Захаръ Беркутъ (1883)

​

[Захаръ Беркутъ. Накладомъ редакціи „Зорѣ“ у Львовѣ, 1883, 184с.]

Образъ громадского житя карпатскои Руси въ XIII. вѣцѣ.

 

ПЕРЕДМОВА.

 

Повѣсть исторична не єсть исторія. Историкови ходитъ передовсѣмъ о выслѣдженє правды, о сконстатованє фактôвъ, мѣжь тымъ коли повѣстярь користуєсь тôлько историчными фактами для своихъ осôбныхъ артистичныхъ цѣлей, для воплоченя певнои идеѣ въ певныхъ живыхъ, типовыхъ личностяхъ. Освѣченє, характеристика, мотивованє и групованє фактôвъ у историка а у повѣстяря зовсѣмъ ôдмѣнни̂: де историкъ оперує аргументами и льогичными выводами, тамъ повѣстярь муситъ оперувати живыми людьми, особами.

 

Праця исторична має вартôсть, коли факты въ нѣй представлени̂ докладно и въ причиновôмъ звязку; повѣсть исторична має вартôсть, коли єи основна идея зможе заняти сучасныхъ, живыхъ людей, то значитъ, коли сама она єсть живою и сучасною.

 

Представленє давного громадского житя нашои Руси єсть безперечно такимъ предметомъ живымъ и тыкаючимъ сучасныхъ интересôвъ. На кôлько менѣ удалось ôддати духа тыхъ давныхъ, замерклыхъ часôвъ, нехай судитъ критика. Въ деталяхъ я позволявъ собѣ доповнювати сухій историчный скелєтъ поетичною фикцією. Головный предметъ взятый по части зъ исторіи (нападъ Монголôвъ и ихъ вожакъ Пета), а по части зъ переказôвъ народныхъ (про вытопленє монгольскои шайки и др.) Дѣйствуючи̂ особы впрочѣмъ выдумани̂, мѣсцевôсть списана по можности вѣрно.

 

Ив. Франко.

 

Львôвъ дня 1. Грудня 1882.

 

 

                                                Дѣла давно минувшихъ дней,
                                                Преданья старины глубокой...

                                                                        А. С. Пушкинъ.

 

I.

 

Сумно и непривѣтно теперь въ нашôй Тухольщинѣ! Правда, и Стрый и Опôръ однаково мыютъ єи рѣнисти̂, зелени̂ узбережя, и луги єи однако покрываютъ ся весною травами та цвѣтами, и въ єи лазуровôмъ, чистôмъ воздусѣ однако плавле та колесує орелъ-беркутъ, якъ и передъ давными вѣками. Але все проче якъ же змѣнило ся! й лѣсы и села и люде! Що давно лѣсы, густи̂, непрохôдни̂ закрывали майже весь єи простôръ окрôмъ высокихъ полонинъ, сходили въ долину ажь надъ сами̂ рѣки, — теперь они мовь снѣгъ на сонци стопили ся, зрѣдли, змалѣли, декуды посчезали, лишаючи по собѣ лыси̂ обрывы гôръ, инде зновъ зъ нихъ остали ся лишь пообсмалювани̂ пеньки, зъ мѣжь котрыхъ де-де несмѣло выростає нужденна смеречина або ще нужденнѣйшій яловець. Що давно тихо тутъ було, не чути нѣякого голосу окрôмъ ôвчарскои тримбѣты десь на далекôй полонинѣ, або рыку дикого тура або оленя въ гущавинахъ, — теперь на полонинѣ гейкаютъ воларѣ, а въ ярахъ и дебрахъ гомонятъ рубачѣ, трачѣ и гонтарѣ, котри̂ ненастанно, мовь невмираючій червъ, пôдгрызаютъ и пôдтинаютъ красу тухольскихъ гôръ — столѣтни̂ ялицѣ та смереки, и або спускаютъ ихъ, потятыхъ на велики̂ ботюки, долѣ потоками до новыхъ паровыхъ тартакôвъ, або таки на мѣсци рѣжутъ на дошки та на гонты. Але найбôльше змѣнили ся люде. Зъ верху глянувши, то немовбы змогла ся мѣжь ними „культура“, але на дѣлѣ выходитъ, що змогло ся тôлько ихъ число. Селъ и присѣлкôвъ бôльше, хатъ по селахъ бôльше, але за то по хатахъ убожество бôльше и нужда бôльша. Народъ нужденный, прибитый, понурый, супроти чужихъ несмѣлый и недотепный. Кождый дбає о себе тôлько, не розумѣючи того, що такимъ робомъ роздроблюютъ ся ихъ силы, ослаблює ся громада. Не такъ ту колись було! хочь менше народа, та за то що за народъ! що за житє кипѣло въ тыхъ горахъ, середъ тыхъ непрохôдныхъ борôвъ у стôпъ могучого Зелеменя!

 

Лиха доля довги̂ вѣки знущала ся надъ тымъ народомъ. Тяжки̂ удары пôдкопали єго добробытъ, нужда зломала єго свобôдну, потужну вдачу, и нынѣ тôлько неясни̂, давни̂ спомины нагадуютъ правнукамъ о щасливѣйшôмъ житю предкôвъ. И коли часомъ стара бабуся, сидячи въ запѣчку и прядучи грубу вовну почне роскавувати дрôбнымъ внукамъ про давну давнину, про напады Монголôвъ-песиголовцѣвъ и про тухольского ватажка Беркута, — дѣти слухаютъ тревожно, въ ихъ сивыхъ оченятахъ блискотятъ слёзы, а коли скôнчитъ ся дивовижна повѣсть, то мали̂ й стари̂ зôтхаючи шепчутъ: ахъ, що за красна байка!

 

— Такъ, такъ, — говоритъ бабуся, похитуючи головою, — такъ, такъ, дѣтоньки! Для насъ то байка, — а колись то правда була!

 

— А не знати, чи вернутъ ся ще коли таки̂ часы,— замѣчає декто старшій.

 

— Говорятъ стари̂ люде, що ще колись вернутъ ся, але мабуть ажь передъ кôнцемъ свѣта.

 

Сумно и непривѣтно теперь въ нашôй Тухольщинѣ! Казкою выдає ся повѣсть про давни̂ часы и давныхъ людей. Вѣрити не хотятъ нынѣшни̂ люде, выросли̂ въ нуждѣ и притиску, въ тысячныхъ путахъ и залежностяхъ. Але нехай собѣ! Думка поета летитъ въ ти̂ давни̂ часы, оживляє давныхъ людей, а въ кого серце чисте и щиролюдске чутє, той и въ нихъ побачитъ своихъ братôвъ, живыхъ людей, а въ житю ихъ, хочь и якъ неподôбнôмъ до нашого, догляне не одно таке, що може бути пожадане и для нашихъ „культурныхъ“ часôвъ.

 

Було се 1241 року. Весна стояла въ тухольскихъ горахъ.

 

Однои пречудно-хорошои днины лунали лѣсисти̂ пригôрки Зелеменя голосами стрѣлецкихъ рогôвъ и криками численныхъ стрѣльцѣвъ. Се новый бояринъ тухольскій, Тугаръ Вовкъ, справлявъ велики̂ ловы на грубу звѣрину. Ôнъ празнувавъ починъ свого нового житя, — недавно бо князь Данило дарувавъ єму въ Тухольщинѣ обширни̂ полонины и цѣле одно пригôрє Зелеменя, недавно ôнъ появивъ ся въ тыхъ горахъ и побудувавъ собѣ гарну хату, и отсе першу учту справляє, знакомитъ ся зъ дооколичными боярами. По учтѣ рушили на ловы въ тухольски̂ лѣсы.

 

Ловы на грубого звѣря, то не забавка, то боротьба тяжка, неразъ кровава, неразъ на житє и смерть. Туры, медведѣ, дики, се небезпечни̂ противники; стрѣлами зъ лукôвъ рѣдко кому удасть ся повалити такого звѣря; навѣть рогатиною, котру кидалось на противника при достаточнôмъ приближеню, не легко єму дати рады. Тожь послѣдною и рѣшаючою збруєю була важка копія, котрою треба було влучити противника зъ близька, власноручно, зъ цѣлою силою, ôдъ разу. Схибленый ударъ — и житю борця грозило велике небезпеченьство, коли єму не удалось въ послѣднôй хвили попасти въ безпечну крыѣвку и добути меча або тяжкого топора для своєи обороны.

 

Не диво затымъ, що Тугаръ зъ своими гôстьми выбиравъ ся на ловы, мовь на вôйну, зъ запасомъ стрѣлъ и рогатинъ, зъ слугами и припасами живности, навѣть зѣ досвѣдченымъ знахаремъ, умѣючимъ замовляти раны. Не диво такожь, що Тугаръ и єго гостѣ були въ повнôй рицарскôй збруи окрôмъ панцирôвъ, бо ти̂ спинялибы ихъ въ ходѣ по ломахъ и гущавинахъ. То тôлько диво, що й Тугарова донька, Мирослава, не покидаючись батька свого, посмѣла такожь вырушити разомъ зъ гôстьми на ловы. Тухольски̂ громадяне, видячи єѣ, якъ ѣхала на кони посередъ гостей, гордо, смѣло, мовь стрôмка тополя середъ коренастыхъ дубôвъ, зъ уподобою поводили за нею очима, поговорюючи:

 

— Отъ дѣвчина! Тôй не жаль бы бути мужемъ. И певно лѣпшій зъ неи мужь бы бувъ, нѣжь єи батько !

 

А се певно не мала була похвала, бо Тугаръ Вовкъ бувъ мужчина, якъ дубъ. Плечнистый, пôдсадковатый, зъ грубыми чертами лиця и грубымъ, чорнымъ волосємъ, ôнъ и самъ подобавъ на одного зъ тыхъ злющихъ тухольскихъ медведѣвъ, противъ котрыхъ ѣхавъ воювати. Алежь бо й донька єго Мирослава була дѣва, якои пошукати. Не кажемо вже про єи уроду и красу, анѣ про єи добре серце — въ тôмъ зглядѣ богато єи ровесниць могло стати зъ нею на рôвни, хочь и не богато могло єѣ перевысшити. Але въ чôмъ не мала она пары мѣжь своими ровесницями, такъ се въ природнôй свободѣ свого обходженя, въ незвычайнôй силѣ мускулôвъ, въ смѣлости и рѣшучости, властивôй тôлько мужчинамъ, вырослымъ въ ненастаннôй боротьбѣ зъ супротивными обставинами. Заразъ зъ першого разу видно було, що Мирослава выросла на свободѣ, що выхованє єи було мужеске и що въ тôмъ прекрасно розвиненôмъ дѣвочôмъ тѣлѣ живе сильный, великими спосôбностями обдарованый духъ. Она була въ батька єдиначка, а до того ще заразъ при народженю стратила матѣрь. Нянька єи, стара мужичка, ôдъ малку заставляла єѣ до всякои ручнои роботы, а коли пôдросла, то батько, щобъ розважити свою самоту, бравъ єѣ всюды зъ собою и щобъ вдоволити єи палку натуру, приучувавъ єѣ владати рицарскою збруєю, зносити всяки̂ невыгоды и смѣло стояти въ небезпеченьствахъ. И чимъ бôльши̂ трудности ѣй приходилось поборювати, тымъ охотнѣйше бралась она за дѣло, тымъ красше проявляла ся сила єи тѣла и єи рѣшучого, прямого характеру. Але попри все те Мирослава нѣколи не переставала бути женщиною: нѣжною, доброю, зъ живымъ чутємъ и скромнымъ, стыдливымъ лицемъ, а все те лучилось въ нѣй въ таку дивну, чаруючу гармонію, що кто разъ бачивъ єѣ, чувъ єи мову, — той до вѣку не мôгъ забути єи лиця, єи ходу, єи голосу, — тому они пригадували ся живо и выразно въ найкрасшыхъ хвиляхъ єго житя, такъ якъ весна навѣть старому старцеви пригадує єго молоду любовь.

 

Вже третій день тревали ловы. Богато оленѣвъ-рогачѣвъ и чорногривыхъ турôвъ лягло головами ôдъ стрѣлъ и ратищь боярскихъ. Надъ шумнымъ гôрскимъ потокомъ, на зеленôй полянѣ середъ лѣса стояли шатры ловцѣвъ, курили ся разъ-въ-разъ величезни̂ огнища: де висѣли на гакахъ кôтлы, обертали ся рожны, — де варилось и пеклось мясиво убитои дичины для гостей. Нынѣшній, послѣдній день ловôвъ мавъ бути посвяченый самому головному, хочь и самому небезпечному дѣлу — ловамъ на медведѣвъ.

 

На стрôмкôмъ пригôрку, ôддѣленôмъ ôдъ другихъ страшными дебрами, порослôмъ густо величезными буками и смереками, покрытôмъ ломами и обвалищами деревъ, було ôдъ давна головне леговище медведѣвъ. Тутъ, якъ твердивъ тухольскій провôдникъ, молодый гôрнякъ Максимъ Беркутъ, гнѣздила ся медведяча матка, — ôдти дики̂ звѣрѣ розносили пострахъ на цѣлу околицю и на всѣ полонины, и хочь неразъ удавалось смѣлымъ ôвчарямъ забити одного або другого стрѣлами та топорами, то все таки число ихъ було надто велике, а щобъ изъ того була значна для околицѣ полекша. Такъ не диво, що коли новоприбувшій бояринъ Тугаръ Вовкъ оповѣстивъ тухольцямъ, що хотѣвбы зробити велики̂ ловы на медведѣвъ и проситъ о провôдника, они не тôлько дали єму на провôдника першого легиня на всю тухольску верховину, Максима Беркута, сына тухольского бесѣдника, Захара, але крôмъ того вырядили зъ власнои волѣ цѣлый ôддѣлъ легинѣвъ зъ луками и ратищами до помочи зôбранымъ боярамъ. Цѣла тота громада мала обступити медведяче леговище и очистити єго до разу ôдъ поганого звѣря.

 

Ôдъ самого досвѣта въ ловецкôмъ таборѣ великій рухъ и трепетне ожиданє. Боярски̂ слуги ôдъ пôвночи звивали ся, приготовуючи для гостей ѣду на цѣлый день, наповнюючи шипучимъ медомъ и яблочникомъ подорожни̂ боклаги. Тухольски̂ легинѣ й собѣ готовили ся, острячи ножѣ та тесаки, обуваючи мôцни̂ жуброви̂ постолы и складаючи въ невелички̂ дорожни̂ бисаги печене мясо, паляницѣ, сыръ и все, що могло понадобити ся въ цѣлоденнôй труднôй переправѣ. Максимъ Беркутъ, котрый ажь нынѣ супроти найважнѣйшого и найтяжшого дѣла почувъ ся въ повнѣ самымъ собою, въ повнѣ начальникомъ сеи невеличкои арміи, заряджувавъ зъ правдиво начальницкою вважливостю и повагою все, що до дѣла належало, нѣ о чôмъ не забуваючи, нѣ зъ чимъ не кваплячись, але и нѣ зъ чимъ не опôзнюючись. Все у него выходило въ свôй часъ и на своѣмъ мѣсци, безъ сумѣшки и сутолоки; всюды ôнъ бувъ, де єго потрѣбно було, и всюды умѣвъ зробити ладъ и порядокъ. Чи то мѣжь своими товаришами-тухольцями, чи мѣжь боярами, чи мѣжь ихъ слугами, Максимъ Беркутъ всюды бувъ однакій — спокôйный, свобôдный въ рухахъ и словахъ, мовь рôвный середъ рôвныхъ. Товаришѣ ôдносились до него такъ само, якъ ôнъ до нихъ, свобôдно, несилувано, смѣялись и жартували зъ нимъ, а предѣнь выповнювали кождый єго розказъ швидко и точно, и такъ весело та радо, немовь и сами̂ безъ розказу булибы въ тôй хвили то само зробили. Боярска служба, хочь далеко не такои рôвнои вдачѣ, далеко не такъ свобôдна въ обходженю, далеко склоннѣйша зъ одныхъ гордо высмѣвати ся а передъ другими низенько хилити ся, предѣнь поважала Максима Беркута за єго звычайнôсть и розсудливôсть, и хочь не безъ дотинкôвъ та жартôвъ, она такой робила то, що ôнъ казавъ. А и сами̂ бояре, по бôльшôй части люде горди̂ и воєнни̂, не радо бачучи̂ „смерда“ въ своѣмъ товариствѣ, тай то ще смерда вважаючого ихъ чимсь немовь собѣ рôвнымъ, — и они прецѣнь не показували надто выразно своєи неохоты и выповнювали роспорядженя молодого провôдника, маючи на кождôмъ кроцѣ спосôбнôсть переконати ся, що ти̂ роспорядженя були зовсѣмъ розумни̂ и таки̂ якъ треба.

 

Ще сонѣчко не заразъ мало сходити, а вже ловецке товариство вырушило зъ табору. Глубока тиша стояла надъ горами; нôчни̂ сумерки дрѣмали пôдъ темнозелеными коронами смерекъ; на густôмъ, чепѣргатôмъ листю папороти висѣли краплѣ росы ; повзучи̂ зелени̂ поясники (Lycopodium) вили ся попôдъ ноги, путали ся помѣжь корѣнємъ величезныхъ вывертôвъ, сплѣтали ся въ непроходими̂ клебуки зъ корчами гнучкои, колючои ожины та зъ сплетами дикого, пнучого хмелю. Зъ пропадистыхъ, чорныхъ мовь гирла безоднѣ дебрôвъ зносила ся сивыми туманами пара — знакъ, що на днѣ тыхъ дебрôвъ плыли невелички̂ лѣсови̂ потоки. Воздухъ въ лѣсѣ напоєный бувъ тою парою и запахомъ живицѣ; ôнъ захапувавъ духъ, немовбы то ширшихъ грудей треба було, щобы нимъ свобôдно дыхати.

 

Мовчки пробирала ся ловецка дружина непроходимыми нетрами, дебрами и ломами, безъ стежки, безъ нѣякихъ провôдныхъ знакôвъ у тьмавôй гущавинѣ. Попереду ишовъ Максимъ Беркутъ, а за нимъ Тугаръ Вовкъ и прочи̂ бояре. Обôчь Тугара йшла донька єго, Мирослава. Позаду йшли тухольски̂ легинѣ. Всѣ йшли озираючи ся и надслухували пильно. Лѣсъ починавъ оживати деннымъ житємъ. Пестропера сойка хрипѣла въ вершкахъ смерекъ; зелена жовна причепивши ся до пня, туйже надъ головами прохожихъ, довбала своимъ зелѣзнымъ дзюбомъ кору ; въ далекихъ зворахъ чути було рыкъ турôвъ и вытє вовкôвъ. Медведѣ въ ту пору, наѣвши ся, повертали вже до свого леговища и поукладавши ся пôдъ ломами на моховôй постели, дрѣмали. Стадо дикôвъ рохкало десь въ дебри, холодячи ся въ студенôмъ намулѣ.

 

Може годину йшло товариство тою трудною, нетоптаною дорогою. Всѣ дыхали важко, ледво можучи наловити грудьми воздуху; всѣ отирали краплистый пôтъ зъ лиця. Максимъ частенько озиравъ ся позадъ себе. Ôнъ зъ разу противный бувъ тому, щобъ и женщина йшла разомъ зъ мужами въ той небезпечный похôдъ, але Мирослава уперла ся. Она жь першій разъ була на такихъ великихъ ловахъ, и малабы для Богъ-зна’-якихъ трудностей занехати найкрасшу ихъ частину! Нѣяки̂ доказы Максима о трудности дороги, о небезпеченьствѣ на становищи, о силѣ и лютости звѣря не могли переконати єѣ. „Тымъ лѣпше! тымъ лѣпше!“ — говорила она зъ такимъ смѣлымъ поглядомъ, зъ такимъ солодкимъ усмѣхомъ, що Максимъ, мовь очарованый, не мôгъ нѣчого бôльше сказати. И батько, котрый въ разу такожь радивъ Мирославѣ остати ся въ таборѣ, въ кôнци мусѣвъ уступити єи просьбамъ. Зъ подивомъ глядѣвъ теперь Максимъ, якъ тота безподôбна женщина поровень зъ найсильнѣйшими мужами поборювала всяки̂ трудности утяжливои дороги, якъ легко перескакувала она гнили̂ ломы и величезни̂ трамы, якимъ певнымъ крокомъ ишла понадъ урвища, горѣ стрôмкими дебрами, просковзувала помѣжь выверты, и при тôмъ такъ беспечно, такъ невтомимо, що Максимови здавало ся, що она хиба на якихъ чудовыхъ крылахъ уноситъ ся. Ôнъ глядѣвъ на ню и не мôгъ наглядѣти ся.

 

— Дивна дѣвчина! — думалось єму разъ по разъ,— такои я ще и не видавъ нѣколи !

 

Ось уже прійшли на мѣсце. Медведяче леговище, то бувъ высокій, тôлько ôдъ полуденного боку зъ трудомъ доступный горбъ, покрытый грубезными буками и смереками, заваленый вывертами и ломами. Ôдъ пôвночи, заходу и сходу вхôдъ и выхôдъ замыкали высоки̂ скалисти̂ стѣны, немовь величезною сокирою вырубани̂ зъ тѣла велита-Зелеменя и ôдсунени̂ ôдъ него на кôльканайцять сяжнѣвъ; доломъ попôдъ ти̂ стѣны вузкою щѣлиною шумѣвъ и пѣнивъ ся студеный гôрскій потôкъ. Таке положенє улекшувало нашимъ ловцямъ роботу: они потребували тôлько обсадити не надто широкій плай ôдъ полуденного боку и тымъ плаємъ поступати чимъ разъ далѣ до горы, а звѣрь, не маючи иншого выходу, мусѣвъ конечно попасти ся въ ихъ руки и на ихъ ратища.

 

Опинивши ся на тôмъ важнôмъ, хочь дуже небезпечнôмъ плаю, Максимъ Беркутъ велѣвъ товариству на хвилю розложити ся и спочити, щобы набрати силъ до трудного дѣла. Сонце сходило, але гилє смерекъ и сусѣдни̂ горбы заслонювали єго видъ. По короткôмъ ôддыху Максимъ почавъ розставляти ловцѣвъ въ два ряды такъ, щобы вповнѣ обсадити плай и перетяти звѣрямъ дорогу. Обчисливши ся зъ силами, Максимъ побачивъ, що при входѣ, де плай ще вузкій, кождому ловцеви прійдесь стояти о пять крокôвъ ôдъ другого; але дальше въ горѣ, де плай росширяє ся въ цѣлу спохо́васту площину, тамъ прійде ся ловцямъ ширше розступити ся. Одно тôлько клопотало єго, що́ зробити зъ Мирославою, котра конче хотѣла и собѣ стояти на осôбнôмъ становищи, а не при боцѣ свого батька.

 

— А щожь то я гôрша ôдъ отсихъ твоихъ легинѣвъ, — говорила она, румянѣючись мовь рожа, до Максима, — ихъ ты ставишь на становища, а мене не хочешь... Нѣ, сего не буде! И для мого батька се бувбы встыдъ, колибъ насъ двоє стояло на однôмъ становищи! Правда, батеньку?

 

Тугаръ Вовкъ не мôгъ ѣй спротивити ся. Максимъ зачавъ ѣй говорити о небезпеченьствѣ, о силѣ и лютости розжертого звѣря, але она зацыткала єго.

 

— А щожь то въ мене нема силы ? А щожь то я не владаю лукомъ, ратищемъ и топоромъ ! Ану, нехай котрый небудь изъ твоихъ легинѣвъ стрѣбує зо мною порôвнати ся, — побачимо, кто дужшій !

 

Максимъ въ кôнци умовкъ и мусѣвъ вчинити єи волю. Тай чи мôгъ ôнъ спротивити ся тôй дивнôй, чаруючôй дѣвчинѣ ? Ôнъ хотѣвъ хочь становище вызначити ѣй найменше небезпечне, але на нещастє сего не можна було зробити, бо ту всѣ становища були однако небезпечни̂. Розставивши цѣле товариство, Максимъ давъ отъ якій розпорядокъ :

 

— Теперь помолѣмъ ся, кому кто знає, а ôдтакъ разомъ заграймо въ роги. Се буде першій знакъ и пополошитъ звѣря. Затымъ пôдемо горѣ плаємъ и станемо ажь тамъ, де ôнъ розширює ся. Тамъ мои товаришѣ останутъ ся пильнувати выходу, щобы нѣ оденъ звѣрь не уйшовъ, а вы бояре пôдете дальше, до самого матчиного леговища!

 

Въ добру хвилю опôсля залунали лѣсы и полонины хрыпливымъ ревомъ жубровыхъ рогôвъ. Немовь величезна филя покотивъ ся голосъ по лѣсахъ и зворахъ, розбиваючи ся, глухнучи то зновъ подвоюючись. Пробуркали ся лѣсы. Заскиглила каня на вершинѣ смереки, зляканый беркутъ, широко розмахуючи крылами, пôднявъ ся на воздухи; захрустѣвъ звѣрь помѣжь ломами, шукаючи безпечнои крыѣвки. Наразъ рыкъ рогôвъ утихъ и ловцѣ пустили ся въ дорогу горѣ плаємъ. Всѣхъ серця били ся живѣйше ожиданємъ незвѣсныхъ небезпеченьствъ, бою и побѣды. Осторожно пробирались они рядами: передомъ рядъ боярскій, за нимъ рядъ парубоцкій. Максимъ ишовъ попереду, пильно надслухуючи та слѣдячи звѣрину. Царь ломôвъ, медвѣдь, ще не показувавъ ся.

 

Дôйшли вже до самого найвузшого гирла, по за котрымъ плай розширювавъ ся въ велику споховасту площину. Ловцѣ зновъ ту зупинили ся на розказъ Максима и зновъ загримѣли, ще зъ бôльшою силою, жуброви̂ роги, розносячи тревогу въ сумрачнô медведячи̂ ґавры. Раптомъ затрѣщавъ лôмъ недалеко, за величезною купою грубыхъ, перегнилыхъ вывертôвъ.

 

— Бачнôсть! — скрикнувъ Максимъ, — звѣрь наближаєсь ! — Ледво сказавъ ти̂ слова, коли въ тôмъ крôзь велику щѣлину мѣжь двома перевернутыми пнями, просунула ся пелехата, величезна голова и двоє сѣрыхъ очей на пôвъ цѣкаво, на пôвъ тревожно вдивляло ся въ Тугара Вовка, що стоявъ на своѣмъ становищи якъ разъ о якихъ десять крокôвъ передъ щѣлиною. Тугаръ бувъ старый воякъ и старый ловець, — ôнъ не знавъ, що то тревога. Тожь не говорячи и слова, не ôдзываючи ся нѣ до кого, ôнъ выхопивъ важку зелѣзну стрѣлу зъ сайдака, положивъ на лукъ и намѣривъ ся до звѣря.

 

— Мѣряй въ око, боярине! — шепнувъ зъ позаду Максимъ. Хвилька тревожнои мовчанки — свиснула стрѣла— и заревѣвъ звѣрь, мовь скаженый, кинувши собою взадъ. И хоть черезъ то счезъ ôнъ ловцямъ зъ очей, скрывши ся за купою вывертôвъ, то ревôтъ єго не втихавъ и не втихало безумне шеметанє.

 

— Далѣ за нимъ! — крикнувъ Тугаръ Вовкъ и кинувъ ся до щѣлины, въ котрôй счезъ медвѣдь. Рôвночасно два други̂ бояре вже выдрапались були на верхъ выверту, вже попôднимали свои ратища и старались дати имъ належитый розмахъ, щобы доконати звѣря. Тугаръ Вовкъ, стоячи въ щѣлинѣ, пустивъ въ него другою стрѣлою. Звѣрь заревѣвъ ще дужше и кинувъ ся утѣкати, але очи єго заплыли кровю, — ôнъ не мôгъ найти выходу и розщибавъ собою о дерева. Ратище одного боярина впилось єму мѣжь ребра, але не нанесло смертельнои раны. Дикій рыкъ раненого медведя розлягавъ ся чимъ разъ дужше. Въ роспуцѣ ôнъ здвигавъ ся на задни̂ лапы, обтиравъ собѣ кровь зъ очей, рвавъ и кидавъ галузємъ напередъ себе, але дарма: одно єго око прошиблене було стрѣлою, а друге разъ-въ-разъ заплывало кровю наново. Шемечучись на ослѣпъ довкола, звѣрь наблизивъ ся зновъ до Тугара Вовка. Той ôдкинувъ лукъ и причаивши ся за выстаючимъ коренемъ, вхопивъ обѣручь свôй важкій топôръ, и коли медвѣдь, мацаючи добиравъ ся до знакомои собѣ щѣлины, ôнъ зъ всего розмаху грюкнувъ єго зъ горы въ голову, ажь черепъ розколовъ ся на двоє, мовь розбита тиква. Бризнувъ кровавый мозокъ на боярина, и тихо, безъ рыку, поваливъ ся звѣрь до долу. Радôсно заревѣли трубы бояръ на знакъ першои побѣды.

 

Звѣря вытягнено зъ мѣжь вывертôвъ и обдерто зъ шкôры. Затымъ бояре рушили дальше, въ гущавину. Сонце вже пôднялось на небѣ и меркотѣло крôзь гилє, мовь скôсни̂ золоти̂ нитки и пасма. Ловцѣ йшли теперь гетъ-гетъ веселѣйши̂, перехвалюючи ся своєю ôдвагою и силою.

 

— Хочь я тôлько вовкъ, дрôбна звѣрюка, то все ще дамь раду тухольскому медведеви ! — говоривъ Тугаръ Вовкъ, радѣючи.

 

Максимъ Беркутъ слухавъ тыхъ перехвалокъ, и самъ не знавъ, чого єму жаль зробило ся тухольского медведя.

 

— Щожь, — сказавъ ôнъ, — дурна звѣрюка, той медвѣдь, — самотою держитъ ся. Якъ бы они зôбрались до купы, то кто знає, чи и стадо вовкôвъ далобы имъ раду.

 

Тугаръ позирнувъ на него гнѣвно, але не сказавъ нѣчого. Ловцѣ осторожно поступали дальше, драпаючись по вывертахъ, перескакуючи зъ пня на пень, западаючи неразъ по поясъ въ порохнѣ и ломахъ. Посередъ тыхъ звалищь велитнои природы виднѣли ся подекуды медведячи̂ стежки, протоптани̂ ôдъ давныхъ давенъ, вузки̂, але добре убити̂, засѣяни̂ густо бѣлѣючими кôстками баранôвъ, оленѣвъ та всякои другои худобы. Максимъ державъ ся теперь поваду бояръ; ôнъ разъ за разомъ обходивъ всѣ становища, осмотрювавъ слѣды, щобы догадати ся, чи свѣжи̂, чи нѣ, пôдпомагавъ, заохочувавъ утомленыхъ, — и тôлько на нѣмъ однôмъ не знати було нѣякои утомы. Зъ подивомъ позирала на него Мирослава, коли ôнъ переходивъ коло неи, и хочь богато доси видала она молодцѣвъ и сильныхъ и смѣлыхъ, але такого якъ Максимъ, котрый бы єдинивъ въ собѣ всѣ прикметы сильного робôтника, рицаря и начальника, такого ѣй доси не лучало ся бачити.

 

Наразъ захрустѣвъ лôмъ и грôзно-люто выпавъ на ловцѣвъ величезный медвѣдь. Ôнъ бѣгъ зъ разу на чотырёхъ лапахъ, але побачивши передъ собою ворогôвъ, звѣвъ ся на задни̂ лапы, а въ передни̂ вхопивъ бурею ôдломаный буковый конарь, выкручуючи нимъ довкола себе и выдаючи часъ ôдъ часу зъ горла урываный, немовь вызываючій рыкъ.

 

На становищи супроти звѣря були два околични̂ бояре, зъ тыхъ, що то найголоснѣйше перехвалювали ся и хотѣли передъ всѣми показати ся найбôльшими мысливцями. Побачивши страшного ворога тужь передъ собою, они зблѣдли и затремтѣли. Але скрыти ся, втѣкати не уходило, — треба було ставити чоло, будь що будь. Двѣ стрѣлы вылетѣли рôвночасно зъ двохъ лукôвъ, але одна хибила, свиснувши медведеви понадъ уха, а друга влучила звѣря въ бôкъ, не зранивши значно, а тôлько роздразнивши безмѣрно. Величезнымъ сусомъ пôдскочивъ медвѣдь и шпурнувъ на одного ловця свою збрую — буковый конарь, котрый зъ страшенною силою гепнувъ ся о дерево. Затымъ не зупиняючи ся и на хвильку и не даючи ворогамъ часу до намыслу, медвѣдь кинувъ ся на одного зъ нихъ, що саме стоявъ на єго протоптанôй стежцѣ. Ратище блысло въ тремтячôй руцѣ боярина, — ôнъ хотѣвъ кинути нимъ на звѣря.

 

— Не кидай! — крикнувъ тревожно Максимъ, надбѣгаючи и ведучи зъ собою помôчь загроженымъ боярамъ, Тугара Вовка и ще одного боярина, — не кидай ратище, але схвати поприбôчь и борони ся !

 

Але бояринъ не слухавъ и кинувъ ратище на звѣря.

 

Розмахъ бувъ невеликій, рука боярина тремтѣла, медвѣдь бувъ уже на якихъ пять крокôвъ, — не диво затымъ, що ратище слабо зранило звѣря въ передну лопатку. Вхопивъ медвѣдь дручину, розломавъ єѣ и зъ страшнымъ рыкомъ кинувъ ся на свого ворога. Той державъ уже въ рукахъ пряму, на оба боки остру шаблю, котру ôнъ называвъ медвѣдницею, и готовивъ ся впхнути єи ôстрє въ груди звѣреви. Але ôстрє поховзло ся по кости и застрягло въ лопатцѣ, и звѣрь вхопивъ боярина въ свои страшни̂, зелѣзни̂ обôймы. Разъ тôлько скрикнула нещаслива жертва, захрустѣли кости пôдъ медведячими пазôрями, а голова, мовь грушка, рострощена була медведячими зубами. Цѣла та страшенна и дрожю проймаюча подѣя скоила ся такъ раптовно, такъ несподѣвано, що закимъ Максимъ мôгъ надбѣгчи зъ пôдмогою, вже трупъ боярина лежавъ на земли, а надъ нимъ стоявъ кровавый медвѣдь, выскаливши свои страшенни зубы и ревучи на весь лѣсъ зъ болю ôдъ одержаныхъ ранъ.

 

Дрожь пройшла у всѣхъ по тѣлѣ на той видъ; бояре стали мовь вкопани̂. Тôлько Максимъ спокôйно наложивъ стрѣлу на свôй роговый лукъ, пôдступивъ два кроки близше до медведя и прицѣливши ся одну хвилину, пустивъ єму стрѣлу прямо въ серце. Мовь ножемъ перетятый урвавъ ся рыкъ звѣря и ôнъ поваливъ ся трупомъ на землю.

 

Не ревѣли роги, не лунали весели̂ оклики по тôй новôй побѣдѣ. Бояре покинувши свои становища, збѣгли ся на мѣсце нещастя. Хочь и якъ були они загартовани̂ въ вôйнахъ, привыкли бачити смерть кругомъ себе, але видъ кровавого, потрощеного и пошарпаного трупа вытиснувъ зъ всѣхъ грудей важкій зойкъ.

 

Мирослава вхопилась за груди и ôдвернула ся. Тухольски̂ легинѣ на сплетени̂ зъ галузя мары положили трупа, а за нимъ потягли и медведя. Понура мовчанка залягла надъ товариствомъ. Велика калужа крови блискотѣла до сонця и нагадувала всѣмъ, що ту ще передъ хвилею стоявъ живый чоловѣкъ, батько дѣтемъ, веселый, охочій и повный надѣѣ, а теперь тôлько безобразна купа кровавого мяса зъ него лишила ся. У великои части бояръ ôдôйшла охота до ловôвъ.

 

Цуръ имъ, тымъ проклятымъ медведямъ! говорили деяки̂. Нехай тутъ и гинутъ собѣ — чижь намъ для нихъ наражувати своє житє ?

 

Але Тугаръ Вовкъ, а особливо Мирослава и Максимъ, налягали конче, щобы кôнчити роспочате дѣло. Бояре вкôнци пристали, але якось дуже не радô були вертати на свои становища.

 

— Позвольте менѣ, бояре, слово сказати, — заговоривъ до нихъ Максимъ. Позаякъ мои легинѣ замкнули выхôдъ и не пустятъ нѣ одного звѣря ôдси, то намъ не потрѣбно росходити ся ôддалѣкъ одни̂ ôдъ другихъ. Найлѣпше буде, я думаю, роздѣлитись намъ на двѣ ровты и йти понадъ сами̂ краѣ пропасти по обохъ бокахъ. Такъ мы зможемо найлѣпше зôгнати все до середины, а тамъ разомъ зъ моими легинями обступимо густою лавою и выстрѣляємо до одного.

 

— А вжежь, а вжежь, що такъ лѣпше! — крикнули деякô бояре, не бачучи насмѣшливого усмѣху, що перелетѣвъ по устахъ Максима. Затымъ товариство роздѣлило ся. Одну ровту провадивъ Тугаръ Вовкъ, а другу Максимъ. Мирослава зъ власнои охоты прилучила ся до другои ровты, хочь и сама не могла собѣ выяснити, для чого. Мабуть шукала небезпеченьства, бо Максимъ выразно казавъ, що дорога другои ровты небезпечнѣйша.

 

Зновъ заграли роги и обѣ ровты розôйшли ся. Ловцѣ йшли де парами, де поєдинчо, то сходячись, то росходячись, щобъ вышукати дорогу. Купами йти було зовсѣмъ не можна. Зближались уже идъ самому верхови; верхъ самъ бувъ голый, але понизше бувъ цѣлый валъ звалищь и вывертôвъ. Туды пройти було найтруднѣйше и найнебезпечнѣйше.

 

Въ однôмъ мѣсци сторчала купа звалищь, мовь высока башта. Ломачє, камѣнє и навѣяне ôдъ давныхъ давенъ листє загороджувало, бачилось, всякій приступъ до тои природнои твердынѣ. Максимъ поповзавъ понадъ самымъ краємъ глубочезнои пропасти, чѣпляючи ся де-де моху та скальныхъ обрывôвъ, щобъ туды вынайти прохôдъ. Бояре-жь, не навыкли̂ до такихъ неприступныхъ и карколомныхъ дорôгъ, пôшли здовжь валу, надѣючись найти далѣ перерву и обôйти єго. Мирослава запинила ся, щось немовь держало єѣ близь Максима; єи быстри̂ очи вдивлювали ся пильно въ настобурчену передъ нею стѣну лому, шукаючи хочбы и якъ трудного проходу. Не довго она такъ и вдивляла ся, але смѣло почала пробирати ся помѣжь сушникъ и лôмъ, а далѣ почала вдирати ся на велики̂ камѣнни̂ брылы и завалюючи̂ прохôдъ выверты. Стала на версѣ и гордо озирнулась довкола. Бояре ôдôйшли вже були досыть далеко, Максима не видно, а передъ нею безладна сутолока скалъ и ломôвъ, черезъ котру, бачилось, прохôдъ бувъ неможливый. Але нѣ! Онтамъ ôддалѣкъ трохи, лежитъ величезна смерека кладкою понадъ те пекло, — туды безпечно можна перейти до вершка! Не довго думаючи, Мирослава пустила ся на тоту кладку. А вступаючи на ню, ще разъ озирнула ся и, горда зъ свого ôдкрытя, приложила гарно точеный рôгъ до своихъ коралевыхъ устъ и затрубила на весь лѣсъ. Луна́ покотила ся полонинами, розбиваючись въ дебрахъ и зворахъ чимъ разъ на бôльше частокъ, ажь поки не сконала десь въ далекихъ, недоступныхъ гущавинахъ. На голосъ Мирославиного рога ôдозвавъ ся зъ далека рôгъ єи батька, а ôдтакъ и роги другихъ бояръ. Ще хвильку завагувала ся Мирослава, стоячи высоко на вывертѣ; смерека була дуже стара и наскрôзь порохнава, а въ споду, въ непрогляднôй гущи ломôвъ, здавалось ѣй, що чує легкій хрускôтъ и муркотанє. Прислухала ся лѣпше — не чути нѣчого. Тогдѣ она смѣло ступила на свою кладку. Але ледво уйшла зъ пять крокôвъ, коли разомъ затрѣщала передрухнѣла смерека, зломала ся пôдъ ногами Мирославы, и смѣла дѣвчина вразъ изъ перегнилымъ трамомъ упала до долу, въ ломы и гнилячє.

 

Упала на ноги, не попускаючи ся своєи збруѣ. Въ рукахъ стискала сильно срѣбломъ оковане ратище; черезъ плечѣ у неи висѣли потужный лукъ и сайдакъ зъ стрѣлами, а за гарнымъ шкôрянымъ поясомъ, що мовь вылитый обхапувавъ єи стрôйный дѣвочій станъ, застромленый бувъ топôръ и широкій мысливскій нôжь зъ кôстяными черенцями. Упавши несподѣвано въ тьмаву пропасть, она прецѣнь не почула анѣ на хвилю страху, а тôлько почала озирати ся довкола, щобъ дослѣдити якій выхôдъ. Зъ разу не могла нѣчого выразно добачити, але швидко очи єи привыкли до пôвсумерку, и тогдѣ побачила такій видъ, котрый и найсмѣлѣйшого мôгъ переняти смертельною тревогою. Не далѣ, якъ на пять крокôвъ передъ нею, лежала величезна медведиця въ гнѣздѣ коло своихъ молодыхъ и гнѣвными, зеленковатыми очима глядѣла на несподѣваного гостя. Мирослава затремтѣла. Чи вдавати ся въ боротьбу зъ страшнымъ звѣремъ, чи шукати выходу и спровадити помôчь? Але не легко було найти выхôдъ — довкола ѣжили ся ломы и обрывы скалъ, и хочь перелѣзти черезъ нихъ зъ трудомъ було можна, то въ очахъ дикого звѣря була се робота крайне небезпечна. Не довго надумуючись, рѣшила ся Мирослава не зачѣпати звѣря, лишь боронити ся въ разѣ нападу, а тымчасомъ дати трубою тревожный знакъ и закликати помôчь. Але скоро тôлько Мирослава затрубила, коли въ тôмъ медведиця схопила ся зъ леговища и выючи кинулась до неи. Не часъ було Мирославѣ брати ся до лука, — звѣрь бувъ надто близько. Она вхопила обома руками ратище и опершись плечима о камѣнный облазъ, наставила єго напротивъ медведицѣ. Звѣрь побачивши блискуче зелѣзне ôстре, зупинивъ ся. Обѣ непріятельки стояли такъ довгу хвилю, не зводячи ока одна зъ однои, не схибляючи и однымъ рухомъ изъ свого становища. Мирослава не смѣла перша нападати на медведицю; медведиця зновъ шукала очима, куды бы напасти на ворога. Раптомъ медведиця вхопила въ передни̂ лапы великій камѣнь и зводячись на задни̂ ноги, хотѣла шпурнути нимъ на Мирославу. Але въ тôй самôй хвили, коли зводила ся на задни̂ лапы, Мирослава однымъ могучымъ рухомъ пхнула ѣй ратище мѣжь передни̂ лопатки. Рыкнула страшенно медведиця и перевернулась горѣлиць, обôллявши ся кровю. Але рана не була смертельна, и медведиця швидко зôрвала ся на ноги. Кровь текла зъ неи, та не зважаючи на бôль, она зновъ кинула ся на Мирославу. Небезпеченьство було страшне. Розжертый звѣрь садивъ прямо, грозячи вже теперь своими страшными зубами. Оденъ ратунокъ для Мирославы бувъ — выдрапати ся на облазъ, о котрый була оперта. Хвилька, оденъ рухъ — и она стояла на облазѣ. На серци полекшало Мирославѣ, — теперь єи положенє не було таке небезпечне, бо въ разѣ нападу она могла ударити на звѣря зъ горы топоромъ. Але медведиця, побачивши наглу втечу свого ворога, раптомъ кинула ся въ бôкъ въ густи̂ ломы и поки Мирослава могла дослѣдити, де она дѣлась, а вже медведиця стояла близько неи на камени, ревучи грôзно и рознявши закровавлену пащеку. Зимный пôтъ выступивъ на чолѣ у Мирославы; она бачила, що теперь настала рѣшуча хвиля, що на тôй вузкôй камѣннôй плытѣ муситъ розôграти ся боротьба на житє и смерть, и що того буде побѣда, кто зможе удержати ся на тôмъ становищи и зôпхнути зъ него противника. Медведиця була вже близько; Мирослава трѣбувала заставити ся ôдъ неи ратищемъ, але медведиця вхопила дручину зубами и шарпнула єѣ такъ сильно, що мало не зôпхнула Мирославу зъ каменя; ратище выховзлось ѣй зъ рукъ и звѣрь кинувъ нимъ гетъ въ ломы.

 

— Теперь прійдесь згибати! — блиснуло въ мысли Мирославы, але ôдвага не покинула єи. Она ухопила обома руками топôръ и стала мôцно до послѣднои обороны. Звѣрь сунувъ чимъ разъ близше; горяче єго дыханє чула вже Мирослава на своѣмъ лици ; мохната лапа, насторожена острыми кôгтями, грозила єи груди,— ще хвиля, и ѣй прійшлось бы, пошарпанôй и кровавôй, упасти зъ каменя, бо топорище було за коротке супроти лапъ величезного звѣря.

 

— Ратунку ! — скрикнула въ смертельнôй тревозѣ Мирослава, и въ тôй хвили понадъ єи головою блыснуло ратище и пхнута въ горло медведиця мовь колода упала зъ каменя. Въ щѣлинѣ камѣнныхъ звалищь понадъ головою Мирославы показало ся радôсне, живымъ огнемъ палаюче лице Максима Беркута.

 

Оденъ вдячный поглядъ уратованои дѣвчины ущаслививъ Максима. Але слова не було мѣжь ними анѣ одного. На те не було часу. Медведиця ще жила и ревучи зôрвала ся зъ мѣсця. Однымъ скокомъ була она коло своихъ молодыхъ, котри̂, не розумѣючи цѣлои тои страшнои борбы, бавили ся и перевертали єи въ гнѣвдѣ. Обнюхавши ихъ, медведиця кинула ся зновъ до Мирославы. Але чи то утрата крови ослабила єѣ, чи лютôсть не дала ѣй застановити ся, досыть того, що она почала просто горѣ каменемъ спинати ся до Мирославы. На се Мирослава була приготована, и пôднявши обѣручь топôръ, однымъ замахомъ розрубала нимъ голову медведици. Упала опосочена звѣрюка и кинувши собою кôлька разôвъ въ боки, сконала. Мѣжь тымъ и Максимъ, продерши ся крôзь навалени̂ ломы, станувъ обôчь Мирославы. Въ очахъ дѣвчины заблысли двѣ перлови̂ слезы, и не кажучи и слова, она горячо стиснула руку свого выбавителя. Максимъ чогось немовь змѣшавъ ся, почервонѣвъ, спустивъ очи и запиняючись проговоривъ:

 

— Я чувъ твôй тревожный знакъ... але не знавъ, де ты... Богу дякувати, що и такъ додрапавъ ся!

 

Мирослава все ще стояла на мѣсци, держачи руку гарного легиня въ своѣй руцѣ и глядаючи въ єго хороше, сонцемъ опалене и здоровымъ румянцемъ яснѣюче, отверте, щире лице. Въ тôй хвили она не почувала нѣчого окрôмъ вдячности за ратунокъ ôдъ неохибнои погибели. Але коли Максимъ, троха осмѣлившись, стиснувъ єи нѣжну, а такъ сильну руку, тогдѣ Мирослава почула, якъ щось солодко защемѣло ѣй коло серця, якъ лице єи загорѣлось встыдливымъ румянцемъ — и она спустила очи, а слово подяки, котре готове було вылетѣти зъ єи устъ, такъ и замерло на губахъ и розлилось по лици дивнымъ чаромъ розгораючого сердечного чутя.

 

Максимъ першій отямивъ ся. Въ єго серци, смѣлôмъ и чистôмъ, якъ щире золото, ôдъ разу блыснула щаслива думка, котра тутже перемѣнила ся въ незломне рѣшенє. Се вернуло єму всю смѣлôсть и певнôсть поступованя. Приложивши рôгъ до устъ, ôнъ затрубивъ радôсный знакъ побѣды. Тутже за стѣною вывертôвѣ обозвали ся роги Тугара и другихъ бояръ. Звинна якъ вывѣрка, Мирослава швидко выдрапала ся назадъ на той валъ, зъ котрого була упала, и ôдтамъ оголосила цѣлому стрѣлецкому товариству свою пригоду и помôчь, якои дôзнала ôдъ Максима. Зъ трудомъ выдрапавъ ся туды Тугаръ Вовкъ, а за нимъ и други̂ бояре; Тугаръ довго державъ доньку въ обнятяхъ, а побачивши кровь на єи одежи, ажь затремтѣвъ.

 

— И ты, ты, моя доню, була въ такôмъ небезпеченьствѣ! — й ôнъ разъ по разъ обнимавъ доньку, немовь боячись єѣ утратити. Затымъ ôнъ злѣзь въ дôлъ до Максима, що поравъ ся коло медведицѣ и коло молодыхъ медведятъ. Молоди̂, що не знали ще ворога свого въ чоловѣцѣ, муркотѣли любенько въ гнѣздѣ и бавили ся собѣ, мовь мали̂ песики; они давали ся гладити руками и зовсѣмъ не боялись людей. Максимъ взявъ ихъ на руки и положивъ передъ Мирославою и Тугаромъ.

 

— Отсе ваша здобычь ! — скававъ ôнъ. — Вы чейжс радо пріймете въ своѣмъ домѣ такихъ гостей.

 

Згромаджени̂ бояре глядѣли то радôсно на мали̂ медведята, то зъ лякомъ на вбиту медведицю, обзирали раны й подивляли силу и смѣлôсть Мирославы, котра могла вдати ся въ боротьбу зъ такъ страшною звѣрюкою.

 

— О, нѣ, — сказала смѣючись Мирослава, — безъ помочи отсего чесного легиня булабъ теперь лежала такъ, якъ сеся звѣрюка, пошарпана и закровавлена! Єму ôдъ мене належитъ ся велика подяка.

 

Тугаръ Вовкъ якось немовь нерадо слухавъ тои бесѣды своєи доньки. Хочь и якъ ôнъ любивъ єѣ, хочь а якъ радувавъ ся єи выбавленємъ зъ великого небезпеченьства, але все таки ôнъ волѣвбы бувъ, якбы выбавивъ єго доньку боярскій сынъ, а не сей простый тухольскій мужикъ, не сей „смердъ“, хочь и якъ впрочѣмъ той смердъ умѣвъ подобати ся Тугарови. Та все таки єму, гордому бояринови, що вырôсъ и великои чести дослуживъ ся при князѣвскôмъ дворѣ, важко було прилюдно ôддавати подяку за выратуванє доньки — мужикови. Але нѣщо було дѣяти. Обовязокъ вдячности такъ бувъ глубоко вкорѣненый у нашихъ рицарскихъ предкôвъ, що и Тугаръ Вовкъ не мôгъ ôдъ него выломати ся. Ôнъ взявъ Максима за руку и выпровадивъ єго напередъ.

 

— Молодче, — скязавъ ôнъ, — донька моя, єдина моя дитина, говоритъ, що ты выратувавъ єи житє зъ великого небезпеченьства. Я не маю причины не вѣрити єи слову. Пріймижь за своє чесне дѣло подяку ôтця, котрого вся любовь и вся надѣя въ тôй однôй дитинѣ. Я не знаю, чимъ тобѣ можу ôдплатити за се дѣло, але будь певный, що єсли се коли небудь буде въ моѣй силѣ, то бояринъ Тугаръ Вовкъ не забуде того, що тобѣ завдячує.

 

Максимъ стоявъ при тыхъ словахъ, мовь на грани. Ôнъ не привыкъ до такихъ прилюдныхъ похвалъ и зовсѣмъ не надѣявъ ся анѣ не бажавъ нѣчого подôбного. Ôнъ змѣшавъ ся при боярскихъ похвалахъ и не знавъ, чи ôдповѣдати щонебудь, чи нѣ, а въ кôнци сказавъ коротко:

 

— Нема за що дякувати, боярине! Я зробивъ те, що кождый на моѣмъ мѣсци зробивбы, — за щожь ту дякувати ? Нехай донька твоя буде здорова, але на вдячнôсть нѣяку я не заслуживъ.

 

За симъ ôнъ пôшовъ, щобы закликати своихъ тухольскихъ товаришѣвъ, и при ихъ помочи медведицю швидко обдерто зъ шкôры, а мали̂ медведята перенесено на збôрне мѣсце, ôдки цѣле товариство по скôнченю ловôвъ мало удати ся назадъ до табору.

 

Сонце доходило вже полудня и сыпало жарке, золотисте промѣнє на тухольски̂ горы; розгрѣта живиця сильнѣйше запахла въ лѣсахъ; гордо и тôлько десь колись помахуючи розпластаными крылами плававъ яструбъ высоко понадъ полонинами въ лазуровôмъ океанѣ. Тиша стояла въ природѣ. Тôлько зъ одного пригôрка Зелеменя роздавали ся голосы ловецкихъ трубъ и крики ловецкого товариства. Ловы скôнчили ся, хочь и не зовсѣмъ щасливо. На дручкахъ несли тухольски̂ парубки попередъ ловцями три медведячи̂ шкôры и въ мѣшку двоє медведят, а на ношахъ зъ галузя несли други̂ позадъ товариства окровавленого, задубѣлого вже трупа нещасливого боярина, що погибъ ôдъ лапъ медведя.

 

Швидко пôдъ проводомъ Максима дôйшло товариство до мысливского табору. Ловы були скôнчени̂. Нынѣ ще хотѣло цѣле товариство вертати домôвь, сейчасъ, скоро по обѣдѣ. Дорога була вправдѣ не близька, але Максимъ обѣцявъ выпровадити товариство простѣйшою лѣсовою дорогою до Тухлѣ, а ôдтамъ до двора Тугара Вовка. Тухольски̂ легинѣ, скоро тôлько пообѣдали, заразъ пôшли напередъ домôвь; Максимъ оставъ ся зъ боярами, поки слуги здôймали табôръ и прятали всѣ кухонни̂ и други̂ знаряды; затымъ и боярске товариство вырушило въ дорогу зъ поворотомъ до дому.

 

II.

 

Стародавне село Тухля, се була велика гôрска осада зъ двома чи трема чималыми приселками, всего около пôвтора тысяча душь. Село и приселки лежали не тамъ, де лежитъ теперѣшня Тухля, але гетъ высше середъ гôръ, въ обширнôй подовжнôй долинѣ, що теперь поросла лѣсомъ и зове ся Запалою долиною. Въ тô давнô часы, коли йде наше оповѣданє, Запала долина не була поросла лѣсомъ, але противно, була управлена и годувала своихъ жильцѣвъ достатнымъ хлѣбомъ. Простягаючись звышь пôвъ милѣ въ довжь а мало що не пôвъ милѣ въ ширину, рôвна и намулиста, обведена зъ всѣхъ бокôвъ стрôмкими скалистыми стѣнами, высокими декуды на два або й на три сяжнѣ, долина тота була немовь обширнымъ кôтломъ, зъ котрого вылито воду. И певно, що оно й не инакше було. Чималый гôрскіи потôкъ впадавъ ôдъ сходу до тои долины высокимъ на пôвтора сяжня водопадомъ, прорываючи собѣ дорогу помѣжь тѣснô, твердô скалы, и обкрутивши ся вужакою по долинѣ выплывавъ на захôдъ въ такужь саму тѣсну браму, розбиваючись помѣжь гладкô камѣннô стѣны и гуркотячи ще кôлькома водопадами, поки о чверть милѣ понизше не впавъ до Опора. Высоки̂ и стрôмки̂ береги тухольскои котловины покрыти̂ були темнымъ смерековымъ лѣсомъ, що надавало самôй долинѣ позôръ ще бôльшого заглубленя и якоись пустыннои тишѣ та ôдрубности ôдъ всего свѣта. Тай справдѣ, се була величезна гôрска крыѣвка, зь всѣхъ бокôвъ тôлько зъ великимъ трудомъ доступна, — але таки̂ були въ тыхъ часахъ ненастанныхъ вôйнъ, усобиць и нападôвъ майже всѣ гôрски̂ села, и тôлько дякувати тôй своѣй неприступности, они змогли довше нѣжь подôльски̂ села охоронити своє свобôдне, староруске житє громадске, котре деинде силували ся чимъ разъ бôльше пôдрывати горди̂ и вôйнами збогачени̂ бояре.

