминаю вас, абисте не були злодїями, лїнюхами, клеветниками, обжирдями та пяницями, абисте були людьми, а не свиньми, а ви анї вухом не ведете на мої науки, анї оком не кинете на тї стежки, які вам показую і як ті свинї в калюжу так ви вперто бродите в своїх гріхах. Чи я тому винен, що мої слова відскакують від вас, як горох від стїни ? Нї, я тому не винен; видно, сам Пан Біг оглушив і затвердив вас на мої слова, як того єгипетського фараона, аби не пускав Жидів із неволї. Але я вам кажу; прийдуть на вас кари, так як на фараона язви єгипетські. Прийдуть незабаром, бо ви не вменшаючи своїх гріхів ще побільшаєте їх. Задля вас підняли ся против мене два Іюди Іскаріотські, два гонителї і клеветники, один той Корда в Перемишлї, що його всї знаєте, а другий між вами, стоїть ось тут і дивить ся на мене, а імя йому — Манта!

 

І він при тім пальцем показав на Думяка, що стояв у першім рядї ґосподарів.

 

— Оті два клеветники взяли ся їсти мої печінки, пити мою кров і рвати моє серце. Вони набріхують на мене і саміж судять мене. Манта мантить і бреше і крутить усе на своє, а Корда коробить і дусить і знущаєть ся по своїй уподобі. Манта підлещуєть ся, а Корда ригає злобою і ненавистю. Се ті дві гадини, що завзяли ся зігнати мене зо світа. Але Бог не допустить, щоб вони доконали свого дїла. Ще я домолю ся на них і на всїх вас божої кари і язви єгипетської і покаянія і нинї і прісно і во віки віков. Амінь.

 

Усї вірні перехрестили ся з привички при тих словах, а о. Квінтілїян ще раз злобно окинув їх оком, обернув ся від них і пішов у вівтар служити далї службу божу.

 

Селяни не дуже здивували ся таким закінченєм проповіду; для них се не була нїяка новина, що їх панотець ганьбить їх поіменно на проповідях, показує на них пальцями та прикладає до них погані або й соромні прозвища. Так само не була для них новістю лайка на Корду, себто на о. Кордасевича, який був парохом у Грушатичах перед о. Квінтілїяном і полишив по собі добру память у селї. Дивно було людям лиш одно — за що се їх парох раптом так люто накинув ся на Корду й Манту і чому як раз злучив їх обох до купи як своїх гонителїв.

 

По богослуженю вийшовши з церкви всї люди, великі й малї, стовпили ся на цвинтарі, обступивши Думяка. Гули запитаня: що таке стало ся ? Чого він накинув ся на вас ? Яку нову пакість зробив йому Корда? Думяк мусїв пояснити.

 

— Бачите, панове громадо, то так було. Нас кількох захотїло було присягти в церкві від горівки, щоб не пити її хто рік, хто три роки, хто десять, а хто й до віку. Панотець не радив нам присягати, бо присяга страшна річ, „а я, мовляв, знаю вас, пяниць і брехунів, що ви й пану Богу присяги не додержите. Ідїть геть і не пийте, коли не хочете, а Божого імени не покликайте даремно“. Я написав про се до консисторії і просив пояснити нам, темним і безрадним людям, чи наші духовні мають навчати нас на праву дорогу і відводити від пянства, чи може мусять мовчати про се тому, що отверезїнє народа підкопало би панську пропінацію і вменшило би доходи цїсарського скарбу. Отже консисторія видала до всїх парафій письмо, яким велить парохам остро й пильно виступати против пянства і приводити людий до присяги на тверезість, а отець Кордасевич написав до мене ось який лист.

 

І Думяк прочитав усїй громадї лист канонїка і любленого нею колишнього пароха. У многих закрутили ся в очах сльози, почули ся голоси:

 

— Ось правдивий батько народу, що бажає нам добра, не так як наш панотець!

 

О. Квінтілїян, стоячи край дверий церкви під притвором був свідком усеї тої подїї, але зцїпивши зуби мовчав, почуваючи мабуть, що поступив собі сьогодня не зовсїм тактовно. Проте коли люди розійшли ся, він замикаючи церков буркотав сердито сам до себе:

 

— От іще гадина! От іще анархіст! Ось як він під мене підкопуєть ся! Але чекай, я тобі не таке покажу! Будеш ти мене тямити!

 

Думяк нїчого не знав про панотцеву погрозу анї про те, чим панотець думав „заїхати“ його. Він тоїж недїлї написав лист до о. Кордасевича, в якім подякувавши йому за його батьківське писанє і піднїсши, що слова його листу зворушили декого з його бувших парафіян до слїз, оповів подрібно зміст проновіди о. Квінтілїяна. Розумієть ся, о. Кордисевич із сего приватного листу не робив нїякого вжитку і в листі до Думяка упімнув його, аби не ширив нїяких некорисних вістий на свого панотця, всїляких кривд чи то своїх чи громадських допоминав ся в законній дорозї, а упімненя і докори, що тикали ся питань чести і сумлїня, приймав мовчки й без образи, хоч би вони були й несправедливі. „Бог, що бачить усї серця й душі, один знатиме, яка цїна таких упімнень і докорів, а нам не личить входити в те. Наша річ пильнувати, аби наші людські, тїлесні справи не терпіли шкоди, а вже Бог один нехай осудить, кому честь, а кому нечесть. Про те одначе о. Квінтілїян по якімось часї одержав знов ad personam запитанє, чому не оголосив народови консисторської куренди против пянства, тай сим разом анї на запитанє консисторії не відповів нїчого, анї куренди народови не оголосив, знаючи, що нїчого прикрійшого за се йому не може бути.

 

Але на Думяка він лагодив иншу „кавзу“ якої в селї нїхто не сподївав ся. В старих церковних актах він знайшов між иншим протокол оглядин грушатицької церкви й парафіяльних будинків та ґрунтів, списаний Атанасієм Шадурським ще десь коло 1760 року, і вчитуючи ся в той, як йому здавало ся, важний урядовий документ переконав ся, що в р. 1700 парафіяльні ґрунти були далеко більші, як тепер, і що особливо та посїлїсть, на якій тепер сидїв і ґосподарював Кость Думяк, перед 100 лїтами належала до парафіяльних ґрунтів.

 

— Чи бач чорти, яку часть мойого ґрунту захопили! — кричав, о. Квінтілїян аж підскакуючи з радости на своїм кріслї, що здужав знайти таку цїнну знахідку.

 

— Чекай же, ти безбожнику, ти Манто з твоїм наостреним розумом! Я тебе навчу, по чому локоть борщу. Я тебе нажену зо шумами з того ґрунту, який твій батько чи дїд захопив безправно.

 

І при найблизшій нагодї він у Самборі удав ся до одного старого адвоката, що памятав іще польське право, і показуючи йому свій документ запитав його, чи і що можна би на його основі зробити його ненависному ворогови.

 

Адвокат, по тодїшньому pan Komornik прочитав документ і сказав, що сам собою він не дає нїякої підстави до цівільного процесу за „узурп“, тобто за самовільне відчужене церковного добра від його правного властителя, але велить догадувати ся, що такий узурп був доконаний колись у пізнїйшім часї.

 

— Шукайте, отче, инших документів, перегляньте старі й нові інвентарії, які там ґрунти записано на церкву, а які доси лишили ся при ній, віднайдіть, хто й коли допустив ся того узурпа, а тодї побачимо, що можна з того зробити.

 

І о. Квінтілїян кинув ся рити ся у своїх парафіяльних і в двірських домінїкальних паперах, зібрав цїлу купу шлюбних „інтерциз“ та спадкових актів, ріжних актів процесових, ріжних цесій та резолюцій, що сяк або так доторкали ся церковних ґрунтів у Грушатичах, і цїлий оберемок сего добра завіз свойому „коморникові“. Коморник, старий процесович, що рад був усякій нагодї зідрати з клїєнта, почав прочитувати ті акти, вишукувати в урядових архівах нові акти, резолюції та інвентарії, і по кількомісячнім порпаню потїшив о. Квінтілїяна радісною новиною.

 

— Єсть! Ваша правда! На парафіяльних ґрунтах у Грушатичах зроблено нечуваний узурп. Подавайте о реституцію! Я певний, що по вашім боцї стане дирекцїя релїґійного фооду і ви виграєте справу.

 

Ся відомість наповнила його нечуваною радістю. Він оголосив свою кривду селянам на проповіди і зажадав від них, а особисто від Думяка, аби вступив ся йому з ґрунту, що колись належав до церкви. Даремне Думяк і ріжні старі люди толкували панотцеви, що Думяки в польських часах були попи і попуючи сидїли на своїм родовім ґрунтї, а як перестали попувати, то й ґрунт їх лишив ся при їх родї. О. Квінтілїян не хотїв тому няти віри і подав  поданє до дирекції релїґійного фонду у Львові про реституцію значного ґрунту, що був колись церковний, а тепер находить ся в приватних руках. Там мабуть не знайшовши нїяких актів про сей ґрунт написали йому загально, що нехай починає процес перед цівільною властю, а дирекція релїґійного фонду подасть про се свій голос по вислуханю обок сторон.

 

О. Квінтілїян був на вершинї радости. Тепер він покаже Думякови, покаже цїлій громадї, що значить парафіяльна власть у селї. Не чекаючи процесу і його вислїдів він був такий певний своєї побіди, що тоїж недїлї оголосив громадї на проповіди, що нинї гордяки будуть присмирені і неправно загарбоване ними церковне добро буде їм відібране. Перестане Манта манити і Корда крутити. Покажеть св, чия кривда, а чия правда. Вся громада має ставити ся на спорнім ґрунті, аби його перемірити і по добру звернути панотцеви, коли не хочуть чекати на себе окрім урядової екзекуції ще й наглої божої кари за церковну кривду.

 

Люди слухали того поученя як якоїсь бесїди божевільного; вони тихо зітхали і хитали головами, коли о. Квінтілїян з дивним завзятєм і не перебираючи в словах клеймив та ганьбив своїх нїби то противників і просив на них кари божої. Нарештї скінчивши він велів із церкви на спірне поле. Нова думка опанувала його. „Силували ви мене, аби я вас заприсягав від горівки. Добре! Але я вам тепер присягну, котре моє поле! Побачу, чи ви повірите на мою присягу".

 

Селяни ще дужше хитали головами на таку процедуру і були певні, що їх панотець ізсунув ся з глузду. Та про те пішли за ним на пригірок за церквою, поки не стали на межі теперішнього церковного ґрунту.

 

— Отсе моє! — кричав о. Квінтілїян весь розпалений від церковного ґрунту, від скорого ходу під гору та від соняшної спеки. — Отсе моє, чуєте?

 

— Чуємо, чуємо! — сказали люди. — Всї знаємо, що се ваше.

 

— Але й отсе моє! — крикнув ще дужше о. Квінтілїян і вхопивши довгу жертку почав мірити сумежну ниву півперек від своєї межі.

 

— Один сяжень! Другий сяжень! Третїй сяжень! Четвертий сяжень! Пятий сяжень !

