дописи

»Дѣло« 23.02.1892 Товариство поворозниче в Радимнї

відбуло свої загальні збори дня 13 н. ст. лютого. Ко. Лев Пастор здав справу з дїяльности дирекції в роцї 1891 і зазначив, що товариство з року на рік успішнїйше розвиває ся. Товари поворозничі товариства знаходять що раз більшій покуп і випирають з торговлї лихій, хоч дешевшій виріб жидівских торговцїв. Але не лиш приватні купцї обертають ся до товариства з що раз більшим довірієм, також і державні институції увійшли в відносини з товариством на рік 1892, а то: ґенеральна дирекція фабрик тютюну у Відни затвердила оферту товариства для достави товару поворозничого в висотї 7.000 зр., a дирекції зелїзниць державних у Львові і Кракові зобовязали ся контрактово одну часть потреб заспокоювати. Що раз більше фірм торговельних зголошує ся до дирекції з просьбою о заложенє в их торговлях складів комісових. В минувшім роцї заложено такі склади в Тернополи у п. Андрія Маковецкого, в Перемишли в базарі имени Зибликевича і в инших менших місцевостях. Дуже потїшаючим зявищем єсть се, що і селяне зачинають товар товариства, хоч трохи дорожшій, більше цїнити як лихій a дешевшій товар; богато крамниць христіяньских замовляє товар поворозничій в товаристві. Крамницям дає дирекція 6% рабату. Доходу в минувшім роцї мало товариство i 17.104 зр. 96 кр., розходу 16.954 зр. 66 кр. Товариство мало 29 робітників. З признанєм піднїс кс. Пастор ревну дїяльність бухгалтерa Володимира Гайдукевича. В касї хорих було в 1891 роцї 290 зр. 26 кр. Відтак п. Михайло Грушка представив именем контрольної комісії білянс за рік 1891. Чистий зиск виносив 559 зр. 82 кр. З того зиску визначено 10% від удїлів а решту призначено на покритє податку доходового за всї лїта почавши від заложеня товариства. Дивна річ, що мимо щорічно посиланих білянсів товариства до дотичних властей, аж сего року вимірено податок за всї попередні лїта в висотї коло 600 зр. Против того високого виміру внесло товариство рекурс. Загальний збір дав дирекції абсолюторію і висказав признанє і подяку за безкористовну управу. При доповняючих виборах до ради надзирательної вибрані: Володислав Яницкій, нотар, презесом; Антін Головиньскій, начальник громади, заступником; Антін Бар, конціпієнт нотаріяльний, секретарем; третим членом дирекції вибрано Mихайла Грушку. Вкінци кс. Лев Пастор поставив внесенє заложити читальню і бібліотеку для членів товариства, бо показує ся конечна потреба центра, де можна би спільно забавити ся, учитись, порадити і покріпити та піднести народного духа. Всї отже як найохотнїйше підперли внесенє кс. Пастора, висказуючи бажанє, щоби читальня мала знамя католицке і чисто польске, народне. Читальня буде завязана під покровом св. Іосифа.

»Дѣло« 22.02.1892 В cправі правописи в народних школах.

В тій справі ми доси лиш на стілько забрали слово, на скілько випадало cпpocтувати неправди, подавані москвофільскими орґанами. Рішати справу мають фахові рускі учителї, а не публицистика, — рішати мають взгляди педаґоґічні, а не політичні, поправа правописи відносить ся лише до шкіл, а не до "Дѣла", не до "Галицкої Руси", не до общества "Рускої Ради", як і не до консисторій та ординаріятів руских. На случай коли-б запитані міністерством просвіти через президію краєвої ради шкільної фахові учителї рускі висказали cя за потребою реформи правописи в школах, то з того ще не виходить, щоби "Галицкая Русь" і общество "Русская Рада" мусїли писати по руски а не по россійски, або щоби консисторії і ординаріяти мусїли писати тою правописію.
"Галицкая Русь" ставить справу на політичний грунт, а зовсїм обминає педаґоґічний. Розуміє ся, становище се хибне і не може впливати на школу, де політика не має місця.
Из становища політичного виходила і депутація сторонників "Галицкой Руси", коли удавала ся минувшого тиждня до Є. Е. митрополита Сильвестра з просьбою, щоби він виступив против реформи правописи в школах і тим підпер "Русскую Раду". Митрополит, побачивши перед собою депутацію зложену з гг. Дїдицких, котрі рідний язик покинули, а так дуже дбають про єго правопись, що міг сказати у відповідь депутації? Міг хиба запевнити депутацію, що посланія епископів і дальше будуть видаватись руским язиком і правописію етімольоґічною, а при тім висказати свій жаль, що стара партія скомпромітувала правопись етімольоґічну, надуживши єї на шкоду і затрату язика руского, бо свої орґани она видає в язицї россійскім і правописію, розумієсь, россійскою.
"Галицкая Русь", строючи gute Miene zum bösen Spiel, заанектувала вже митрополита цїлком до "своїх" в тій справі, — ба она вже заанектувала собі і д-pa Омеляна Огоновского [котрий ще навіть не мав нагоди виявити своєї гадки в справі реформи правописи для шкіл, a виявив би єї евентуально в скликаній опісля анкетї], і проф. Нат. Вахнянина [хоч той — як нас завірювали — заявив ся за потребою реформи], і адвоката д-ра Костя Левицкого [хоч той не почуває ся компетентним рішати о правописи в школах] — заанектувала і ще декого з Русинів-народовцїв, котрі геть нїби-то стоять за тим, щоби анї палцем не ткнути протеґованої "Галицкою Русію" правописи, котра — як каже "Гал. Русь" — зближує "малорусское нарічіе до русского язика" — і так "зблизила", що нинї "Галицкая Русь", "Наука", "Страхопуд", "Вістник Народного Дому", "Литературний Сборник издаваемий Галицко-русскою Матицею", "Ювилейное изданіе Ставропигійского Института" і т. д. видають ся вже не в "малорусском нарічіи", але в "русском язицї"!
Як звістно, "Галицкая Русь" і єї львівскї сторонники головно виїздять і з тим арґументом, що нїби то через заведенє нової шкільної правописи молодїж станесь неспосібною до читаня церковних або церковною правописію писаних книжок. Редакції нашій пощастило ся одержати з кількох сторін дотичні заявленя руских професорів і учителїв в справі рускої правописи — і з них легко можна пересвідчитись, що той арґумент єсть безосновний.
Для приміру наведемо тепер голос професорів при мужескій семинарії учительскій у Львові. Професори і учителї тої семинарії стоять в безнастанній звязи з народними школами, а одна их часть єсть чинна і при комісії екзамінаційній, де рік річно має нагоду стикати ся з сотками сїльских учителїв і учительок та виробити собі суд о хосенности або нехосенности дотеперішного способу ученя в руских школах. Само міністерство в справах народної школи нераз уже засягало гадки у професорів тої семинарії і йшло за их радою. Нема сумнїву, що й теперішний их голос богато заважить при рішеню правописного питаня для наших шкіл.
В "Заявленю" львівскої учительскої семинарії мужескої читаємо між иншим таке:
"На підставі досвідів — як на курсах семинарії учительскої, так і в шкілках взірцевих при тій-же семинарії — заявляють підписані однодушно:
"1. Дотеперішня правопись єсть надто скомплікована і не надає ся для народних шкіл. Для вивченя єї потреба докладного знаня язика церковного, а в чужих словах також знаня язиків чужих в цїли правильного уживаня деяких букв. Плеканє такої правописи в народній школї єсть простим марнованєм дорогого часу а не доводить до нїяких позитивних результатів.
"2. На курсах учительских семинарій вивченє теперішньої правописи дає ся в якійсь части перевести, але тілько при помочи дуже скомплікованої методи всякого рода лінґвістичних порівнань, котрі забирають ученикам богато часу а сполучені зі шкодою для властивої науки язика і для образуючої лєктури.
"Боязнь, з котрою часом стрітитись можна, що через введенє нової правописи молодїж не буде здібна до читаня церковних книжок, не має підстави, позаяк в нових читанках для шкіл народних можна буде в додатках умістити уступи, писані дотеперішною правописію і друковані письмом церковним [кирилицею].
"Підписані мають пересвідченє, що введенє нової правописи не лиш дотеперішний нужденний стан науки руского язика значно піднесе, але в недалекій будучности вплине спасенно і на розвій народної просвіти взагалї."
Се заявленє підписали професори і учителї: катихит о. Стефанович, Вас. Тисовскій, Ом. Партицкій, д-р Олеськів, Червинскій, Врецьова і Зарицкій. Не підписали єгo: проф. Ал. Барвіньскій [посол, пробуваючій у Відни] і учитель Дмитро Вінцковскій.
"Галицкая Русь" раз-на раз повтаряє одно, що мов-то иніціятиву до змін в правописи шкільній подав першій посол Барвіньскій.
Хто слїдить за справою близше, знає, що иніціятива до тих змін датує ся вже від давна. Рух правописний иде у нас від перших зачатків нашого народного відродженя, коли-то заходами Маркіяна Шашкевича вийшла 1837 року "Русалка Днїстрова". Проявляв ся той рух і в роцї 1849, коли Ник. Устіянович в своїм "Вістнику" став містити статьї писані правописію фонетичною. Підпомагав той рух і покійний д-р Осадца, котрого ученики, н. пр. Дан. Taнячкевич, в 1860-их роках стілько заслужили ся около розвою народного письменствa. Року 1868, за иніціятивою і впливом совітника шкільного о. Вас. Ильницкаго, написав був проф. Партицкій фонетичну граматику руского язика, стараючись усильно о апробату єї для шкіл. Року 1888, в окремім меморіялї до міністерства, виказав наглячу потребу правописних змін в шкільних руских книжках д-р Смаль-Стоцкій, професор черновецкого університету, і своїми заходами зумів компетентні круги пересвідчити о потребі реформ на тім поли. [Для буковиньских шкіл — як нам доносять з Відня — вже надруковано в ц. к. накладї книжок новий буквар в правописи Желехівского.]
І супротив тих численних фактів наші москвофіли все ще розсївають небилицї, нїби-то о змінах дотеперішної правописи нїкому у нас нїколи не снилось та що лиш Поляки та Барвіньскій видвигнули тепер се питанє на порядок дневний!..

»Дѣло« 18.02.1892 Відгомін виборів.

Дня 26 і 27 н. ст. сїчня с. р. відбулась в Золочеві розправа карна против о. Теофіля Петровского, приходника в Рикові о провину з §.302 закона карного. В склад трибуналу входили: сов. Кнот яко предсїдатель, а сов. Стшелецкій, сов. Монастирскій і адюнкт Ґарфайн яко вотанти. Обжалованє вносив сам прокуратор Меч. Ляхавец а боронив обжалованого д-р Лукіян Гумецкій. До розправи покликано 14 свідків.
Акт обжалованя подав, що о. Петровскій, читаючи в церквах в Рикові і Красносїлцях посланіє австрійского епископату поступав неприлично, обидивши війта Красносїлець Кульпу словами: "Той лайдак, злодїй, нехай би повісив ся; кости єму поломати; за склянку гербати а ковбасу продав громаду". О. Петровскій переслуханий заперечив цїлковито фактови, поданому в актї обжалованя, а також і многі свідки зізнали, що се лише вигадка ворогів священика.
Зізнаня свідків кинули ярке світло на відносини в обох селах Красносїлцях і Рикові. Перед послїдними виборами до ради державної Красносїлчане не знали нїчого про правибори і війта Кульпу вибрало на виборця лиш троє людей. Кульпа же мав бути так запопадливий, що — як сам зізнав — їдучи на вибори до Золочева, взяв собі четвертку жита і за се "напив ся гербати та зїв ковбаси". З господарки Кульпи невдоволені в селї, бо вибирає шкільну дотацію так, як сам хоче; громадским писарем установив собі війта з Воронявки, звістного з свого поведеня в цїлій Золочівщинї; перешкоджує раз-у-раз в коршмі, тож годї о. Петровскому завести в Красносїлцях тверезість, a навіть о. Петровскій не мав би перед ким правити в красвосїлчаньскій церкві, єсли би не люде з Рикова, присутні на відправі.
Між зізнанями свідків було одно дуже характеристичне. Неофітка так підперла свої зізнаня: Они (свідки) всї доси брехали а я правду говорю. Я хочу ще жити на світї, я молода, я що йно перейшла на віру Христову, а прийшовши до церкви я все стаю перед самими царскими вратами, щоби не опустити нї одного слова...
Свідки з Рикова зізнавали в користь о. Петровского. Дописуватель "Гал. Руси", подаючи про сей процес, вихваляв ось яку прикмету селян з Рикова: "недавно на всенародном вѣчѣ во Львовѣ было изъ Рыкова 43 селянъ съ начальникомъ громады і своим душпастиремъ во главѣ".
По промові прокуратора і оборонця трибунал увільнив о. Петровского від всякої вини і коштів судових.

»Дѣло« 16.02.1892 "...Тож святкуймо, не дармуймо, В нас кров молода!..."