 

Тухольскій народъ живъ головно скотарствомъ. Тôлько тота долина, де лежало село, а такожь кôлька поменшихъ порѣчинъ, непокрытыхъ лѣсомъ, надавали ся до пахарства и выдавали що року богати̂ плоды ôвса, ячменю и проса. За то въ полонинахъ, що були, такъ само якъ и всѣ окружаючи̂ лѣсы, власностею тухольскои громады, пасли ся велики̂ отары овець, въ котрыхъ лежавъ головный скарбъ Тухольцѣвъ: зъ нихъ они добували собѣ одежу и страву и омасту и мясо. Въ лѣсахъ докола села пасли ся коровы и волы, але сама мѣсцевôсть гориста, скалиста и неприступна забороняла держати богато тяжкои, рогатои худобы. Другимъ головнымъ жероломъ доходу Тухольцѣвъ були лѣсы. Не говорячи вже о дровахъ, котрыхъ мали безплатно и на топливо и на всяки̂ будынки, — лѣсы достарчали Тухольцямъ звѣрины и лѣсовыхъ овочѣвъ и меду. Правда, житє середъ лѣсôвъ и недоступныхъ дикихъ гôръ було тяжке, було ненастанною вôйною зъ природою: зъ водами и снѣгами, зъ дикимъ звѣремъ и дикою, недоступною околицею, — але боротьба тота выроблювала силу, смѣлôсть и промыснôсть народа, була пôдставою и движучою пружиною єго сильного а свобôдного громадского ладу.

 

Сонце вже гетъ схилило ся зъ полудня, коли зъ высокого верха въ тухольску долину спускало ся знакоме намъ ловецке товариство пôдъ проводомъ Максима Беркута. Передомъ ишли Тугаръ Вовкъ зъ донькою и Максимъ; решта товариства ступала за ними невеличкими купками, гуторячи о перебутыхъ ловахъ и о пригодахъ ловецкихъ. Передъ очима товариства роскрыла ся тухольска долина, облита жаркимъ сонѣчнымъ промѣнємъ, мовь велике зелене озеро зъ невеличкими чорными острôвцями. Кругъ неи, мовь высочезный парканъ, бовванѣли камѣнни̂ стѣны, по котрыхъ пняли ся де-де пачосы зеленои ожины. При входѣ въ долину ревѣвъ водопадъ, розбиваючись о камѣнє срѣблистою пѣною; побôчь водопаду выкутый бувъ въ скалѣ вузкій вывôзъ, котрымъ ишло ся въ гору и далѣ понадъ берегомъ потока черезъ верхи и полонины ажь до угорскои краины; се бувъ звѣсный тодѣшнымъ гôрнякамъ „тухольскій прохôдъ, найвыгôднѣйшій и найбезпечнѣйшій пôсля скôльского; десять дооколичныхъ громадъ, зъ галицкого и зъ угорского боку, працювали майже два роки надъ выготовленємъ сего проходу. Тухольцѣ найбôльше працѣ приняли въ тôмъ дѣлѣ, тожь и гордили ся нимъ, якъ своимъ.

 

— Гляди, боярине, — сказавъ Максимъ, зупиняючись надъ водопадомъ при входѣ въ косый, въ камени кованый вывôзъ, — гляди боярине, — се дѣло тухольскои громады! Гетъ оттуды черезъ Бескиды тягне ся сеся дорога, — перша така дорога въ верховинѣ. Мôй батько самъ вытычувавъ єѣ на протягу пяти миль, кождый мостокъ, кожда закрутина, кождый вывôзъ на тôмъ протягу зробленый за єго показомъ.

 

Бояринъ неохôтно якось поглянувъ горами, куды на далекій протягъ понадъ потокомъ вила ся мѣжь скалами протерта гôрска дорога. Затымъ глянувъ долѣ вывозомъ и похитавъ головою.

 

— Твôй батько має велику власть надъ громадою? — спытавъ ôнъ.

 

— Власть, боярине? ôдказавъ здивованый Максимъ, — Нѣ, власти надъ громадою у насъ не має нѣкто; громада має власть сама, а бôльше нѣкто, боярине. Але батько мôй досвѣдченый чоловѣкъ и радо служитъ громадѣ. Якъ ôнъ говоритъ на радѣ громадскôй, такъ не зумѣє нѣкто другій въ цѣлôй верховинѣ. Громада радо слухає батьковои рады, — але власти батько мôй не має нѣякои и не жадає єи.

 

Очи Максима блыщали огнемъ щирои гордости й подиву, коли говоривъ про свого батька. Тугаръ Вовкъ при єго словахъ въ задумѣ похиливъ голову; за то Мирослава глядѣла на Максима, не зводячи зъ него очей. Слухаючи Максимовыхъ слôвъ, она чула, що єго батько ставсь для неи такимъ близькимъ, такимъ мовь рôднымъ чоловѣкомъ, немовь она ôдъ малку жила пôдъ єго батьнôвскою опѣкою.

 

Але Тугаръ Вовкъ стававъ чимъ разъ бôльше понурый, чоло єго морщило ся и очи зъ выразомъ давно здержуваного гнѣву звернули ся на Максима.

 

— То се твôй батько бунтує Тухольцѣвъ проти мене и проти князя? — спытавъ ôнъ наразъ терпкимъ, рѣзкимъ тономъ. Немовь болющій дотыкъ вразили ти̂ слова Мирославу; она зблѣдла и позирала то на батька то на Максима. Але Максимъ зовсѣмъ не змѣшавъ ся ôдъ тыхъ слôвъ, а ôдповѣвъ спокôйно:

 

— Бунтує громаду, боярине? Нѣ, се тобѣ неправду сказано. Вся громада гнѣвна на тебе за то, що ты присвоюєшь собѣ громадскій лѣсъ и полонину, не спытавши навѣть громады, чи схоче она на те пристати, чи нѣ.

 

— А, такъ, ще пытати ся вашои громады! Менѣ князь дарувавъ той лѣсъ и тоту полонину, и менѣ нѣ въ кого бôльше дозволяти ся.

 

— Именно се и говоритъ громадѣ мôй батько, боярине. Мôй батько уцитькує громаду и радитъ пôдождати ажь до громадского суду, на котрôмъ те дѣло розбере ся.

 

— Громадского суду!— скрикнувъ Тугаръ Вовкъ, — то и я мавъ бы ставати передъ тымъ судомъ?

 

— Думаю, що и тобѣ самому се буде пожадане, — ты будешь мôгъ усѣмъ доказати своє право, успокоити громаду.

 

Тугаръ Вовкъ ôдвернувъ ся. Они йшли далѣ вывозомъ, котрый закручувавъ ся на серединѣ, щобы зробити дорогу не такъ похилою и не такъ небезпечною. Максимъ, идучи позаду, не зводивъ очей изъ Мирославы. Але єго лице не яснѣло вже такимъ чистымъ щастємъ, якъ недовго передъ тымъ. Чимъ чорнѣйша хмара гнѣву и невдоволеня залягала на чолѣ єи батька, тымъ выразнѣйше почувавъ Максимъ, що мѣжь нимъ а Мирославою росчиняє ся якась пропасть. Впрочѣмъ ôнъ, дитя гôръ, не знаючи великого свѣта и высокихъ боярскихъ замыслôвъ, и не догадувавъ ся, яка широка и глубока тота пропасть.

 

Зôйшли вже на долину. Пôдъ водопадомъ творивъ потôкъ обширный, спокôйный и чистый мовь слёза ставокъ. При єго берегахъ стояли велики̂ шапки перловои шипучои пѣни; дно наѣжене було великими и малыми обломами скалъ; прудки̂ мовь стрѣлы пструги блискали помѣжь камѣнємъ своими перлово-жовтыми, червоно цятковаными боками; въ ôддали долѣ камѣнною стѣною ревѣвъ водопадъ, мовь живый срѣбный стовпъ, играючи до сонця всѣми барвами веселки.

 

— Що за пречудне мѣсце, — ажь скрикнула Мирослава, вдивляючи ся въ водовадъ и окружаючи̂ єго, дико пошарпани̂ скалы, обведени̂ зъ горы темнозеленою габою шумячого лѣса.

 

— Се наша Тухольщина, нашь рай! — сказавъ въ запаломъ Максимъ, обкидаючи окомъ долину и горы и водопадъ въ такою гордостю, въ якою мало котрый царь обзирає своє царство.

 

— Тôлько менѣ вы затроюєте житє въ тôмъ раю, — сказавъ гнѣвно Тугаръ Вовкъ.

 

Нѣкто не ôдзывавъ ся на ти̂ слова; всѣ троє йшли мовчки дальше. Ось уже доходили до села, що роскинуло ся густыми купами порядныхъ, драницями крытыхъ хатъ, густо обсаджене рябиною, вербами та розлогими грушами. Народъ робивъ у полю; тôлько стари̂ дѣды, поважни̂, сивобороди̂, похожали коло хатъ, то дещо тешучи, то плетучи сѣти на звѣря та на рыбу, то розмовляючи о громадскихъ та господарскихъ дѣлахъ. Максимъ кланявъ ся имъ и витавъ ихъ голосно, пріязно; далѣ и Мирослава почала витати старыхъ Тухольцѣвъ, що стояли на дорозѣ; тôлько Тугаръ Вовкъ ишовъ понурый та нѣмый, навѣть поглянути не хотѣвъ на тыхъ смердôвъ, що смѣли супротивляти ся волѣ єго князя. Ажь ось напередъ села зъ ними пострѣчала ся дивна компанія. Три старцѣ, убрани̂ по празничному, несли дорогою на высокôй, гарно точенôй и оздôбно срѣбломъ окованôй дручинѣ великій, такожь срѣбломъ окованый ланцухъ, выробленый суцѣльно зъ однои штуки дерева въ видѣ перстеня нерозрывного и въ собѣ замкнутого. Понадъ тымъ ланцухомъ повѣвала червона, кармазинова, срѣбломъ вышивана хоруговь. Три старцѣ йшли повôльно. Передъ кождымъ дворищемъ они зупиняли ся и вызывали голосно хозяина по имю, а коли той, або кто небудь изъ жильцѣвъ дворища явивъ ся, они говорили:

 

— Завтра на копу! — и ишли дальше.

 

— Се що за дивоглядія ? спытавъ Тугаръ Вовкъ, коли старцѣ почали наближати ся до нихъ.

 

— Хибажь ты не видавъ ще такого ? — спытавъ єго здивованый Максимъ.

 

— Не видавъ. У насъ коло Галича нема того звычаю.

 

— На копу скликаютъ, на раду громадску, — сказавъ Максимъ.

 

— Я гадавъ, що попы зъ хоругвою, — почавъ насмѣхати ся Тугаръ. У насъ коли скликаютъ на копу, то скликаютъ по-тиху, передаючи зъ хаты до хаты копне знамено.

 

— У насъ копне знамено обноситъ ся по селѣ отсими закличниками; они повинни̂ кождого громадянина по имю закликати на копу. И тебе закличутъ, боярине.

 

— Нехай собѣ кличутъ, я не прійду! Нѣчого мене не обходитъ ваша копа. Я ту зъ княжои волѣ и можу самъ збирати копу, коли се буду вважати потрѣбнымъ.

 

— Ты.... самъ.... збирати копу ? спытавъ зачудованый Максимъ, — безъ нашихъ закличникôвъ ? безъ нашого знамена?

 

— У мене свои закличники и своє знамено.

 

— Алежь на твою копу нѣкто зъ нашихъ громадянъ не пôде. А наша копа якъ осудитъ, такъ въ нашôй громадѣ й буде.

 

— Побачимо! — сказавъ гнѣвно й уперто Тугаръ Вовкъ.

 

Въ ту пору наблизили ся наши̂ пѣшоходы до закличникôвъ. Побачивши боярина, закличники поставили знамено, а оденъ изъ нихъ ôдозвавъ ся:

 

— Боярине Тугаре Вовку !

 

— Ось я, — ôдповѣвъ бояринъ понуро.

 

— Завтра на копу !

 

— Чого?

 

Але закличники̂ на се не ôдповѣли нѣчого и пôшли дальше.

 

— Не ихъ дѣло, боярине, говорити, чого, — пояснявъ Максимъ, стараючись якъ мога злагодити неохоту боярина до тухольскои рады громадскои. По довшôй мовчанцѣ, пôдчасъ котрои они все йшли селомъ, Максимъ зновъ зачавъ говорити :

 

— Боярине, позволь менѣ, недосвѣдченому, молодому, сказати тобѣ слово.

 

— Говори! — сказавъ бояринъ.

 

— Прійди завтра на копу!

 

— И пôддати ся вашому хлопскому судови?

 

— Щожь, боярине, — тухольска громада судитъ по справедливости, а справедливому судови хиба встыдъ пôддати ся ?

 

— Таточку! вмѣшала ся и Мирослава до тои розмовы, — зроби такъ, якъ Максимъ каже! Максимъ добре каже ! Ôнъ уратувавъ моє житє, — ôнъ же-жь не схотѣвбы тобѣ зле радити; ôнъ знає добре тутешни̂ звычаѣ.

 

Тугаръ Вовкъ мимоволѣ усмѣхнувъ ся на тоту, правдиво жѣночу льогику, але чоло єго швидко зновъ наморщило ся.

 

— И вже ты протуркала менѣ уши тымъ Максимомъ! -— сказавъ ôнъ. — Ну, уратувавъ тобѣ житє, я и вдячный єму за то, и коли хочешь, дамь єму пару волôвъ. Але ту зновъ о инши̂ рѣчи йде, до котрыхъ нѣщо мѣшати ся нѣ тобѣ нѣ Максимови.

 

— Нѣ, боярине, — ôдказавъ на се Максимъ, — ты чей не хочешь унизити мене ôдплатою за моє незначуче дѣло. Анѣ я, анѣ батько мôй не пріймемо такои ôдплаты. А то, що я тебе прошу прійти завтра на копу, и роблю тôлько зъ щирои прихильности. Я радъ бы, боярине, щобы мѣжь тухольскою громадою а тобою була згода.

 

— Ну, нехай и такъ, — сказавъ въ кôнци Тугаръ Вовкъ, — прійду завтра на тоту вашу раду, — але не на то, щобъ ѣй пôддати ся, але на то, щобъ побачити, що се за рада буде.

 

— Прійди, боярине, прійди, — скрикнувъ радôсно Максимъ, — побачишь самъ, що тухольска громада умѣє бути справедливою.

 

Приреченє Тугара Вовка облекшило серце Максима. Ôнъ ставъ веселый, говôркій, показувавъ Мирославѣ на право и на лѣво, що було гарного и цѣкавого, а гарного и цѣкавого докола було богато. Наши̂ пѣшоходы були саме середъ села и на серединѣ тухольскои долины. Стрôмки̂ скалисти̂ береги кôтловины свѣтлѣли ся по обохъ бокахъ далеко, мовь рôвни̂, высоки̂ мармурови̂ муры. Потôкъ плывъ посередъ села, туйже коло дороги, шумѣвъ и пѣнивъ ся, розбиваючись по камѣню, котрымъ усѣяне було єго дно, и навѣваючи свѣжій холодъ на всю долину. По обохъ бокахъ потока, помимо того, що береги єго були досыть высоки̂, прорѣзани̂ въ намулѣ давного озера, побудовани̂ були тамы зъ рѣчного камѣня и грубыхъ смерековыхъ палѣвъ та колодъ, щобы охоронити село ôдъ выливу. Всюды черезъ потôкъ пороблени̂ були выгôдни̂ зъ поручами кладки, а заразъ поза тамами йшли скопани̂ грядки зъ фасолею и горохомъ, що вили ся въ гору по тычиню, зъ бураками и капустою, а такожь загоны пшеницѣ, що чистыми, яснозелеными пасмугами простягали ся далеко поза хаты. Хаты були чисто обгороджени̂ и харно удержувани̂; стѣны зъ гладкого делиня, котре не обмазувалось глиною, але кôлька разôвъ до року мыло ся и скоблило ся рѣчными черепницями, а тôлько тамъ, де одна делина сходила ся зъ другою, въ вузкихъ пасмугахъ полѣплени̂ глиною и побѣлени̂ паленымъ вапномъ, выглядали дуже гарно середъ зеленыхъ вербъ и грушь. При входѣ до кождого дворища стояли двѣ липы, мѣжь котрыми привязани̂ були гарно плетени̂ въ всяки̂ узоры ворота. Майже надъ кождыми воротами, на жердцѣ, висѣла прибита якась хижа птиця: то сова, то сорока, то ворона, то яструбъ, то орелъ, зъ широко роспластаными крылами и звислою до долу головою: се були знаки духôвъ-опѣкунôвъ дому. За хатами стояли стайнѣ и други̂ господарски̂ будынки, всѣ пôдъ драницями и зъ грубезныхъ, тесаныхъ брусôвъ збудовани̂; тôлько нечисленни̂ обороги були зъ соломы и насторчували де-де свои золото-жовти̂, острокругли̂ чубы до горы помѣжь чотырма высокими оборожинами.

 

— Ось мого батька двôръ, — сказавъ Максимъ, показуючи на оденъ двôръ, нѣчимъ не ôдмѣнный ôдъ другихъ. Передъ домомъ не було нѣкого, але дверѣ до сѣней були ôдчинени̂, а въ стѣнѣ до полудня прорубани̂ були два невелички̂ квадратови̂ отворы, котри̂ въ лѣтѣ оставались або зовсѣмъ отворени̂ або закладались тонкими и на-пôвъ прозôрчастыми гипсовыми плытками, и на зиму крôмъ того забивались дощаными ôконницями. Се були тодѣшни̂ ôкна.

 

Мирослава цѣкаво позирнула на те гнѣздо Беркутôвъ, надъ котрого ворôтьми справдѣ висѣвъ недавно вбитый величезный беркутъ, ще й по смерти немовь грозячи своими могучими, зелѣзными пазорами и своимъ чорвымъ, въ каблукъ закривленымъ дзюбомъ. Затишно, супокôйно и ясно було на тôмъ обôйстю ; потôкъ ôддѣлювавъ єго ôдъ гостинця, перекиненый широкою кладкою, и журчѣвъ стиха та плескавъ хрустальною филею о камѣнну таму. И Тугаръ Вовкъ позирнувъ туды.

 

— Ага, то ту сидитъ той тухольскій владика. Ну, радъ я пôзнати єго. Побачимо, що се за птиця !

 

Максимъ хотѣвъ попрощати боярина и єго доньку и звернути до дому, але щось немовь тягло єго йти зъ ними дальше. Мирослава немовь порозумѣла се.

 

— Чи вже вертаєшь до дому, — спытала она, ôдвертаючись, щобъ скрыти своє помѣшанє.

 

— Хотѣвъ було вертати, але нехай и такъ, — проведу васъ єще черезъ тѣснину до вашого двора.

 

Мирослава утѣшила ся, сама не зняючи чого. И зновъ пôшли они долѣ селомъ, гуторячи, озираючись на всѣ боки, любуючись одно однымъ, голосомъ, присутностю, одно для другого забуваючи о всѣмъ окружаючôмъ, о батькахъ, о громадѣ. И хоть въ цѣлôй розмовѣ анѣ однымъ словомъ не згадували о собѣ, о своихъ чуствахъ и надѣяхъ, але й скрôзь найрôвнодушнѣйшу ихъ бесѣду тремтѣло тепло молодыхъ, першою любвою огрѣтыхъ серць, проявляла ся таємнича сила, що притягала до себе тô двѣ молоди̂, здорови̂ и гарни̂ истоты, чисти̂ и незопсовани̂ и въ своѣй невинности навѣть не думаючи̂ о перепонахъ, яки̂ мусѣла стрѣтити ихъ молода любовь.

 

И Тугаръ Вовкъ, що йшовъ передомъ въ важкôй, понурôй задумѣ та мѣркувавъ надъ тымъ, якъ бы ту завтра стати гôдно и въ цѣлôмъ блеску передъ тыми смердами и показати имъ свою повагу та высшôсть, — и Тугаръ Вовкъ не запримѣтивъ нѣчого мѣжь молодыми людьми; одно тôлько гнѣвало єго, що той молодый парубокъ такій смѣлый и такъ поводитъ ся зъ нимъ и зъ єго донькою, мовь зъ рôвными собѣ. Але до поры, до часу ôнъ здержувавъ свôй гнѣвъ.

 

Минули вже село и зближали ся до того мѣсця, де тухольска кôтловина замыкала ся, пропускаючи тôлько вузкою скалистою брамою потôкъ въ долину. Сонце вже похилило ся гетъ зъ полудня и стояло надъ вершиною лѣса, купаючи своє косе промѣнє въ журчачихъ филяхъ потока. Ôдъ скалъ, що затѣснювали выплывъ потока зъ тухольскои долины, лежали вже довги̂ тѣни; въ самôй тѣснинѣ було сумрачно, холодно и слизько. Доломъ розбивала ся вода потока о величезне, купами ту навалене камѣнє, а въ горѣ высоко шумѣли величезни̂ смереки и буки. Понадъ самымъ потокомъ, зъ обохъ бокôвъ, вели проковани̂ въ скалахъ выгôдни̂ стежки — такожь дѣло Тухольцѣвъ. Якась дрожь проняла Мирославу, коли входила въ тоту дивовижну „камѣнну браму“: чи то ôдъ пануючого ту холоду, чи ôдъ вохкости, чи Богъ знає ôдъ чого, — она взяла батька за руку и притисла ся до него.

 

— Яке страшне мѣсце! — сказала она, зупиняючись въ самôй тѣснинѣ и озираючись кругомъ та до горы. И справдѣ, мѣсце було незвычайне, дике. Протôкъ бувъ вузкій, може на три сяжнѣ, не бôльше, за-вширки, и такъ гладко прорѣзаный рвучою гôрскою водою въ пѣсковôй скалѣ, що незнающій бувъ бы мôгъ присягнути, що се людскихъ рукъ робота. А передъ самымъ проходомъ стоявъ на сторчь величезный камѣнный стовпъ, у споду гетъ пôдмытый водою и для того тоншій, а въ горѣ немовь головатый, порослый папоротю та карловатыми берѣзками. Се бувъ широко звѣсный Сторожь, котрый, бачилось, пильнувавъ входу въ тухольску долину и готовъ бувъ упасти на кождого, кто въ ворожôй цѣли вдиравъ ся-бъ до сего тихого, щасливого закутка. Самъ Тугаръ Вовкъ почувъ якійсь холодъ за плечима, зирнувши на того страшного Сторожа.

 

— Тьфу, яка небезпечна каменюка! сказавъ ôнъ, — такъ нависла надъ самымъ проходомъ, що бачитъ ся, туй-туй упаде!

 

— Се святый камѣнь, боярине, — сказавъ поважно Максимъ, — єму що весны складаютъ вѣнки зъ червоного огнику, — се нашь Сторожь тухольскій.

 

— Ехъ, все у васъ ваше, все у васъ святе, все у васъ тухольске. — ажь слухати обридло! скрикнувъ Тугаръ Вовкъ. Немовь то поза вашою Тухольщиною вже й свѣта нема!

 

— Для насъ и справдѣ нема свѣта, — ôдказавъ Максимъ. Мы надъ все любимо свôй кутикъ, — коли бы такъ кождый другій любивъ свôй кутикъ, то певно всѣ люде жилибъ на свѣтѣ спокôйно и щасливо.

 

Максимъ въ своѣй невиннôй щирости й не розумѣвъ, якъ чутко вколовъ ôнъ въ серце боярина тыми словами. ôнъ не зауважавъ такожь, якими злобными очима позирнувъ на него Тугаръ Вовкъ. Звертаючи ся до Мирославы, Максимъ зачавъ далѣ спокôйнымъ, теплымъ голосомъ:

 

— А про той камѣнь, про нашого Сторожа, я вамъ роскажу, що чувъ ôдъ батька. Давно то, дуже давно дѣялось, ще коли велиты жили въ нашихъ горахъ. То ту, де теперь наша Тухля, стояло велике озеро; сеся кôтловина була ще зовсѣмъ замкнута и тôлько черезъ верхъ текла вода. Озеро се було закляте; въ нѣмъ не було нѣчого живого, нѣ рыбки, нѣ хробачка; зъ него звѣрина, котра напила ся, мусѣла згинути, а птиця, що хотѣла перелетѣти понадъ него, мусѣла впасти въ воду и утопити ся. Озеро було пôдъ опѣкою Мораны, богинѣ смерти. Але разъ стало ся, що царь велитôвъ посваривъ ся зъ Мораною и щобъ зробити ѣй на перекôръ, ударивъ своимъ чародѣйскимъ живущимъ молотомъ о скалу и розваливъ стѣну, такъ що вся вода зъ заклятого озера выплыла и стратила свою дивну силу. Цѣла околиця раптомъ ожила пôсля того благодатного удару; дно озера стало ся плодючою долиною и зазеленѣло ся буйными травами та цвѣтами; въ потоцѣ завели ся рыбы, помѣжь камѣнємъ всяка гадь, въ лѣсахъ звѣрина, въ воздусѣ птиця. За те розлютила ся Морана, бо она не любитъ нѣчого живого, и закляла царя велитôвъ въ отсей камѣнь. Але долинѣ самôй не могла нѣчого зробити, бо не могла назадъ вернути мертвящои воды, що выплыла зъ озера; якъ бы була вернула назадъ всю воду до краплины и заткала отсей въ скалѣ выбитый прохôдъ, то булабы зновъ царицею нашихъ гôръ. А такъ, то хочь царь велитôвъ и не жиє, то и Морана не має вже ту власти. Але царь велитôвъ не зовсѣмъ погибъ. Ôнъ треває въ тôмъ камени и пильнує сеи долины. Кажутъ, що колись Морана ще разъ збере свою силу, щобы нею звоювати нашу Тухольщину, але отсей заклятый Сторожь упаде тогдѣ на силу Мораны и роздавитъ єѣ собою.

 

Зъ дивнымъ чутємъ слухала Мирослава тои повѣсти; глубоко она щемѣла ѣй въ серци, — ѣй такъ бажало ся стати пôдъ рукою того доброго и животворного царя велитôвъ до бою зъ силою Мораны; кровь живѣйше заграла въ єи молодôмъ серци. Якъ сильно, якъ горячо любила она въ тôй хвили Максима!

 

А Тугаръ Вовкъ, хочь и слухавъ Максимовои повѣсти, але, бачилось, не дуже вѣривъ въ ню, тôлько ще разъ обернувъ ся, позирнувъ на камѣнного тухольского Сторожа и зъ погордою усмѣхнувъ ся, немовь подумавъ собѣ: отъ дурни̂ смерды, въ якôй дурници покладаютъ свою гордôсть и свою надѣю!

 

Вже наши̂ пѣшоходы минули вузкій протôкъ тухольского потока и выйшли на ясный свѣтъ. Передъ ихъ очима раптомъ розкинулась довга, крутыми горами обмежена долина Опору, котра генъ-генъ сходила ся зъ долиною Стрыя. Сонце вже клонило ся на захôдъ и горячимъ пурпуромъ меркотѣло въ широкихъ филяхъ Опора. Тухольскій потôкъ скажеными скоками и зъ лютымъ шумомъ гуркотѣвъ до долу, щобъ скупати ся въ Опорѣ. Єго вода, прямо ôдбиваючи въ собѣ заходову червонь, выглядала мовь бурхаюча зъ величезнои раны кровь. Докола шумѣли темнѣючи̂ вже лѣсы.

 

Хвилю стояли наши̂ пѣшоходы, наповаючись тою, безсмертною и живущою красою природы. Максимъ немовь вагувавъ ся на якôйсь думцѣ, котра засѣла въ єго головѣ и насилу просила ся на волю. Далѣ ôнъ зôбравъ ся зъ ôдвагою и приблизивъ ся до Тугара Вовка, тремтячи и червонѣючись.

 

— Боярине-батьку, — сказавъ ôнъ незвычайно мягкимъ и несмѣлымъ голосомъ.

 

— Чого тобѣ треба?

 

— Позволь менѣ бути твоимъ найщирѣйшимъ слугою....

 

— Слугою ? Щожь, се не трудне, — прійди зъ батькомъ и наймись, коли конче хочешь на службу.

 

— Нѣ, боярине, не такъ ты зрозумѣвъ мене... Позволь менѣ бути твоимъ сыномъ!

 

— Сыномъ? Алежь у тебе є свôй батько, и якъ чую, далеко лѣпшій и справедливѣйшій и мудрѣйшій ôдъ мене, коли завтра буде мене судити!

 

Бояринъ гôрко, ѣдовито всмѣхнувъ ся.

 

— Я хотѣвъ сказати, — поправивъ Максимъ, — хотѣвъ сказати ще не такъ. Боярине, ôддай за мене доньку свою, котру я люблю дужше житя свого, дужше душѣ своєи!

 

Грôмъ зъ ясного неба не бувбы такъ перелякавъ Тугара Вовка, якъ ти̂ горячô, намѣєтни̂ слова молодого, легиня. Ôнъ ôдступивъ два кроки назадъ и прошибаючимъ, зъ гнѣву и погорды змѣшанымъ погладомъ мѣривъ бѣдного Максима ôдъ нôгъ до головы. Лице єго було недобре, ажь сине, зубы єму зацѣпило, губы дрожали.

 

— Смерде! — скрикнувъ ôнъ наразъ, ажь дооколични̂ горы залунали тымъ проклятымъ окликомъ, — що се за слова смѣєшь ты говорити до мене! Повтори ще разь, бо се не може бути, щобы я справдѣ чувъ те, що менѣ причуло ся.

 

Грôзный крикъ боярина збудивъ и въ Максимѣ єго звычайну смѣлôсть и рѣшучôсть. Ôнъ выпростувавъ ся передъ бояриномъ, мовь молодый, пышный дубчакъ, и сказавъ лагôднымъ, але певнымъ голосомъ:

 

— Нѣчого злого я не сказавъ тобѣ, боярине, — нѣчого такого, що бы приносило нечесть тобѣ або твоѣй доньцѣ. Я просивъ тебе о руку твоєи доньки, котру я люблю, якъ єи нѣкто въ свѣтѣ не буде любити. Не вжежь мѣжь твоимъ боярскимъ а моимъ мужицкимъ родомъ така велика пропасть, щобъ єи любовь не могла перебути. Тай чимъ жежь ты такъ дуже высшій ôдъ мене ?

 

— Мовчи, смерде! перебивъ єго лютымъ крикомъ Тугаръ Вовкъ. Рука моя судорожно стискає рукоять меча, щобъ заткати нимъ твою глупу гортань. Одно тôлько ратує тебе ôдъ моєи мести — а се то, що ты нынѣ выратувавъ доньку мою зъ небезпеченьства. Инакше лягбы ты въ тôй хвили трупомъ за таки̂ слова. И ты, безумный, мôгъ подумати, мôгъ посмѣти, пôдносити очи свои до неи, до моєи доньки ?... Се за то, що я и она говоримо зъ тобою по людски, а не копаємо тебе, якъ собаку ! И ты думавъ, що ратуючи ôдъ пазорôвъ медведя ты здобувъ єѣ для себе, якъ бранку? О, нѣ! Коли-бъ мало на таке прійти, то волѣлабъ она згинути въ кровавыхъ обнятяхъ дикого звѣря, анѣжь малабы тобѣ дôстати ся!

 

— Нѣ, боярине, — не такъ кажи! Волѣвбы я згинути въ лапахъ медведя, анѣжь бы мавъ оденъ єи волосокъ бути ушкодженый.

 

Мирослава ôдвернула ся при тыхъ словахъ, щобъ скрыти ôдъ батька и ôдъ Максима довго здержувани̂ слёзы, що теперь брызнули зъ єи очей. Але Тугаръ Вовкъ не зважавъ на ню и говоривъ дальше.

 

— И ты, пôдлый хамôвъ роде, смѣєшь рôвнати ся зо мною? Зо мною, котрый вѣкъ звѣкувавъ мѣжь князями, котрый удостоивъ ся княжои похвалы и надгороды за рицарски̂ дѣла, котрого донька може выбирати собѣ жениха мѣжь найпершими и найславнѣйшими молодцями въ краю? И я мавбы дати єѣ тобѣ, смердови, до твого тухольского гнѣзда, де бы она зôвяла, зсохла и пропала въ нуждѣ ? Нѣ, нѣ, иди гетъ, бѣдный хлопче, ты не сповна розуму, ты сказавъ свои слова въ нападѣ божевôльства!

 

Максимъ бачивъ теперь, що єго надѣѣ розбити̂, що бояринъ надто высоко цѣлитъ, надто гордо глядитъ на него. Хочь и якъ тяжко приходилось єму, але нѣчого було дѣлати.

 

— Боярине, боярине, —сказавъ ôнъ сумнымъ, теплымъ голосомъ, — за надто ты высоко пôднявъ ся на крылахъ гордости, — але уважай ! Доля тыхъ звычайно найвысше пôдноситъ, котрыхъ думає найнизше зопхнути. Не горди бѣдными, не горди низкими, не горди робучими, боярине, — бо кто ще знає, до котрои кто керницѣ прійде воду пити!

 

— Ты ще смѣєшь менѣ науки давати, гаде ? — скрикнувъ розлюченый Тугаръ Вовкъ, и очи єго заблыщали безумнымъ гнѣвомъ. — Прочь менѣ зъ очей, а то, Богомъ кленусь, не буду нѣ на що зважавъ, а просаджу тя отсимъ ножемъ, якъ просадивъ нынѣ рано медведя!

 

— Не гнѣвай ся, боярине, за слова дурного хлопця, — ôдказавъ все спокôйный Максимъ. Прощай! Прощай и ты, моя зоре, що блиснула менѣ такъ пречудно на одну днину, а теперь мусишь на вѣки для мене померкнути! Прощай и будь щаслива!

 

— Нѣ, годѣ мовчати, — сказала наразъ Мирослава, рѣшучо обертаючись, — я не померкну для тебе, молодче, я буду твоя.

 

Тугаръ Вовкъ, мовь остовпѣлый, глядѣвъ на свою доньку и вже ажь теперь не знавъ, що єму робити.

 

— Доню, а се що ты кажешь ? — скрикнувъ ôнъ.

 

— Те, що чуєшь, таточку. Ôддай мене за Максима ! Я пôду за него.

 

— Дурна дѣвчино, сего не може бути!

 

— Стрѣбуй, а побачишь, що може.

 

— Ты въ горячцѣ говоришь, доню, — ты перелякала ся дикого звѣря, ты недужа!...

 

— Нѣ, таточку, я здорова, и кажу тобѣ ще разъ, и кленусь передъ оттымъ яснымъ сонцемъ, що саме своими золотыми устами дотыкає ся землѣ, що сей молодець муситъ бути моимъ! Сонце, будь свѣдкомъ!

 

И затымъ она взяла за руку Максима и горячо прилипла устами до єго устъ. Тугаръ Вовкъ не мôгъ стямити ся, не мôгъ здобути ся и на оденъ рухъ, и на одно слово.

 

— А теперь, молодче, йди домôвь и не лякай ся нѣчого. Мирослава присягла, що буде твоєю, и Мирослава зумѣє додержати присяги. А мы, таточку, спѣшѣмо до дому! Онде въ долинѣ наша хата, — а отъ и наши̂ гостѣ надходятъ.

 

И сказавши се, дивна дѣвчина взяла нетямного зъ диву батька за руку и пôшла зъ нимъ долѣ горою. А Максимъ довго ще стоявъ на мѣсци, очарованый, щасливый. Въ кôнци прочунявъ ся, и упавши лицемъ на землю, помоливъ ся заходячому сонцю, такъ якъ молили ся єго дѣды и прадѣды, якъ моливъ ся тайкомъ и єго батько. Ôдтакъ вставъ и тихою ходою пôшовъ до дому.

 

III.

 

За селомъ Тухлею, туйже близь водопаду, стояла насередъ поля величезна липа. Нѣкто не затямивъ, коли єѣ засаджено и коли она розросла ся така здорова та конариста. Позаякъ Тухля була осада не дуже давна и деревина, яка росла на тухольскôй долинѣ, була геть-геть молодша ôдъ тои липы, то й не диво, що тухольскій народъ уважавъ єѣ найдавнѣйшимъ свѣдкомъ давнины и окружавъ великимъ почитанємъ. Тухольцѣ вѣрили, що тота липа — даръ походячій прямо ôдъ ихъ споконвѣчного добродѣя, царя велитôвъ, котрый засадивъ єѣ власноручно на тухольскôй долинѣ на знакъ своєи побѣды надъ Мораною. Зъ пôдъ корѣня липы била нора погожои воды, котра ôдтакъ, тихо журчачи по дрôбныхъ камѣнцяхъ, вплывала до потока. Се було мѣсце копныхъ зборôвъ тухольскихъ, мѣсце сѣльского вѣча, котре въ старовину становило всю и єдину власть въ рускихъ громадахъ.

 

Довкола липы бувъ широкій, рôвный майданъ. Рядами стояли на нѣмъ до схôдъ сонця гладки̂ камѣнни̂ брылы, призначени̂ на стôльцѣ, де сѣдали старцѣ громадски̂, батьки родинъ. Кôлько було такихъ батькôвъ тôлько и камѣнныхъ стôльцѣвъ. Поза ними було мѣсце вôльне. Пôдъ липою, надъ самымъ жереломъ, стоявъ чотырогранный камѣнь зъ проверченою въ серединѣ дѣрою; тутъ на часъ рады выставляло ся копне знамено. А обôчь зроблене було друге пôдвысшенє для бесѣдника, т. є. для того, кто въ якôй небудь справѣ говоривъ; ôнъ выступавъ изъ свого мѣсця и входивъ на се пôдвысшенє, щобъ весь народъ мôгъ єго чути.

 

На другій день пôсля боярскихъ ловôвъ густо тухольского народа роило ся по копнôмъ майданѣ. Гамôръ ишовъ по долинѣ. Старцѣ громадски̂ йшли повагомъ изъ села оденъ за однымъ и засѣдали на своихъ мѣсцяхъ. Шумно збирала ся молодѣжь и ставала поза ними широкимъ пôвъокругомъ. И жѣнки сходили ся, хочь не такъ численно: ôдъ рады громадскои жаденъ дорослый громадянинъ, чи мужь чи жѣнка, не бувъ выключеный. И хочь рѣшаючій голосъ мали тôлько старцѣ-батьки, але при нарадѣ вôльно було и молодѣжи и жѣноцтву подавати свôй голосъ пôдъ розвагу старцямъ.

 

Сонце пôднялось уже высоко на небѣ, коли зъ села, послѣдни̂ за всѣми, надôйшли закличники, несучи передъ собою тухольске копне знамено. Появленє ихъ вызвало загальный шепôтъ мѣжь громадою, а коли они наблизили ся, все утихло. Закличники, тричи поклôнившись громадѣ, выйшли пôдъ липу и познимали шапки зъ головъ. Вся громада зробила то само.

 

— Чесна громадо, — ôдозвали ся закличники, чи воля ваша нынѣ раду держати?

 

— Такъ, такъ! загула громада.

 

— То нехай же Богъ помагає! сказали они и пôднявши высоко въ гору копне знамено, встромили єго въ дѣрку, продовбану въ камени. Се бувъ знакъ, що рада зачата.

 

Затымъ вставъ изъ свого мѣсця найстаршій въ зборѣ, Захаръ Беркутъ, и повôльнымъ, але твердымъ крокомъ выступивъ пôдъ липу и дотуливши ся єи рукою, наблизивъ ся до плывучои зъ єи корѣня норы и припавши на колѣна, помазавъ собѣ нею очи и уста. Се була звычайна, стародавна церемонія, котра знаменувала очищенє устъ и проясненє ока, потрѣбне при такôмъ важнôмъ дѣлѣ, якъ рада народна. За симъ сѣвъ на пôдвысшене мѣсце, зверненый лицемъ до народа, т. є. до схôднои стороны неба.

 

Захаръ Беркутъ, се бувъ сивый якъ голубъ, звышь 90-лѣтный старець, найстаршій вѣкомъ въ цѣлôй тухольскôй громадѣ. Батько осьми сынôвъ, изъ котрыхъ три сидѣли вже разомъ зъ нимъ мѣжь старцями, а наймолодшій Максимъ, мовь крѣпкій дубъ мѣжь осичиною вызначавъ ся мѣжь всѣмъ тухольскимъ парубоцтвомъ. Высокій ростомъ, поважный поставою, строгій лицемъ, богатый досвѣдомъ житя и знанємъ людей та обставинъ, Захаръ Беркутъ бувъ правдивымъ образомъ тыхъ давныхъ патріархôвъ-батькôвъ и провôдникôвъ цѣлого народа, про котрыхъ говорятъ намъ тысячолѣтни̂ пѣсни. Помимо глубокои старости Захаръ Беркутъ бувъ ще сильный и кремѣзный. Правда, ôнъ не робивъ уже коло поля, не гонивъ овець въ полонину анѣ не ловивъ звѣря въ лѣсовыхъ нетрахъ, — але проте працювати ôнъ не перестававъ. Садъ, пасѣки и лѣки, — се була єго робота. Скоро лишень весна завитає въ тухольски̂ горы, Захаръ Беркутъ уже въ своѣмъ саду, копле, чиститъ, пôдрѣзує, щепитъ и пересаджує. Дивували ся громадяне єго знаню въ садôвництвѣ, тымъ бôльше дивували ся, що ôнъ не крывъ ся зъ тымъ знанємъ, але радо навчавъ кождого, показувавъ и заохочувавъ. Пасѣка єго була въ лѣсѣ, и кождои погôднои днины Захаръ Беркутъ ходивъ въ свою пасѣку, хочь дорога була утяжлива и досыть далека. А вже найбôльшимъ добродѣємъ уважали Тухольцѣ Захара Беркута за єго лѣки. Коли було настане часъ, мѣжь Зелеными святами а святомъ Купайла, Захаръ Беркутъ зъ своимъ наймолодшимъ сыномъ Максимомъ иде на кôлька день, а неразъ и на цѣлый тыждень въ горы за зѣлємъ и лѣками. Правда, чисти̂ й прости̂ звычаѣ тодѣшного народа, свѣжій тухольскій воздухъ, обширни̂ и здорови̂ хаты и ненастанна, хочь и надсильна праця, все те вкупѣ хоронило людей ôдъ частыхъ и заразливыхъ слабостей. За то частѣйше лучали ся калѣцтва, раны, на котри̂ певно нѣякій знахоръ не умѣвъ такъ скоро и такъ гарно зарадити, якъ Захаръ Беркутъ.

 

Але не въ тôмъ всѣмъ покладавъ Захаръ Беркутъ головну вагу свого старечого житя. „Чоловѣкъ тôлько такъ довго вартъ жити, — говоривъ ôнъ частенько, — якъ довго може помагати другимъ. Коли ôнъ стає для, другихъ тягаромъ, а хôсна не приноситъ имъ нѣякого, тодѣ ôнъ уже не чоловѣкъ а завада, тодѣ, ôнъ уже й жити не вартъ. Хорони мене Боже, щобъ я коли небудь мавъ стати ся тягаромъ для другихъ и ѣсти ласкавый, хочь и якъ заслуженый хлѣбъ!“ Ти̂ слова, то була провôдна золота нитка въ житю Захара Беркута. Все, що ôнъ робивъ, що говоривъ, що думавъ, те робивъ, говоривъ и думавъ ôнъ зъ поглядомъ на добро и хосенъ другихъ, громады. Громада, то бувъ єго свѣтъ, то була цѣль єго житя. Видячи, що медведѣ и други̂ дики̂ звѣрѣ часто калѣчатъ худобу и людей въ горахъ, ôнъ, ще молодый чоловѣкъ, задумавъ научити ся лѣчити раны, и покинувши батькôвскій дôмъ, выбравъ ся въ далеку незнакому дорогу до одного славного ворожбита, котрый, чутка була, умѣвъ замовляти стрѣлы й кровь. Але примова того лѣкаря показала ся пустою. Захаръ Беркутъ, прійшовши до него, обѣцявъ єму десять куниць платы, щобъ научивъ єго своєи примовы. Ворожбитъ приставъ. Але Захарови не досыть будо научити ся на слѣпо, ôнъ хотѣвъ попереду переконати ся, чи лѣкъ ворожбитôвъ добрый. Ôнъ вынявъ свôй нôжѣ и задавъ собѣ нимъ глубоку рану въ удо.

 

— На замовь! — сказавъ ôнъ до зачудуваного лѣкаря.

 

Примова не удала ся.

 

— Е, сказавъ лѣкарь, се для того не удає ся, що ты самовôльно завдавъ собѣ рану. Такои раны замовити не можна.

 

— Ну, то видно, що кепска твоя примова, и менѣ єи не потрѣбно. Я потребую такои примовы, котра не пыталабъ, чи рана самовôльна, чи нѣ, а залѣчила-бъ всяку.

 

И затымъ Захаръ Беркутъ покинувъ ворожбита и пôшовъ дальше, розпытувати лѣпшихъ лѣкарѣвъ. Довго блукавъ ся ôнъ по горахъ и долахъ, ажь поки по роцѣ блуканя не зайшовъ до Скитскихъ*) монахôвъ. Мѣжь ними бувъ оденъ, столѣтный старець, що довги̂ часы пробувавъ на Атоньскôй горѣ и читавъ тамъ богато старыхъ грецкихъ книгъ. Той монахъ умѣвъ чудно лѣчити раны и бравъ ся научити своѣй штуцѣ кождого, кто проживе зъ нимъ рôкъ въ добрôй злагодѣ и покажесь єму чоловѣкомъ щирого серця и чистои душѣ. Богато вже ученикôвъ приходило до старого, вѣчно задуманого и вѣчно сумуючого монаха, але нѣ одного ôнъ не вподобавъ, нѣ оденъ не проживъ зъ нимъ условленого року и не вынѣсъ єго тайникôвъ лѣкарскихъ. Про сего то лѣкаря прочувъ Захаръ Беркутъ и рѣшивъ ся ôдбути єго пробу. Прійшовши до Скитского монастыря, просивъ, щобъ заведено єго до старця Акинтія, и отверто росказавъ єму про цѣль свого приходу. Сивобородый, понурый дѣдъ Акинтій принявъ єго безъ супереки — Захаръ выбувъ рôкъ. Ôнъ вернувъ ся зъ Скита новымъ чоловѣкомъ ; єго любовь до громады стала ще горячѣйша и сильнѣйша, єго слова плыли хрустальною, чистою филею, були спокôйни̂, розумни̂ и тверди̂ якъ сталь, а противъ всякои неправды остри̂ якъ бритва.

 

Въ своѣй дволѣтнôй вандрôвцѣ Захаръ Беркутъ пôзнавъ свѣтъ, бувавъ и въ Галичи и въ Кієвѣ, бачивъ князѣвъ и ихъ дѣла, пôзнавъ воякôвъ и купцѣвъ, а єго простый, але могучій розумъ складавъ усе бачене и чуте, зерно до зерна, въ скарбницю памяти, яко матеріялы для мысли. Ôнъ вернувъ ся зъ вандрôвки не тôлько лѣкаремъ, але и громадяниномъ. Бачучи по долахъ, якъ князѣ и ихъ бояре силуютъ ся ослабити и розôрвати громадски̂ вольни̂ порядки по селахъ, щобы опôсля розъєднаныхъ и розрôжненыхъ людей тымъ лекше повернути въ невольникôвъ и слугъ, Захаръ Беркутъ переконавъ ся, що для єго братôвъ-селянъ нема иншого ратунку и иншои надѣѣ, якъ тôлько добре уладженє и розумне веденє та розвиванє громадскихъ порядкôвъ, громадскои спôльности та дружности. А зъ другого боку ôдъ старця Акинтія и ôдъ другихъ бувалыхъ людей ôнъ чимало наслухавъ ся про громадски̂ порядки въ пôвнôчнôй Руси, въ Новгородѣ, Псковѣ, про добробутокъ и розцвѣтъ тамошныхъ людей, и все те запалювало єго горячу душу до бажаня — ôддати цѣле своє житє на поправу и скрѣпленє добрыхъ громадскихъ порядкôвъ въ своѣй рôднôй Тухольщинѣ.

 

Сѣмдесять лѣтъ минуло ôдъ того часу. Мовь стародавный дубъ-великанъ стоявъ Захаръ Беркутъ середъ молодого поколѣня и мôгъ теперь бачити плоды своєи довголѣтнои дѣяльности. И певно, що не безъ радости мôгъ ôнъ глядѣти на нихъ. Мовь одна душа стояла тухольска громада дружно въ праци и вживаню, въ радости и въ горю. Громада була для себе и судією и указчикомъ у всёму. Громадске поле, громадски̂ лѣсы не потребували сторожа — громада сама, вся и завсѣгды, бачно берегла своє добро. Бѣдныхъ не було вь громадѣ; земля выстачала прожитку для всѣхъ, а громадски̂ шпѣхлѣрѣ та стодолы стояли завсѣгды отворомъ для потребуючихъ. Князѣ и ихъ бояре зависливымъ окомъ глядѣли на те житє, въ котрôмъ для нихъ не було мѣсця, въ котрôмъ ихъ не потребовано. Разъ въ рôкъ зъѣздивъ въ Тухольщину князѣвскій збôрщикъ податкôвъ, и громада старалась якъ найборше позбути ся немилого урядового гостя: черезъ день або два ôнъ выѣздивъ обладованый всякимъ добромъ — бо податки въ великôй мѣрѣ платили Тухольцѣ натурою. Але въ Тухольщинѣ збôрщикъ податкôвъ князѣвскихъ не бувъ такимъ самовладнымъ паномъ, якъ по иншихъ селахъ. Тухольцѣ добре уважали, що належитъ ся збôрщикови а що князеви, и не попускали єму зробити надъ ними нѣякого надъужитя.

 

Але не тôлько въ самôй Тухольщинѣ видный и спасенный бувъ вплывъ Захара Беркута ; єго знали люде на кôльканайцять миль довкола, по рускôй и угорскôй сторонѣ. Тай то знали єго не лишь яко чудовного лѣкаря, що лѣчитъ раны и всяки̂ болѣзни, але й не менше якъ чудовного бесѣдника та порадника, котрый „якъ заговоритъ, то немовь Богъ тобѣ въ серце вступає“, а якъ порадитъ чи то одному чоловѣкови, чи й цѣлôй громадѣ, то хочь цѣлый майданъ старцѣвъ набери, а и ти̂ вкупѣ певно лѣпшои рады не придумаютъ. Ôдъ давна Захаръ Беркутъ прійшовъ бувъ до того твердого переконаня, що якъ чоловѣкъ самъ оденъ середъ громады слабый и безрадный, такъ и одна громада слаба, и що тôлько спôльне порозумѣнє и спôльне дѣланє многихъ сусѣдныхъ громадъ може надати имъ силу и може въ кождôй громадѣ поокремо змôцнити свобôдни̂ порядки громадски̂. Тожь нѣколи, працюючи всѣлякими способами для своєи Тухольщины, Захаръ не забувавъ и про сусѣдни̂ громады. Ôнъ за молодшихъ часôвъ часто ходивъ по громадахъ, бувавъ на ихъ копныхъ зборахъ, старавъ ся пôзнати добре ихъ потребы и людей, и всюды рады и намовы єго змагали до одного: до скрѣпленя дружныхъ, товарискихъ и братерскихъ звязкôвъ мѣжь людьми въ громадахъ и мѣжь громадами въ сусѣдствѣ. А звязки ти̂ були тодѣ ще досыть живи̂ и сильни̂; ще розъѣдаюча князѣвщина та боярщина не здужала була ихъ до решты порозрывати,— тому и не диво, що пôдъ проводомъ такъ всѣми любленого, такъ досвѣдченого и громадскому дѣлу ôдданого чоловѣка, якъ Захаръ Беркутъ, ти̂ звязки живо ôдновили ся и окрѣпли. Особливо звязокъ въ громадами рускими, живучими по угорскôмъ боцѣ, бувъ дуже важнымъ дѣломъ для Тухольщины, ба й для цѣлои стрыйскои верховины, богатои въ вовну и кожухи та за те досыть убогои въ хлѣбъ, котрого мали подостаткомъ загôрни̂ люде. Отжежь то одно зъ головныхъ старань Захара було — провести зъ своєи Тухольщины просту и безпечну дорогу на угорскій бôкъ. Довги̂ лѣта ôнъ носивъ ся зъ тою гадкою, переходивъ въ довжь й въ ширь тухольски̂ полонины, розмѣрковуючи, куды бы найлѣпше, найбезпечнѣйше и зъ найменшимъ коштомъ можна провести дорогу, а заразомъ старавъ ся звôльна и ненастанно наклонювати верховиньски̂ громады по однôмъ и другôмъ боцѣ Бескиду до того дѣла. При кождôй нагодѣ, на кождôй громадскôй радѣ ôнъ не переминувъ показувати на корысти и потребу такои дороги, поки въ кôнци не добивъ ся свого. Бôльше якъ десять громадъ зъ близшои и дальшои окружности прислали до Тухлѣ своихъ выборныхъ на раду громадску, на котрôй обговорюватись мало побудованє новои дороги. Се бувъ радôсный день для Захара. Ôнъ не тôлько принявъ ся радо самъ повытычувати, куды має йти дорога, а такожь черезъ цѣлый часъ, поки буде она будувати ся, надзырати за роботою, але крôмъ того выправивъ чотырехъ своихъ сынôвъ до роботы, а пятый єго сынъ, коваль, мавъ изъ своєю перевôзною кузнею все бути на мѣсци роботы для направы потрѣбныхъ орудій. Кожда громада высылала по кôльканайцять робôтникôвъ, заосмотреныхъ въ свôй хлѣбъ и свою страву, — и пôдъ проводомъ невтомимого Захара дорога була збудована въ однôмъ роцѣ. Корысти єи ôдъ разу для всѣхъ стали очевидни̂. Звязокъ зъ богатыми ще тодѣ угро-рускими громадами ожививъ всю верховину : почала ся жива и обопôльно хосенна обмѣна здобуткôвъ працѣ: туды йшли кожухи, сыръ овечій, та й цѣли̂ отары на зарѣзъ, а ôдтамъ пшениця, жито та полотна. Але не тôлько для такого обмѣнного торгу була выгôдною тухольска дорога: она була такожь проводомъ для всѣлякихъ вѣстей про житє громадъ по однôмъ и по другôмъ боцѣ Бескиду, була живою ниткою, котра вязала до купы дѣтей одного народа, розбитыхъ мѣжь двома державами.

