Деякі замітки про часи Маркіянові.

Нинї обходить вся Галицка Русь 50-лїтну память виходу „Русалки Днїстрової“. Значе­нє сего свята єсть всїм нам добре звїст­не. Однакожь мало хто з жиючих памятає часи Маркіянові на стілько, щоб з пооди­ноких обявів тогдашного житя зміг собї зложити цїлковитий і всесторонний образ так званого духа часу, в котрім покій­ний Маркіян жив, і вїрний образ тих людей, посеред котрих Маркіян обертався, а котрі певно на душу єго посїдали не ма­лий вплив. Суспільність наша жиє так скоро, що нинїшні враженя затирають в па­мяти характер вчерашного дня, не то часу передпятьдесятьлїтного. Не буде про-то від рїчи, що на сїм мїсци подамо бодай корот­ші замїтки о лїтах, поодиноких лицях і обставинах, в яких Маркіян жив і які впливали або впливати могли на спосіб єго думаня і в загалї на настрой душї єго.

Замїтки ті виймаємо з уст отця К. В., шкільного товариша Маркіянового з на­ук богословских. Поважаний о. К. от що опо­вїдає про час від 1820 до 1840 років: „Маркіяна Шашкевича тямлю я досить добре з семинарії генеральної у Львовї. Ростом середний, не дуже видкій і не дуже крїпкій тїлом, пріємний з лиця, волося яснїйшого, синоокій, дуже симпатичний в розговорї і люблений всїма. Увагу свою звернув я на Маркіяна по єго першій рускій проповїди з амвона семинарскої церкви у Львовї. Було се мабуть в 1837 роцї. Шашкевичь виголо­сив першій в семинарії духовній руску проповїдь. Тематом єи були добродїйства, які сплинули на Русинів від родини Габс­бургів. Хто відтак по Маркіянї деинде по церквах львівских проповїдував по руски, не знаю. Знаю однакожь то, що другі питом­цї лише для того не проповїдували по руски, бо загал тогдашних семинаристів не вмїв на стілько язика руского, щоб ним говорити, не то проповїдувати. Лише мала частина семинаристів глумилась з рускої проповїди Маркіяна; більша частина поди­вляла висшу ученість Маркіяна, що він в рускім язицї зміг виголосити догму і мо­раль. Язиком руским володїв тогди за­гал семинарицкій дуже слабо або і нїчого. Суперіори говорили мїжь собою і з питом­цями лишь по польски. Доперва на четвертім роцї богословія, коли вже частина питомцїв стала думати серіознїйше о будучім своїм становиску і званю, — доперва тогдї почи­нали они на стілько способитись до апостоль­ства, що виучались простого читаня старосло­веньского язика від своїх товаришїв шкіль­них. Писати по руски кождий уважав злишним.

Треба такожь знати, що писати по рус­ки — значило наслїдувати письмом кириль­скі печатні букви. Знанє скорописи було так рїдкою рїчею, що декани в обїжни­ках, написавши яке слово скорописею, зна­ченє єго додавали зараз в скобках буква­ми латиньскими. Про науку старо-словеньскої граматики нїхто в семинарії не мав не то найменшого понятя, але нїхто не знав на­вїть, чи єсть де яка така граматика на свїтї. Зі шкіл середних не виношено анї дрібо­чок знаня свого матерного язика. Там все ишло по латині і по нїмецки. По домах священичих говорено звичайно по польски, тілько деякі родини традиційно удержували у себе язик рускій і то так строго, що поповичь, висланий першій раз до великомїс­кої нормальної школи, приходив сюди мов­би межи чужих людей і доперва мусїв вслухуватися в язик польскій.

