Новий «ключ разумінія» до моїх старих поезий

(Мале поясненє моїм рецензентам з нагоди оцїнки моєї збірки: Терновий огонь мій).

Хвальна Редакция зводить менї ласкаво удїлити місця на оправданє себе в опінїї су­спільности супроти закидів, які зробили менї мої рецензенти: в "Дїлї" Остап Грицай, в "Народнім Слові" Ахмет, а найпаче в "Ру­сланї" др. Василь Левицкий. Не мав я наміру відповідати, бо не маю часу на неґативну ро­боту і паперову борбу, але останнїй критик поставив мене під засуд як чоловіка на одві­чальнім становищі, де я як учитель маю вплив на житє молодїжи.

Попереду зверну увагу, що нї один з моїх критиків не зрозумів нї змісту, нї тен­денциї моєї збірки. Зміст її була переміна моєї душі лїтаючого до зір артиста на душу порядного чоловіка, що сповняє свої обовязки на становищі серед нашої суспільности — звідси назва: лїрична драма. Тенденциєю моєю було показати нашій суспільности, що я вже не той давний безцїльний "люфтін­спектор", що бавить ся в поезию, а поважний чоловік на становищі, що ступив на дорогу "чесноти і працї".

Сей сьвіт артиста зазначений в окремих віршах, званих "Горішні акорди сонати тер­піння", яких дав я сїм у збірцї на спомини моєї давної блуканини по зьвіздах. На осто­рогу молодшому поколїню перекажу їх зміст, що з такої дороги нема нїякого хісна. Такий і глупий ідеалїст відчуває велич сьвіта і єго терпінє (ст. 9), перед ним стає загадка бутя, якої не може розвязати, єму стає перед очи­ма розвязка сеї проблеми через самоубийство (ст. 45). Але єго душу захоплює любов і екс­таза до краси, він здержує ся і мріє про неосяжний рай (81), та любов не заспокоює єго духа, він полишає любку, летить до зір за незбагнутою красою, і паде прикований до землї (ст. 103). Тодї бачить смерть своєї о­пущеної любки-людини і чує докори совісти, тратить свою силу (ст. 125) — відчуває повну самотність серед гамору сьвіта, ставить знак питаня над своїм єствованєм (ст. 161). Вкінцї тоне в безоднї забутя, оставляючи нове житє грядучому поколїню (194). Але се тілько го­рішні акорди, музика душі артиста, давно ми­нула у мене, тому прошу ласкаво менї недосьвідному простити, я тільки з горожаньского обовязку звертаю увагу, аби нїхто з молоде­жи не пускає ся на ту дорогу і не тратив сил, так потрібних нашій суспільности.

Долом ішло реальне житє, яке зробило з бехлїбного, безхатного бурлаки порядного чоловіка будь що будь "на одвічальнім ста­новищі" з 1100 корон пенсиї річно; як би не тамта дорога, я був би мав нинї 4000 пенсиї — і був би більшим патриотом.

В пяти дїях моєї лїричної драми зобра­жена дорога, як з "моральної руїни духа" та­кої заблуканої одиницї", як артист — робить ся чоловік чесноти і працї серед нашої су­спільности. Отже мій герой влюбив ся в дїв­чинї, дивлючись на зовнїшну красу і розчару­вав ся, бо єго красуня, як красна і дозріла людина і знаюча житє, вибрала собі маючо­го чоловіка, Поляка, що дав їй вигоду і ти­сяч корон пенсиї на дрібні видатки. (1 дїя). Розчарований мій герой кидає ся в вир житя, стрічає Польку, яка потягає єго у гріх, він чує докори совісти і знесиллє по причи­нї свого упадку (ст. 54, 61, 64, 70, 72), але шум грішного житя попихає єго до глуму і трактованя усїх стрічних дївчат, яко средство утїхи. (2 дїя).

Під таку хвилю стрічає дївчину Україн­ку, що завертає єго з тої дороги, перед ним стає увесь гріх житя, завязує ся непорочна любов між їх душами, та окруженє, що знало героя з гулящого житя, як дуже чесне, відсуджує дївчину від чести і з товариства та спричиняє її смерть — а герой чує тягар на душі, за який мусить відпокутувати. (З дїя). В четвертій дїї зображена кара і каяття за смерть попередної дївчини і шановний рецен­зент "Руслана" хибно осудив мене за про­гріх супроти моралї. Саме герой стрічає за­сватану дївчину, переходить всї скалї муки і зависти з почутєм кари за попереднїй "зло­чин". Експіяция ceгo гріху — ся нова зависна любов, по якій герой чує ся зовсїм безпомічний і самотний. (4 дїя).

Та дух єго прочищує ся в терпіню (ст. 154, 159) і він зрезиґнований стрічає нечайно дитину природи, зискує її прихильність, за­ключує подружє, займає становище в суспіль­ности, і сповняє свій обовязок щоденної пра­цї, виховуючи свої дїти "в патриотичнім дусї".