 

Правда, тухольска дорога була не перша така нитка. Давнѣйша и колись далеко славнѣйша була скôльска дорога. Але галицко-рускимъ князямъ она зъ многихъ причинъ не злюбила ся, менше може для того, що пôддержувала живый звязокъ мѣжь громадами по сѣмъ и по тôмъ боцѣ Бескида и черезъ те скрѣплювала у одныхъ и у другихъ вольни̂ громадски̂ порядки, якъ радше для того, що туды частенько мадярски̂ королѣ и дуки впадали въ войсками до Червонои Руси. Отъ тому то галицки̂ та перемыски̂ князѣ старались коли не зовсѣмъ замкнути, то бодай укрѣпити тоту входову браму въ свои границѣ, а звѣсно, що таке „укрѣпленє“, зроблене по державному и для державныхъ цѣлей, мусѣло выйти на шкоду громадъ и громадскои самоуправы. Князѣ понасаджували здовжь скôльскои дороги своихъ бояръ, понадаровували имъ изъ громадскихъ земель обширни̂ грунты и посѣдища и вложили на нихъ обовязокъ — пильнувати скôльскои брамы, въ разѣ воєнного нападу спиняти непріятеля воєнными дружинами, набраными зъ околичныхъ громадъ, а такожь засѣками, т. є. деревяными та камѣнными запорами, котрыми въ тѣсныхъ мѣсцяхъ завалювано дорогу, чинячи єѣ при якôй-такôй оборонѣ зовсѣмъ непрохôдною для ворожихъ воякôвъ. Розумѣє ся, що ти̂ обовязки цѣлымъ своимъ тягаромъ спадали на селянъ, на громады. Они не тôлько тратили часть своихъ споконвѣчныхъ земель, на котрыхъ розсѣдали ся бояре, але мусѣли крôмъ того ставити варты, давати дружинникôвъ боярамъ, робити засѣки, ба, на случай воєнного часу пôддани̂ були зовсѣмъ боярскимъ розказамъ и боярскому судови. Очевидна рѣчь, що бояринъ обдарованый такими широкими правами, стававъ ся силою въ селѣ и зовсѣмъ природно стремѣвъ до побôльшеня и укрѣпленя своєи силы. Щобы збогатѣти, бояре закладали на шляху свои власни̂ засѣки-рогачки и побирали зъ нихъ и въ спокôйныхъ часахъ оплату ôдъ всякого проѣздячого, що мусѣло спинити живый рухъ по скôльскôй дорозѣ, ослабити живи̂ звязки мѣжь громадами. А рôвночасно зъ ослабленємъ тыхъ звязкôвъ мусѣвъ ити и упадокъ вѣчевыхъ, вольныхъ порядкôвъ въ самыхъ громадахъ. Власть боярска не могла и не хотѣла обôчь себе терпѣти другои, громадскои власти; мѣжь боярами а громадами мусѣло прійти до довгои и тяжкои боротьбы, котра въ кôнци выйшла на некорысть громадъ. Правда, въ тôмъ часѣ, коли йде наше оповѣданє, боротьба тота ще далеко не була скôнчена, а декуды, въ самотныхъ гôрскихъ селахъ ще й зовсѣмъ не почала ся, — и се були, можь сказати напевно, найщасливѣйши̂ закутки тодѣшнои Руси. До такихъ щасливыхъ закуткôвъ належала и Тухольщина, а дорога, проведена черезъ Бескидъ на Угры, остаточно убезпечила єи добробутокъ. Тухольска дорога не була ще въ рукахъ боярскихъ, була вôльна для кождого, хочь громадяне прилягаючихъ до неи селищь, якъ червоно-руского такъ и угорского боку, пильно стерегли єи ôдъ всякого ворожого нападу и давали собѣ взаимно знати о всякôмъ грозячôмъ небезпеченьствѣ, котре въ такій спосôбъ ôдбивало ся завчасу и тихо, сполучеными силами всѣхъ заинтересованыхъ тымъ дѣломъ громадъ. Не диво затымъ, що лежачи при тôй дорозѣ, на серединѣ мѣжь Угорщиною а Пôдгôремъ, Тухольщина змагала ся не тôлько добрымъ побутомъ, але и свобôднымъ громадскимъ ладомъ. Своимъ примѣромъ она освѣжувала и пôддержувала всю дооколичну верховину, а особливо ти̂ села, въ котрыхъ уже були княжи̂ бояре, т. є. въ котрыхъ почалась уже руйнуюча боротьба мѣжь давнымъ громадствомъ а новымъ панствомъ. Горяче слово и велика повага Захара Беркута причинювали ся немало до того, що поки що бôльша часть громадъ держала ся добре въ тôй боротьбѣ, що бояре не могли такъ швидко росширювати своєи власти, якъ имъ сего бажало ся, и мусѣли жити въ добрôй злагодѣ зъ громадами, пôдлягаючи въ часахъ супокою ихъ копнымъ судамъ и засѣдаючи въ нихъ поручь зъ другими старцями, якъ рôвни̂ зъ рôвными. Але такій станъ бувъ боярамъ дуже немилый, они ждали воєнного часу, якъ не знати якого празнику, бо тодѣ усмѣхалась имъ надѣя — разомъ захопити всю власть въ свои руки, а при тôй спосôбности розбити до крыхты ненависни̂ порядки громадски̂, такъ щобы разъ захоплена власть уже й не потребувала выходити зъ ихъ рукъ. Але часу воєнного не було. Володѣючій въ Червонôй Руси князь Данило Романовичь, хочь и якъ бувъ ласкавый для бояръ — не то що єго батько — але допомогти имъ богато не мôгъ, занятый то старанями о королѣвску корону, то спорами князѣвъ, що дерлись за великокняжій кієвскій престолъ, то въ кôнци забезпечуванємъ свого краю противъ новому, доси нечуваному ворогови, Монголамъ, котри̂ передъ десятьма роками, мовь страшна громова хмара, появились були на схôдныхъ границяхъ Руси, въ наддонскихъ степахъ, и побили зôбраныхъ рускихъ князѣвъ въ страшнôй и дуже кровавôй битвѣ надъ рѣкою Калкою. Але зъ надъ Калки, нагло, немовь наполошени̂ хоробростю Русичôвъ, они вернули ся назадъ, и ось уже десятый рôкъ наставъ, а о нихъ не були нѣчого чути. Тôлько глуха тревога ходила по народѣ, мовь горяча вѣтрова филя ходитъ по дозрѣваючôмъ житѣ, и нѣкто не знавъ, чи филя уляже ся, чи може нажене въ собою грôзну, градову тучу. А найменше знали се и надѣяли ся сего князѣ та бояре. Они спокôйно по погромѣ надъ Калкою приняли ся за свою давну роботу — споры за наслѣдє престолôвъ и пôдкопуванє свобôдныхъ та самоуправныхъ громадскихъ порядкôвъ. Нерозумни̂! Они пôдрывали дуба, котрый ихъ кормивъ! Колибъ були свою власть и свою силу повернули на скрѣплюванє, а не на пôдкопуванє тыхъ порядкôвъ по громадахъ и живыхъ звязкôвъ мѣжь громадами, то Русь наша певно не булабъ упала пôдъ стрѣлами та топорами Монголôвъ, але булабъ остояла ся проти нихъ, якъ глубоко вкорѣненый дубъ-великанъ остоює ся проти осѣннои бурѣ!

 

Щаслива була наша Тухольщина, бо доси якось обминали єѣ несыти̂ очи князѣвъ и бояръ. Чи то для того, що лежала она такъ ôддалѣкъ ôдъ свѣта, мѣжь горами та скалами, чи може для того, що надто великого богацтва въ нѣй не було, — досыть того, що бояре якось не мали охоты пробирати ся въ той закутокъ. Але и се щастє не було вѣчне. Разомъ однои гарнои днины зъѣхавъ въ тухольски̂ горы бояринъ, Тугаръ Вовкъ, и не кажучи нѣкому й слова, почавъ на горбѣ надъ Опоромъ, ôддалѣкъ ôдъ Тухлѣ, але на тухольскôмъ грунтѣ, будувати собѣ дôмъ. Тухольцѣ зъ зачудованя зъ разу мовчали и не спиняли нового гостя, далѣ почали допытувати ся єго, кто ôнъ, ôдки и зачимъ приходитъ сюда? — Я бояринъ князя Данила — гордо ôдповѣдавъ имъ Тугаръ Вовкъ, — за мои заслуги князь надгородивъ мене землями и лѣсами въ Тухольщинѣ. — Алежь се землѣ и лѣсы громадски̂! — ôдповѣдали єму Тухольцѣ. — Се мене нѣчого не обходитъ, — ôдказувавъ бояринъ, — идѣтъ и у князя допоминайте ся. Я маю єго грамоту и бôльшь нѣ о чôмъ знати не хочу ! — Тухольцѣ кивали головами на таки̂ боярски̂ слова и не казали нѣчого. А бояринъ мѣжь тымъ починавъ собѣ все зъ горда, все похвалявъ ся княжою ласкою та княжою волею, хочь впрочѣмъ на разѣ й не стѣснявъ нѣ въ чôмъ Тухольцѣвъ и не мѣшавъ ся въ ихъ громадски̂ дѣла. Тухольцѣ, а особливо молодши̂, зъ разу чи то зъ цѣкавости, чи зъ звычайнои гостинности, частенько сходили ся зъ бояриномъ и робили єму деяки̂ прислуги, —ажь наразъ, мовь сокирою втявъ, перестали ходити и очевидно зовсѣмъ уникали єго. Се зъ разу здивувало, а далѣ и розлютило боярина и ôнъ почавъ теперь чинити Тухольцямъ всяки̂ пакости. Дôмъ єго стоявъ якъ разъ надъ тухольскою дорогою, и ôнъ, идучи за примѣромъ другихъ бояръ, поставивъ на дорозѣ величезну рогачку и жадавъ ôдъ проѣздячихъ для себе мыта. Тôлькожь Тухольцѣ були тугій народъ. Они почули ôдъ разу, що ту починає ся рѣшуча боротьба, и постановили за радою Захара Беркута стояти твердо и неôдступно при своихъ правахъ до крайнои крайности. Заразъ въ тыждень по выставленю рогачки выслала тухольска рада громадска своихъ ôдпоручникôвъ до Тугара Вовка. Ôдпоручники поставили передъ нимъ пытанє:

 

— Що ты робишь, боярине? За що спираєшь дорогу?

 

— Такъ менѣ хоче ся! — ôдказавъ гордо бояринъ. Коли вамъ кривда, то йдѣтъ жалѣйтєсь на мене до князя.

 

— Алежь се дорога не княжа, а громадска.

 

— То мене нѣчого не обходитъ!

 

Зъ тымъ ôдпоручники ôддалили ся, але заразъ же по ихъ ôдходѣ прійшла зъ Тухлѣ цѣла юрба сѣльскои молодѣжи зъ сокирами и тихесенько порубала рогачку на дрôбни̂ куснѣ, наклала зъ неи огонь и спалила недалеко ôдъ боярского двора. Бояринъ лютивъ ся въ своѣмъ дворѣ, клявъ поганыхъ смердôвъ, але супротивляти ся имъ не мавъ смѣлости, и на разѣ не робивъ уже другои рогачки. Першій нападъ на громадски̂ права бувъ ôдбитый, але Тухольцѣ не радували ся завчасно, — они добре знали, що се тôлько першій нападъ и що за нимъ треба надѣяти ся другихъ. И справдѣ такъ оно стало ся. Одного дня прибѣгли до Тухлѣ ôвчарѣ, голосячи сумну вѣсть, що боярски̂ слуги згоняютъ ихъ изъ найкрасшои громадскои полонины. Не вспѣли ще ôвчарѣ до ладу росказати свого, коли въ тôмъ прибѣгли лѣсничи̂ громадски̂, кажучи, що бояринъ ôдмѣрює и запальковує для себе величезный кусень найкрасшого громадского лѣса. Зновъ громадска рада выслала ôдпоручникôвъ до Тугара Вовка.

 

— За що, боярине, кривдишь громаду ?

 

— Я беру тôлько те, що менѣ мôй князь дарувавъ.

 

— Алежь се не княжи̂, а громадски̂ землѣ, — князь не мôгъ дарувати того, що до него не належитъ.

 

— Ну, то йдѣтъ на князя жалѣйте ся, — ôдказавъ имъ бояринъ и ôдвернувъ ся ôдъ нихъ.

 

Ôдъ тои поры почала ся правдива вôйна мѣжь бояриномъ а Тухольцями. То разъ Тухольцѣ зженутъ боярски̂ стада зъ своихъ полонинъ, то боярски̂ слуги зженутъ отары тухольски̂. Лѣса, загарбаного бояриномъ, стерегли и громадски̂ и боярски̂ лѣсничи̂, мѣжь котрыми неразъ приходило до сварки и бôйки. Се лютило боярина чимъ разъ дужше, и ôнъ въ кôнци казавъ убивати тухольску худобу, придыбану на загарбаныхъ полонинахъ, а одного громадского лѣсничого придыбаного въ загарбанôмъ лѣсѣ, велѣвъ привязати до дерева и сѣчи терновыми рôзками мало що не на смерть. Сего було вже за много тухольскôй громадѣ. Многи̂ голосы обôзвали ся за тымъ, щобы, по давному звычаю, до боярина приложити право о непокôрнôмъ и шкôднôмъ громадянинѣ, розбôйнику та злодѣю, и выгнати єго зъ обсягу громадскихъ земель, а дôмъ єго зруйнувати до тла. Велика часть громадянъ пристала на то, и певно, що круто прійшлось бы було тодѣ бояринови, коли-бъ Захаръ Беркутъ не бувъ высказавъ тои думки, що не належитъ ся засуджувати нѣкого, не выслухавши впередъ єго оправданя, и що за тымъ справедливôсть домагає ся — закликати боярина попередъ всего на громадскій, копный судъ, дати єму можнôсть вытолковати ся, и ажь потôмъ поступити зъ нимъ такъ, якъ громада при повнôмъ спокою и розвазѣ осудитъ. Тои розумнои рады послухала тухольска громада.

 

Певно нѣкто въ нынѣшнôмъ зборѣ не понимавъ такъ добре важности сеи хвилѣ, якъ Захаръ Беркутъ. Ôнъ бачивъ, що тутъ цѣле дѣло єго житя важитъ ся на ôстрю засуду громадского. Тай кобы то въ тôмъ засудѣ ишло тôлько о просту справедливôсть, то Захаръ бувбы спокôйный и покладавсь бы въ повнѣ на громадскій розумъ. Але ту приходило ся розважати — першій разъ на тухольскôмъ копнôмъ судѣ — и други̂, посторонни̂, а безмѣрно важни̂ згляды, котри̂ запутували дѣло майже до безвыхôдности. Захаръ понимавъ добре, що засудъ, чи прихильный чи неприхильный для боярина, грозитъ громадѣ великимъ небезпеченьствомъ. Прихильный засудъ, т. є. признанє не такъ права, якъ силы по сторонѣ боярина, разъ на завсѣгды упокоритъ передъ нимъ громаду, ôддасть єму въ руки не тôлько загарбани̂ лѣсы и полонины, але й цѣлу громаду, буде першимъ и найтяжшимъ выломомъ въ вольнôмъ громадскôмъ устрою, надъ котрого ôдновленємъ и скрѣпленємъ ôнъ черезъ сѣмдесять лѣтъ ненастанно трудивъ ся. А засудъ неприхильный, проганяючій боярина зъ громады, грозитъ такожь немалымъ небезпеченьствомъ. Анужь бояринъ зумѣє пôдмовити князя, розбудити єго гнѣвъ, переконати єго, що Тухольцѣ — бунтôвники ? Се може стягнути велику бурю або и цѣлковиту руину на Тухольщину, якъ подôбни̂ засуды кôлька разôвъ уже стягали руину на други̂ громады, узнани̂ князями за бунтôвничи̂ и ôддани̂ боярамъ та ихъ дружинамъ на розграбленє та на знищенє. Оба ти̂ важки̂ выходы нынѣшнои рады наповняли серце старого Захара великимъ сумомъ, и ôнъ щиро моливъ ся духомъ передъ починомъ рады до великого Дажбога-Сонця, щобъ тои просвѣтивъ розумъ єго и єго громады и давъ имъ найти праву стежку середъ всѣхъ тыхъ трудностей.

 

— Чесна громадо! — такъ зачавъ ôнъ свою бесѣду. Не буду ôдъ васъ скрывати, тай впрочѣмъ вы и сами̂ то добре знаєте, яки̂ важки̂ и велики̂ дѣла чекаютъ нынѣ нашого громадского розсуду. Коли поглядаю на те, що кругъ насъ робитъ ся и що намъ грозитъ, то такъ и здаєсь менѣ, що наше дотеперѣшне спокôйне громадске житє пропало безповоротно, що теперь наступає для насъ всѣхъ пора — показати въ дѣлѣ, въ боротьбѣ, и наши̂ порядки громадски̂ справдѣ мôцни̂ и добри̂, чи можутъ выдержати надходячу важку бурю. Яка се буря надходитъ на насъ, и то не зъ одного боку, се вы знаєте и почуєте ще обширно на нынѣшнôй радѣ, тожь о тôмъ я теперь не буду говорити. Я хотѣвбы тôлько показати вамъ и вбити незнищимо въ тямку вашу тото становище, на котрôмъ бы намъ, по моѣй думцѣ, треба стояти, твердо стояти до крайнои крайности. Впрочѣмъ и тутъ нѣ я, нѣ нѣкто другій не має власти надъ вами: схочете, то послухаєте, а не схочете — воля ваша! Тôлькожь вамъ кажу, що нынѣ мы стоимо на розстайнôй дорозѣ, нынѣ намъ прійдесь выбрати: сюды чи туды. Тожь годитъ ся намъ, людямъ старымъ и досвѣдченымъ, добре выяснити собѣ той выбôръ и ти̂ дороги, на котри̂ ôнъ насъ може повести, и те мѣсце, на котрôмъ мы стоимо теперь !

 

— Погляньте, чесна громадо, на те наше копне знамено, котре ôдъ пятдесяти лѣтъ скликає насъ на громадски̂ нарады, ôдъ пятдесяти лѣтъ чує наши̂ слова и бачитъ наши̂ дѣла. Чи знаєте вы, що выражаютъ єго знаки? Святи̂ и поважни̂ старцѣ, батьки наши̂, зробили єго и передали менѣ єго значѣнє. Захаре, — сказали они, — колись, въ хвили найгрôзнѣйшого небезпеченьства, коли житє наверне супротивну филю на громаду и загрозитъ єи порядокъ, — тодѣ ты ôдкрыєшь громадѣ, що значитъ се знамено, а заразомъ ôдкрыєшь, що на нѣмъ спочиває наше и нашого Духа-опѣкуна благословенство, що ôдступленє ôдъ тои дороги, котру вказує те знамено, буде найбôльшимъ нещастємъ для громады, буде початкомъ єи цѣлковитого упадку!

 

Захаръ утихъ на хвилю. Єго бесѣда зробила велике, до глубины потрясаюче враженє на всѣхъ громадянъ. Всѣхъ очи звернени̂ були на знамено, котре на высокôй жердцѣ, встромленôй въ камѣнь, стояло передъ громадою, блискотѣло срѣбною оковою на своихъ кôнцяхъ и повѣвало кармазиновою хоруговкою, немовь переливалось живою кровю.

 

— Я доси не говоривъ вамъ о тôмъ нѣчого, — бесѣдувавъ Захаръ дальше, бо часы були спокôйни̂. Але нынѣ пора се зробити. Глядѣтъ на него, на се знамено наше! Зъ одного здорового пня выробленый весь той суцѣльный ланцухъ, сильный и немовь замкнутый въ собѣ, а прецѣнь свобôдный въ кождôмъ поєдинчôмъ кôлечку, готовый приняти всяки̂ звязки. Сей ланцухъ, то нашь рôдъ рускій, такій, якій выйшовъ зъ рукъ добрыхъ, творячихъ духôвъ. Кожде кôльце въ тôмъ ланцусѣ, то одна громада, нерозрывно, зъ природы самои звязана зъ всѣми другими, а прецѣнь свобôдна сама въ собѣ, немовь замкнута сама въ собѣ, живуча своимъ власнымъ житємъ и вдоволяюча свои потребы. Тôлько тота суцѣльнôсть и свобода кождои поєдинчои громады робитъ всю цѣлôсть суцѣльною и свобôдною. Нехай тôлько одно кôльце пукне, роспаде ся само въ собѣ, то и цѣлый ланцухъ роспаде ся, одноцѣлый єго звязокъ розôрве ся. Отъ, такъ и упадокъ вольныхъ громадскихъ порядкôвъ въ однôй громадѣ єсть раною, котра приноситъ недугу, ато й заразу для цѣлого тѣла нашои святои Руси. Горе громадѣ, котра добровôльно станесь тою раною, котра не ужиє всѣхъ силъ и способôвъ, щобъ удержати себе при здоровлю! Лѣпше бы було такôй громадѣ счезнути зъ лиця землѣ, запасти ся въ безодню!

 

Послѣдни̂ слова Захара, сказани̂ грôзнымъ, пôднесенымъ голосомъ, приглушили въ ушахъ слухаючои громады шумъ водопаду, що недалело гримавъ собою о камѣнь и мовь живый стовпъ хрусталю, играючого проти сонця всѣми барвами веселки, здвигавъ ся блискучою пасмугою понадъ головами громады. Захаръ говоривъ дальше:

 

— Гляньте ще разъ на те знамено! Кождый кôлець єго ландуха скованый блискучими срѣбными оковами въ гарни̂ узоры. Оковы ти̂ не обтяжаютъ кôлця, а додаютъ єму оздобы и тривкости. Такъ само кожда громада має свои дорогоцѣнни̂ установы и порядки, породжени̂ потребами, упорядковани̂ розумомъ мудрыхъ батькôвъ нашихъ. Порядки ти̂ святô, але не для того, що давни̂, що батьками нашими уладжени̂, тôлько для того, що свобôдни̂, що не вяжутъ нѣкого доброго въ добрôмъ дѣланю, а вяжутъ лишь злого, що хотѣвбы шкодити громадѣ. Порядки тоти̂ и громады не вяжутъ, а тôлько додаютъ ѣй силы и власти для охороны всего, що добре и хосенне, а для знищеня всего, що зле и шкôдне. Коли-бъ не тоти срѣбни̂ оковы, деревяни̂ обручки легко моглибы попукати и вся одноцѣлôсть ланцуха пропалабы. Такъ само якъ бы не наши̂ святи̂ громадски̂ установы, то й вся громада пропалабы. Уважайтежь, чесна громадо! Злодѣйски̂ руки простягаютъ ся, щобы обдерти ти̂ срѣбни̂ оковы зъ нашого кôлця, щобы ослабити и ногами потоптати нашь ладъ громадскій, при котрôмъ намъ такъ добре жило ся !

 

— Нѣ, мы не попустимо имъ того! крикнула разомъ однодушно громада. — Станемо въ оборонѣ своєи свободы, хочбы прійшлось намъ и послѣдну краплю крови пролити !

 

— Добре, дѣти ! — сказавъ зрушеный Захаръ Беркутъ, — такъ оно й треба! Вѣрте менѣ, се духъ нашого великого Сторожа прорѣкъ зъ васъ ! Вы єго силою вгадали значенє тои хоругви, що повѣває на нашôмъ знаменѣ. Чому она червона? Бо значитъ кровь! До послѣднои краплѣ крови повинна боронити громада своєи свободы, свого святого ладу! И вѣрте менѣ, недалека та хвиля, котра справдѣ потребує ôдъ насъ крови! Будьмо готови̂ и єѣ пролити въ своѣй оборонѣ !

 

Въ тôй хвили очи всѣхъ громадянъ немовь на даный знакъ звернули ся въ сторону села. Тамъ на шляху, що вѣвъ ôдъ села попри водопадъ въ горы, показала ся невеличка громада пышно построєныхъ, оружныхъ людей. Се йшовъ у всѣй своѣй оказалости на тухольску раду бояринъ Тугаръ Вовкъ зъ своєю дружиною. Помимо горячои веснянои днины бояринъ бувъ въ повнôй рицарскôй збруѣ: въ панцырѣ зъ зелѣзнои, блискучои бляхи, въ такихъ же набедренникахъ и наголѣнникахъ и въ блискучôмъ спижевôмъ шоломѣ зъ повѣваючою поверхъ него китою изъ косиць когута. При боцѣ у него телѣпавъ ся въ похвѣ тяжкій боєвый мечь, черезъ плечѣ перевѣшеный бувъ лукъ и сайдакъ зъ стрѣлами, а за поясомъ стремѣвъ топôръ, поблискуючи широкимъ сталевымъ ôстрємъ и бронзомъ набиванымъ обухомъ. Поверхъ всеи тои страшнои збруѣ на знакъ супокôйного свого намѣру бояринъ накинувъ вовчу шкôру, зъ пащею переробленою въ защѣпку на груди, и зъ лабами, котри̂ острыми кôгтями обхапували єго поясъ. Докола боярина ишло десять воякôвъ, лучникôвъ и топôрникôвъ, поубираныхъ въ таки̂-жь вовчи̂ шкôры, але безъ панцирôвъ. Мимоволѣ стрепенула ся тухольска громада, побачивши наближенє тои вовчои дружины; всѣ поняли, що се именно є той ворогъ, котрый напосѣвъ ся на ихъ свободу и незалежнôсть. Але поки що они ще не надôйшли, а Захаръ кôнчивъ свою бесѣду.

 

— Ось надходитъ бояринъ, котрый хвалитъ ся, що зъ милости для него князь подарувавъ єму наши̂ землѣ, нашу свободу, насъ самыхъ. Бачте, якъ гордо несесь ôнъ въ тôмъ почутю княжои милости, въ тôмъ почутю, що ôнъ княжій слуга, що ôнъ рабъ! Намъ не потрѣбно милости ôдъ боярина и нѣзащо ставати намъ рабами — се причина, для чого ôнъ ненавидитъ насъ и прозыває насъ смердами. Але мы знаємо, що гордôсть єго пуста и що правдиво свобôдному чоловѣкови личитъ не гордôсть, а супокôйна повага и розумъ. Заховайтежь проти него тоту повагу и тои розумъ, щобъ не мы упокоряли єго, а самъ ôнъ въ глубинѣ свого сумлѣня почувъ ся упокоренымъ! Я скôнчивъ.

 

Тихій шепôтъ вдоволеня и радôснои рѣшучости перейшовъ по громадѣ. Захаръ сѣвъ на своє мѣсце. Хвилю стояла мовчанка на майданѣ, поки Тугаръ Вовкъ не наблизивъ ся до рады.

 

— Здорови̂ були, громадо ! — сказавъ ôнъ, дотыкаючи рукою свого шолома, але не знимаючи єго зъ головы.

 

— Здоровъ будь и ты, боярине! — ôдповѣла громада.

 

Тугаръ Вовкъ гордымъ, безпечнымъ поступомъ выйшовъ передъ громаду и ледво окинувши єѣ окомъ, проговоривъ:

 

— Вы зазвали мене передъ себе — и ось я. Чого хочете ôдъ мене?

 

Слова ти̂ сказани̂ були рѣзкимъ, гордымъ голосомъ, котрымъ бояринъ очевидно хотѣвъ показати громадѣ свою высшôсть. При тôмъ ôнъ но дививъ ся на громаду, але обертавъ въ рукахъ свôй топôръ и немовь любувавъ ся блескомъ єго ôстря та обуха, показуючи явно, що глубоко погорджує тою цѣлою радою.

 

— Мы зазвали тебе, боярине, передъ судъ громадскій, щобъ, закимъ осудимо твои поступки, выслухати твого слова. Якимъ правомъ и въ якôй цѣли ты робишь кривды громадѣ?

 

— На судъ громадскій ? — повторивъ немовь зачудуваный Тугаръ Вовкъ, обертаючись лицемъ до Захара. Я княжій слуга и бояринъ. Нѣкто Не має права судити мене, окрôмъ князя и рôвныхъ менѣ бояръ.

 

— О тôмъ, боярине, чій ты слуга, мы не будемъ зъ тобою сперечати ся, — се насъ нѣчого не обходитъ. А про твоє право поговоримо опôсля. Теперь тôлько ласкавъ сказати намъ: ôдкôля прійшовъ ты въ наше село?

 

— Зъ столичного княжого мѣста Галича.

 

— А кто казавъ тобѣ йти сюды?

 

— Мôй и вашь панъ, князь Данило Романовичь.

 

— Говори о собѣ, а не о насъ, боярине! Мы вольни̂ люде и не знаємъ нѣякого пана. А чогожь казавъ тобѣ твôй панъ ити въ наше село?

 

Лице боярина облило ся червоню злости за тыми словами Захара. Хвилю ôнъ вагувавъ ся, чи ôдповѣдати дальше на єго допытуваня, далѣ погамувавъ свôй невчасный порывъ.

 

— Ôнъ казавъ менѣ бути сторожемъ єго земель и єго пôдданыхъ, воєводою и начальникомъ Тухольщины, и давъ менѣ и моимъ потомкамъ въ вѣчне посѣданє землѣ тухольски̂ въ надгороду за мою вѣрну службу. Ось єго грамота, єго печать и пôдписъ!

 

При тыхъ словахъ бояринъ зъ гордымъ рухомъ вынявъ изъ за широкого ремѣнного пояса княжу грамоту и пôднявъ єѣ въ гору, показуючи громадѣ.

 

— Сховай свою грамоту, боярине, — сказавъ спокôйно Захаръ, — мы не вмѣємо єи читати, а печать твого князя для насъ не законъ. Радше самъ ты скажи намъ, кто се такій, той твôй князь?

 

— Якъ то? — скрикнувъ здивованый бояринъ, — вы не знаєте князя Данила?

 

— Нѣ, не знаємо нѣякого князя.

 

— Владѣльця всѣхъ земель, всѣхъ селъ и мѣстъ ôдъ Сяна ажь до Днѣпра, ôдъ Карпатъ ажь до устя Буга ?

 

— Мы не видали єго нѣколи и у насъ ôнъ не владѣлець. Адже пастухъ, владѣлець отары, стереже єи ôдъ вовка, гонитъ єѣ въ жаръ полудня до холодного потока а въ холодъ ночи до теплои и безпечнои кошары. А князь чи робитъ се зъ своими пôдвладными ?

 

— Князь робитъ зъ ними ще бôльше, — ôдповѣвъ бояринъ. Ôнъ дає имъ мудри̂ права и мудрыхъ судіѣвъ, посылає имъ своихъ вѣрныхъ слугъ, щобы боронили ихъ ôдъ ворога.

 

— Не по правдѣ сказавъ ты се, боярине, — замѣтивъ строго Захаръ. Бачь, сонце на небѣ закрыло своє ясне лице, щобъ не слухати твоихъ кривыхъ слôвъ! Мудри̂ права наши̂ походятъ не ôдъ твого князя, а ôдъ дѣдôвъ и батькôвъ нашихъ. Мудрыхъ судіѣвъ княжихъ мы не видали доси и жили тихо, въ згодѣ и ладѣ, судячись сами̂ громадскимъ розумомъ. Батьки наши̂ зъ давна учили насъ: оденъ чоловѣкъ — дурень, а громадскій судъ — справедливый судъ. Безъ княжихъ воєводôвъ жили батьки наши̂, жили и мы доси, и, якъ бачишь, хаты наши̂ не попустошени̂ и дѣти наши̂ не забрани̂ до вражои неволѣ.

 

— Такъ було доси, але ôдъ теперь не такъ буде.

 

— Якъ буде ôдъ теперь, сего мы не знаємо и ты, боярине, не знаєшь. Одно ще тôлько скажи намъ: твôй князь чи справедливый чоловѣкъ ?

 

— Весь свѣтъ знає и подивляє єго справедливôсть.

 

— То ôнъ певно и тебе выславъ, щобъ ты въ нашихъ горахъ насаджавъ справедливôсть ?

 

Бояринъ змѣшавъ ся симъ простымъ пытанємъ, але по хвилевôмъ вагованю сказавъ: — Такъ.

 

— А якъ думаєшь, боярине, чи справедливый владѣтель може несправедливо кривдити своихъ пôдвладныхъ ?

 

Бояринъ мовчавъ.

 

— Чи може ôнъ несправедливыми поступками насадити въ ихъ серцяхъ справедливôсть и кривдячи ихъ, зъєднати для себе любовь и повагу ?

 

Бояринъ мовчавъ, играючись ôстрємъ свого топора.

 

— Глядижь, боярине, — заключивъ Захаръ. —Уста твои мовчатъ, але совѣсть твоя каже, що се не може бути. А прецѣнь твôй справедливый князь зробивъ се зъ нами, зъ нами, котрыхъ ôнъ не бачивъ и не знає, котрыхъ добромъ и щастємъ ôнъ не турбує ся, котри̂ єму не вчинили нѣчого злого, але противно, що року складаютъ єму богату данину. Якъ ôнъ мôгъ се зробити, боярине ?

 

Тугаръ Вовкъ блиснувъ гнѣвно очима на Захара и сказавъ:

 

— Плетешь дурницѣ, старый. Князь нѣкого не може скривдити!

 

— А прецѣнь насъ скривдивъ, оттою самою грамотою, котрою ты такъ хвалишь ся! Бо зважай лишень: чи не скривдивбы я тебе, якъ бы безъ твоєи волѣ знявъ зъ тебе оттой блискучій панцыръ и давъ єго мому сынови? А таке саме дѣло князь твôй зробивъ зъ нами. Що для тебе панцыръ, то для насъ земля и лѣсъ. Ôдъ вѣкôвъ мы уживали ихъ и берегли, якъ ока въ головѣ, — а ту наразъ приходишь ты въ имени свого князя и кажешь: „Се моє! мôй князь давъ менѣ се въ надгороду за мои велики̂ заслуги !“ И прогоняєшь нашихъ пастухôвъ, убиваєшь нашого лѣсничого на нашôй власнôй земли! Скажижь, чи можемо мы уважати твого князя справедливымъ чоловѣкомъ ?

 

— Ты помиливъ ся, старче! — сказавъ Тугаръ Вовкъ. Всѣ мы — власнôсть князя, зъ всѣмъ що маємо: Зъ худобою и землею. Князь оденъ вôльный, а мы єго невôльники. Єго ласка, то наша воля. Ôнъ може зробити зъ нами, що хоче.

 

Мовь ударъ обуха въ тѣмя, такъ оглушили ти̂ слова Захара Беркута. Ôнъ похиливъ свою сиву голову до долу и довгу хвилю мовчавъ, не знаючи, що й казати. Мертвецки понуро мовчала и вся громада. Вкôнци Захаръ вставъ. Лице єго яснѣло. Ôнъ пôднѣсъ руки до горы, до сонця.

 

— Сонце преясне! — сказавъ ôнъ, — ты благотворне, вольне свѣтило, — не слухай тыхъ огидныхъ слôвъ, котри̂ осмѣливъ ся сей чоловѣкъ сказати передъ лицемъ твоимъ! Не слухай ихъ, забудь, що они сказани були на нашôй, доси й помысломъ такимъ не оскверненôй земли! И не карай насъ за нихъ! Бо безкарно ты не пропустишь ихъ, то знаю. И коли тамъ, въ тôмъ Галичи, кругъ князя, наплодилось богато такихъ людей, то ты зôтри ихъ зъ лиця землѣ, але за кару не погуби разомъ зъ ними всего нашого народа! — И затымъ Захаръ успокоивъ ся, сѣвъ и зновъ звернувъ ся до боярина.

 

— Мы чули, боярине, твоє переконанє, — сказавъ ôнъ. Не повторяй єго другій разъ передъ нами, нехай оно при тобѣ остане ся. Послухай же теперь, яка наша думка про твого князя. Послухай и не розгнѣвай ся ! Самъ бачишь и знаєшь, що ôтця и опѣкуна мы въ нѣмъ бачити не можемо. Отець знає свою дитину, єи потребы и бажаня, а ôнъ не знає насъ и не хоче знати. Опѣкунъ береже свого пôдручного ôдъ ворога, ôдъ всякои шкоды, — князь не береже насъ нѣ ôдъ слоты нѣ ôдъ тучѣ нѣ ôдъ граду нѣ ôдъ медведя — а се наши̂ найгôрши̂ вороги. Ôнъ голоситъ, правда, що береже насъ ôдъ нападôвъ угорскихъ. Але якъ береже насъ? Насылаючи на насъ ще гôршихъ ворогôвъ, нѣжь Угры — своихъ несытыхъ бояръ зъ ихъ дружинами. Угры нападутъ, заберутъ, що можна, и пôдутъ, — бояринъ якъ нападе, то вже й осяде и не вдоволитъ ся нѣякими добычами, а радъ бы насъ всѣхъ на вѣки поробити рабами. Не ôтцемъ и опѣкуномъ мы уважаємо твого князя, але карою божою, зôсланою на насъ за грѣхи наши̂, ôдъ котрои мусимо ôдкупуватись що-рôчными данинами. Чимъ менше мы о нѣмъ знаємо а ôнъ о насъ, тымъ лѣпше для насъ. И кобы вся наша Русь могла позбути ся нынѣ єго въ всѣма єго ватагами, то певно булабы ще щаслива и велика !*)

 

Зъ дивнымъ чутємъ въ серци слухавъ Тугаръ Вовкъ тыхъ горячихъ слôвъ старого бесѣдника. Хочь выхованый при княжôмъ дворѣ и зопсованый гнилю та пôдлотою, ôнъ все таки бувъ рицарь, воякъ, чоловѣкъ, и мусѣвъ ôдчути серцемъ хочь крыхту того чутя, котре такъ сильно порушувало серце Захара Беркута. А при тôмъ же ôнъ далеко не по щирôй совѣсти высказавъ бувъ свои слова иро неограничену власть князя; єго душа и сама неразъ бунтовала ся проти тои власти, а тутъ ôнъ тôлько хотѣвъ заслонити показомъ на княжу власть свои власни̂ забаги такоижь власти. Не диво, що слова Захара запали єму въ душу глубше, анѣжь ôнъ самъ того бажавъ. Ôнъ першій разъ зъ щирымъ подивомъ глянувъ на него, але заразомъ и жаль єму зробило ся того велита, котрого упадокъ, по єго думцѣ, бувъ близкій и неминучій.

 

— Старче, старче, — сказавъ ôнъ, — жаль менѣ твого сивого волоса и твого молодечого серця. Довгій часъ проживъ ты на свѣтѣ, здаєсь навѣть, що занадто довгій! Живучи серцемъ въ давнинѣ и въ горячихъ думахъ молодости, переставъ ты понимати нови̂ теперѣшни̂ часы, ихъ погляды и потребы. То що давно було, не муситъ бути и теперь анѣ вѣчно. Все, що живе — переживає ся. Пережили ся и твои молодечи̂ думы о свободѣ. Важки̂ теперь часы надходятъ, старче! Они домагаютъ ся конечно одного, сильного владника въ нашôмъ краю, котрый бы въ однôмъ осередку згромадивъ и въ свою́ руку унявъ всю силу цѣлого народа для обороны єго передъ надтягаючимъ зо сходу ворогомъ. Ты, старче, не знаєшь всего того, и тобѣ здаєсь, що часы давни̂ ще треваютъ!

 

— И тутъ ты помыливъ ся, боярине, — сказавъ Захаръ Беркутъ. Неприлично старому въ молоди̂ мрѣѣ вдавати ся а на сучаснôсть очи жмурити. Алежь тричи неприлично єму помѣтувати ся доброго для того, що оно старе, а хапати за лихе для того, що оно нове. Се звычай молодикôвъ, и то зле выхованыхъ молодикôвъ. Ты закидаєшь менѣ, що я не знаю того, що кругъ насъ дѣє ся. А мѣжь тымъ не знати ще, кто зъ насъ двохъ бôльше и докладнѣйше се знає. Ты натякнувъ менѣ на страшного ворога, що грозитъ намъ зо сходу, и высказавъ думку, що наближенє того ворога вымагає згромадженя всеи силы народнои въ одныхъ рукахъ. Теперь я скажу тобѣ, що я знаю про того ворога. Правда, боярине, до тебе вчора прибѣгъ княжій пôсланець, котрый звѣстивъ тобѣ о новôмъ нападѣ страшныхъ Монголôвъ на нашу краину, о тôмъ, що они по довгôмъ опорѣ заняли святый Кієвъ и зруйнували єго до тла, и теперъ безконечною хмарою тягнутъ на наши̂ червоноруски̂ землѣ. Мы, боярине, знали о тôмъ ще передъ тыжнемъ и знали про княжого пôсланця, выправленого въ ти̂ стороны, и про єго вѣсти. Княжій пôсланець прибувъ пôзненько — наши̂ пôсланцѣ далеко скорѣйше ходятъ. А теперь послухай, що стало ся пôзнѣйше! Монголы давно вже заляли нашу Червону Русь, понищили богато городôвъ и селъ и роздѣлили ся на двѣ рѣки. Одна пôшла на захôдъ, мабуть пôдъ Судомирь, въ польску краину, — а друга йде горѣ долиною Стрыя въ наши̂ стороны. Правда, боярине, що ты о тôмъ не знаєшь ?

 

Тугаръ Вовкъ зъ подивомъ, майже зъ страхомъ глядѣвъ на старого Захара.

 

— А ôдки ты се знаєшь, старче? — спытавъ ôнъ.

 

— Я и се тобѣ скажу, щобъ ты знавъ, яка сила въ громадахъ и ихъ вольнôмъ союзѣ. Зъ всѣми пôдгôрскими громадами стоимо мы въ звязку: они обовязани̂ намъ а мы имъ доносити якъ найшвидше всяки̂ вѣсти, важни̂ для громадского житя. Пôдгôрски̂-жь громады стоятъ въ звязкахъ зъ дальшими, покутскими и подôльскими, — тожь про все, що дѣє ся на нашôй Червонôй Руси для насъ важного, иде блискавкою вѣсть ôдъ громады до громады.

 

— Що вамъ зъ вѣстей, коли помочи собѣ не можете!

 

— Правду сказавъ ты, боярине! Подôльски̂ и покутски̂ громады не можутъ собѣ помочи, бо они зôссани̂ и обдерти̂ князями та боярами, котри̂ не даютъ имъ мати своє оружє анѣ вправляти ся въ робленю нимъ. Отъ и бачишь, боярине, що се значитъ: єдинити силу народа въ одныхъ рукахъ ! Щобъ зъєдинити въ одныхъ рукахъ силу народа, треба ослабити силу народа. Щобъ одному надати велику власть надъ народомъ, треба кождой громадѣ ôдобрати єи свободу, треба розбити громадски̂ звязки, обезъоружити громадски̂ руки. А тодѣ всякимъ Монголамъ отверта дорога въ нашу краину. Бо поглянь теперь на нашу Русь. Твôй владникъ, твôй могучій князь Данило пропавъ десь безъ вѣсти. Замѣсть обернути ся до свого народа, ôддати єму єго свободу и зробити зъ него живу, непобориму запору проти монгольского наѣзду, ôнъ, поки Монголы руйнуютъ єго край, побѣгъ до угорского короля, єго благаючи о помѣчи. Але Угры не поквапни̂ намъ помагати, хочь самымъ грозитъ та сама залива. Теперь Данило твôй счезъ десь, кто знає, може незадовго єго побачатъ въ таборѣ монгольского хана, яко єго вѣрного пôдданника, щобы цѣною неволѣ и пониженя передъ сильнѣйшимъ купити собѣ власть надъ слабшими!

 

Бояринъ слухавъ того оповѣданя, и вже голова єго почала укладати пляны: що дѣяти ? якъ выкористати таку пору?

 

— Такъ кажешь, Монголы грозятъ нападомъ и отсимъ горамъ ?

 

Захаръ якось значучо усмѣхнувъ ся на те запытанє.

 

— Грозятъ, боярине.

 

— И щожь вы думаєте робити? Пôддавати ся, чи боронити ся ?

 

— Пôддаватись имъ не можна, бо всѣхъ, кто имъ пôддає ся, женутъ они въ свою службу и то въ перши̂ ряды, въ найтяжши̂ боѣ.

 

— Значитъ ся, вы хочете боронитись ?

 

— Що сила наша, стрѣбуємъ зробити.

 

— Коли такъ, то приймѣтъ мене за свого воєводу. Я васъ поведу до бою проти Монголôвъ !

 

— Постôй, боярине, — мы ще не дôйшли до выбору воєводы. Ты ще не вытолкувавъ ся зъ своихъ поступкôвъ въ нашôй громадѣ. Твою щиру волю до службы громадѣ мы пріймаємо, але батьки наши̂ казали намъ, що до чистого дѣла й чистыхъ рукъ треба. А чи будутъ твои руки чисти̂ до такого дѣла, боярине?

 

Тугаръ Вовкъ змѣшавъ ся троха такимъ наглымъ зворотомъ, а далѣ сказавъ:

 

— Старче, громадо, — покиньмо давни̂ уразы! Ворогъ зближає ся, зъєднаймо свои силы проти него! Доправдуючись своєи уразы, вы можете тôлько пошкодити дѣлу, а хôсна нѣякого собѣ не добудете.

 

— Нѣ, боярине, не говори сего! Не своєи уразы мы доправдуємось, але самои правды. А правда, хочь и коле въ очи, але зашкодити не може нѣкому и нѣколи. Неправдою прийшовъ ты до насъ, боярине, не по правдѣ поступавъ зъ нами, — и якъ же мы можемо повѣрити тобѣ начальство надъ собою въ вôйнѣ зъ Монголами ?

 

— Старче, ты, бачу, завзявъ ся роздратувати мене ?

 

— Боярине, уважай, що ту судъ громадскій а не забава! Скажи менѣ, осѣдаючи на тухольскôй земли, чи хотѣвъ ты бути членомъ громады, чи нѣ ?

 

— Я присланый ту княземъ яко воєвода.

 

— Мы сказали тобѣ, що не признаємо права твого надъ нами, а особливо права на нашу землю. Не тыкай, боярине, нашихъ земель и нашихъ людей, а тодѣ може мы пріймемъ тебе до своєи громады, якъ рôвного мѣжь рôвныхъ.

 

— Отъ якъ ! — скрикнувъ гнѣвно Тугаръ Вовкъ. Отъ яка ваша справедливôсть! То я мавъ бы нехтувати княжу ласку, а допрошуватись ласки ôдъ смердôвъ?

 

— Щожь, боярине, — инакше ты не можешь бути нашимъ громадяниномъ, а неналежачого до громады громада и терпѣти у себе не схоче.

 

— Не схоче терпѣти ? — насмѣшливо скрикнувъ Тугаръ Вовкъ.

 

— Батьки наши̂ казали намъ: шкôдного и непотрѣбного члена громады, розбôйника, конокрада, або посторонного, котрый бы безъ волѣ громады забиравъ громадски̂ землѣ, зъ родиною такого прогнати зъ границь громадскихъ, а дôмъ єго розвалити и зрôвнати зъ землею.

 

— Ха, ха, ха! — зареготавъ ся силуванымъ смѣхомъ бояринъ, — то вы, вы смѣлибъ мене, княжого боярина, надѣленого княжою ласкою за мои заслуги, рôвнати зъ розбôйниками и конокрадами ?

 

— Щожь, боярине, — а скажи самъ по совѣсти, чи лѣпше ты поступаєшь зъ-нами, якъ розбôйникъ? Аджежь землю нашу забираєшь — наше найбôльше и єдине добро. Людей нашихъ гонишь и вбиваєшь на смерть, худобу нашу стрѣляєшь! Чи такъ роблятъ чесни̂ громадяне ?

 

— Старче, покинь таку мову, я єи слухати не можу, она тыкає мою честь!

 

— Постôй боярине, я ще не скôнчивъ, — сказавъ спокôйно Захаръ Беркутъ. Отсе ты згадавъ про свою честь, и разъ въ разъ говоришь про свои велики̂ заслуги. Будь ласкавъ, скажи намъ, яки̂ се твои заслуги, щобъ и мы могли ихъ вшанувати !

 

— Въ двайцяти битвахъ я проливавъ кровь свою!

 

— Кровь свою проливати, боярине, се ще не заслуга. И розбôйникъ неразъ проливає кровь свою, а єгожь за те вѣшаютъ. Скажи намъ, проти кого и за кимъ ты воювавъ ?

 

— Проти князя кієвского, проти князѣвъ волыньскихъ и польскихъ и мазовецкихъ...

 

— Досыть, боярине, — ти̂ вôйны, се ганьба, не заслуга, и для тебе и для князѣвъ. Се чисто розбôйницки̂ вôйны.

 

— Я воювавъ и проти Монголôвъ надъ Калкою.

 

— И якъ же ты воювавъ проти нихъ?

 

— Якто якъ ? Такъ якъ, повиненъ бувъ воювати, не вступаючись зъ мѣсця, поки раненый не дôставъ ся до неволѣ.

 

— Отсе ты добре сказавъ, — не знаємо тôлько, чи се правда.

 

— Якъ не знаєте, то й не мѣшайте ся въ те, чого не знаєте.

 

— Постôй, боярине, не насмѣхай ся надъ нашимъ незнанємъ. Постараємось переконати ся. — И за тымъ Захаръ вставъ и звертаючи ся до громады, сказавъ:

 

— Чесна громадо, — вы чули признанє боярина Тугара Вовка ?

 

— Чули.

 

— Чи можете кто свѣдчити за нимъ або противъ нему ?

 

— Я можу? — озвавъ ся голосъ въ мѣжь народа.

 

Мовь стрѣлою пораженый, стрепенувъ ся бояринъ на той голосъ, и першій разъ уважно, зъ якоюсь тревогою поглянувъ на громаду.

 

— Кто може свѣдчити, най выйде передъ громаду й свѣдчитъ! сказавъ Захаръ.

 

Передъ громаду выйшовъ нестарый ще чоловѣкъ, калѣка, безъ руки и ноги, навкрестъ перекалѣченый. Лице єго було порыте глубокими шрамами. Се бувъ Воякъ Митко, якъ звала єго громада. Передъ кôлькома лѣтами зайшовъ ôнъ до громады на кули, росповѣдаючи страшни̂ вѣсти про Монголôвъ, про битву надъ Калкою, про погрому рускихъ князѣвъ и про смерть тыхъ, що дôстали ся до неволѣ а ôдтакъ пôдчасъ обѣду монгольскихъ полководцѣвъ удушени̂ були пôдъ дошками, на котрыхъ Монголы засѣли. Ôнъ, Митко, такожь бувѣ въ тôй битвѣ въ дружинѣ одного боярина, и разомъ зъ нимъ дôставъ ся до неволѣ, зъ котрои опôсля чудомъ якимсь уйшовъ. Довго блукавъ ся ôнъ по селахъ и мѣстахъ святои Руси, поки въ кôнци не зайшовъ и до Тухлѣ. Тутъ єму сподобало ся жити, а позаякъ умѣвъ своєю одною рукою плести скусни̂ кошѣ и знавъ богато пѣсень та оповѣдань про далеки̂ краѣ, то громада приняла єго въ свои члены, живила єго и зодягала за чергою, загально люблячи и поважаючи єго за раны, понесени̂ въ вôйнѣ зъ наѣздникомъ, и за єго чесный, веселый характеръ. Отъ той то Митко теперь выйшовъ свѣдчити проти боярина.

 

— Скажи намъ, вояче Митку, — почавъ пытати єго Захаръ, — ты знаєшь сего боярина, проти котрого хочешь свѣдчити ?

 

— Знаю, — ôдповѣвъ твердымъ голосомъ Митко. Въ єго дружинѣ я служивъ и бувъ въ битвѣ надъ Калкою.

 

— Якежь свѣдоцтво хочешь ты зложити противъ него ?

 

— Мовчи, пôдлый рабе! — скрикнувъ поблѣднувши бояринъ. — Мовчи, а то туй буде конець твому нужденному житю. — Боярине, я теперь не рабъ твôй, але вôльный громадянинъ, и тôлько моя громада може велѣти менѣ мовчати. Я доси мовчавъ, але теперь менѣ велять говорити. Чесна громадо! свѣдоцтво моє противъ боярина Тугара Вовка велике и страшне: ôнъ зра — — — — Мовчавъ доси, то мовчи ôдтакъ! — ревнувъ бояринъ, блиснувъ топôръ, и Митко воякъ, зъ розлупаною головою, окровавленый упавъ до долу. Охнула громада и зôрвала ся на ноги. Страшный крикъ роздавъ ся докола.

 

— Смерть єму! смерть! Ôнъ зганьбивъ святôсть суду ! На радѣ мужа нашого забивъ!

 

— Смерды погани̂! — скрикнувъ до нихъ бояринъ, — не боюсь васъ! Отъ такъ буде кождому, кто поважитъ ся ткнути мене чи рукою, чи словомъ. Гей, мои вѣрни̂ слуги, сюда до мене!

 

Лучники и топôрники, хочь сами̂ блѣди̂ и тремтячи̂, окружили боярина. Грôзный, червоный зъ лютости, стоявъ ôнъ посередъ нихъ зъ кровавымъ топоромъ въ руцѣ. На знакъ Захара громада утихла.

 

— Боярине, — сказавъ Захаръ, — ты смертельно провинивсь проти Бога и громады. Ты на судѣ забивъ свѣдка, нашого громадянина. Що ôнъ хотѣвъ проти тебее свѣдчити, мы не дôзнали ся и не хочемо знати, — нехай твоя совѣсть тебе судитъ. Але своимъ убійствомъ ты признавъ ся до вины и нову вину поповнивъ. Громада не може тебе терпѣти на своѣй земли. Оддали ся зъ мѣжь насъ! Черезъ три дни ôдъ нынѣ прійдутъ наши̂ люде, щобъ розвалити твôй дôмъ и загладити навѣть слѣдъ твого бутя у насъ.

 

— Нехай приходятъ ! — крикнувъ люто бояринъ. — Побачимо, кто чій слѣдъ загладитъ. Я плюю на вашь судъ! Радъ побачити того, кто приступитъ до мого дому ! Ану, мои слуги, ходѣмо зъ сего поганого збору!

 

Бояринъ ôддаливъ ся зъ своими слугами. Довгій часъ стояла мовчанка въ зборѣ. Молодцѣ вынесли кроваве тѣло Митка Вояка.

 

— Чесна громадо, — сказавъ Захаръ, — чи воля ваша поступити зъ бояриномъ Тугаромъ Вовкомъ такъ, якъ батьки наши̂ велѣли поступати зъ такими людьми ?

 

— Такъ, такъ ! — загула громада.

 

— Когожь выбираєте до сповненя волѣ громадскои ?

 

Выбрано десять молодцѣвъ, мѣжь ними и Максима Беркута. Важко було Максимови пріймати сей выбôръ. Хочь и якъ ненависный бувъ єму бояринъ, але все таки ôнъ бувъ ôтцемъ тои, котра мовь чаромъ опанувала єго серце и єго мысли, за котру ôнъ ôддавбы бувъ житє. А теперь, о горе, и она була засуджена, безвинно, за батькову провину. Але прецѣнь Максимъ не ôдпиравъ ся ôдъ выбору. Хочь и якъ тяжке для него було заданє, сповнити засудъ громадскій, все таки ôнъ въ глубинѣ серця свого радувавъ ся тымъ: аджежь при тôй спосôбности ôнъ побачитъ єѣ ! А може єму удасть ся якъ небудь дотѣшити єѣ, злагодити хочь своєю щиростю острый засудъ громады?...

 

А мѣжь тымъ рада громадска ишла далѣ своєю чергою. Прикликано пôсланцѣвъ ôдъ стороньскихъ громадъ, щобъ зъ ними нарадитись надъ тымъ, якъ боронити ся проти нападу Монголôвъ.

 

— Зруйновани̂ мы, — говоривъ пôсланець пôдгôрскихъ громадъ. Села наши̂ попалени̂, худобы зрабовани̂, молодѣжь выгибла. Широкою рѣкою розлили ся пожары и знищенє по Пôдгôрю. Князь не давъ намъ нѣякои обороны, а бояре, що тисли насъ въ часы спокою, зрадили насъ въ потребѣ.

 

Пôсланцѣ зъ Корчина и Сколього говорили:

 

— Намъ грозитъ залива. Понизше Синевôдска на рôвнинѣ бѣлѣютъ ся вже шатры Монголôвъ. Иде ихъ сила незличима, и мы й думати не можемо о бою и опорѣ, але забираємо все и утѣкаємо въ лѣсы та въ горы. И зъ долôвъ цѣлыми громадами утѣкаютъ люде въ горы. Бояре наши̂ зачали було робити засѣки на шляху, але якось вагуютъ ся. Шепчутъ люде, що хотятъ запродати шляхи наши̂ Монголамъ.

 

Пôсланцѣ зъ другихъ верховиньскихъ громадъ говорили:

 

— У насъ урожаѣ лихи̂, а теперь зъ долôвъ набѣгло до насъ богато народа. Передновинокъ тяжкій Ратуйте насъ и нашихъ гостей, поможѣтъ перебути чорну годину!

 

Пôсланцѣ зъ загôрныхъ громадъ сказали :

 

— Чули мы, що залива монгольска иде въ угорску краину. На Бога и богôвъ батькôвъ нашихъ взываємо васъ, сусѣде и братя, спинѣтъ тоту страшну хмару, недопустѣтъ ѣй звалити ся въ нашу краину! Ваши̂ села — твердынѣ; кожда скала, кожда дебра ваша стане за тысячу воякôвъ. А скоро разъ они перевалятъ ся за горы, то вже тамъ нѣяка сила ихъ не спинитъ и всѣ мы погибнемо марно. Мы готови̂ дати вамъ помôчь, якои зажадаєте, и хлѣбомъ и людьми, тôлько не опускайте рукъ, не тратьте надѣѣ, ставайте до бою зъ поганымъ наѣздникомъ !

 

Тодѣ Захаръ Беркутъ сказавъ :

 

— Чесна громадо и вы чесни̂ послы сусѣдски̂! Всѣ мы ту чули, яка страшна хмара иде на нашу краину. Воєнни̂ силы выступали проти нихъ и погибли. Сила ихъ велика, а нещасни̂ порядки на нашихъ долахъ дозволили имъ зайти ажь въ серце нашого краю, передъ порôгъ нашои хаты. Князѣ и бояре потратили головы або зраджуютъ край свôй очевидячки. Що намъ ту зробити ? якъ намъ боронити ся ? Я думавбы, що намъ поза границѣ нашои Тухольщины удавати ся не можна. Шляху нашого при вашôй помочи, чесни̂ загôрни̂ громадяне, мы чень оборонимо. Але скôльского шляху мы оборонити не можемо. Се буде ваше дѣло, чесни̂ скôльски̂ громадяне, а колибъ намъ удало ся наше дѣло, то мы и вамъ радо пôдемо допомагати.

 

На те сказали скôльски̂ пôсланцѣ:

 

— Знаємо мы, батьку Захаре, що вамъ нѣякъ ити насъ боронити и що въ тôй тяжкôй годинѣ треба, щобъ кождый попередъ всего за себе стоявъ. Але зважте лишень, що наши̂ громады не таки̂ щасливи̂, якъ ваша, що бояре забрали насъ въ руки и они держатъ сторожу надъ засѣками и проходами. А якъ они схотятъ выдати ихъ Монголамъ, то щожь мы порадимо ? Але одного мы надѣємось, и се чень спасе насъ : що Монголы не пôдуть на вашь шляхъ и що затымъ вы, забеспечивши свôй шляхъ вартою, будете могли рушити намъ въ помôчь.

 

— Ехъ, громадяне, громадяне, — сумовито, але и зъ докоромъ сказавъ Захаръ, — и сила, бачитъ ся, у васъ въ рукахъ, и розумъ въ головахъ, якъ у мужѣвъ, а бесѣда ваша дитиняча! Покладаєте надѣю на „чень“ та на „кто знає“. Аджежь сего будьте певни̂, що скоро намъ не грозити’ме небезпеченьство, то мы громадами прійдемо вамъ на помôчь. Але попередъ всего вамъ належалось бы забеспечити ся проти вашихъ власныхъ ворогôвъ — бояръ. Доки въ ихъ рукахъ засѣки и проходы, доти вы и дыхнути беспечно не можете. Кождои хвилѣ сей прехитрый рôдъ може продати васъ. Пора вамъ не дрѣмати, але вдарити въ звоны и громадами поскидати зъ себе ти̂ пута, въ котри̂ обпутала васъ боярска несытôсть и княжа сваволя. Поки сего не буде, поти и мы не зможемо вамъ допомочи.

 

Сумно похилили головы скôльски̂ пôсланцѣ на ти̂ Захарови̂ слова.