З нот снївали вже семииаристи в часах Маркіянових. Нинїшний парох Лю­бїня, о. Сїнкевичь, учив их нотного спїву. Ритуалів учились питомцї приватно від кіль­кох своїх товаришїв прихапцем на IV-тім роцї, і то по більшій части від дя­ківских синів. Семинаристи не занимались дома нїчим побічь науки богословія. Нї га­зет, нї яких-небудь книжок не вільно бу­ло читати. Ректорат глядїв за тим дуже пильно. За збороненим овочем робились ча­сто ревизії, а посїданє яких-небудь кни­жок не богословских карано виключенєм. О скілько знаю, читано крадьком нїмецкі фильософичні книжки і на той темат велись нераз по „ числах “ семинарских розправи. Таким „ философом “ за моїх часів (1837 і 1838 р.) був питомець Сьокало. Питомцям сходив весь час на переписуваню скриптів богословских, розумївся в язицї латинь­скім. В карти не грано, бо кромї „ дурака “, нїхто не мав нї найменьшого понятя о якій­небудь грї. „ Дурака “ грано за то по майстер­ски. В часї мясниць давано деколи маскові балї. Питомцї перебиралися за Гуцулів і Мадярів і танцювали козака коломийки і чардаша Именно студенти, що приходили з Пряшева і Кошиць, витинали сего чардаша.

Пїсень свїтских спївано в загалї ма­ло. Деякі грали лишь на гитарї і скрипках, і то звичайно танцї або маршї. З пїсень польских спївано за моїх часів в семинарії і по священичих домах оттакі при­мїром:

„ Kochałem niegdyś Basię,

Bo mi się podobało,

Nie chciała patrzeć na się

Mnie się też odechciało. “

Або другу:

„ Kobietki są dla nas rajem,

Bo z niemi dobra sprawa,

Kochaja nas nawzajem “. і т. д.

З нїмецких сучасних пїсень тямлю одну товариску, що спївано єи звичайно при чарцї; „ Es kam ein Fuhrmannswagen mit ei­ner schweren Last und als er nicht konnte wei­ter fahren, da spannte er seinen Schimmel an und schrie: vihi, vihi, vihi! “ Держачій чарку пив в тій хвили, а хор кінчив: „ Jetzt kann er wiederum fahren! “ Бувало, ту пїсню спївають і по празниках, або заступають єи польскою: „ Do ciebie sąsiedzie, ja na śmiało piję, zdrowie gospodarza, niech nam sto lat źyje! “

З руских пїсень спївано: „Ти дївчи­но, ти з Подоля“ або тую цїкавшу:

Занутився котик на чужоє сало,

Ходив він до него, поки єго стало,

Ажь чоловїк уважає, що ту сала убуває,

Як сала не много, чатує на него.

Празники відбувались відмїнно від тепе­рїшних. На богослуженє рано зїздились самї отцї, их жїаки без дочок зїздились доперва з-полудня і то лише з найблизшого сусїдства. Застава на столах була проста, страви звичайні, по-найбільше вепровина до­ма приправлена і дріб. Тїсточок, тортів, присмаків не було нїяких. Жїнки в су­конках перкалевих, з очїпками, з кора­лями на шиї; в плитких черевичках ; от­цї в довгих капотах, бо „ реверенд “ не знав нїхто. На параду брали лише жїнки делії, підбивані лисами. За столомь ишла го­рївка палена, вишняк, мїд власного виро­бу, рїдше вино. Як стало часом веселїйше, то котрийсь з отцїв пійде козачка, але solo, без музики і без пари. Був то рід показаня своєи удалости. Свїтскі люде не брала участ в празниках. Комисарь, ман­датор, староста (одинокі тогдашні урядни­ки), уважались дуже високими урядниками, а попівскі пороги видавались им за низькі. Хиба лїсничій з сусїдства, звичайно Нїмець, являвся часом на таких забавах.

Ще і то додам, що священиків тог­дашниних можна було подїлити на два окремі роди. Старші були такь званої antiquae edu­cationis. Они не слухали богословія на универ­ситетї, а були висвящеві ще в давній Поль­щи. За то в не исбирали від правительства австрійского нїякої коагруи. Кромї Практик церковніх, в котрих були всесторонно „ биті “, не обходила их нїяка наука. Они і мало интересувалися свїом, а більше тру­дились в господарствї. Деякі любувалась в добрих конях, хочь ті конї убирано лише в прості шлиї. Шорів не знав нїхто, брики були сїльского виробу. Покінчені у­ниверситетники сторонили трохи відь отцїв старої дати і поводились трохи окремо. Те­матом розговорів по празниках були згад­ки про професорів философії, про их нї­мецкі і латиньскі виклади про житє семи­нарске, або про пригоди в сусїднім, най­близшім мїсточку.