 

— То все моє! — крикнув Думяк.

 

— Брешеш, вороже! Се все моє! Ось поти моє! Присягаю Господу Богу, що моє!

 

І сильним розмахом жердки він устромив її острим кінцем у землю. І нараз обома руками вхопив ся тої жердки, почервонїв страшенно, захитав ся на ногах якусь хвилину, а потім разом із жердкою повалив ся на землю, ледво раз дриґнувши ногами. Умер від удару апоплексії.

 

Люди поставали довкола його трупа, почали хрестити ся та шептати молитви, а дехто не міг удержати ся, щоб не кинути на нього докірливе слово:

 

— Так-то так, панотче! Побила тебе самого твоя фальшива присяга.

 

Кілька недїль по його похоронї прийшла до громади резолюція з цівільного суду, що розпочатий покійним священником против неї процес за зворот нїби то церковних ґрунтів нїби то безправно відчужених від церкви складаєть ся до актів задля повної безпідставности.

 

VIII.

 

Над’їхала осїнь, вельможна панї, богата хозяйка. За нею тягнуть ся непереглядні стада волів, табуни коний, ряди возів навантажених сїном, снопами та мішками. Над ними стоїть курява, за ними простягаєте ся земля висилена, сїра і сонна.

 

Махнула осїнь на лїси — і вони зацвили пурпуровими, сїрими та жовтими красками, зашуміли глибоким та важким стогоном, тугою за минулим лїтом.

 

Махнула в повітрє, і воно заповнило ся роями ластівок, ключами журавлїв, стадами диких гусий та инших пташок, що тихо мов осїннї мряки тягли на південь.

 

Махнула на ріки і риба почала ховати ся в найглибші місця та печери для зимівлї.

 

Махнула на села, і вони здули ся скиртами та повними оборогами, оживили ся отарами овець та чередами скоту, що доси кочували по високих полонинах, а тепер вертали на зимівлю.

 

Небо, ще чисте і безхмаре, але звільна блїдне, а поля під ним жовкнуть, сїріють під стернями, чорнїють під парами, шелестять тугою по пережитих хвилях лїтнїх радощів.

 

Сади, ще недавно обтяжені плодами, звільна позбувають ся їх, осипають ся з листя і доливають і свій шум до широкого моря мелянхолїї, що розлило ся над усею країною.

 

Тілько люди не чують тої мелянхолїї. Вони бадьорі, ситі і горді щасливо перебутою працею, обсмалені лїтнїми спеками, та повні гордощів і самозадоволеня на вид тих богатих скарбів видертих із рук природи.

 

Квилять скрипки, дзвенять колокільця, гудуть баси, земля стугонить під важким, тактованим гупанєм сїльських танцюр, що вибивають гопака на токах або на подвірях.

 

Чути веселї вигуки, срібні реготи дївчат та шепоти лицяння, — починаєть ся той новий великий шум ситого і пяного житя, так характерний для нашого села. З ранку до вечера скрізь біля хат теркочуть терлицї, немов сварять ся зуб за зуб.

 

А широким полем, безлюдною дорогою сунеть ся і теркоче маленький візок запряжений одним маленьким конем, а сидженє в тому візку займає один чоловічок — пан не пан, але й не селянин, нїби урядовець, як видно по мундурі, але але й не урядовець, бо той мундур не має нїякої виразної' форми, радше якась недоладна імітація, нїж дїйсний урядовий стрій.

 

Він їде згорбившись, невеличкий та сухорлявий, мов купка нещастя на своїм мізернім возику. На голові в нього білий, а властиво від старости брудно - сїрий цилїндер, під ним острий, лисячий ніс неначе вітрить дорогу, цапина борідка немов опираєть ся на груди, рука механїчно раз по разу махає батіжком над шкапиною, анї разу не вдаряючи її, уста так само раз по разу цмокають, а очи шниряють по опустїлих полях і лїсах, числять отари овець і череди худоби, що сям і там здоровенними латками сунеть ся по стернях та толоках, а лице його замітно жовкне і стягаєть ся, заострюєть ся на сей вид.

 

Правдиво осїння фізіономія.

 

А за ним і біля нього, як далеко оком кинеш, снуєть ся бабське лїто та виблискує до сонця своїми срібними нитками; се його мрії, його завидющі думи, що сїткою снують ся по тих благословенних полях, се ті малесенькі павучки, що й тут шукають собі здобичі.

 

Ось перед ним село, і він ще дужше кулить свою фіґуру, в’їздячи в громадську лїсу, немов би чуючи тут якийсь ворожий дух для себе.

 

Його очи мов руді миши бистро забігають на кожде подвірє, слїдять за кождим рухом на вулицї, але лице набирає при тім якогось трупячого виразу, воно робить ся немов деревляне, байдужне і безучасне, тілько инколи якийсь злобний, холодний усміх розтягне його блїді, безкровні губи.

 

Та ось на вулицю вибігли дїти, цїла юрба, і побачивши незвичайну появу раптом закричали в один голос:

 

— Біда їде! Гей, гей, біда їде!

 

Сей крик немов оживлює тихе село.

 

Тут і там скриплять двері і відчиняють ся фіртки з подвіря на вулицю, з вікон і з поза плотів висувають ся людські лиця і зараз покривають ся тїню якоїсь непривичної для них суворости. Але нїхто не витає панка на возику, не відповідає на його поздоровленя, лише ненастанний дїтський крик вєть ся довкола нього мов рій чмелїв і супроводить його аж до другої громадської лїси, де кінчить ся село. І супроводить далї, в опустїлі поля й толоки, і ще й до лїса біжить луна та перекидаєть ся зичними окликами:

 

— Біда їде! Гей, там біда їде !

 

А потім злобні співи:

 

            Гей там на горбочку

            Їхав дїдько в черепочку,

            А ми його не пізнали

            Тай шапочки поздіймали.

 

А старші люди, поважні ґазди плюють на слїди його колїс на вуличній куряві та приговорюють:

 

— Щоб ти карк зломав! Щоб ти не дочекав більше їздити сюди!

 

А проминувши непривітне село їздець скручує на міст і звільна підіймаєть ся на своїй бідї на високе узгірє, на якого краю червонїєть ся панський двір. Не перший раз він тут гостює, та сьогоднї має надїю довести своє дїло до ладу.

 

Пан Субота з жінкою сидить на ґанку та любуєть ся цїлим озерцем астрів та мальв та георгінїй та безсмертників і инших осїннїх цьвітів, що густо обсїли грядки перед ґанком. Побачивши комісаря Годієру на його візку він простягає против нього руку і витає його кивками простертої в верх долонї. А комісар усьміхаєть ся своїм деревляним обличєм, махає своїм цилїндром і ще глубше похиливши ся в’їжджає на панське подвірє аж до возівні, тут у вільнім куточку ставить свою біду, випрягає з неї свого коника, привязує його до плота і кидає йому жменю сїна з під свойого сидженя, а сам бючи себе долонями по відсиджених та болючих колїнах з тим самим безпредметовим усміхом іде до двора. Нїхто не виходить стрічати його, навіть пес припнятий біля буди не встає зі свойого леговища, а побачивши його вишкірює зуби, гарчить якось нерадо і потім знов закладає свою кудлату голову під задню лапу і звинувши ся обарінком спить далї там, де перестав перед хвилею.

 

Пан Субота стрітив його в передпокою, засукуючи руки.

 

— А, пан комісар, пан комісар! Усе на ногах, усе на возику! Щож вас сим разом приводить до мене? Чи все та сама стара турбота?

 

— Все та сама! — мовив комісар, стискаючи обі долонї пана Суботи. — Вона не дає менї спокою. Не можу витримати дивлячи ся на те, що тут дїєть ся. Ясновельможний пане, ви не повинні сего довше терпіти, не повинні під загрозою власної руїни.

 

— Щож таке страшне у мене дїєть ся? — з комічним переляком запитав пан Субота.

 

— Повне безправє! Повна девестація вашого добра. На власні очи бачу! В лїсї скрізь тілько й чуєш цюканє та скрип селянських возів, по стернях скрізь селянська худоба, толочить нові засїви, засуває рови. Не вжеж можна так легковажити собі власне добро?

 

— А щож я на се пораджу? — відповів добродушно пан Субота. — Сервітути за ними, то вони в праві. А шкоди та девистації такої страшної, як ви кажете, вони менї не роблять. Адже все робить ся під доглядом моїх людий і під моїм власним. Лїс винищують із сухарнику та вітрових зломів, на полях селянська худоба полишає більше гною, нїж робить шкоди.

 

— Патріархалїзм, вельможний пане, старий, перестарилий патріархалїзм. Пора нинї на нові погляди. На комунїзмі з хлопами не зайдете далеко і чим більше їх, тим більша буде ваша кривда. Нинї основний закон: що моє, того не даєш! Тілько на такій основі можлива раціональна ґосподарка.

 

— Ну, ну, пане комісарю, — мовив пан Субота силоміць садячи його на софі і сам сїдаючи біля нього, — не таке то все страшне, як вам видаєть ся. Певна річ, сервітути нам невигідні і спиняють подекуди раціональну ґосподарку. Та тут же один сам для себе не порадить нїчого. Треба чекати законної розвязки дїла.

 

— Чекати! Вам аби лише чекати! То ваш рай, то ваша надїя — чекати, — впадаючи в запал та аж захлипуючи ся говорив комісар. — А того не бачите, що біда не чекає. Надїєте ся на урядову акцію, так як би уряд був святий. А чи ви знаєте, що значна часть урядників Нїмцїв тягне за селянами і лагодять ся титулом отсих сервітутів обдерти вас із половини вашої батьківщини? Чи знаєте, яким духом віє против вас у найвисших сферах? Адже там ви все ще “unzuverlässig“ а то й „reichsfeindlich“, адже там богато високих голов про те тілько й думає, щоб вам укоротити руки на користь хлопства не з иншого, як тілько з полїтичного приводу. А ви сидите собі спустивши рукави тай граєте іділлю з селянами, що тілько й чигають на те, аби вас пустити з торбами. Не бійте ся, вони мають добрий нюх, тай не бракує таких, що їм нашіптують до вух дїявольські ради. А се не переливки, ходить о грубі мілїони, ходить, можна сказати о ваше житє або смерть.

 

Комісар аж задихав ся і урвав свою промову. Його худі груди заходили і спирали йому дух у горлї, а лице набігло кровю. Пан дивив ся на нього якось милосердно, мов на хору людину, хоч не можна сказати, що комісареві слова не трафляли йому до серця і не відживлювали там старих, панщизняних поглядїв на відносини до селян.

 

— Алеж пане комісарю! — аж крикнув пан Субота обіймаючи його за плечі, — хто-ж вигадав договорювати ся до такої сердитосте! заспокійте ся! Я не позволяю вам так говорити, а то бою ся за ваше здоровлє. Ще світ не кінчить ся, ще маємо час обдумати і оборудувати всякі справи. Ходїть лучше на гумно, відхлипайте ся троха і відпочиньте, тодї  й можемо поговорити спокійнїйше.