 

— Ехъ, батьку Захаре, — сказали они, — знаєшь ты нашихъ громадянъ, а говоришь, немовь бы зовсѣмъ ихъ не знавъ. Зломана у нихъ давна ôдвага, притоптана ихъ воля. За твою раду дякуємо тобѣ и передамо єѣ нашимъ громадамъ, але чи пôдутъ они за нею ?... Ехъ, кобы ты бувъ мѣжь ними и сказавъ имъ своє слово!

 

— Не вжежь таки, чесни̂ сусѣде, моє слово у громадянъ вашихъ може мати бôльшу вагу, нѣжь ихъ власна потреба, нѣжь ихъ власный розумъ ? Нѣ! Колибъ такъ було, то нѣчого вже и моє слово вамъ не поможе, то вже пропали наши̂ громады, пропала наша Русь!

 

Сонце гетъ-гетъ уже схилило ся зъ полудня, коли тухольска громада по скôнченôи радѣ вертала до села. Безъ радôсныхъ спѣвôвъ и выкрикôвъ, сумно, повагомъ ишли стари̂ и молоди̂, повни̂ важкихъ думъ. Що то принесутъ имъ будущи̂ дни ?

 

Пôсланцѣ стороньскихъ громадъ, пôднесени̂ на дусѣ и заохочени̂, порозходили ся. Тôлько копне знамено, знакъ силы и згоды громадскои, повѣвало высоко и весело въ воздусѣ и весняне небо яснѣло пречистымъ блакитомъ, немовь не бачучи земнои журбы та тревоги.

 

IV.

 

Широкою рѣкою плыли по Руси пожары, руина та смерть. Страшенна орда монгольска зъ далекои степовои Азіи налетѣла нашу краину, щобъ на довги̂ вѣки въ самôмъ корени пôдтяти єи силу, розбити єи народне житє. Найперши̂ мѣст : Кієвъ, Каневъ, Переяславъ упали и були зруйновани̂ до основы; ихъ слѣдомъ пôшли тысячѣ селъ и меншихъ городôвъ. Страшный начальникъ монгольскій, Бату-ханъ, прозваный Батыємъ, ишовъ на чолѣ своєи стотысячнои орды, женучи передъ собою въ четверо тôлько всякихъ полоняникôвъ, котри̂ мусѣли бити ся за него въ першихъ рядахъ, — ишовъ повдовжь рускои землѣ, розпускаючи широко свои загоны и бродячи по колѣна въ крови. О якôмъ небудь опорѣ на рôвнôмъ поли нѣщо було и думати, тымъ бôльше, що Русь була розъєднана и роздерта внутрѣшними межеусобицями. Декуды ставили опôръ мѣщане въ своихъ мурахъ, и не привычни̂ до веденя правильнои облоги, Монголы мусѣли неразъ тратити богато часу, добуваючи брамъ и мурôвъ топорами. Але слаби̂ твердынѣ падали, бôльше черезъ зраду и пôдкупство, нѣжь силою поборени̂. Цѣль походу страшнои орды були Угры, богата краина, замешкана племенємъ спорôдненымъ зъ Монголами, ôдъ котрого великій джингисханъ монгольскій домагавъ ся, щобъ єму пôддало ся. Угры не хотѣли пôддати ся, и страшенный похôдъ монгольскои орды мавъ имъ показати месть великого джингисхана. Зъ трехъ бокôвъ разомъ, пôсля пляну Батыя, мала впасти орда до Угорщины : зô сходу въ землю семигородску, зъ заходу изъ землѣ моравскои, и зъ пôвночи черезъ Карпаты. Въ тôй цѣли орда подѣлила ся на три части: одна пôдъ проводомъ Кайдана пôшла бесарабскими степами въ Волощину, друга пôдъ проводомъ Петы ôддѣлила ся ôдъ головнои орды въ земли волынькôй и поперекъ Червонои Руси, черезъ Плѣснеско, змагала къ верхôвямъ рѣки Днѣстра, щобъ перейти єѣ въ брôдъ, а далѣ розлила ся по Пôдгôрю шукаючи проходôвъ черезъ Карпаты. Взяти̂ до неволѣ мѣсцеви̂ люде, а такожь деяки̂ бояре-зрадники, провадили Монголôвъ горѣ рѣкою Стрыємъ на скôльскій шляхъ, и вже, якъ говорили пôсланцѣ Корчински̂, ихъ шатры бѣлѣли ся на рôвнинѣ понизше Синевôдска.

 

Вечерѣло. Густи̂ сумерки лягали на Пôдгôрє. Лѣсисти̂ тухольски̂ горы задымыли ся, мовь незличими̂ вульканы, готовлячись выбухнути. Стрый шумѣвъ по камѣнныхъ бродахъ и пѣнивъ ся по закрутинахъ. Небо покрывалось зорями. Але и на земли, на широкôй надстрыйскôй рôвнинѣ почали розблискуватись яки̂сь свѣтила, зъ разу де-де, рѣдко, мовь несмѣло, далѣ чимъ разъ густѣйше, сильнѣйше, — поки врештѣ цѣла рôвнина, якъ далеко око засягне, не покрыла ся ними, не розжеврѣла ся кровавымъ облискомъ. Мовь море, порушене легкимъ вѣтромъ, такъ меркотѣвъ той облискъ надъ долиною, то живѣйше палахкотячи, то мовъ росплываючись у темнѣючôмъ просторѣ. Се палали нôчни̂ огнища въ таборѣ Монголôвъ.

 

Але генъ-генъ въ ôддали, де кôнчилось те меркотяче море, палали инши̂ свѣтила, страшни̂, широки̂, бухаючи̂ розливы огняни̂, горѣли околични̂ села и хуторы, окружаючи широкою огненною пасмугою табôръ монгольскіи. Тамъ бушували загоны Монголôвъ, рабуючи та мордуючи людей, забираючи въ неволю та нищачи до основы все, чого не можна було забрати.

 

Смеркомъ уже ѣхало вузкою полониною поверхъ синевôдскихъ гôръ двоє люда на невеличкихъ, но крѣпкихъ гôрскихъ коникахъ. Оденъ зъ ѣздцѣвъ, мужчина вже въ лѣтахъ, бувъ въ рицарскôмъ строю, въ збруи, зъ мечемъ и топоромъ, зъ шоломомъ на головѣ и зъ пикою припятою до сѣдла кôньского. Зъ пôдъ шолома сплывало довге и густе, сивѣюче вже волосє на єго плечѣ. Навѣть густи̂ сумороки, що хмарою лежали на горахъ и величезными клубами котили ся зъ ярôвъ и дебрôвъ чимъ разъ высше на верхи, не могли на єго лици закрыти выразу глубокого невдоволеня, гнѣву и якоись слѣпои завзятости, що що-хвилѣ розливавъ ся по нѣмъ то ѣдкимъ, прикрымъ смѣхомъ, то понурою хмарою, — що немовь шарпавъ єго суставы несподѣваными, судорожными рухами и дававъ ся въ знаки єго гарному коневи.

 

Другій ѣздець, то була молода, гарна дѣвчина, одѣта въ полотняну, шовковыми нитками перетыкану одежу, зъ невеличкимъ бобровымъ колпакомъ на головѣ, котрый не мôгъ вмѣстити въ собѣ єи богатого, буйного, золотисто-жовтого волося. Черезъ плечѣ у неи перевѣшеный бувъ лукъ зъ турового рога и сайдакъ зъ стрѣлами. Єи чорни̂, палки̂ очи ластôвками лѣтали докола, любуючись рôвными, филястыми контурами верховины и темнѣючими, сытыми барвами лѣсôвъ та полонинъ.

 

— Що за гарна краина, таточку! — скрикнула она звôнкимъ, срѣбнымъ голосомъ, коли конѣ ихъ на хвильку зупинили ся на крутôмъ пригôрку, черезъ котрый они зъ трудомъ пробирали ся, щобъ передъ цѣлковитымъ стемненємъ дôйти до цѣли. — Що за чудово гарна краина! — повторила она вже тихѣйшимъ, нѣжнѣйшимъ голосомъ, озираючись позадъ себе и тонучи поглядомъ въ незглубимо темныхъ зворахъ.

 

— А що за поганый народъ живе въ тôй краинѣ! — гнѣвно ôдрѣзавъ ѣздець.

 

— Нѣ, таточку, сего не говори! — сказала она смѣло, але заразъ же якось змѣшала ся, и значно понизивши голосъ, додала по хвили: Я не знаю, але народъ тутешній менѣ подобавъ ся...

 

— О, я знаю, що ôнъ тобѣ сподобавъ ся! — скрикнувъ зъ докоромъ ѣздець, — а радше, що сподобавъ ся тобѣ оденъ зъ того народа, той проклятый Беркутъ! О, я знаю, що ты готова батька свого покинути для него, що ты перестала вже любити батька для него! Та що дѣяти, — така вже дѣвоча вдача! А тôлько я кажу тобѣ, дѣвчино: не вѣрь тому поверховому блескови! Не вѣрь гадюцѣ, хочь коралевыми барвами мѣнитъ ся!

 

— Алежь таточку, що за думки шибаютъ по твоѣй головѣ ! И якими прикрыми словами ты докоряєшь мене! Я призналась тобѣ, що люблю Максима и при- сягла передъ сонцемъ, що буду єго. Але я ще не єго, я ще твоя. А хочь и єго буду, то я не перестану любити тебе, таточку, нѣколи, нѣколи!

 

— Алежь дурна дѣвчино, — ты не будешь єго, о тôмъ и думати нѣщо! Хиба ты забула, що ты боярска дочка, а ôнъ смердъ, ôвчарь ?...

 

— Нѣ, таточку, не говори сего! Ôнъ такій рицарь, якъ и други̂ рицарѣ — нѣ, ôнъ лѣпшій, смѣлѣйшій и чеснѣйшій ôдъ всѣхъ тыхъ боярчукôвъ, якихъ я доси бачила. Впрочѣмъ, таточку, дарма вже ôдмовлювати — я присягла!

 

— Що значитъ присяга дурнои, ослѣпленои дѣвчины?

 

— Нѣ, таточку, я не дурна и не ослѣплена! Не въ порывѣ дикои страсти, не безъ вагованя и думаня я зробила се. Навѣть не безъ высшои волѣ, таточку!

 

Послѣдни̂ слова сказала она якимсь приглушенымъ, таємничимъ голосомъ.

 

Бояринъ цѣкаво обернувъ ся до неи.

 

— Ну, а се що зновъ ? Яка высша воля спонукала тебе до такого безумства?

 

— Слухай, таточку, — говорила дѣвчина, запиняючись та звôльняючи ѣзды. Въ ночи передъ тымъ днемъ, коли мы мали рушити на медведѣвъ, — показалась менѣ въ снѣ мати. Така була, якою я послѣдній разъ бачила єѣ: въ бѣлôй одежи, въ роспущенымъ волосємъ, але зъ лицемъ румянымъ и яснымъ, мовь сонце, зъ радôстю на устахъ и усмѣхомъ та безмѣрною любовю въ ясныхъ очехъ. Она приступила до мене зъ роспростертыми руками и обняла мене, сильно притискаючи до груди.

 

— Мамо! сказала я — бôльше не могла нѣчого сказати зъ радости-роскоши, котра наповняла цѣле моє существо.

 

— Мирославо, дитя моє єдине, — говорила она лагôднымъ, мягкимъ голосомъ, що и доси тремтитъ менѣ въ серци, — слухай, що я тобѣ скажу. Велика для тебе хвиля зближає ся, доню! Серце твоє пробудитъ ся и заговоритъ. Слухай свого серця, доню, и йди за єго голосомъ!

 

— Такъ, мамо! сказала я, тремтячи зъ якоись несказанои роскоши.

 

— Благословлю-жь твоє серце! — И сказавши те, она розвѣяла ся зяпахущимъ леготомъ, а я прокинулась. И серце моє справдѣ заговорило, таточку, и я пôшла за єго голосомъ. На мнѣ благословенство мамы!

 

— Алежь, дурна дѣвчино, се бувъ сонъ. О чôмъ ты въ день думала, те въ ночи и приснилось тобѣ! А впрочѣмъ — додавъ бояринъ по недовгôй хвили, — впрочѣмъ ты вже й не побачишь єго нѣколи!

 

— Не побачу ? скрикнула живо Мирослава. — Чому не побачу ? Хиба ôнъ умеръ ?

 

— Хочбы и сто лѣтъ живъ , то таки не побачишь єго, бо мы... мы не вернемось уже бôльше въ ти̂ прокляти̂ стороны.

 

— Не вернемось ? А се для чого ?

 

— Для того, — сказавъ бояринъ зъ силованымъ супокоємъ, — що ти̂ твои добри̂ люде, а попередъ всѣхъ той старый чортъ, батько твого укоханого Максима, рѣшили на своѣй радѣ — выгнати насъ изъ свого села, розвалити нашь дôмъ и зрôвнати єго зъ землею! Але постôйте вы, хамово племя, пôзнаєте вы, зъ кимъ маєте дѣло! Тугаръ Вовкъ, се не тухольскій вовкъ, — ôнъ и тухольскимъ медведямъ зумѣє показати зубы!

 

Болющо тьохнуло въ серци Мирославы, коли почула ти̂ слова.

 

— Выгнали насъ, таточку ? И за щожь насъ выгнали ? Певно за того лѣсничого, що ты казавъ такъ немилосерно бити, хочь я зъ слѣзми благала тебе, пустити єго на волю ?

 

— Якъ ты все те тямишь! — пôдхопивъ злôсно Тугаръ, хочь въ серци глубоко вкололо єго те оскарженє зъ устъ доньки. — О, я знаю, що колибъ ты була на тôй радѣ, то и ты була-бъ стала за ними противъ свого батька! Щожь дѣяти, — батько старый, понурый, не вмѣє блискати очима анѣ зôтхати, а тобѣ хочесь не такого товариша ! И що зъ того, що батько отсе передъ часомъ посивѣвъ, стараючись забезпечити твою долю, а той новый, милѣйшій, молодшій товаришь може десь теперь зъ своими Тухольцями руйнує нашу хату, послѣдне и єдине наше пристановище на свѣтѣ!

 

Мирослава не вытерпѣла тыхъ ѣдкихъ докорôвъ,— горячи̂ слёзы брыснули зъ єи очей.

 

— Нѣ, се ты, ты не любишь мене, — сказала она, заливаючись слѣзми, — и я не знаю, що ôдвернуло серце твоє ôдъ мене ? Я-жь не дала тобѣ нѣякои причины ! Самъ ты учивъ и наказувавъ мене жити по правдѣ и говорити правду! Не вжежь теперь наразъ правда такъ дуже опротивѣла тобѣ ?...

 

Бояринъ мовчавъ похиливши голову. Они зближали ся вже до верха горы и ѣхали вузкою дорогою помѣжь высокими буками, котри̂ зовсѣмъ заслонювали передъ ними небо. Конѣ, здани̂ на власну волю, сами̂ шукали собѣ стежки середъ пôтьмы и зъ часта форкаючи тюпали звôльна по похилой каменистôй дорозѣ пôдъ гору.

 

— Кудыжь мы ѣдемо, коли насъ выгнано зъ Тухольщины? —спытала наразъ Мирослава, отираючи рукавомъ слёзы и пôдводячи до горы голову.

 

— Въ свѣтъ за очи, — ôдказавъ батько.

 

— Тыжь казавъ, що ѣдемо до одного боярина въ гостину.

 

— Правда опротивѣла менѣ : я сказавъ неправду.

 

— То кудыжь ѣдемо?

 

— Куды сама хочешь. Менѣ все одно. Може ѣхати до Галича до князя, котрому я наприкривъ ся и котрый радъ бувъ мене позбути ся? О, хитра се штука, той князь! Выкористати силу чоловѣка, выссати єго, мовь спѣлу вишню, а кôстку кинути гетъ — на те ôнъ якъ разъ. И якій радъ бувъ ôнъ, коли я попросивъ єго о даровизну земель въ Тухольщинѣ ! Иди, сказавъ менѣ, нехай лишень тутъ не бачу тебе! Иди и угрызай ся зъ тыми смердами о нужденну межу, лишь сюды не вертай! Ну що: може ѣхати намъ до него, жалѣти ся на Тухольцѣвъ, просити напроти нихъ княжои помочи?...

 

— Нѣ, таточку ! — говорила Мирослава. Княжа помôчь злого не направитъ, а тôлько ще дужше погôршитъ.

 

— А видишь, — сказавъ бояринъ, не богато зважаючи на послѣдни̂ слова доньки. — Ну, а може вертати намъ до Тухлѣ, до тыхъ проклятыхъ хлопôвъ, до того чорта Беркута, и просити ихъ о ласку, пôддати ся ихъ карѣ, зречи ся свого боярства и благати ихъ, щобъ насъ приняли до своєи громады, якъ рôвни̂ рôвныхъ, и жити зъ ними такъ якъ они, зъ ôвцями вкупѣ, мѣжь ôвсомъ и гноємъ?

 

Постава Мирославы незамѣтно, мимоволѣ простувала ся, лице єи прояснювалось при тыхъ словахъ.

 

— А якъ гадаєшь, таточку, чи они пріймили-бъ насъ? спытала она живо.

 

— Кто знає! сказавъ грызко бояринъ. Се ще якъ бы ласкави̂ були ихъ хамски̂ величества и ихъ надвеличество Захаръ Беркутъ !

 

— Таточку, — а чомужь намъ не стрѣбувати сего? Тухольцѣ не люблятъ неправды; они хочь и засудили насъ, то може по свому праву. А може... може и вы, таточку, дечимъ... своимъ острымъ поступованємъ причинились до того ? А коли-бъ лагôдно, по людски зъ ними....

 

— Проклятє на нихъ! — перервавъ єѣ Тугаръ Вовкъ, — не нагадуй менѣ о нихъ! До иншихъ мы судіѣвъ, до иншихъ помôчникôвъ удамо ся ! Ось поглянь долами!

 

— Ахъ Боже, се що такого? скрикнула Мирослава.

 

Они стали саме на вершку горы и передъ ними, мовь силою чарôвъ, розкинула ся широка стрыйска долина, залита моремъ пожарôвъ и огнищь. Небо жеврѣло ся кровавымъ ôдблискомъ. Немовь зъ пекла несли ся зъ долины дивни̂ голосы: ирзанє коней, хряскôтъ збруѣ, переклики вартовыхъ, гомôнъ сидячихъ при огнищахъ чорныхъ, мохнатыхъ людей, а генъ-генъ далеко роздираючи̂ серце зойки мордованыхъ старцѣвъ, жѣнокъ и дѣтей, вязаныхъ и веденыхъ въ неволю мужчинъ, рыкъ скотины и грохôтъ валячихъ ся будынкôвъ, а пôсля того величезни̂ водопады искоръ, мовъ роѣ золотистыхъ комахъ, збивали ся ажь пôдъ небо. Въ кровавôмъ розблиску огнѣвъ виднѣли ся тутже въ долинѣ надъ рѣкою довги̂, безконечно довги̂ ряды чотырогранныхъ шатрôвъ, передѣлени̂ ôдъ себе широкими ôдступами. Люде мовь мурашки снували помѣжь шатрами и громадились коло огнищь. Мирослава стала на той видъ мовь остовпѣла, не можучи ôдорвати ôдъ него очей. Навѣть старый, понурый бояринъ не мôгъ рушити ся зъ мѣсця, потапаючи очима въ тôмъ лячнôмъ, кровавôмъ морѣ, ловлячи носомъ запахъ гôрского дыму и крови, вслухуючись въ сумѣшный гамôръ, въ зойки, стоны и радôсни̂ крики побѣды. Навѣть конѣ пôдъ нашими ѣздцями почали тремтѣти всѣмъ тѣломъ, стричи ухами и форкати нôздрями, немовь лякали ся йти дальше.

 

— Тату, про Бога святого, се що таке ? — скрикнула Мирослава.

 

— Наши̂ союзники, —сказавъ понуро Тугаръ Вовкъ.

 

— Ахъ, се мусятъ бути Монголы, о котрыхъ приходѣ говоривъ народъ зъ такою тревогою?

 

— Такъ, се они!

 

— Нищителѣ рускои землѣ!

 

— Наши̂ союзники проти тыхъ проклятыхъ смердôвъ и ихъ громадôвства.

 

— Тату, се загибель наша! Якъ не стане хлопôвъ, то кто кормити буде бояръ?

 

— Не бôй ся, не вродилась ще тота буря, котра зможе до кореня знищити те пôдле насѣнє!

 

— Алежь, таточку, Монголы не щадятъ нѣ хаты нѣ двора нѣ князѣвскои палаты! Самъ же ты росповѣдавъ, якъ они подусили князѣвъ пôдъ дошками.

 

— И се добре! Нехай ихъ дусятъ, тыхъ крукôвъ хижихъ ! Але боярина не задусили нѣякого. Ще разъ кажу тобѣ: се наши̂ союзники !

 

— Алежь, таточку, ты хотѣвбы входити въ союзъ зъ тыми дикарями, обагреными кровю нашого народа?

 

— Що мене то обходитъ, кто они и яки̂ они? Крôмъ нихъ мы не маємо выходу. А нехай они собѣ будутъ и сами̂ зли̂ духи, щобъ тôлько помогли менѣ!

 

Мирослава, вся блѣда, тревожными очима глядѣла на свого батька. Кровавый ôдблискъ огнѣвъ, що освѣчувавъ околицю, робивъ лице єго страшнымъ и дикимъ и меркотѣвъ на єго шеломѣ, немовь обнимавъ лице єго кровавымъ вѣнцемъ.

 

— Якій ты страшный, таточку, — прошептала Мирослава. Я не пôзнаю тебе!

 

— Говори смѣло, говори, донечко! — сказавъ зъ якимсь кровавымъ насмѣхомъ батько. Я знаю, що ты хотѣла сказати! Ты хотѣла сказати: я не можу дальше йти зъ тобою, я покину тебе, зрадника ôтчины, а верну ся до свого милого, до свого вѣрного Беркута! Скажи, скажи се отверто — и покинь мене. Я пôду, куды зве мене доля, и буду до кôнця житя свого старати ся о твоє добро!

 

Могучій голосъ боярина ставъ ся при кôнци якійсь мягкій, тремтячій, зрушуючій, що Мирослава выбухла голоснымъ плачемъ и зоскочивши зъ коня, кинулась батькови на шію, гôрко ридаючи.

 

— Охъ, таточку, — хлыпала она, — якъ ты рвешь моє серце! Чимъ я такъ тяжко провинилась передъ тобою? Я-жь знаю, що ты любишь мене! Я... я не покину тебе нѣколи ! Я буду твоєю служницею, твоєю невôльницею до послѣдного духу, лишь не йди туды, не подавай свого чесного имени на вѣчну ганьбу !

 

Ридаючи, она впала батькови до нôгъ и обнимала руками єго колѣна, обливала слѣзми єго руки. Не выдержавъ Тугаръ Вовкъ, канули слёзы и зъ єго старыхъ очей. Ôнъ пôднявъ Мирославу и крѣпко притисъ єѣ до груди.

 

— Доню моя, — сказавъ ôнъ лагôдно, — не жалуй ся на мене! Горе наповнило горестю моє серце, гнѣвомъ налило мои мысли. Але я знаю, що твоє серце — щире золото, що ты не покинешь мене въ дняхъ печали и борьбы. Аджежь сами̂ мы теперь на свѣтѣ, нѣ до кого намъ прихилити ся, нѣ ôдъ кого ждати помочи, а тôлько ôдъ себе самыхъ. Выбору не маємо. Берѣмо помôчь, де єѣ найдемо!

 

— Таточку, таточку! — говорила зъ слѣзми Мирослава. Гнѣвъ проти Тухольцѣвъ заслѣпивъ тебе и пхає тебе въ погибель. Нехай и такъ, що нещасливи̂ мы —а чи задля того мусимо бути зрадниками свого краю? Нѣ, радше згинути намъ зъ голоду пôдъ плотомъ !

 

— Молода ты ще, доню, горяча, палка, а не знаєшь, якъ смакує голодъ, якъ смакує нужда. Я зазнавъ ихъ и хочу устеречи тебе ôдъ нихъ. Не перечь же менѣ! Ходи, ѣдьмо до цѣли! Що буде, то буде, долѣ своєи не объѣдемо!

 

И ôнъ спявъ свого коня острогами. Дармо Мирослава хотѣла спинити єго — ôнъ погнавъ долѣ горою. Ридаючи, слѣдувала за нимъ Мирослава. Въ своѣй непоборимôй дитячôй вѣрѣ она все ще думала, що зможе ухоронити батька ôдъ погибели, ôдъ вѣковистои ганьбы — ôдъ зрады свого краю. Она бѣдна и не знала, якъ глубоко єи батько бувъ уже застрягъ въ тôмъ огиднôмъ багнѣ, якъ безповоротно ôнъ уже впавъ въ безодню, такъ, що для него справдѣ не було иншого выходу, якъ падати глубше, ажь до дна.

 

Чимъ дальше въѣздили въ долину, тымъ густѣйша пôтьма обхапувала ихъ, тымъ менше могли що-небудь бачити, крôмъ блиманя огнищь и жеврѣня ôддаленыхъ пожарôвъ. За то гомôнъ и ревъ стававъ ся чимъ разъ голоснѣйшій, оглушаючій. Дымъ выѣдавъ имъ очи, захапувавъ ôддыхъ въ груди. Бояринъ прямувавъ до першого огнища, що палало середъ поля. Се була монгольска сторожа. Наближаючись, они бачили пять люда въ кожухахъ, оберненыхъ волосємъ до горы, въ такихже пелехатыхъ, острокôнчастыхъ колпакахъ, зъ луками на плечехъ и зъ топорами въ рукахъ.

 

Ажь близь варты Мирослава дôгнала батька и сѣпнула єго за рукавъ.

 

— Таточку, Богомъ святымъ молю тебе, вертаймо ôдси!

 

— Куды?

 

— Ходѣмъ до Тухлѣ!

 

— Нѣ, пропало вже! Пôдемъ, але не зъ униженою просьбою ! Пôдемо въ гостѣ—и радъ я побачити, чи твои Беркуты посмѣютъ теперь выгоняти насъ!

 

Въ тôй хвили Монголы почули приходячихъ и зъ дикимъ крикомъ похапали за луки и окружили ихъ.

 

— Кто ѣде ? закричали рôжными голосами, то по нашому, то по свому.

 

— Поклонникъ великого Джингисхана! — сказавъ по монгольски Тугаръ Вовкъ. Монголы стали, выпуливши очи на него.

 

— Ты ôдки, що за оденъ, за чимъ приходишь? спытавъ оденъ, очевидно начальникъ сторожѣ.

 

— Не твоє дѣло, — ôдповѣвъ остро, на монгольскôй мовѣ, бояринъ. — Кто веде вашу силу?

 

— Внуки великого Джингисхана: Пета бегадиръ и Бурунда бегадиръ.

 

— Идижь и скажи имъ, що „Калка рѣка по болотѣ тече а въ Донъ впадає“. А мы на твôй поворотъ заждемъ коло огнища.

 

Зъ рабскимъ пошанованємъ розступили ся Монголы передъ незнакомымъ пріѣзжимъ, що говоривъ ихъ мовою тай ще такимъ певнымъ тономъ, до якого они привыкли ôдъ своихъ ханôвъ та бегадирôвъ. Въ однôй хвили начальникъ варты здавъ своє мѣсце на другого, а самъ допавши коня, погнавъ до табору, о якои може чверть милѣ ôддаленого ôдъ вартового огнища.

 

Тугаръ Вовкъ и Мирослава позлазили зъ коней, котри̂ декто зъ вартовыхъ сейчасъ взяли, обчистили, напоили и припяли на мужицкôй, житомъ засѣянôй нивѣ. Пріѣзжи̂ гостѣ приступили до огнища, грѣючи надъ нимъ руки, въ котри̂ щипавъ ихъ весняный нôчный холодъ. Мирослава тремтѣла цѣлымъ тѣломъ, мовь у лихорадцѣ; она була блѣда и не смѣла пôднести очей на батька. Ажь теперь, почувши зъ батьковыхъ устъ монгольску мову и побачивши, зъ якимъ пошанованємъ Монголы сповняли єго волю, она догадала ся, що батько єи не ôдъ нынѣ знає ся зъ тыми страшными нищителями рôднои землѣ и що правдивою муситъ бути тота вѣсть, котра глухо шепталась при дворѣ князя Данила, немовь то Тугаръ Вовкъ въ битвѣ надъ Калкою зрадивъ Русь Монголамъ, выповѣвши имъ напередъ цѣлый плянъ битвы, уложеный рускими князями. Правда — говорили вѣсти — доказу на те певного нема, а то-бъ бояринови прійшлось понести голову на колоду; бояринъ стоявъ въ битвѣ въ першôмъ рядѣ и при першôмъ замѣшаню взятый бувъ до неволѣ. Але дивнымъ выдавалось декому єго швидке увôльненє безъ окупу, хочь бояринъ боживъ ся, що Монголы выпустили єго, шануючи єго хоробрôсть. Дѣло було темне, а тôлько то певне було, що при княжôмъ дворѣ всѣ почали якось сторонити ôдъ Тугара и самъ князь не довѣрявъ ся єму по давному. Бояринъ въ кôнци почувъ тоту змѣну и попросивъ князя о даровизну земель въ Тухольщинѣ. Не допытуючись, для чого задумавъ бояринъ покидати Галичь и для чого хоче закопати ся въ такôй лѣсистôй пустыни, тай ще зъ молодою дочкою, — князь Данило давъ єму даровизну — очевидно радъ бувъ єго позбути ся. И при ôдъѣздѣ зъ Галича якось холодно прощали ся всѣ зъ бояриномъ, довголѣтнымъ товаришемъ оружя. Все то згадала теперь въ однôй хвили Мирослава, и все то, що тодѣ дивувало и гнѣвало єѣ, — стало теперь ясне и зрозумѣле передъ єи очима. Такъ, значитъ ся, вѣсти и шепты говорили правду ! Такъ, значитъ ся, батько єи ôдъ давна, ôдъ десяти лѣтъ бувъ въ порозумѣню зъ Монголами, бувъ зрадникомъ! Мовь придавлена, мовь пôдкошена тою гадкою, похилила Мирослава свою прекрасну голову до долу. Серце єи дуже болѣло: она чула, якъ въ нѣмъ одна за другою рвали ся найсильнѣйши̂ и найсвятѣйши̂ нитки — нитки дитячои любови и поважаня. Якою самотною, якою круглою сиротою чулась она теперь на свѣтѣ, хочь туй коло неи сидѣвъ єи батько! Якою нещасною чулась она теперь, хочь батько недавно ще запевнювавъ єѣ, що все робитъ для єи щастя!

 

Але и бояринъ сидѣвъ теперь якійсь невеселый: єго рѣшуче серце тисли очевидно яки̂сь важки думы. Не знати, о чôмъ думавъ ôнъ, але очи єго глядѣли незмигаючи въ поломѣнь огнища, слѣдили уважно за загаранємъ червоныхъ мовь розжарене зелѣзо полѣнъ, що трѣскали въ огни, злизувани̂ поломѣнями. Чи се було спокôйне думанє чоловѣка, що дôйшовъ до своєи цѣли, чи може яке тревожне прочутє будущины холодною рукою вхопило єго за серце и печать мовчаня положило на єго чоло? Тôлькожь и ôнъ, старый розважный чоловѣкъ, уникавъ погляду Мирославы, лишь глядѣвъ и глядѣвъ въ огнище на миготячи̂ искры и попелѣючи̂ полѣна.

 

— Доню! — сказавъ ôнъ въ кôнци стиха, не пôдводячи на ню очей.

 

— Чому ты вчера не вбивъ мене, тату ? — прошептала Мирослава, на силу вдержуючи слёзы въ очегъ. Голосъ єи, хочь тихій, вѣнувъ на боярина ледовымъ холодомъ. Ôнъ не найшовъ на те пытанє ôдповѣди и мовчавъ и вдивлювавъ ся въ огнище, поки не прибѣгъ вартовый зъ табору.

 

— Внуки великого Джингисхана шлютъ свôй привѣтъ новому другови и просятъ єго до свого шатра на воєнну раду.

 

— Ходѣмъ ! — сказавъ коротко бояринъ и пôднявъ ся зъ мѣсця. Мирослава встала такожь, але ноги єи ôдмовляли послуху. Тôлькожь не часъ теперь бувъ вертати ся. Въ однôй хвили Монголы привели ихъ коней, высадили Мирославу и окруживши ихъ обоє повели до табору. Монгольскій таборъ бувъ розложеный въ величезнôмъ чотырокутнику и обкопаный глубокимъ ровомъ. Въ кождôмъ боцѣ чотырокутника було по дванайцять входôвъ, окруженыхъ оружною вартою. Хочь непріятель нѣякій не грозивъ таборови, то все таки єго стережено чуйно — таке вже було воєнне правило Монголôвъ, зовсѣмъ въ суперечнôсть зъ христіянскимъ рицарствомъ, котре не дорôвнувало Монголамъ анѣ въ вôйсковôй карности, анѣ въ умѣлости тактики та керованя великими масами.

 

Вартови̂ при входѣ табору дикими голосами перекликали ся зъ вартовыми, що вели боярина зъ донькою, а ôдтакъ переняли незвычайныхъ гостей и повели ихъ до шатра своихъ начальникôвъ. Хочь и якъ придавлена була Мирослава своимъ болемъ и встыдомъ, що выпалювавъ горячи̂ румянцѣ на єи дѣвочôмъ лици, то всежь она була надто смѣлои вдачѣ, надто свобôдно и по рицарски выхована, а щобъ не зацѣкавити ся роскладомъ табора и всѣмъ новымъ та невиданымъ окруженємъ. Быстрымъ окомъ окинула она провожаючихъ вартовыхъ. Низки̂, пôдсадковати̂ ихъ поставы, повбирани̂ въ овечи̂ кожухи, черезъ котри̂ перевѣшеный бувъ у кождого лукъ и сайдакъ зъ стрѣлами, выглядали мовь медведѣ або яки̂ други̂ дики̂ звѣрѣ. Лиця безъ заросту, зъ выстаючи̂ми вилицями и пôдъочными кôстьми, зъ маленькими и глубоко впалыми очима, що ледво блыщали ся зъ вузкихъ, подовжно прорѣзаныхъ повѣкъ, зъ невеликими, приплескаными носами, выглядали якось гидко, ôдразливо, а жовтава ихъ барва, що въ ôдблиску огнищь переливала ся въ якійсь зеленковатый ôдтѣнокъ, робила ихъ ще страшнѣйшими та ôдразливѣйшими. Зъ похнюплеными до долу головами и зъ горляною, спѣвучою мовою они подобали на вовкôвъ, що шукаютъ, кого-бъ пожерти. Шатры ихъ, якъ Мирослава зъ близька приглянула ся, зроблени̂ були зъ войлоку, роспятого на чотырехъ жердкахъ, звяваныхъ въ горѣ до купы, и на- крыти̂ були въ верху для забеспеки ôдъ дожджу великими шапками въ кôньскои шкôры. Передъ шатрами стояли на жердкахъ понастромлювани̂ головы людски̂, кровави̂, зъ застиглымъ выразомъ болю и роспуки на блѣдыхъ, посинѣлыхъ, меркотячимъ свѣтломъ огнищь дивовижно освѣченыхъ лицяхъ. Холодный пôтъ выступивъ на чоло Мирославы на сей видъ; єѣ, геройску, смѣлу дѣвчину, мучила думка, що швидко и єи голова такъ само стримѣти буде денебудь передъ шатромъ якого монгольского бегадира. Та нѣ, она волѣла бъ теперь тлѣти въ пожарѣ и стримѣти яко кровава трофея передъ шатромъ побѣдителя, анѣжь своими живыми очима оглядати ти̂ трофеѣ, зъ котрыхъ кожда недавно ще була живымъ чоловѣкомъ, думала, працювала и любила, — анѣжь ити вдовжь сего страшного табору на безчесне, зрадницке дѣло!

 

— Нѣ, нѣ, — думалось ѣй, — не буде того! Я не пôду дальше! Я не стану зрадницею свого краю! Я покину батька, коли не зможу єго ôдвести ôдъ єго проклятого намѣру!

 

Мѣжь тымъ они стояли передъ шатромъ начальника, Петы, любимця Батыєвого. Шатеръ не ôдзначувавъ ся ôдъ прочихъ шатрôвъ зъ верха нѣчимъ окрôмъ припятои на вершку жердки зъ трема бунчуками; за то въ серединѣ бувъ далеко пышнѣйше, по азіятски, уладженый. Тôлькожь анѣ бояринъ анѣ Мирослава до середины шатра не входили, бо начальникôвъ монгольскихъ застали передъ шатромъ, коло огнища, на котрôмъ невôльники пекли двохъ баранôвъ. Побачивши приходящихъ, начальники схопили ся всѣ вразъ на рôвни̂ ноги и похапали до рукъ свою збрую, хочь впрочѣмъ не поступали ся зъ мѣсця, щобы стрѣчати ихъ. Знаючи монгольскій звычай, бояринъ кивнувъ доньцѣ, щобъ осталась позаду, а самъ, знявши зъ головы шоломъ а зъ плечей лукъ, приступивъ до нихъ зъ поклономъ и ставъ мовчки, зъ похилеными до землѣ очима, о три кроки передъ головнымъ начальникомъ Петою.

 

— Ôдъ якого царя приносишь намъ вѣсти? — спытавъ єго Пета.

 

— Я не знаю нѣякого царя крôмъ великого Джингисхана, пана всего свѣта! — сказавъ бояринъ. Се була звычайна формула пôдданя. Пета за симъ поважно, але радо, простягъ бояринови руку.

 

— Въ пору приходишь, — сказавъ Пета, — мы дожидали свого союзника.

 

— Я знаю свôй обовязокъ, — сказавъ Тугаръ Вовкъ. Въ однôмъ лишень я переступивъ вашь звычай: я привѣвъ доньку свою до табору.

 

— Доньку? сказавъ зачудуваный Пета. Хибажь ты не знаєшь, що звычай нашь забороняє женщинамъ вступати въ збôръ воякôвъ?

 

— Знаю. Але щожь я мавъ зробити зъ нею ? У мене нема дому, нѣ родины, нѣ дружины ! Крôмъ мене и великого Джингисхана она не має нѣякои опѣки! Мôй князь радъ бувъ позбути ся мене зъ свого мѣста, а ти̂ прокляти̂ смерды, мои невольники, збунтували ся противъ мене.

 

— Але всежь таки ту она не може остати ся.

 

— Я прошу внукôвъ великого Джингисхана, позволити ѣй остати ся нынѣшну нôчь и завтрѣшній день, поки не вынайду для неи безпечного пристановища.

 

— Для другôвъ нашихъ мы гостинни̂, — сказавъ Пета, и ôдтакъ, обертаючись до Мирославы, ôнъ сказавъ ломаною рускою мовою :

 

— Зблизись, дѣвчина!

 

Мирослава ажь затремтѣла, почувши ти̂ звернени̂ до себе слова страшного монгольского начальника. Повными ненависти и погорды очима глядѣла она на того нищителя Руси, зовсѣмъ не слухаючи єго слôвъ.

 

— Зблизись, Мирославо ! — сказавъ єи батько. Великій начальникъ монгольского войска ласкавый до насъ.

 

— Не хочу єго ласки! — ôдказала Мирослава.

 

— Зблизись, розказую тобѣ! — сказавъ грôзно бояринъ. Мирослава неохôтно зблизила ся.

 

Пета своими малыми, блискучими очима поглядѣвъ на ню.

 

— Гарны дѣвчина! Жаль, що не остатись. Гляди, дѣвчина, на свôй татъ. Будь вѣрны великы Джингисханъ. Великы ласка буде! На тобѣ, дѣвчина, отсе коко, зъ вашого князь Мстиславъ! Знакъ безпеченьства. Покажи монгольскы воякъ—усѣ пропуститъ, нѣчого злого не зробитъ. А теперь до шатра!

 

Зъ тыми словами Пета подавъ Мирославѣ зъ пальця свого великій золотый перстень, здобутый нимъ въ битвѣ надъ Калкою зъ князя Мстислава. На перстени бувъ великій золотисто-зеленый бериль зъ вырѣзаными на нѣмъ фигурами. Мирослава вагувала ся приняти даръ ôдъ ворога, може навѣть заплату за батькову зраду.

 

— Возьми, доню, сей знакъ ôдъ великого внука Джингисхана, — сказавъ бояринъ. Се знакъ єго великои ласки для тебе, дає тобѣ беспечный прохôдъ въ таборѣ монгольскôмъ. Намъ бо прійдесь розстати ся, доню. Ихъ воєнный звычай забороняє женщинамъ бути въ таборѣ. Але зъ тымъ перстенемъ ты можешь беспечно приходити и выходити, коли тобѣ запотребитъ ся.

 

Мирослава ще вагувалась. Але въ тôмъ мовь нова якась думка шибнула ѣй въ голову — она взяла перстень и ôдвертаючись, урванымъ голосомъ сказала: — Дякую !

 

Затымъ Пета казавъ ôдвести єѣ до окремого шатра, котре на борзѣ приготовано для єи батька, а Тугаръ Вовкъ оставъ ся самъ зъ монгольскими бегадирами, щобы радити воєнну раду.

 

Першій забравъ голосъ Пета, головный начальникъ сего ôддѣлу, чоловѣчокъ лѣтъ коло сорокъ, типъ Монгола: невеличкій, повертливый, зъ хитро мигаючими малыми, мовь мышачими очима.

 

— Сѣдай, гостю, — сказавъ ôнъ до боярина. Коли скажемо тобѣ, що мы дожидали тебе, то нехай се буде найвысша похвала твоєи вѣрности для великого Джингисхана. Але все таки ты троха за пôзно прійшовъ. Войско наше вже третій день въ таборѣ стоитъ, а великій Джингисханъ, выправляючи насъ на западъ, до краю рабôвъ своихъ Арпадôвъ, наказувавъ намъ довше трехъ день безъ потребы нѣгде не задержуватись. Братъ нашь, Кайданъ бегадиръ, що пôшовъ черезъ край Волохôвъ, буде передъ нами въ домѣ Арпадôвъ, здобуде ихъ столичне мѣсто,— и якужь славу мы принесемъ зъ того походу ?

 

На те сказавъ бояринъ:

 

— Я порозумѣвъ слова твои, великій бегадире, и ось що ôдповѣмь на нихъ. Вѣрный слуга великого Джингисхана не мôгъ швидше прибути до вашого табору, бо ажь вчера дôзнавъ ся о походѣ вашôмъ, а дôзнавши ся прибувъ заразъ. Про задержку не жури ся. Шляхи наши̂ хочь не широки̂, такъ беспечни̂. Брама въ царство Арпадôвъ стане вамъ отворомъ, лишь тôлько застукайте.

 

— Яки̂ шляхи и въ чіихъ рукахъ ? спытавъ коротко Пета.

 

— Оденъ шляхъ скôльскій, ширшій, горѣ отсею рѣкою и дальше вузкимъ проваломъ. Єго стережутъ нашого князя бояре, котри̂ на нѣмъ поробили засѣки. Але бояре не радо служатъ Данилови Романовичу, не радо стережутъ засѣкôвъ. Мала обѣцянка склонитъ ихъ на сторону великого Джингисхана.

 

— Але чомужь не бачимо ихъ въ нашôмъ таборѣ? — спытавъ Пета.

 

— Годѣ имъ, великій бегадире. Народъ, середъ котрого они живутъ и котрый муситъ поставляти оружныхъ людей для обороны засѣкôвъ, не радо зноситъ ихъ власть надъ собою. Духъ бунту и непокоры живе въ народѣ. Серце єго тужитъ за давными порядками, де не було нѣ князѣвъ нѣ власти, де кожда громада жила для себе, а противъ спôльного ворога всѣ дружили ся по добрôй волѣ и выбирали та скидали свою старшину. Въ горахъ тыхъ живе оденъ дѣдъ, котрого прозвали бесѣдникомъ, и той роздуває поломѣнь непокоры въ имя тыхъ старыхъ порядкôвъ. Народъ глядитъ на бояръ, мовь пастухи на вовка, и скоро бы тôлько побачивъ, що бояре тягнутъ въ сторону великого Джингисхана отверто, то, побивбы ихъ камѣнємъ. Колижь за приближенємъ вашои силы бояре пôддадутъ ся вамъ и выдадутъ вамъ засѣки — народъ пирсне, якъ полова ôдъ вѣтру.

 

Пета слухавъ уважно бесѣды боярина. Насмѣхъ и погорда заблискотѣли на єго тонкихъ губахъ.

 

— Дивни̂-жь у васъ порядки! сказавъ ôнъ. Князь бунтує противъ своихъ слугъ, слуги противъ князя, князь и слуги противъ народа, а народъ противъ всякои власти! Дивни̂ порядки! У насъ коли дрôбни̂ ватажки хотѣли бунтувати противъ великого Джингисхана, то той згромадивъ ихъ до свого аула и окруживши аулъ своими вѣрными сынами, казавъ наставити ôсѣмдесять великихъ кôтлôвъ на жаръ, налити ихъ водою, а коли вода скипѣла, то не розбираючи нѣчієи вины, велѣвъ въ кождый котелъ вкинути по два бунтôвники и варити ихъ такъ довго, поки тѣло зовсѣмъ не ôдкипѣло ôдъ кости. Тодѣ велѣвъ повынимати голи̂ кôстяки зъ кôтлôвъ, посадити ихъ на конѣ и поôдвозити до пôдвладныхъ имъ племенъ, щобъ ти̂ на примѣрѣ своихъ ватажкôвъ учили ся послуху и покоры великому Джингисханови. Отъ такъ бы и васъ єи вчити. И мы навчимо васъ єи. Дякуйте богамъ, що зôславъ насъ до сего краю, бо коли-бъ не мы, то вы певно, мовь ти̂ голодни̂ вовки, пожерли-бъ одни̂ другихъ.

 

Кровь постыла бояринови въ тѣлѣ при тôмъ оповѣданю Монгола, — але ôнъ нѣ словечка не ôдказавъ на тоє.

 

— Ну, а якійже вашь другій шляхъ? — спытавъ дальше Пета.

 

— Другій шляхъ тухольскій, — ôдказавъ бояринъ, — хочь вузшій и не такъ рôвный, але за то близшій и рôвно беспечный. На тôмъ шляху засѣкôвъ нема, анѣ княжихъ бояръ нема. Сами̂ хлопы пильнуютъ єго.

 

— Хлопôвъ вашихъ мы не боимо ся! — сказавъ зъ погордою Пета.

 

— И нѣщо ихъ бояти ся, — пôдхопивъ бояринъ. Они-жь безъ оружя и безъ умѣлости воєннои. Тымъ шляхомъ я самъ можу вамъ бути провôдникомъ.

 

— Але може на арпадскôй сторонѣ шляхи ти̂ сильно замкнени̂?

 

— Тухольскій не замкненый зовсѣмь. Скôльскій замкненый, але не дуже сильно.

 

— А довга дорога тухольскимъ шляхомъ до краю Арпадôвъ ?

 

— Для оружныхъ мужѣвъ до Тухлѣ день ходу. Въ Тухли переночувати а разомъ зо свѣтомъ въ дорогу...

 

— А скôльскимъ ?

 

— Вчисляючи, кôлько часу треба на понищенє засѣкôвъ, три дни ходу.

 

— Ну, то веди насъ тухольскимъ! — сказавъ Пета.

 

— Позволь менѣ слово сказати, великій бегадире,— сказавъ оденъ изъ начальникôвъ монгольскихъ, мужчина величезного росту и геркулєсовои будовы тѣла, зъ лицемъ темно-оливковои барвы, одѣтый въ шкôру степового тигра, — що все разомъ ажь надто выразно свѣдчило о єго походженю зъ туркоманьского племени. Се бувъ страшный, нетямно смѣлый и кровожадный воёвникъ, Бурунда-бегадиръ, супôрець въ славѣ зъ Кайданомъ. Загоны монгольски̂, котри̂ ôнъ провадивъ, найстрашнѣйшу лишали по собѣ руину, найбôльше число трупôвъ, найширшу рѣку пожарôвъ. Ôнъ безмѣрно перевысшавъ Пету своєю ôдвагою: передъ єго шатромъ кождого вечера було два разы бôльше свѣжихъ головъ, нѣжь передъ шатромъ всякого другого вояка. Але Пета не завидѣвъ єму тои смѣлости, чуючи надто добре свою перевагу надъ Бурундою въ штуцѣ веденя великихъ масъ и керованя великими битвами та походами. Ôнъ радо пускавъ Бурунду на найнебезпечнѣйши̂ мѣсця, державъ єго въ запасѣ на найтяжшу, рѣшучу хвилю, немовь непоборимый зелѣзный таранъ, — а тодѣ пускавъ єго зъ ôддѣломъ „кровавыхъ Туркоманôвъ“ — довершувати побѣды.

 

— Говори, брате Бурундо! — сказавъ Пета.

 

— Позволь менѣ зъ десяти-тысячнымъ ôддѣломъ ити тухольскимъ шляхомъ, а ты самъ поступай скôльскимъ. Перейшовши на арпадскій бôкъ, я ударю зъ заду на тыхъ, що стережутъ скôльского шляху и прорôвнаю тобѣ дорогу.

 

Пета зъ подивомъ глянувъ на Бурунду, немовь се першій разъ вырвалось тому рубацѣ зъ устъ таке розумне слово. И справдѣ, плянъ. Бурунды бувъ хочь и смѣлый, та за те дуже, розумный, и Бурунда бувъ єдиный смѣльчакъ до выконаня сего пляну.

 

— Добре, сказавъ Пета, — нехай буде по твому! Выбирай собѣ воякôвъ и рушай зъ ними заразъ завтра.

 

— Позвольте ще й менѣ слово сказати, велики̂ бегадирѣ, — сказавъ Тугаръ Вовкъ.

 

— Говори! — сказавъ Пета.

 

— Коли воля ваша слати часть своєи силы тухольскимъ шляхомъ, то позвольте менѣ пôти напередъ зъ невеличкимъ ôддѣломъ и заняти вхôдъ того шляху, закимъ ще тухольски̂ смерды дôзнаютъ ся о вашôмъ приходѣ и завалятъ єго засѣками.

 

— Добре, иди! — сказавъ Пета. Коли хочешь вырушити ?

 

— Сейчасъ, щобы ще завтра на полудень сповнити своє дѣло.

 

— Коли такъ, то нехай се буде конець нашôй радѣ и нехай боги щастятъ нашôй збруѣ! — сказавъ Пета встаючи зъ мѣсця. Встали и прочи̂ начальники. Тугаръ Вовкъ просивъ Петы, щобы вызначивъ для него ôддѣлъ смѣлыхъ мужѣвъ, а самъ пôшовъ до шатра покрѣпити ся и попрощати ся зъ донькою.

 

Въ темнôмъ шатрѣ, на лôжку покрытôмъ мягкими, зрабоваными перинами, сидѣла Мирослава и гôрко плакала. По всѣхъ страшныхъ и несподѣваныхъ враженяхъ Сего вечера она ажь теперь мала часъ зôбрати ся зъ думками, розглянути добре своє теперѣшне положенє, въ котре втягнувъ єѣ батько. Положенє те було справдѣ страшне, бачилось навѣть, безвыхôдне. Батько єи зрадникъ, монгольскій слуга; она въ монгольскôмъ таборѣ, на-пôвъ гôсть, на-пôвъ бранка, а на всякій спосôбъ кругла сирота. Ба навѣть послѣдна єи пôдпора — непохитна вѣра въ свôй пророчій сонъ, въ благословенство матери и въ своє щастє любовне зъ Максимомъ, — и тота вѣра теперь, при холоднôй розвазѣ, зачала похитуватись, кровавлячи єи серце. Бо якимъ лицемъ стане она теперь передъ Максимомъ ? Якими словами роскаже єму о своѣмъ — добровôльнôмъ чи недобровôльнôмъ ? — побутѣ єѣ монгольскôмъ таборѣ ? Мовь гадюки вертѣли єи серце ти̂ пытаня, и она дала слёзамъ волю, и плакала мовь зъ житємъ своимъ прощала ся.

 

Батько тихими, тревожными кроками приступивъ до неи, положивъ руку на єи плече, — она не пôдводила головы, не рушалась, не переставала плакати.

 

— Доню, Мирославо, — сказавъ ôнъ, — не плачь! Дасть Богъ, все що добре буде!

 

Мирослава мовь не чула нѣчого, сидѣла недвижно, холодна, безъучасна.

 

— Забудь того смерда ! Гарна будучнôсть чекає тебе, а ôнъ... Що ôнъ ? Завтра въ полуднє ôнъ упаде трупомъ ôдъ моєи шаблѣ.

 

— Кто? — скрикнула Мирослава роздираючимъ серце голосомъ.

 

Бояринъ злякавъ ся того голосу и ôдступивъ ся одъ дочки, що зôрвалась на рôвни̂ ноги.

— Кто упаде трупомъ ? повторила она. Ôнъ, Максимъ ? Ты ведешь нападъ на Тухлю ?

 

— Та нѣ, нѣ! — ôдпекувавъ ся бояринъ, — кто се сказавъ тобѣ?

 

— Самъ ты сказавъ! — наставала на него Мирослава. — Тату, скажи менѣ правду, що ты задумуєшь? Не бôй ся за мене! Я теперь и сама вже добре се бачу, що не можу бути Максимова, черезъ тебе не можу бути ! О, ты розумный, ты хитрый ! Ты допровадивъ до свого ! Не для того я не можу бути Максимова, що высша ôдъ него родомъ,— о нѣ! Я низша ôдъ него, я чуюсь безмѣрно низшою ôдъ него, бо ôнъ чиста, чесна душа, а я дочка зрадника, може и сама зрадниця! Такъ тату! Ты дуже хитрый, такій хитрый, що ажь себе самого перехитривъ! Ты кажешь, що мого щастя бажаєшь, а ты вбивъ моє щастє. Але нехай и такъ! Що зъ мене за хосенъ? Тôлько скажи менѣ, що ты задумуєшь напротивъ него ?

 

— Алежь нѣчого, зовсѣмъ нѣчого! Ôнъ теперь може вже десь далеко въ горахъ.

 

— Нѣ, нѣ, нѣ, не вѣрю тобѣ! Скажи менѣ, що вы урадили зъ Монголами ?

 

— Говорили о тôмъ, куды на Угры йти.

 

— И ты имъ хочешь выдати тухольскій шляхъ, щобы помстити ся на Тухольцяхъ!

 

— Дурна дѣвчино, — що менѣ мстити ся на нихъ! За дрôбни̂ они для моєи мести. Я хочу перепровадити Монголôвъ на Угры, бо чимъ швидше пôдутъ зъ нашого краю, тымъ менше ту руины нароблятъ.

 

— О, певно, певно! — скрикнула Мирослава. Але зъ поворотомъ доруйнуютъ, що теперь цѣле лишатъ! И ты ведешь ихъ на Тухлю, теперь, заразъ?

 

— Нѣ, не на Тухлю. Я веду тôлько оденъ малый ôддѣлъ, щобъ обсадити вхôдъ до Тухлѣ.

 

— Кто має браму, той має и хату! Але я розумѣю теперь! Ты-жь самъ казавъ недавно, ôнъ тамъ, на горѣ, що завтра Максимъ має зъ тухольскими молодцями валити нашь дôмъ. А ты хочешь зъ Монголами напасти на него, убити єго...

 

Бояринъ выпуливъ на ню зачудувани̂ очи; ôнъ почавъ бояти ся, чи не вѣдьма она — такъ страшно быстро згадувала она, въ чôмъ дѣло.

 

— Доню, забудь за него! — сказавъ ôнъ. Яка доля єму судила ся, така и буде.

 

— Нѣ, тату,— тымъ ты не зведешь мене! Я иду, ѣду до Тухлѣ, я остережу єго, спасу єго ôдъ твоєи засѣдки ! А коли въ ню попаде ся, то я стану обôчь него и буду бороти ся разомъ зъ нимъ, до послѣдного скону, проти тебе, тату, и твоихъ поганыхъ союзникôвъ!

 

— Дѣвчино, ты божевôльна! — скрикнувъ бояринъ. Уважай, не доводи мене до гнѣву! Се хвиля рѣшуча.

 

— Що мене твôй гнѣвъ обходитъ! — ôдказала холодно Мирослава. И що ты менѣ можешь ще бôльше злого зробити пôсля того, що доси зробивъ? Коли убьєшь мене, то се буде тôлько добродѣйство, бо и такъ менѣ не жити. Пусти мя!

 

— Нѣ, остань ту, нерозумна!

 

— Такъ, остань ту, поки ты спокôйно не замордуєшь того, кто дорожшій менѣ надъ житє моє! О нѣ, я не останусь!

 

— Остань! Богомъ кленусь тобѣ, що не пôднесу руки своєи на него !

 

— О, знаю, знаю, що се значитъ! — скрикнула Мирослава. — Ну, розумѣє ся, ты бояринъ, — дежь бы ты пôдносивъ руку на смерда. Але своимъ дикимъ товаришамъ велишь всѣ затроєни̂ стрѣлы нацѣлити на єго грудь!

 

— Нѣ ! Коли вже таке твоє надъ нимъ милосердє, то ще разъ кленусь тобѣ, що нѣ я анѣ нѣкто зъ моєи дружины не ткне єго, хочбы ôнъ незнати якъ нападавъ на насъ ! Досыть тобѣ сего ?