— співали в недїлю "Зоряне" і вивязались з того завданя дуже добре. Вже від довшого часу гуторили Львовяне, як Русини так і загал ремісників, що товариство "Зоря" приготовляє несподїванку, котру вкінци оповістили ґазети і афіші під видом аматорского представленя мельодрами "Капраль Тимко або Що нас губить?" (слова Мидловского, кузина Матюка). Хто знає, як велику вагу в розвитку польских товариств ремісничих мають аматорскі представленя театральні, бо не лиш причиняють ся до розбудженя зносин товариских і живійшого житя в самім товаристві, але і мають великій вплив на загал ремісників що-до плеканя чувств патріотичних та з етично-моральних взглядів, — сей мусїв з як найбільшим признанєм повитати гадку руского товариства ремісників "Зоря", що і оно рішилось устроїти аматорске представленє. А кілько то було перепон, заки можна було се дїло довести до кінця? Нї місця відповідного для проб, нї відтак салї театральної, нї взагалї нїякої матеріяльної або моральної підпомоги від тих сфер руских, котрі можуть і повинні се подати — а таки удалось поставити на своїм. Длятого честь і признанє видїлови товариства і панам аранжерам та режисерам того представленя. Вибір твору драматичного не конче відповідний, бо згадана мельодрама придаєсь радше на представленя в читальнях, але все таки засади моральні, як самого твору так і зручно повкладані режисерами, добре надавались до аматорского представленя ремісників. [Тут годить ся піднести, що наші автори драматичні доконче повинні розважити потребу патріотичних творів, що надавались би до представлень аматорских, і їй зарадити.] Публики зійшлось надзвичайно иного, так що саля Frohsinn-y була битком наповнена. Русини-народовцї явились численно, з партії же москвофільскої всего лиш кілька осіб, маніфестуючи сим свою солідарність, що єсли Народний Дім не має салї на представленє, то й не треба являтись на тім представленю. Аматори вивели свої ролї дуже добре: Оля, Гафія, Тимко, Василь, Танас, Гершко показали в своїй грі, мов би се не був их першій виступ на дошках сценічних. Також і прочі аматори, що представляли дївчат, паробків, селяне, порозуміли ту вагу вдатного представленя, що "нарід" має на сценї жити своїм житєм а не бути лиш статистами. Бо й справдї коломийка в 5-ій відслонї зі співами була би могла продовжатись не знати як довго, так того публика домагалась і так живо грала "кровь молода", а першеньство в тім наложить ся першій парі п. Хр. і п-ї Гавр. Дуже складні куплети Гершка зєднали ще більше симпатію публики. — По представленю удались "Зоряне" до винаймленого льокалю в будинку "Народного Дому" і завели товарискі танцї.
"...Тож працюймо, рускі дїти,
Рускі соколята,
А гаразд буде на світї
І богата хата..."

Сим рефреном вчерашного представленя пращаємо "Зорян" і просимо так дальше поступати.

»Дѣло« 15.02.1892 Меліорація рільнича грунтів на ширшій розмір.

Краєва комісія рільнича приняла много постанов і припоручила видїлови краєвому щоби енерґічнїйше анїж доси переводив акцію рільничої меліорації грунтів. Та справа була вже давнїйше порушена a навіть було виготовлене справозданє в тім предметї, в котрім звертало ся увагу на те, що той віддїл робіт меліораційних єсть особлившої ваги для нашого краю, де з виїмкою намулин в долинах рік, пісків ділювіяльних в північній в північно-всхідній части краю, а також глини мамутової на Поділю, або саму поверхність землї (почву), або верстви під почвою творять глини або или непросякальні.
На основі карти ґеольоґічної Галичини й дослїдів, зібраних бюром меліораційним, можна приняти, що з цїлого простору рільничої культури в Галичинї вимагає дренованя 25.3%, а коли приняти кошти дренованя 1 гектара на 70 зр., то вийде сума 167,255.320 зр.
Дренованє піль не розвинуло ся, як подають, з отсих причин:
1) недостача капіталу;
2) недостача почутя потреби й недостача оцїнки хосенности дїла;
3) недостача добрих рурок дренових, котрі мали би бути виготовлені в різних точках краю;
4) недостача инжінірів, спеціялістів-дренарів;
5) недостача підприємців-дренарів;
6) недостача вправних робітників.
З тих причин найважнїйша отся, що загал не відчуває потреби і не розуміє хоceннocти дренованя.
Тимчасом же, вносячи з досегочасних зголошень о поміч технічну, котрі вплинули до Відня і бюра меліораційного, годї нарікати на ту недостачу почутя потреби й розуміня хосенноста дїла зі сторони більших властителїв. Вже сегодня треба би було потроїти сили технічні бюра меліораційного, щоби можна заспокоїти домаганя більших властителїв, але се дасть ся осягнути тілько постепенно з причин недостачі таких фахових техніків, котрі би мали потрібні відомости аґрономічні, і з причини ненадто світлого стану краєвих фінансів.
Без сумнїву періодичні публікації про відбуті роботи меліораційні і их користні наслїдки заохотили властителїв піднимати меліорації і усунули недовірє у тих, що не мали належного зрозуміня дїла.
По 12 лїтах дїяльности бюра меліораційного належало би зібрати відповідний матеріял в справі виконаних меліорацій, розіславши квестіонар до властителїв, і на тій основі виготовлене справозданє розіслати між усї репрезентації повітові і окружні товариства рільничі.
Тож краєва комісія для справ рільничих заявила видїлови краєвому гадку, що потреба більше енерґічної й поквапної меліорації рільничої тим більше, що та справа має первостепенну вагу для краєвої рільної культури.
Видїл краєвий заняв ся тепер тою справою й приняв внесеня комісії рільничої, обмежив тілько внесенє про безплатне удїлянє помочи технічної краєвого бюра меліораційного поодиноким властителям земельним на стілько, що ту підмогу дасть ся за домаганєм громад там, де ходить о меліорацію грунтів або виключно селяньских або селяньских і двірских.
Видїл краєвий рішив представити соймови квестію прискоревня акції меліораційної на найблизшій сесії.

»Дѣло« 13.02.1892 Тайни мілітаризму.

Покійний архикнязь Рудольф сказав при одній нагодї памятні слова: "Вояк се найбільшій капітал держави!" І дїйстно кожда держава накладає на себе в теперішних часах найтяжші обовязки, щоби сей капітал удержати в рівній висотї, та поносить з резиґнацією найбільші жертви в користь мілітаризму. Критика загалу в справах мілітаризму дуже оглядна, бо з повним довірієм відносить ся до управи, в котрої руках лежить розвиток сили войскової держави.
А однак від часу до часу підносять ся голоси, котрі вказують, що не все так єсть, як повинно бути, що той капітал марно тратить ся. Послїдними часами піднесено дві справи, а то самоубійства в австрійскій державі і самоволю в саскім войску. Першу справу пізнав загал з дат статистичних, другу справу піддав під дискусію публичну саскій князь Юрій в своїм розказї войсковім. Обі справи стоять в тїсній звязи з собою і длятого управляючі круги войскові звернули більшу увагу на сі справи і розпоряджеми старають ся зарадити лиху.
Від 1870 до 1890 року було в армії австрійскій 6453 самоубійств. З того числа припадає річно в послїднім десятку лїт по 348 самоубійств. Статистика войскова зазначує разом случаї доконаного і наміреного самоубійства та скалїченя. Коли однак возьмемо рік 1890, то побачимо, що случаїв доконаного самоубійства було 337, наміреного самоубійства 135, a скалїчень, які вояки самі собі завдали, 98. Лиш в 24 полках не було нїякого самоубійства, в 15 полках було по шість, в 4 по вісїм а в 4 по сїм. Найбільше самоубійств доконано в сїчни, найменше в липни, найбільше намірених самоубійств лучилось в падолистї а найменше в серпни. З числа самоубійників припадає 0.70 процент на 1.000 вояків в кавалєрії, 1.85 прц. на 1.000 вояків в службі піонірскій, а найменше, бо лиш 0.29 прц. в артилєрії.
Вже і з тих скупих дат можна дійти до деяких заключень, котрі представились би ще яркійше, єсли би можна знати, в котрих лїтах служби припадають самоубійства. Мабуть результат показав би, що число самоубійств найбільше в першім роцї служби, а число наміреного а невдалого самоубійств найбільше між рекрутами в часї перших місяцїв т. зв. абріхтунґу. А причина того лежить в способі, як старшина войскова обходить ся в вояками. Розумієсь, що під сею старшиною треба розуміти підофіцирів, під котрих власть безпосередно віддані рядові вояки.
Поведенє офіцирів з вояками доходить в саскій армії — як каже кн. Юрій — до крайности в завдаваню мук, рівнає ся варварству, a наслїдком того устає всяка дисціпліна в армії. Люде, що яко рядові вояки мусїли терпіти строгі муки, добившись висшої степени подофіцирскої, мов би хотїли відплатитись за зазнані муки, і самі вигадують тяжкі муки на вояків. Не єсть се навіть карою за якусь провину, а лиш можна сказати, війшло в звичай. Кн. Юрій для приміру навів кільканацять фактів, котрі аж надто добре илюструють се варварство.
Що таке мусить дїятись і по инших арміях, видко з того, що міністер війни Бавер видав приказ предкладати собі всї акти слїдства войскового о надужитю власти супротив вояків. Власти войскові строго карають всякі провини надужитя власти, але позаяк слїдство войскових судів а відтак кара держить ся в тайнї і не доходить до загалу суспільности, то-ж і осуд загалу може випасти часто в некористь армії. Опінія публична дізнаєсь від часу до часу про факт самоубійства, але про слїдство ведене в тій справі не знає нїчого. Длятого то справедливо підносить ся голоси, не лиш в нїмецкім але і в австрійскім парляментї, що першим условієм поправи лиха була би явність войскової процедури карної.
Розпорядженя міністерства війни, видані послїдними часами, щоби в армії більше плекати реліґійні чувства, можуть також принести хосен, єсли будуть переведені після интенції найвисшої управи войскової. Лиш не можна обмежитись на поодиноких так сказати би спеціяльних розпорядженях, а треба переводити направу лиха після уложеного пляну і по добрім розслїдженю причин сего лиха.

»Дѣло« 12.02.1892 Спростованє в "Народї". — Вражіня п. Будзиновского з Bärenland-y.

З Відня.
В третїм числї "Народа" з 1 лютого с. р. читаємо спростованє голови "Сїчи" п. Партицкого на допись з Відня поміщену в 284 числї "Дѣла". П. Партицкому прийшла охота конче взяти офіціяльно в оборону віденьских радикалів. Каже він в згаданім спростованю так:
"В дописи ["Дѣла"] говорить ся про комерс, якій 18 грудня після загальних зборів нашого товариства відбув ся. Дописувателеви треба було доказу, мов-би то на тім комерсї радикали були в меншости. А се єму ясно з сего факту, що радикали "потерпіли кляску на загальних зборах Сїчи з своїми внесенями, виміреними чи топротив видїлу Сїчи, чи против комітету, устроюючого 25-лїтний ювілей тов. "Сїч". В виду того заявляю яко провідник згаданого збору, що, окрім однїсенького внесеня на именованє одного почетного члена, нїяке инше внесенє не стояло і не прийшло на порядок дневний, отжеж і дописуватель "Дѣла" зовсїм не мав нагоди в той спосіб констатувати більшість або меншість радикалів на наших загальних зборах."
З формальної точки погляду треба признати п. голові "Сїчи" правду. Дїйстно не було внесень, формально вимірених против видїлу. Однакож инше дїло з ювілейним комітетом. Радикалам не подобалась одна ухвала згаданого комітету, маніфестуючи товариство "Сїч" в народовскім дусї, тож рішила они ставити на загальних зборах "Сїчи" внесенє, котрим би відмовили ювілейному комітетови компетенцію подібної ухвали. І дїйстно радикал Лаврівскій учинив се в формі наглого внесеня. Однакож завдяки більшости членів народовцїв не признано наглости внесеню п. Лаврівского і так оно пійшло до коша. А що внесенє було вимірене не лиш против ювілейного комітету, але і против видїлу виходить з того, що всї члени видїлу засїдають в комітетї, ба навіть голова і заступник видїлу держать в комітетї ті самі уряди, а згадана ухвала запала одноголосно, а ще до того й на внесенє самого голови "Сїчи". На випадок доброго успіху внесеня п. Лаврівского було би дісталось видїлови як не кієм то палкою.
П. Партицкій при кінци свого спростованя додав ще таке: "Мимоходом додам також в интересї правди, що радикалів є три четвертини в нашім товаристві". П. Партицкій, видно, не найлучшій математик, коли помилив ся в такій дрібній рахубі. Знаю, що радикалів було на перших радикальних зборах лише девять, отже як-раз одна четвертина від трицять шістьох членів "Сїчи". Впрочім коли-б радикали в "Сїчи" були в більшости, то мабуть давно зробили би були те саме, що стало ся у Львові.
Радикал п. В. Будзиновскій, повернувши до Відня з так званого "всенародного" віча зі Львова, скликав на 5 с. м. "Сїчовиків" на збори, на котрих мав розказати — як то він сам голосив — своє вражіня з "Bärenland-y", се-б то Галичини. Всї дoгaдувались, що йде тут головно о так зване "всенародноє" віче, тож і явили ся в великім числї, — прийшов також посол Телишевскій. Але п. Будзиновскій тілько коротко перебіг дїло віча, а за те широко розвів ся про рускі партії, не щадячи при тім слів обиджаючих народовцїв, а головно клюб руских послів у Відни, і то слів таких, що навіть годї их з естетичних взглядів тут навести... Однак сему exfra-радикалови також поступованє львівских основателїв радикальної партії не до вподоби і він публично нарікає на редакторів "Народа", як на идіотів... Питанє: длячого посол Телишевскій на обиди, кидані на рускій клюб в єго присутности, не відповів нї словом? Ми тої гадки, що мовчанєм хотїв зиґнорувати елюкубрації п. В. Будзиновского...
В. П-к.