 

— Я спокійний! О, я дуже спокійний, — відповів усміхаючи ся пан комісар. — Але в мене бурить ся кров, коли бачу, як одиноке ядро галицької цівілїзації отак безрадно і без інїціятиви здаєть ся на ласку долї, на добру волю тої мужицької черняви, що рада би втопити його в ложцї води. Я не можу мовчати, мене серце болить.

 

— Ну, годїж бо, годї, — вцитькував його пан Субота і таки підвів його з місця та потяг із собою на гумно. Він добре знав, що обуренє пана комісаря в значній мірі нещире, що він грає комедію і бє на ефект, не маючи нїякої підстави так дуже розбивати ся за поправу долї дїдичів, а коли на хвилю вид знесиля і вичерпаня у комісари збудив його людське співчутє, то се ще не значило, щоб пан Субота справдї повірив у всї його перспективи. Він занадто добре знав сього пташка.

 

Пан комісар Годієна не був властиво нїяким комісаром. Колись за панщини він був мандатором, потім перейшов у службу до полїтичної власти, але не міг добити ся до якоїсь поважнїйшої урядової посади, займав становище з разу дієтарія, потім канцелїста при старостві, з вовчим апетитом вітрячи всякі можливі слїди, як би добити ся лїпшого хлїба. Перелом у аграрних і полїтичних відносинах Галичини давав таким людям богате жниво. В р. 1848 пан Годієра був урядовим аґентом провокатором, який дурив шляхту і заохочував її до повстаня, а рівночасно нашіптував селянам проти шляхти і готовив їх до кровавої контрреволюції в разї шляхетського бунту. Тепер він, не покидаючи свойого півофіціяльного становища при старостві зробив ся нараз опікуном і протектором поміщиків у їх боротьбі за знесенє севітутів і надїяв ся в замішанях, які правдоподібно виплинуть із того спору, спекти й свою печеню. В його інтересї було перти до щораз більшого заостреня відносин між селянами і дїдичами. Чи одна, чи друга сторона переступить межі лєґальности, йому все одно всміхаєть ся користь. Він заохочував селян до процесів з панами за неправно повідбирані в часї панщини рустікальні ґрунти і рівночасно видавав себе за чоловіка притьмом занятого обороною панських інтересів у великім сервітутовім спорі.

 

З такою метою він отсе вже два роки об’їздив увесь округ село від села, двір за двором і скрізь засївав зерно взаїмного недовіри, що й без того сходило буйно на ґрунтї управленім панщиною. Він вияснював хлопам їх кривди і пер їх до довгих та безплідних процесів, вияснював панам небезпеку, яка і їм грозить від селян і силкував ся зорґанїзувати з них тиху спілку для оборони їх власних інтересів. Сю оборону він розумів очевидно так, щоб пани силою спеціяльних фондїв підпирали свої інтереси, купуючи собі прихильників у низших і висших бюрократичних сферах.

 

Особливо загарливо він обробляв пана Суботу, бачучи в нїм чоловіка розумного і поміркованого в своїх видносинах до селян і надїючи ся, що коли сей виступить крутїйше, то за ним підуть инші пани і справа швидше дійде до якогось рішеня. Він раз у раз „отвирав йому очи“ на безвихідність положеня панів серед хлопської маси, на небезпеку проволоки та задавненя хлопських претензій, на можність корисного для панів полагоджегія сеї многоважної справи, що мас. першорядне значінє в цїлім розвою красних відносин. Він усе товк своє, мулив і мулив як тиха вода, з одного боку полошив свого слухача страшними вістями про урядові заходи коло щедрого надїленя селян папським добром, а з другого боку манив його блескучими перспективами швидкої і дешевої побіди.

 

— Ну, нї! — скрикнув пан Годієра вервнувши ся другого дня зі своєї екскурсїї по селї. — Того не можна витримати, що тут дїєть ся! Се нечувані річи. До якої скількости дерева вони мають право ? загляньте в інвентар! Прошу заглянути! Три, чотири фіри, так чи нї? А вони понабирали по двацять, по трицять! Цїлі гори дров навалили коло кождої хати. І ясний пан терплять се! Нї, зовсїм не розумію і дивити ся не можу. Адже се виразне: мане текель фарес написане на стїнах вашого дому, а ви не вмієте прочитати. І терпите всї надужитя. Жаль менї вас, ясний пане! І шкода моїх рад. Wem nicht zu raten, dem ist nicht zu helfen! Бувайте здорові!

 

Пан Субота всміхнув ся якось холодно і поклав Годієрі обі руки на плечі.

 

— Горячо купаний пан комісар, горячо купаний! Сядьте, відхлипайте ся. Наші інвентарі не знають такого виміру дерева, як вам здаєть ся, а кажуть „на міру потреби“. Селяни не вивозять анї одної гильки не огляненої моїми людьми.

 

— Чужими очима дивити ся, то чужими руками робити! — зовсїм сердито гаркнув пан Годієра.

 

— Я й сам переконав ся, що вони вірно сповняють мої інструкції і ви не маєте підстави докоряти менї чужими очима. Цїкавий я, як би ви поступили на моїм місцї.

 

— О, я би швидко зробив з усїм тим взірцевий порядок. Я-б зовсїм таку машину, що би фест скрипіла і дїло робила. Я вже всьому придивив ся і все обміркував. Представте собі...

 

— Слухайте, пане Годієра, — мовив йому пан Субота болючим, жалїсним тоном, — у мене тепер на голові стілько клопоту і власної родинної гризоти, що не маю сили представити собі що будь инше. І мушу виїхати на якийсь час, може на пару недїль. Приймете на той час заряд маєтку? Я нераз уже лишав його на економа, ну, але сим разом зроблю виємок для вас. Тілько глядїть менї, не наробіть скрипу в своїй машинї! Не горячіть ся, аби не довести до якої біди. З нашим мужиком треба обережно і тактовно, і я бою ся, що вам не стане терпцю й такту. А про те таки зроблю те, чого вам, як бачу, дуже хочеть ся.

 

Годієра аж засяв від сих слів, аж випростував ся, немов виріс о три пяди. Він усміхнув ся широко і запитав:

 

— Вельможний пан жартують?

 

— Нї, не жартую, а правду кажу. Ви так навертїли менї в голові своїми докорами, що я не бачу иншого виходу позбути ся вас, як отаку пробу. Робіть як знаєте і що знаєте, а там побачимо. Мінї голова тріскає від иншої гризоти, а ви причепили ся до мене як пявка. Ну, пробуйте, як вам удасть ся.

 

Годієра зачав ще щось говорити, що виглядало знов таки на опозицію, та пан Субота заткав собі вуха і крикнув знетерпливлений:

 

— Анї слова більше! Не хочу слухати нїчого. Буде вже того балаканя. Що сказало ся, на тім я стою.

 

І не прощаючи ся з Годієрою вийшов до свойого покою і замкнув за собою двері.

 

IX.

 

Пан Субота ходить по своїм замкненім покою, як медвідь по клїтцї. Він почуває тїсноту, а боїть ся вільного простору. Його голова тріскає, а думки мутять ся. Нарештї сїдає біля сього бюрка, на якому лежить розпростертий, дрібнесенькою, перловою калїґрафією писаний і декуди з виразними слїдами  слїз його дочки - ґрафинї.

 

Діставши той лист перед кількома днями він успів прочитати його вже з десять разів, а ще й доси він дивив ся на нього як на тяжкого ворога, як на їдовиту гадюку покриту перловою лускою. Він чув за кождим позирком на лист, як та гадюка запускає свої зуби в його серце; його руки хололи при його дотику, а перлові букви скакали перед очима. А про те якась фатальна сила ще раз і ще раз тягла його на ново читати той лист, троїти себе і доводи до одуру його змістом. А про те лист був написаний просто, щиро, без слїду фальшивої риторики, без тїни прюдерії, як і слїд замужній, високо моральній і освіченій дочцї писати до батька.

 

„Дорогий мій батечку!

 

Доси, за цїлих пять лїт мого замужнього житя моя переписка з тобою обмежала ся на звичайних чемних фразах і обмінї звісток про буденні домашнї події. Те, що було властиво змістом мойого пятилїтнього, можу сміло сказати, мойого пекольного (се слово підкреслюю) житя, лишило ся для тебе зовсїм чужим і невідомим, або, о скілько можу догадувати ся з листів мами, в найзагальнійших, неозначених контурах, без деталїв, яких нїхто не знає крім мене — і мойого мужа.

 

Я в тебе вдала ся. Я горда і не легко зігну ся. Я таїла свою муку в серцї і хиба пару разів за весь той страшний вона вибризькувала крівавими слїзми перед моєю мамочкою. Але всеї моєї недолї всего того, що я пережила й перетерпіла, вона також не знає і дай Боже, щоб і не дїзнала ся нїколи, бо її чиста, ангельська душа певно розірвала би пута її слабого тїла.

 

Тобі першому признаю ся, перед тобою сповідаю ся як перед конфесіоналом власного сумлїня.

 

Ти добре знаєш усю історію мойого першого пізнаня і моїх передшлюбних зносин з ґрафом. Ти сам уважав ґрафа по першім, припадковім познайомленю з ним (потім я дізнала ся, що він зваблений розголосом моєї нещасної краси сам шукав нагоди познайомити ся з тобою) за ідеал мущини, за чоловіка покликаного вже самою природою до якихось великих дїл. Геркулїчна постать, мужеська красота і вихованєм здобута ґрація та легкість рухів, значна освіта і скінчена досконалїсть товариських форм у високім стилю, все те подобало ся тобі і чарувало мою дївочу уяву ще доки я й на очи не бачила його.

 

Він написав лист до тебе, де зложив поклін менї, хоч і незнайомій йому. Він приїхав і я почула зразу якийсь холодний жах перед його силою, його красотою і його могутньою волею. Він говорив як самовладний князь, снував широкі пляни, був високо гуманний у розуміню людських відносин і вилїтав душею далеко поза тїснї межі наших галицьких пересудів. З тремтїнєм усеї моєї істоти я слухала його розмову, а хоча що до товариських звичок і я не чула себе низшою від нього, але все таки говорити з ним сам на сам, поводити ся з ним як з рівним собі я була-б нїза що не насмілилась. Заімпонував мінї незвичайно, як нїхто ще з людий знайомих мінї від молодих лїт.

 

І раптом, несподївано скоїло ся наше весїллє. Немов снїгова лявина впала на мою голову в шаленім розгонї. Я весь той час жила в ненастаннім одурі, ошоломлена, нездібна нї думати нї відчувати ясно. Я крутила ся немов золота мушка в шаленім вихровім вирі, не бачила і не розуміла нїчогісїнько з того, що дїяло ся довкола мене і отямила ся у-перве аж на шлюбнім коверцї під дотиком ґрафської руки.

 

Друге пробудженє, страшне і жорстоке понад усяку силу людського вислову, в якому я побачила себе від разу скиненою в безповоротну безодню, — се було моє пробуджене на шлюбній постелї.

 

Се прийшло так нагло, в такій нечувано дикій, варварській формі...