 

Мирослава стояла, шарпана страшною сердечною тревогою, и не могла нѣчого бôльше сказати. Хибажь она знала, чи досыть сего, чи нѣ ? О, якъ рада була-бъ она пташкою злетѣти до него, щирымъ щебетанємъ перестеречи єго ! Але годѣ було. Батько єи взявъ свою збрую и выходячи зъ шатра, сказавъ :

 

— Доню, ще разъ кажу тобѣ и заклинаю тя : остань ся въ таборѣ, поки я не вернусь, а тодѣ роби собѣ, що твоя воля буде. А теперь прощай !

 

Ôнъ выйшовъ, и заслона въ войлоку, що служила замѣсть дверей, неспокôйно захитала ся за нимъ. Зъ заломаными руками, образъ найтяжшого горя и найстрашнѣйшои тревоги, стояла Мирослава насередъ шатра, нѣма, перехилена напередъ, зъ отвореными устами, ухомъ ловячи послѣдній стукъ кôньскихъ копытъ, що глухли и нѣмѣли по мѣрѣ того, якъ ôддалявъ ся на полудне ôддѣлъ Монголôвъ, веденый єи батькомъ на погибель Тухольщины.

 

V.

 

Зъ важкимъ серцемъ ишовъ Максимъ Беркутъ посередъ невеличкои ватаги тухольскихъ молодцѣвъ на сповненє волѣ громадскои. Ôдъ малку вырôсъ ôнъ въ глубокôмъ почуваню своєи єдности зъ громадою и святости громадскои волѣ, тожь и теперь, коли зовсѣмъ не въ пору для єго серця павъ на него почесный выбôръ громады — прогнати въ громадскихъ земель ворога громады, якого бачили Тухольцѣ въ бояринѣ, — и теперь ôнъ не смѣвъ ôдмовитись ôдъ того порученя, хочь серце єго рвало ся и краялось на саму думку, що буде мусѣвъ стрѣнути ся зъ Мирославою, зъ єи батькомъ, якъ зъ ворогами, що буде може мусѣвъ бороти ся зъ лучниками боярскими або и зъ самымъ бояриномъ, проливати кровь людску въ очехъ тои, за котру ôнъ самъ готовъ бувъ свою кровь пролити. Правда, ôнъ твердо рѣшивъ ся зробити своє дѣло якъ можна найспокôйнѣйше и не доводити єго ажь до проливаня крови, але ктожь мôгъ єму поручити, що бояринъ, знаючи єго слабу сторону, самъ не буде шукати зачѣпки. Се лекше могло бути, якъ що.

 

— Але нѣ — думавъ собѣ Максимъ, — коли схоче моєи крови, я не буду боронити ся, я надставлю єму свои груди добровôльно, нехай бьє! Житя ôнъ не хоче менѣ дати, то нехай дає смерть! Прощай, моя Тухольщино! Прощай батьку мôй, соколе сизый! Прощайте браты и товаришѣ мои! Не побачите вже Максима, а почувши про мою смерть, посумуєте и скажете: згинувъ для добра громады ! Але вы не будете знати, що я самъ бажавъ и шукавъ смерти !

 

Такъ думавъ Максимъ, наближаючись до будынкôвъ боярскихъ на горбку надъ Опоромъ. Дôмъ боярина збудованый бувъ зъ грубыхъ, въ чотыри гранки гладко обтесаныхъ и гиблемъ на споєняхъ выгладженыхъ ялиць, будованыхъ въ угла, такъ якъ теперь ще будуютъ наши̂ сѣльски̂ хаты. Покрытый бувъ грубыми драницями, обмазаными зъ верха грубою верствою червонои, въ водѣ не розмокаючои глины. Ôкна, якъ и у всѣхъ хатахъ, обернени̂ були на полудне; замѣсть шибокъ понапинани̂ були на рамахъ волови̂ мѣхурѣ, пропускаючи̂ слабе, жовтаве свѣтло до середины. Входови̂ дверѣ зъ переду и зъ заду вели до обширныхъ сѣней, котрыхъ стѣны обвѣшани̂ були всѣлякимъ оружємъ, оленевыми и жубровыми рогами, шкôрами зъ дикôвъ, вовкôвъ и медведѣвъ. Зъ сѣней на оба боки вели дверѣ до кôмнатъ, обширныхъ, высокихъ, зъ глиняными печами безъ коминôвъ и зъ деревяными, гарно вырѣзуваными полицями на всяку посуду. Одна свѣтлиця була бояринова, а друга, по другôмъ боцѣ сѣней, єго доньки. Зъ заду були двѣ обширни̂ коморы : въ однôй кухня, въ другôй людска. Въ свѣтлици боярина стѣны були обвѣшани̂ шкôрами медведѣвъ, тôлько надъ постѣлю висѣвъ дорогій заморскій килимъ, здобутый бояриномъ въ якôмось походѣ. Тамъ же висѣли єго луки, мечѣ и проча пôдручна збруя. Свѣтлиця-жь Мирославы була крôмъ мягкихъ шкôръ по стѣнахъ и помостѣ пристроєна въ цвѣты, а на стѣнѣ напроти ôконъ, надъ єи лôжкомъ, висѣло дороге, металеве зеркало и обôчь него деревяный, срѣбломъ окованый, чотыреструнный теорбанъ, любый повѣрникъ Мирославиныхъ мрѣй и снôвъ дѣвочихъ. Ôддалѣкъ ôдъ дому, въ невеличкôмъ яру, стояли стайнѣ, стодолы и прочи̂ господарски̂ будынки; тамъ такожь була невеличка хата для скотарѣвъ. Але пусто и глухо було нынѣ въ просторôмъ, боярскôмъ домѣ. Боярина и Мирославы нема дома, слугъ бояринъ поôдправлявъ, худобу велѣвъ перегнати до череды сусѣдного корчиньского посадника; тôлько лучники и топôрники остали ся, тай ти̂ яки̂сь невесели̂, не гомонятъ, не жартуютъ, анѣ пѣсень не спѣваютъ. Мабуть важнѣйше якесь жде ихъ дѣло, бо берутъ луки и стрѣлы, топоры и списы, а все те мовчки, сумовито, мовь на смерть готуютъ ся. Що се такого?

 

Но ось оденъ, що стоявъ середъ шляху, мовь на сторожи, давъ знакъ трубою, и въ повнôй збруѣ всѣ дружинники стали въ рядъ передъ домомъ боярскимъ, пôднявши списы, напявши луки, мовь до битвы. По шляху надôйшла тухольска ватага и побачивши оружныхъ людей передъ боярскимъ домомъ, почала й собѣ готовити ся до бою. Тревожными очима позирнувъ Максимъ на оружныхъ людей, чи нема мѣжь ними боярина. Але на щастє боярина не було. Ôдотхнувъ Максимъ немовь гора зъ груди єго звалила ся и смѣлѣйше почавъ порядкувати свою ватагу. Се и не довго часу забрало, и мовчки, зъ понатягаными луками, въ блискучими топорами и списами Тухольцѣ зближали ся зъ рядѣ до боярскихъ дружинникôвъ. Не дальше пятдесяти крокôвъ одни̂ ôдъ другихъ зупинили ся.

 

— Боярине Тугаре Вовку! — кликнувъ голосно Максимъ.

 

— Нема боярина Тугара Вовка, — ôдповѣли дружинники.

 

— Такъ вы, вѣрни̂ єго, слухайте, що я скажу вамъ ôдъ имени тухолъскои громады! Пôслала насъ громада, щобъ прогнати васъ волею чи неволею зъ земель тухольскихъ по засуду громадскому. Пытаємось васъ, чи уступитесь по волѣ, чи нѣ ?

 

Дружинники мовчали.

 

— Пытаємось другій разъ! сказавъ Максимъ.

 

Дружинники мовчали, не спускаючи лукôвъ.

 

— Пытаємось третій разъ! сказавъ пôдносячи голосъ Максимъ.

 

Дружинники мовчали, але стояли недвижно въ своѣй ворожôй пôдставѣ. Дивно було Максимови, що се має значитись, але не зупиняючись довше, ôнъ велѣвъ своимъ молодцямъ выпустити стрѣлы на дружинникôвъ. Стрѣлы засвистѣли, мовь зміѣ, и перелетѣвши понадъ головы друяшнникôвъ, повбивали ся въ стѣну. Въ тôй хвили дружинники, мовь на даный знакъ, кинули збрую на землю и зъ простягнутыми руками ступили напроти тухольскихъ молодцѣвъ.

 

— Товаришѣ, братя! — сказали они. Не прогнѣвайтесь на насъ за наше мовчанє. Мы дали слово бояринови, що стрѣтимо васъ ворожо, але мы не давали єму слова, проливати кровь вашу, и проливати єѣ за неправду. Мы були при судѣ громадскôмъ и знаємо, що бояринъ скривдивъ громаду и що судъ громадскій справедливый. Робѣтъ, що вамъ повелено, и коли ласка буде батькôвъ вашихъ, мы просити ихъ будемо, щобъ приняли насъ до своєи громады. Не хочемо бôльше служити бояринови!

 

Радôсть Тухольцѣвъ, а особливо Максима, коли почули ти̂ слова, була безгранична. Заразъ всѣ поскидали оружє на купу передъ боярскимъ домомъ и середъ голосныхъ, веселыхъ крикôвъ обнимали и цѣлували своихъ новыхъ и несподѣваныхъ товаришѣвъ, зъ котрыми передъ хвилею думали вступити въ смертельный бôй. А вжежь Максимъ найдужше радъ бувъ зъ того, що боязнь єго не справдила ся, що єму не довелось передъ очима Мирославы поборювати єи батька и прогоняти въ незвѣсну даль тоту, въ котрою ôнъ радъ бы бувъ нѣколи не розстати ся. Радôсть въ сумирного закôнченя сеи немилои справы на хвилю заглушила въ нѣмъ всяки̂ други̂ непевности. Въ товариствѣ веселыхъ боярскихъ дружинникôвъ вôйшли Тухольцѣ до боярского дому, все зъ зацѣкавленємъ оглядаючи, хочь нѣчого не тыкаючи. Зъ сердечнымъ трепетомъ наближавъ ся Максимъ до свѣтлицѣ Мирославы, надѣючись тутъ стрѣтити єѣ въ слезахъ або въ гнѣвѣ, бажаючи щирымъ словомъ потѣшити, успокоити єѣ. Але Мирославы не було въ свѣтлици и се занепокоило Максима. Де она ? подумавъ ôнъ и сейчасъ рѣшивъ ся спытати о те дружинникôвъ, що мѣжь тымъ вештали ся, приготовуючи на радощахъ для своихъ тухольскихъ гостей братерску гостину. Але ôдповѣдь дружинникôвъ на подôбне пытанє зовсѣмъ не вдоволила и не успокоила Максима. Бояринъ вчера рано выѣхавъ зъ донькою, але куды? за чимъ? коли верне? — не знати. Казавъ имъ выступити ворожо проти Тухольцѣвъ, але чи то побачивши ихъ понури̂, неохочи̂ лиця, чи то може повзявши яку иншу думку, урвавъ бесѣду и ôдъѣхавъ. Отъ и все, що дôзнавъ ся Максимъ ôдъ новыхъ союзникôвъ. Очевидна рѣчь, що таки̂ вѣсти мусѣли сейчасъ закаламутити єго чисту радôсть, ба навѣть кинути тѣнь якогось пôдозрѣня на дружинникôвъ. Що се такого? Чи не крыєсь въ тôмъ зрада яка? Чи не хоче бояринъ зловити ихъ въ яку засѣдку ? Але не хотячи всѣмъ въ голосъ выявлювати свого пôдозрѣня, Максимъ шепнувъ тôлько деякимъ зъ своихъ товаришѣвъ, щобъ мали ся на осторозѣ, а самъ почавъ пильно и уважно переглядати весь дôмъ ôдъ горы ажь до долу, не минаючи нѣ однои скрытки, нѣ одного закамарка. Нѣде не було нѣчого пôдозрѣного.

 

— Гарна будова! — сказавъ Максимъ до дружинникôвъ, заставляючихъ столы, — але щожь, мы мусимо єѣ розôбрати. Звѣсна рѣчь, мы не будемо єи нѣ валити нѣ палити, але зложимо все порядно на купу, щобъ бояринъ, коли запотребує, мôгъ собѣ все те забрати. И все добро єго муситъ бути єму схоронене въ цѣлости.

 

Мѣжь тымъ дружинники повыносили до сѣней велики̂ дубови̂ столы изъ свѣтлиць, прикрыли ихъ бѣлою скатертю и заставили всѣлякою стравою и медомъ. Середъ радôсныхъ окликôвъ и спѣвôвъ почала ся гостина. Тôлькожь чимъ довше сидѣли молодцѣ за столами, чимъ бôльше ѣли и пили, тымъ бôльше щезала якось ихъ радôсть и веселôсть. Й хочь мѣдъ пѣнивъ ся въ точеныхъ деревяныхъ кубкахъ, хочь мясо печене на рожнахъ дымилось на тарѣлкахъ, хочь щири̂, товариски̂ слова гомонѣли ôдъ одного кôнця стола до другого, то все таки таємно тремтѣли чогось всѣхъ серця, немовь дожидали якоись страшнои вѣсти. Дивна, недослѣдима а всѣмъ чутна тревога висѣла въ воздусѣ. Чи стѣны боярского дому давили вольныхъ громадянъ ?...

 

Ось вставъ оденъ изъ боярскихъ дружинникôвъ и пôднимаючи въ гору кубокъ повенъ пѣнистого меду, почавъ говорити :

 

— Братя! Радôсный сей день для насъ, и щобъ нѣяка страшна пригода...

 

Але не скôнчивъ. Разомъ поблѣдъ и затремтѣвъ цѣлымъ тѣломъ. Всѣ бенкетуючи̂ напруго посхапувались, выскакуючи, кто куды мôгъ, перевернули стôлъ зъ всѣма кубками и стравами.

 

— Що се ? що се ? — крикнули всѣ наразъ и поперли ся до дверей. Хочь и якъ дрôбный на око и малозначучій бувъ знакъ — глухій стукъ кôньскихъ копытъ, а прецѣнь якого безмѣрного переполоху наробивъ ôнъ въ боярскôмъ домѣ. Одну хвилю истинне пекло було въ сѣнехъ: сей бѣгъ туды, той сюды, сей шукавъ того, той сего, а всѣ мѣшали ся и товпили ся безъ ладу, топчучи по кубкахъ и стравахъ, по бѣлôй скатерти и по дубовôмъ переверненôмъ столѣ. Максимъ першій вырвавъ ся на двôръ изъ тои замѣшанины и разъ тôлько кинувши окомъ докола, пôзнавъ всю величь небезпеченьства.

 

— До збруѣ, братя, до збруѣ ! Монголы ! Монголы !

 

Той крикъ бувъ мовь наглый ударъ грому. Всѣ стали, мовь мертви̂; безладна сумѣшка перемѣнила ся въ безладне остовпѣнє. Але и се тôлько хвилю тревало. Грохôтъ кôньскихъ копытъ роздававъ ся все близше и близше, а наближенє небезпеченьства разомъ обудило всѣхъ зъ мертвоты. Аджежь всѣ були смѣлô, сильни̂, молоди̂ ! Аджежь кождый зъ нихъ неразъ въ своихъ дитячихъ и молодечихъ снахъ бачивъ себе въ битвѣ, въ небезпеченьствѣ, въ кровавôй боротьбѣ зъ ворогомъ, и бажавъ и моливъ ся, щобъ сонъ ставъ ся явою, щобъ довелось єму колись ставати грудьми въ оборонѣ свого краю. А ось хвиля надôйшла — и онижь малибъ єи перелякати ся ? Тôлько на хвилю оглушила ихъ страшна вѣсть, страшна назва „Монголы“,— въ слѣдуючôй хвили они вже були тымъ, чимъ були звычайно, вже кождый державъ въ рукахъ свою збрую, стоявъ въ рядѣ поручь зъ другими, готовый до кровавого бою. Максимъ, мовь старый въ бояхъ посивѣлый начальникъ, выдававъ розказы и роспоряджувавъ обороною.

 

— Головне дѣло наше, товаришѣ, держати ся сихъ стѣнъ. Поки ворогъ не выпре насъ ôдъ сего дому и не окружитъ на вольнôмъ полю, ноти не маємо чого бояти ся. Дôмъ сей, то буде наша твердыня!

 

И ôнъ розставлявъ лучникôвъ коло ôконъ, коло дверей, по два и по три, якъ до важности и доступности мѣсця. Деяки̂ мали бути въ внутрѣ дому, щобъ доносити зъ боярского складу лучникамъ стрѣлъ и рогатинъ; головна-жь сила мала стояти при входовыхъ дверехъ, щобъ въ разѣ потребы проломити ряды облягаючихъ и ôдбити ихъ ôдъ дому.

 

А мѣжь тымъ Монголы на рѣни надъ Опоромъ зупинили ся, позлазили зъ коней и роздѣливши ся на три ôддѣлы, рушили пôдъ горбокъ трема стежками. Очевидно провадивъ ихъ ктось добре знаючій стежки и ходы, бо цѣлый той маневръ ôдбувъ ся швидко, безъ вагованя и довшои застановы. Маневръ той показувавъ ясно, що Монголы хотѣли зъ всѣхъ бокôвъ обôйти и окружити дôмъ ôдъ разу.

 

Але кто се йде такъ завзято на чолѣ середного, головного ôддѣлу Монголôвъ? Глядятъ товаришѣ и очемъ своимъ вѣры не ймутъ. Се не кто другій, якъ самъ властивець сего дому, гордый бояринъ Тугаръ Вовкъ. — Нашь бояринъ! Нашь бояринъ! — скрикнули деяки̂ дружинники, котрыхъ Максимъ, не довѣряючи ихъ щирости, поставивъ въ ряды въ сумѣшь зъ Тухольцями.

 

— Такъ, вашь бояринъ — монгольскій слуга, зрадникъ своєи батькôвщины! Невжежь вы и теперь ще схочете додержувати єму вѣрности ?

 

— Нѣ, нѣ! — скрикнули дружинники однодушно. Смерть зрадникови! Розôбьємъ вражу роту, або сами̂ погинемо въ оборонѣ свого краю.

 

Урадованый тымъ заявленємъ, сказавъ Максимъ:

 

— Простѣтъ, братя! Хвилю одну я несправедливо судивъ васъ, думаючи, що вы въ змовѣ зъ своимъ бояриномъ. Але теперь бачу, що кривду робивъ я вамъ. Держѣмъ ся разомъ, близько стѣнъ, такъ щобы не могли насъ окружити, и стараймо ся завдавати имъ якъ найбôльше втраты. Монголы, якъ я чувъ, не добре умѣютъ вести облогу, а ще въ такôй невеличкôй силѣ. Чей намъ удасть ся ôдбити ихъ нападъ.

 

Бѣдный Максимъ! Ôнъ старавъ ся въ другихъ вмовити надѣю, котра у него почала щезати ôдъ першои хвилѣ, коли тôлько побачивъ Монголôвъ, а тымъ бôльше теперь, коли переважаюча ихъ сила въ повнѣ розвернула ся передъ очима осадженыхъ. Але все таки єго слова мали велику вагу у єго товаришѣвъ, котри̂ неразъ уже мали случай переконати ся о єго притомности духа и оглядности въ часѣ найбôльшого небезпеченьства. Слѣпо полягаючи на єго словахъ и розказахъ, кождый рѣшивъ ся пильнувати свого мѣсця до крайнои можности, знаючи добре, що и сусѣдне мѣсце буде такъ само пильноване.

 

Но отъ Монголы широкимъ колесомъ въ три ряды обступили вже дôмъ боярскій и камяни̂ стрѣлы на лукахъ своихъ держали вже намѣрени̂ на смѣлыхъ обсадженыхъ молодцѣвъ. Тôлько що начальникъ не давъ ще знаку до бою. Начальникъ, бачитъ ся, хоче попереду пробовати ще намовы, бо ось ôнъ выѣхавъ зъ помѣжь рядôвъ напередъ противъ головному ôддѣлови обляженыхъ и каже:

 

— Рабы невѣрнô! Погани̂ смерды ! Не вжежь зухвалôсть ваша такъ безгранична, якъ и ваша дурнота, що вы хотѣлибы пôднимати оружє на вôйско великого Джингисхана, нынѣ безперечного пана всеи Руси ? Пôддайте ся єму безъ бою, то ôнъ помилує васъ. Але ти̂, що захотятъ опирати ся єго силѣ, будутъ нещадно роздавлени̂, якъ хробаки пôдъ колесами воза.

 

На таку мову голосно и смѣло ôдповѣвъ Максимъ Беркутъ:

 

— Боярине! Дуже не въ пору назвавъ ты насъ, сынôвъ вольнои громады, рабами ! Ты поглянь на себе ! Може до тебе така назва борше пристане, нѣжь до насъ. Адже до вчера ще бувъ ты рабъ княжій, а нынѣ ты вже рабъ великого Джингисхана и певно полизавъ молоко розлите по хребтѣ коня великого Джингисхана. Коли оно тобѣ смакувало, то ще зъ того не выходитъ, щобъ и мы були ласи̂ на него. Великои силы великого Джингисхана мы не лякаємось. Она може насъ зробити трупами, але не зробитъ насъ рабами. А тебе, боярине, вся сила великого Джингисхана не зробитъ уже анѣ вольнымъ, анѣ чеснымъ чоловѣкомъ !

 

Остра и рѣзка була бесѣда Максимова. Иншимъ часомъ ôнъ уважавбы на те, що передъ нимъ батько Мирославы, але теперь ôнъ бачивъ тôлько ворога — нѣ, зрадника, чоловѣка, що потоптавъ самъ свою честь, котрому затымъ нѣяка честь не належитъ ся. Голосно радувались товаришѣ, почувши таку Максимову мову. А бояринъ ажь пѣнивъ ся зо злости.

 

— Хлопе поганый ! — кричавъ ôнъ. Жди лишень, я тобѣ покажу, що завчасно ты похвалявъ ся своєю вольностю! Нынѣ ще кайданы забрязчатъ на твоихъ рукахъ и ногахъ ! Нынѣ ще ты будешь валяти ся въ поросѣ передъ начальникомъ монгольскои силы !

 

— Швидше згинути ! — ôдказавъ Максимъ.

 

— Отже не згинешь ! —крикнувъ бояринъ.—Гей, дѣти, — озвавсь ôнъ до Монголôвъ ихною мовою,—далѣ на нихъ ! Тôлько сего обминайте, сего мусимо мати живого въ рукахъ!—й ôнъ давъ знакъ до бою. Залунавъ по горахъ и лѣсахъ роговый звукъ и урвавъ ся. Стишилось кругъ боярского дому, але се була страшна тиша. Мовь гадюки свистѣли монгольски̂ стрѣлы; градомъ сыпались на боярску оселю. Правда, нападники були занадто далеко ôддалени̂, а щобы стрѣлы ихъ могли трафляти оборонцѣвъ, або, трафивши, небезпечно ранити ихъ. Длятого Максимъ крикнувъ до своихъ товаришѣвъ, щобъ теперь ще не стрѣляли, щобъ въ загалѣ щадили стрѣлъ и збруѣ, а уживали ихъ ажь тодѣ, коли можна добре влучити ворога и однымъ ударомъ нанести єму значну страту. А щобъ не ôдъ разу припустити напасникôвъ до стѣнъ дому, ôнъ зъ своими выбраными товаришами уставивъ ся на подвôрю, о якихъ двайцять крокôвъ передъ входомъ, за мôцнымъ дощанымъ остѣнкомъ — куснемъ недобудованого паркану. Парканъ бувъ якъ разъ въ хлопа высокій, и стрѣлы монгольски̂ не досягали молодцѣвъ. За те ихъ цѣльни̂ хочь и рѣдки̂ стрѣлы смертельно разили Монголôвъ и стримували ихъ ôдъ наближеня. Страшно розлютивъ ся Тугаръ Вовкъ, побачивши те.

 

— Приступомъ до нихъ!—крикнувъ ôнъ, и збита громада Монголôвъ пôдъ єго проводомъ кинула ся бѣгцемъ и зъ голоснымъ крикомъ идъ остѣнкови. За остѣнкомъ було тихо, немовь все тамъ вымерло. Ось-ось уже Монголы добѣгаютъ, ось-ось своимъ напоромъ обалятъ остѣнокъ — коли въ тôмъ понадъ остѣнокъ вырвавъ ся, мовь зъ землѣ вырôсъ, рядъ головъ и могучихъ раменъ — и свиснула громада сталеныхъ стрѣлъ — и ревнули зъ болю поранени̂ Монголы страшными голосами. Половина ихъ упала, мовь пôдкошена, а друга половина пирсла назадъ, не дбаючи на крики и проклятя боярина.

 

— Гурра молодцѣ! Гурра Максимъ! Гурра Тухольщина! — закричали оборонцѣ и духъ вступивъ въ нихъ. Але бояринъ, не тямлячись зо злости, збиравъ уже другу громаду до нападу. Ôнъ поучавъ Монголôвъ, якъ треба нападати и не розсыпати ся за першимъ ударомъ противника, але бѣгчи по трупахъ дальше. Мѣжь тымъ и Максимъ поучавъ своихъ молодцѣвъ, що дѣяти, и зъ пôднесенымъ оружємъ ждали они нападу Монголôвъ.

 

— Далѣ на нихъ! — крикнувъ бояринъ, и попередъ всего цѣлыми рядами пустили Монголы градъ стрѣлъ на противникôвъ, а затымъ зновъ пустилась громада приступомъ на остѣнокъ. Зновъ передъ наближенємъ стрѣтили ихъ молодцѣ цѣльными стрѣлами, и зновъ половина нападаючихъ зъ страшнымъ крикомъ упала на землю. Але решта вже не пирскала назадъ, але зъ оглушаючимъ крикомъ вергла ся далѣ и досягла остѣнка. Страшна хвиля була. Тонкій, дощаный остѣнокъ дѣливъ ôдъ себе смертельныхъ ворогôвъ, котри̂, хочь якъ близько себе були, не могли досягнути одни̂ другихъ. Хвилю мовчали одни̂ и други̂, тôлько швидкій, горячій ôддыхъ чути було по обохъ бокахъ остѣнка. Раптомъ, мовь на даный знакъ, загримали монгольски̂ топоры о остѣнокъ, але въ тôй самôй хвили тухольски̂ молодцѣ сильными пôдоймами пôдважили въ гору остѣнокъ, поперли єго плечима и обалили на Монголôвъ. А разомъ зъ тою хвилею, коли впавъ остѣнокъ, обалюючи своимъ тягаромъ передный рядъ Монголôвъ, скочили напередъ молодцѣ, узброєни̂ въ топоры на довгихъ топорищахъ, лупаючи ними черепы монгольски̂. Забрызкала кровь, залунали крики и стоны ворогôвъ — и зновъ розскочила ся юрба напасникôвъ, лишаючи на мѣсци бою трупôвъ и раненыхъ. И зновъ радôсный крикъ оборонцѣвъ повитавъ побѣду товаришѣвъ, и зновъ ôдповѣли на той крикъ Монголы градомъ стрѣлъ, а бояринъ лютыми проклятями. Але молодцямъ прійшлось теперь покидати своє высунене становище — и зъ жалемъ прощали они те мѣсце, зъ котрого такъ щасливо ôдразили перши̂ напады Монголôвъ. Безъ нѣякои страты, безъ ранъ, въ повнôй збруѣ и въ найкрасшôмъ порядку, лицемъ до ворога, молодцѣ ôдступили пôдъ стѣны боярского дому.

 

Коли на полуденнôмъ боцѣ двора молодцѣ такъ щасливо ôдбивали напады Монголôвъ, ишла завзята и не такъ щаслива боротьба на пôвнôчнôмъ подвôрю. И ту монгольски̂ стрѣлы пройшли безъ шкоды для осадженыхъ. Тôлькожь тутъ Монголы ôдъ разу пôшли на приступъ и осадженымъ прійшлось дужа жарко. Они кинулись купою проти Монголôвъ, але стрѣчени̂ були стрѣлами и мусѣли вертати ся, стративши трехъ раненыхъ, котрыхъ Монголы сейчасъ порубали на куснѣ.

 

Першимъ дѣломъ Максима було теперь — обôйти всѣ становища и оглянути добре своє положенє. Живымъ ланцухомъ обступили Монголы хату и ненастанно сыпали на ню градомъ стрѣлъ. Осаджени̂ такожь стрѣляли, хочь и не такъ густо. Максимъ ôдъ разу побачивъ, що напасники намагаютъ до того, щобъ вперти ихъ до внутра хаты, ôдки бы они не могли стрѣляти, пôсля чого легка мусѣла-бъ бути надъ ними побѣда. Затымъ головна рѣчь для оборонцѣвъ була — удержатись передъ стѣнами дому. Але тутъ они выставлени̂ були на густи̂ монгольски̂ стрѣлы. Щобъ хочь троха захистити ся ôдъ нихъ, Максимъ велѣвъ пôдрывати дверѣ, познимати верхняки зъ столôвъ и поуставляти ихъ передъ кождымъ становищемъ, якъ велики̂ щиты. Зъ за тыхъ щитôвъ беспечно и выгôдно стрѣляли молодцѣ на Монголôвъ, кепкуючи собѣ зъ ихъ стрѣлъ. А Максимъ ходивъ ôдъ становища до становища, обдумувавъ нови̂ способы обороны и заохочувавъ товаришѣвъ своимъ словомъ и примѣромъ.

 

— Держѣмъ ся, товаришѣ ! говоривъ ôнъ,—швидко въ Тухли почуютъ крики або кто небудь побачитъ, що тутъ дѣє ся, и намъ прибуде помôчь !

 

Пôвъ годины вже тревала осада. Монголы стрѣляли и кляли страшно „рускихъ псôвъ“, котри̂ не то що не пôддавали ся имъ, але ще смѣли такъ уперто и щасливо боронитись. Тугаръ Вовкъ скликавъ знатнѣйшихъ ихъ ватажкôвъ на нараду, щобъ обдумати якій одностайный, рѣшучій ударъ.

 

— Приступомъ ити! — говоривъ оденъ.

 

— Нѣ, приступомъ трудно, — а стрѣляти, поки всѣхъ не пострѣляємо, — говоривъ другій.

 

— Постôйте, — сказавъ Тугаръ Вовкъ, — на все буде часъ. Теперь тôлько о то йде, щобъ позганяти ихъ зъ меншихъ становищь. Скеруйте найбôльши̂ наши̂ силы нѣбы до приступу, щобъ ôдвести ихъ увагу, а мѣжь тымъ мали̂ ôдряды най рушатъ зъ обохъ бокôвъ до причôлковыхъ, нестереженыхъ стѣнъ. Стѣны ти̂, правда, безъ ôконъ, але все таки коли наши̂ люде станутъ пôдъ ними, то будутъ имъ могли богато шкодити.

 

Ватажки пристали на тоту раду, бо они, несвѣдущи̂ въ подôбныхъ маневрахъ, не умѣли-бъ и такои придумати. Заворушила ся монгольска сила, забрязчала збруя, заблискотѣли до сонця мечѣ та топоры, и смѣло стискали въ рукахъ своє оружє тухольски̂ молодцѣ, готуючись до тяжкого бою. Але поки Монголы радились и ладились до уданого приступу, Максимъ такожь не дрѣмавъ. Щаслива думка прійшла єму до головы. Въ дощанôй крыши боярского дому були на всѣ чотыри боки пророблени̂ обширни̂ ôкна, — и отъ въ тыхъ то ôкнахъ Максимъ поставивъ пятёхъ слабшихъ изъ своихъ людей, щобы пильнували ôдтамъ всяки̂ рухи ворога, а такожь старались зъ своихъ беспечныхъ становищь шкодити єму чи то стрѣлами, чи камѣнємъ. Чотыри стояли при ôкнахъ, а пятый готовый бувъ достачати имъ чого треба и доносити ôдъ нихъ вѣсти товаришамъ на долинѣ.

 

Заграли трубы и завыли дикими голосами Монголы, кидаючись на противникôвъ. Та тôлькожь они не мали на думцѣ, дôйти ажь зустрѣту зъ ними, але прибѣгши до пôвъ ôддаленя, разомъ зупинили ся и выпустили стрѣлы на осадженыхъ. Колижь и осаджени̂, що готовили ся на послѣдну, рѣшучу боротьбу, повитали ихъ градомъ стрѣлъ и причинили имъ богато ранъ и стратъ, то вся линія монгольска разомъ подала ся назадъ. Голосными насмѣхами повитали молодцѣ те ôдступленє.

 

— А що, боярине, — крикнувъ Максимъ, — сила великого Джингисхана, бачитъ ся, заяче серце має: розжене ся и ôдступитъ. Хибажь не встыдно тобѣ, старому рицареви, ватажкувати надъ такими бездухами, що тôлько юрбою смѣли̂, мовь бараны, а поєдинчо нѣкотрый и за пôвъ мужа не стоитъ ?

 

Бояринъ нѣчого не ôдповѣдавъ на той насмѣхъ; ôнъ добре бачивъ, що Максимъ завчасно смѣє ся. И самъ Максимъ швидко побачивъ се. Радôсный крикъ Монголôвъ роздавъ ся тужь за причôлковыми стѣнами дому, на право и на лѣво разомъ. Пôдчасъ уданого монгольского приступу они рушили проти тыхъ стѣнъ: се були стѣны безъ ôконъ и дверей, тожь товаришѣ и не такъ дуже пильнували ихъ. Правда, поставлени̂ на подри молодцѣ побачили надходячихъ въ той бôкъ Монголôвъ, и кôлька цѣльныхъ стрѣлъ упало зъ даховыхъ ôконъ на Монголôвъ: але се не спинило ихъ, тымъ бôльше, що стоячи при самôй стѣнѣ, они дощанымъ окапомъ заслонени̂ були ôдъ всякого небезпеченьства зъ горы.

 

Максимъ поблѣдъ, чуючи туй обôчь себе зловѣщи̂ крики и дôзнавши ся ôдъ вартового зъ подрѣ, що они значатъ.

 

— Пропали мы, — подумавъ ôнъ. О ратунку и мовы нема. Теперь приходитъ ся вже боротись не на житє, а на смерть.

 

А и Тугаръ Вовкъ побачивъ удачу свого замыслу и голосно порадувавъ ся ѣй.

 

— А що, хлопы! — крикнувъ ôнъ, — побачимо, чи на довго ще стане вашои гордости. Глядѣтъ, мои вояки вже пôдъ вашими стѣнами. Огню пôдъ стѣны! Живо мы выкуримо ихъ зъ сего гнѣзда, а на чистôмъ поли они проти насъ, мовь мышь проти кота.

 

Бачитъ Максимъ, що не переливки, скликає своихъ товаришѣвъ до купы, бо нѣщо вже теперь боронити ся на поєдинчихъ становищахъ, коли пôдъ причôлковыми стѣнами Монголы огонь кладутъ.

 

— Братя, — говоритъ ôнъ, — вѣдай прійдесь намъ погибати, бо на ратунокъ слаба надѣя, а Монголы, се знайте напередъ, не пощадятъ нѣкого, кто дôстане ся въ ихъ руки, такъ якъ не пощадили нашихъ раненыхъ товаришѣвъ. А коли гинути то гиньмо якъ мужѣ, зъ оружємъ въ рукахъ. Якъ гадаєте: чи будемъ стояти тутъ и боронити ся до послѣдного духу, заслонени̂ хочь въ части стѣнами, чи волимо всѣ разомъ ударити на Монголôвъ, чей бы намъ удало ся переломати ихъ ряды?

 

— Такъ, такъ, ударимо на Монголôвъ! — закричали всѣ товаришѣ. Мы-жь не лисы, котрыхъ стрѣлець выкурює зъ ямы.

 

— Добре, коли така ваша воля, — сказавъ Максимъ. Ставайтежь въ три ряды, луки и стрѣлы прочь, а топоры и шаблѣ до рукъ — и за мною!

 

Мовь оденъ величезный камѣнь, выпущеный изъ великои метавки напротивъ мурôвъ твердынѣ, такъ вдарили наши̂ молодцѣ на монгольски̂ ряды. Правда, закимъ ще добѣгли до Монголôвъ, стрѣчени̂ були градомъ стрѣлъ, — тôлькожь стрѣлы ти̂ нѣчого имъ не зробили, бо першій рядъ нѣсъ передъ собою замѣсть щита верхнякъ изъ стола, вбитый на двѣ списы, и въ той верхнякъ повпивали ся монгольски̂ стрѣлы. Ажь наближуючи ся до Монголôвъ, першій рядъ кинувъ свôй деревяный щитъ — и цѣлый ôдрядъ кинувъ ся на ворога зъ безпамятною завзятостю. Ôдъ разу змѣшали ся Монголы и почали подавати ся въ боки, але Тугаръ Вовкъ бувъ уже тутъ зъ своимъ ôддѣломъ и окруживъ молодцѣвъ цѣлою громадою Монголôвъ, мовь стрѣльцѣ цѣлою ватагою псôвъ окружаютъ розжертого дика. Роспочалась страшна рѣзанина. Цѣлыми десятками валили хоробри̂ молодцѣ Монголôвъ, — але Тугаръ Вовкъ славъ щоразъ нови̂ роты напротивъ нихъ. Кровь бризкала далеко изъ скаженои сутолоки людей, трупôвъ, ранъ та кровавого оружя. Стоны раненыхъ, зойки конаючихъ, скажени̂ крики убійцѣвъ, — все то мѣшало ся въ якусь пекольну гармонію, що рѣзала ухо и серце тымъ бôльше, що була въ такôй разячôй суперечности до ясного сонця, погôднои, теплои днины и пречудовои гôрскои природы.

 

— На право, товаришѣ! Разомъ и дружно напрѣмъ на нихъ! — кричавъ Максимъ ôдбиваючись ôдъ трехъ Монголôвъ, що старались выбити єму оружє зъ руки. Зъ страшною натугою наперли товаришѣ на право, де линія Монголôвъ була найслабша и мѣсце для товаришѣвъ найдогôднѣйще. По короткôмъ опорѣ Монголы подали ся.

 

— Далѣ, далѣ, женѣтъ ихъ напередъ себе! крикнувъ Максимъ, кидаючи ся зъ своимъ кровавымъ топоромъ на уступаючихъ Монголôвъ, — товаришѣ за нимъ, и уступанє Монголôвъ швидко перемѣнило ся въ пополохъ и безпамятну втѣканку. А товаришѣ гнали слѣдомъ за ними, валячи одного за другимъ зъ заду на землю. Передъ ними було чисте поле, а недалеченько темный, запахущій лѣсъ. Колибъ имъ удалось до него добѣгчи, то булибъ спасени̂: ніяка монгольска сила не здужала-бъ имъ ту нѣчого зробити.

 

— Далѣ, товаришѣ, далѣ, — до лѣса! — кричавъ Максимъ, и безъ ôддыху, мовчки, кровави̂ и страшни̂, мовь справдѣ дики̂ звѣрѣ, гнали товаришѣ напередъ себе утѣкаючихъ Монголôвъ въ напрямѣ идъ лѣсови.

 

Тугаръ Вовкъ однымъ позиркомъ переглянувъ положенє обохъ воюючихъ сторôнъ — и зареготавъ ся.

 

— Щаслива дорога! крикнувъ ôнъ въ слѣдъ за молодцями. На тôй дорозѣ мы ще здыблемо ся!

 

И живо ôнъ ôддѣливъ часть Монголôвъ и пôславъ ихъ горою на тухольскій шляхъ, щобъ зайшли молодцѣвъ зъ переду, ôдъ лѣса́. Ôнъ знавъ добре, що єго Монголы въ пору поспѣютъ. А самъ зъ рештою Монголôвъ пустивъ ся на здогôнъ молодцѣвъ.

 

Три туманы курявы стояли на полю надъ Опоромъ : три громадки людей гнали за собою тымъ полемъ. Перша бѣгла громадка переляканыхъ; розбитыхъ Монголôвъ; за ними, здогоняючи ихъ, наши̂ молодцѣ пôдъ проводомъ Максима, а за ними головна сила Монголôвъ пôдъ проводомъ Тугара Вовка. Третій ôддѣлъ монгольскій, высланый Тугаромъ горою на-впереймы, швидко десь скрывъ ся и щезъ, незамѣченый розъяреными погонею молодцями.

 

Наразъ утѣкаючи̂ Монголы спинили ся, стали. Передъ ними показала ся несподѣвана завада: глубокій, въ скалѣ выкутый вывôзъ — початокъ тухольского шляху. Вывôзъ бувъ въ тôмъ мѣсци майже на два сяжнѣ глубокій; стѣны єго стрôмки̂ и гладки̂, такъ що злѣзти въ долину було зовсѣмъ не можна, а скакати дуже небеспечно, особливо першому рядови утѣкаючихъ, котри̂ могли надѣяти ся, що тутже аа ними и на нихъ скочитъ другій рядъ. Въ смертельнôй тревозѣ, котра и найбоязливѣйшому неразъ въ послѣднôй хвили додає ôдваги, зупинили ся Монголы и обернули ся лицемъ до своихъ противникôвъ. Въ тôй хвили блиснула имъ несподѣвана надѣя: за слѣдомъ противникôвъ побачили настигаючихъ своихъ одновѣрцѣвъ — и руки ихъ мимоволѣ вхопили за оружє. Але сей наглый выбухъ ôдваги не бувъ въ силѣ спасти ихъ. Мовь розгукана буря впали на нихъ тухольски̂ молодцѣ, ломлячи и друхочучи всѣ завады — и попхнули ихъ до пропасти. Зъ зойкомъ повалились сами̂ задни̂ на дно вывозу, мѣжь тымъ коли передни̂ конали ôдъ мечѣвъ и топорôвъ тухольскихъ. Теперь молодцѣ сами̂ опинили ся надъ стрôмкою стѣною вывозу и затремтѣли. Ту зъ заду настигає Тугаръ Вовкъ зъ Монголами, а зъ переду тота страшна пропасть. Що дѣяти? Хвилѣ розваги досыть було для Максима. Видъ лежачихъ на днѣ вывозу потовченыхъ Монголôвъ навѣвъ єго на добру думку.

 

— Задный рядъ най обернесь лицемъ до Монголôвъ и стримує на хвилю ихъ нагôнъ, а передный кидай монгольски̂ трупы въ вывôзъ и скачи на нихъ! крикнувъ ôнъ.

 

— Гурра! — закричали радôсно молодцѣ, сповняючи єго розказъ. Застугонѣли тепли̂ ще, монгольски̂ трупы, падучи до долу, — заяснѣла для молодцѣвъ нашихъ надѣя ратунку. А въ тôмъ надлетѣла монгольска погоня, Тугаръ Вовкъ попереду.

 

— Нѣ вже, — кричавъ ôнъ, — симъ разомъ не уйде моєи руки! — И своимъ важкимъ топоромъ поваливъ першого стрѣчного противника, що вчера ще бувъ єго найвѣрнѣйшимъ лучникомъ. Зойкнувъ смертельно раненый и впавъ пôдъ ноги боярина. Товаришь єго замахнувсь топоромъ на Тугара, щобъ помститись смерти товариша, але въ тôй хвили зôставъ въ двохъ бокôвъ пôднятый на монгольски̂ списы. Цѣлый першій рядъ молодцѣвъ упавъ по короткôмъ опорѣ: сежь були сами̂ найслабши̂, поранени̂ въ попереднôй битвѣ, котри̂ въ погонѣ бѣгли зъ самого заду. Але все таки Монголôвъ на хвилю они спинили, и ихъ щасливѣйши̂ товаришѣ були вже щасливо на днѣ вывозу.

 

— Стôйте! — кричавъ до своихъ Максимъ, — въ ряды и пôдъ стѣну вывозу! Коли схотятъ гнати ся за нами, то ту имъ справимо кроваву купѣль.

 

— Першій рядъ скачи за ними — скомандувавъ въ нерозважнôмъ запалѣ Тугаръ Вовкъ — и скочивъ першій рядъ Монголôвъ, але не вставъ уже живый, ба, многи̂ и до землѣ не долетѣли живи̂, стрѣчени̂ въ воздусѣ топорами молодцѣвъ.

 

— Гурра! закричали тоти̂, радуючись. Ану другій рядъ, скачи такожь !

 

Але другій рядъ стоявъ надъ вывозомъ и не квапивъ ся ска́кати. Тугаръ Вовкъ побачивъ свою помылку и швидко выславъ сильный ôддѣлъ низше, щобъ зъ долины замкнувъ выхôдъ вывозу. — Теперь не уйдутъ намъ пташки! — радувавъ ся ôнъ. Отъ уже мои ловцѣ надходятъ! Ану, дѣти, далѣ на нихъ!

 

Скаженый крикъ Монголôвъ роздавъ ся въ вывозѣ, тужь пôдъ ногами Тугара Вовка. Се бувъ ôддѣлъ высланый горою на-впереймы ; долѣ вывозомъ ôнъ ударивъ теперь на Тухольцѣвъ.

 

— Долѣ вывозомъ утѣкаймо! — скрикнули молодцѣ, — але одинъ позиркъ переконавъ ихъ, що вся надѣя на ратунокъ пропала. При входѣ вывозу въ долинѣ чорнѣла ся вже друга товпа Монголôвъ, що йшла напротивъ нихъ, щобъ ихъ зовсѣмъ замкнути въ тôй камянôй клѣтцѣ.

 

— Ажь теперь смерть наша ! — сказавъ Максимъ, обтираючи о кожухъ забитого, при єго ногахъ лежачого Монгола свôй кровавый топôръ. — Товаришѣ, смѣло до послѣдного бою !

 

И смѣложь выступили они. Добуваючи послѣдныхъ силъ, ударили на Монголôвъ, и помимо некористнои, згористои мѣсцевости, котра спріяла Монголамъ, ще разъ змѣшали ихъ, ще разъ завдали имъ велику страту. Але Монголы силою свого розгону поперли ихъ въ долину и розбили ихъ ряды. Въ геройскôй оборонѣ падали молодцѣ оденъ за другимъ, тôлько Максимъ, хочь бивъ ся якъ левъ, прецѣнь не мавъ ще раны на своѣмъ тѣлѣ. Монголы уникали єго, а коли тисли ся на него, то тôлько въ надѣи вытрутити єму оружє зъ руки и взяти єго живого. Такій бувъ выразный наказъ Тугара Вовка.

 

Ось наступивъ и другій ôддѣлъ монгольскій зъ долины; молодцѣвъ стиснено въ тôй беввыхôднôй камянôй клѣти, приперто ихъ до стѣны, и лишь тôлько вôльного мѣсця було передъ ними, кôлько могли єго зробити своими мечами и топорами. Але руки ихъ зачали ослабати, а Монголы прутъ ся и прутъ ся на нихъ, мовь филѣ повенѣ. Вже деяки̂, стративши всяку надѣю и бачучи неможливôсть дальшои боротьбы, на-ослѣпъ кинули ся въ найгустѣйши̂ ряды Монголôвъ и въ однôй хвили погибали, розсѣкани̂ топорами. Други̂, шепчучи молитвы, тулили ся ще до стѣны, мовь она могла дати имъ яку небудь помôчь ; трети̂ хочь и нѣбы боронили ся, але нетямно, машинально махали топорами и смертельни̂ удары Монголôвъ заставали ихъ уже трупами, безчувственными и бездушными. Тôлько невеличка горстка найсильнѣйшихъ — пять ихъ було — окруживши Максима, держала ся ще прямо, мовь шпиль скалы середъ розгуканои заливы. Три приступы Монголôвъ ôдбила вже тота горстка, стоячи на купѣ трупôвъ, мовь на битвѣ; вже мечѣ и топоры въ рукахъ героѣвъ затупили ся, одѣжь ихъ и руки и лиця скрôзь сплыли кровю, — але все ще рѣзко и выразно ôдзывавъ ся голосъ Максима, керуючого ударами и обороною. Тугаръ Вовкъ на пôвъ гнѣвно, на пôвъ зъ подивомъ глядѣвъ на молодця зъ горы.

 

— Ѣй-Богу, дѣльный молодець ! — сказавъ ôнъ самъ до себе! Не дивуюсь, що ôнъ очарувавъ мою доньку; и мене самого ôнъ мôгбы очарувати своєю рицарскою вдачею!

 

А за тымъ, обертаючись до своихъ Монголôвъ, що стояли надъ берегемъ яру, ôнъ крикнувъ:

 

— Далѣ, скачѣтъ на нихъ! Нехай скôнчитъ ся тота рѣзанина. Лишь сего (показавъ Максима) не тыкайте !

 

И разомъ, мовь важка скала, скочили Монголы зъ горы на непобѣджену ще купку героѣвъ и повалили ихъ на землю. Ще разъ роздали ся скажени̂ крики, ще борыкали ся на-пôдъ-силы Монголы зъ Тухольцями, але не довго. На кождого зъ героѣвъ навалила ся цѣла юрба Монголôвъ — и всѣ полягли головами. Тôлько Максимъ самъ оденъ стоявъ ще, мовь дубъ середъ поля. Ôнъ розсѣкъ голову тому Монголови, що скочивъ бувъ на него, и саме замахнувъ ся на другого, коли въ тôмъ якась сильна рука зелѣзнымъ стискомъ вхопила єго зъ заду за горло и кинула нимъ до землѣ. Упавъ пôдступно поваленый Максимъ, и надъ нимъ почервонѣле ôдъ гнѣву и крови нахилило ся лице Тугара Вовка.

 

— А що, смерде! — насмѣшливо кричавъ бояринъ, — бачишь теперь, що я умѣю додержувати слова? Ану дѣти, закуйте єго въ зелѣзни̂ пута!

 

— Хочь и въ путахъ, я все буду вольный чоловѣкь. У мене пута на рукахъ, а у тебе на души !—сказавъ Максимъ.

 

Бояринъ зареготавъ ся и ôдôйшовъ ôдъ него давати порядокъ войску монгольскому, котрого страшно омалѣло въ тôй кровавôй рѣзанинѣ, зъ головною частю оставшихъ ся Монголôвъ Тугаръ Вовкъ пôшовъ до своєи хаты, котру велѣвъ обсадити нещасный, теперь трупами заваленый, вывôзъ ; зъ невеличкою рештою и взятымъ до неволѣ Максимомъ мавъ Тугаръ Вовкъ вернути ся до табору.

 

— Прокляти̂ хлопы! воркотѣвъ бояринъ, переглядаючи свои страты, — кôлько народу понѣвечили! Ну, але чортъ бери Монголôвъ — ихъ нешкода! Кобъ тôлько менѣ по тыхъ трупахъ дôйти до власти-силы, — обернусь и я лицемъ проти нихъ. Але сей поганець, сей Максимъ, — то ми борець! А кто знає, може й ôнъ мôгъ бы послужити менѣ до моєи цѣли? Треба выкористати єго, коли го маю въ рукахъ. Ôнъ муситъ служити намъ за провôдника въ горахъ, бо чортъ ихъ тамъ знає, якій се той ихъ шляхъ и чи нема де на нѣмъ якихъ манôвцѣвъ. Теперь, коли ôнъ въ моихъ рукахъ, треба приєднати, приласкати єго троха, — кто знає, на що єще може пригодити ся.

 

А мѣжь тымъ Монголы готовили вже коней до ôдъѣзду. Максимъ, скованый за руки и за ноги въ тяжки̂ ланцухи, кровавый, простоволосый и зъ пошарпаною на шматки одежею, сидѣвъ на камени надъ рѣчкою, нѣмый, зъ затиснеными зубами и зъ роспукою въ серци. Передъ нимъ, на полю и въ вывозѣ, купами лежали неостывши ще, пошматовани̂ и кровю пôдплывши трупы єго товаришѣвъ и ворогôвъ. Якъ щасливи̂ були тô: трупы! Они лежали такъ тихо, такъ сумирно на своѣй кровавôй постели, безъ гнѣву, безъ муки, безъ ворогованя. Они смѣялись теперь зъ всякихъ путъ И зъ цѣлои силы великого Джингисхана, мѣжь тымъ коли єго кусень зелѣза зробивъ бездушнымъ знарядомъ въ рукахъ дикои самоволѣ, жертвою кровавои пôмсты! Якъ щасливи були трупы ! Они, хочь покалѣченô, носили на собѣ образъ и подобу людску, — а єго отси̂ пута въ однôй хвили зробили скотиною, невольникомъ!

 

— Сонце праведне ! — скликнувъ въ своѣй душевнôй муцѣ Максимъ, — не-вжежь така твоя воля, щобъ я гинувъ у кайданахъ ? Не вжежь ты такъ часто своимъ яснымъ усмѣхомъ витало дни моєи радости на те, щобъ нынѣ такимже яснымъ усмѣхомъ повитати моє бездонне горе ? Сонце, не-вжежь ты перестало бути добрымъ богомъ Тухольщины, а стало ся опѣкуномъ тыхъ лютыхъ дикарѣвъ ?

 

А сонце смѣяло ся! Ясными, горячими лучами оно блискотѣло въ калужахъ крови, цѣлувало посинѣли уста и глубоки раны трупôвъ, крôзь котри̂ вытѣкавъ мозокъ выстырчували дымячи ся людски̂ внутрости. И такимижь ясными, горячими лучами оно обливало зеленый лѣсъ и чудни̂ запахущи цвѣты и высоки полонины, що купали ся въ чистôмъ лазуровôмъ етерѣ. Сонце смѣяло ся и своимъ божескимъ, безъучаснымъ усмѣхомъ ще дужше ранило роздерту Максимову душу.

 

VI.

 

Дивный сонъ снивъ ся Захарови Беркутови. Здавалось єму, немовь нынѣ ихъ дорôчне свято „сторожа“ и вся громада зôбрана докола каменя при входѣ тухольскои тѣснины: дѣвчата зъ вѣнками, молодцѣ зъ музыкою, всѣ въ празничныхъ чистыхъ строяхъ. Отсе ôнъ найстаршій вѣкомъ въ громадѣ, першій наближає ся до святого каменя и починає молити ся до него. Якôсь таємничи̂, тревожни̂, болющи̂ чутя опановуютъ єго серце пôдчасъ молитвы: щось щемитъ єго въ глубинѣ душѣ— и самъ ôнъ не знає, що такого. Ôнъ молитъ ся горячо; по двохъ-трехъ словахъ звычайнои молитвы ôнъ ôдступає ôдъ приписаныхъ зворотôвъ; якась нова, горячѣйша, порываюча молитва плыне зъ єго устъ; вся громада потрясена нею паде ниць на землю, и самъ ôнъ робитъ то само. Але слова не перестаютъ плысти, темно робитъ ся кругомъ, чорни̂ хмары покрываютъ небо, громы починаютъ бити, блыскавицѣ сарахкотятъ и обхапуютъ цѣлый небозвôдъ ослѣпляючимъ огнемъ, земля здрогає ся — и разомъ, звôльна перехиляючись, святый камѣнь рушає ся зъ мѣсця и въ страшеннымъ ломотомъ валитъ ся на него.

 

— Що се може значити ? пытавъ самъ себе Захаръ, роздумуючи надъ своимъ сномъ. Щастє чи нещастє? радôсть чи горе? Але ôнъ не мôгъ найти ôдповѣди на те пытанє, тôлько сонъ сей лишивъ по собѣ якесь важке прочутє, якусь хмару суму на Захаровôмъ чолѣ.

 

Швидко справдилось те прочутє ! Саме по полудни настигли страшни̂, несподѣвани̂ вѣсти до Тухлѣ. Пастухи зъ сусѣднои полонины прибѣгли безъ духу до села, голосячи, що бачили якусь бôйку коло боярского дому, якусь громаду незвѣсныхъ чорныхъ людей и чули незрозумѣли̂, роздираючи̂ крики. Майже вся тухольска молодѣжь, уоружившись, въ що кто мôгъ, побѣгла на мѣсце бою, але зупинила ся въ ôддали, побачивши кроваве и трупами вкрыте побоєвище а боярскій дôмъ окруженый хмарою Монголôвъ. Не було сумнѣву: всѣ молодцѣ, выслани̂ для збуреня боярского дому, погибли въ нерôвнôй боротьбѣ зъ тыми наѣздниками. Не знаючи, що дѣяти, молодѣжь тухольска вернула ся до села, розносячи всюды страшну, прошибаючу вѣсть. Почувши єѣ, затремтѣвъ старый Захаръ и гôрка слеза покотила ся по єго старечôмъ лици.

 

— Отъ и сповнивъ ся мôй сонъ ! прошептавъ ôнъ. Въ оборонѣ свого села полягъ мôй Максимъ. Такъ оно й треба. Разъ умирати кождому, але славно вмирати, се не кождому лучає ся. Не сумувати менѣ за нимъ, але радуватись єго долею.

 

Такъ потѣшавъ себе старый Захаръ, — але серце єго щемѣло глубоко: надто сильно, всею силою своєи душѣ, ôнъ любивъ свого наймолодшого сына. Але швидко ôнъ скрѣпивъ ся духомъ. Громада кликала єго, потребувала єго рады. Товпами тисли ся люде, стари̂ и молоди̂, за село, идъ тухольскôй тѣснинѣ, за котрою такъ близько стоявъ страшный ихъ ворогъ. Першій разъ, ôдъ коли Тухля засѣла, рада громадска зôбрала ся нынѣ безъ звычайныхъ обрядôвъ, безъ знамена, середъ брязку топорôвъ та кôсъ, середъ на-пôвъ тревожного, на-пôвъ воёвничого гамору. Безъ порядку мѣшали ся старцѣ зъ молодцями, оружни̂ зъ безъоружными, ба навѣть жѣнки снували сюды и туды помѣжь громадою, допытуючись вѣстей про ворога або голосно оплакуючи своихъ погибшихъ сынôвъ.