»Дѣло« 10.02.1892 О смерти покійного Ивана Борисикевича

пише сов. Василь Ковальскій з Відня так: "Вечірний нумер Neue fr. Presse принїс дня 1 н. ст. лютого вість, що Іосифа (властиво Ивана) Борисикевича найдено в недїлю в рові, відставлено до шпиталю Франц-Іосифа в Рудольфсгаймі, де й упокоїв ся, і що при нїм найдено ключі з значком н-р 36, подабаючі на ключі від комнати в гостинници. На другій день удав ся я до Рудолфсгайму, щоби справу розслїдити, бо не хотїв вірити, щоби пригода тота дотикала нашого земляка, звістного дїятеля з 1848 року, тим більше, що кілька днїв перед тим одержав я від него письмо з Арко, де він мав перебути зиму і вернути ся до Відня аж в мартї. У Відни жив він від весни 1890 року, відвідував мене дуже часто і навіть лишив у мене квіт на зложені в банку гроші. В шпитали довідав ся я, що при помершім найдено всего 5 зр., срібний годинник і паспорт, виставлений на имя: "Иван Борисикевич в Увисли, властитель дому" ; що до шпиталю відставив єго дня 31 н. ст. сїчня поліційний комісаріят в Рудольсгаймі: що він був вже безпритомний і по кількох мінутах помер; що заїхав з двірця західної зелїзницї до готелю Гольцварта; що повітовий уряд в Фінфгавс обезпечив єго річи; що при нїм були два рецепіси на посилку і річи і що тїло єго відставлено до головного шпиталю. Провіривши ті дані в комісарятї Шмельц, удав ся я до головного шпиталю у Відни, де довідав ся, що тїло покійного було піддане обдукції, виказавшій смерть в наслїдок дихавицї. В показанім менї тїлї пізнав я і бувшій зі мною син мій Александер нашого знакомого Ивана Борисикевича. Відтак завідомлено мене, що похорони покійного відбудуть ся за пів години на кошт публичний і у вспільнім гробі з иншими 11 мерцями. Але я здержав сей намір, замовив похорон на другій день, т. є 3 н. ст. лютого, запросив нашого пароха д-ра Сембратовича враз з питомцями семинарії і повідомив о всїм свояка покійного, професора медицини в Градци, д-ра Борисикевича, котрий однако не прибув, не одержавши имовірно моєї телєґрами. Дня 3 н. ст. лютого відбув ся похорон з загального шпиталю. Участь в noxoронї брали також посли: Брилиньскій, Підляшецкій і Телишевскій. Тїло покійного похоронено на центральнім кладовищи в осібнім гробі (віддїл 43, ряд 8 н-р 27). Могилу опечатав о. д-р Сембратович при співі питомцїв духовної семинарії. Таким cпoсобом відбув ся по христіяньски похорон нашого ветерана-дїятеля. Чи полишив покійний завіщанє — не знати, бо почтові посилки і річи можуть бути видані лише судови, що переводить наслїдство, в котрім і я зложу находячій ся у мене депозитовий квит. Тепер стараю ся о те, щоби суд на Іозефштадтї у Відни признав свою компетенцію для переведеня наслїдства, бо покійний жив постійно в згаданім повітї, а то при Lange-Gasse н-р 60. Від портієра готелю Гольцварта довідав ся я ще, що бл. п. Ив. Борисикевич прибув 30 н. ст. сїчня курієрским поїздом о ½8 години рано в Арко на дворець західної зелїзницї і що з-відси прийшов пішки до готелю в товаристві наймленого для несеня річей служачого. Поснїдавши, удав ся він до міста і більше не вернув ся. Де він перебув ніч з 30 на 31 н. ст. сїчня — не знати. Можна лише припускати, що лютивша ся з 30 на 31 сїчня буря звалила єго в рів межи Марія-гільф а Найбав, де найдено єго аж в недїлю рано безпритомного. Неимовірно, щоби він не мав грошей при собі; здає ся, що хтось обікрав єго ще перед тим. Такій сумний конець спіткав нашого земляка, любившого щирим серцем св. Русь і бажаючого видїти єї в згодї і щастю. Вічна єму память!"

»Дѣло« 09.02.1892 З Станіславова.

[Конець гостини руского театру в Станіславові. — Станіславівскі Русини а т. зв. "всенародное" віче. — Рускі письма з намістництва до Консисторії і руска напись на старостві.]
Минувшого тиждня опустив рускій народний театр наше місто, попращавшись на послїдній виставі устами режісера р. Яновича в Русинами, котрі — треба признати — з виїмкою кількох некультурних одиниць, приймали єго в часї двомісячного побуту з патріотичною гостинностію, заповнюючи простору салю з своїми родинами. Вже-ж то справдї Русини як станіславівскі так і замісцеві знані з свого щирого патріотизму і готовости спішити громадою там, де их кличе честь і амбіція народна. На послїдні два представленя виставлено славну оперу М. Лисенка і першого разу (в недїлю) велика саля була заповнена, а другого разу (ві второк) весь театр випроданий. Самих наших пан-отцїв з родинами прибуло кількадесять. Не заманило их так зване "всенародноє" віче, котре того самого дня відбувалось у Львові.
Опроче з наших сторін їздив на віче тілько один-однїсенькій чоловік з интеліґенції, новоименований совітник епископскої консисторії, а і телєґраму знов зладив і вислав також один чоловік, і підписавши єї для ефекту: "Русини станіславівскі". Тут прямо всї сміють ся з того підпису, бо знають, що Русини станіславівскі не мають нїчого спільного з тими людьми, що уряджували так зване "всенародноє" віче.
В тутешній Консисторії оглядано два найновійші письма з презідіїв намістництва писані вже по руски і з руским підписом намістника. Москвофіли строять gute Miene і кажуть — risum teneatis — що се стало cя в наслїдок жалоби небіщика Явдика до трибуналу в р. 1881.! Надїємось, що тепер члени тутешної консисторії і місцеві Русини-адвокати, виготовляючи поданя для руских партій стануть писати до всяких властей і урядів в рідній мові, — чого доси на жаль не роблять, — а инакше добрий приклад ц. к. львівского намістництва і розпорядженє ц. к. міністра справедливости в справах гіпотечних на нїчо не придасть ся і тілько будуть сталим свідоцтвом, що Русини уміють тілько кричати і плакати на упослїдженє рідної мови властями і урядами, а самі з признаних вже рідному язикови прав користати не хочуть....
Тамтого тиждня прибито також на тутешнім старостві нового цїсарского орла, під котрим побіч польскої фіґурує вже й руска напись: "Ц. к. Староство".

»Дѣло« 08.02.1892 Гадка о народних вічах.

[Статья надіслана.]
Послїдне так зване "всенародне" віче, скликане комітетом "Русскої Ради" до Львова на день 2 н. ст. лютого 1892 р., як також успіх, якій спровадили попередні віча, мусїли викликати у кождого щирого Русина, що бажає добра свому народови, поважну задуму над тим: яких нам треба народних зборів а котрі з них можуть бути для нас користними?
Перше віче, скликане головно заходами покійного Володимира Барвіньского, мало на цїли зблизити до себе Русинів а евентуально помирити спорячі партії, звертаючи их увагу на потреби народні та спільно порадити ся над тим: що нам треба робити, щоби народови рускому здобути належне єму становище народно-політичне. Віче се перше відбуло ся поважно при участи тисячки людей і не було під той час без користного наслїдку. Кажемо під той час (в роцї 1880-ім), коли то цїле житє політично-народне межи нами було завмерло за-для нещастної і безпутної політики тогдїшних послів "старої" партії, що програвши кампанію з централістами при виборах 1879-го року не уміли найти дороги: куди вести свій нарід? Наслїдок був отже той, що Русини отямили ся, почали зріло застановляти ся над справами народними в ширших кружках, а забувати про спір о "ы" і "ъ", котрий передше становив початок і конець всего політикованя Русинів, не беручи в рахубу руху соціялістичного, якій в роцї 1877-ім був проявив ся межи рускою молодежію.
Фактом єсть незапереченим, що се перше віче дуже подобало ся нам і що ми по шумних резолюціях того віча надїяли ся цїлого спасеня для народу руского, припускаючи, що Русини від тепер стануть як один муж без різницї партій, трудитись над піднесенєм свого народу, що правительство налякало ся наших бесїд в "Народнім Домі" і зараз принесе нам до хати все, чого бажаємо, а Поляки будуть мусїли, хоч не радо, Русинам уступати ся. Таке було наше вражінє і почутє сили та успіху по першім вічу.
Надїї наші завели нас дуже, і то так, що дальше не йде. Хотяй бо рух народний подекуди в краю розбудив ся, то знов зараз спинив ся процесом Ольги Грабар і товаришів в р. 1882-ім, а правительство і Поляки перейшли до порядку дневного над всїми нашими жаданями.
Треба було скликати друге віче в роцї 1883-ім, на котрім поставлено ще острійші резолюції, а нарід розярений сильно кричав та підносив кулаки межи стїнами "Народного Дому". Однакож мимо того приступлено до реформи Василіян a пізнїйше віче львівске і депутація до корони поучили нас, що скликуванєм товпи народу до Львова, криком, пястуками і депутаціями опозиційними нїчого не вдїємо, хотяй посол Антоневич до нинї вірить словам покійного намістника ґp. Потоцкого: "Wy macie siłę, wam rząd musi dać!" Чи дїйстно дав, ви бачили і бачите; чи дасть — можете бачити.
Дальше зібрало ся нам на третє віче, скликане за иніціятивою послів соймових в роцї 1888-им, котре між иншим порішило, щоби вибори до сойму в роцї 1889 переводив комітет зложений з обох партій: народної і старої.
Придивім ся, якій був дїйстний хосен з тих трех віч, уряджених спільно обома сторонництвами політичними, отже віч справдї всенародних.
На зверх не було нїякого наслїдку, бо супротив правительства і Поляків не вибороли ми тими вічами анї одної з ухвалених резолюцій вічевих, а штучно піддержана неприродна звязь противних собі сторонництв політичних — мусїла опісля poзірвати ся. Навіть в тім напрямі не принесли нам віча пожаданого вислїду, щоби на них порадити ся спільно і взаїмною виміною гадок придумати способи дальшого нашого дїланя. Хто ж бо мав се зробити? Чи маса народу, спроваджена зі всїх сторон краю? А єсли би хтось в самій річи хотїв на вічу забрати голос і поставити справу ясно та піддати єї осудови дібраних, то чи можлива єсть поважна і спокійна нарада серед великої маси народу, котрий товпить ся за-для браку місця і, не розуміючи добре порушеної справи, вижидає лише кінця промови, щоби крикнути "славно" і скорше дійти до кінця нарад! На вічах переходили длятого слїпо всї поставлені комітетом вічевим резолюції, уложені кількома людьми у Львові, а тоту цїль можна би осягнути дешевим коштом, єсли би дотичне товариство політичне такі резолюції розсилало межи своїх членів і не членів на провінції для их відомости і евентуального ужитку. Чого наш нарід їздив на тоті віча? З тої причини їздив, бо ми казали: "Їдьте до Львова на голос дзвона вічевого; там скажемо, які нам права належать ся і що нас болить, а як ви, нарід рускій, ухвалите яко найбільша рада, так мусить бути!" і народ їздив на віча та надіяв ся: зниженя податків, скасованя рад повітових, нового закона дорогового, знесеня патронату і всякого иншого, а чи ми додержали обіцянок, чи може показали свою неміч? Ми надармо немов надужили довірія народу а видерли єму кількадесять тисячів тяжко заробленого гроша на поїздки вічеві.
Коли-ж в такім світлї представляють ся тоті правдиво всенародні віча, скликані до Львова щирими патріотами а в найлїпшій вірі, — то як же низько стоїть на сміх прозване "всенародним" віче комітету "Русской Ради", що відбуло ся дня 2 н. ст. лютого с. р. у Львові! Вічем сим виставила собі партія стара свідоцтво убожества політичного, голосячи єдинство з народом россійским на перекір пустим словам предсїдателя віча о. Павликова. Вічем сим здоптала стара партія святощі народні, вирікаючи cя своєї народности [чого нарід до сего часу не чував!]; нарушала свободу слова участників віча [чого ще не бувало!]; деморалізувала селян клеветами на самих Русинів, публично зневажувала народних заступників і т. д., — словом: стара партія Русинів публично зневажувала народних заступників і т. д., — словом: стара партія, солідаризуюча ся з аранжерами віча, найшла ся несподївано в руках аґентів россійских...
Але й поминаючи се послїдне віче, яко просто вороже интересам народу руского, належало би нам справу зборів народних ось як уладити:
Передовсїм звернути свою увагу на віча окружні і громадскі. Доброю стороною сих віч єсть се, що кождий Pусин повіту чи громади, майже без нїяких коштів, труду і страти часу, може бути на такім вічу. Такі віча, фактично кождому доступні, повинні бути школою політичною для нашого народу, то єсть: на них треба пояснити народови понятно кожду біжучу справу публичну, а коли нарід тою дорогою дійде до самосвідомости політичної, тогдї аж буде в силї осудити саму справу. Криками маси несвідомого народу нїчого не вдїємо, бо той сам нарід, що нинї кричав "за", завтра скаже і "против". Лише голос свідомого народу може мати своє значінє на зверх, бо такій голос не буде пустою грізьбою межи чотирма стїнами, але перейде в дїло на картках виборчих і відданих голосах. Так робили Чехи своїми таборами народними по повітах і нїхто не чув, що-би Чехи збирали люд до Праги, хоч они могли зібрати не 2000 але 100.000 душ.
До Львова треба би скликувати наради делєґатів з повітів, то єсть наших мужів довірія, котрі, яко люде розумні і обізнані з справами народними, були би в силї поважними нарядами вказувати дорогу: куда йти і що робити? — а их постанови можна би оголошувати дорогою посередною, то єсть письменно, часописями.
Вкінци може в даній хвили зайти потреба скликаня всенародного віча до Львова, але сего средства не треба надуживати! Наколи би всенародне віче має бути повагою політичною, то не можна єго скликувати при кождій нагодї, але лише в хвили вельми важній, якогось нового звороту політичного. Найлїпшій бо лїк за часто уживаний шкодить орґанізмови, а поважне средство за часто ужите тратить силу і може перейти в играшку...
Кость Антонович.