 

Моя рука й доси дрожить і не хоче писати далї, але чаша моїх терпінь занадто повна, моє сумлїнє занадто глибоко розворушене, щоб я могла мовчати... . . . . .  . . . . . . . . . .

 

А мій муж гуляв поза домом. Час від часу присилав післанцїв, щоб довідати ся, чи я вже здорова, присилав мінї коротенькі листки з поклонами і поздоровленими, але про поворот анї слова. Нарештї, коли по трьох тижнях лежаня і горячкованя я встала, блїда і змарнїла як після найтяжшої недуги, приїхав і він. Веселий, рожевий мов Аполлон у ранцї, він уже на подвірю дав себе чути розказами, які видавав службі, гавканями псів, що позбігали ся до нього і підскакували та скомлячи з радости лизали йому руки. Він швидко вбіг до мойого покою і ахнув побачивши мене.

 

— Ах, вибачай, моє серце! Я й не знав, що що ти тут! Але як же ти виглядаєш!

 

Я вжила всїх сил своєї душі, щоб усміхнути ся до нього і подала йому руку. Він узяв її в свою горячу долоню і зараз випустив; моя рука була холодна і майже безкровна.

 

Кілька тижнїв ми мали спокій; ґраф зрештою проводив той час переважно за домом, у гостях, на польованях або їхав до міста і гуляв там по свойому. А моя душа мучила ся невимовним смутком і я силкувала ся тілько ненастанною працею в кухнї та при господарстві вбивати невеселї думки, що мов докучливі мухи роями обсїдали мою голову. Що зо мною буде? Як менї жити з таким чоловіком? Чи від разу забирати ся і вертати до родичів, чи йти в світ за очи і шукати собі власного хлїба? Я не мала до кого сказати анї одного щирого слова, бо бачила й відчувала се від першої хвилї, що весь двір від малого до великого жиє мов під обухом під непереможним впливом панової волї, що кожде моє слово кождий жест вони передадуть йому. Я тремтїла сама перед собою, бо чула, що й мої думки мов підстрілені птахи падуть до долу під його переможним впливом.

 

Почало ся для мене важке і нерадісне житє в родинному ярмі. Крім принагідних нападів міґрени та инших жіночих хороб не могла я нїчого видумати. Та видно, що й сам він зрозумів мої зусїлля, з може збридив собі мене, бо минулої осени, користаючи з незвичайного врожаю пшеницї в наших сторонах і з добрих цїн на неї, виїхав до Парижа. Там він гуляв кілька місяцїв і вїдтам привіз собі чесну компанїю, трьох кокоток, для яких вибудував пишну віллю в нашім повітовім місцї. Ся вілля, положена в гарнім саду, хоч раз у раз щільно замкнена, здобула собі вже голосну славу в цїлім повіті як місце, де майже що ночи під проводом мойого ґрафа відбувають ся оргії з його вибраних приятелїв і тих француських дам, оргії, яких мерзоти не беру ся описувати, хоч мій ґраф кождого дня забавляє мене їх гумористичними описами. Се остатня фраза нашої супружоі любови, бо по за сим — куди вже далї?

 

А по за тим одна моя просьба до вас, дорогий таточку! Приїдте до мене! Виж певно вже обрибили ся в полї, а коли й нї, то ваш від’їзд на кілька тижнїв, може лиш на кілька днїв буде для мене великою потїхою і піддержить мене в моїм бездоннім горі. Яж зм сї лїта так рідко бачила вас, а тепер менї здаєть ся, що на ваш приїзд моя єдина, остатня надїя, що ваша присутність верне менї давню силу волї, давню енерґію і охоту до житя. Приїдьте, таточку, як найшвидше!

 

В моїй хорій душі клублять ся шалені помисли, пляни і бажаня, я ходжу мов у туманї і не можу нї на що рішити ся. Ваш приїзд буде для мене правдивим сходом сонця. Ваша дочка Женя.

 

Пан Субота справдї виїхав не гаючись. В тих часах у Галичинї ще не було зелїзниць, хиба з Кракова до Відня. Доводилось їхати чвіркою, значну часть дороги подільськими шляхами, які найменший осїннїй дощик перемінював на бездонні і невилазнї баюри, де бричка цїлими годинами сунула ся по колодки в густім болотї, а конї бродячи в ньому по колїна що десять хвиль ставали та відсапували. Цїлих десять день довело ся пану Суботї їхати отак із Грушатич до ґрафського села, ночувати в огидних жидівських корчмах, мокнути й мерзнути по дорозї. Він проклинав свою їзду, але серце вражене до глибини листом його дочки з болючою нетерплячкою рвало ся до неї і не давало йому думати про невигоди сеї подорожі.

 

Розумієть ся, що він на самперед заїхав до повітового міста, в якім мали відбувати ся оргії його зятя й його компанії. В готелї в якім він зупинив ся, знайшов ся зараз услужний жидок кельнер, що згодив ся за невеликий трінкґельд оповісти йому всї секрети „француської віллї“. Він постановив собі особисто зложити візиту свойому зятеви в такій інтімній обстанові і для того він просив увесь готелевий персонал і його завідателя таїти кілька день його приїзду, а сам замовив собі шлюсаря, щоб зробив йому ключ до брами, яка вела до француської віллї. В часї найблизшої оргії він опівночи тихенько під’їхав до віллї, отворив браму і подав ся пішки на подвірє. Тут його обскочили ґрафські гайдуки узброєні в револьвери, та він зараз зацитькав їх не лише своїм револьвером, але своєю повагою як батько ґрафинї і здобув собі вхід до віллї.

 

В якім станї застав там чесне товариство, сего він нїколи  не оповідав нїкому. Зрештою пробув там дуже коротко: явив ся в отворених дверях як дух Банка, зложив короткими словами свою велику пошану ясновельможному пану ґрафу і всїй його так чесній компанїї і замкнувши за собою двері лишив їх усїх їх дальшій забаві, а сам як стій, опівночи рушив до села, де жила його дочка.

 

Та о скілько візита в француській віллї дала повну сатїсфакцію його зацїкавленю і переконала його, що дочка в своїм листї говорила повну правду, о стілько його прибутє до ґрафського палацу і сама поява дочки значно розчарували його. Палац був значно занедбаний і обшарпаний, видно, що дуже слабо дбали про його удержанє. Натомісь дочка замісь траґічного настрою вибігла на зустріч батькови весела, щебетлива як пташка, в повнім розцвітї своєї краси, немов би на її душі не було нїякої траґедії.

 

Женя привитала батька весело, впровадила до своїх покоїв, розпорядилась у кухнї та в пивницї, заглянула й до стайнї, де вже стояла батькова четверня, а потім мов на крилах влетїла до покою, де сидїв батько і переглядав малюнки.

 

— Спасибі вам, таточку, що приїхали! — заговорила вона своїм чистим голосом, мов у срібний дзвінок задзвонила. — Та я не чекала вашого приїзду і тимчасом погодила ся з мужем.

 

— Ти з ним? — протяжно і недовірливо запитав пан Субота.

 

— Так. З ким же иншим мінї й годити ся?

 

— Алеж він так страшно знущав ся над тобою!

 

— Що було, те минуло, — щебетала панї Женя, мов непамятлива пташка. — Він тепер поправив ся.

 

— Ха, ха, ха! — у весь голос зареготав ся пан Субота. — Поправив ся! Бачив я вчора на влясні очи, як він поправив ся! Нївроку йому!

 

— Що, — скрикнула панї Женя ще веселїйше, — ви були може в француській вілї?

 

— Авжеж був. І підробленим ключем брагу відчинив, і від гайдуків револьвером боронив ся, та про те застав їх усїх серед найкращої забави. Тьфу на їх голови! Досить було одної хвилини, щоб оглянути їх усїх у найінтімнїйших позах і відвернутись і плюнути з обридженя. Та я не плюнув, а привитав пана ґрафа, я віддалив ся не ждучи навіть їх відповіди.

 

Женя розреготала ся своєю чергою.

 

— Щож, се нїчого не вадить, що бачили на власні очи. Я не бачила нїколи, але наслухала ся від нього доволї. Та все се швидко змінить ся. Зрештою я вдячна тим дамам і посилаю їм навіть живність із свойого дому. Менї се нїчого не коштує, а вони, таточку, увільнили мене від найтяжшої панщини, яку я переносила в своїм житю.

 

Батько слухав сих слів що раз більше чудуючи ся. Він похитав головою і озвав ся:

 

— Не розумію тебе, Женю! Раз ти гірко нарікаєш на свою долю, на своє пониженє, на його знущанє над твоєю честю і твоїм тїлом,  раптом годиш ся на все, що він робить і мало не похваляєш тих огидливих його оргій у француській віллї.

 

— Нїчого того, таточку, я не похваляю, нїчого пригаєного менї ним я не забула. Але в моїм важкім становищі мусить настати якась зміна, і для того я на якийсь час заключаю перемирє зі своїми ворогами.

 

— І для того відкидаєш на бік усї чесні традиції, які ти винесла з батьківського дому, і стаєш по сторон сего смердючого болота? — з гірким докором мовив батько.

 

— Перетерпівши стілько, як я перетерпіла стратиш і охоту до самого житя, не то до всяких традицій. Тепер мінї пристрасно, до фізичного болю вирвати ся з того болота, в яке мене між іншим віпхнула і ваша воля, таточку мій любий! Я вам не докоряю за се і нїколи не докоряла; виж бажали менї добра, не лиха. Але частина, маленька частина одвічальности за те, що стало ся, спадає й на вас. Ви занедбали мене в ті хвилї, коли я найбільше потребувала потїхи й піддержки в моїм гіркім станї, то хоч тепер не мішайте менї моїх плянів. Я вас попросила до себе і прошу й тепер, побудьте у нас кілька недїль, поки ми обробимо ся і виберемо ся в дорогу, нашу першу, справдї шлюбну подорож.

 

— Го, го, го, аж так тонко співаєш! — скрикнув до решти зафресований пан Субота. — Шлюбна подорож! Кудиж ви їдете і хто з вас їде?

 

— Всї їдемо, я і він. І певне забере з собою своїх демуазельок. Чому би мов не брати? А менї до них байдуже. Я буду з ними ввічлива по дорозі про людське око, хоч ненавиджу їх і бриджу ся ними всїми силами душі. Але сим разом ходить мінї о комедію, що має видіграти ся на траґічнім тлї. Не догадуйте ся нїчого, таточку і не розпитуйте мене нї про що. Все те ще в початках, не вяжеть ся одно з одним ще не більше нїж дикі концепти, що блискають у моїй бідній голові як блискавки в чорній хмарі, але я надїю ся, що таки по тій бурі засьяє денне світло і я таки вийду на кращу дорогу. А там уже побачимо ! побачимо! побачимо!

 

І вона як сорока на одній нозї поскакала до кухнї приспівуючи своє остатнє „побачимо“, а батько сидїв на софі битий важкими думами і буркотїв сердито:

 

— Говориж ти з жінками! Зрозумій їх логіку, не говорю вже психіку! Чи вона божевільна, чи справдї лише легкодух, чи може задумує щось дуже мудре, но жіноцьке мудре, таке як гордіїв вузол, що йому нї початку нї кінця не знайдеш? І я скажу після тої її промови: Побачимо, побачимо! побачимо! Бо більше нїщо й сказати.