 

Що дѣяти ? що починати ? якъ боронити ся ? — гуло въ народѣ — и одна думка переважала всѣ други̂: выйти громадою передъ тѣснину и боронити ся ôдъ Монголôвъ до послѣдного. Особливо молодѣжь наставала на те.

 

— Мы хочемо згинути, якъ наши̂ братя погинули въ оборонѣ свого краю! — кричали молодцѣ. Тôлько по нашихъ трупахъ вôйдутъ вороги въ тухольску долину!

 

— Въ тѣснинѣ поробити засѣки и зъ нихъ разити Монголôвъ! — радили старши̂.

 

Далѣ, коли гамôръ троха втишивъ ся, заговоривъ Захаръ Беркутъ.

 

— Хочь то воєнне дѣло — не моє дѣло, и не менѣ старому радити о тôмъ, до чого своихъ рукъ приложити̂ не можу, — але все таки я думавбы, що не велика наша заслуга буде, коли ôдобьємо Монголôвъ, особливо зваживши, що се намъ не такъ то и трудно зробити. Сыны наши̂ погибли зъ ихъ рукъ — кровь ихъ обагрила землю нашу и кличе насъ до пôмсты. Чи пôмстимось мы на ворогахъ нашихъ, на нищителяхъ нашого краю, коли ôдобьємо ихъ ôдъ свого села ? Нѣ, а тôлько, ôдъ нашого села ôдбитô, они зъ подвôйною лютостю кинутъ ся на други̂ села. Не ôдбити, але розбити ихъ, се повинна бути цѣль наша!

 

Громада зъ увагою слухала слôвъ свого бесѣдника, и молодѣжь, податлива на все нове и несподѣване, готова вже була пристати на ту раду, хочь и не знала, якъ можна єѣ выконати. Але многи̂ голосы старцѣвъ обôзвались противъ неи.

 

— Не въ гнѣвъ тобѣ будь сказано, батьку Захаре, — заговоривъ одинъ громадянинъ, — але рада твоя, хочь мудра и велику обѣцює славу, та несповнима для насъ. Слаби̂ наши силы, а монгольска сила велика. Ще не наспѣла помôчь ôдъ другихъ верховиньскихъ и загôрныхъ громадъ, а хочь и наспѣє, то таки сила наша не выстарчитъ навѣть на те, щобъ окружити Монголôвъ, не то вже, щобъ побороти ихъ въ отвертôй битвѣ. А безъ того якъ мы розôбьємо ихъ ? Нѣ, нѣ ! за мала наша сила! Щастє наше, коли здужаємъ ôдбити ихъ ôдъ свого села и ôдвернути ôдъ сего шляху; розбити ихъ мы не маймо й надѣѣ!

 

Бачучи всю основнôсть тыхъ закидôвъ, Захаръ Беркутъ, хочь зъ болемъ серця готовъ бувъ покинути свою молодечо-горячу думку, коли въ тôмъ двѣ несподѣвани̂ подѣѣ значно пôднесли настрôй тухольскои громады и змѣнили цѣле єи постановленє.

 

Долѣ селомъ улицею надôйшли, одна за другою, при звукахъ трубъ та деревяныхъ тримбѣтъ ажь три громады уоруженои молодѣжи. Кожда громада несла напередъ себе боєву хоруговь ; охочи̂, смѣли̂ ихъ пѣснѣ лунали далеко по горахъ. Се йшла приобѣцяна Тухольцямъ помôчь верховиньскихъ и загôрныхъ громадъ. Хлопъ въ хлопа, мовь росли̂ яворы, стали всѣ три громады довгими рядами передъ зôбраною громадою и склонили хоругви на знакъ привитаня. Любо було глядѣти на ти̂ здоровô, румяни̂ лиця, розгрѣти̂ мужною ôдвагою и гордымъ почутємъ того, що имъ прійдесь заступати своими грудьми все, що найдорожше у нихъ на свѣтѣ, що на ихъ ôдвагу, на ихъ оружє вложене велике дѣло. Радôсный, громовый крикъ всѣхъ Тухольцѣвъ стрѣтивъ ихъ прихôдъ; тôлько матери, що саме нынѣ стратили своихъ сынôвъ, заридали на видъ того найкрасшого цвѣту народного, котрый завтра може такъ само поляже скошеный и потоптаный, якъ полягли нынѣ ихъ ясни̂ соколы. Защемѣло серце и въ старого Захара Беркута, коли поглянувъ на тыхъ молодцѣвъ и подумавъ собѣ, якъ то пышно вызначувавсь бы середъ нихъ єго Максимъ. Та нѣ, годѣ! мертвого не вернешь, а живый живе гадає...

 

Ще не стихла радôсть изъ приходу тыхъ пожаданыхъ помôчникôвъ, ще громада не мала часу приступити до дальшои нарады, коли въ тôмъ зъ противного боку, зъ лѣсовои прогалины, що була надъ тухольскою тѣсниною, показавъ ся новый и зовсѣмъ уже не сподѣваный гôсть. На спѣненôмъ, пообдиранôмъ гилями та колючками кони, припавши головою до єго шіи, щобъ швидше и беспечнѣйше ѣхати по лѣсѣ, не зачѣпаючись о галузє, ѣхала що кôнь доскочитъ якась людина. Кто се такій бувъ — зъ далека годѣ було угадати. На нѣй бувъ овечій монгольскій кожухъ, оберненый пелехами на верхъ, а на головѣ гарный бобровый каптуръ. Молодцѣ приняли пріѣзжу людину за монгольского высланця и выступили проти неи зъ луками. Але выѣхавши зъ лѣса и наблизившись надъ стрôмкій обрывъ, по котрôмъ треба було злазити въ тухольску долину, мнимый Монголъ злѣзъ изъ коня, скинувъ зъ себе кожухъ, и всѣмъ на диво показала ся женщина, въ бѣлôмъ полотнянôмъ, шовкомъ перетыканôмъ шматю, зъ лукомъ за плечима а блискучимъ топôрцемъ за поясомъ.

 

— Мирослава, дочка нашого боярина ! закричали тухольски̂ молодцѣ, не можучи ôдвести очей ôдъ прекраснои, смѣлои дѣвчины. Але она очевидно и не дивила ся на нихъ, але лишивши свого коня тамъ, де зъ него злѣзла, живо почала озирати ся за стежкою, куды можна бы спустити ся въ долину. Швидко єи быстри̂ очи ôдкрыли таку стежку, майже зôвсѣмъ укрыту середъ широкого, чепѣргатого листя папороти и колючихъ ожинъ. Певнымъ крокомъ, мовь ôдъ роду до того привыкла, зôйшла она стежкою въ долину и наблизила ся до громады.

 

— Здорови̂ були, чесна громадо, — сказала она, злегка паленѣючи. Я спѣшила звѣстити васъ, що Монголы надходятъ, передъ вечеромъ ту будутъ, то щобъ вы приготовили ся, якъ ихъ приняти.

 

— Мы знали се, — загули голосы зъ громады, — се намъ не новина.

 

Голосы були рѣзкô, непріязни̂ дочцѣ поганого боярина, черезъ котрого тôлько молодцѣвъ погибло. Але она не образила ся тою рѣзкостю, хочь очевидно почула єѣ. — Тымъ лѣпше для мене, що вы вже приготовани̂, — сказала она. А теперь прошу вказати менѣ, де ту Захаръ Беркутъ.

 

— Ось я, дѣвчино, — сказавъ старый Захаръ, наближаючись. Мирослава довго, зъ увагою и зъ пошанованємъ глядѣла на него.

 

— Позволь, чесный батьку, — заговорила она тремтячимъ зъ внутрѣшного зрушеня голосомъ, — сказати тобѣ попередъ усего, що сынъ твôй живый и здоровъ.

 

— Мôй сынъ! — скрикнувъ Захаръ, — здоровъ и живый ! О Боже! Дежь ôнъ ? Що зъ нимъ дѣє ся ?

 

— Не лякай ся, батьку, тои вѣсти, котру скажу тобѣ. Твôй сынъ въ монгольскôй неволи.

 

— Въ неволи ? — скрикнувъ, мовь громомъ прошибленый Захаръ, — нѣ, то не може бути! Мôй сынъ радше дасть на куснѣ порубати ся, анѣжь взяти себе въ неволю. Се не може бути! Ты хочешь залякати мене, недобра дѣвчино!

 

— Нѣ, батьку,—я не лякаю тебе,—оно справдѣ такъ. Я-жь теперь прямо зъ монгольского табору, бачила єго, говорила зъ нимъ. Силою и пôдступомъ взяли єго, вковали въ зелѣзни̂ пута. Хочь безъ раны, а весь облитый бувъ кровю ворогôвъ. Нѣ, батьку, — твôй сынъ не подавъ имя твоє въ неславу!

 

— И щожь ôнъ говоривъ тобѣ ?

 

— Казавъ менѣ йти до тебе, батьку, потѣшити тебе въ твоѣй самотѣ и тузѣ, стати тобѣ за дочку, за дитину, бо и я, батьку — (тутъ голосъ єи ще дужше затремтѣвъ) — и я сирота, я не маю ôтця!

 

— Не маєшь ôтця? Не вжежь Тугаръ Вовкъ погибъ ?

 

— Нѣ, Тугаръ Вовкъ живый, але Тугаръ Вовкъ переставъ бути моимъ батькомъ ôдколи.... зрадивъ.... свôй край и приставъ... въ службу Монголôвъ.

 

— Сего можь було и надѣяти ся, — ôдказавъ понуро Захаръ.

 

— Теперь я не можу уважати єго батькомъ, бо не хочу зраджувати свого краю. Батьку, будь ты моимъ ôтцемъ! прійми мене за дитину! Нещасный сынъ твôй проситъ тебе о то моими устами.

 

— Мôй сынъ! мôй нещасный сынъ ! стогнавъ Захаръ Беркутъ, не пôдводячи очей на Мирославу. Кто мене потѣшитъ по єго стратѣ?

 

— Не бôй ся, батьку, — може ôнъ єще не страченый, може намъ удасть ся выдобути єго на волю. Слухай лишень, що наказувавъ менѣ Максимъ!

 

— Говори, говори! — сказавъ Захаръ, поглядаючи зновъ на ню.

 

— Ôнъ радивъ тухольскôй громадѣ не спиняти Монголôвъ передъ тѣсниною, а впустити ихъ въ кôтловину. Тутъ можна ихъ обступити и вырубати до послѣдного, а коли нѣ, то выморити голодомъ. Треба тôлько поробити засѣки въ вывозѣ при водопадѣ и повыносити зъ села все добро громадске, все збôжє, весь хлѣбъ, всю худобу, а ôдтакъ замкнути ихъ тутка зъ всѣхъ бокôвъ. Ту — казавъ Максимъ — побѣдите ихъ або нѣде инде! Такъ радивъ Максимъ.

 

Вся громада зъ напруженою увагою слухала Мирославинои бесѣды. Глубока мовчанка залягла надъ всѣми, коли стихли єи слова. Тôлько Захаръ гордо и радôсно выпрямивъ ся, а далѣ зъ простертыми раменами наблизивъ ся до Мирославы.

 

— Доню моя! — сказавъ ôнъ, — теперь я бачу, що ты варта бути дочкою Захара Беркута! Се правдиви̂ слова мого сына, — зъ нихъ вѣє єго смѣлый духъ! Тыми словами ты здобула моє батькôвске серце ! Теперь я лекше ôджалую сына, коли небо пôслало менѣ замѣсть него таку доньку!

 

Голосно ридаючи кинула ся Мирослава въ єго обнятя.

 

— Нѣ, батьку, не говори такъ, — сказала она. Сынъ твôй не буде страченый, — ôнъ повернесь тобѣ назадъ. Ôнъ ще нынѣ вечеръ тутъ буде разомъ зъ ордою, и коли Богъ поможе намъ розбити єѣ, то чей мы и єго освободимо.

 

Въ тôй хвили въ тѣснинѣ давъ ся чути крикъ тухольскихъ вартовыхъ: Монголы! Монголы! — и въ слѣдъ за тымъ прибѣгли вартови̂, голосячи, що Монголы въ незличимôй силѣ показали ся въ долинѣ надъ Опоромъ. Тутъ приходилось рѣшати ся живо, що дѣяти и якъ боронити ся. Захаръ Беркутъ ще разъ обставъ за тымъ, щобъ впустити Монголôвъ въ тухольску кôтловину и тутъ обскочивши ихъ вырѣзати або выморити всѣхъ до ноги.

 

Теперь уже не роздавали ся голосы противни̂ тôй радѣ, — и швидко громада рѣшила ся. Всѣ вергли ся до своихъ хатъ, щобы хоронити своє добро въ лѣсы. Стороньски̂ молодцѣ сейчасъ рушили на противный бôкъ долины идъ водопадови, щобъ поробити засѣки въ вывозѣ и не дати туды Монголамъ пройти. Страшный розрухъ зробивъ ся въ селѣ. Крикъ, розказы и запытаня, рыкъ волôвъ и скрипъ деревяныхъ колѣсниць о двохъ колесахъ роздавали ся въ всѣхъ усюдôвъ, глушили слухъ и лунали по горахъ. Сумно прощали Тухольцѣ свои хаты и подвôря и огороды и засѣяни̂ нивы, котри̂ нынѣ ще мала зруйнувати и столочити страшна монгольска залива. Матери несли и вели своихъ плачучихъ дѣтей, батьки гнали худобу, везли на возахъ домашный спрятокъ, мѣшки зъ хлѣбомъ и одежею; курява стояла надъ селомъ; тôлько потôкъ срѣблистою водою шумѣвъ собѣ якъ звычайно, и старый величезный Сторожь при входѣ въ тухольску тѣснину стоявъ понуро, опущеный, сумовитый, немовь жалѣючи своихъ дѣтей, що покидали сесю гарну долину, немовь нахиляючись въ сторону тѣснины, щобъ своимъ велитнымъ, камянымъ тѣломъ заставити имъ дорогу. Засумувалась и стара липа на копнôмъ майданѣ за селомъ, — а ревучій водопадъ переливаючись въ кармазиновыхъ лучахъ заходячого сонця, недвижнымъ, кровавымъ стовпомъ стоявъ надъ опустѣлою тухольскою кôтловиною.

 

Вже зовсѣмъ опустѣло село. Хаты потонули въ вечѣрнôмъ туманѣ; курява уляглась по дорозѣ; замовкли голосы и крики, немовь ôдвѣчна пустыня пожерла все житя сеи долины. Сѣдало сонце за тухольски̂ горы, тонучи въ легеньки̂ червони̂ хмары; темни̂ смерекови̂ лѣсы докола Тухлѣ шептали тихо, таємничо, немовь передавали собѣ якусь зловѣщу новину. Тôлько земля, не знати чому, глухо стугонѣла и стогнала; воздухъ, хочь ясный и погôдный, тремтѣвъ якимсь дивнымъ, змѣшанымъ гомономъ, ôдъ котрого дрожь проймала и найсмѣлѣйшого. А далеко-далеко по лѣсахъ, въ глубокихъ темныхъ ярахъ, мѣжь недоступными ломами выли вовки, гавкали урыванымъ голосомъ лисы, бегетѣли оленѣ, рычали туры. А въ селѣ такъ тихо, такъ мертво! А на небѣ такъ ясно, такъ погôдно! Але нѣ! Ось наразъ ще́зло сонце за чорною, живою хмарою, котра стѣною тягне зъ заходу, наповняючи воздухъ дикимъ верескомъ и спускаючись надъ Тухлею. Се вѣщуны и неôдступни̂ спутники орды, гайвороны та круки, тягнутъ незличимыми стадами, чуючи поживу. Зловѣще птаство билось въ воздусѣ, розрывалось плахтами и металось, мовь хмары бити̂ бурею. Тухольски̂ сумирни̂ стрѣхи ôдъ разу вкрыли ся чорными гôстьми, а гамôръ ихъ клекотѣвъ, мовь кипятокъ въ величезнôмъ кôтлѣ. Нѣмо, недвижно стоячи надъ стрôмкими берегами своєи кôтловины, глядѣли Тухольцѣ на погане птаство и въ дусѣ проклинали тыхъ вѣщунôвъ смерти и руины.

 

Але живо видъ змѣнивъ ся. Мовь черезъ прорву въ тамѣ валитъ ся осѣнна повѣнь, такъ почали въ кôтловину валити ся чорни̂ почвары зъ страшеннымъ крикомъ. Ряды тисли ся за рядами, безъ кôнця и впину; мовь вода пôдъ водопадомъ, такъ они зупиняли ся, выйшовши зъ тѣснины, уставляли ся въ довжезни̂ ряды, посували ся звôльна, безъ опору заливаючи пусту рôвнину. Передомъ, дорогою, ѣхавъ на бѣлôмъ кони страшный велитъ, Бурунда-бегадиръ, а обôчь него другій меншій ѣздець — Тугаръ Вовкъ.

 

Звôльна ѣхали они напередъ, немовь що хвилѣ надѣялись нападу зъ села. Але нападу не було, село лежало, мовь пôсля чумы. Зъ страшнымъ крикомъ кинули ся перши̂ ряды Монголôвъ на хаты, щобъ по свому звычаю рѣзати, рабувати, — але рѣзати не було кого, хаты були пусти. Зъ лютымъ крикомъ кидались Монголы ôдъ хаты до хаты, вывалюючи дверѣ, руйнуючи плоты и лѣсы, розбиваючи дѣжки и плетѣнки, розвалюючи печѣ. Але вся ихъ лютôсть була дарма, — въ селѣ нѣкто не показувавъ ся.

 

— Прокляти̂ псы ! — говоривъ Бурунда до Тугара Вовка, — зачули насъ, поховали ся !

 

— Чи заночуємъ ту, бегадире ? — спытавъ Тугаръ Вовкъ, не ôдповѣдаючи на замѣтку бегадира.

 

— Поки не стрѣнемось зъ тыми псами, поти не можемо ночувати, — ôдказавъ Бурунда. Веди насъ до выходу зъ сеи ямы! Треба забеспечити собѣ выхôдъ !

 

— Выхôдъ беспечный, — успокоювавъ Тугаръ Вовкъ, хочь и самому якось нѣяково було бачити, що всѣ Тухольцѣ такъ чисто вынесли ся зъ села. И хочь успокоювавъ бегадира, то все таки просивъ єго крикнути на вôйско, щобъ покинуло шукати добычѣ и спѣшило къ выходови. Неохôтно пôшли перши̂ ряды монгольскои орды, мѣжь тымъ коли задни̂ все ще тисли ся черезъ тѣснину, чимъ разъ густѣйше заливаючи кôтловину.

 

Ось уже чôльный ôдрядъ выйшовъ изъ села и спѣшивъ до вывозу, выкутого въ скалѣ. Зъ долины нѣчого не видно було въ вывозѣ и беспечно пôдôйшли Монголы ажь пôдъ стрôмку камяну стѣну, въ котрôй прокутый бувъ вывôзъ. Коли въ тôмъ разомъ зъ верху стѣны посыпалось величезне камѣнє на Монголôвъ, друхочучи и розбиваючи ихъ. Зойкъ напасникôвъ, раненыхъ и поваленыхъ на землю вдаривъ пôдъ небо. Закракала хижа птиця надъ своими жертвами. Вже напасники почали пырскати въ задъ и въ боки, коли въ тôмъ Бурунда и Тугаръ Вовкъ зъ голыми шаблями кинулись имъ на въ переймы.

 

— Куды вы, безумнô? — рычавъ ярымъ туромъ Бурунда. Ось передъ вами вхôдъ до вывозу: туды за мною!

 

И пхаючи передъ собою цѣлу товпу, ôнъ кинувъ ся въ темне гирло вывозу. Але ту чекала напасникôвъ добра стрѣча. Градомъ посыпалось камѣнє на ихъ головы и не одному зъ воякôвъ Джингисхана кровь залила очи, мозокъ брызнувъ на камяни стѣны зъ розбитого черепа. Мовь зъ пекла, ревнули крики и стоны зъ темного вывозу, але понадъ ними все голоснѣйше гримѣвъ голосъ Бурунды: Далѣ, заячи̂ серця, далѣ за мною!—и нови̂ роты помимо нового граду камѣня поперли ся въ вывôзъ.

 

— Далѣ горѣ вывозомъ! — кричавъ Бурунда, щитомъ заслонюючись ôдъ спадаючого зъ горы камѣня.

 

Мѣжь тымъ Тугаръ Вовкъ, побачивши на версѣ берега громадку молодцѣвъ, велѣвъ стоячимъ передъ вывозомъ Монголамъ сыпнути на нихъ стрѣлами. Зойки роздались на горѣ — и голосно завыли зъ радости Монголы. Але за своихъ трехъ раненыхъ тухольски̂ молодцѣ зъ подвôйною лютостю почали кидати величезными плытами на нападаючихъ. Тôлькожь се все не булобъ стримало завзятого Бурунду, колибъ въ серединѣ, на скрутѣ вывозу, не показала ся несподѣвана завада: вывôзъ заваленый бувъ ажь до верху величезнымъ камѣнємъ. А ту Тухольцѣ нападали чимъ разъ лютѣйше, камѣнє сыпалось, мовь градъ, Монголы падали оденъ за другимъ, — и Бурунда побачивъ въ кôнци, що дарма єго завзятôсть, бо пройти туды годѣ, поки не удасть ся сшибнути Тухольцѣвъ зъ верху.

 

— Назадъ! — крикнувъ Бурунда, и невеличка решта Монголôвъ, що остала ся зъ нападавшои товпы, безъ духу, мовь камѣнь зъ пращѣ, вылетѣла зъ вывозу.

 

— Вывôзъ заваленый! — сказавъ важко дышучи Бурунда до боярина, обтираючи собѣ пôтъ и кровь зъ лиця.

 

— Покиньмо ихъ на нынѣ, нехай тѣшатъ ся! — сказавъ Тугаръ Вовкъ.

 

— Нѣ, — скрикнувъ Бурунда, зъ погордою поглядаючи на боярина, — вояки великого Джингисхана не вмѣютъ ôдкладати дѣла на завтра, коли можна єго зробити нынѣ!

 

— Але щожь ту нынѣ зробимо ? — спытавъ Тугаръ Вовкъ, поглядаючи зъ дрожею въ темне гирло вывозу, зъ котрого ще выдобували ся страшни̂ стоны смертельно раненыхъ, недобитыхъ Монголôвъ.

 

— Зôгнати тыхъ псôвъ ôдтамъ зъ горы! — крикнувъ люто Бурунда, указуючи рукою на хребетъ скалистого берега. — Драбинъ сюда! Передни̂ на драбины, а задни̂ ôдганяй ихъ стрѣлами. Побачимо, чія возьме!

 

Зъ поблизькихъ хатъ понаношено драбинъ и за радою Тугара Вовка позбивано ихъ пôвперечными жердками немовь въ широку стѣну. Тухольцѣ зъ горы придивляли ся тôй роботѣ спокôйно. Ось уже Монголы зъ крикомъ пôдняли свою збôрну драбину и поперли єѣ до камѣннои стѣны. Камѣнємъ, стрѣлами и рогатинами стрѣтили ихъ Тухольцѣ, але не вдѣяли нѣчого Монголамъ, бо коли оденъ та другій и павъ пораженый смертельно, то прочи̂ двигали велику драбину дальше, а на мѣсце впавшого прискакували свѣжи̂. А въ тôмъ задни̂ ряды Монголôвъ пустили въ гору свои стрѣлы и присилували Тухольцѣвъ подати ся въ задъ. Страшна драбина живо наближала ся до стѣны. Тревога почала опановувати Тухольцѣвъ...

 

Недалеко ôдъ побоєвища, захищеный камяною брылою ôдъ стрѣлъ, сидѣвъ на соломѣ Захаръ Беркутъ, занятый при раненыхъ. Ôнъ повыймавъ имъ зъ ранъ стрѣлы, повымывавъ раны при помочи Мирославы и заходивъ ся перевязувати ихъ, поприкладавши якоись скусно приладженои живицѣ, коли въ тôмъ деяки̂ залякани̂ вояки прибѣгли до него, сповѣщаючи о небезпеченьствѣ.

 

— Щожь я вамъ, дѣточки, пораджу? сказавъ старый, але Мирослава схопила ся зъ мѣсця и побѣгла оглянути небезпеченьство.

 

— Не бôйте ся ! — сказала она Тухольцямъ, — живо мы поворожимо имъ! Нехай собѣ стрѣляютъ, — а вы ратища въ руки и плазомъ до долу! Ажь коли передни̂ покажутъ ся до половины на горѣ, тодѣ разомъ на нихъ! Сами̂ они заслонятъ васъ ôдъ стрѣлъ, а обаливши передныхъ, вы обалите и задныхъ. Сумерки спріяютъ намъ, и ôдбивши ихъ симъ разомъ, мати будемо спокôй на всю нôчь.

 

Безъ слова опору попадали Тухольцѣ ниць до долу, похапавши ратища въ руки. Стрѣлы ще сыпались якійсь часъ, а ôдтакъ перестали — знакъ, що передный рядъ почавъ спинати ся горѣ драбиною. Духъ въ собѣ запираючи, лежали Тухольцѣ и дожидали ворогôвъ. Ось чути вже скрипъ щеблѣвъ, сапанє мужѣвъ, брязкôтъ ихъ оружя — и звôльна, несмѣло выринаютъ передъ очима лежачихъ мохнати̂ чалмы, а пôдъ ними чорни̂, страшни̂ головы зъ маленькими, блискучими очима. Очи ти̂ тревожно, несхибно, мовь закляти̂ глядятъ на лежачихъ Тухольцѣвъ, але головы пôддвигаютъ ся высше, чимъ разъ высше, вже пôдъ ними виднѣютъ ся рамена, плечѣ окрыти̂ мохнатыми кожухами, широки̂ груди, — и въ тôй хвили зъ страшнымъ крикомъ зрываютъ ся Тухольцѣ, и ратища ихъ разомъ, глубоко тонутъ въ грудяхъ напасникôвъ. Крикъ, ревôтъ, замѣшанє, ту и тамъ судорожни̂ рухи, ту и тамъ коротка боротьба, проклятя, стоны — и мовь тяжка лявина валитъ ся ворогъ долѣ драбиною до долу, обалюючи за собою слѣдуючи̂ ряды,— а на тоту купу живыхъ и мертвыхъ, безъ ладу змѣшаныхъ, кровавыхъ, трепечучихъ и ревучихъ тѣлъ людскихъ валятъ ся зъ горы величезни̂ брылы камѣня — и понадъ всѣмъ тымъ пекломъ, на-пôвъ закрытымъ заслоною ночи, выдвигає ся въ гору радôсный окликъ Тухольцѣвъ, жалôбне вытє Монголôвъ и гремячи̂ страшни̂ проклятя Бурунды-бегадира. Той скакавъ по майданѣ, мовь скаженый, рвучи собѣ волосє зъ головы, а въ кôнци, не тямлючись зъ лютости, зъ голою шаблею прискочивъ до Тугара Вовка.

 

— Псе блѣдолицый! — кричавъ ôнъ, скрегочучи зубами, — подвôйный зраднику, — се твоя вина! Ты запровадивъ насъ въ сесю западню, ôдки мы выйти не можемо!

 

Тугаръ Вовкъ поломємъ спалахнувъ на таку мову, якои ôнъ ще не чувъ ôдъ роду. Рука єго мимоволѣ вхопила за шаблю, але въ тôй хвили щось такъ глубоко, такъ важко заболѣло єго въ серци, що рука ослабла, упала, мовь глиняна, и ôнъ похиливши лице и затиснувши зубы, сказавъ придушенымъ голосомъ:

 

— Великій бегадире, несправедливый твôй гнѣвъ на вѣрного слугу Джингисхана. Я не виненъ тому, що ти̂ смерды опираютъ ся намъ. Вели розложити ся вôйску на нôчь и ôдпочити, а завтра рано самъ побачишь, що они пырснутъ передъ нашими стрѣлами, якъ сухе листє осѣнне передъ подувомъ вѣтру.

 

— Ага, такъ! — крикнувъ Бурунда, — щобъ они по-ночи напали на насъ въ хатахъ и порѣзали войско наше!

 

— То вели спалити хаты и ночувати вôйску пôдъ голымъ небомъ!

 

— Все ты хитро говоришь, щобъ ôдвернути мôй гнѣвъ, щобъ скинути зъ себе вину! Але нѣ! Ты запровадивъ насъ сюда, ты мусишь и вывести насъ, и то заразъ завтра, безъ страты часу и людей! Чуєшь, що мовлю? Такъ муситъ статись, або горе тобѣ!

 

Дармо Тугаръ Вовкъ запевнявъ дикого бегадира, що ôнъ не всему виненъ, що ôнъ радивъ, якъ по єго думцѣ було найлѣпше, що рада начальникôвъ монгольскихъ пристала на єго слова, що нѣякій провôдникъ не може ручити за несподѣвани̂ пригоды, яки̂ лучаютъ ся по дорозѣ, — все то ôдскакувало ôдъ переконаня Бурунды, мовь горохъ ôдъ стѣны.

 

— Добре, боярине, — сказавъ ôнъ въ кôнци, — я зроблю по твому, але завтра все таки ты мусишь отворити намъ дорогу зъ сеи западнѣ, а нѣ, то горе твоє! Се моє послѣдне слово. Жду дѣлъ, а не слôвъ твоихъ.

 

И ôнъ зъ погордою ôдвернувъ ся ôдъ боярина и пôшовъ до своихъ Монголôвъ, могучимъ голосомъ росказуючи имъ заразъ зъ всѣхъ кôнцѣвъ пôдпалити село и очистити рôвнину зъ всего, що могло бы служити ворогови покрывкою для нôчного нападу. Радôсно закричали Монголы — они давно вже ждали такого наказу. Разомъ зъ всѣхъ бокôвъ запалала Тухля, прорываючи огненными языками грубу пôтьму, що залягла надъ нею.

 

Дымъ бовдурами покотивъ ся до долу и вкрывъ долину. Стрѣхи трѣщали, злизувани̂ кровавою поломѣню. Изъ стрѣхъ бухавъ огонь въ гору, немовь то присѣдавъ, то пôдскакувавъ, хотячи досягнути до неба. Часомъ зновь ôдъ подуву вѣтру поломѣнь стелила ся плазомъ, золотѣла ся искрами, меркотѣла, филювала мовь огняне озеро. Грохôтъ упадаючихъ кроквôвъ и стѣнъ роздававъ ся глухо по долинѣ ; стôжки збôжя и сѣна выглядали, мовь купы розжареного угля, зъ середины котрыхъ де-де пролизували ся бѣляви̂ огняни̂ пасма; дерева горѣли, мовь свѣчки, высоко въ воздухъ выкидаючи огнисте, горюче листє, мовь роѣ золотыхъ мотылѣвъ. Цѣла тухольска долина выглядала теперь мовь пекло, залите огнемъ; зъ дикимъ верескомъ гуляли и бѣгали кругъ пожару Монголы, вкидаючи въ огонь все, що тôлько попадалось имъ пôдъ руки. Зъ жалôбнымъ стономъ грохнула до долу пôдтята монгольскими сокирами прастара липа, свѣдокъ громадскихъ копныхъ зборôвъ. Воздухъ въ тухольскôй кôтловинѣ розôгрѣвъ ся, мовь справдѣ въ кôтлѣ, и живо схопивъ ся зъ гôръ страшный вѣтеръ, що курбеливъ искрами, рвавъ горючу солому и головнѣ та кидавъ ними, мовь огненными стрѣлами. Потôкъ тухольскій першій разъ ôдъ роду побачивъ такій блескъ; першій разъ розгрѣвъ ся въ своѣмъ холоднôмъ камянôмъ ложи. Може годину тревавъ пожаръ, котрому зъ высокихъ берегôвъ, нѣмо, зъ выразомъ безсильнои жалобы придивляли ся Тухольцѣ. Тодѣ Монголы почали гасити недогарки, вкидаючи ихъ въ потôкъ и заходились окопувати свôй табôръ широкимъ ровомъ. Посередъ табору въ однôй хвили выставлено шатры для старшинъ, — проче вôйско мало ночувати пôдъ голымъ небомъ, на розгрѣтôй пожаромъ земли.

 

И вновъ темнѣло ся въ тухольскôй кôтловинѣ. Монголы радо були-бъ пороскладали огнѣ въ таборѣ, але сего годѣ було зробити: ажь теперь они нагадали собѣ, що пожаромъ опустошили цѣлу рôвнину, и все, що тôлько могло згорѣти, згорѣло або поплыло долѣ потокомъ. Прійшлось спати вôйску и стояти вартѣ на потемки, — ровы навѣть не выкопано такъ глубоки̂, якъ треба, бо вже зовсѣмъ було стемнѣло ся. Гнѣвный, невдоволеный, мовь чорна хмара, ходивъ Бурунда по таборѣ, оглядаючи окопы и варты коло нихъ поставлени̂, перекликаючись зъ начальниками и выдаючи наказы, якъ пильнувати ся нôчного нападу. Вже пôвнôчь була близька, коли въ таборѣ потроха втихло : тôлько крики вартовыхъ и ревъ водопаду перерывали загальну тишу.

 

Тôлько въ однôмъ мѣсци монгольского табору блищало ся свѣтло : се горѣла-палахкотѣла смоляна походня въ шатрѣ Тугара Вовка. Бѣлявый огникъ мигкотѣвъ и шкварчавъ и дымивъ, пожираючи ростоплену смолу и кидаючи непевне, понуре свѣтло на внутро боярского намета. Пусто и непривѣтно було въ наметѣ, такъ само, якъ теперь въ души Тугара Вовка. Ôнъ ходивъ по наметѣ, занятый важкими думами. Згôрдни̂ слова Бурунды пекли єго горду душу. Они були, мовь ударъ въ лице — разомъ блысло въ очехъ у боярина и разомъ побачивъ ôнъ, на яку ховзку попавъ ся дорогу.

 

— Пета обѣцявъ менѣ ласку Джингисхана, — воркотѣвъ ôнъ, — а сей поганець трактує мене якъ пса. Не вжежь таки я слуга ихъ, найнизшій изъ слугъ сего невольника ? Пета обѣцявъ менѣ всѣ горы въ дѣдицтво, велике карпатске княжество, а Бурунда грозитъ менѣ не знати чимъ. И ôнъ мôгбы додержати слова, проклятый ! Щожь, чи пôдлягати єму ? А вжежь! я въ єго рукахъ ! я невольникъ, якъ сказавъ той поганець Максимъ! Та отъ нагадавъ я про Максима, — де ôнъ ? Чи не можна зъ нимъ зробити те, чого хоче Бурунда ? Чи не можна-бъ — отъ напримѣръ єго самого промѣняти за вольный выхôдъ изъ сеи западнѣ ? Се думка добра!

 

И ôнъ покликавъ двохъ Монголôвъ, що лежали близь єго шатра, и велѣвъ имъ найти и припровадити до себе невольника Максима. Нерадо, воркотячи щось, пôшли Монголы — здавалось, що воздухъ тухольскои долины не спріявъ якось острôй дисциплинѣ монгольскôй....

 

Але дежь бувъ Максимъ? Якъ жилось єму въ неволи ?

 

Максимъ сидѣвъ насередъ тухольскои улицѣ, скованый въ тяжки̂ ланцухи, якъ разъ проти своєи батькôвскои хаты, лицемъ оберненый до того подвôря, на котрôмъ ôнъ гулявъ хлопчиною и ходивъ, ще вчора, вольный, занятый щоденною працею, а по котрôмъ нынѣ сновали ся товпы гидкихъ Монголôвъ. Єго привезли сюда на кони, а коли прійшовъ наказъ ту зупинити ся и спалити село, єго скинули зъ коня на улицю. Нѣкто до него не туравъ ся, не пильнувавъ єго, але о утѣканю не було и мовы, бо товпы Монголôвъ разъ въ разъ сновали ся довкола, кричачи, руйнуючи, шукаючи за добычею. Максимъ не знавъ, що кругъ него дѣє ся и сидѣвъ неподвижно на дорозѣ, мовь камяный милевый знакъ. Въ головѣ єго було пусто, думки не клеили ся до купы, навѣть вражѣня не хотѣли вязати ся въ оденъ суцѣльный образъ, тôлько миготѣли та перхали попередъ єго очи, мовь сполошени̂ чорни̂ птицѣ. Ôнъ одно тôлько чувъ выразно, що ланцухи тиснутъ єго, мовь зелѣзни̂, холодни̂ гадюки, и що они высысаютъ всю силу зъ єго тѣла, всѣ думки зъ єго мозгу.

 

Наразъ зажеврѣлось кругомъ, дымъ бовдурами поваливъ по дорозѣ и вкрывъ Максима, жручи єго очи, запираючи въ нѣмъ духъ. Се горѣла Тухля. Максимъ сидѣвъ передъ пожаромъ и не поворухнувъ ся. Вѣтеръ закрутивъ дымомъ, сыпавъ на него искрами, бухавъ горячимъ воздухомъ, — Максимъ немовь не чувъ всего того. Ôнъ радъ бы бувъ разомъ згинути, полетѣти въ воздусѣ оттакою золотою искрою и згаснути тамъ, въ яснôмъ холоднôмъ воздусѣ, близь золотыхъ зôрокъ. Але пута, пута! Якъ они теперь страшно тисли єго!... Ось и єго батькôвска хата заняла ся, поломѣнь бухнула попôдъ дахъ, обвила ся огняною змією попередъ ôкна, зазирнула дверима до хаты и выгнала ôдтамъ величезный бовдуръ дыму, щобъ ôдтакъ самôй поселити ся въ Беркутовôмъ житлѣ. Мовь мертвый глядѣвъ Максимъ на пожаръ: єму здавалось, що въ єго груди щось обрыває ся, щось палахкоче и ныє; а коли грохнуло пожарище, повалила ся крыша, розсѣли ся угла єго рôднои хаты и бухнуло зъ жарущои огнянои масы цѣле море искоръ пôдъ небо, — Максимъ скрикнувъ болѣзно и зôрвавъ ся на рôвни̂ ноги, щобъ бѣчи кудысь, ратувати щось, — але поступившись всего оденъ крокъ, безсильный мовь пôдкошеный упавъ на землю и зомлѣвъ.

 

Вже потухъ пожаръ, повѣяло горячимъ, гôркимъ дымомъ по долинѣ, вже затихъ крикъ боєвый Монголôвъ, що пôдъ проводомъ Бурунды и Тугара Вовка рѣзались зъ Тухольцями при вывозѣ, вже прояснилось и вызвѣздилось нôчне небо надъ Тухольщиною и спокôйно зробило ся въ монгольскôмъ таборѣ, а Максимъ все ще лежавъ, мовь мертвый насередъ дороги, проти згарищь своєи рôднои хаты. Зорѣ жалôбно глядѣли на єго блѣде, кровавыми пасмугами вкрыте лице; груди єго ледво-ледво пôднимали ся — єдиный знакъ, що се лежавъ живый чоловѣкъ, а не трупъ. Въ такôмъ положеню найшли єго и Монголы и зъ разу дуже злякали ся, думаючи, що вже неживый, що задусивъ ся въ пожарѣ. Ажь коли бриснули на него водою, обмыли єго лице и дали єму напити ся, ôнъ глипнувъ очима и позирнувъ кругъ себе.

 

— Живый ! живый ! — завыли радôсно Монголы, и нетямного, ослабленого пôдхопили попôдъ руки и помчали до шатра боярина.

 

Ажь злякавъ ся Тугаръ Вовкъ, побачивши ненависного собѣ молодця въ такôмъ страшнôмъ и оплаканôмъ станѣ. Свѣжо промыте лице було блѣде-блѣде, ажь зелене, губы попукались изъ жару и спраги, очи були червони̂ ôдъ дыму и тускли̂, мовь скляни̂, ôдъ утомы и душевнои муки, ноги дрожали пôдъ нимъ, мовь пôдъ столѣтнымъ дѣдомъ, а постоявши на нихъ хвилину, ôнъ не мôгъ довше удержати ся и сѣвъ на землю. Монголы ôддалили ся; бояринъ довго, нѣмо, въ задумѣ глядѣвъ На Максима. За що ôнъ ненавидѣвъ того чоловѣка? за що накликавъ на єго молоду голову таке страшне горе? Чому не велѣвъ ôдъ разу убити єго, але выдавъ єго на повôльну, а всежь таки неохибну смерть — бо сежь прецѣнь певна рѣчь, що Монголы не выпустятъ єго зъ своихъ рукъ живого, але скоро имъ навкучитъ ся таскати єго зъ собою, зарѣжутъ якъ худобину и покинутъ середъ шляху. И за що ôнъ такъ зненавидѣвъ сего бѣдного хлопця ? Чи за те, що ôнъ уратувавъ житє єго доньцѣ ? Чи може за те, що она полюбила єго? Чи єго правдиво рицарску смѣлôсть и отвертôсть ? Чи може за те, що ôнъ хотѣвъ зрôвнати ся зъ нимъ ? Отжежь теперь зрôвнали ся : оба они невольники и — оба нещасливи̂. Тугаръ Вовкъ чувъ, що гнѣвъ єго до Максима якось тухне, мовь пожаръ, котрому не стало вже дровъ. Ôнъ и впередъ уже, сейчасъ по взятю Максима до неволѣ, старавъ ся пôддобритись до него, не изъ спôвчутя, а зъ хитрости, але Максимъ не хотѣвъ и слова говорити до него. Правда, бояринъ дававъ єму таки̂ рады, котрыхъ Максимъ не мôгъ послухати. Ôнъ радивъ єму перейти въ службу Монголôвъ, вести ихъ черезъ горы и обѣцювавъ єму за те велику надгороду, а въ противнôмъ разѣ грозивъ, що Монголы забьютъ єго. — Нехай бьютъ ! — се було єдине слово, яке чувъ бояринъ зъ Максимовыхъ устъ, тôлькожь диво, що и тодѣ вже те горде слово, свѣдчаче о твердости Максимовои вдачѣ и о єго великôй любвѣ до свободы, не тôлько не розгнѣвало боярина, але дуже сподобалось єму. Теперь же ôнъ чувъ выразно, що щось мовь крига тає въ єго серци ; теперь, на згарищахъ вольнои Тухлѣ, ôнъ зачинавъ розумѣти, що Тухольцѣ поступали зовсѣмъ розумно и право, а серце єго, хочь заслѣплене жадобою власти, все таки не було ще на тôлько глухе на голосъ сумлѣня, а-щобъ не признати сего. Все то передумавъ бояринъ нынѣ и вже зовсѣмъ иншими очима и зъ иншимъ серцемъ глядѣвъ ôнъ на сидячого въ наметѣ, на-пôвъ мертвого, нужденного Максима. Ôнъ приступивъ до него, взявъ єго за руку и хотѣвъ пôдвести та посадити єго на стôльци.

 

— Максиме ! — сказавъ ôнъ лагôдно,—що се сталось зъ тобою ?

 

— Пусти мене ! — простогнавъ слабымъ голосомъ Максимъ, — дай менѣ умерти въ спокою !

 

— Максиме, хлопче, ôдки тобѣ думки про смерть? Я мѣркую, якбы то єго зробити вôльнымъ, а ôнъ про смерть! Встань, усядь ту на лавцѣ, покрѣпись, я маю зъ тобою поговорити де объ чôмъ.

 

Хочь Максимъ на половину не розумѣвъ а на половину не вѣривъ словамъ и добротѣ боярина, то всежь таки ослабленє єго и голодъ и утома надто голосно домагали ся для єго тѣла покрѣпленя, а-щобъ ôнъ мôгъ ôдкинути боярску гостиннôсть. Кубокъ огнистого вина ôдъ разу освѣживъ єго, немовь розбудивъ єго живу силу до нового житя; кусень печеного мяса утишивъ єго голодъ. Поки̂ ôнъ ѣвъ, бояринъ сидѣвъ проти него, додаючи єму ласкавыми словами ôдваги и охоты до житя.

 

— Дурный хлопче, — говоривъ ôнъ, — такимъ якъ ты треба жити, а не о смерти думати. Житє — дорога рѣчь, и за нѣяки̂ скарбы єго не купишь.

 

— Житє въ неволи нѣчого не варте, — ôдказавъ Максимъ, — красше смерть!

 

— Ну... такъ... розумѣє ся, — сказавъ бояринъ, — але я-жь кажу тобѣ, що можешь бути вôльный.

 

— Зраджуючи свôй народъ, ведучи Монголôвъ черезъ горы, — нѣ, красше умерти, нѣжь такъ на вôльнôсть заробляти !

 

— Не объ тôмъ дѣло, — сказавъ зъ усмѣхомъ бояринъ, — а объ тôмъ, що и безъ тои, якъ ты кажешь, зрады ты можешь бути вôльный, ще нынѣ.

 

— Якъ ? — спытавъ Максимъ.

 

— Я знавъ, що ты зацѣкавишь ся, — зновъ усмѣхнувъ ся бояринъ. Отжежь, небоже, дѣло таке. Твои Тухольцѣ обскочили насъ въ тôй долинѣ, завалили выхôдъ. Розумѣє ся, ихъ опôръ тôлько смѣху вартъ, бо прецѣнь они не спинятъ насъ. Але намъ шкода часу. О те тôлько ходитъ.

 

Очи Максима розгорѣли ся радôстно на тоту вѣсть.

 

— Обскочили васъ Тухольцѣ, кажешь ? — кликнувъ ôнъ радôсно. И выйти ôдси не можете? Ну, то Богу дякувати ! Надѣюсь, що и не выйдете вже. Тухольцѣ цѣпкій народъ: кого разъ въ руки зловлятъ, то вже не люблятъ пустити.

 

— Те-те-те! — перервавъ єго бояринъ. Не радуй ся завчасно, хлопче. Не така наша сила, щобъ могла горстка твоихъ Тухольцѣвъ зловити єѣ въ руки ! Кажу тобѣ, не о то ходитъ, щобъ ту не зловили насъ, а о часъ, о кожду хвилю часу! Намъ квапно дѣє ся.

 

— И щожь я можу вамъ въ тôмъ порадити?

 

— А отъ що. Я думаю нынѣ ще ити до твоихъ Тухольцѣвъ для переговорôвъ : хочу обѣцяти имъ тебе въ замѣнъ за вольный прохôдъ. Такъ отже ты скажи менѣ те слово, якъ трафити до серця твоихъ громадянъ и твого батька, щобъ пристали на наше предложенє.

 

— Дарма твоя робота, боярине ! Тухольцѣ не пристанутъ на таку замѣну.

 

— Не пристанутъ ? — скрикнувъ бояринъ. — Чомужь не пристанутъ ?

 

— Тухольцѣ будутъ бити ся до послѣдного, щобъ не пустити васъ черезъ горы. Чи може мали-бъ за таку нужденну замѣну, якъ я, допустити ся зрады на своихъ верховиньскихъ и загôрныхъ братяхъ, котрыхъ села мусѣли-бъ тодѣ бути зруйновани̂ оттакъ, якъ наша Тухля ?

 

— И они будутъ зруйновани̂, дурный хлопче! — сказавъ бояринъ. Аджежь за мала твоихъ Тухольцѣвъ сила, щобъ спинити насъ.

 

— Не хвали, боярине, дня передъ вечеромъ! На що ту великои силы, де сама природа своими стѣнами и скалами спиняє васъ ?

 

— А все таки ты скажи менѣ, якъ говорити до твого батька и до Тухольцѣвъ, щобъ трафити до ихъ серця.

 

— Говори щиро, по правдѣ — се єдине чародѣйске слово.

 

— Ой не такъ оно, хлопче, не такъ! — сказавъ невдоволеный бояринъ. Не спроста то йде у васъ. Твôй батько старый чарôвникъ, ôнъ знає таке слово, що кождому до серця трафляє, — ôнъ и тебе мусѣвъ єго научити. Аджежь безъ такого слова ты не мôгъ наклонити на свôй бôкъ моихъ лучникôвъ, котри̂ такъ скажено за нѣ-за-що били ся зъ Монголами, якбы певно не били ся за найлѣпшу плату.

 

Максимъ усмѣхнувъ ся.

 

— Дивный ты чоловѣкъ, боярине! —сказавъ ôнъ.

 

Я нѣякого такого слова не знаю, але кажу тобѣ выразно, що хочь бы и знавъ, то не сказавбы тобѣ, щобъ ты не мôгъ намовити Тухольцѣвъ на таку замѣну.

 

Гнѣвомъ спалахнувъ гордый бояринъ.

 

— Хлопче ! уважай, кто ты и де ты! — скрикнувъ ôнъ. Уважай, що ты невольникъ, що житє твоє залежитъ ôдъ волѣ якого небудь Монгола.

 

— Що моє житє! — сказавъ спокôйно Максимъ.— Я не стою о житє! Кто хочь хвилю зазнавъ неволѣ, той зазнавъ гôршого, нѣжь смерть.

 

Въ тôй хвили пôдхилила ся запона намету и швидкимъ крокомъ вôйшла до намету Мирослава. Она быстро зирнула докола, и не звертаючи уваги на батька, кинула ся до Максима.

 

— Ахъ, ось ôнъ, ось ôнъ! — скрикнула она. Мене мовь тягло щось сюда! Соколе мôй, Максиме! Що зъ тобою дѣє ся ?

 

Максимъ сидѣвъ, мовь остовпѣлый, не зводячи очей зъ Мирославы. Єго руку держала она въ своѣй. Єи слова були мовь великодный звôнъ для него, мовь оживляюча роса для зôвялого цвѣта. А она, мовь ясочка, припадала кругъ него, слѣзми обливала єго тяжки̂ пута, змывала зъ рукъ єго засохлу кровь. Якъ радôсно, якъ тепло зробило ся въ серци у Максима за єи наближенємъ, за дотыкомъ єи мягкои руки! Якъ горячо забила ся кровь въ єго груди ! Якъ сильно розбудила ся любовь до житя! А ту ланцухи тиснутъ, немилосерно нагадуютъ єму, що ôнъ невольникъ, що надъ головою єго виситъ кровавый нôжь монгольскій! И тота згадка въ тôй щасливôй хвили гадюкою вповзла въ єго серце и зъ очей єго бризнули слёзы.

 

— Мирославо, — сказавъ ôнъ, ôдвертаючись,—чого ты прійшла сюда, щобъ дужшои муки завдати менѣ ?

 

Я вже готовый бувъ на смерть, ты зновъ збудила въ мнѣ любовь до житя!

 

— Милый мôй! сказала Мирослава, не трать надѣѣ. Я задля того ишла сюды, въ табôръ ворожій, черезъ всяки̂ небезпеченьства, щобъ сказати тобѣ: не трать надѣѣ !

 

— На що менѣ надѣѣ ? Надѣя не розôбьє тыхъ ланцухôвъ.

 

— Але мôй батько розôбьє.

 

— О, твôй батько! Такъ ôнъ говоритъ, що готовъ се зробити, але жадає ôдъ мене такои услуги, якои я єму не можу зробити.

 

— Якои услуги?

 

— Ôнъ хоче ити до Тухольцѣвъ и робити зъ ними таку угоду, щобъ въ замѣну за мене выпустити Монголôвъ зъ сеи долины—и жадає ôдъ мене того чарôвного слова, котре бы прихилило єму серця Тухольцѣвъ.

 

Мирослава зъ подивомъ глянула першій разъ на свого батька, а подивъ сей чимъ далѣ, тымъ бôльше перемѣнявъ ся въ радôсть.

 

— Тату, — сказала она, — правда се?

 

— Правда! — сказавъ Тугаръ Вовкъ.

 

— И ты думаєшь, що Максимъ знає таке слово?’

 

— Муситъ знати. Отже и тебе ôнъ за першимъ разомъ якъ приковавъ до себе. Безъ чарôвъ се не могло стати ся.

 

Мирослава въ усмѣхомъ, повнымъ безконечнои любови, поглянула на Максима, а ôдтакъ обертаючись до свого батька, сказала :

 

— Ты вже маєшь дозвôлъ начальника на переговоры ?

 

— Нѣ ще, — але се стоити буде хвилю. Єго наметъ поузъ мого.

 

— То йдижь. Я мѣжь тымъ наклоню Максима, щобъ сказавъ тобѣ се слово.

 

— Ты наклонишь?

 

— Побачишь! Иди лишень!

 

— Причарована дѣвчина! — воркотѣвъ самъ собѣ бояринъ, выходячи зъ намету. — Причарована, не инакше! Сама єму на шію кидає ся!

 

— Серце моє, Максиме! — сказала по єго выходѣ Мирослава, обвивши руками шію Максимову и цѣлуючи єго блѣди̂, спечени̂ уста, — не жури ся! Монголы ôдси не выйдутъ — тутъ имъ всѣмъ погибати!

 

— Охъ, Мирославо, зоре моя! — сумовито сказавъ Максимъ, — радъ бы я сему вѣрити, але надто велика ихъ сила, за слаби̂ наши̂ Тухольцѣ.

 

— Намъ прійшли въ помôчь Загôряне и верховинцѣ.

 

— Збруѣ доброи не маютъ.

 

— И про се не бôй ся. Слухай лишень: сотнѣ сокиръ цюкаютъ въ лѣсѣ — хвиля ще, а сотнѣ огнищь запалаютъ докола долины, а при кождôмъ огнищу робити будутъ ваши̂ майстры машины, котрыми можна буде кидати камѣнє ажь до середины монгольского табору.

 

— И ктожь се таке выгадавъ ? Кто навчивъ нашихъ майстрôвъ ?

 

— Я, серце моє. Я придивляла ся неразъ такимъ машинамъ, що стоятъ на мурахъ Галича. Закимъ ще сонѣчко зôйде зъ-за Зелеменя, пятдесять такихъ машинъ кидати буде камѣнє на головы Монголôвъ.

 

Максимъ радôсно обнявъ Мирославу и крѣпко притиснувъ єѣ до серця.

 

— Житє моє! — сказавъ ôнъ, — ты будешь спасителькою нашои Тухольщины !

 

— Нѣ, Максиме! — сказала Мирослава, — не я буду спасителькою Тухольщины, але твôй батько. Що мои мизерни̂ машины проти такои силы ворожои ? Твôй батько не таку силу выведе проти нихъ, а таку, проти котрои нѣяке вôйско не устоитъ.

 

— Яку силу? ;— спытавъ Максимъ.

 

— Слухай ! — сказала Мирослава. Тихо стало кругомъ, тôлько десь далеко-далеко въ горахъ роздавъ ся глухій гуркôтъ грому.

 

— Гремитъ, — сказавъ Максимъ — ну, и щожь зъ того ?

 

— Що зъ того ? — живо сказала Мирослава, — се смерть Монголôвъ! Се бôльшій нищитель, нѣжь они, и такій нищитель, що буде зъ нами руку держати... Слухай лишень!

 

И она озирнула ся по наметѣ, хочь тамъ було зовсѣмъ пусто, а ôдтакъ, мовь не довѣряючи тôй тиши и пустотѣ, нахилила ся до Максимового лиця и шепнула єму въ ухо кôлька слôвъ. Мовь могучою рукою шарпненыô, зôрвавъ ся Максимъ, ажь забрязчали на нѣмъ ланцухи.

 

— Дѣвчино! чародѣйска появо! — скрикнувъ ôнъ, вдивляючись въ ню на-пôвъ зъ тревогою, а на-пôвъ зъ глубокимъ поважанємъ. Кто ты и кто приславъ тебе сюда зъ такими вѣстями ? Бо теперь я бачу, що ты не можешь бути Мирослава, дочка Тугара Вовка. Нѣ, ты певно духъ того Сторожа, котрого звутъ опѣкуномъ Тухлѣ.

 

— Нѣ, Максиме, нѣ милый мôй, — сказала дивна дѣвчина. Се я сама, тота сама Мирослава, котра тебе такъ дуже — ахъ, такъ дуже любитъ, котра радо ôддала-бъ житє своє, щобъ зробити тебе щасливымъ !

 

— Немовь бы я мôгъ бути щасливымъ безъ тебе!...

 

— Нѣ, Максиме, слухай ще одного, що я тобѣ скажу: утѣкай въ сего табору, заразъ !

 

— Якъ утѣкати ? Аджежь варта не спитъ.

 

— Варта перепуститъ тебе. Бачишь прецѣнь, що мене перепустила! Тôлько ось що зроби : переберись въ мою одѣжь и возѣми сей золотый перстень: єго давъ менѣ ихъ начальникъ на знакъ свободы и безпечного проходу. Покажешь єго сторожамъ, и они пропустятъ тебе.

 

— А ты ?

 

— О мене не бôй ся. Я ту зъ батькомъ остану ся.

 

— Алежь Монголы дôзнаютъ ся, що ты мене выпустила, а тодѣ не пощадятъ тебе. О, нѣ, не хочу я сего!

 

— Алежь не бôй ся за мене, я зумѣю собѣ дати раду.

 

— Я такожь! — сказавъ уперто Максимъ.