»Дѣло« 06.02.1892 Приготованя до святкованя ювілею товариства "Сїч".

З Відня. Комітет для устроєня ювілею 25-лїтного истнованя товариства "Сїч" у Відни, вибраний в числї пятнацятьох загальним збором товариства, відбув дня 2 н. ст. лютого повне засїданє. Проводив заступника голови д-рнд Бережницкій, а з дотеперішної дїяльности комітету здавав справу голова товариства Іосиф Партицкій.
Після давнїйшої ухвади віднїс ся комітет письменно до тих бувших членів товариства, котрі в єго житю брали виднїйшу участь. Тими письмами запрошено их до удїлу в обходї ювілейнім, скоро він буде вже оконечно оголошений; дальше прошенє о списанє мемуарів з часу их членьства для виготовленя памятної книги товаpиства; вкінци візвано бувших членів, щоби для уложеня комплєтного альбума товариства поприсилали свої фотоґрафії в візитнім форматї. Крім того просив комітет, щоби по змозї причинились добровільними датками до величавого устроєня обходу ювілейного. Як дізнаємо ся из справозданя, голос сей не остав cя без слїду. Богато бувших членів поприсилали свої мемуари та фотоґрафії, і богато вплинуло датком. Особливо деякі мемуари цїкаві своїм змістом, розяснюють богато доси незнаного з "Сїчової" исторії. Визначають ся передовсїм статьї д-ра С. Дрималика, д-ра М. Дорундяка і по части проф. Петра Огоновского. Жаль, що п. Остап Терлецкій, котрий много лїт добра і горя зазнав вкyпi з "Сїчею", не подав доси своїх записів. Про заснованє "Сїчи" списав цїнний матеріял проф. львівскої політехники Юліян Медвецкій, та знов тут найбільше компетентний забрати слово першій голова товариства проф. Наталь Вахнянин. Дуже помічну руку подав комітетови професор ческого університету д-р Иван Горбачевскій, колишний гoлова, прибувши лично до Відня.
Як бачимо з повисшого, бувші члени "Сїчи" симпатично віднесли ся до ювілейного обходу. Однакож велике число письм осталось до нинї без відповіди, як се сконстатував комітет. Длятого він і не годен рішати ся устроїти ювілейний обхід скорше, як по Великодних святах, а може бути, аж в осени. Так само і фінансова сторона не зовсїм дописує. Наші "Сїчовики" задумують устроїти всю річ величаво; се мала би бути національна руско-україньска маніфестація перед лицем Відня, головно тут в центрі Австрії живучих Славян. Доси так величаво, як тепер задумано, "Сїч" ще не виступала. Акція вся в руху, приготовлена на всї сторони вже тепер чинять ся, однакож доконечна ще більша і то загально участь бувших "Сїчовиків". Всї Славяне рік-річно виступають перед віденьску публику з своїми знатними національними маніфестаціями, тілько про нас не чути, немов-би й не було нас на картї. То-ж коли теперішна пригожа хвиля промине в байдужности, пропадуть безповоротно і золоті наміреня теперішних "Сїчовиків".
Підчас засїданя повідомив голова товариства І. Партицкій, що нечестний член товариства Вп. Володислав Федорович на предложений єму комітетом протекторат над обходом ювілейним дав відповідь відмовну, заявляючи письмом, що не може приняти сеї почести за-для тяжкої недуги матери, через що єго присутність дома доконечна.
На засїданю розвинулась широка дискусія дотично самого обходу ювілейного. В нїй взяли участь по-при референта справи І. Партицкого головно д-рд Павлюк, студент технольоґії Прокопович і акад. К. Студиньскій. Та предмет той поки-що недозрілий і не надає ся ще до публикованя.
З-к.

»Дѣло« 04.02.1892 Другі вторкові вечерницї "Рускої Бесїди" у Львові

заняли — після загальної гадки участників — достойне місце серед численних забав сегорічних мясниць. Прегарно умаєна цвітами саля "Frohsinn"-у пишалась охочими гостеньками, що сим разом поважним числом, бо 68 пар почтили єї світлі пороги. Око зрітеля пестив дїйстно вид сего справдїшного земского одену... Глядиш по сали... Перед тобою роїть ся... "красний" пол неначе завзяв ся застидати "поганий", бо справдї красавички — одна гарнїйша другої. Ино що занявєсь ся ясноволосою Герою, а вже тьохкає серденько до подобизни прославленої Венери... Зітхнеш до чаруючої Львовянки, а в них поведеш тужно оком за прекрасною... на примір: Стриянкою... В вирі охочого танцю мчить ся пара за парою, одна більше дібрана як друга, a всї як одна родина. — Утомив єсь ся подивляючи красу личок і схочеш неначе спочати. Так годї, бо подивляти мусиш стрійність прегарних строїв народних і тоалєти пань. Тут замітити годилось костюм Українки-молодички, тоалєту з цвітами альпейскими і другі яко взорець добірности і естетики. — А вже-ж признати належить, що і наші соколи зуміли тоє все оцїнити і коли грімкій клик: "котільон!" пронїс ся по сали від моторного командора гулящих рот, п. Дрималика, красавицї обсипано номов цвітарочки величавими китицями... Скінчимо нашу реляцію характеристичною заміткою, яку підслухано, що хиба цїла винівка яблочок моглаб була ві второк спасти из клопоту "Руского Париса", колиб кожду из управнених кандидаток на царицю вечера хотїв був відличити сим знаменем... — К.

»Дѣло« 03.02.1892 Письмо з Холмщини.