 

X.

 

Поки там пан Субота сидїв серед широких подільських ланів і нудив ся — ґраф за той час рідко коли був дома, а про Суботову визиту в французькій віллї навіть не згадував, немов і нїде нїчого не бувало. Поки в ґрафськім палацу йшли пиняві приготованя до заграничної подорожі, в Грушатичах кипіло і клекотїло, як у кітлї. Пан Годієра почав підводити свою машину. Зразу йшло все дуже добре. Він засїв до писаня і писав невтомно „реляції“, себто по просту доноси на всїх і вся, що крутило ся довколо нього. Насамперед написав донос про свою хозяйку паню Суботову, у якої відкрив любов до селян, потуранє їх забаґанкам і часті сходини її з селянами в домі її зятя та довгі розмови при замкнених дверех та заслонених вікнах. Потім написав донос на всю двірську службу починаючи від економа а кінчачи псарем і конюхом, що крадуть панське добро, не пильнують дїла, волочать ся за сїльськими дївками І у всьому потурають селянам та за хабарі позволяють їм розкрадати панське добро. Розумієть ся, що ходячи день у день по селї і угризаючи ся з селянами за всяку дрібницю кождого дня приносив нові матеріяли для своїх реляцій. Обмалював і Думяка і війта і всїх присяжних; допікали йому особливо сїльські баби своїми кпинами та вигадками, і він совісно подавав про все те реляції і висилав до циркулу. Там урядники аж боки зривали зо сміху читаючи ті його реляції, подіктовані злобою і проняті тим юмором тїсних умів, що вважають себе неначе центром людськости і не відчувають своєї смішности.

 

Та від реляцій він швидко перейшов до виконаня своїх намірів, і тут наткнув ся на таку впертість, апатію та нехіть людий, що нераз аж пінив ся зо злости. Він велїв побережникам не пускати нїкого в лїс, та бачучи, що вони й вусом не ведуть у той бік почав сам бігати в лїс і виганяти селян, що чи то збирали сухарину, ламали сухе гиля, викопували пнї, чи то й так рубали здорове дерево. Поки натрафляв на старих, незасібних баб або піших селян, що на плечах носили вязанки дров, поти його крикам і лайкам удавало ся витурювати їх із лїса; але такі, що їхали з возами і рубали дерево визначене їм побережниками чи то за гроші, чи за роботу, не слухали його, кпили собі з нього або й відгрожували ся.

 

— Лиш би бучка взяти та хомянути біду раз по пицї, аби не кричала! — буркоче чоловік рубаючи дерево, поки пан комісар розсерджений скаче довкола нього та верещить та лає на чім світ стоїть. Так само було і в полї, з якого він велїв що дня зганяти всю селянську худобу, і кождого дня по полуднї знов бачив, що вона любісїнько пасеть ся на тих самих панських стернях. Його злїсть була невичерпана, його очи бачили, що всї кепкують собі з нього і нїхто й не думає слухати його, а він у всїм вітрив або інтригу панї Суботової, або економа, або Думяка та його жінки, і сердив ся і кляв і лаяв ся все в тій надїї, що прислужуєть ся пану Суботї і його ґосподарським інтересам.

 

Нарештї панї Суботовій стало того за богато і вона вимовила йому місце в своїм дворі думаючи, що він уступить ся зовсїм і поїде собі геть. Та не на такого наскочила! Годієра наробив вереску на весь двір, покликав ся на дану ясним паном повновласть і грозив урядовою екзекуцією свойого права. Тодї вже економ своєю власною властю велїв запакувати всї його манатки на його двоколїску, запрягти його шкапя і разом з тим добром відвезти його в село. Знов крики і протести Годієри, нові реляції до циркулярного старости „на власні руки‘‘ пана старости і з власних рук старости білетик: „Якого дїдька ви причепили ся до Грушатич і грушатицького двора? Зараз вертайте до міста і зложіть мінї устну реляцію !“

 

Пан Годієра одержавши сей білєтик аж сам не знав, як висловити свою втїху. Пан крайсгавптман сам особисто пише йому, жадає від нього устної реляції про грушатицькі відносини! Тепер він догодить усїм своїм ворогам! Тепер він покаже їм свою силу!

 

І не гаючись він поїхав, пробувши всього два дни у грушатицького арендаря, бо з селян нїхто не хотїв пустити його навіть на подвірє, не то що до хати. Він їхав як на празник, підспівуючи і не кваплячись і знов водив лисячими очима по селянських полях і панських ланах і лїсах, плюкав і сердив ся, де що робило ся не по його вподобі і снував нові пляни, як би позаводити тут нові порядки.

 

Його візита у циркулярного старости випала на жаль дуже не по його думцї. Староста не допустив його до слова, а вичитав йому остру нагану за його влїзливість і його дволичність, з якою він підбунтовує панів против селян, а селян против панів. „Я міг би зараз велїти арештувати вас і передержати в арештї до слїдства, але не роблю сего тому, що ви робили се з великої злости й глупоти, але не зі злої волї. Тепер бережіть ся. Я не входжу в те, чи і яку маєте повновласть від пана Суботи, може се лише панський жарт на те, аби вас спекати ся; але то вам кажу, не докучайте мінї своїми дурацькими реляціями і ведїть ся так, аби я більше нїчого не чув про вас!“ На тім він і махнув йому рукою на знак, що може йти собі геть.

 

Годієра ще отягав ся, видобував якісь папери із свойого бездонного шкіряного портфеля, та староста крикнув на возного :

 

— Вивести того пана!

 

По такім соромнім прогнаню пан Годієра під впливом своєї лютости подумав собі: Або — або ! Flectere si nequeo superos, Acheronta movebo! Не хоче мене пан, я оберну ся до хлопів. Побачимо, як він се стравить.

 

І він велїв везти себе до Грушатич, до коршми, де й закватирував ся на пару день, хоч і як жид не рад був сим разом свойому гостеви. Жид догадував ся, що пан комісар не добром дише против двора і бояв ся нажити через нього й на свою голову клопоту, але подумавши докладнїйше станув на тім, що в разї якоїсь немилої дворови акції можна буде від разу позбути ся комісари, досить одного слова.

 

Другого дня схопивши ся дуже вчасно зі сну Годієра пішов у село, щоб застати господарів іще дома. Одного за одним він пробував настроїти против двора. Були такі, що слухаючи його доказів чухали ся в потилицю і говорили: „Щож, як люди, так і я. Може би то й добре було на громаду, як би так стало ся, як ви радите, але я сам тому не голова. Скликайте громаду!“ Але деяким Годієрові думки зовсїм не подобали ся, вони бачили в них наклонюванє до безправства і грабіжу і або наділяли Годієру кпинами, або проганяли й грозили жандармами. Найцїкавійша була розмова з Думяком.

 

— І чого ви, пане, причепили ся до нашого села, як лист до мокрого? Що вам за охота пхати свої пальцї між наші двері ?

 

— Мене сам пан Субота просив. Мінї повновласть дав. Погляньте, ось вона!

 

— Вже я дивив ся на неї, але знаю й її історію. Пан закпив собі з вас, аби позбути ся вашої настирливости, а вам здаєть ся, що він справдї потребує вашої поради й помочи. А я кажу все своє, що краще-б вам забирати ся до міста і покинути нас, щоб буває часом...

 

— Що, що? — перебив його Годієра таким різким окриком, як піянє когута. — Ви страшите мене? Го, го, ваших погроз я не бою ся, від усякого нападу потрафлю оборонити ся, а урядова одвічальність, се також моє дїло: я й перед властями зумію оправдати ся.

 

— Про вашу вмілїсть у тім напрямі я переконаний, але все таки рад би знати, до чого ви хочете довести нас ?

 

— До вашого добра, — живо заговорив Годієра. — Всї давнї лїси й толоки, описані ще в йосифінській метрицї, мусять бути вам звернені. Всї пізнїйші пустки, загарбані панами і заінвентовані Гауером на панську власність, будуть вам віддані. Чогож вам більше треба? Панського ви не жадаєте, але того, що вам правно належить ся, маєте право домагати ся правною або й неправною дорогою. Се вам моя думка. Хто швидше візьметь ся до сего дїла, той лекше зможе дійти до своєї мети, бо потім готово бути запізно, коли рушать ся инші села. А вони певно рушать ся, бо по цїлім краю селяни аж пищать на свої кривди від панів.

 

— Наші люди не пищать, — мовив Думяк.

 

— Не слухайте того. Всї, особливо біднїйші, дуже-б радї, але не мають відваги починати. Ви могли-б додати їм такої відваги.

 

— Відкиж я до того приходжу? — здивував ся Думяк. — Вам справа ясна, то ви й заохочуйте до неї людий. А я хиба мушу вірити вам на слово, а сам того не знаю докладно.

 

— Ну, добре, — мовив Годієра, — то скличмо громаду, поговоримо про се з громадою.

 

— І з тим до мене не удавайте ся, бо відки я до того приходжу? Я не війт і не жадна старшина в громадї, хто піде за моїм голосом ? Ідїть до війта!

 

На сьому розмова й скінчила ся. Годієра пішов до війта і доти бляґував йому про свою комісарську повагу, поки війт не обіцяв йому вислати присяжного по хатах, щоб кликали господарів на суботу вечір у коршму, „без примусу, а хто цїкавий послухати пана комісаря".

 

Таких цїкавих не так на комісари як на саму коршму знайшло ся не мало. В суботу вечір народ щільно заповнив усю коршму і всї сїни і прилежний ванкир, і з якого двері вели до головного коршемного поміщеня; прийшов і війт і вся громадська старшина, прийшов і Думяк. На комісаря прийшло ся досить довго ждати. Він попередньої ночи бачив погані сни, весь день йому було зовсїм нїяково на душі, голови не брав ся нїякий концепт тої промови, яку він мусїв сказати до народу, тай сам той народ видав ся йому тепер якоюсь темною, важкою силою, а зовсїм не соломою здатною до швидкого підпалу. Та він нарештї таки наважив ся і війшов якось поквапно, мов додаючи собі відваги, до коршми. Люди розступали ся якось лїниво перед ним даючи йому дорогу до стола. Він „на потуху“, як жартував дехто з селян, випив чарку горілки і виступивши на ослін та оперши ся о стїну почав балакати.

 

Бесїдник він був неособливий і невправний. Підносячи голос замісь дїйсного пафоса робив ся пискливим і комічним, часто зупиняв ся шукаючи слів, одним словом, не робив на селян нїякого вражіня.

 

— Аби ви знали, хто я такий, — так розпочав він свою промову, — то мушу сказати вам дещо про свій рід і походженє. Знаєте, недалеко від Галичини край Чехію і його головнї, ріки Велтаву та Лабу і його міста Прагу та Болеслав. Оттам жив мій рід, славні ритіржі на Болеславі. Вони були учасниками чеської слави, бороли ся в усїх битвах, до яких виступало чеське військо, а в кровавій битві на Білій горі сміло пролили свою кров за чеську справу. По тій битві ті члени нашого роду, що ще лишили ся живі, мусїли тїкати з рідного краю.

