У „відповідь" на критичну аналізу одного свого твору, надруковану в своїм часі Ів. Трушем у нашій часописи, випустив п. Михайло Яцків у сьвіт зредаґований в белєтристичній формі пасквіль п. з. "Смерть бога". Ми не хотіли специяльно сим пасквілем займатися; ми бачили в ньому (як майже в цілій "поетичній творчости" Яцкова — від безпримірного ошкальованя знайомої загально родини в "Огні горять" розпочавши, через шкальованє пок. директора і поодиноких функціонерів "Днїстра", через калюмнїяторські напасти на поодиноких людий з нашого громадянства на сторінках україножерної польської преси, аж до останного — покищо — пасквілю "Смерть бога") — всї знамена того самого суспільно-психічного явища, яке обсервуємо в "революцийній" лїтературній "творчости" О. Шпиткa ("Wiz і perewiz"), Демянчука, Тивоновича — з-поміж наших, відомого Ст. Брандовського — з-поміж польських "письменників", і яке заслугує в цілости на осібний розгляд. Лишаючи собі такий розгляд сього явища до пізнїйшого часу, хочемо нинї навести тут голос про Яцкова і його адораторів, який вийшов від людини сторонної — від редактора київської "Ради" п. Ан. Василька в чч. 198 і 199 тої-ж ґазети. Уваги його п. з. „Новини нашої літератури" подаємо тут з незначними скороченими. — Ред.
М. Євшан в V. кн. Лiт.-Hayk. Вістника в рецензиї на нову книжочку творів М. Яцкова ("Смерть бога". Вид. „Новітня бібліотека" ч. 13—14, Львів 1913) пише: В Шляхах (орґан українського студентства в Галичині) написав сам автор рецензию на свою найновійшу збірку новель. "Се моя найслабша збірка — пише. Видно в нїй застій, метушню, а мало тут позасьвітних гомонів, які проявляли ся давнїйше"... Головна річ, яка займає половину збірки — се "Смерть Бога", "студия молотом". Герой тої студиї — артист маляр Корнїй Борсук, а властиво опис всїх його старань, щоби спричинити шкоду і знищити кождого, хто йому на дорозї або не подобаєть ся. В оповіданю багато цитатів (підкресл. моє. Ан. В.) з ґазет і старих журналів. Переконуємо ся при близшім розгляді тих цитатів, що вони взяті з статий Івана Труша, друкованих в Дїлї, Будучности та в Артистичнім Вістнику. Отже Борсук — Труш". Вказавши на нервовість оповіданя та на те, що краще було би М. Яцкову трактувати таку тему в гумористичному або сатиричному тонї, М. Євшан так кінчає свою рецензию: „Сам автор в авторецензиї виказує впрочім хиби своєї збірки і поодиноких творів. А раз він їх бачить — нема рациї говорити йому те саме. „Основне питання — пише Яцків — коли я ті всї хиби сам так добре знаю, то чому не зробив краще? Відповідь: На багнї ніхто не буде плавати, лише — на бистрій і чистій ріці, або на морі". "Правильно сказано, — додав д. Евшан. В Галичинї трудно плавати тим, що служать лїтературі та мистецтву".
В наведених уривках із рецензиї М. Євшана і авторецензиї М. Яцкова все ясне, але й все від початку й до кінця таке дивне, таке незвичайне, що слїд уважнїйше спинити ся над сими дрібними, але дуже характерними маленькими рисочками українського, точнїйше — галицького лїтературного житя. Перше всього М. Яцкова нї трохи не трівожить, а у М. Євшана нїяких сумнївів не викликає те, що сам автор написав на свої твори рецензию: все се робить ся без жадних уваг, оправдань, спокійно і впевнено, — письменник пропонує оцінку своєї книжки читачам, він виділив свою книжку з гурту инших книжок, як річ варту його уваги і навчає читача, як треба поставитись до змісту книжки, з якими мірками підійти до художньої його творчости, а критик охочо під тим всїм підписуєть ся, зрікаєть ся власної оцінки, причини деяких хиб, згоджуючись в автором, розуміє — правильно, мовляв, сказано. М. Євшан вважає потрібним від себе прийти в дечому на поміч авторови: в "Смерти бога" М. Яцків змалював образ лїтературного розбишаки, людини без чести, без віри; без розуму і хисту, артиста-маляра Корнїя Борсука, а М. Євшан розкрив той псевдонїм і назвав повним іменем того, з ким мав рахунки і сї рахунки зводить М. Яцків, людину ще живу, відому на Українї, се нїхто инший, мовляв, як Іван Труш.