Чиж може бути кращий "будуючий" при­мір навіть для молодежи нашої ідейної су­спільности?! Тут нема нїчого надзвичайного, начерк типового житя пересїчного молодого чоловіка, що став з часом поважним і серйоз­ним членом нашого патриотичного загалу. Гріх був, нїчого гріха таїти, і хто з вас, Па­нове критики і читачі, без гріха, хай кине каменем на мого героя і на мене — тільки що Ви, панове, оповідаєте такі гріхи собі в мужескім товаристві під доброю датою, а я — не був нїколи під доброю датою, то спи­сав се перед сїмома лїтами у віршах, а тепер опублїкував.

Рецензент оцїнив ту збірку як занепад україньскої поезиї. Хиба нам потреба поезиї в наших часах економічного зросту, хто нинї пише поезиї з давних галицких письменни­ків — се забава для ситих, пережитих або хорих умом, ми маєм бути здорові та бога­ті в кредитові інституциї і маститі посади, от що! Хто стане порядним чоловіком працї і чесноти, сей зараз перестає "бавити ся в поезию", а достроює ся до нашої працьови­тої суспільности. І хто як хто, але наша су­спільність вміє оцїнити наших артистів, як они тілько стануть на дорогу хосенну для до­бра загалу. Перейдїм чергою наших мистцїв слова в Галичинї, а побачимо, як ми зро­стаєм у культурі і культїі її творців: Франко­ви — зачуваю — має суспільність з дару зібраного сьвідомими патриотами купити село, Павлик дослужив ся каменицї і забез­печеня до смерти, Стефаник є послом, бере диєти і має дістати концесию на будову зе­лїзницї, Мартович дослужив ся фільварку, Че­ремшина має знаменито підпирану суспільно­стю канцелярию адвокацку; Крушельницкий став директором і збудував собі хату з хо­сенної працї видавництва шкільних книжок, Авдикович має зістати директором, навіть Карманьский дістав посаду, як тілько пере­став писати. Ба, Михайло Яцків має зістати номінальним директором "Днїстра" з 3000 пенсиї і під услівєм — не писати нїчого. Хи­ба я гірший, я видав книжку на се, аби по­казати своїй патриотичній суспільности, як я став порядним чоловіком на одвічальнім ста­новищі, вступив на дорогу серіозної працї і чесноти, ходжу до школи, шість годин денно говорю в школї, дві годинї поправляю задачі, виховую дїти на патриотів, а свої дїти хочу бачити адміралами гандлевої україньскої фльо­ти з нашої економічної інституциї! Чогож ще хочете? Хочете, аби я перестав писати? Че­кайте, тілько най дістану сталу посаду у Львові, зараз перестану писати і займу ся ще серіознїйше працею і чеснотою. Мене та­кож потреба чимсь заспокоїти, аби і я пере­став писати, а доки Українець голоден, доти вірші пише.

А от мій критик О.Грицай писав "Пер­хуна", поки не увійшов в "Дїло" — тепер має безсмертність і гроші не за поезиї, а за безсмертні статї в безсмертнім "Дїлї". І я єму дуже вдячний, що був ласкав звернути своє безсмертне око нїмецкої сови на моє "Сонце руїни" і колись будуть читати єго вічно сьві­жі твори пpo кіно, про Редля, про май, про червень — то і моє імя згадають, читаючи єго винаходи в моїх творах з Виспяньского, Шекспіра, Бодлєра, Гайне і инших.

Цїле поколїнє він поведе в Европу з роз­зявленим ротом варвара перед її високою культурою, як св. Володимир старих Русичів до Царгороду. Але я не піду там, я йду зі своїм рачкуючим народом, дивлю ся в него і слухаю, що він свою сумну пісню співає тай чую, що з тої слабої ще піснї вийде щось нове, инше як в Европі, що більше заімпонує сьвітови, як наслїдуванє непережитих нами европейских настроїв модерних.

Дякую і Вам, пане Ахмет з татарского роду, за ласкаву чулість до моєї жінки су­проти мого "самчого егоїзму".

І Вам, пане др. Левицкий, спасибіг за уваги над моїм віршованєм, моєю мовою і формою. Провірте їх, будь ласка, з творами Кулїша, Мирного, Лесї Українки, етнографіч­ними збірниками Драгоманова і Чубиньского зі словарем Грінченка в руках — а спізнаєте, що они тілько варта, що Ваші поезиї "На бистрих филях", або Ваша збірка видана в Ярославі.

Вкінцї дякую Хвальній Редакциї за ла­скаве поміщенє моєї статї, остаю з глибоким поважанєм

Василь Пачовский.

Слівце від Редакциї. Містимо статийку п. В.Пачовского на єго бажанє, вір­ні засадї: "Audiatur et altera pars", так мало шанованій серед нашої суспільности.

[Руслан, 23.08.2013]