 

— А коли тото було? — запитав хтось із натовпу селян.

 

— О, то було давно, ще 1622 року, буде тому 250 лїт.

 

— Ще лиш буде, а доси лише 234, — підхопив Думяк, що встиг у однїм моментї обчислити дїйсну ріжницю.

 

Почув ся голосний регіт зібраного люду, а Годієра поглянув на Думяка таким оком, як на свойого смертельного ворога. Думяк завважив се добре, але сидїв спокійно при столї та слухав дальшої промови.

 

Годієра почав далї довго і нудно оповідати про пригоди та переходи чеських еміґрантів і дотяг нарештї до того, що його близші предки розбрились по світї, деякі покинувши свою чеську віру вернули назад до Чехії, инші пішли в службу ворогів і винародовили ся.

 

— Гарна родина, нема що сказати! —буркнув під вусом Думяк, і знов із грудий селян стовплених в ожиданю чогось цїкавого вибух голосний регіт.

 

— Ну, чого смієте ся? — розсердив ся пан Годієра. — Тут не сміяти ся, тут плакати треба над тими, котрих тяжкий утиск позбавив усього найсвятїйшого кождому чоловікови. А ваша доля хиба краща ? Ви менше витерпіли від польської самовлади?

 

— Але ми нїкуди не тїкали і своєї мови анї віри не затратили ! — гордо крикнув Думяк. — Як же ви рівняєте себе з нами?

 

Комісар не знав, що відповісти на се, а сміхи і кпини  селян дратували його щораз дужше. І він почав далї досить уже нескладно плести про свойого батька, що був цїсарським  урядником і за надужитя своєї власти був прогнаний з уряду, бідував довгі лїта страшенно, поки через протекцію якогось можного пана йому не призначено урядового становища в свіжо набутій Галичинї.

 

Люди нетерпливо слухали сеї бесїди, а дехто почав переривати її окриками:

 

— Що нас то обходить ? По що все те говорите ? Ми вже знаємо тих славних чеських урядників. Говоріть до річи, що маєте нам сказати. Нам нїколи слухати ваших байок.

 

Комісар знов розсердив ся, особливо роздув його злїсть вислов про байки.

 

— Що там за байки! Хто може тут говорити про байки ? Я вам говорю про те, чим моє серце наболїло, а ви то вважаєте за байки!

 

— Овва! Наболїло! А по вас і не пізнати того! — весело закинув Думяк, і знов загальний регіт наповнив усю коршму. — Ану, скажіть нам тепер про себе, най знаємо, що ви за птиця!

 

Комісар ще дужше змішав ся, немов і не надїяв ся такого питаня. Він знов глянув на Думяка тим оком, що на пса, і перескакуючи на комічно плаксивий тон почав жалувати ся на свою долю.

 

— Щож я вам скажу про себе ? Било мене нещастє весь вік. Мене вигнали зі школи...

 

— Га, га, га! — реготали ся люди. — А за що?

 

— Дурний був, не хотїв учити ся, — проплакав Годієра.

 

— Га, га, га! Дурний був, дурний і остав ся, — гукнув Думяк і новий регіт заповнив коршму.

 

— Потім я вступив до уряду і почав дослугувати ся...

 

— Вислугувати ся, не дослугувати ся, — поправив його Думяк. І додав устаючи з місця:

 

— Знаємо, знаємо, як ви вислугували ся ріжним урядникам починаючи від пана старости, а кінчачи остатним возним та гайдуком. Як ви в процесах фальшували свідоцтва, крали ферлядунки, аби покривджена сторона не стала на термін, як ви для урядників достарчали кухарок і мамок, які паскудства ви робили з жидами і ссали кров із селян, що приходили до вас за порадою і підмогою. Знаємно се все і не потребуєте нам про се оповідати нїчого, бо хиба набрешете, а правди не скажете.

 

Комісар скрутив ся мов ужалений гадюкою і крикнув:

 

— Силою свого уряду арештую вас, Костю Думяку! Буду з вами мати справу в судї.

 

— Овва, арештуєш! А на якій підставі?

 

— Бо ви ображаєте мене. Я маю право арештувати вас і зараз відставити до суду. Я урядовий комісар.

 

— Брешеш! — ревнув із усеї груди Думяк, — який ти комісар? Старостинська драпічка, що стратила вже ласку у старости. Я не бою ся твоїх дурацьких погроз, а на суд я позиваю тебе. Я тобі докажу, як ти бунтуєш панів проти хлопів, а хлопів проти панів. Я тобі викажу перед судом і перед усїм світом, що ти не комісар, а хиба світова курва!

 

— Га, — скрикнув Годієра своїм пискливим криком, немов хтось вбив йому шило в задницю, і зірвавш ся зі свого місця прискочив до Думяка і плюнув йому в лице.

 

Всї ахнули, та Думяк, що сїв був під час своєї промови, не рушаючи ся з місця відхаркнув і плюнув також йому в самі очи.

 

— Так? — запищав комісар обтираючи ся хусткою,—то ти, хаме, смієш плювати на мене? Так отже тобі за се!

 

І він ще раз підскочивши вдарив Думяка в лице.

 

Та тут стало ся щось дивне, хоч зовсїм натуральне. Думяк зблїд моментально як труп, підняв ся з сидженя, замахнув своєю велитенською долонею, і придержавши лївою рукою Годієру, що вже пустив ся був тїкати, мов довбнею вдарив його в голову. Годієра анї разу не пікнув. Його руки й ноги затрепали ся судорожно, з горла видобуло ся кілька разів важке хлипанє, немов утопаючого, що ловить повітрє, і він покотив ся на землю. Згас як задута сьвічка.

 

Вся коршма ахнула. Те, що стало ся на їх очах, було таке нагле, незвичайне, а при тім таке натуральне, як якась елементарна поява в родї громового удару. Нїхто не ворухнув ся в першій хвилї. Сам Думяк остовпілими очима дивив ся на остатнї корчові рухи своєї жертви, а потім успокоївши ся плюнув і знов сїв за столом на своїм місцї.

 

Перший отямив ся війт. Приступив до Комісари, посмотрив його руку, прислухав ся до груди, похитав головою і сказав:

 

— Небіжчик.

 

Нїхто з селян не сказав звичайного в таких разах „Царство йому небесне“. Всї з жахом дивили ся на теплого ще трупа. А війт обертаючи ся до Думяка промовив :

 

— Ну, Костю, а що з тобою буде ?

 

— Маю в Бозї надїю, що нїчого не буде. Моя душа чиста. Ви бачили і чули все, беру вас за свідків. А завтра відвеземо трупа до міста; я ставлю ся до суду. Добранїч вам усїм.

 

І з тими словами він узяв свою шапку і вийшов із коршми.

 

XI.

 

Наблизило ся велике, рокове свято Різдво. Зима приїхала на білім кон: і покрила поля білою наміткою. В лїсах заскрипіли конарі під ваготою снїгу, ріки задубіли під її острим подихом, медведї ссали лапи в своїх таврах і дрімали зимовим сном, а люди гріли своє тїло овечими, лисячими або вовчими шубами.

 

Село виглядало як громада круглих снїгових могил, між якими вили ся вузенькі рівчачки, се стежки прокопані від хати до хати, і один ширший, довгий ярок — се дорога прокопана в сяжневім снїгу здовж села аж до ріки. Під тою важкою, білою покрівлею сумирно спало село, мов під пуховою периною, тілько замісь дїйсного сну там ішла ненастанна, тиха, домашня робота: стукали цїпи по токах молотячи біжє, звонили молоти в громадській кузнї, фуркотали веретена по хатах і лили ся піснї, туркотїли голоси казок та загадок по запічках. Хиба що сама природа, щоб не надто вже глухо дрімати, будила свою музику, сердитий „стоковий“ вітер, що вибігаючи з далеких рівнин Сібіру різав мов ножем своїм грізним подихом, свистав, вив і гудїв своїми крильми, ломав дерева в лїсї і здіймаючи безмежні снїгові хмари на полях котив їх як обложні машини на села. Та все те не лякало людий. Вони затирали жилясті руки та здибавши один одного знай примовляли:

 

— Гій, мороз, мороз! Боже його примнож!

 

— А ще й вітрець — божа сила! — додавав звичайно другий.

 

В сам день святого вечера вітер утих, небо вияснило ся, а хоч мороз потис іще дужше, та про те люди бадьорили ся і дивили ся якось привітнїйше на світ, як звичайно. Хоч то день робучий, та про те сьогоднї ждала їх не зовсїм звичайна робота. Майже половина села, мужчин і жінок вибирала ся до міста, де на сей день була визначена судова розправа против Костя Думяка. Від самого ранку перед хатами стояли сани устелені соломою та навантажені вязанками сїна, а в хатах горів огонь, а над стріхами здіймали ся довгі та високі стовпи блакитного диму. Ледво ще сонце обідріло ся гаразд, почали на подвірах фиркати конї запряжені до саний, ждучи дороги, а в хатах хозяїни їли на борзї горячий борщ з бобом або фасолею, брали за пазуху по пів бохонця хлїба, по жмінцї соли та по дві головцї чеснику і попрощавши ся з ріднею сїдали на сани. Декого не хотїла жінка пустити самого, то й мостила ся за ним на задї; більша часть спрягала ся для сеї їзди з двох або й трьох хат; їхали й такі, що не мали свойого тягла а присїдали ся на чужих санях, так що на кождих було четверо душ. Двацятеро саний одні за другими вирушили гуськом у дорогу, мов шнур журавлїв потяг ся по білім, снїгами завіянім полї, на якім учора до пізної ночи прокопувано дорогу аж до Нестанич, біля яких ішов уже цїсарський гостинець.

 

А Кость Думяк стрітив сей ранок у слїдчім арештї, в якому пробув отсе вже два місяцї від свойго арештованя. Він був блїдий і стомлений довгим, примусовим супокоєм та браком руху, та про те не падав духом. З ним поводили ся в судї досить чемно, дали йому казню з тих поряднїйших, у які не саджено злодїїв та грабівників, йому позволено мати свою постїль і кождої недїлї бачити ся з матїрью й жінкою, які нїколи не занедбували користати з сеї ласки. Отак минули йому сї два місяцї і він хоч сумний та пригноблений своїм положенєм, усе таки не нарікав на нього і спокійно ждав розправи.