Не вдаючись поки що в оцінку самого факту — розкриванє імен по сьвіжих слїдах лїтературного твору, — спробуємо взяти його так, як він є. Найбільше роздратованє М. Яцкова викликали торічні фейлєтони І. Труша в Дїлї про одно невеличке оповіданє Яцкова, взяте критиком, як зразок творчости сього галицького письменника.
Вказуючи на Яцкова, як на видатнїйшого представника гамірливої колись в Галичині ґрупи молодих письменників "Молодої Музи", д. І. Труш доводив, що й сей, найвидатнїший, навряд чи вартий тої уваги і похвал, якими обдаровують його критики, а переважно М. Євшан. Для доказу І. Труш бере одно з останніх оповідань М. Яцкова і дає такий докладний аналїз його, що нї від оповіданя, ні від Яцкова, як творця рішучо нїчо не лишаєть ся. Від загальної конструкциї твору І. Труш обертаєть ся і до окремих сцен і виразів і аналітичним, розкладовим методом вияснює, що Яцкову бракує меткого ока художника, що безбосередности малюнку у нього нема, що творить він переважно розумом, але безладним і горячковим і т. д. Статя д. Труша дійсно дуже різко написана, але що проти сього можна сказати? Оцінка творчости письменника є річ в великій мірі субєктивна, і нїхто не може примусити критика дивити ся на письменника чужими очима, або будити в собі більше пошани і признаня, ніж підказує йому внутрішний його голос, переконанє, особистий лїтературний смак. Адже завше є змога, а власне й потреба, почути голоси й оцінки инших критиків, які можуть иншим відношенєм, більше-менше прихильним, ослабити й врівноважити неприхильну, неґативну, часом може й цілком хибну, оцінку.
Легко зрозуміти, що така критична статя може зробити на автора прикре вражінє. Але виступати в полемікою проти критика можна тільки в тім разі, кола критик вийшов за межі лїтературної критики, дозволив собі наклеп на особу письменника, підсунув в толковані твори думки неморальні, злочинні, гидкі або-що; в противнім разі всякий виступ автора для оборони своїх творів навіть від несправедливої критики буде змішуванєм функций, переходом письменника на ґрунт критики свої творчости, а значить навязуванєм свого власного розуміня читачам, що по самій сути поетичної творчости ні в якім разі недопустиме.
Виступ Яцкова з авторецензиєю в Шляхах є велика помилка, безтактність, нерозумінє характеру його власних функций. Очевидно, не Яцкову було рішати питанє — чому, розуміючи свої хиби, не написав він нової збірки творів своїх красше.
Ясно, що між плянами Яцкова і засобами поетичного втїленя думок є велика ріжниця і нема чого звалювати провину на болото: "На багні нїхто не буде плавати". Треба підняти ся на високости, коли є сила, а як нема, то не скаржити ся на болото. Таку саму помилку робить і д. Євшан, підписуючи ся під авторецензиєю Яцкова, бо авторитет письменника не істнує в справі оцінки його творів: можна рахувати ся тільки зі своєю власною думкою.
Ось приклади того, як поводить ся Яцків з людиною, імя якої він майже назвав, поробивши цитати з її статей: „Борсука, як маляра, розреклямувала польська критика справдї до неможливих границь, між вшехполяками мав він відчити, вони уважали його за naszego ("нашого"). В тій порі, як Юрта (герой "студиї", від імени якого ведеть ся оповіданє) студиював народне житє, поезию і працював над мовою, Борсук не все уважав за потрібне признавати ся до свого народа, вішав, як то кажуть, пси на своїх". (Ст. 59).