Крокодилеві сльози проливає кореспондент з Холмщини в 6-ім нумері "Галицкої Руси" з ceгo poку над утратою в 1891 р. для Холмщини священиків-Галичан, котрі оставили більше нїж 20 лїт тому назад свою рідну Галичину, плаче, що смерть забирає их одного по другім. Навіть сказав трошки солодкої правди о небіщиках, але гіркої вистерігав ся, як огню. А тут власне гірка правда аж просить ся, щоби єї добромислячим людям виявити. Бо-ж то не жарт, що люде повні здоровля, майже в цвітї лїт так марно погибають...
От хоч би взяти протоєрея Іоана Киричиньского, чоловіка без докору — длячого він умер, будучи сильним і здоровим? Як єму жило ся в єго парохії, селї Сельци, холмского повіту, любленьскої ґубернії, посеред попів-Москалїв? Несовістно було би скривати подібні річи. Якою назвою нацїхували єго попи за толкованє молитви "Отче наш" — чи не "сумасбродом", "реформатором древлеправославія"? Чи не було єму завязано в резолюції Леонтія владики, щоби "уніатских ересей не учил"? Чи може з роскоші або від великої прихильности попів дістав розрив серця чоловік дуже скромно жившій з численною родиною? За що збуджували ся против него многоракі слїдства? хто ті слїдства збуджував? хто провадив ? і чи був або хоч з натяжкою чи показав ся небіщик винним? Правда, що невинність єго мусїли навіть вороги єго, попи, єму признати — мусїли, мусїли, хоч против волї! Длячого-ж замовчав кореспондент "Гал. Руси" о всїх тих підпольних интриґах, підступахів підлостях, котрі єму завчасу здоровлє підкопали і житє перед часом відобрали, а котрих головною причиною були "добрійшії" владики Леонтій і Флавіян?
A Юліян Алексевич, священик парохії Гусинне, холщового повіта, люблиньскої ґубернії, яких зазнав "доброжеланій" від попів і "добрійших" владик? Кілько там у него слїдств було назначених "покровителями вдов і сирот", владиками Леонтієм і Флавіяном, хоч самі навіть вороги не могли найти за ним вини, котрої глядали? Хто бунтував єго парохіян? чи не попи древляцкі по тайному розказу "добрійших" владик? Чи не оборонив єго від ворогів, — смішно навіть казати, — владичій фірман Мацько Мазур, котрого совість не могла знести такого безправя, учиненого Алексевичеви? A яким способом оборонив, нехай уже розкаже кореспондент "Гал. Руси"; єсли-ж не знає, то в своїм часї довідає ся. Священик Алексевич закінчив житє на розїдаючу нервну горячку.
Но що вже сказати о свящ. Чорнишу, осипанім з ніг до голови ласками "добрійших" владик Леонтія і Флавіяна? Возьмім хоч один факт из єго житя: Иде щасливець Чорниш на своє слїдство до канцелярії суду з тріюмфом, ведений жандармами і солтисом місцевим в очах своїх парохіян не далеко Галиції, в селї Тарнаватцї,— і що-ж скажете? Слїдство се кінчить cя повним фіяско, бо — оправданєм Чорниша. Однак кілько там у нeгo всїх слїдств було, то хиба лиш сам Аллах турецкій може зрахувати. Все таки одно певно, що гляданої вини в нїм не найдено. По останнім слїдстві, коли невинність єго самими зажертими ворогами попами була признана, він в цвітї лїт, сил і здоровля, того-ж самого дня умер на розлитє жовчи. Тут уже трудно заперечити справедливости кореспондентови "Гал. Руси", що владики Леонтій варшавскій і Флавіян холмскій aбo люблиньскій були, суть і будуть добродїями і покровителями священиків Галичан холмскої епархії, бо они длятого власне казали жандармам, ще і в асистенції солтиса, публично провадити Чорниша з попівства до суду, "щоби він не піткнув о камінь ноги свoєї".
Що-до свящ. Альбина Желехівсвого з Вербковиць, повіта грубішівского, люблиньскої ґубернії (перехрещеного на ново в древлеправославію на Михаїла), то тут хиба не встанї нїхто, навіть сам кореспондент "Гал. Руси", вичислити всїх тих добродїйств і тої опіки, яких він дізнавав від згаданих владик і их попів в формі різних анонімних доносів, пасквілїв і слїдств, котрі всї скінчили ся признанєм невиновности. Яку високо-моральну і благородну ролю відограли добродїї священиків-Галичан владики Леонтій і Флавіян через свого дячка Димитрія Овада над свящ. Желеховским, — яке значінє при тім мали ковбаси, котрі приносив нарід для Желехівского, а масло для матушки (єго жени) — як фіґурували ті ковбаси в Холмі і в варшавскій консисторії а заразом яким вірним і совістним надзирателем і прокуратором ("блюстителем і попечителем") був дяк Овад над свящ. Желехівским, — о тім випадає замовчати вже хоч би из скромности і встиду — перед сердечною прихильностію і великими добродїйствами тих владик, оказаними для священиків-Галичан. Бо чи-ж то не вітцївска опіка: визначити дяка Овада начальником, контрольором і инспектором над парохом Галичанином Желеховским? і чи-ж не варт той дяк Овад бути за те дьяконом або й батюшкою? Прецїнь він знає добре азбуку, бa навіть троха й писати уміє. А як зручно знaє штуку: увільнити парохію від священика-Галичанина — просто майстер в сїй штуцї! A Вербковицї — добра парохія, над рікою Гучвою, дуже потрібна для рідного брата одної високопоставленої в Россії особи (Будиловича Арсенія, рідного брата управляючого канцелярією ґенерал-ґубернатора в Москві), котрому владики обіцяли парохію дати і дали. Отже-ж в сїм випадку владики сповнили два великі добродїйства: причинили ся виправити священика-Галичанина туди, "идїже нїсть болїзни, ни печали, ни воздиханія", і винайти місце для пoпa-Moскаля, а в додатку ще — зробили дяка Овада діяконом і дали єго в таку парохію, Бусько, де би міг виступити яко майстер своєї штуки против другого Галичанина, Лотоцкого — бо самому батюшцї тамошному якось не випадає, длятого, що за близько Галичина, отже скоро про все довідають ся... По остатнім слїдстві Желехівскій, признаний невинним, скінчав ся від надмірної вдячности "добрійшим" владикам. О "надмірній старанности тих владик для вдів і сиріт" по Галичанах могла би посвідчити вдова Желехівского, оставша ся з пятеро сиротами.
Кореспондент "Гал. Руси" щось дуже богато розговорив ся о небіщику Бобикевичу, повиймав самі рожі з єго житя, а тернину оставив. Щасливий, трикрати щасливий той, кому удав ся в житю діставати самі рожі! Але чи діставав их небіщик А. О. Бобикевич, трудно потвердити, бо вже сам кореспондент згадує о однім — що "покійник состоянія не оставил". А де-ж подїв ся єго фільварок власний з будинками та 120 морґами землї і з всїми вигодами в парохії Спасї за Холмом? Уживати дім і будинки церковні з землею і свій фільварок власний з землею, до того за унії місце чудотворної икони Спаса, куди тисячі народу річно збирали ся і тисячі рублїв доходу приносили (церков там дуже стара, з мечети турецкої перебудована, мурована) а тепер все то пропустити з якихсь там секретних причин, видаєсь дуже дивним, тим більше, що нарід там цїлком і ві всїм подібний до доброго народу в Галичинї і нїяких особливих жертв не вимагав, а небіщик, як відомо всїм, хто єго знав, жив дуже скромно.
Но шило само вилазить в мішка, — говорить пословиця. Так і тут кореспондент нехотячи згадав між иншим про стіпендію имени владики Леонтія. Славна-ж бо то стіпендія — як що-до способу збираня, так і що-до своєї цїли. "Маститий" владика Леонтій, "смиреннїйшій монах-аскет", видячи, що єго всї вже явно узнають яко ворога-гонителя священиків-Галичан, хотїв і в ґазетах a навіть в Петербурзї доказати перед Синодом петербурским і перед цїлою Россією a навіть Европою, що єго всї священики-Галичане дуже люблять, отже приказав, щоби кождий священик зложив на стіпендію єго имени по 25 рублїв, а декани по 60 рублїв. По всїх касах приказав "маститий" не видати пенсії тим священикам, котрі не викажуть ся потвердженям від благочинного (декана), що гроші на стіпендію єго зложили, і ті гроші стягнули силою; кромі-ж того деканам секретно предписав, щоби постарались тим священикам, котрі не зложать грошей на єго стіпендію, яким небудь способом після свого добромнїня відобрати парохії. Найревнїйшим в тій справі екзекутором-сатрапом був протоєрей Николай Страшкевич особливо з Холма. Таким благородним способом "добрійшій" владика фактично доказав в Петербурзї, що всї священики-галичане дуже а дуже єго люблять і що слухи о тим, що він их переслїдує, неправдиві... Кілько то священиків, маючих по 4 або 5 дїтей в школах, давали ті гроші з негодованєм і проклоном, о тім не треба говорити, бо — так приказано.
Пише ся в "Руси" о заслугах свящ. Бобикевича, а чи минув там хоч один рік за владики Леонтія, в котрім би він не заплатив якоїсь кари по кількадесять а навіть по кілька соток рублїв? А кілько там слїдств було кождого року через всї лїта безневинно, єдино длятого, щоби єго товсту парохію єму відобрати для певного Москаля. Кілько то разів владики Леонтій і Флавіян деґрадували єго на вікарого? — кілько разів деґрадували єго навіть на дяка і пономарія та висилали в монастир "на исправленіе", бо владики в таких штуках досвідчені — кілько то разів давали на єго парохію попів Москалїв — і напротив — кілько разів знаходилась якась противна великаньска рука чародїя, котра силою своєю побіджала обох "покровителїв"-владик, чудесно касувала их рішеня, перемінюючи за кождий раз их добродїйства для небощика Бобикевича і оставляючи єго все таки парохом на місци? — Се обчислити може напевно тілько кореспондент "Гал. Руси."
Найбільша слава Бобикевича явилась тогдї, коли він яко член депутації представляв ся "всероссійскому императору" 1875 року. Будучи в ентузіязмі, він, довідавшись, що в Петербурзї мешкає яко член Синода бувшій уніятскій епископ Василій Лужаньскій з Литви, прилучившій cя до древлеправославія ще при митрополитї литовскім Сїмашку, склонив всїх членів депутації відвідати старого. Коли они представились Лужиньскому і все розказали, тогдї епископ відозвав ся до них такими словами:
Было время, когда і ми присоединялись і тоже с такими розовыми надеждами і тоже так восхищались древлеправославієм, как і Вы, но вскорѣ убедились, что все это не так. Так будьте увірени, что вскорѣ прійдет время, когда і ваше это восхищеніе і воодушевленіе древлеправославіем скоро пройдет і ви будете крѣпко жалѣть, что вы пристали к древлеправославію. В уніи жить можно, все же там есть еще какая нибудь отвлеченная идея, которою если вы вспомните, то вас папа расцѣлует і всякій признает вам ваш труд. Но здѣсь в древлеправославнѣм никакой идеи. Здѣсь грубый матеріализм і болїе ничего. Вы восхищаетесь древлеправославіем і думаете, что вам здѣсь ктонибудь признает это? То вы очень ошибаетесь. Здѣсь никто в древлеправославіе не вѣрит і хотите, чтоби они знали оцѣнить вашу ревность!? Напротив, вас только здѣсь висмѣют, так как здѣсь никому до этого дѣла нѣт: ревнуете ли вы о древлеправославіи или ругаете вы его. Вы думаете, что вы бросили папу і теперь будете свободны? Но вы не знаєте, что вы бросили одного папу, поддались єще худшему. А знаете, кто этот папа?..."
"Почувши таке, ми збили ся з толку," — розказували депутати, — і не знали, що й казати. Але епископ Лужиньскій спитав другій раз: "Знаєте ли ви, кто этот папа?" Тогдї А. О. Бобикевич сказав:
— Пожалуй: Государь, вся Европа вѣдь всегда на это і кричит...
— Нѣт — сказав епископ, — не Государь, это была бы еще не бѣда — по крайнѣй мѣрі это царь, не жаль; но этот папа — это Обер-Прокурор, какой нибудь генералишка или сюртучник, которий, пожалуй, і "Вѣрую" хорошо не знает, он распоражается всей древлеправославной церковью. Ви думаете ми смѣем хотя словом сопротивиться ему? Ни чуть не бывало! Да он то нас і не спрашивает о мнѣніе, а просто прикажет расписать ся — і дѣлу конец!
Ті слова архієрея, самого члена петербургского Синода, котрий всю ту кабалу сам перейшов і також колись одушевляв ся древлеправославієм, поки єго не пізнав, а розчарував ся, коли єго пізнав — свящ. Бобикевич, повернувши з Петербурга, розказав другим священикам колєґам. Кілько-ж він натерпів ся цїле житє за тую правду! Потім списав на 12-ох аркушах всї гоненя і варварске трактованє священиків Галичан "добрійними" владиками і післав то в Синод до Петербурга під заголовком "Холмская Русь і призваніе туда Галичан або Галичане в Холмской Руси і их положенє."
A переміщенє Бобикевича из Спаса в Тарнаватку чи було добровільне? А також чи до Спаса був початково назначений свящ. А Медвідь, чи може якій піп из Moскалїв? Яка-ж то сила резолюцію "добрійших" перемінила і Медвідя до Спаса всадила? Чи добровільно покинув Медвідь свій фільварок і лїс в парохії Плаваницях, а також парохіяльну землю, дім і будинки там-же, все нове, в станї найлїпшім? Ото такої товстенької парохії треба було для древляка Елевферія Залевского, котрий анї богословских, анї ґімназіяльних наук не має, тілько нормальні. З дяка рукоположений в дьякона з условєм на письмі власноручно підписаним, що священьства вимагати не буде. Нинї мимо того він уже парохом на місцї Медведя, заходом явного гонителя Галичан Николая Глинского, члена холмского Правленія, правої руки владики Флавіяна. Тим чином достигнуло ся двох добродїйств нараз: о. Медвідя матеріяльно зруйновало ся, а древляка Елевферія на єго кошт збогатило ся. Так само в парохію Камінь коло Холма наданий на пароха древляк без нїяких наук Иван Черняховскій [то називає ся: хотя без образованя але по начитаности aксіoс], бо був около 10 лїт дьяконом при владицї і, що найважнїйше, стратив бас, отже до нїчого більше не здалий, як тілько на древлеправославного попа. Ходять слухи, що він незадовго буде благочинним.
Дальше лїпшого доказу о покровительстві владики Флавіяна для вдів і сиріт по священиках-Галичанах кореспондент "Гал. Руси" не міг дібрати, як той, що на місце Бобикевича в Тарнаватку назначений уроженець могилевскої ґубернії. О то власне ходить, щоби хоч таким способом позбути ся Галичан, єсли висилка всїх "за Волгу" і заміна их попами з Москалїв з якихсь секретних причин на тепер "добрійшим" владикам не удала ся... Судити о причинах, длячого, і о тім, де якій святий почиває, не належить до людей, але зітхати до Бога словами: "Велій еси Господи, і чудна дїла Твоя, і ни единоже слово довольно будет к пінію чудес Твоих" — день і ніч випадає особливо тим бурлакам, бідолахам священикам-Галичанам Холмскої епархії, для котрих момент примусової висилки "за Волгу" о котру так ревно старали ся "добрійшії владики покровители Леонтій і Флавіян", ще на якійсь неозначений час відложено... Декотрі причани, за-для яких "Приволжє" таке негостинне і страшне, куда навіть і потомків Орди татарскої не тягне, а чогось тягне их до нашого Холмского краю, подадуть ся пізнїйше.

»Дѣло« 02.02.1892 Про "всенародноє" віче.

У Львові дня 2 н. ст. лютого 1892.
Так склало ся, що як-раз сегодня, коли в сали "Народного Дому" відбувало ся так зване "всенародноє" віче, скликане партією антінародною, — народовцї в церкві Baсиліянок поминали память пок. Володимира Барвіньского в передодень pоковин єго смepти, — память того, котрий першій подав гадку віч всенародних і в-перше перевів єї в дїло 1880 року.
Як жe-ж богато від того часу змінило ся! як же-ж дуже неподібне нинїшне віче з року 1880-го! Тогдїшне віче, підготовлюване і скликуване представителями всїх сторонництв руских, було спpавдї всенародним і мало на цїли "зєдинити" всїх Русинів до працї на основі народній, — нинїшне-ж віче, підготоване в великій тайнї і скликане людьми лиш одної пapтiї, названо хиба на кпини "всенародним", бо-ж явна цїль єго: "розєдиненє" і перепинюванє консолідації Русинів на основі народній, яка свого часу була на думцї у пок. Володимира Барвіньского, за котрою народовцї до нинїшного дня кріпко стоять і мимо всяких перепон перевести єї мусять.
Нинїшне так зване "всенародноє" віче — то лиш дальша одна виднїйша проява борби змагань антінародних против непоборимої идеї народної, — прояви в дусї злощастної проґрами з 1866-го року, — в дусї антінародного становища занятого опісля послами старої партії в радї державній а проголошеного послом Иваном Наумовичем, — в дусї тої роботи, що довела до процесу Ольги Грабар, в дусї поїздок галицких паломників на кожду антінародну демонстрацію за границею, — в дусї цїлої антінародної політики, кермованої рукою ворогів нашого національного розвитку і доступу, а ярко проявляючої ся в грубім здеморалізованю одної частини галицко-рускої интеліґенції. Лише дуже недогадливий та наївний не добачить такого именно значіня нинїшного так званого "всенародного" віча.
Саля "Народного Дому" — як можна було й догадувати ся — повна селян, мало-міщан і священиків. Не дивниця! Серед интеліґентної суспільности рускої чимало ще водить ся людей збаламучених і одурених москвофільскими орґанами, — они-ж і доставили на віче — або з собою попривозили, або виправили до Львова — досить селян, а решту доповнили "наганячі" з Брідщини, Золочівщини, Тернопільщини... Аґітація москвофільска за численностію віча була як відомо — дуже сильна, а до того розпоряджувала і одним средством, котре у неї очевидно все знайде ся, кілько разів иде о демонстрацію антінародну...
Длятого численність нинїшного так званого "всенародного" віча єсть без глубшого значіня і може заимпонувати хиба тим кільком необізнаним з нашими відносинами Россіянам, що приїхали до Львова яко справоздавцї, бо нїкому більше она не заимпонує і впливу на хід справ руских мати не може. Віча мають у нас рішаюче значінє не тим, що в нїм взяло участь тілько а тілько людей, — але тим: хто віче скликує і хто аранжує? Пара радикалів збирає дуже численні селяньскі віча в Коломиї і селяне ухвалюють все, що она им предложить, а коли б радикали мали тоту форсу грошеву, що москвофіли, так само заповнили би селянами салю "Народного Дому". Але се на хід справ руских впливу мати не може. Нехай би на поклик самих москвофілів прибуло і десять тисяч селян, — то се на хід справ не вплинуло би стілько, скілько вплинув би підпис бодай одного народовця під відозвою скликуючою віче і бодай один реферат держаний народовцем, — хоч-би на само віче замість десять тисяч явило ся лише сто селян...

зі старорусинів

»Червоная Русь« 04.04.1890 Рѣшенія берлинской конференціи въ дѣлѣ роботниковъ.