 

Въ тôй хвили вôйшовъ бояринъ, понурый и червоный. Хмара гнѣву и невдоволеня висѣла на єго чолѣ. Бурунда показавъ ся ще неласкавѣйшій до него, стрѣтивъ єго раду о вымѣнѣ Максима докорами, и ледво-ледво згодивъ ся на ню пристати. Бояринъ чимъ разъ выразнѣйше зачинавъ почувати якусь тѣсноту, немовь тужь кругъ него стояли и чимъ разъ тѣснѣйше зступали ся штабы зелѣзнои клѣти.

 

— А що? — сказавъ ôнъ рѣзко, не дивлячись нѣ на доньку нѣ на Максима.

 

Щаслива думка блиснула въ головѣ у Мирославы.

 

— Все добре, тату, — сказала она, — тôлько — —

 

— Тôлько що ?

 

— Максимове слово таке, котре не має силы въ устахъ другого; тôлько якъ ôнъ самъ скаже єго, оно має силу.

 

— Ну, то чортъ єго бери! — ôдворкнувъ гнѣвно бояринъ.

 

— Нѣ, тату, постôй, що я тобѣ скажу. Вели розкувати єго зъ ланцухôвъ и иди зъ нимъ до Тухольцѣвъ. Ось перстень ôдъ Петы: зъ тымъ перстенемъ варта єго пропуститъ.

 

— О, дякую тобѣ, донечко, за добру раду! „Заведи єго до Тухольцѣвъ“, а то значитъ, самъ собѣ вырви зъ рукъ послѣдну поруку удачѣ. Тухольцѣ полоняника возьмутъ а мене проженутъ ! Нѣ, сего не буде. Я йду самъ, и безъ єго слова.

 

Засумувалась Мирослава. Єи ясни̂ очи покрыли ся слезами.

 

— Соколе мôй ! — сказала она, зновъ припадаючи до Максима, — зроби такъ, якъ я тобѣ раджу: возьми сей перстень!

 

— Нѣ, Мирославо, не бôй ся о мене! — сказавъ Максимъ. Я вже придумавъ, що маю робити. Иди и помагай нашимъ, и нехай нашь Сторожь помагає вамъ.

 

Щиро попрощавшись зъ Максимомъ, выйшла Мирослава за своимъ батькомъ, щобъ разомъ зъ нимъ выйти зъ монгольккого табору. А Максимъ оставъ ся въ боярскôмъ наметѣ, зъ серцемъ трепечущимъ ôдъ радости, надѣѣ и тревоги.

 

VII.

 

— Що се за стукъ такій въ лѣсѣ? — спытавъ бояринъ своєи доньки, идучи поручь зъ нею черезъ табôръ монгольскій.

 

— Дрова рубаютъ, — ôдповѣла коротко Мирослава.

 

— Та теперь ? въ ночи ?

 

— Заразъ буде день.

 

И справдѣ, ледво сказала се Мирослава, коли въ тôмъ на высокихъ камяныхъ обрывахъ, що стѣною окружади тухольску кôтловину, ту и тамъ замиготѣли искры: се Тухольцѣ кресали огонь и роскладали огнища. Невелика хвиля минула, а вже кругомъ цѣлои долины запалали огнища довгимъ рядомъ, немовь заблискотѣли середъ пôтьмы очи величезныхъ вовкôвъ, що готовили ся скочити въ долину и пожерти монгольску силу. Коло кождого огнища товпами шниряли люде. Цюканє сокиръ роздало ся зъ подвôйною силою.

 

— Що они роблятъ? спытавъ бояринъ доньки.

 

— Дерево обтѣсуютъ.

 

— На що?

 

— Прійдешь, то и побачишь.

 

Они ишли далѣ черезъ табôръ. Денеде варта зупиняла ихъ — приходилось показувати начальницки̂ знаки, щобъ пропустила. Вартови̂ дивили ся зъ тревогою на огнища, будили своихъ начальникôвъ, але ти̂, видячи, що Тухольцѣ держатъ ся спокôйно, велѣли имъ не робити крику, а тôлько мати ся на осторозѣ. Що позапалювали такъ много огнѣвъ, се ще и лѣпше для Монголôвъ — не зроблятъ скрытого нападу. Можна спати спокôйно, доки ти̂ огнѣ горятъ, бо и такъ завтра трудъ чекає великій.

 

А Тугаръ Вовкъ зъ дочкою вже и минули табôръ и перейшовши на широкій кусень поля, дôйшли до стрôмкои камянои стѣны. Довго ходили они, шукаючи стежки пôдъ гору, поки въ кôнци мѣжь корчами та папоротями не ôдшукала єи Мирослава. Зъ трудомъ почали обоє дерти ся въ гору.

 

— Кто иде ? — крикнули въ горѣ голосы ôдъ огвища.

 

— Свои ! — сказала Мирослава.

 

— Що за свои ? — скрикнули Тухольцѣ, заступивши стежку. Живо пôзнали Мирославу, що ишла передомъ.

 

— А за тобою кто ?

 

— Мôй батько. Бегадиръ монгольскій выславъ єго для мирныхъ переговорôвъ зъ нашими старцями.

 

— До якого бѣса намъ переговорôвъ ? Кобы борзо сонѣчко на небо, не такъ мы зъ ними переговоримо ся.

 

— Отъ, яки̂ вы смѣли̂ ! — сказавъ усмѣхаючись Тугаръ Воккъ. — Ну, ну, до такои радости не довго ждати. Та тôлько не знати, чи вашимъ матерямъ се буде така радôсть, видѣти ваши̂ головы на монгольскихъ списахъ!

 

— Цуръ твоєму слову, вороне! — скрикнули Тухольцѣ, обступаючи боярина.

 

— Ну, ну, — задобрювавъ ихъ Тугаръ Вовкъ, — я-жь не бажаю вамъ того, а тôлько кажу, що се не було-бъ добре. И власне, щобъ васъ ухоронити ôдъ такои долѣ, я и хотѣвбы переговорити зъ вашими старыми. Бо жаль менѣ васъ, молоди̂, нерозважни̂ дѣти! Вы готови̂ ити слѣпо на смерть, не пытаючи, чи буде зъ того кому якій хосенъ, чи єѣ. Але стари̂ повинни̂ розважити.

 

Такъ гуторячи, бояринъ наблизивъ ся до огнища, при котрôмъ майстры обтѣсували дерево, други̂ въ обтесаныхъ уже стовпкахъ довбали дѣры, инши̂ бортили борты та притѣсували чопы.

 

Що се вы робите ? — спытавъ бояринъ майстрôвъ.

 

— Згадай, коли мудрый! — ôдповѣли ти̂ зъ насмѣшкою, збиваючи пообтѣсуване дерево до купы въ видѣ ворôтъ зъ сильными поперечниками и звязуючи пару такихъ ворôтъ горою и сподомъ подовжными платвами зъ грубого делиня. Бояринъ зирнувъ и ажь руками объ полы вдаривъ ся.

 

— Метавка! — скрикнувъ ôнъ. Хлопы, а васъ кто научивъ робити таку посуду?

 

— Були таки̂, що насъ научили, — ôдказали майстры и приняли ся зъ сильного букового пня вытѣсувати щось на подобу величезнои ложки, котра держакомъ мала бути встромлена въ грубу, сильно скручену линву, напяту мѣжь стовпками передныхъ воротець и скручувану чимъ разъ сильнѣйше при помочи двохъ корбъ, приробленыхъ до стовпкôвъ. А въ широку жолобину на другôмъ кôнци мало вкладати ся камѣнє; пружнôсть скрученои линвы мала кидати те камѣнє зъ ложки далеко на Монголôвъ.

 

Тугаръ Вовкъ озирнувъ ся кругомъ: коло кождого огнища майстры— (а въ Тухольщинѣ кождый мужикъ бувъ майстеръ) — ладили таку саму посудину, а молодцѣ, жѣнки и дѣти крутили линвы.

 

— Ну, жарко прійдесь нашимъ Монголамъ пôдъ такими посудинами здобувати собѣ выхôдъ изъ сеи ямы! — подумавъ Тугаръ Вовкъ, идучи зъ донькою дальше въ лѣсъ, убитою дорôжкою, до поляны, середъ котрои горѣло велике огнище, кругъ котрого сидѣла згромаджена рада тухольскихъ старцѣвъ.

 

— Мирославо, — сказавъ по хвилевôй мовчанцѣ Тугаръ Вовкъ, — чи се ты научила ихъ робити метавки?

 

— Я, — ôдповѣла Мирослава и пильно поглядѣла на батька, надѣючись выбуху єго гнѣву. Але нѣ! По лици боярина перемигнувъ выразъ якогось вдоволеня. '

 

— Добре, доню! — сказавъ ôнъ коротко.

 

Мирослава здивувалась, не знаючи, що значитъ тота змѣна въ успособленю єи батька, не знаючи, що вѣра єи батька въ щасливу удачу монгольского походу, а тымъ бôльше въ додержанє монгольскихъ обѣцянокъ, дуже вже похитала ся и що бояринъ въ такôмъ разѣ зъ конечности мусѣвъ чѣпати ся громады, и поступокъ доньки бувъ єму въ тôмъ пожаданою опорою.

 

Наблизились уже до поляны, на котрôй всю нôчь сидѣли безсонни̂, радою заняти̂ старцѣ тухольски̂. Була се обширна поляна, похилена троха на полудень, а ôдъ пôвночи замкнута стрôмкою скалою мягкого карпатского лупаку. Величезни̂ смереки окружали поляну въ пôвъокругъ ôдъ сходу, полудня и заходу, такъ що сонце тôлько на найвысшôмъ вершку полудневого стояня могло до неи зазирнути. Поляна була давно колись вся вымощена камяными плытами, котри̂ теперь поросли мягкимъ руномъ моху та корчами чепѣргатои папороти. Тôлько одна стежка черезъ середину къ скалѣ була протоптана и вела до обширнои въ скалѣ выкутои яскинѣ въ видѣ склепу, зовсѣмъ отвертого на полуднє. Стѣны склепу стояли сѣри̂, безъ нѣякои оздобы, сподомъ були въ камени выкути̂ фрамуги и заглубины, въ котрыхъ камѣнь бувъ червоный, перепаленый, а на огнищахъ видни̂ ще були слѣды огню; тôлько стеля мала на собѣ одну-однѣсеньку оздобу, выковану зъ каменя выпуклясту пôвкулю, за-вбôльшки въ добрый хлѣбъ, оковану блискучою золотою бляхою.

 

Се була давна контина тухольска, де дѣды теперѣшного поколѣня засылали свои молитвы найвысшому творцеви житя, Дажбогови-Сонцю, котрого образъ означала на стелѣ выкута золота пôвкуля. Хоть христіяньски̂ монахи давненько вже охрестили були тухольскій нарôдъ, то все таки ôнъ черезъ довги̂ поколѣня, молячись въ корчиньскôй церквѣ христіяньскому Богу, не покидавъ и своихъ прадѣдôвскихъ богôвъ, и дорога до „яснои поляны“ нѣколи не заростала, вѣчный огонь середъ поляны нѣколи не вгасавъ—(ôдти и назва єи „ясна поляна“)— а и передъ невеличкими боковыми олтарями Лады и Дѣда частенько куривъ ся пахущій яловець и трѣпотались рѣзани̂ имъ въ жертву голубы — даръ тухольскихъ дѣвчатъ и парубкôвъ. Але звôльна народъ забувавъ про давныхъ богôвъ, священики надзирали острѣйше за тымъ, щобы люде не молились по давному, молодѣжь перестала приносити дары Ладѣ и Дѣдови, дѣти выростали, не чувши нѣчого о давныхъ богахъ и давныхъ звычаяхъ, тôлько мѣжь старцями денеде хоронились ще останки давнои, вольнои, чисто громадскои религіи, котра дозволяла кождôй громадѣ мати свого окремого бога (якъ Тухля мала свого Сторожа), котра не лякала людей карами и муками по смерти, але найбôльшою карою уважала именно саму смерть, смерть тѣла и душѣ, для людей неправедныхъ. Нова религія, зроджена далеко на сходѣ, запанувала и на нашôй земли, а радше змѣшалась зъ нашою давною религією, и тôлько те змѣшанє дало ѣй можнôсть сумирно зжити ся зъ поглядами народа. Вымирали звôльна старцѣ, тямущи̂ давнои вѣры, а хочь деяки̂ и жили ще, то вже не смѣли вызнавати єи отверто, не смѣли научати ѣй молоде поколѣнє, але жили собѣ самотно, ховаючи свою вѣру въ серци, зъ тымъ сумнымъ переконанємъ, що разомъ зъ ними и она ступитъ до гробу.

 

Однымъ зъ послѣдныхъ прихильникôвъ старои вѣры на нашôй Руси бувъ Захаръ Беркутъ. И диво дивне! прихильнôсть тоту ôнъ вынѣсъ изъ Скитского монастиря, ôдъ старого монаха Акинтія. Чи старый дивовижный лѣкарь случайно тôлько росповѣдавъ свому ученикови о давнôй вѣрѣ, такъ близькôй до природы и єи силъ, чи може и серце єго бôльше потягало до тои вѣры въ противенствѣ до строгого византійского христіянства, досыть, що въ побыту при старôмъ монасѣ Захаръ вынѣсъ велику прихильнôсть до старои вѣры и поклявъ ся бути ѣй до смерти вѣрнымъ. Въ своѣй Тухли знавъ ôнъ про „ясну поляну", на котрôй давно вже погасъ вѣчный огонь и не куривъ ся пахущій яловець, и котру корчиньски̂ священики окричали мѣсцемъ заклятымъ и нечистымъ. Та хочь якъ опущена була ясна поляна, то все таки доси нѣкто не посмѣвъ дôткнути ся образу Сонця, т. є. золотои бляхи, котрою ôнъ бувъ окованый, и той золотый образъ все ще яснѣвъ середъ стелѣ контины, дожидаючи лучѣвъ полуденного сонця, щобы въ нихъ розжеврѣти ся тысячами искоръ. По добрôй воли принявъ на себе Захаръ Беркутъ доглядъ старои святынѣ; стежка, що виднѣла ся поперекъ поляны до печеры, протоптана була єго ногами ; кождои весны, вже бôльше якъ черезъ пятдесять лѣтъ, Захаръ выходячи за лѣками, пробувавъ самотно, въ молитвахъ и думахъ, на яснôй полянѣ тыждень, и по кождôмъ такôмъ пробутку вертавъ до села скрѣпленый духомъ, зъ яснѣйшими и чистѣйшими мыслями. Неразъ тодѣ Тухольцѣ зъ своєи долины бачили, якъ понадъ вершки смерекъ, що окружали ясну поляну, вивъ ся синявыми клубочками дымъ запахущого ялôвцю, и говорили до себе: „Се старый старымъ богамъ молитъ ся“. И говорили се безъ насмѣху, безъ ненависти, бо Захаръ, хочь и не научавъ нѣкого старôй вѣрѣ, та за те тымъ пильнѣйше научавъ всѣхъ пошанованю для чужого переконаня и чужои вѣры.

 

Оттутъ то на ясну поляну зôйшлись сеи страшнои ночи тухольски̂ старцѣ. Великій огонь палавъ середъ поляны; таємничо шумѣли стародавни̂ смереки, немовь нагадуючи давни̂ часы; въ ôдблиску огнища яснѣвъ золотый образъ сонця въ яскини кровавымъ блескомъ; въ задумѣ сидѣли старцѣ, слухаючи цюканя сокиръ по лѣсѣ та оповѣдань старого Захара про давну давнину. Дивный якійсь духъ вступивъ нынѣ въ старого. ôнъ, що нѣколи не любивъ говорити о старôй вѣрѣ, нынѣ розговоривъ ся, и то зъ такимъ сердечнымъ жаромъ, въ якимъ говоривъ хиба о найблизшихъ и найдорожшихъ серцю дѣлахъ. Ôнъ оповѣдавъ о дѣлахъ Дажбога и о побѣдахъ Свѣтовида, о тôмъ, якъ три святи̂ голубы, Дажбогъ, Свѣтовидъ и Перунъ, сотворили землю зъ пѣскового зерна, якъ Дажбогъ три дни шукавъ на днѣ безоднѣ, поки найшовъ три зеренця : одно зерно пшеницѣ, друге жита, а трете ячменю, и дарувавъ ихъ першому чоловѣкови, Дѣдови, и єго жѣнцѣ, Ладѣ; якъ Перунъ дарувавъ имъ искру огню, а Свѣтовидъ волосинку, зъ котрои за єго благословенствомъ зробилась корова и пастухъ, котрого назвали Волосомъ. И далѣ розповѣдавъ Захаръ про житє першихъ людей, про велику потопу, ôдъ котрои люде ховали ся въ горахъ и печерахъ, про старыхъ велитôвъ и ихъ царя, тухольского Сторожа, що розгативъ тухольске озеро. Слухали тухольски̂ старцѣ тыхъ оповѣдань, мовь вѣстей про якійсь новый, незнаный свѣтъ; богато такого, що они говорили и спѣвали въ пѣсняхъ не розумѣючи, теперь ставало ясно и въ суцѣльнôмъ звязку передъ ихъ очима, и Захаръ Беркутъ самъ выдавъ ся имъ послѣднымъ изъ тыхъ добрыхъ велитôвъ-сторожѣвъ тухольскихъ, про котрого добри̂ дѣла такъ само оповѣдати собѣ будутъ пôзни̂ поколѣня.

 

Ажь ось захрустѣло сухе гилє на стежцѣ и разомъ выринули зъ лѣсовои пôтьмы Мирослава и Тугаръ Вовкъ. Мирослава прямо наблизила ся до старого Захара, а бояринъ зупинивъ ся близь огнища.

 

— Батьку, — сказала Мирослава до Захара, — я бачила твого сына!

 

— Мого сына? — сказавъ Захаръ, спокôйно, мовь о помершôмъ.

 

— Такъ! При помочи отсего перстеня я пройшла табôръ монгольскій и бачила єго. Маймо надѣю, батьку, що ôнъ швидко буде зновъ на волѣ.

 

— Трудно, доню, трудно! Але кто се прійшовъ ще зъ тобою ?

 

— Се я, старче, — сказавъ выступаючи передъ него Тугаръ Вовкъ, — чи пôзнаєшь мене?

 

— Лице твоє пôзнаю — ты бувъ бояринъ Тугаръ Вовкъ. Що завело тебе до насъ ?

 

— Я прійшовъ до васъ, старцѣ тухольски̂, въ посольствѣ ôдъ великого Бурунды-бегадира, начальника силы монгольскои.

 

— Чогожь хоче ôдъ насъ Бурунда-бегадиръ ? — спытавъ Захаръ.

 

— Бурунда-бегадиръ велитъ сказати вамъ, що сила єго велика и непобѣдима, що дармо вы робите засѣки въ вашихъ вывозахъ, дармо будуєте машины до киданя камѣня, — нѣчимъ вы не врадите проти єго силы.

 

— Видно, що твôй Бурунда починає насъ бояти ся, коли задумавъ насъ лякати. Се добрый знакъ. Говори дальше!

 

— Нѣ, старче, — не слѣдъ тобѣ легковажити слôвъ начальника монгольского. Єго грозьба, то половина кары, а єго кара страшна, якъ кара божа! Слухай же, що велитъ далѣ сказати вамъ Бурунда-бегадиръ моими устами. Цѣль єго походу — край угорскій, дѣдицтво Арпада, що бувъ пôдданникомъ великого Джингисхана, а теперь не хоче признавати єго зверхности. Щобъ укарати непокôрного, выславъ великій Джингисханъ свою силу на захôдъ сонця. Чижь ваша рѣчь спиняти тоту силу въ єи походѣ ? Бурунда-бегадиръ, начальникъ однои части тои силы, бажає по добру розстати ся зъ вами. Въ єго рукахъ є вашь полоняникъ, а твôй сынъ, старче. Отъ що каже ôнъ звѣстити вамъ : розвалѣтъ свои засѣки и пустѣтъ силу монгольску зъ вашои долины, а въ замѣну за те ôнъ готовъ ôддати вамъ вашого полоняника живого и здорового. Розважте добре, якъ користна для васъ ласка Бурунды! Опôръ вашь даремный, — чи сякъ чи такъ, а Монголы розвалятъ ваши̂ засѣки и пôдутъ своєю дорогою. Але они не хотятъ тратити часу въ вашôй долинѣ, не хотять проливати вашои крови и готови̂ ôддати вамъ полоняника за пропускъ. Въ противнôмъ разѣ, розумѣє ся, єго жде неохибна смерть и то середъ страшныхъ мукъ, а васъ жде кровава рѣзанина, въ котрôй помимо всякихъ способôвъ вы мусите бути побити̂. Выбирайтежь, що лѣпше для васъ!

 

Зъ увагою слухали тухольски̂ старцѣ тыхъ слôвъ Тугара Вовка и на деякихъ они справдѣ зробили враженє. Побачивъ се Захаръ и сказавъ:

 

— Чесни̂ братя, чи хочете порадитись по щирости надъ предложенємъ Бурунды, чи може однозгôдно подасте о нѣмъ свôй голосъ?

 

— Порадимось, порадимось! — сказали старцѣ. Тодѣ Захаръ попросивъ Тугара Вовка ôддалити ся на хвилю. Бояринъ гордо ôддаливъ ся въ сопроводѣ своєи доньки.

 

— Захаре, — сказавъ оденъ изъ громадянъ, — ту дѣло йде о житє або смерть твого сына. Чи не лѣпше-бъ намъ ôдступити ôдъ непевного бою и выратувати хлопця ?

 

— Ту дѣло не йде о мого сына, — сказавъ Захаръ твердо. Колибъ о него справдѣ йшло дѣло, то я сказавбы вамъ: я не маю сына, мôй сынъ погибъ въ бою. Але ту дѣло йде о нашихъ сусѣдôвъ, верховинцѣвъ и загôрянъ, котри̂ спустили ся на нашу оборону и теперь мусѣлибъ всѣ, неприготовани̂, погинути ôдъ Монголôвъ. Для того я говорю вамъ: не дбайте про моєго сына, а рѣшайте такъ, якъ бы ôнъ бувъ уже въ гробѣ !

 

— Але все таки, Захаре, боротьба зъ такою силою Монголôвъ непевна.

 

— Ну, то погинемо всѣ до послѣдного въ бою, а тодѣ, по нашихъ трупахъ, нехай собѣ йдутъ, куды хочутъ. Тодѣ принаймѣ мы сповнимо свôй обовязокъ. А теперь робити зъ ними згоду, а ще таку згоду : мѣняти одного хлопця за руину нашихъ сусѣдôвъ, се була-бъ ганьба, була-бъ зрада. Але се ще кто знає, чи боротьба зъ Монголами така непевна. Становище наше сильне, Монголы заперти̂ въ камянôй клѣтцѣ. Зъ малыми стратами мы можемо ôдбивати и найзавзятѣйши̂ ихъ напады. Але що, — и сего не треба буде. Сеи ночи ще мы пустимо на нихъ свого союзника, що проти него нѣяка людска сила не устоитъ ся, будь она и десять разъ сильнѣйша ôдъ монгольскои.

 

— Такъ ты радишь намъ ôдкинути предложенє Бурунды ?

 

— Зовсѣмъ, конечно.

 

— И выдати твого сына на певну загибель ?

 

— Не згадуйте про мого сына! — скрикнувъ болѣзно Захаръ. Кто менѣ въ такôмъ дѣлѣ про него нагадує, той стає въ союзѣ зъ батькôвскимъ серцемъ проти мого розуму. Розумъ каже: ôдкинути згоду! А що серце моє каже, се вже моя рѣчь, и що кому до того !

 

— То нехай буде по твому! — сказали старцѣ. Коли Богъ судивъ єму згинути, то мы проти того нѣчого не урадимо; колижь нѣ, то и такъ ôнъ выратує ся зъ пащѣ лютого ворога.

 

Прикликано боярина, и Захаръ вставъ, щобъ оголосити єму ôдповѣдь громады. Зъ смертельною тревогою въ серци глядѣла на него Мирослава: она бѣдна все ще надѣяла ся, що Тухольцѣ схотятъ выкупити єи Максима.

 

— Розумно, — звѣсна рѣчь : по свому розумно — захвалювавъ ты намъ, боярине, згоду зъ своимъ начальникомъ. Мы и не дивуємось тобѣ : твôй обовязокъ бувъ такъ говорити, у всѣмъ сповнити волю того, кому ты служишь. Послухайже теперь, що на те каже нашь хлопскій, громадскій розумъ. Колибъ дѣло ишло тôлько мѣжь мною а твоимъ бегадиромъ, то я радо ôддавбы єму все, що маю, навѣть свою власну стару голову, за увôльненє сына. Але ты радишь намъ нерôвну замѣну, при котрôй скористати можу тôлько я самъ и мôй рôдъ, але стратити муситъ не тôлько одна громада, а всѣ ти̂ громады, черезъ котри̂ ити муситъ вашь похôдъ. Чи можнажь такъ мѣняти ся? Яка користь верховиньскимъ и загôрнымъ громадамъ зъ мого сына? А выпустивши васъ изъ сеи долины, мы выпустимо згубу на ти̂; сусѣдни̂, зъ нами сполучени̂ громады. Мы зобовязали ся боронити ихъ ôдъ вашого нападу, и на таке наше слово они прислали намъ свою помôчь — пятсотъ добôрныхъ молодцѣвъ. Обовязокъ нашь, вытревати на своѣмъ становищи до послѣднои хвилины, — и такъ мы зробимо. Може бути, що Богъ судивъ вамъ побѣду надъ нами, и въ такôмъ разѣ мы не спинимо васъ; тôлькожь знайте, що ажь по трупѣ послѣдного Тухольця вы зможете выйти зъ сеи долины. Та, кто знає, може побѣда судила ся намъ, а тодѣ знайте и вы, що вôйшовши въ нашу долину, вы всѣ вôйшли въ могилу, що навѣть трупы ваши̂ зъ неи нѣколи вже не выдобудутъ ся. Або мы всѣ погинемо, або вы всѣ — иншого выбору нема. Се наша ôдповѣдь.

 

Лице Захара палало дивнымъ огнемъ при тыхъ грôзныхъ словахъ, такъ що бояринъ, задивившись на того высокого старця зъ простягнутою напередъ рукою, не мôгъ здобути ся на нѣяку ôдповѣдь. Ôнъ бачивъ, що ту дарма всяка дальша балаканка, — тожь мовчки ôдвернувъ ся и пôшовъ назадъ въ свôй бôкъ. Мертва мовчанка стояла въ зборѣ, — тôлько огонь трѣщавъ та роздавало ся невпинне цюканє сокиръ, майструючихъ убійчи̂ прилады на Монголôвъ.

 

— Тату! — скрикнула наразъ болющимъ голосомъ Мирослава, — тату, верни ся ! — И она побѣгла за нимъи, хопила єго за руку: дитиняча любовь ще разъ заговорила въ єи серцю могучимъ, незаглушимымъ голосомъ— Верни ся, таточку! Остань ся ту, мѣжь своими людьми ! Стань мѣжь ними до бою зъ наѣздниками, якъбратъ обôчь братôвъ, — а они простятъ тобѣ все минувше! А тамъ — чого тамъ можешь надѣяти ся? Они зрадятъ тебе, упоятъ обѣцянками и зарѣжутъ! Таточку, не йди бôльше мѣжь Монголôвъ, — тамъ смерть тебе чекає!

 

Бояринъ очевидно завагувавъ ся — але лишь на хвилю. Ôдтакъ притисъ Мирославу до груди и сказавъ стиха, на-пôвъ строго, а на-пôвъ ласкаво:

 

— Дурна дѣвчино, — не пора ще менѣ! Ще не вся надѣя у Монголôвъ пропала. Треба користати зъ того, що въ рукахъ. Але колибъ тамъ не повело ся...

 

— Нѣ, таточку, — прошептала крôвь слёзы Мирослава, — покинь таки̂ думки! Кто знає, може тодѣ за пôзно буде!

 

— Не бôйсь, не буде за пôзно. Оставай ся ту и братай ся, про мене, зъ Тухольцями,— а я мушу йти тамъ. Не забувай, дѣвчино, що тамъ — — той твôй Максимъ, и кто знає, може мы оденъ другому на що пригодимось. Бувай здорова!

 

Тугаръ Вовкъ щезъ въ перелѣску, спѣшачи стежкою до огнища надъ обрывомъ, щобъ долѣ нимъ вôйти до монгольского табору. При огнищу ôнъ ще оглянувъ майже готову вже метавку, потрѣбувавъ линву и похитавши головою сказавъ: „Слаба“, а за тымъ, проводженый тухольскою вартою, спустивъ ся вузкою, скôсною стежкою въ долину.

 

Мѣжь тымъ на яснôй полянѣ було тихо, важко, сумно, немовь отсе посередъ збору лежавъ дорогій всѣмъ мертвець. Тôлько Мирослава хлипала голосно, утираючи рѣсни̂ слёзы, що котились по єи лици. Вкôнци она зблизилась до Захара и сказала:

 

— Батьку, що вы зробили ?

 

— Те, що мусѣвъ зробити. Инакше булобъ нечесно, — ôдповѣвъ Захаръ.

 

— Але вашь сынъ, вашь сынъ! що зъ нимъ буде?

 

— Що Богъ дасть, доню. Та годѣ, не плачь! Пора намъ думати о дѣлѣ. Отъ уже Вôзъ до заходу клонитъ ся и готуры голосятъ въ гущавѣ, — ранокъ зближає ся. Ану, громадяне, ходѣмо брати ся до обороны, нѣ, до нападу, до послѣднои боротьбы зъ наѣздниками! Тямте, яку я ôдповѣдь передавъ имъ! Ходѣмъ, най нѣкто не остає ся! И стари̂ и мали̂, кожде придасть ся. Покажѣмо тымъ дикарямъ, що може громада!

 

Зъ гомономъ повставали стари̂ Тухольцѣ и повалили зъ яснои поляны надъ обрывы, оглядати дѣло майстрôвъ, машины-метавки. Машины майже всюды вже стояли готови̂, грубо збити̂ зъ сырого, грубого дерева, позверчувани̂ и позбивани̂ кôлками, алежь и роблени̂ не на-въ-мôць, а про хвилеву потребу. Та не до огляданя завзывавъ громадянъ Захаръ. На хвилю тôлько они спиняли ся коло машинъ, а ôдтакъ купками Йшли чимъ разъ далѣ понадъ кручею, долѣ долиною, ажь до того мѣсця, де тухольскій потôкъ тѣсниною выплывавъ зъ долины и де край него стоявъ величезный камяный стовпъ, чотырогранный, грубый и нахиленый надъ потокомъ, званый тухольскимъ Сторожемъ. Туды за проводомъ Захара и Мирославы спѣшила вся тухольска громада: молодцѣ несли на плечехъ довги̂, груби̂ ялицѣ и драбины, дѣвчата величезни̂ вѣнцѣ зъ листя и смерекового галузя, старши̂ несли довги̂ звитки шнурôвъ и линвôвъ. Огнѣ въ тôй сторонѣ погашено, щобъ ворогъ передъ часомъ не доглянувъ, що тутъ робитъ ся. Звôльна, осторожно, безъ шуму, мовь тиха вода, почала крутыми стежками долѣвъ обрывомъ громада спускати ся въ долину. Попереду сильный ôдрядъ оружнои молодѣжи, котрый лавою въ три ряды ставъ въ долинѣ, лицемъ зверненый до монгольского табору, може о якихъ тысячу крокôвъ ôдси ôддаленого. Далѣ пôшли молодцѣ зъ драбинами, шнурами и ялицями: драбины приставлено до обрывôвъ и по нихъ легенько зсунено ялицѣ въ долину. Дѣвчата передали свои вѣнцѣ молодцямъ — имъ не слѣдъ було сходити въ долину, де кождои хвилѣ мôгъ напасти ворогъ. На послѣдку посходили до долу и стари̂ зъ Захаромъ Беркутомъ и оглянувши становище оружныхъ и всѣ прилады, поспѣшили идъ тѣснинѣ, крôзь котру зъ шумомъ котивъ до долу свои чисти̂ филѣ тухольскій потôкъ.

 

Захаръ зупинивъ ся передъ Сторожемъ и пильно почавъ дивити ся на него. Тихо було докола. Захаръ моливъ ся:

 

— Великій нашь Сторожу! Ты, котрого дѣды наши̂ уважали своимъ опѣкуномъ, котрого и мы шанували доси щорôчными празниками! Три разы вже ты, нôчь по ночи, являвъ ся менѣ въ снахъ, немовь то ты падешь и привалюєшь собою мене. Я вѣрю, що ты добрый и ласкавый, и коли ты кличешь мене до себе, то я радуюсь твому зазыву и радо пôду за тобою. Але коли и ты самъ хочешь двигнути ся зъ свого одвѣчного стояня, то розбій, господине, своимъ тягаромъ отсего поганого ворога, дѣтей Мораны, що зновъ нынѣ вкрыли благословенне твоє дѣдицтво, тухольску долину! Зломи другій разъ погану силу, такъ якъ зломивъ єѣ першій разъ, коли могучою рукою розбивъ сесю скальну стѣну и давъ водамъ протоку и дарувавъ людямъ сесю прекрасну долину! Загати єѣ теперь назадъ, нехай згине горда ворожа сила, що теперь знущає ся надъ нами!

 

Въ тôй хвили огниста блискавка зъ полудня къ пôвночи роздерла темне небо и далеко въ горахъ загуркотѣвъ грôмъ.

 

— Такъ, се твôй могучій голосъ! — сказавъ радôсно Захаръ. Ану, дѣти! Послѣдній разъ увѣнчайте сей святый камѣнь !

 

Чотыри молодцѣ по драбинѣ вылѣзли на камѣнь и обвили єго вершокъ зелеными вѣнцями. Зновъ загримѣло въ полудневôй сторонѣ.

 

— Воля єго, дѣти! сказавъ Захаръ, — обвивайте єго шнурами! А вы, живо до рыскалѣвъ! пôдкопуйте єго зъ долу, пôдкладайте пôдоймы! Живо, дѣти, живо !

 

Тихо, безъ стуку працювали десятки рукъ коло Сторожа. Зъ горы єго обкручувано линвами и шнурами, зъ долу пôдкопувано єго насаду, и въ шпару, що показала ся недалеко пôдъ землею, вкладано скосомъ ялицѣ, що мали служити за пôдоймы для обаленя каменя поперекъ тѣснины. Швидко справни̂ молодцѣ зробили всѣ потрѣбни̂ приготованя, поôднимали драбины, попôдкладали грубе камѣнє пôдъ пôдоймы.

 

— Берѣтъ ся за линвы, всѣ, кто може досягнути! За пôдоймы, хлопцѣ! росказувавъ Захаръ, и ôдъ разу сотнѣ рукъ пріймили ся за дѣло.

 

— Далѣ, дружною силою! крикнувъ Захаръ. Тягнѣтъ ! тиснѣтъ !

 

Ухнувъ народъ зъ натуги, затрѣщали груби̂ пôдоймы, але камѣнь и не похитнувъ ся.

 

— Ще разъ! дужше натискайте! — кричавъ Захаръ и самъ принявъ ся за линву. Захитавъ ся величезный камѣнь.

 

— Рушаєсь! рушаєсь! подався! закричавъ радôсно народъ.

 

— Ще разъ напирайте, зъ всеи силы!

 

Ще разъ ухнувъ народъ — и разомъ звôльнѣло напруженє шнурôвъ, величезный камѣнь рушивъ ся зъ своєи посады и хвилю похитнувшись въ воздусѣ, зъ страшеннымъ глухимъ ломотомъ поваливъ ся до долу, поперекъ потока и тѣснины. Застогнала и затрясла ся тухольска долина ôдъ страшного удару, далеко перловыми краплями бризнула вода потока и радôснымъ, голоснымъ крикомъ наповнили воздухъ Тухольцѣ. Ворухнула ся въ своѣмъ таборѣ сонна монгольска сила, заверещали вартови̂, загомонѣли начальники, забрязчала збруя, але за хвилю все утихло. Монголы надѣялись нападу и стояли готови̂ до обороны, але Тухольцѣ и не думали нападати на нихъ. Они зовсѣмъ иншій нападъ выконували.

 

Захаръ живо, мовь молодець, оглянувъ положенє обаленого каменя. Камѣнь упавъ такъ добре, немовь ôдъ вѣку сюда бувъ припасованый. Острыми кôнцями ôнъ позапинавъ ся за выстаючи̂ роги обрывôвъ, творячихъ тѣснину, а цѣлою своєю масою мостомъ лягъ поперекъ потока. Правда, воды потока ôнъ собою не загативъ, бо тота плыла глубшимъ корытомъ, — але ось уже тухольски̂ молодцѣ двигали на друкахъ велики̂ плыты, а други̂ вычищували дно потока ôдъ намулу и круглого камѣня, щобъ зовсѣмъ цѣльно замурувати водѣ прохôдъ. А други̂ зновъ мурували зъ другого боку, поза каменемъ, въ тѣснинѣ, выводячи такимъ способомъ зъ найгрубшого камѣня стѣну зъ на яки̂ два сяжнѣ за-грубшки ôдъ однои стѣны тѣснины до другои. Тота стѣна, а ще зъ величезнымъ Сторожемъ въ своѣй основѣ, могла безпечно оперти ся хочбы и найсильнѣйшому напорови воды.

 

— Живо, дѣти, живо! заохочувавъ Захаръ, стоячи надъ потокомъ и допомогаючи то своєю радою то руками до роботы. Затыкайте, замуровуйте потôкъ, поки ще вода не прибула. Въ горахъ знать дощѣ впали велики̂, живо прибуде повѣнь, а тодѣ трудне бы було наше дѣло. А стѣну вывести треба рôвно зъ отсими обрывами за-ввышки, — побачимо, що вдѣє сила Джингисхана проти силы воды!

 

Робота йшла пудами. Живо потôкъ бувъ зовсѣмъ замурованый. Гнѣвно закрутила ся виромъ на мѣсци спѣнена вода, мовь непонимаючи, по що се єѣ спиняютъ въ бѣгу. Люто плюснула филя за филею о величезный камѣнь, кинулась була пôдгрызати спôдни̂, на днѣ покладени̂ плыты, шукати мѣжь ними проходу, але все було дармо, всюды камѣнь тай камѣнь, щѣльно стисненый и збитый въ одну могучу стѣну. Заклекотѣла вода. Порушила ся у всѣмъ своѣмъ ложищи — и стала, зачудувана, спокôйна на видъ, але зъ гнѣвомъ нуртуючимъ въ єи хрустальнôй глубинѣ. Мовь туръ, готуючись до нападу, стане и голову въ дôлъ похилитъ и роги до землѣ згинає и стишитъ ся, щобъ опôсля разомъ вырватись зъ того приниженого положеня и кинутись зъ цѣлою силою на противника, такъ и непривычна до путъ вода тухольского потока хвилю притишилась, немовь злѣнивѣла, задрѣмала въ плоскихъ своихъ берегахъ, а тымчасомъ набирала силы и смѣлости до нового, рѣшучого нападу, и тôлько стиха перла собою о стѣну, немовь трѣбуючи своихъ плечей, чи не зможе ними ôдсунути кинену ѣй такъ несподѣвано запору. Але нѣ; запора стояла на мѣсци, зимна, гладка, горда въ своѣй неподвижности, непоборима. Пильни̂ руки Тухольцѣвъ разъ-въ-разъ скрѣпляли єѣ, навалюючи камѣнє на камѣнє, плыты на плыты, споюючи ихъ липкою, непромокаючою глиною. Мовь нова, всемогучою волею здвигнена скала, такъ пôднимала ся камѣнна гать все высше и высше пôдъ руками Тухольцѣвъ. Оружни̂ молодцѣ давно вже покинули своє становище въ долинѣ, лицемъ до монгольского табору, и промѣняли луки та топорѣ на дручє и молотки до оббиваня камѣня. Радôсно глядѣвъ Захаръ на ихъ роботу и на ихъ дѣло, въ єго очахъ свѣтила Ся певнôсть побѣды.

 

А въ тôмъ на сходѣ, надъ монгольскимъ таборомъ, кровавою луною розжеврѣли ся хмары. Свитало. Рожеве свѣтло облило высокій шпиль Зелеменя и сыпало ся искрами чимъ разъ низше. Далѣ хмары проступили ся, и звôльна, мовь боязко, выкотило ся сонце на небо и глипнуло на кôнчачихъ свою роботу Тухольцѣвъ. Повенъ щирои радôсти глянувъ Захаръ на схôдъ и простягши руки, проговоривъ пôднесенымъ голосомъ:

 

— Сонце, великій, преясный владарю свѣта! одвѣчный опѣкуне всѣхъ добрыхъ и чистыхъ душею! Зглянь ся на насъ! Бачь, мы нападени̂ дикимъ ворогомъ, що понищивъ наши̂ хаты, зруйнувавъ нашь край, порѣзавъ тысячѣ нашого народу. Въ твоѣмъ имени стали мы зъ нимъ до смертельного бою и твоимъ свѣтломъ клинемось, що не уступимо до послѣднои хвилѣ, до послѣдного ôддыху нашого. Поможи намъ въ тôмъ страшнôмъ бою! Дай намъ твердôсть и вмѣлôсть и згоду! Дай намъ не злякати ся ихъ многоты и вѣрити въ свою силу! Дай намъ дружностю и згодою и розумомъ побѣдити нищителѣвъ! Сонце, я поклоняюсь тобѣ, якъ дѣды наши̂ тобѣ поклоняли ся, и молюсь до тебе всѣмъ серцемъ: дай намъ побѣдити!

 

Ôнъ замовкъ. Слова єго горячи̂, могучи̂ тремтѣли єѣ свѣжôмъ раннôмъ воздусѣ. Слухали ихъ не тôлько Тухольцѣ. Слухали ихъ горы и подавали собѣ ихъ ôдгомонъ ôдъ плаю до плаю. Слухала ихъ сперта филя потока и мовь надумавшись покинула бити собою о камяну гать, а повернула ся въ задъ.

 

VIII.

 

Поки бояринъ вернувъ ся зъ свого невдалого посольства, Максимъ сидѣвъ въ єго шатрѣ и прислухувавъ ся та думавъ, що єму робити. Коротка стрѣча зъ Мирославою була свѣтлою хвилею середъ пôтьмы єго невольництва. Єи слова, єи поглядъ, дотыкъ єи рукъ и єи вѣсти, все то немовь вырвало єго зъ темного гробу, повернуло єму житє. Ôнъ чувъ, якъ вертала єго давна смѣлôсть и надѣя. Спокôйно, але зъ ясными думками дожидавъ ся ôнъ боярина.

 

— Такъ ты ту ? — скрикнувъ бояринъ, вступаючи въ наметъ. Бѣдный хлопче, дармо я старавъ ся о твоє увôльненє. Завзятый твôй старый! Хочь сивый, а дитина.

 

— А хибажь я не казавъ тобѣ, боярине, що дарме твоє старанє? — ôдповѣвъ Максимъ. Ну, але щожь таке сказавъ мôй батько ?

 

— Казавъ, що будутъ бити ся до послѣдного доху, тай годѣ! Або мы, каже, всѣ поляжемо, або вы.

 

— Мôй батько не на вѣтеръ говоритъ, боярине. Ôнъ звыкъ добре передумати, закимъ що говоритъ.

 

— Вже я то бачу, що ôнъ хочь потроха, а правду каже! сказавъ неохôтно бояринъ. Але що дѣяти? Все таки боротьба Тухольцѣвъ зъ Монголами — нерôвна боротьба. Сила солому зломитъ, що кажи, то кажи!

 

— Ехъ, боярине! є способы и на силу! — ôдказавъ Максимъ.

 

— Ну, ну, бачивъ я ихъ способы! Моя дочка, запалена голова — вы очарували єѣ, то певна рѣчь — навчила ихъ робити метавки. Будемъ ту мати градокъ камѣня завтра, але не дуже шкôдливый градокъ, бо не умѣли добре выплести шнуровыхъ пружинъ.

 

— А крôмъ метавокъ, думаєшь, не маютъ иншого способу ?

 

— Не знаю. Бачитъ ся, нема. Впрочѣмъ недовго и ждати, рано побачимо. Тôлько лихо моє зъ Бурундою; конче налягає: шукай тай шукай способу, щобъ завтра рано вывести насъ ôдти безъ бою и безъ страты часу. А ту Тухольцѣ уперли ся, мовь цапы рогами. Але що менѣ зробятъ ? Якъ не можь, то не можь !

 

— Нѣ, боярине, такъ не кажи! Поки що, ты все таки въ монгольскихъ рукахъ такъ само, якъ я. Мусишь волити ихъ волю.

 

— Але щожь я имъ вдѣю ?

 

— Я може мôгбы тобѣ стати въ пригодѣ, боярине. Я вдячный тобѣ за твоє нынѣшне милосердє надо мною. Коли хочешь, то я послужу тобѣ нынѣ.

 

— Ты? менѣ? — скрикнувъ здивованый бояринъ. Щожь ты можешь зробити для мене ?

 

— Я знаю стежку зъ сеи кôтловины, беспечну, а скрыту, о котрôй не знає нѣкто въ Тухли окрôмъ мого батька и мене. Стежки тои не пильнуютъ. Туды можна вывести ôддѣлъ Монголôвъ на верхъ и обсадити ними вывôзъ, а тодѣ легка рѣчь буде розвалити засѣки и выйти зъ сеи долины.

 

Бояринъ стоявъ, мовь остовпѣлый передъ Максимомъ, ушамъ своимъ вѣры не нявъ. Невжежь се може бути ? блиснуло въ єго головѣ, и зновъ потемнѣло, и щось защемѣло въ єго серци. Хоть и якъ до недавна ôнъ ворогувавъ на Максима, то все таки єму подобала ся єго рицарска твердôсть и незломнôсть, тожь теперь, коли почувъ таки̂ Максимови̂ слова, єму здавало ся, що въ єго серци рве ся щось глубоке и святе, рве ся послѣдне пасмо вѣры въ чеснôсть и постôйнôсть людей.

 

— Хлопче, — скрикнувъ ôнъ, — що се ты говоришь ? Ты мавбы хотѣти зробити щось подôбного ?

 

— А щожь, боярине, — сказавъ на-пôвъ сумно, а на-пôвъ насмѣшливо Максимъ, — самъ же ты сказавъ, що сила солому ломитъ.

 

— Але ты, ты, що недавно ще присягавъ ся, що „волю, мовлявъ, умерти, нѣжь подати ся на зраду“?

 

— Що дѣяти, — сказавъ зновъ такъ само Максимъ, — якъ не можь додержати присяги, то не можь!

 

— И ты, зъ такою податливою натурою, смѣєшь думати, що моя дочка тебе буде любити ? — скрикнувъ гнѣвно бояринъ.

 

— Боярине, — ôдказавъ рѣзко Максимъ,— не згадуй про ню!

 

— А видишь, якъ тебе се вкололо! — сказавъ бояринъ, — видно, що я правду кажу.

 

— Кто знає, боярине, кто знає! У насъ воєнный часъ, вôйна учитъ всякои штуки. А що, якъ бы — —

 

— Якъ бы що? Чомъ ты кажешь? — скрикнувъ Тугаръ Вовкъ:

 

— Нѣчого, нѣчого! Я, тôлько ще разъ пытаю ся тебе: чи пріймаєшь моє предложенє ?

 

— Але чи направду ты думаєшь вести Монголôвъ проти своихъ Тухольцѣвъ?

 

— Направду, коли тôлько буде можна...

 

— Якъ то, коли буде можна ? То значитъ, коли стежка не буде пильнована ?

 

— Нѣ. Я за те ручу, що стежка не буде пильнована и що пройдемъ нею въ бѣлый день незамѣчени̂, тôлько не буде якои другои перешкоды.

 

— А якажь бы могла бути ?

 

— Я... не знаю...

 

— Коли такъ, то нѣчого и пеняти довго. Ходѣмъ до Бурунды!

 

— Иди самъ, боярине, и скажи єму, що я отсе тобѣ сказавъ. Про можливу перешкоду не потребуєшь згадувати, бо я ще разъ ручу тобѣ, що анѣ Тухольцѣ, анѣ нѣяки̂ други̂ збройни̂ люде намъ не перешкодятъ, а инши̂ перешкоды чей не злякаютъ вашихъ смѣльчакôвъ.

 

— Нехай и такъ, — сказавъ Тугаръ Вовкъ.

 

— И проси єго, щобъ велѣвъ розковати мене, бо въ тыхъ ланцухахъ годѣ менѣ буде.

 

— Се розумѣє ся само собою! сказавъ бояринъ и пôшовъ, всяко мѣркуючи по дорозѣ.

 

Яки̂ тревожни̂, яки̂ страшни̂, пекольни̂ хвилѣ перебувавъ Максимъ за той часъ, поки бояринъ пôшовъ звѣщати Бурунду о єго намѣрѣ. Схопивши голову въ руки, сидѣвъ ôнъ въ страшнôй непевности, ловивъ ухомъ всякій найлекшій шелестъ, немовь ждавъ приходу когось найдорожшого єго серцю. ôнъ тремтѣвъ весь, немовь въ лихорадцѣ, и сѣкъ зубами, мовь на морозѣ. Але хвилѣ текли такъ тихо, спокôйно, лѣниво и кожда зъ нихъ мовь острыми кôгтями медвежими впивала ся въ єго серце. А коли такъ не стане ся, якъ казала Мирослава, и бояринъ почне налягати, щобъ сповнявъ свою обѣцянку ? Ну, звѣсна рѣчь, смерти єму не уйти, на смерть ôнъ готовъ ôдъ давна, — але умирати, не додержавши слова чоловѣкови, котрый на те слово поклавъ ся, котрого будучнôсть, може и житє лежитъ на тôмъ словѣ, — умирати зрадникомъ хочбы тôлько въ очехъ зрадника— се страшно, се мука, се гôрше самои смерти. Але и сама смерть була єму теперь, пôсля звиданя въ Мирославою, далеко страшнѣйша, далеко ненависнѣйша, нѣжь передъ годиною, нѣжь тодѣ, коли ôнъ сидѣвъ середъ улицѣ и недвижно глядѣвъ на пожаръ рôднои хаты, дусячи ся дымомъ того пожару... Але що се такого ? Въ тôй хвили задрожала земля, и страшенный лоскôтъ потрясъ воздухомъ. Гамôръ знявъ ся въ таборѣ, крикъ, брязкъ оружя —що се такого сталося? Максимъ зôрвавъ ся на рôвни̂ ноги и сплеснувъ въ долонѣ, ажь забрязчали єго пута. Радôсть, радôсть! Се Тухольцѣ працюютъ ! Се они будуютъ тоту заваду, котра спинитъ Монголôвъ, не дасть єму бути зрадникомъ! Теперь єму можна и умерти спокôйно, бо ôнъ навѣть ворогови не зломитъ свого слова! Серце єго билось живо, голосно,— ôнъ не мôгъ высидѣти на мѣсци, але почавъ ходити по наметѣ. Гамôръ въ таборѣ почавъ стихати, и въ тôй хвили вбѣгъ бояринъ до намету. Лице єго яснѣло радôстю и вдоволенємъ.

 

— Хлопче, — сказавъ ôнъ живо, — дуже въ пору прійшло твоє предложенє! Оно уратувало мене зъ великои бѣды. Ты чувъ той гукъ ? Хитри̂ твои Тухольцѣ: роблятъ засѣки и позадъ насъ. Живо ходи до начальника, ôнъ уже збирає ôддѣлъ, що має йти зъ тобою! Намъ треба швидко выдобути ся ôдси,—ту небезпечно!

 

Мовь остри̂ ножѣ вразили въ серце Максима ти̂ слова. Будь, що будь, а єму треба було припôзнити похôдъ ажь до тои хвилѣ, коли ôнъ стане ся неможливымъ.

 

— А се ôдъ коли, боярине, вы почали лякати ся хлопски̂хъ засѣкôвъ ? Я не думаю, щобъ такъ нагло яке небезпеченьство грозило Монголамъ. Нехай собѣ бавлятъ ся засѣками, — живо мы зженємъ ихъ зъ нихъ. А квапитись намъ нѣщо, бо и такъ, бачишь, ще не розвиднѣло ся. А поки зовсѣмъ не видно ся, поти и выходу, про котрый кажу, не найдемъ.

 

— Але щожь се за выхôдъ такій, що тôлько въ день можна єго найти?

 

— Слухай, боярине, що за выхôдъ. Въ нашôмъ огородѣ, въ однôмъ мѣсци пôдъ верствою землѣ, лежитъ велика плыта. Треба вынайти се мѣсце, ôдкопати и ôдвалити плыту, а тодѣ вôйдемо до тѣсного, помѣжь скалы пôдземни̂ проробленого хôдника, котрый выведе насъ ажь на гору, просто на ясну поляну, тамъ, де ты недавно бачивъ батька мого.

 

— Ну, чогожь ту чекати ? Ходѣмъ заразъ и шукаймо! скрикнувъ бояринъ.

 

— Добре ты мовишь, боярине, тôлько одно забувъ, що село згорѣло, плоты и будынки наши̂ погорѣли, знакъ, котрый означавъ те мѣсце, такожь згорѣвъ, такъ що на-потемки я нѣякимъ свѣтомъ не найду єго. Тай ще разъ кажу, чого квапити ся, коли хôдъ нашь безпечный и середъ бѣлого дня ?

 

— Га, нехай буде и по твому, — сказавъ въ кôнци бояринъ. Иду звѣстити се Бурундѣ, и сейчасъ пришлю такихъ, що розкуютъ тебе. Тôлько, небоже, ты все таки останешь ся пôдъ вартою, бо, скажу тобѣ правду, анѣ Бурунда анѣ я не довѣряємо тобѣ, и скоро бы показало ся, що ты зводишь насъ, то будь певный, що смерти не минешь.

 

— Я се давно знаю, боярине! — сказавъ безпечно Максимъ.

 

Зновъ выйшовъ бояринъ, и швидко опôсля вôйшли два монгольски̂ ковалѣ, котри̂ розкували Максима и зняли зъ него тяжки̂ ланцухи. Мовь на свѣтъ народивъ ся, такимъ легкимъ почувъ себе Максимъ, позбувшись тыхъ зелѣзныхъ тягарôвъ, що близько добу втискали ся єму не тôлько въ тѣло, але немовбы ажь въ душу. Зъ легкимъ серцемъ и повный надѣѣ ôнъ пôшовъ пôдъ проводомъ Монголôвъ передъ наметъ Бурунды. Бурунда змѣривъ єго ôдъ нôгъ до головы своими грôзными, дикими очима, и сказавъ черезъ товмача, котру то услугу сповнявъ для обохъ Тугаръ Вовкъ :

 

— Рабе, — сказавъ Бурунда, — я чувъ, що ты знаєшь выхôдъ изъ сеи долины ?

 

— Знаю, — ôдказавъ Максимъ.

 

— И готовъ показати єго намъ ?

 

— Готовъ.

 

— Якои платы за те надѣєшь ся ?

 

— Нѣякои.

 

— Для чогожь се робишь ?

 

— Зъ доброи волѣ.

 

— Де є сей выхôдъ?

 

— Въ городѣ мого батька.

 

— Можешь заразъ найти єго ?

 

— Не можу. Все тамъ погорѣло, а выхôдъ грубо прикопаный землею. Коли розвиднитъ ся, — найду.

 

— Отсежь розвиднюєсь. Иди и шукай ! И слухай, що тобѣ скажу. Коли правду говоришь, коли найдешь выхôдъ, то будешь свобôдный, ще й дары одержишь. Колижь манишь насъ пустыми словами, то згинешь въ страшныхъ мукахъ.

 

— Покладаюсь на слово твоє, великій бегадире, — сказавъ Максимъ, — покладайсь и ты на моє слово !

 

— Идижь и шукай выходу. Ось тобѣ помôчь! Я самъ иду зъ тобою.

 

Якъ повôльно, оглядно йшовъ Максимъ! Якъ старанно обзиравъ кождый куточокъ, кождый камѣнчикъ, немовь стараючись прикликати собѣ въ тямку положенє мѣсцевости, змѣнене вчерашнымъ пожаромъ. Хочь до огороду єго батька було ще далеко, то ôнъ кôлька разôвъ зупинявъ ся, прилягавъ до землѣ, стукавъ, шпортавъ, а все позиравъ ся напередъ себе, идъ потокови, ôдки мала прійти для него помôчь. Слимаковымъ ходомъ поступавъ ôддѣлъ напередъ, — вже Бурунда почавъ нетерпити ся.

 

— Не гнѣвай ся, великій бегадире, — сказавъ Максимъ. Вчерашный пожаръ загладивъ всѣ слѣды людского житя на тôй долинѣ. Годѣ менѣ ôдъ разу розпôзнати ся. Отъ заразъ и будемо на обôйстю мого батька.

 

Цѣкавымъ окомъ зирнувъ Максимъ на потôкъ. Господи, Тобѣ слава! Береги вже повнѣсѣньки̂ — ще хвиля, а вода розôллє ся по долинѣ ! Ба, понизше села, при тѣснинѣ, вже виднѣли ся широки̂ рѣчки и ставки, червони̂ якъ кровь ôдъ червоности сходячого сонця! Теперь, значитъ ся, можна! Швидко попровадивъ Максимъ Монголôвъ на батькôвъ огородъ, швидко вынайшовъ мѣсце, де земля глухо стугонѣла, а дрожачій зъ нетерпячки Бурунда крикнувъ Монголамъ, щобъ копали. Ажь теперь ôнъ глипнувъ кругомъ и побачивъ розливаючу ся по рôвнинѣ воду.