Вважаю, що сих двох цитат цілком досить для того, щоб читач міг собі уявити, якими способами — починаючи з лайки (надзвичайно ріжноманїтної й крутої) і кінчаючи хатними доносами — оперує М. Яцків: сього добра у нього на пятьдесяти сторінках "Смерти бога" так богато, що нема ніякої охоти порпати ся і визбирувати ще приклади своєрідної культурности письменника.
Не мав я на меті реабілітувати Івана Труша: він або се сам зробить, або не бачить потреби озивати ся й виправдуватись в таких об-винуваченях. Але що хотїло-б ся зробити, так се — реабілїтувати самого Яцкова, бо окрім злоби, ненависти хоробливої пристрасти і дрібної помсти, чуєть ся на протязі всеї "студиї молотом" глибока скарга письменника, розпачливе риданє над своєю долею працьовника, якого обійшли, якого не зрозуміли, не доцінили. "Через половину моєї праці до тепер, можна черкнути ножем", — каже Юрта в "Смертї бога". Разом з тим можна сказати, що ся "Смерть бога", на мою думку, є смерть самого письменника, бо се той ніж, який нищить все зроблене до сього часу Яцковим.
Розповівши ще де які приклади жорстокости і заїлости Корнїя Борсука, Михайло Яцків кінчає свою студию протестом проти редакциї "всенародного орґану," що друкувала писаня Борсука. Нарешті: "Смерть такій редакциї! Смерть старим, дволичним катехізмам, смерть всїм борсукам і швайкам в штуці, науці і в народній роботї!" (ст. 95) Ну, а як би редакция того орґану дала місце відповіді Юрти, то — не смерть, нехай живе, слава? От, в тім то й справа, що прінціпіяльна позиция Юрти залежить від його особистих справ і рахунків, і тому його вигукам вірити не можна. Отже і Юрта і Яцків нїякої нової справи, справи будуччини, не ведуть, а дбають тільки про власну славу і амбіцию.
Михайло Яцків богато обіцяв своїми першими творами. Можна було думати, що згодом неґативні сторони його творчости ослабнуть, зітруть ся, пропаде грубість в мальованю острих сцен, психольоґічних моментів та різкість і не-послїдовність в конструкциї його писань. Справді нїби було щось у сього письменника, якась сила, часом нїби справжний молот, що видїляло його з групи молодих галицьких письменників, які проголосили якісь нові, але туманні, невиразні кличі лїтературної творчости, але та сила в ньому не розвила ся, молот його без всякого ладу гатить по материялу, розторошуючи його по більшости в безфоремну масу. "Основне питанє: коли я ті всі хиби сам так добре знаю, то чому не зробив краще?" І відповідь повинна не складати провину на "багно" і "брак чистої води" в галицькому житю, а на самого письменника, що не викував свого таланту в лїтературнїй дисциплїнї, не поставив творчість висше особистих рахунків, не возлюбив правди і краси більше себе, не схотїв плисти на чисті води, на ясні зорі. "Смерть бога" кидає тепер чорне осьвітленє на всю лїтературну продукцию Яцкова і виразно каже, що нїколи він не був справжним поетом і бути не може.
Не хочу казати гнївних слів з приводу запаскудженя лїтературної ниви виступом Яцкова, не буду виясняти й всієї неетичности його вчинку. Юрта себе в "Смерті бога" рекомендує "естетом", "революціонером". Коли духова революция робить ся з квачем в руках, то се теж революция, але найгіршого сорту. Вся ся гнївна нїби то "студия молотом" є повне сьвідоцтво відсутности благородства, сьвідоцтво безсиля творчости: отже і все те є творах Яцкова, що робило вражінє сили, запалу і широкого розмаху, є ніщо инше, як нерви, запал і розмах неврастеніка XX столїтя. Тому, хто завше претендував, щоб гордо стати над сучасниками, "над юрбою", ради чистоти мистецтва і вільного естетизму; — М. Яцкову маємо право тепер, коли він сам розкрив секрети своєї творчости, сказати найбільше заслужені ним слова: нема благородства в такій лїтературній продукциї! Можемо тепер відвернути ся від того, хто сам себе кидає в безвість і забутє!
[Дїло]
10.10.1913