До сихъ поръ не приведенъ еще къ публичному свѣдѣнію автентичный протоколъ трудовъ и совѣщаній международной конференціи въ Берлинѣ, занимавшойся улаженьемъ робочого вопроса, однако полуофиціальная Nordd. Allg. Ztg. открываетъ ослону таинственности, якою стараются тѣ совѣщанія осѣнити.
Основаніемъ совѣщаній служила, якъ извѣстно, програма, предложенная Германіею въ формѣ квестіонара, а рѣшенія являются отвѣтомъ на заключающіися въ немъ вопросы. Такимъ образомъ представляется содержаніе принятыхъ рѣшеній, ведля упомянутой газеты, якъ слѣдуетъ:
Управильненіе роботе въ копалъняхь. Конференція признала желательнымъ, щобы къ занятіямъ въ копальняхъ не допускались дѣти ниже 14 лѣтъ; въ южныхъ однако краяхъ, можетъ оконченныхъ 12 лѣтъ считатись тѣмъ предѣломъ. Трудъ въ подземныхъ копальняхъ долженъ женщинамъ быти запрещенъ. Въ случаяхъ, гдѣ всякіи усилія горничой техники не въ состояніи устранити всѣхъ опасностей, слѣдуетъ обмежити время труда. Во всякомъ случаѣ должно быти сдѣлано все возможное, дабы привести аd minimum опасность, угрожающую жизни и здоровью роботника. Роботами должны управляти лишь инженеры, ижѣющіи принадлежную практику и соотвѣтное техническое образованіе. Роботниковъ и управителей должны соединяти безпосредственныи отношенія такимъ образомъ, дабы вытворилось взаимное довѣріе и уваженіе. Слѣдуетъ докладами всякихъ усилій, щобы институціи, имѣющіи на цѣли обезпеченіе роботниковъ, розвивались подобающимъ образомъ. Для избѣжанія стрейковъ и удержанья тѣмъ способомъ безпрерывности въ продукціи угля, належитъ старатись о то, щобы хлѣбодатели и роботники обязывались доброохотно поддавати эвентуальныи споры третейскому суду.
Управильненіе недѣльного труда. Желательнымъ есть, дабы всюда предоставлялся одинъ день отдыха для дѣтей, молодыхъ роботниковъ и роботницъ, такъ само одинъ день всѣмъ промышленнымъ роботникамъ а дальше щобы тѣмъ днемъ была недѣля. Къ изъятіямъ въ томъ отношеніи должны управняти единственно лишь чрезвычайныи взгляды, проистекающіи будь изъ техническихъ поводовъ, если безпрерывность продукціи оказуется необходимою, или изъ природныхъ причинъ. Изъятія тѣ слѣдовало бы унормовати посредствомъ порозумѣнія правительствъ съ собою.
Управильненіе труда дѣтей. Конференція признаетъ желательнымъ, щобы дѣти обоего пола, которыи не достигли опредѣленного вѣка, не допускались къ промышленному труду. Предѣломъ того вѣка имѣетъ быти совершенныхъ 12 лѣтъ, въ южныхъ краяхъ 10 лѣтъ. Передъ вступленіемъ въ занятіе должны дѣти удовлетворити предписаніямъ относительно школьной обязанности. Дѣти ниже 14 лѣтъ должны быти освобождены отъ труда въ ночи и въ недѣлю. Вообще дѣти не должны трудитись больше, чѣмъ 6 часовъ въ день, въ продолжение которого-то времени слѣдуетъ имъ предоставити по крайней мѣрѣ 1½ часа для отдыха. Отъ занятій, вредныхъ для здоровья, или опасныхъ для жизни, дѣти должны быти исключены.
Управильненіе труда подростковъ. Конференція считаетъ пожеланнымъ, дабы молодыи робочіи обоего пола, находящіися между 14 и 16 годомъ жизни, не были допускаемы къ роботамъ въ ночи и въ недѣлю. Время ихъ дневного труда не должно перевышати 10 часовъ. Перерывы въ томъ времени, опредѣленныи для отдыха, должны выносити по крайней мѣрѣ 1½ часа. Также должна имъ быти доставлена особенная охрана, если бы родъ ихъ труда былъ вредный для здоровья, или опасный для жизни.
Управильненіе труда женщинь. Конференція признала дѣломъ желательнымъ, дабы дѣвчата и женщины, числящіи выше 16 лѣтъ, не трудились въ ночи и въ недѣлю и щобы не роботали въ день долше чѣмъ 11 часовъ, при чемъ перерывы для отдыха должны выносити 1½ часа. Що-до нѣкоторыхъ отраслей промысла могутъ быти допускаемыи исключенія. Матери должны допускатись къ труду только по истеченіи одного мѣсяца послѣ отбытыхъ родовъ.
Управильненіе принятыхъ рішеній. На случай, если бы правительства согласились на рѣшенія конференціи, слѣдовало бы препоручити, щобы над исполненіем роспоряженій, возникшихъ изъ рѣшеній конференціи, имѣли надзоръ спеціальныи функціонеры; щобы правительства удѣляли себѣ взаимно годичныи отчеты тѣхь функціонеровъ; щобы правительства составляли статистичныи выказы въ дѣлахъ, затронутыхъ конференціею и наконецъ, щобы по якомъ-то времени была созвана новая конференція въ цѣли розсмотрѣнія: не слѣдовало бы ли принятыи теперь рѣшенія усовершити, дополнити, или смѣнити.

»Червоная Русь« 03.04.1890 Шематизмъ русской станиславовской епархіи на 1890 годъ

о появленіи которого мы на сихъ дняхъ сообщали, имѣемъ сегодня подъ рукою и признаемся, що на первый взглядъ сдѣлалъ онъ на насъ пріятное впечатлѣніе, такъ якъ находимъ въ немъ не лишь имя прихода, колятора и приходника, но также и другіи данныи, могущіи заинтересовати такъ духовенство якъ и статистиковъ, историковъ и вообще людей, слѣдящихъ за ходомъ народныхъ и церковныхъ дѣлъ въ Галичинѣ. Кромѣ названія зазначено въ шематизмѣ: отстояніе прих. церкви отъ мѣстопребыванія епископа и соборной церкви, годъ постройки церкви и матеріалъ, изъ якого она построена, состояніе приходского дома, начало метрикальныхъ книгъ, квалификація церк. пѣвца и его дотація, состояніе нар. школы и число дѣтей обязанныхъ таковую посѣщати, историческіи записки о церкви и приходѣ и наконецъ дотацію прихода. — Станиславовская епархія состоитъ изъ 20 деканатовъ, 435 приходовъ, 521 священниковъ (398 женатыхъ, 116 вдовцевъ в 7 безженныхъ); изъ трехъ монастырей, 713 церквей и 30 часовень и 776.156 душъ гр. обряда. На покрытіе росходовъ персонала канцеляріи консисторской даетъ правительство 800 зр. изъ религійного фонда, которою сумою должна консисторія оплатити трудъ канцлера, канцелиста, возьного и въ данномъ случаѣ еще и діурниста. Очевидно, що въ виду такого положенія дѣлъ всѣ тѣ посады (кромѣ возьного) незамѣщены, такъ якъ прихо дилось бы одному чиновнику платити найбольше 200 до 300 зр. Изъ крылошанскихъ посадъ было въ мин. году двѣ незамѣщены, а въ тек. году, по уступленіи оо. Куиловского и Туркевича останется 4 незамѣщенныи, а лишь двѣ замѣщенныи крылошанскіи посады. Тѣмъ образомъ держава будетъ еще имѣти доходъ изъ станиславовской капитулы!

»Червоная Русь« 02.04.1890 Польскіи газеты о примиреніи галицко-русскихъ партій.

Мы отмѣтили недавно отзывы львовскихъ польскихъ газетъ о состоявшомся 13 (25) с. м. во Львовѣ съѣздѣ выдающихъ русскихъ дѣятелей и о принятыхъ нимъ постановленіяхъ. Не смотря на то, що тѣ постаноленія не имѣютъ еще активного значенія, въ польской печати замѣтно нѣкоторого рода беспокойство уже на одно извѣстіе, що галицкая Русь можетъ консолидовати свои силы для солидарного дѣйствія. Особенно не нравится польскимъ газетамъ та точка програмы дѣятельности галицкой Руси, въ которой выражено постановленіе стремитись къ роздѣлу Галичины на польскую и русскую части. Не могучи по легко понятнымъ причинамъ широко росписыватись о програмѣ и способахъ переведенія нашего объединенія, мы однако обязаны тщательно истовати всѣ голосы польскихъ газетъ о нашей програмѣ дѣйствій, такъ якъ тѣ голосы служатъ выраженіемъ взглядовъ розличныхъ польскихъ партій въ краѣ, партій, съ которыми намъ на всякомъ шагу приходится и прійдется въ будущности встрѣчатись.
Краковская Nowa Reforma, признающая себе демократическимъ органомъ и выставляющая снисходительно на видь свою дружбу къ русскому народу, приняла извѣстіе о рѣшеніи русскихъ патріотовъ съ недовѣріемъ. "Не могучи провѣрити, — говоритъ она, — извѣстій, сообщенныхъ "Червоною Русью", мы принуждены однако немного сомнѣватись въ ихъ достовѣрности уже по той причинѣ, що роздѣлъ Галичины былъ первоначально програмою "Червоной Руси"; трудно для того предположити, щобы въ пору, когда клубу русскихъ пословъ только поручено составленіе общой политической програмы и введенія modus vivendi между несогласными до сихъ поръ политическими партіями, на собраніи мужей довѣрія, не принадлежащихъ къ одной партіи, западали такъ значительныи и единодушныи рѣшенія. Если бы мы предположили, що извѣстія "Червоной Руси" автентичны, тогда трудно было бы поняти предложеніе о составленіи политической програмы, которая вѣдь, въ случаѣ рѣшенія роздѣла Галичини и присоединенія русской Буковины, уже составлена и нуждалась бы усовершенія только въ меньшихъ подробностяхъ".
Не запускаясь въ полемику съ краковскою газетою, мы примѣтимъ лишь, що проектъ, роздѣла Галичины не выдуманъ редакцією "Черв. Руси", но лежитъ въ основѣ политической програмы еще первой "Русской Головной Рады", значитъ существуетъ еще съ 1848 г., а такъ якъ "Черв. Русь" есть носительницею тѣхъ-же идей, то естественно и для нея роздѣлъ Галичины составляетъ основную точку програмы. На проектъ pоздѣла пишутся впрочемъ всѣ благомыслящіи патріоты, желающіи добра галицкой Руси и для того онъ былъ единодушно принять собраніемъ русскихъ мужей довірія. Проектъ роздѣла Галичины — то краеугольный камень, на которомъ построены програмы дѣятельности всѣхъ русскихъ партій въ Галичинѣ и онъ составляетъ основаніе для примиренія тѣхъ партій между собою.
Черновецкая Gazeta Polska, органъ немногихъ поляковъ, живущихъ въ Буковинѣ, а собственно говоря, передняя стража воинствующой польской арміи, состоящей изъ мірскихъ и духовнихъ іезуитовъ, великодушно покровительствующихъ возникшимъ недавно партіямъ между буковинскою русскою интелигенціею, не можетъ укрыти тревоги по поводу постановленного соединения русскихъ партій. Сообщивши за "Черв. Русью" и "Дѣломъ" немногіи извѣстія о ходѣ совѣщаній и принятыхъ рѣшеніяхъ русскихъ мужей довірія, Gazeta Polska говорить:
"Не можемъ однако вздержатись отъ характеристики преднамѣренной акціи, которая, якъ мы уже сказали, совсѣмъ не есть примиреніемъ партій одного народа, но соглашеніемъ между двома народами, изъ которыхъ одинъ называется русскимъ, другій россійскимъ. Подобно мирились недавно чехи съ нѣмцами, хотя не противъ третьяго. При чешско-нѣмецкомъ соглашеніи, якъ говорили "Народныи Листы", операція повелась блистательно, только паціентъ умеръ. Желаемъ русинамъ, дабы не были въ положеніи повторити въ данномъ случаѣ то выраженіе... Русскіи народовцы требуютъ отдѣльности администраційной половины Галичины; того требуютъ и россійскіи народовцы... Но первыи желаютъ въ томъ видѣти територіально отграниченную и самостоятельную Русь — другіи же въ ампутованной части видятъ больше легкую добычу для Россіи (Polizei! прим. ред.) Вотъ встрѣчныи точки къ примиренію, въ которомъ торчитъ отразу или смерть Руси, или по крайней мѣрѣ дальшая, грознѣйшая и труднійшая борьба о народное существованіе.
"Нехай намъ никто не говоритъ, що повисшие замѣчаніе — то вмѣшательство въ внутренніи русскіи дѣла, или желаніе удерживати русиновъ въ немощи, дабы тѣмъ пользовались галицкіи поляки. Не подлежитъ сомнѣнію, що относительно окончательнихъ требований преднамеренного (въ маѣ тек. года — прим. ред.) съѣзда поляки въ Галичинѣ заберутъ также голосъ, къ чему ихъ управняетъ вся минувшость общой судьбы и нинѣшніи взаимныи отношенія. Но на теперь ми только зазначаемъ единственно характеръ того соглашенія. Другое дѣло, достигнетъ ли оно въ виду галицкихъ поляковъ преднамѣ ренной цѣли; мы въ одномъ заключении братства русиновъ съ россіанами по убѣжденію и тенденціямъ, видимъ общую oпaсность ровно для народовыхъ, якъ и для политическихъ идей, имѣемъ для того право и обязанность указати на него и дѣлаемъ то, яко народовцы, яко поляки и яко славяне".
"Попъ въ звонъ, чортъ въ клепало" можно сказати о характеристицѣ GazetPolsk-ою дѣлъ столь серіозныхъ, якъ примиреніе нашихъ партій и окончательная цѣль нашихъ стремленій. Що Gazeta Polska съ клепаломъ имѣетъ дѣло, то найлучше доказуетъ роздѣленіе нею нашихъ партій на русскую и россійскую, а еще больше, пpотестъ газеты противъ примиренія партій не только изъ точки "народовой" и польской, но и славянской точки зрѣнія. А казалось, що идеи Духинского о непринадлежаніи "россіанъ" къ Славянству вывѣтрѣли изь головъ поляковъ, имѣющихъ притязаяія считатись образованными...