 

— Га, а се що? — скрикнувъ ôнъ, знятый якоюсь невыяснимою тревогою.

 

Тугаръ Вовкъ и собѣжь затремтѣвъ. Тôлько Максимъ стоявъ спокôйный, безпечный.

 

— Нѣчого, бегадире! Сеи ночи впали дощѣ въ горахъ, а по кождôй зливѣ нашь потôкъ выливає. Але се нѣчого, сюды не доходитъ вода нѣколи.

 

— А, такъ, — сказавъ Бурунда, перемагаючи въ собѣ тревогу. — Ну, коли такъ, то копайте далѣ !

 

Але Максимъ казавъ неправду. Вода розливала ся чимъ разъ ширше по рôвнинѣ, и тôлько несвѣдущи̂ та залякани̂ Монголы не могли порозумѣти, що се не повѣнь, що вода въ потоцѣ зовсѣмъ чиста, що не тече напередъ, не шумитъ, тôлько дує ся въ гору и розливає ся зъ берегôвъ.

 

Мѣжь тымъ копанє ишло поволи, хочь Монголы трудили ся зъ всеи силы. Ажь и справдѣ рыскалѣ задуднѣли о щось тверде. Плыта! Але плыта показала ся широка, ширша, нѣжь выкопана Монголами яма. Приходилось роскопувати яму ширше, щобъ выняти єѣ, або розбивати плыту. Максимъ тревожными очима слѣдивъ зрôстъ воды. Цѣла часть долины понижь села була вже залита. Валомъ котила ся вода горѣ долиною, якъ разъ въ противнôмъ напрямѣ ôдъ того, въ якôмъ плыла ôдъ вѣку. Ажь ось въ монгольскôмъ таборѣ роздались страшни̂ крики. Вода выступила зъ берегôвъ и тысячными потоками розливала ся по таборѣ.

 

— Рабе, що се значитъ ся ? — скрикнувъ на Максима Бурунда.

 

— Щожь, бегадире, — ôдказавъ Максимъ, — видно велика туча впала въ горахъ, нашь потôчокъ дужше выливає, нѣжь звычайно. Але не вжежь вамъ бояти ся воды, сягаючои по кôстки ? Розбивайте плыту! — скрикнувъ ôнъ до Монголôвъ, нехай побачитъ великій бегадиръ, що я не обманювавъ єго!

 

Загримали монгольски̂ топоры о плыту, але плыта була груба и мôцна, годѣ було єѣ розбити.

 

— Гримайте лѣпше! — кричавъ Бурунда, не можучи вже теперь опанувати своєи тревоги на видъ тои воды, що заливала одностайнымъ озеромъ велику часть тухольскои долины и валомъ котила ся прямо до нихъ.

 

Але плыта була тухольскои вдачѣ и опирала ся до послѣднои змоги. Ажь ось она пукла; ще оденъ дружный ударъ, и она розбита на куснѣ впала до долу, а разомъ зъ нею впали и стоячи̂: на нѣй Монголы. Темне гирло пôдземного хôдника показало ся очамъ згромадженыхъ.

 

— Видишь, бегадире! сказавъ Максимъ, — скажи самъ, чи обманивъ я тебе?

 

Але Бурунда якось не радувавъ ся ôдкрытымъ хôдникомъ. Валомъ надбѣгла вода и заплюскотѣла при ногахъ Монголôвъ. Ще хвиля, и зъ веселымъ плюскотомъ полила ся вода въ новоôдкрыту яму.

 

— Спинѣтъ воду, спинѣтъ воду! — кричавъ Бурунда, и кинулись Монголы гатити воду докола ямы. Але и се вже було запôзно. Вода покрыла землю, глина розмякла и розливала ся болотомъ въ рукахъ Монголôвъ — така гать не могла, спинити воды, котра чимъ разъ сильнѣйше, зъ всѣхъ бокôвъ валилась въ яму, довго плюскотѣла и щезала въ нѣй, поки въ кôнци не наповнила єѣ зовсѣмъ. Мовь остовпѣли̂ стояли Монголы надъ ямою и дивили ся, якъ вода заливала послѣдній ихъ выхôдъ зъ долины.

 

— Рабе! — сказавъ Бурунда до Максима, — чи се твôй выхôдъ?

 

— Бегадире, — чи можужь я розказувати водамъ ?— ôдповѣвъ Максимъ.

 

Бурунда нѣчого не ôдказавъ, а тôлько дививъ ся кругомъ на воду, що чимъ разъ грубшою верствою покрывала долину. Вже гладкимъ зеркаломъ искрила ся вода по цѣлой долинѣ, тôлько де-де вызирали, мовь невелички̂ островы, кусники сухои землѣ. Въ монгольскôмъ таборѣ бувъ крикъ и замѣшанє, хочь вода ледво до кôстокъ ще доходила Монголамъ.

 

— Бегадире, — сказавъ Максимъ до Бурунды, бачучи, що той забирає ся вертати до свого намету, — пригадую тобѣ твоє слово. Ты сказавъ, що якъ покажу тобѣ выхôдъ, буду вôльный. Я показавъ тобѣ выхôдъ.

 

— И выхôдъ обманивъ мене. Тодѣ будешь вôльный, якъ усѣ выйдемо зъ сеи долины, не борше!

 

И Бурунда пôшовъ, робити порядокъ у своѣмъ змѣшанôмъ вôйску, а за нимъ пôшла и єго дружина. Монгольске войско стояло довгими рядами, по кôстки въ водѣ, сумне, безрадне. Хочь и якъ плытка була вода, але тота єи маса, що вкрыла вже всю долину, гладка, прозôрчаста, мовь блискуче розтоплене скло, и той водопадъ, що мовь свѣтляный стовпъ стоявъ надъ водяною площею и разъ-въ-разъ доливавъ до неи новои воды, — отъ що лякало Монголôвъ. Але годѣ було стояти! Сама тревога, самъ видъ грозячого небезпеченьства побуджували тыхъ людей до якогось дѣла, хочбы и безплодного, до руху. Конечно треба було щось зробити, стрѣбувати щастя, бо инакше — Бурунда чувъ се добре — вся тота маса Монголôвъ пôде въ ростѣчь, розбѣгне ся гнана власною тревогою. Бурунда велѣвъ затымъ цѣлому войску зôбрати ся до купы, збити ся въ тѣсну масу.

 

— Що вы, мужѣ чи коты, що такъ боите ся тыхъ кôлькохъ крапель воды? Чи таки̂жь то рѣки перебували мы? Що сей потôкъ проти Яика и Волги и Дону и Днѣпра? Не бôйте ся, вода по кôстки не здужає затопити васъ! Далѣ до вывозу! Нагряньмо всѣ збитою масою! Не дбаймо на страты! Побѣда муситъ бути наша!

 

Такъ кричавъ Бурунда и пôшовъ передомъ. Двигнулась за нимъ монгольска сила, бродячи въ водѣ зъ страшнымъ плюскотомъ, ôдъ котрого лунали горы и стогнали лѣсы. Але на сто крокôвъ ôдъ вывозу стрѣнувъ ихъ убійчій градъ камѣня, киданого метавками. Велики̂ камяни̂ кругляки, щербате кремѣнє и рѣчный пѣщаникъ, усе то валило ся въ збиту громаду Монголôвъ, друхотало кости, розбивало головы. Кровю зачервонѣла ся вода пôдъ ихъ ногами. Не зважаючи на крикъ Бурунды, вôйско розскочило ся, найбôльша частина подала ся въ задъ, тамъ де не могло досягнути камѣнє. Вкôнци и самъ Бурунда зъ прочою частиною своихъ найсмѣлѣйшихъ Туркоманôвъ мусѣвъ ôдступити, бо градъ камѣня чимъ далѣ, стававъ дужшій, а монгольски̂: стрѣлы не робили Тухольцямъ нѣякои шкоды. Тугаръ Вовкъ зирнувъ пильно на ворожи̂ становища и побачивъ, що при найбôльшôй метавцѣ, котра слала ненастанно то тяжки̂ брылы то цѣли̂ кôрцѣ дрôбного камѣня на Монголôвъ, стояла єго донька Мирослава середъ кôлькохъ вѣковыхъ уже Тухольцѣвъ а заправляла всѣми рухами страшнои машины. Максимъ давно вже побачивъ єѣ и не зводивъ зъ неи очей. Якъ радъ бы бувъ ôнъ теперь стояти коло неи и слухати єи смѣлыхъ, розумныхъ розказôвъ и поражати ворога по єи показу! Та ба, не такъ єму судило ся ! Ось ôнъ стоитъ самъ середъ тыхъ ворогôвъ, правда, безъоружный, невольникъ, але все таки нещасливый, и бажає, щобъ хоть камѣнь, єи рукою киненый, закôнчивъ єго житє и єго муку.

 

Тугаръ Вовкъ сѣпнувъ єго за рукавъ.

 

— Годѣ тамъ вдивляти ся, хлопче, — сказавъ ôнъ. Здурѣла моя донька, та ôнъ що выробляє. Але намъ все таки круто приходитъ ся. Чи у васъ таки̂ повенѣ часто буваютъ ?

 

— Таки̂? Нѣколи.

 

— Якъ то? Нѣколи?

 

— А такъ, бо се и не повѣнь. Видишь прецѣнь, що вода чиста.

 

— Не повѣнь? А щожь?

 

— Хибажь ты ще не догадавъ ся, боярине? Тухольцѣ загатили потôкъ, щобъ залляти водою долину.

 

— Загатили! скрикнувъ бояринъ. Значитъ ся....

 

— Значитъ ся, вода буде разъ-въ-разъ бôльшати, поки....

 

— Поки що?

 

— Поки всѣхъ насъ не затопитъ. Отъ що!

 

Бояринъ кулакомъ ударивъ себе въ голову.

 

— И ты се знавъ напередъ ?

 

— Знавъ, ôдъ твоєи доньки. Се, боярине, мôй батько таке придумавъ.

 

— О, проклятє! И чомужь ты менѣ сего не сказавъ борше?

 

— На що?

 

— Мы булибъ хочь оба спасли ся.

 

— На се ще маємо часъ, — сказавъ спокôйно Максимъ. Тôлько держѣмъ ся разомъ, и колибъ що до чого, не дай мене, боярине, безъоружного скривдити.

 

— Се розумѣє ся, — сказавъ бояринъ, — тôлько щожь намъ робити?

 

— Поки що, нема ще страху, — ôдказавъ Максимъ. Потôкъ малый а долина широка, вода прибуває дуже поволи. Але се не довго такъ буде. Може черезъ пôвъ годины прибуде зъ гôръ правдива повѣнь и живо наповнитъ цѣлу долину. До вечера вже буде по цѣлôй долинѣ воды высше, нѣжь найвысшій хлопъ. А намъ конче треба продержати ся до того часу. Бо поки ще Монголы живи̂ будутъ, то певно не выпустятъ насъ живыхъ изъ своихъ рукъ.

 

— Але до того часу они можутъ насъ розсѣчи.

 

— Не бôй ся, боярине. Чоловѣкъ въ небезпеченьствѣ дуже смирный, дбає о себе, а не о смерть другого. Стараймось тôлько вынайти для себе безпечне мѣсце, де бы насъ вода не затопила, якъ повѣнь прибуде.

 

За часъ тои розмовы мѣжь бояриномъ а Максимомъ Монголы зовсѣмъ уже ôдступили ôдъ берега и стояли середъ воды, не знаючи, що дѣяти. Вода сягала вже до колѣнъ. Бурунда люто глядѣвъ на того несподѣваного ворога, котрый не лякавъ ся єго гнѣвного голосу, анѣ єго богатырскои руки. Ôнъ копавъ єго ногами, плювавъ на него, ганьбивъ єго найзгôрднѣйшими словами, але ворогъ тихо, спокôйно хлюпотѣвъ по долинѣ, филювавъ легенько и рôсъ и рôсъ чимъ разъ высше. Вже сягавъ Монголамъ до колѣнъ, утруднювавъ имъ хôдъ, ôдбиравъ охоту до бою, ослаблювавъ войскову карнôсть. Що се все мало значити ся? Не вжежь вода довго буде ще змагати ся? Коли дôйде до пояса, то тодѣ всякій рухъ буде утрудненый и Тухольцѣ своимъ камѣнємъ повыстрѣлюютъ ихъ, мовь качокъ! Але вода ще була чиста, ясна; тôлько тамъ, куды йшли Монголы, стояли широки̂ болотяни̂ калужѣ.

 

Тугаръ Вовкъ приблизивъ ся до Бурунды.

 

— Великій бегадире, — сказавъ ôнъ, — мы въ великôмъ небезпеченьствѣ.

 

— Чому ? — спытавъ грôзно Бурунда.

 

— Сеся вода не буде опадати, бо вороги наши̂ загатили потôкъ, щобъ затопити въ тôй долинѣ всю силу монгольску.

 

— Га! — скрикнувъ Бурунда, — и ты се, рабе поганый, смѣєшь менѣ говорити, коли самъ запровадивъ насъ въ сесю западню?

 

— Зважай, великій бегадире, що я не мôгъ для зрады запровадити васъ сюда, бо що вамъ грозить, те грозитъ и менѣ.

 

— О, я знаю тебе! Ты жь и сеи ночи ходивъ до нихъ, торгувати ся за згубу Монголôвъ.

 

— Коли-бъ я въ тôй цѣли ходивъ, то чи думаєшь, бегадире, що знаючи згубу Монголôвъ, я бувбы вертавъ ся гинути разомъ зъ ними ?

 

Успокоивъ ся троха Бурунда.

 

— Щожь намъ дѣяти? — спытавъ ôнъ — не вжежь таки такъ гинути?

 

— Нѣ, намъ треба боронити ся. Ще хвиля, бегадире, а тодѣ прійде зъ гôръ правдива повѣнь, котра швидко наповнитъ сесю долину. Проти неи передовсѣмъ треба боротись намъ.

 

— Але якъ?

 

— Вели своєму войску, поки вода прозôрчаста, збирати зъ дна камѣнє и класти на купу, высоко, понадъ поверхнôсть воды. Стоячи на нѣй, мы зможемо оборонити ся й ôдъ слабшого ворога — Тухольцѣвъ.

 

Не роздумуючи довго, выдавъ Бурунда вôйску наказъ, збирати камѣнє и класти на купы, кождый ôддѣлъ для себе. Той наказъ, не грозячій нѣякимъ небезпеченьствомъ, подобавъ ся Монголамъ, а надѣя, стояти на сухôмъ и не лазити повышь колѣнъ въ водѣ, додала имъ духа. Зъ радôснымъ крикомъ они кинулись въ розбрôдъ по долинѣ, збираючи камѣнє и стягаючи єго на купы. Тухольцѣ стояли на своихъ стѣнахъ кругъ озера и реготались, глядячи на ихъ роботу.

 

— Сюда, сюда! — кликали они Монголôвъ. У насъ камѣня доста, всѣхъ васъ обдѣлимо!

 

Але коли деяки̂ Монголы надто наближали ся до ихъ становищь, сейчасъ скрипѣла машина и жужмомъ летѣло камѣнє на нещасныхъ, котри̂ въ глубокôй водѣ бродячи, ховзали ся, мордували ся, а втѣкати не могли. Хотя-нехотя мусѣли теперь Монголы держати ся на серединѣ долины, зъ далека ôдъ тухольскихъ метавокъ. Бурунда трохи не сказивъ ся въ своѣй немочи, видячи тоту гордôсть, чуючи тоти̂ насмѣшки Тухольцѣвъ.

 

— Нѣ, се не може бути! — скрикнувъ ôнъ. — Гей, до мене, мои вѣрни̂ Туркоманы!

 

Найсмѣлѣйшій ôддѣлъ монгольского войска зôбравъ ся кругъ него, хлопы, якъ дубьє, якъ тигры степови̂, въ котрыхъ шкôры були поубирани̂. Ôнъ попровадивъ ихъ проти одного тухольского становища, высуненого напередъ, самотного, на острôмъ, щербатôмъ обрывѣ. Невеличка купка Тухольцѣвъ стояла тамъ коло новои метавки.

 

— Затроєными стрѣлами на нихъ! — крикнувъ Бурунда, и мовь шершенѣ засвистѣли стрѣлы въ воздусѣ. Зойкнули поранени̂ Тухольцѣ и змѣшали ся, а Монголы зъ радôснымъ крикомъ поступали напередъ.

 

— Не давайте имъ громадити ся! — кричавъ Бурунда, — не давайте имъ кидати на насъ камѣнє! Тутъ можемо укрѣпити ся.

 

И ôнъ подѣливъ свôй ôдрядъ на двѣ половинѣ: одна мала ненастанно стрѣляти на вороже становище, а друга громадити на купу камѣнє для охороны ôдъ воды. Тугаръ Вовкъ и Максимъ, котрыхъ Бурунда неôдлучно провадивъ зъ собою, такожь прикладали рукъ до роботы, зносили камѣнє и скидали єго на купу. Але робота тота ставала чимъ разъ труднѣйшою. Вода доходила вже до пояса. Почало не ставати камѣня, а купа ще не досягала до поверхности воды. Бурунда командувавъ надъ стрѣляючими. Вже десять Тухольцѣвъ було раненыхъ; они конали ôдъ страшнои гадячои отруты, котра дôсталась имъ въ кровь — на ти̂ раны дарми̂ були всѣ лѣки Захара Беркута.

 

— Покиньте, дѣти, се становище! — сказавъ Захаръ. Нехай ôнъ стоитъ собѣ ту передъ стрôмкою стѣною! Выратуватись туды не зможе, а ще до того маючи воду пôдъ ногами!

 

Тухольцѣ опустили становище. Втѣшно бродили Монголы по водѣ, зносячи камѣнє на купу. Въ кôнци камѣня зовсѣмъ не стало.

 

— Годѣ вамъ, хлопцѣ, таскати камѣнє, — сказавъ до своихъ воякôвъ Бурунда. Стрѣльцѣ зъ луками, ставайте на купу и стрѣляйте на тыхъ хлопôвъ! Прочи̂ за мною! Мусимо здобути се становище! Выдрапати ся горѣ сею стѣнею, хочь нехай ту и небо валитъ ся! Вы, рабы, такожь зô мною! Показуйте дорогу!

 

— Бегадире, — сказавъ Максимъ черезъ уста Тугара Вовка, — туды дарма намъ дерти ся, туды нема стежки въ гору.

 

— Муситъ бути! —скрикнувъ Бурунда и кинувъ ся въ воду, а за нимъ єго Туркоманы. Грунтъ въ тôмъ мѣсци бувъ нерôвный. Монголы ховзали ся, падали, — вода, рушана легкимъ вѣтромъ, билась сильными филями о стрôмки̂ скалы и утруднювала имъ дорогу. Хочь ôдъ монгольского становища до берега було не дальше, якъ двѣста крокôвъ, всежь таки они майже пôвъ годины потребували, щобъ дôйти туды. Тôлькожь пôдъ самою скалою вода була ще глубша, майже по пахи, а стежки горѣ скалою не було нѣякои. За те зъ сусѣдныхъ становищь тухольскихъ летѣло камѣнє на смѣльчакôвъ, и хочь бôльша єго частина даремно гримала о скалу або падала въ воду, то всежь становище Бурунды въ тôмъ мѣсци було дуже невыгôдне и некорыстне.

 

— Може твои молодцѣ умѣютъ добре лазити, — кепкувавъ ся Максимъ, — туды горѣ сею стѣною можна выдрапати ся на верхъ.

 

Але нѣкотрый изъ Туркоманôвъ-степовикôвъ не умѣвъ драпати ся горѣ стрôмкими камяными стѣнами.

 

— Коли такъ, — сказавъ Максимъ, — то позволь, бегадире, менѣ першому вылѣзти и показати вамъ дорогу!

 

Але Бурунда вже и не слухавъ тыхъ слôвъ, що иншого надумуючи. Ôнъ зновъ роздѣливъ свою дружину на двоє: одну часть лишивъ на здобутôмъ становищи, за захистомъ выстаючого скального ребра, а зъ другою часткою, пôдъ проводомъ Максима и Тугара Вовка, пôшовъ дальше, шукати корыснѣйшого мѣсця. Але скоро тôлько купа ихъ, по поясъ бредучи въ водѣ, выхилила ся зъ за хоронячого приберѣжка, коли разомъ зъ горы, зъ тухольскихъ машинъ, посыпало ся на нихъ камѣнє. Майже половина цѣлои громадки ôдъ разу полягла головами, решта мусѣла вертати ся.

 

— Ходѣмъ на своє безпечне становище, бегадире, — сказавъ Тугаръ Вовкъ. Чи чуєшь, якій шумъ и крикъ по долинѣ — мабуть повѣнь зближає ся!

 

Бояринъ правду сказавъ. Страшный шумъ водопаду, ôдъ котрого ажь земля двиготѣла, звѣщавъ, що вода прибула велика. Каламутнымъ валомъ котили ся ôдъ водопаду величезни̂ филѣ; цѣла поверхнôсть широкого озера збентежилась, покрылась пѣною. Замѣсть чистого спокôйного зеркала бушували теперь люти̂ воды крутили ся зъ шипотомъ виры, гойдало ся и было ся въ камяныхъ берегахъ розбурхане море. Страшно було глянути теперь по долинѣ! Ту и тамъ, мовь чорни̂ островы, виднѣли ся зъ воды купы Монголôвъ. Анѣ слѣду якого небудь вôйскового порядку не було вже мѣжь ними. Мовь полова, розсѣяна зъ купы буйнымъ вѣтромъ, такъ розсѣялась ихъ сила по долинѣ, борючись зъ филями, десь кудысь зъ трудомъ  прямуючи, кричачи и проклинаючи. Нѣкто нѣкого не слухавъ, нѣ о кого не дбавъ. Одни̂ стояли на нагромадженыхъ купахъ камѣня, щасливи̂, що хочь на хвилю були забезпечени̂ ôдъ напору воды. Други̂ тонули въ водѣ по пахи, по шію, пôдпираючись на свои списы або махаючи въ гору своими луками. Але бôльша часть покидала луки, котри̂ мовь солома крутили ся въ вирахъ. Деяки̂ скидали зъ себе кожухи и пускали ихъ зъ водою, хочь сами̂ сѣкли зубами зъ зимна, бажаючи тôлько улекшити себе якъ небудь. Котри̂ були низшого росту, чѣпали ся высокихъ и валили ихъ зъ нôгъ, разомъ зъ ними ще въ водѣ шемечучись. Деяки̂ пускали ся въ плавъ, хочь сами̂ не знали, куды и за чимъ плысти, такъ якъ опоры не було нѣде нѣякои. Купы камѣня, накидани̂ середъ поля въ послѣднôй хвили, могли помѣстити на собѣ тôлько невелике число щасливцѣвъ, и ти̂ були предметомъ смертельнои зависти, безумныхъ проклять у потопаючихъ. Кругъ кождои купы товпились ихъ тысячѣ, скаженыхъ, ревучихъ, домагаючись и собѣ стояти на безпечнôмъ мѣсци. Дармо стоячи̂ на камѣню толкували имъ, що купа не може всѣхъ помѣстити, що комусь же треба гинути — нѣкто не хотѣвъ гинути, всѣ дерли ся на камѣнє. Стоячи̂ на купахъ мусѣли боронити ся ôдъ того напору, не хотячи сами̂ гинути. Загримали молоты и топоры монгольски̂ о руки и черепы самыхъ-же Монголôвъ. Братъ не знавъ брата въ тôй страшнôй хвили близькои смерти; товаришь мордувавъ товариша зъ бôльшою лютостю, нѣжь мордувавбы ворога. Ти̂ зъ потопаючихъ, що стояли зъ заду, близше неохибнои смерти, тисли ся напередъ; ти̂, що стояли при самыхъ купахъ, выставлени̂ на удары своихъ товаришѣвъ, зъ зойкомъ перли ся въ задъ; середни̂ ревѣли зъ болю и тревоги, стиснени̂ зъ всѣхъ бокôвъ, вдавлювани̂ и задными и передными въ воду. Деяки̂, вже тонучи, хапали ся ще пôдъ водою за навалене въ купы камѣнє и своими судорожными рухами выдвигали єго зъ мѣсця. Пять купъ завалило ся, и всѣ стоячи̂ на нихъ попадали въ воду, зрôвнали ся зъ тыми, ôдъ котрыхъ боронили ся. А ти̂ зновъ, нещасни̂, безумни̂ зъ смертельнои тревоги, за кождымъ разомъ пôднимали радôсный крикъ, коли нова купа розвалювалась и нови̂ жертвы падали въ пащу страшному, безжалôсному ворогови. Деяки̂ попадали въ правдиву манію убиваня та нищеня. Отъ оденъ, ростомъ высокій, зъ посинѣлымъ лицемъ, зъ затиснутыми зубами и покусаными до крови губами на-ослѣпъ валитъ своимъ топоромъ по головахъ своихъ товаришѣвъ, котрый тôлько пôдпаде ся єму пôдъ руки, а коли нѣкто не пôдпадає ся, валитъ по кровавыхъ, клекочучихъ и пырскаючихъ филяхъ ; другій, регочучись судорожно, спыхає въ воду тыхъ, кому удалось стати на якôмъ пôдвысшеню, на камени, на трупѣ товариша; третій рычитъ, мовь вôлъ, и гримає зъ заду потопаючихъ въ плечѣ, мовь рогами; иншій, закленувши руки надъ головою, ридає, мовь дитина; деяки̂, нѣчого не бачучи, окрôмъ наближаючои ся смерти, вдираютъ ся на головы своимъ товаришамъ, чѣпаютъ ся ихъ волося, пригинаютъ ихъ до долу и тонутъ разомъ зъ ними. Мовь рыбы на терлѣ, сперши ся въ тѣснôмъ шипотѣ, тиснутъ ся, плюскочутъ, выставляютъ головы зъ воды, то зновъ тонутъ, каламутятъ воду и хапаютъ рознятыми ротами воздухъ, — такъ и тутъ, середъ великого, каламутного, розбентеженого озера, кишѣли, мордували ся, тонули, то зновъ на хвилю выхапувались зъ воды, махали руками та головами, и зновъ тонули и гибли сотки и тысячѣ Монголôвъ. Образъ правдиво пекольный. Нѣмо, недвижно, мовь деревяни̂ стовпы, стояли на берегахъ Тухольцѣ; навѣть найзавзятѣйши̂ не могли безъ дрожѣ, безъ зойку, безъ слѣзъ глядѣти на тоту громадну загибель людей.

 

Мовь остовпѣлый глядѣвъ на сесю страшну картину Бурунда-бегадиръ. Хочь єму самому грозило неменше небезпеченьство, хочь вода у єго людей сягала вже по пахи а быстри̂ течѣѣ, що потворили ся въ водѣ, валили ихъ зъ нôгъ и нагадували имъ наглу потребу повороту на своє безпечне становище, — то прецѣнь довгу хвилю Бурунда стоявъ на мѣсци, рвучи собѣ волосє и выдаючи зъ горла страшни̂, беззвязни̂ звуки на видъ загибели свого войска. Нѣкто не смѣвъ сказати до него слово въ тôй страшнôй хвили: всѣ стояли кругъ него, тремтячи, борыкаючись зъ перемагаючою ихъ водою.

 

— Ходѣмъ ! — сказавъ въ кôнци Бурунда, и они почали прямувати до тои купы камѣня, котру выставили Туркоманы проти здобутого тухольского становища. Тай пора була! Вода змагала ся чимъ разъ дужше. Мѣжь ними а ихъ становищемъ утворивъ ся широкій виръ, котрый они могли перебути тôлько купою, побравшись за руки. Тôлько Бурунда, велитъ, ишовъ передомъ, самъ, могучими грудьми розбиваючи люти̂ филѣ. Мовь островець середъ моря, стояла горстка воякôвъ на ихъ становищу, по поясъ въ водѣ, зъ луками все ще напятыми и вымѣреными на опущене тухольске становище. У тыхъ небезпеченьство не знищило войскового послуху ! На щастє, сеся купа камѣня була бôльша ôдъ другихъ, зложена зъ великихъ брылъ и плытъ, котри̂ тôлько въ водѣ можна було такъ легко пôддвигнути. Бôльше якъ сто люда могло выгôдно стояти на нѣй въ оружнôмъ становищу, а именно тôлько було людей кругъ Бурунды, не числячи тыхъ, котрыхъ ôнъ лишивъ пôдъ скалою. Ставши на тôй купѣ лекше якось ôдотхнули товаришѣ Бурунды. Попередъ всего они позирнули на тыхъ своихъ товаришѣвъ, що лишили ихъ були пôдъ скалою, числомъ сорокъ хлопа. Въ тôмъ мѣсци шалѣла теперь люта филя, розбиваючись о зубцѣ скалы и прыщучи далеко срѣбною пѣною. Зъ Туркоманôвъ не було вже анѣ слѣду, тôлько часомъ, коли филя на хвильку улягла ся, щось чорнѣло ся на сѣрôмъ камени: се бувъ єдиный живый ще чоловѣкъ изъ тои дружины: заковязлыми пальцями ôнъ державъ ся скалы, хочь якъ шарпала и рвала єго люта филя. Ôнъ не кричавъ, не звавъ ратунку, тôлько гойдавъ ся за кождымъ приливомъ воды, поки въ кôнци и ôнъ не щезъ, мовь листокъ сполоканый водою.

 

Бурунда, нѣмый, синій зъ стужѣ и злости, зирнувъ докола по долинѣ. Страшни̂ крики и зойки стихли вже. Въ вирахъ купами крутили ся трупы, де-де выставляючи зъ воды то затиснени̂ пястуки, то ноги, то головы. Тôлько десять купъ, мовь десять чорныхъ островôвъ, стояли ще живи̂, на своихъ камяныхъ баштахъ, але и то вже було, не войско, а тôлько залякани̂, безсильни̂, безъоружни̂ недобитки, тремтячи̂ и розбити̂ розпукою. Хочь одни̂ зъ другими могли перекликати ся, але помочи собѣ не могли и, чи въ купахъ чи поєдинчо, були однако безрадни̂, ждали однои неминучои погибели.

 

IX.

 

— Якъ думаєшь, боярине ?—спытавъ наразъ Бурунда Тугара Вовка, — що буде зъ нами?

 

— Всѣ погинемо, — ôдповѣвъ Тугаръ Вовкъ спокôйно.

 

— И я такъ думаю, — потвердивъ Бурунда. — И що найдужше мене лютитъ, такъ се то, що погинемо безъ бою, безъ славы, мовь коты кинени̂ въ ставокъ !

 

Бояринъ нѣчого не ôдповѣдавъ на се. Нови̂ подѣѣ звернули всѣхъ увагу на себе. Тухольцѣ очевидно не хотѣли дожидати, ажь поки вода на стôлько прибуде, щобъ спокôйно вытопити нужденни̂ останки Монголôвъ. Имъ квапно дѣяло ся доконати ворога. Въ лѣсѣ повышь потока ихъ молодцѣ рубали груби̂ ялицѣ, заострювали ихъ зъ обохъ кôнцѣвъ, мовь палѣ, привязували до обрубаныхъ зъ гиля пнѣвъ важке камѣнє, щобъ ти̂ новомодни̂ стѣноломы плыли попôдъ водою, и выждавши спосôбну хвилю, коли серединою озера зробила ся ôдъ водопаду прудка течѣя просто до монгольскихъ становищь, почали долѣ потокомъ пускати ти̂ пнѣ. Заразъ першій зъ нихъ зъ страшною силою своимъ острымъ рогомъ ударивъ о одну купу, на котрôй стояли Монголы. Загуркотѣло пôдъ водою камѣнє, а натиснене зъ верху монгольскими ногами, зрушене зъ свого становища, розсунуло ся. Зъ страшеннымъ крикомъ попадали Монголы въ воду. Два чи три зъ нихъ напали въ водѣ на пагубну ялицю и вчепили ся за ню. Течѣя хопила ихъ вразъ изъ ялицею и понесла гетъ на широку воду, поки не попала на виръ, котрый закрутивъ ялицею и поставивъ єѣ сторчака. Монголы попадали въ воду и вже бôльше не показували ся. И прочи̂, такъ нечайно зопхнути̂ зъ свого становища Монголы, мордували ся на мѣсци, толочили одни̂ другихъ въ воду, або просили у другихъ ратунку. Два чи три, очевидно добри̂ плываки, пустили ся въ плавъ до берега, але и ту не минула ихъ смерть: кôлька великихъ каменѣвъ, киненыхъ зъ берега, зробили конець ихъ плавбѣ. Тôлько немногихъ приняли товаришѣ на сусѣдни̂ становища. Але не довго и тутъ они були безпечни̂. Тухольцѣ, бачучи добру удачу своєи першои пробы, почали пускати таранъ за тараномъ. Та вже ти̂ тараны не робили нѣякои шкоды Монголамъ : течія проносила ихъ помѣжь становища.

 

Тодѣ нову раду дала имъ Мирослава: збивати по кôлька такихъ пнѣвъ до купы, спускати таку плотину на линвѣ долѣ водопадомъ, а ôдтакъ притягнувши до берега, ставити на кожду по десять що найсильнѣйшихъ и добре уоруженыхъ молодцѣвъ, а двомъ довгими жердками кермувати плотину проти монгольскихъ становищь. Живо готови̂ були двѣ таки̂ плотины, спущени̂ долѣ водопадомъ, котрый теперь зробивъ ся о половину низшій, нѣжь бувъ при низкôмъ станѣ воды, — и двайцять смѣлыхъ молодцѣвъ выплыло до бою зъ Монголами. Се бувъ легкій, хочь и рѣшучій бôй. Перша купа Монголôвъ, на котру они ударили, була майже безъоружна, злякана, безсильна. Они живо поспыхали тыхъ нещасныхъ въ воду, а тыхъ, що опирали ся, посшибали стрѣлами та списами. Жалôбно заревѣли Монголы на прочихъ становищахъ, видячи надходячу погибель. Бурунда, побачивши ворогôвъ, такъ воюючихъ, ажь зубами заскреготавъ и за оружє вхопивъ ся, але гнѣвъ єго бувъ дармый ; навѣть затроєни̂ стрѣлы єго Туркоманôвъ не могли досягнути смѣлыхъ Тухольцѣвъ. Приходилось завзятому бегадирови бездѣльно стояти, по груди въ водѣ, и дивити ся, якъ Тухольцѣ становище за становищемъ розбивали останки монгольскои силы. А Тухольцѣ мѣжь тымъ лютували на водѣ; зъ затиснеными зубами, присѣдаючи на своихъ плотинахъ, наближались они до Монголôвъ. Декуды стрѣчали завзятый опôръ; кровь плыла, зойки роздавали ся зъ обохъ бокôвъ, трупы падали и зъ плотины и зъ камѣнныхъ баштъ, але сила Монголôвъ була зломана, ихъ опôръ бувъ короткій. Немовь огонь, пущеный по скошенôй сѣножати, повзе покôсъ за покосомъ и злизує копицю сухого сѣна за копицею, — такъ Тухольцѣ спыхали Монголôвъ зъ одного становища за другимъ у воду, въ холодни̂ обнятя смерти. Всѣ погибли, до послѣдного ; зъ купы чорныхъ островцѣвъ насередъ озера не осталось и слѣду. Тôлько ôддалѣкъ, прибôчь, недалеко берега стояла ще одна купа, немовь послѣдна чорна скала, выстаючи зъ посередъ повени. Се бувъ ôддѣлъ Бурунды. Сотня Туркоманôвъ, Тугаръ Вовкъ и Максимъ, — се бувъ єдиный останокъ великои монгольскои силы, що мала тухольскимъ шляхомъ ити въ угорску землю и ту, середъ гôръ, найшла холодный грôбъ въ водахъ, хочь переплыла Яикъ и Волгу, Донъ и Днѣперъ. Послѣдна жертва смерти, тота смѣла горстка стояла середъ воды, безъ надѣѣ ратунку, въ єдинымъ бажанємъ — дорого продати житє своє въ бою.

 

Вся тухольска громада зôбрала ся теперь передъ тымъ послѣднымъ ворожимъ становищемъ. Опустили ще двѣ плотины, щобы окружаючи ворогôвъ, непокоили ихъ въ заду стрѣлами, але и зъ переду, зъ берегôвъ, градомъ летѣли тухольски̂ стрѣлы и камѣнє на ворогôвъ. Та бôльша часть тыхъ стрѣлъ не долѣтала навѣть до становища Бурунды; други̂, хочь и долѣтали, не могли зробити Туркоманамъ нѣякои шкоды. Близше-жь пôдступати Тухольцѣ бояли ся задля затроєныхъ стрѣлъ, а швидко видячи нешкôдливôсть свого стрѣляня, покинули тоту роботу и стали спокôйно. Высоко на скалѣ стоявъ старый Захаръ, не зводячи очей изъ свого сына, що стоявъ мѣжь ворогами и зручными рухами обминавъ падучи̂ стрѣлы и камѣнє. А ôддалѣкъ, середъ стрѣляючихъ, стояла Мирослава, а погляды єи летѣли быстрѣйше нѣжь єи стрѣлы, въ ворожу купу, середъ котрои теперь находило ся все, що було найдорожше ѣй въ житю: батько и Максимъ. За кождою, пущеною зъ тухольскихъ лукôвъ стрѣлою замирало єи серце.

 

Навкучило молодцямъ, стоячимъ на плотинахъ, стрѣляти зъ ôддали, даремно. Они зôбрали ся на ôдвагу и рушили близше. Туркоманы стрѣнули ихъ своими стрѣлами и ранили кôлькохъ; але живо помѣтили, що у ворогôвъ не стало вже того страшного оружія И зъ грôзнымъ крикомъ кинули ся на нихъ. Мовчки дожидали Туркоманы ихъ нападу, тѣсно збити̂ оденъ при другôмъ, опираючись и Тухольцямъ и водянымъ валамъ. Але Тухольцѣ наблизившись до нихъ на два сяжнѣ, кинули своими рогатинами, припятыми у кождого довгимъ ремѣннымъ припономъ до руки. Десять ворогôвъ зойкнуло въ оденъ часъ; десять тѣлъ повалило ся въ воду. Зновъ кинули молодцѣ свои рогатины — и зновъ упа́ло кôлька ворогôвъ.

 

— Проклятє на васъ! — кричавъ Бурунда. Они такъ и всѣхъ насъ выдзьобаютъ, хамы погани̂ !

 

Але гнѣвъ єго бувъ теперь, якъ пустый вѣтеръ, що шумитъ а нѣкому не шходитъ. Тухольски̂ молодцѣ зъ крикомъ, мовь вороны, кружили докола становища ворогôвъ, то ту то тамъ разячи одного або другого добре вымѣренымъ покидомъ рогатины. Оборона сталась Монголамъ неможливою. Приходилось имъ стояти спокôйно, мовь звязанымъ, и ждати смерти.

 

— Бегадире, — сказавъ до Бурунды Тугаръ Вовкъ, — чи не можна намъ якъ небудь спасти житє своє?

 

— На що? — сказавъ понуро Бурунда.

 

— Всежь таки житє красше, нѣжь смерть!

 

— Правду кажешь, — сказавъ Бурунда, и очи єго заблыщали не жадобою житя, але радше жадобою пôмсты. — Але щожь намъ дѣяти ? якъ ратувати ся ?

 

— Може схочуть теперь за свого полоняника дарувати намъ житє и вольный выхôдъ?

 

— Стрѣбуймо! — сказавъ Бурунда и вхопивши рукою за груди Максима, вытягъ єго напередъ себе. Обôчь него ставъ Тугаръ Вовкъ и почавъ махати бѣлою хусткою.

 

— Тухольцѣ! — закричавъ ôнъ, звертаючись до берега.

 

Тихо стало кругомъ.

 

— Кажи имъ, що коли хотятъ мати сего раба живого мѣжь собою, най даруютъ намъ житє и пустятъ свобôдно ! Колижь нѣ, то мы зумѣємо загинути, але и єму, туй таки передъ ихъ очима смерть буде.

 

— Тухольцѣ! — кричавъ Тугаръ Вовкъ. Начальникъ Монголôвъ обѣцює вамъ ôддати вашого полоняника живого и здорового, и жадає, щобъ вы за то насъ, кôлько насъ ще остало ся, выпустили живыхъ и здоровыхъ изъ сеи долины! Въ противнôмъ разѣ жде вашого сына неохибна смерть.

 

Немовь хотячи доочне показати имъ всю правдивôсть тои грозьбы, Бурунда пôднявъ свôй страшный топôръ надъ головою безъоружного Максима.

 

Вся громада стала, мовь безъ духа. Затремтѣвъ старый Захаръ и ôдвернувъ очи ôдъ того виду, що рѣзавъ єго серце.

 

— Захаре, — сказали стари̂ Тухольцѣ, обступаючи єго, — мы думаємо, що можна приняти се предложенє.

 

Сила монгольска знищена, а тыхъ кôлька людей не можутъ намъ бути страшни̂.

 

— Не знаєте вы, братя, Монголôвъ. Мѣжь тыми кôлькома людьми є ихъ найстрашнѣйшій начальникъ, котрый нѣколи не дарує намъ погибели свого войска. Ôнъ наведе нову силу на наши̂ горы, и кто знає, чи мы тодѣ другій разъ розôбьємо єѣ.

 

— Але твôй сынъ, Захаре, твôй сынъ! Уважай, що єго жде загибель! Глянь, сокира надъ єго головою!

 

— Нехай радше гине сынъ мôй, нѣжь задля него має уйти хочь оденъ ворогъ нашого краю!

 

Зъ плачемъ наблизила ся Мирослава до старого Захара.

 

— Батьку! ридала она, що ты думаєшь робити ? за що ты хочешь погубити свого сына и — и мене, батьку? Я люблю твого сына, я присягла зъ нимъ жити и єму служити! Хвиля єго смерти буде и моєю смертю !

 

— Бѣдна дѣвчино, — сказавъ Захаръ, — що я можу тобѣ порадити ? Ты знаєшь тôлько чорни̂ очи та станъ хорошій, а я дивлюсь на добро всѣхъ. Тутъ нема выбору, доню!

 

— Захаре, Захаре, — говорили громадяне, — всѣ мы уважаємо, що досыть того знищеня, що сила ворожа зломана и громада не бажає смерти тыхъ послѣдныхъ. Въ твои руки складаємо долю ихъ и долю твого сына. Змилуй ся надъ своєю власною кровю!

 

— Змилуй ся надъ нашою молодостю, надъ нашою любовю! ридала Мирослава.

 

— Можешь обѣцяти имъ на словахъ все, щобъ тôлько ôддали тобѣ сына, — сказавъ оденъ изъ загôрныхъ молодцѣвъ. Скоро тôлько Максимъ буде свобôдный, ты тôлько кивни на насъ, а мы всѣхъ прочихъ пôшлемо на дно, ракôвъ годувати.

 

— Нѣ! сказавъ обуреный Захаръ, — се булобъ нечесно. Беркуты додержуютъ слова навѣть ворогови и зрадникови. Беркуты нѣколи не сплямлятъ нѣ своихъ рукъ нѣ свого серця пôдступно пролитою кровю! Досыть, дѣти, тои бесѣды ! Заждѣтъ, я самъ пôшлю своєю рукою имъ ôдповѣдь!

 

И ôдвернувши лице своє ôнъ пôшовъ кѣ машинѣ, на котрои варесѣ лежавъ величезный камѣнь, и сильною, недрожачою рукою взявъ за ужовку, котрою удержувана була тота вареха въ плоскôмъ положеню.

 

— Батьку, батьку! — кричала Мирослава, рвучись до него, — що ты хочешь робити?

 

Але Захаръ, мовь не чувъ єи крику, спокôйно намѣрювавъ вареху на ворогôвъ.

 

Мѣжь тымъ Бурунда и Тугаръ Вовкъ дармо ждали на ôдповѣдь Тухольцѣвъ. Похиливши голову, спокôйно, рѣшившись на все можливе, стоявъ Максимъ пôдъ пôднесеною сокирою Бурунды. Тôлько Тугаръ Вовкъ, не знати чого тремтѣвъ цѣлымъ тѣломъ.

 

— Е, що намъ такъ довго ждати! — скрикнувъ въ кôнци Бурунда. — Разъ мати родила, разъ и гинути прійде ся. Але попередъ мене гинь ты, рабе поганый!

 

И ôнъ зъ страшною силою замахнувъ ся, щобъ сокирою розлупати Максимову голову.

 

Але въ тôй хвили блиснула шабля Тугара Вовка понадъ головою Максима, и грôзна, убійча рука Бурунды вразъ изъ топоромъ, ôдтята шаблею ôдъ рамене, впала, обрискана кровю, мовь сухе полѣно въ воду.

 

Ревнувъ зъ лютости и зъ болю Бурунда и лѣвою рукою стисъ Максима за груди, мѣжь тымъ коли очи єго зъ выразомъ пекельнои ненависти звернулись на зрадливого боярина.

 

Але въ тôй самôй хвили Максимъ похиливъ ся и зъ цѣлою можливою натугою ударивъ страшного Туркомана головою и плечима въ лѣвый бôкъ, такъ що Бурунда ôдъ сего удару стративъ рôвновагу и покотивъ ся въ воду, потягнувши зъ собою и Максима.

 

А въ слѣдуючôй хвили зашумѣвъ воздухъ и величезный камѣнь, киненый зъ тухольскои машины руками Захара Беркута, зъ лоскотомъ грохнувъ на купку ворогôвъ. Брызнула ажь до хмаръ вода, загуркотѣло камѣнє, роздираючій серце зойкъ роздавъ ся на березѣ,— и въ слѣдуючôй хвили гладка и тиха вже була поверхнôсть озера, а зъ Бурундовои дружины не було и слѣду.

 

Мовь мертва, безъ духа стояла надъ берегомъ тухольска громада. Старый Захаръ, доси такій сильный и незломный, теперь тремтѣвъ, мовь мала дитина, и закрывши лице руками, ридавъ тяжко. При єго ногахъ лежала зомлѣла, недвижна Мирослава. Страшна, болюща була хвиля.

 

А въ тôмъ радôсный крикъ роздавъ ся зъ долу. Молодцѣ, що плавали на плотинахъ, наблизившись до того мѣсця, де потонувъ Максимъ зъ Бурундою, разомъ побачили Максима, выринаючого зъ воды, здорового и сильного, и повитали єго веселымъ крикомъ. Радôсть ихъ живо удѣлила ся цѣлôй громадѣ. Навѣть ти̂, що потратили своихъ сынôвъ, братôвъ та мужѣвъ, и ти̂ радувались Максимомъ, немовь зъ єго поворотомъ повертали всѣ дороги̂ серцю, страчени̂ въ бою.

 

— Максимъ живый ! Максимъ живый! Гурра Максимъ! — роздали ся громови̂ окрики и залунали широко по лѣсахъ и горахъ. Батьку, Захаре! твôй сынъ живый! твôй сынъ вертає до тебе!

 

Тремтячи зъ глубокого зрушеня, зъ слезами на старечихъ очехъ, пôднявъ ся Захаръ.

 

— Де ôнъ ? де сынъ мôй! — спытавъ ôнъ слабымъ голосомъ.

 

Весь мокрый, але зъ лицемъ палаючимъ радôстю, выскочивъ Максимъ изъ плотины на берегъ и кинувъ ся до нôгъ батькови.

 

— Батьку мôй!

 

— Сынку, Максиме!

 

Бôльше не мôгъ нѣ оденъ нѣ другій сказати. Захаръ захитавъ ся и упавъ въ могучи̂ Максимови̂ обнятя.

 

— Батьку мôй, що тобѣ такого? скрикнувъ Максимъ, бачучи смертельну блѣдôсть на єго лици и чуючи ненастанну дрожь, що потрясала єго тѣломъ.

 

— Нѣчого, сынку, нѣчого, —сказавъ по тихо, зъ усмѣхомъ Захаръ. Сторожь кличе мене до себе. Чую єго голосъ, сынку. Ôнъ кличе до мене: Захаре, ты зробивъ своє дѣло, пора спочити!

 

— Батьку, батьку, не говори того! ридавъ Максимъ, припадаючи коло него. Старый Захаръ спокôйный, усмѣхнутый лежавъ на муравѣ, зъ лицемъ проясненымъ, зверненымъ до полуденного сонця. ôнъ легко ôднявъ руку свого сына ôдъ своєи груди и сказавъ:

 

— Нѣ, сынку, не ридай за мною, я щасливый! А глянь лишень тутъ обôчь. Ту є ктось, що потребує твоєи помочи.

 

Озирнувъ ся Максимъ и задубѣвъ. На земли лежала Мирослава, блѣда, зъ выразомъ розпуки на прекраснôмъ лици. Вже молодцѣ принесли воды и Максимъ кинувъ ся ôдтирати свою милу. Ось она дыхнула, отворила очи и зновъ зажмурила ихъ.

 

— Мирославо! Мирославо! серце моє! кликавъ Максимъ, цѣлуючи єи руки, — прокинь ся!

 

Мирослава мовь пробудилась и здивоваными очима вдивляла ся въ Максимове лице.

 

— Де я? що зо мною? спытала она слабымъ голосомъ.

 

— Ту, ту, мѣжь нами! коло твого Максима!

 

— Максима? — скрикнула она, зрываючись.

 

— Такъ, такъ! гляди, я живый, я свобôдный!

 

Довго-довго мовчала Мирослава, не могучи прійти до себе зъ диву. Въ тôмъ разомъ кинула ся на шію Максимови, а горячи̂ слёзы брызнули зъ єи очей.

 

— Максиме, серце моє!...

 

Бôльше не могла нѣчого сказати.

 

— А де батько мôй ? — спытала по хвили Мирослава. Максимъ ôдвернувъ лице своє.

 

— Не згадуй про него, серце. Той, що важитъ правду и неправду, важитъ теперь єго добри̂ и зли̂ дѣла. Молѣмъ ся, щобъ добри̂ переважили.

 

Мирослава обтерла слёзы зъ своихъ очей и повнымъ любови поглядомъ глянула на Максима.

 

— Але ходи, Мирославо, — сказавъ Максимъ, — отъ нашь батько, тай той покидає насъ.

 

Захаръ глядѣвъ на молоду пару ясными, радôсными очима.

 

— Клякнѣтъ коло мене, дѣти ! — сказавъ ôнъ потихо, слабнучимъ голосомъ. Доню Мирославо, твôй батько полягъ, — не судѣмъ, чи виненъ, чи не виненъ, — полягъ такъ, якъ полягли тысячѣ другихъ. Не сумуй, доню ! Замѣсть батька доля дає тобѣ брата....

 

— И мужа! додавъ Максимъ, стискаючи єи руку въ своѣй.

 

— Нехай боги дѣдôвъ нашихъ благословлятъ васъ, дѣти ! — сказавъ Захаръ. Въ тяжкихъ дняхъ звела васъ доля до купы и злучила серця ваши̂, и вы показали ся гôдными, перестояти и найстрашнѣйшу бурю. Нехайже вашь звязокъ въ нынѣшну побѣдну днину буде порукою, що и нашь народъ такъ само перебуде тяжки̂ злигоднѣ и не розôрве свого сердечного звязку зъ чеснотою и людскостю!

 

Й ôнъ холоднѣючими вже устами поцѣлувавъ въ чоло Мирославу и Максима.

 

— А теперь, дѣти, встаньте и пôдведѣтъ мене крыхôточку! Я хотѣвбы ще передъ ôдходомъ сказати дещо до громады, котрôй я старавъ ся щиро служити весь свôй вѣкъ. Батьки и братя ! нынѣшна наша побѣда — велике дѣло для насъ. Чимъ мы побѣдили? Чи нашимъ оружіємъ тôлько? Нѣ. Чи нашою хитростю тôлько? Нѣ. Мы побѣдили нашимъ громадскимъ ладомъ, нашою згодою и дружностю. Уважайте добре на те! Доки будете жити въ громадскôмъ порядку, дружно держати ся купы, незломно стояти всѣ за одного а оденъ за всѣхъ, доти нѣяка сила ворожа не побѣдитъ васъ. Але я знаю, братя, и чує се моя душа, що се не бувъ послѣдній ударъ на нашу громадску твердыню, що за нимъ послѣдуютъ други̂ и въ кôнци розôбютъ нашу громаду. Погани̂ часы настанутъ для нашого народа. Ôдчужитъ ся братъ ôдъ брата, ôдмежитъ ся сынъ ôдъ батька, и почнутъ ся велики̂ свары и роздоры по рускôй земли, и пожрутъ они силу народну, а тодѣ попаде народъ въ неволю чужимъ и своимъ наѣздникамъ, котри̂ зроблятъ зъ него покôрного слугу своихъ забагôвъ и вола робучого. Але середъ тыхъ злиднѣвъ зновъ нагадає собѣ народъ своє давне громадство, и благо єму, коли скоро и живо нагадає собѣ єго: се ощадитъ єму цѣле море слѣзъ и крови, цѣли̂ столѣтя неволѣ. Але чи швидше чи пôзнѣйше ôнъ нагадає собѣ житє своихъ предкôвъ и забажає ити ихъ слѣдомъ. Щасливъ, кому судило ся жити въ ти̂ дни! Се будутъ гарни̂ дни, дни весняни̂, дни ôдродженя народного! Передавайтежь дѣтямъ и внукамъ своимъ вѣсти про давне житє и давни̂ порядки. Нехай живе мѣжь ними тота память середъ грядущихъ злиднѣвъ, такъ якъ жива искра не гасне въ попелѣ. Прійде пора и искра розгоритъ ся новымъ огнемъ! Прощайте !

 

Важко зôтхнувъ старый Захаръ, зирнувъ на сонце, усмѣхнувъ ся — и по хвили вже не стало єго.

 

Не плакали за нимъ нѣ сыны нѣ сусѣды нѣ громадяне, бо добре знали, що за щасливымъ грѣхъ плакати. Але зъ радôсными спѣвами обмыли єго тѣло и занесли єго на ясну поляну, до стародавного житла прадѣдôвскихъ богôвъ, и зложивши єго въ камянôй континѣ, лицемъ до золотого образу сонця, умѣщеного на стели, ôдтакъ привалили вхôдъ величезною плытою и замурували. Отъ такъ спочивъ старый Захаръ Беркутъ на лонѣ тыхъ богôвъ, що жили въ єго серци и нашептували єму весь вѣкъ чесни̂, до добра громады змагаючи̂ думки.

 

Богато змѣнило ся ôдъ того часу. Ажь надто докладно збуло ся вѣщованє старого громадянина. Велики̂ злигоднѣ градовою хмарою перейшли понадъ рускою землею. Давне громадство давно забуте и, здавалось бы, похоронене. Такъ нѣ! Чи не нашимъ днямъ судилось ôдновити єго? Чи не мы се жіємъ въ тôй щасливôй добѣ ôдродженя, о котрôй говоривъ умираючій Захаръ, а бодай въ досвѣткахъ тои щасливои добы?

 

Нагуєвичѣ, дня 1/Х —15/ХІ 1882.

 

 

_______________

*) Пишучи про Скитскій монастырь опираюсь ту не на историчнôмъ фактѣ, я на переказѣ народнôмъ, що ôдноситъ монастырь той до первопочаткôвъ христіяньства въ нашôм земли.

*) Погляды, котри̂ высказує ту Захаръ Беркутъ, можутъ уважати ся характеристикою поглядôвъ тогочасного простого народа на князѣвъ и ихъ кровави̂ межиусобицѣ. Пригадуємо, що подôбни̂ погляды найшли ôдголосъ навѣть у нашого лѣтописця въ оповѣданю про спѣвака Митусу, котрого за бунтôвни̂ бесѣды и непокôрнôсть князь Данило казавъ зловити и укарати смертею. Розумѣє ся, що наводячи таки̂ погляды для характеристики часу и людей, мы тымъ не хочемо уймити ваги и значѣня личности князя Данила, котрый мѣжь всѣми володѣтелями руско-галицкихъ земель вызначує ся яко чолонѣкъ незвычайный, симпатичный и, по своєму, якъ на ти̂ часы досыть демократичный та обдареный политичнымъ розумомъ. Прим. авт.

 

 

 

==============================

 

ЗАХАРЪ БЕРКУТЪ

Образъ громадского житя карпатскои Руси въ XIII. вѣцѣ.

Написавъ

ИВАНЪ ФРАНКО.

 

Накладомъ редакціи „Зорѣ“

У ЛЬВОВЬ, 1883.

Зъ друкарнѣ Товариства им. Шевченка, пôдъ зарядомъ К. Беднарского.

 

=================================

 

[В порівнянні з першопублікацією (Зоря, 1883, № 7–15 (1(13).IV–1(13).VIII), с.97–103, 117–121, 133–139, 148–159, 169–175, 185–189, 205–210, 221–226, 237–243) кілька незначних змін: в 25 випадках  (але не у всіх) змінено правопис єи на єѣ та у фразі «...хочь серце єго рвало ся и краялось на саму думку, що буде мусѣвъ стрѣнути ся зъ Мирославою и зъ єи батькомъ»] сполучник и замінено комою.

 

13.08.1883