 

Розправа була над сподїване коротка. Прокуратор виголосив свій акт оскарженя по нїмецьки, спокійно і безсторонно, виясняючи всї моменти сего незвичайного дїла. Суддї-Нїмцї вели одначе розправу по руськи, випитали зразу самого Думяка, потім пана Суботу в справі його повновласти даної Годієрі, потім економа і кількох двораків у справі поводженя Годієри в дворі, а нарештї селян з війтом і присяжними на чолї в справі остатньої, фатальної пригоди в коршмі. О четвертій годинї розправа скінчила ся короткою, більше формальною нїж річевою промовою прокуратора і трибунал пішов „на уступ“, а по чверти години голова трибуналу винїс і оголосив присуд, яким признано Костя Думяка винуватому вбійстві „приватного урядника Антона Годієри“, але з огляду на провокацію покійника і на цїле його несумлїнне поводженє з селянами і дїдичами, далї з огляду, що сам Думяк від разу признав ся до своєї вини, як також з огляду на його двомісячний слїдчий арешт йому даровано решту кари і кошти процесу. Присуд був як на ті жорстокі часи реакції, коли про суди присяжних не було ще й думки в Галичинї, а трибунали судили тяжших провинників дуже часто по вказівках полїтичної власти, дуже лагідний і гуманний, і не диво, що селяни, що на судовім подвірю терпливо на морозї чекали кінця розправи, при появі свобідного Думяка вибухли мимовільними окриками:

 

— Жива правда в Бога! Най жиє наш Кость Думяк ! Най жиє цїсарський трибунал, що не боїть ся судити по справедливости!

 

І великою валкою, з Думяком по серединї, вони посунули з судового подвіря, місячи ногами посїрілий від їх чобіт снїг. Та ось на самій брамі їх перестрів пан Субота, що ждав тут зі своєю каритою, запряженою в чотири огнисті конї. Він поздоровив громаду свідків, а потім обертаючи ся до Думяка обняв його і поцїлував ся з ним і голосом душеним сльозами промовив:

 

— Ну, Костю! Доси я вважав тебе анархістом і бунтівником, але тепер бачу, що помиляв ся. Ти чесний чоловік і варт бути моїм зятем. Ходи, сїдай зо мною в мою кариту, бо й так, бачу, твої сани не виїхали по тебе! А вас, панове свідки, прошу завтра всїх до себе в гостину. Попробуємо відновити стару приязнь на новій основі.

 

Селяни дружно закричали: — Віват наш пан Субота ! Віват ! Най жиє! — хоч переважно слабо розуміли, що се має бути та стара дружба на новій основі. По свойому зрозумів їі Думяк як мимовільний вислов радісного зворушеня свойого тестя, і горячо стискаючи його руку в своїй долонї пішов з ним до карити, яка зараз же рушила з місця.

 

І знов довгим журавлиним ключем потягли ся селянські сани з міста. І знов не було в них анї сміхів, анї співів — раз що се сьвятий вечер, а друге, що й нагода була поважна. Темнїло небо, а потім звільна прояснювало ся зорями, коли вони вернули до свойого села. Тут перед громадською лїсою на них ждала велика юрба народа, що виринула сюди чекаючи їх повороту, а при їх наближеню вибухли всї дружним окриком:

 

— Христос раждаєть ся! Славіте!

 

Пан хотїв везти Костя до себе на вечерю, але сей випросив ся: йому любійше буде провести сей святий вечір у власній хатї, з жінкою і матїрю й дїтьми. І пан тесть зуважив просьбі зятя-мужика.

 

А по селї по якій годинї тиші, коли йшла рокова, церемонїяльна вечеря з примівками і обрядами по старому звичаю, з дїдухом і кутею, почали ся веселї колядкові співи про те, як Бог родив ся і всї святі раду радили, яке-б йому імя дати, а пречиста не згодила ся анї на Петра, анї на Павла, тілько на „самого Cyca Христа“, або про те, як Бог з ангелами міряв небо й землю. Вони лунали аж до півночи під зоряним, тихим небом.

 

XII.

 

Вже й півнїч минула, а пана Суботи сон не брав ся. Привитавши ся з жінкою і заспокоївши її що до долї молодшої дочки Галї й її дїтей (вона мала троє, два хлопчики і одну дївчинку)  він в часї скромної вечері під боком жінки якось ступнево сумнїв, нарештї стратив апетит і поклавши жінку в її ліжко та заслонивши його фіранками сам пішов до свойого покою і тут знов почув у душі якусь дивну трівогу, що гнала сон від його очий. Не роздягаючи ся він пустив ся знов ходити туди й сюди по покою, мов кінь у киратї. Його думки як сполошені птахи лїтали і, бачилось, раз по разу били ся о якісь чорні хмари. Тут Кость Думяк уявляєть ся йому ворогом, та його лице міняєть ся напруго і з-за здорових вусїв Думякових до нього всьміхаєть ся противне, цапине лице Годієри. Нова хмара виринає праворуч — се громада нїби то збунтована проти нього темними духами, і тут же з лїворуч проблискує непевне, але якесь радісне світло, мов запевненє, що з громадою таки буде можливе краще житє, коли темні духи розвіють ся парою. Та чим раз частїйше з поза тих понурих уяв виринало в його душі щось инше, мов безмежна панорама якогось чужого, далекого, сонцем залитого і пахощами надиханого краю. А по тім краю мов богиня по раю ходить якась жіноча постать осяяна рожевим блиском, заслонена золотим, ледво прозірчастим серпанком, ходить тихо і звільна поводить руками, простягає їх до нього, до свойого батька, кличе його що сили, але йому ледви чутно, ледви бренять відгуки її слів:

 

— Таточку! Я гину! Мене кусає ненаситна і кровожадна гадюка захована в фалдах мойого пурпурового плаща. Таточку, злети зі свойого ложа, лети до мене, ратуй мене!

 

А коли його душу шарпає розпука і він рад би злетїти соколом до неї, то чує, що його немов приковано до землї, немов тоненьким та міцним ланцюхом присилено до точеного та полїтурованого сїдала. Він бє себе в лице руками, мов увязнений сокіл трепле крильми і кричить усїм своїм нутром, усею глибиною наболїлої душі:

 

— Доню моя! Золота моя! Озови ся мінї! Скажи, напиши словечко, куди ти лїтаєш, на якім мїсцї тужиш і плачеш, від чого гинеш ? О, я знаю, від чого! Але-ж ти перед виїздом потїшала себе, що все ще буде гаразд, що ти поєднала ся з ним. Деж ти тепер, голубко моя? Чому від твойого виїзду ти не подала мінї анї чуточки про себе, не написала анї слївця, не переказала хоч би шумним вітром, не передала хоч малою пташиною? І чом такі страшні почутя мучать мене? Що ти давно вже згибла і пропала, що твій кат посміяв ся над тобою і пхнув тебе в синє море, в якому ти надїяла ся знайти собі лїк та освіжене ? Чи може він замкнув тебе в відлюднім манастирі, замурував у запустїлім замку, запродав якійсь нечистій силї? Чи може ще гірше, на вино, на карти та на своїх кокоток пропустив усе своє й твоє добро і покинув тебе десь у многолюдному, непривітному містї, або де в селї серед жорстоких та захланних людий? Голубко моя срібнопера! Озови ся до мене хоч крізь сон, нехай знаю, де тебе шукати! Нїчого не пожалую, анї гроший анї всего маєтку, анї свого здоровля, щоб тілько ти до мене вернула. О я дурень, що пустив тебе з ним у дорогу! О я старий, безтямний, безмізкий дурень ! Нехай би ґраф сам собі їхав зі своїми метресами, нехай би й голову собі зломав або зійшов на жебрака, — але я, по що я пустив із ним свою дитину? Видно Бог мене хотїв покарати і відняв мінї розум, заглушив моє батьківське серце і воно дало мінї розстати ся з нею мов на одну днину задля якоїсь любої візити в сусїдстві. А тепер ось тобі, старий дурню ! Тепер жалуй і плач і хоч по стїнах дери ся, нїщо вже не поможе.

 

На пана Суботу від самого початку острої зими часто находили такі припадки смутку й мелянхолїї, але ще нїколи вони не були такі сильні і болючі, як сьогодня, сеї зоряної а так зловіщо тихої і глухої ночи. Він похилив чоло на стіл і важко розплакав ся, а виплакавши ся і обтерши хусткою мокрі очи, немов рішивши ся на щось страшне і неминуче підійшов до вікна, відчинив його не вважаючи на тріскучий мороз і вихилив ся з нього горішньою частю тїла на двір.

 

На нього вдарило морозом, але він не чув його дотику на своїм горючім лицї. Він вухом ловив бездонну тишу, поринав у нїй як нурок у морській безоднї та не мав надїї анї дна дістати, анї назад вернути ся. Оттак немов одубів на довгі мінути.

 

Але слухай! Що се? Чи тиша різдвянської ночи прокидаєть ся зі сну? Чи то в нїй починає чутно бити ся її таємне серце ?

 

Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!

 

Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!

 

Зразу неясно, мов крізь сон доносить ся до слуху пана Суботи.—Що се таке? — повторяє він безтямними.

 

— Се в тебе самого так серце бєть ся, — шепче йому якась несміла думка. Та він прислухаєть ся лїпше — нї, не правда! Його серце бєть ся якось лїниво, звільна, мов обезсилене болем, а те там, у бездонній глибинї різдвянської тиші стукає цупко, швидко, три-чвірковим тактом:

 

Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!

Тук, тук, тук! Тук, тук, тук;

 

Що се може бути? Стукіт робить ся чим раз виразнїйший, але темпо його все рівне й однакове, як стукіт доброго годинника. Все близше! Все близше! Пан Субота знов вихиляєть ся з вікна. Його зір панує з гори над широким простором дороги, що веде з міста до Грушатич. Дорога лежить мов довга, проста борозна на білому полї, але вона спить глибоким сном, на нїй не видно анї мушечки живої. Стукіт виходить не з сеї дороги, а немов із глибокого нутра землї, де почало бити ся якесь шалене серце. Але пан Субота не може відірвати очий від снїгової борозни за селом, стоїть біля вікна заперши в собі дух і дивить ся, і слухає, дивить ся надслухуючи. Тук, тук, тук...

 

Але що се? На білій дорозї виринуло раптом немов кроваве око. Одно однїське, кроваво - червоне. Виринуло і стоїть собі, анї не ворухнеть ся. Немов лежить на голім, гладкім снїгу і жевріє. І від нього, так, виразно від нього йде дужше, що раз дужше стуканє:

 

Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!

Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!

 

У пана Суботи щось починає запирати дух у груди, корчити пальцї на руках... Він сам не знаючи, що робить, ховає руки в кишенях штанів, але анї на крок не відступаєть ся від розчиненого вікна, анї на мент не зводить свого зору з того кровавого ока, що жевріє там на снїгу облитім зоряним світлом.

 

Око не ворушить ся з місця, але росте, швидко росте, двоїть ся. Тепер уже виразнїйше видно: се не одно око, але якась темна тїнь що хвиля заслоняє одно око, а друге жевріє раз у раз. І тук, тук, тук. — Що се за стуканє? Перед кровавим оком видно не одну темну тїнь, а дві. А за тими двома тїнями виринає нараз більша, ширша, якась безформна і чоріна тїнь.