»Червоная Русь« 01.04.1890 Наша немощь.

Уже тo, Богомъ а правдою сказавши, наша Русь не грѣшила никогда и не грѣшить до сихъ поръ преизбыткомъ послѣдовательности и соотвѣтнымъ уваженіемъ своего собственного достоинства. На словахъ, въ теоріи, каждый величаетъ себе патріотомъ, каждый клянется на душу и тѣло що готовъ за права своей народности, своего языка и церкви постояти неустрашимо до послѣдняго дыханія,— но когда прійдеть къ дѣлу, показуется, що трусовство, раболѣпіе і индоленція берутъ верхъ и дѣлаютъ изъ русского человѣка жалкого ярмарочного комедіанта.
Приходитъ лишь приглянутись близше и критически нашей жизни, а каждый долженъ признати, що то не преувеличеніе, а къ сожалѣнію, — сущая истина.
Сколько то наговорилось и наслухалось увѣреній о томъ, що въ русскихъ домахъ будетъ царствовати исключительно лишь свое родное слово! Между-тѣмъ находится еще легіонъ русскихъ домовъ и семействъ, которыи поклоняются чужому языку будто якому идолу и въ малодушіи своемъ не могутъ найти столько отваги, щобы освободитись изъ-подъ его оковъ; множество деканатовъ рѣшило на соборчикахъ: не употребляти въ своихъ перепискахъ съ властями иного языка, кромѣ русского, въ практицѣ же вышло, що даже мизерныи росписки на нужденную конгруу пишутся русскими священниками въ большой части по польски, а даже и по нѣмецки. Цѣлыи струи словъ текли и текутъ о томъ що русскіи люди должны все покупати у своихъ русскихъ купцевъ и торговщиковъ, въ дѣйствительности же нѣтъ у насъ ничего спѣшнѣйшого, якъ поддерживати нашимъ кровавымъ грошемъ чужихъ, въ большой части жидовскихъ спекулянтовъ и причинятись тѣмъ способомъ къ вскрѣпленію враждебныхъ намъ элементовъ на русской землѣ. Въ теоріи деклямуемъ весьма краснорѣчиво, шумно и съ восторгомъ о необходимости консолидаціи нашихъ силъ, и нашей народней жизни, на дѣлѣ же выходитъ совершенно противоположное, такъ якъ противниники наши успѣваютъ при каждыхъ выборахъ пріобрести цѣлыи толпы "хруневъ", а основывая свои kółka rolnicze находятъ въ русскихъ консисторіяхъ теплыхъ покровителей и дѣятельныхъ сотрудниковъ для своей ргас-ы organiczn-ой; придумывая розличныи способы и средства для истребленія и вынародовленія русского народа, имѣютъ они всегда до роспорядимости цѣлую армію русскихъ ренегатовъ и эвнуховъ!... И такъ дѣется oнo всюда, въ каждомъ отношеніи, даже до тѣхъ послѣднихъ 24 гульденовъ, собранныхъ учительскимъ тѣломъ такъ зов. русской гимназіи во Львовѣ въ пользу русскихъ голодающихъ селянъ и пересланныхъ въ роспорядимость польского комитета...
Въ розговорахъ не сходятъ изъ нашихъ устъ деклямаціи о патріотизмѣ, самоотверженіи и жертволюбіи, — на дѣлѣ же мы представляемъ отвратительное зрѣлище бляги и пустословія.
Къ тѣмъ терпкимъ упрекамъ и примѣчаніямъ принудилъ насъ, кромѣ выщенаведенныхъ моментовъ, еще слѣдующій свѣжій фактъ.
Патры іезуиты, овладѣвшіи, подъ предлогомъ "реформованья" нашего монашества, русскими монастырями въ Галичинѣ, устроили, никѣмъ непрошенныи, въ Кристинополѣ трехдневніи реколекціи для русского духовенства и пригласили къ участію въ таковыхъ русскій клиръ изъ сокольского и жолковского повѣтовъ.
Казалось бы, що въ виду огорченія и неумолкаемыхъ голосовъ протеста со стороны русского народа противъ хозяйничанія сыновъ Лоіолы на Руси, не найдется ни одинъ русскій священникъ, который поспѣшилъ бы на относительныи іезуитскіи "науки". Да, но отъ чего, изобрѣтенъ русскій сервилизмъ и маловаженіе своего достоинства? И вотъ, къ стыду будь сказано, нашолся не одинъ, но даже три русскіи священники, которыи, оставляя ввѣренную ихъ духовному попеченію паству на произволъ судьбы и не обращая вийманія на мнѣніе и интересъ своихъ собратей, почувствовали необходимость подвергнути въ теченіи трехъ дней, именно 11, 12 и 18 н. ст. марта, свои умы и души просветительной 16-кратной операціи почтенныхї іезуитскихъ реформаторовъ и завоевателей нашихъ русскихъ монастырей. Два изъ нихъ —холмскіи бѣглецы, третій же таки—нашъ галицкій братъ. Що-до первыхъ двохъ, т, е. холмскихъ эмигрантовъ, мы, конечно, не удивляемся ихъ смиренному повиновенію въ виду іезуитского приглашенія, такъ якъ они не считаютъ себе сынами того народа, который такъ малодушно оставили и не считаютъ себе обязанными къ солидарности съ тѣмъ клиромъ, съ которымъ они не сжились и среди которого чувствуютъ себе, яко бѣглецы, чужими; однако що-до третьяго, яко уроженца галицкой земли и члена русского народа, вѣдающого весьма хорошо, сколько іезуиты зла ему причинили и якій сѣти они на нашу Русь наставляютъ, мы не въ состояніи простити его поѣздки на кристинопольскіи "реколлекціи". Да, если бы онъ по крайней мѣрѣ обмежился былъ на одну поѣздку — но онъ, для произведенія тѣмъ большого эфекта, попалъ даже на незавидный концептъ поблагодарити печатно въ 6 н-рѣ газетки Bonus Pastor реформаторовъ нашихъ монастырей за устроеніе ему и двомъ холмчакамъ uczty duchownej и за szczеrą gościność, якой они, въ забранныхъ іезуитами стѣпахъ кристинопольского русского монастыря, со стороны тѣхъ же патровъ удостоились!... То именно обстоятельство и то благодареніе въ Bonus Pastor весьма характеристичны такъ для своего автора, якъ и вообще для нашихъ отношеній, а уже самое характеристичнѣйшое въ виду нашихъ духовныхъ властей, которыи такъ ровнодушно смотритъ, или точнѣйше, совершенно не смотрятъ на то, кто и якъ подчиненный имъ клиръ обучаетъ и наставляетъ...

»Червоная Русь« 30.03.1890 Правдолюбіе галицко-польскихъ газетъ.

Правдолюбіе галицко-польскихъ газетъ на счетъ Россіи стало уже такъ широко извѣстнымъ, що мы о немъ весьма рѣдко упоминаемъ. Въ послѣднее время сообщили нѣкоторыи изъ упомянутыхъ газетъ, будто бы польскимъ газетамъ въ Россіи запрещено писати о голодѣ, свирѣпствующомъ въ Галичинѣ. Само собою розумѣется, що вѣсть та совершенно безосновна уже хотя бы единственно для того, що въ Россіи собираются жертвы на голодающихъ галичанъ и що полуофиціальный "Варшавскій Дневникъ" печаталъ численныи статьи не лишь о голодѣ въ Галичинѣ, но также о способѣ роспредѣленія голодовыхъ пособій такъ зовимыми обывательскими комитетами, а въ новѣйшемъ нумерѣ принесъ тотъ же "Дневникъ" отзывъ русского голодового комитета, просящій о помощь для голодающихъ. Если бы для того у польскихъ газетъ въ Россіи была добрая воля, то они напечатали бы въ своихъ столбцахъ по крайней мѣрѣ то, що приноситъ "Варш. Дневникъ" на-счетъ свирѣпствующого голода. Однако — якъ намъ кажется — варшавскимъ польскимъ газетамъ идетъ о то, щобы ихъ читатели совсѣмъ не знали, що въ Галичинѣ свирѣпствуетъ голодъ, а при томъ щобы галицко-польскіи газеты имѣли случайность утверждати, будтобы въ Варшавѣ о голодѣ въ Галичинѣ писати запрещено. И того рода махинаціями хотятъ польскіи журналисты "возстановити" польское королевство! Печальное однако и правдивое явленіе!

з поляkів

»Kurjer Lwowski« 04.02.1892 Wiec ruski.

Przyznać trzeba komitetowi "Ruskiej Rady", że demonstrację przeciw akcji ugodowej p. Romańczuka i tow. urządził ogromną. Onegdajszy wiec zwołany do "Narodnego Domu" był tak liczny, jak pewnie żadne jeszcze z dotychczas odbytych zgromadzeń ruskich. Nietylko wielka sala "Narodnego domu" była szczelnie napchaną uczestnikami, z usunięciem krzeseł, stołów, estrady itp., prócz maleńkiej estrady pod trybuną i stołu prezydjalnego ustawionego pod oknami, ale także w przedsionku, w sieni, na schodach było pełno uczestników, a całe tłumy chodziły po mieśce, nie mogąc się zmieścić w "Narodnem Domu". Liczbę czestników podają w przybliżeniu na 4000. Zgromadzenie składało się w 9/10 z chłopów z różnych stron kraju, a także z znacznej ilości księży i nieco inteligencji świeckiej. Całe zgromadzenie było ożywione jednem uczuciem — nienawiścią do tzw. nowej ery, tyle i tak dobranych epitetów, ile się tam posypało na Romańczuka i Barwińskiego, nie padło na nich zapewne jeszcze od urodzenia.
Wiec zagaił prezes "Russkiej Rady" p. Didyckij krótkiem przemówieniem, w którem jako główny cel wiecu przedstawił zaprowadzenie zgody i usunięcie sporów, istniejących w łonie społeczeństwa ruskiego i wzywał do taktu, umiarkowania i wyrozumiałości w czasie narad wiecowych. Następnie na wniosek ks. Dawydiaka z Tuchli wybrano przewodniczącym wiecu ks. Pawlikowa, zastępcami notarjusza Baczyńskiego z Kałusza i włościanina posła Barabasza. Na sekretarzy zaprosił przewodniczący pp. dra Humieckiego i poetę Izydora Pasiczyńskiego.
Następnie wygłosił ks. Pawlików obszerną mowę, co chwila przerywaną okrzykami i uwagami zgromadzonego ludu. Po nim referował dr. Dobrjanskij o obecnej sytuacji Rusinów. Referat jego przerwany był pojawieniem się w sali posła dr. Antoniewicza, któremu urządzono huczną owację.
Dr. Antoniewicz wszedłszy na trybunę przemówił w ten sposób, że naród ruski nie powinien się niczego spodziewać od parlamentaryzmu, lecz tylko od cesarza. Dalej kończył dr. Dobrjańskij swój referat, przerywany co moment okrzykami skierowanymi przeciw Romańczukowi, Barwińskiemu i całej akcji ugodowej.
Dalsze referaty wygłosili: Roman Baczyński z Tarnopola o powsztennem głosowaniu, ks. Bilinkiewicz o sprawach ekonomicznych i redaktor Marków o sprawach szkolnych. Przy każdej rezolucji zabierało głos mnóstwo mówców. Wiec trwał od 9 zrana do 6. wieczór. Włościanie jedni wychodzili, drudzy wchodzili i objawiali chęć radzenia choćby i cały tydzień.
Rzecz zajmująca, że Diło odmawia wiecowi wszelkiego głębszego znaczenia na tej podstawie, te miała tam być część włościan i inteligentów "zbałamuconych", część zaś wprost "przypędzonych" przez "naganiaczy" z pow. brodzkiego, złoczowskiego i tarnopolskiego i zwerbowanych za pieniądze. Zdaniem Diła wiece mają u nas decydujące znaczenie nie przez to, ilu ludzi wzięło w nich udział, lecz przez to, kto je zwołuje.
"Para radykałów zwołuje bardzo liczne wiece włościańskie w Kołomyi, i włościanie uchwalają wszystko, co im przedłożą, i gdyby radykali mieli te zasoby pieniężne co raoskalofile, to tak samo zapełniliby włościanami salę "Narodnego Domu". Ale na bieg spraw ruskich nie może to mieć wpływu Niechby na apel moskalofilów przybyło i 10.000 chłopów, to na bieg spraw nie wplynęłoby to tyle, ileby wpłęnął podpis choćby jednego narodowca pod odezwą, zwołującą wiec, lub jeden referat wygłoszony przez narodowca, chociażby na sam wiec zamiast dziesięciu tysięcy przybyło tylko 100 włościan".
Jak widzimy, włościanie ogromnie spadli w cenie w oczach Diła, od kiedy do jego menerów uśmiechnię o się z "pod kawek".