Одні і другі отцї не интересувались нїколи справами политичними або народними в нинїшнім розумїню. В деякихь домах говорено по польски, в инших по руски, але без виробленого понятя о національности. Часомь лише хтось умїв розказати про На­полеона І., якь переходив Польщу в походї на Россію. „ Gazeta Lwowska “, одинока часо­пись в тих часахь, виходила в однім аркуши тижднево, але єи читали лише ста­роста, мандатор або пан в селї. Не мо­жна такожь посуджувати тогдїшних свяще­ників о якій небудь патріотизм польскій. В руках польского народу, а властиво шлях­ти в 1830-их роках і пізнїйше не брало духовеньство руске нїякої участи. Польска або руска бесїда по домах священичих ви­ходила з простої традиції, з простого звичаю.

В слїд за сим і питомцї семинарії духовної дїлились на два роди під взгля­дом народности. Одні приходили з поль­ским, другі з рускимь язиком на устах, але нї одні нї другі не посїдали виробле­ного понятя о національности і вазї націо­нального розвою.

Маркіян Шашкевичь мусїв про-то всїм товаришам своїм видаватись трохи незвичайним чоловїком. Єго певно не ро­зумїв загал семинаристів. Рівно-жь не знав нїхто цїли, для якої Маркіян так ревнував за рускостею в семинарії і длячого важився на таку сильну опозицію против звичаєвої польскости, що ажь виголосив пер­шу проповідь в язицї рускім. Так супе­ріорат семннарскій як і ордииаріят могли єго за то дуже покарати. Зваживши, що се дїялось в 1830-тих роках, небавом по революції польскій, що всюди вїтрено лише заговори і що правительство не любило нїя­кого духового руху, бо темнота уважалась о­диноким добрим средством до правленя на­родами, виступленє Маркіяна видасться на­вїть малим героїзмом.

Мимо того з’умїв Маркіян найти для свого дїла вже в семинарії кількох това­ришїв. Тямлю добре, що руску пропаганду вели в семинарії в 1837 і 1838 роках Скоморовскій, Шухевичь і Соневицкій. Ско­моровскій укладав словарь рускій, збираючи слова від своїх товаришїв з всеи Галичи­ни, учив навїть товаришїв своїх руского язика і письма.

Ще і то замїчу, що про процес, якій вїв тогдїшний ректор семинарії Венедикт Левицкій з Шашкевичем, Головацким і Вагилевичем, ми в семинарії не знали нї­чого. Я з здивованєм відчитав протоколи помїщені в ч. 1 „ Зорї “ з сего року. Мар­кіян, питаний до протоколу, яка була цїль видавництва „ Русалки Днїстрової “ каже: „ Ich versuchte mich in der ruthenischen Spra­che als meiner Muttersprache, die von der Kir­chensprache und der grossrussischen (moscovi­tischen) bedeutend verschieden ist, und glaubte zu ihrer weiteren Cultiwirung den Grundstein zu legen und dadurch dem Mangel der ruthenischen Literatur abzuhellen “. Видко і ректорат, і „ трійця руска “ удержували за-для якихсь важних причин цїлу справу в великій тайнї. “

Сих колька замїток, котрі змогуть по­служити до лучшого зрозумїня Маркіянового часу, подаємо на сїм мїсци з бажанєм, щоб і другі сучасники Маркіянові зволили свої спостереженя подавати до прилюдної вї­домости. Бо лише в той спосіб зберемо ма­теріял до всесторонного і вїрного оцїненя труду, початого нашим великимь патріотом трицятих років.

Н.В.