 

Пан з жахом відвертає очи й лице від сього привиду. Пізнав, що се таке! Се смерть його їде до нього своєю брикою і своїми демонськими кіньми з кровавими очима. Була хвиля, і в ньому душа стала ледовою і нї за що в світї він не обернув ся-б і не глянув би на той демонський привид. Але той чар тривав лише пару хвиль. Збираючи до купи всї сили своєї душі пан ще раз поглянув у вікно. Що за диво! Дорога лежала пустїсїнька, на нїй не було анї демонїчних коний, анї їх кровавих очий, анї великої чорної маси за ними. Було тихо, пусто і мертво. І стуку не чути, нїчого.

 

Але пан іще не може відвернути очий вікна. Дивить ся, вдивляєть ся в найдальші кінцї дороги, де вона безслїдно зливаєть ся з тьмавим небом — не видно нїчого. Та нараз щось немов торкнуло його: поглянь близше! І він глянув, і з його груди вирвав ся ледви чутний окрик безмежного жаху:

 

— А !

 

Йому закрутила ся голова, духу в груди раптом не стало, волосє притьмом пішло в гору.

 

Се була хвиля омертвіня.

 

Потім на силу розтулює очи і дивить ся.

 

По замерзлій дорозї, що від грушатицького моста сїрою ниткою скісно завішеною в повітрі на білім снїговім тлї сунеть ся щось велике, чорне. Брика з якимось тягаром. Конї чорні як кати ступають повагом, по мягкім снїгу і без найменшого стуку. Плинуть радше, нїж ступають. А з понад їх голов у зоряний простір вистарчає голова візника, голова пана Годієри з широким ротом, хижацьким, заостреним носом і з острою, козячою бородою. Він сидить недвижно на своїм сидженю, його хребет згорбив ся, одною рукою держить кінські віжки, а другою опертою ліктем на колїнї, нерухомою держить батіг і мірно, що хвиля в рівних відступах часу помахує ним над кінськими головами. Брика також не туркоче, пливе як човен снїговим морем до двора, просто, звільна під гору, все близше, близше... Пан не чує нїчого, тілько впирає всю свою душу в світ зір. Він не чує нїчого, лише бачить, як перед брикою нечутно, без найменшого скрипу і брязкоту відчиняють ся важка, грубими штабами окована брама, як брика сунеть ся подвірєм, близше, щораз близше до двора і — раптом щезає під замком. Пан механїчно, безтямно відступаєть ся від вікна не зачиняючи його, обертаєть ся лицем до дверий, а вухами силкуєть ся ловити хоч би найменший шелест, не мовлячи вже про стук кроків.

 

Не чує нїчого.

 

Нараз так само безголосно відчиняють ся двері його покою, входить висока, чорна постать з чорним непрозорим серпанком на лицї — і кидаєть ся до нього.

 

— Ах! — скрикує пан мов від передсмертного болю.

 

— Ax! — скрикує рівночасно чорна постать. І обоє разом падуть майже нечутно, мов зівяле листє на мягкий ковер, яким вистелений покій.

 

А з сїний заглядає до покою глупо всміхнена, з цапиною бородою морда візника, що принїс куферок чорної дами, одинокий її пакунок. Побачивши пана й чорну даму зомлїлих, без руху, простягнених на коврі, він не злякав ся, здвигнув плечима, а побачивши відчинене вікно обережно обійшов їх обоє, щільно замкнув і зариґлював вікно, вернув ся до дверий, пождав хвилю, чи не прийде хто, а бачучи, що нїхто не приходить, тихо як дух потонув у пітьмі, що стояла в сїнях, вийшов на подвірє і за хвилю знов чуло ся ритмічне: тук, тук тук його екіпажа.

 

XIII.

 

А другого дня велично зійшло сонце, радістю розяснило ся небо, тріумфом задзвонили дзвони по церквах на знак і на честь великого свята. Лише в Суботовім дворі було тихо. Пана і ґрафиню, яких служниця застала вранцї в тім самім місцї, де вчора попадали — він знеможений наглим зворушенєм, а вона виснажена довгою дорогою саньми на морозї, — попереносили слуги на лїжка і понакривали щільно, позатоплювали в печах і ходили на пальцях, щоб не збудити їх. Вони не чули різдвяних дзвонів, що з супротилежного горба знай розливали ся радісним рокотом, не бачили величнього світила, що обливало все небо зразу царським пурпуром, потім литим сріблом, а нарештї щирим золотом. Вони спали аж до осьмої години. А коли ґрафиня прокинула ся і побачила нахилене над собою, все ще трівожне і затурбоване лице батька, то поперед усього зареготала ся як срібний дзвіночок, потім голими руками обхопила батькову шию, пригнула його голову до себе і цїлувала палко, пристрасно, а потім випурхнула з ліжка і скрикнула:

 

— Таточку, я свобідна, свобідна, свобідна!

 

— Від чого свобідна, дитино моя ?

 

— Не від чого, питай, а від кого. Від нього, мойого мужа і ката.

 

— Деж він подїв ся?

 

— Лишив ся в Венеції.

 

— І пустив тебе до дому?

 

— Пустив, таточку, бо мусїв.

 

— Ти узискала розвід?

 

— Узискала? Нас розвело море, оте чудове, сапфірове венецьке море.

 

— Не розумію, що хочеш сказати сим, моя дитино.

 

— О, тут секрет, мій великий секрет! — мовила вона і сама жахнула ся, скочила до дверий, глянула чи не підслухує хто, а потім обнявши знов батька за шию і притуливши ся до нього шепнула йому до вуха:

 

— Я вбила його!

 

Пан Субота весь закаменїв і мимовільним рухом руки відсунув її від себе.

 

— Ти... вбила... його? — простогнав він ледво переводячи  дух.

 

— Так, таточку! Але лише морально. Адже бачиш, що я свобідна, що мене пустили, не арестували. Я чиста перед світом, а на сумлїню... на сумлїню, там, у темній, найтемнїйшій закутинї маленька плямка. Вона не болить, не мучить мене; вона лише частина відплати за те, що я витерпіла від нього.

 

— Говори яснїйше, Женю, говори яснїйше, а то я нїчогісїнько не розумію! — все ще з виразом страшного затурбованя говорив батько.

 

— Ох, се цїла історія, чисто як із італїйської новелли з часів ренесансу, фантастична, а про те й сьогоднї можлива і дїйсно правдива. Се можливе лише в Італїї, тій дїйсній країнї чудес.

 

— Говори про себе, доню, а не про Італїю, — шептав батько палений цїкавістю і нетерплячкою. Та вона верзла далї своє, як розпещена дитина.

 

— Не говорити про Італїю! — скрикнула зі святим обуренєм і сплеснула в долонї. — Як же я можу не говорити, коли Італїя дала менї найкраще, найцїннїйше з усього, що я коли будь дістала від кого, крім тебе, таточку, розумієть ся, крім тебе. Італїя віддала мінї свободу. Її чудова дочка, королева моря і перлина землї, Венеція взяла мене за руку і як малу, заблукану дитину вивела на вільний світ!

 

— Говори яснїйше, Женю, говори яснїйше, бо мінї в голові мутить ся.

 

— Не бійте ся, таточку, я зараз скажу вам усе, як перед Богом, по щирій правдї. Ви бачили, в якім настрою ми виїхали з Відня. Я докладала всїх сил своєї душі, щоб видавати ся веселою і щасливою, але тілько Бог один бачив, як тяжко мінї було на серцї... Ми приїхали до Венеції в часї найкращого осїнього сезону і мій муж кинув ся з цїлим запалом своєї натури в вир тих забав і роскошів, які дає Венеція, між иншим і на веслярський спорт, у якому він швидко збирав заслужені тріумфи. Він познайомив ся з найкращим на всю Венецію ґондолїєром і оба вони в пурпуровій, золоченій ґондолї доказували правдивих чудес у своїх фантастичних моряцьких костюмах. Він швидко зжив ся з ґондолїєром, тай сему самому не треба було довгого часу, щоб наскрізь пізнати польського ґрафа і його уподобаня. Він пізнав його француських товаришок, з якими ґраф проводив увесь час вільний від спорту, а нарештї прийшов і до мене.

 

Не забуду до смерти сеї памятної сцени.

 

Він війшов з глибоким поклоном, як жебрак, станув біля дверий і хвилину міряв мене своїми огнистими очима. Потім перший промовив:

 

— Signora, позвольте сказати вам слово.

 

— Кажи.

 

— Ви терпите богато. Ви годні не такого щастя.

 

— А тобі яке дїло? — відрубала я.

 

— Я, Signora, бідний, un povero Veneziano. У мене жінка й дїти. Гарна жінка. Ах, як. я люблю її! Гарні дїти і я готов віддати своє житє, щоб забезпечити їх житє. А мій заробок мізерний. Я не можу дивити ся на їх убожество.

 

— Щож мінї до того ? — сказала я.

 

— Вам, Signora, нїчого до того, лише мінї. Що варто моє житє при моїй бідности? Але ви можете допомогти мінї. Не мінї, але моїй родинї. Будьте великодушні!

 

Я дала йому тисячу лїрів. Його очи блиснули огнем, але гроший не брав.

 

— Мало, Signora!

 

Я додала ще тисячу.

 

— Мало, Signora!

 

Я додала ще три, останнї, які я мала.

 

— Спасибі, Signora, — мовив він коротко ховаючи гроші. — Нїхто нїколи не знатиме, відки вони. Я Венеціянець і ви нераз іще згадаєте мене. Цїлую ваше серце, Signora!

 

І поцїлувавши крайочок моєї сукнї він пішов.

 

— І не говорив тобі нїчого більше?

 

— Анї слова.

 

— По щож ти дала йому стільки гроший?

 

— Зі співчутя для його ріднї.

 

— Брешеш, суко! — не міг здержати себе батько, щоб не скрикнути брутально. — Ти добре знала, до чого воно йдеть ся.

 

— Знала чи не знала, кому яке дїло до того? Я дала йому щедру милостиню і не жадала за се нїчого.

 

— Не сказала, але серцем бажала.

 

— Сердечні бажаня Бог судить, а ви не маєте права. Згадайте моє положенє!

 

Батько поблїд, потім помалу взяв її руку, притулив до своїх уст і сказав лагідно: Твоя правда. Щож було далї?

 

— Далї нїчого не було. Найблизшого вечера була чудова реґата на Лїдо, ґондолї робили тисячні закрути і перегони, публїка плескала і кричала, далї найкраща гондоля випереджаючи всї инші погнала на повне море і щезла в густій мряцї, що білою стїною стояла на ньому. І вже не вернула. Рано на другий день знайшли гондолю перевернену до гори дном, а ґрафа анї гондолїєра анї слїду.

 

То був мій розвід. Так море дало мінї свободу.

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

По полудню весь час аж до до вечера йшло в панськім дворі велике угощенє цїлої грушатицької громади. Ґрафиня й Галя, обі в однаких костюмах, услугували мужикам.

 

А вечером у присутности привезеного з міста нотарія уложено між паном і громадою плян викупу сервітутів, за які селяни одержали знатний шмат лїса і толоку. Се була одна з немногих у Галичинї корисних, добровільних угод у тій справі. Сусїдні пани нїколи не могли дарувати її Суботї.

 

 

 

 

21.11.1907