»Kurjer Lwowski« 02.02.1892 Jak była ułoźoną lista wyborców we Lwowie.

Jeden z wyborców pisze nam: Towarz. kredytowe ziemskie liczące znaczny zastęp urzędników, opłacających podatek roczny 12 złr., miało tylko jedną kartę legitymacyjną, jako Towarzystwo. Na czynione w przeddzień wyborów kroki oświadczono, że urzędnicy nie mają prawa głosowania, gdyż instytucja płaci za nich podatki. To samo stało się z urzędnikami fundacji skarbkowskiej i z wielu innymi. Również nie umieszczono w spisie wyborców urzędników krajowych instytucj jak Bank krajowy, a uprawnionych z osobistej kwalifikacji. A żaden z nich nie mógł przeczuwać, że został ominięty, i nie sprawdzał przed terminem reklanacyjnym. Dopiero w chwjli rozdziału kart legitymacyjnych przekonali się ci ludzie o defekcie, bo do wspomnianego argumentu o płaceniu podatków to należy wyjaśnić, że administracja podatków, wymierzając podatek na podstawie szczegółowych fasyj urzędników, przeseła poszezególne nakazy płatnicze do odnośnych instytucyj, celem doręczenia takowych swym urzrędnikom i ściągnięcia wymierzonej kwoty pod własną dotyczących zarządów odpowiedzialnością. Instytucje te ściągają ten podatek i płacą go w urzędzie podatkowym w przepisanych kwartalnych ratach, a urząd podatkowy przeprowadza likwidacją odnośnie do posiadanego wykazu ogólnego, obejmującego poszczególne wymiary. Zresztą choćby nawet odnośne instytucje przyjęły na siebie opłatę podatków, to można to uważać jako nadwyżkę wyznaczonej płacy, nie pociągającą za sobą utraty praw obywatelskich.
Dziwne to zapatrywanie, zastosowane podobno pierszy raz dopiero w praktyce, wymaga koniecznie pewnego rozświecenia, i powinno się stad przedmiotem protestu, aby władze wyższe, ewentualnie nawet trybunał administracyjny, mogły wydać orzeczenia. W wyż wpomnianym wypadku specjalnym urzędnicy gal. Tow. kredyt. ziemskiego pozbawieni prawa czynnego wyboru, nie mieliby także prawa wybieralności, a właśnie jeden z nich, człowiek bardzo dzielny, znajduje się na liście komitetu magistrackiego i mógłby stracić mandat uzyskany.

»Kurjer Lwowski« 31.01.1892 Drożyzna.

Z Tarnopola piszą nam: Kurjer Lwowski z 26. bm. bardzo słusznie upomina się dla urzędników niższej katеgorji o dodatek drożyżniany, i nastaje na pospiech ze strony ministra Stembacha. Sfery wyższe w Wiedniu obojętnie patrzą, bo nie znają naszych opłakanych stosunków, nazywając Galicję krajem przeważnie rolniczem (wo Milch und Honig fliesst), nie mają oni pojęcia, że my w tymto kraju rolniczym, nawet na Podolu, który ma stanowić spichlerz zboża, prawie wszystko, a w szczególności mąkę płacimy drożej, od samego Wiednia. Na dowód posyłam dwa cenniki z pierwszorzędnych młynów naszego Podola do porównania z cenami wiedeńskiemi.
Według cennika młynów wiedeńskich i niższo-austrjackich z daty 9. stycznia: grysik A. i B. miał cenę 18.50, 18.70, 19 i 19.20; we młynie Pinińskiego w Grzymałowie 18.75—19, we młynie Galla w Tarnopolu 21.10—21.70. Mąkę nr. 0 notują w Wiedniu i N. Austrji: 18.20 — 18.70, w Grzymałowie 18.75, w Tarnopolu 21.70; mąkę nr. 1. w Wiedniu 18—18.50, w Grzymałowie 18.50, w Tarnopolu 21.40; mąkę nr. 2 po 17—18.30, w Grzymałowie 18.25, w Tarnopolu 21.10; mąkę nr. 3. w Wiedniu 16.20—18.10, w Grzymałowie 17.75— w Tarnopolu 20.90; mąkę nr. 4. w Wiedniu po 16—17.90, w Grzymałowie 17, w Tarnopolu 20.60; mąkę nr. 5. w Wiedniu 15—17.70, w Grzymałowie 16.50, w Tarnopolu 20; mąkę nr. 6. w Wiedniu: 15 — 17.40, w Grzymałowie 16, w Tarnopolu 19.40; mąkę nr. 7. w Wiedniu 13.50—17.20, w Grzymałowie 15.50, w Tarnopolu 19.10; — mąkę nr. 8. w Wiedniu 11—17, w Grzymałowie 15, w Tarnopolu 18.30 itd.
W Budapeszcie notowano równocześnie mąkę nr. 0. po 17.80, a zatem o 95 ct. taniej niż w Grzymałowie o 3.90 (!) taniej niż w Tarnopolu; mąkę zaś bułkową w Budapeszcie 15.60, w Grzymałowie zaś o 40, w Tarnopolu o 3.80 (!) drożej na 100 kg.
Całkiem taki sam stosunek zachodzi co do cen mąki żytnej, czyli chlebowej.
Niechże więc ministerstwo porówna cenniki, niech szanowni posłowie gorliwiej pochodzą za tem. Wszelka dalsza przewłoka w przyznaniu dodatku drożjżnianego biednym urzędnikom trzech najniższych kategoryj wzmaga nędzę, bo wtrąca ich w długi lichwiarskie, z których najtańsze lata ich nie wyratują.

»Kurjer Lwowski« 21.01.1892 Koncesje dla Rusinów.

P. Romańczuk podaje od dłuższego czasu swe spostrzeżenia i doświadczenia wiedeńskie do wiadomości publiczności ruskiej w formie "Listów z Wiednia" umieszczanych w Dile i podpisanych przeźroczystym kryptonimem U. Sem. (Uljan Semenowicz). Listy te dotychczas nie budziły jakoś ogólniejszego zajęcia, nie odznaczały się ani treścią ani formą. Dopiero list ostatni, umieszczony w nrze 4. zdolny jest obudzić nieco większe zajęcie. Referuje w nim p. Romańczuk o obecnym stanie sprawy ruskiej, o koncesjach dotąd przez Rusinów otrzymanych lub spodziewanych. Ważniejsze ustępy tego listu reprodukujemy tutaj jako dokument nie pozbawiony szerszego interesu politycznego.
"Posłowie ruscy w Radzie państwa prawie od trzech ćwierci roku, od pierwszego posiedzenia komisji adresowej, wskazywali nieustannie na potrzebę załatwienia sprawy niskiej. Jednakowoż mimo przychylnych oświadczeń br. Taaffego, nie mówiąc już o poprzedniem oświadczeniu namiestnika w Sejmie, sprawa nie postępowała naprzód. Dwie były temu przyczyny. Jedna — decydująca obecnie stanowisko Polaków nie tylko w kraju, ale i w wiedeńskim parlamencie i w państwie, przy ich niezmiennie negacyjnej polityce wobec Rusinów, a druga — obecny program rządu, usuwający na bok wszelkie kwestje polityczne i narodowościowe. Tak więc do końca r. 1891 zaszły zaledwie dwa fakty, z których można było wnioskować o jakiejś zmianie w usposobieniu sfer rządowych wobec Rusinów. Jeden fakt, to znane rozporządzenie ministra sprawiedliwości co do wpisów do ksiąg gruntowych, które wywołało następnie pustą remonstrację w Kole polskiem — drugi zaś, to nadanie koncesji na towarzystwo asekuracyjne "Dniestr", gdy poprzednie dwukrotne starania Rusinów o asekurację ruską były bezskuteczne.
"Obecnie mogę wam z pewnego źródła donieść, że zapadły niektóre dalsze decyzje. I tak z początkiem najbliższego roku szkolnego (1893) mają ruskie klasy ćwiczeń przy seminarjach nauczycielskich w Stanisławowie i Tarnopolu być przemienione na czteroklasowe szkoły ćwiczeń, a przy seminarjum żeńskiem we Lwowie ma być założoną czteroklasowa żeńska szkoła ćwiczeń, o co ubiegłego lata podawała lwowska "Narodna Rada". W Samborze ma być założone nowe seminarjum nauczycielskie, które przy ustroju utrakwistycznym będzie miało charakter ruski. Na założenie nowego ruskiego gimnazjum ministerstwo również się zgadza i tylko czeka w tej sprawie na przychylną propozycję Sejmu. Również zgadza się ministerstwo w zasadzie na założenie katedry historji ruskiej na uniwersytecie lwowskim.
"Co do języka ruskiego w urzędach i sądach Galicji, to namiestnictwo lwowskie faktycznie już odstąpiło od znanego rozporządzenia Gołuchowskiego z r. 1873, według którego urzędy w korespondencjach ruskich do stron miały używać liter polskich. Namiestnictwo używa obecnie zazwyczaj liter ruskich i przestało również z konsystorzami ruskimi korespondować po niemiecku (o ile wiemy, przynajmniej co do konsystorza lwowskiego doniesienie to jest przedwczesne, Red.), lecz koresponduje z nimi po rusku. Na gmachach urzędowych mają stopniowo być zaprowadzone także ruskie napisy; nowe orły dla starostw w Galicji wschodniej z polskimi i ruskimi napisami są już wygotowane.
"Jedną z najważniejszych spraw, jeżeli nie w góle najważniejszą jest zmiana dotychczasowego systemu rządowego względem Rusinów, zaprzestanie nierównego i upośledzającego traktowania Rusinów, sekatur względem towarzystw ruskich, urzędników i nauczycieli Rusinów itp. Takiej zmiany systemu posłowie ryscy przy każdej sposobności się domagali. Otóż widomym znakiem i, rzęchy można, gwarancją zmiany systemu ma być powrót tych ruskich urzędników, klórzy wbrew swej woli i z czysto politycznych motywów przeniesieni byli do Galicji zachodniej, znowu na Ruś. Dwaj tacy urzędnicy już powrócili, a powrót kilku innych ma nastąpić w czasie najbliższym.
"Wszystkiego tego oczywiście bardzo mało, wszystkiego tego całkiem niedostatecznie nietylko na to, by Rusinom nadać stanowisko choć trochę odpowiadające uprzywilejowanemu stanowisku Polaków w Galicji, ale bodaj odpowiadające głównym zasadom równouprawnienia w ogóle. Mimo to jednak my uważamy zarządzenia rządu za pierwszy początek nowej polityki względem Rusinów, za zadatek nam dany, a nie przestaniemy dobijać się wszystkich tych praw, jakie konstytucja austrjacka przyznała wszystkim narodom monarchji. Osiągnienie tych praw i stanowiska odpowiedniego naszej godności narodowej w państwie zależeć będzie najbardziej od rozważnego, konsekwentnego i czynnego postępowania całego społeczeństwa ruskiego, a przedewszystkiem posłów ruskich".
Tyle słów p. Romańczuka. Jak przyjmie społeczeństwo ruskie to doniesienie o zdobyczach tz. nowej ery, nie omieszkamy donieść.

»Kurjer Lwowski« 19.01.1892 Teatrowi lwowskiemu

poświęcił p. Kazimierz Skrzyński, członek redakcji Gazety Lwowskiej, w niedzielnym Czasie fejleton, z którego wyjmujemy następujące ustępy:
"Kiedy przed laty kilkudziesięciu hr. Skarbek, tworząc wielką drohowyzką fundację, połączył z nią teatr, miał on w pierwszym rzędzie na myśli podniesienie i rozwój sceny polskiej we Lwowie; w tym celu stworzył dla sztuki dramatycznej ognisko, budując obecny gmach teatralny, a wszyscy, którzy znali hr. Skarbka, zeznają, że w zamiarach fundatora dobro i rozkwit teatru narodowego znajdowały się na pierwszym planie jego intencji, dlatego kurator fundacji, dbając więcej i lepiej o losy sceny, działałby niezawodnie w myśl wspaniałomysłnego mecenasa sztuki.
Teatr, wzniesiony przez hr. Skarbka, odpowiadał ówczesnym wymaganiom i potrzebom publiczności, dziś jednak stał się anachronizmem. Ktoś posiedział, że woli salę teatru krakowskiego od lwonskiego, bo, jak się dowcipnie wyraził, woli przeciez niniejszą ilość metrów nieczystości, niż większą, a do tego brud teatru lwowskiego nie ma sobie równego. Przed kilkoma tygodniami odbyła się rewizja gmachu, dokonana przez komisję, złożoną z przedstawicieli rządu, Wydziału krajowego i Rady miejskiej; komisja, z marszałkiem kiajowym na czele, odbyła dokładną wędrówkę po wszystkich zakątkach teatru, podczas której powonienie tych panów nieraz wystawionem było na ciężkie próby; odkryło przy tej sposobności szczregóły, dające ładne wyobrażenie o administracji i o stanie gmachu: i tak stosy śmiecia, złożonego od niepamiętnych czasów na podwórzu, pewne miejsca sekretne w strasznym stanie; rury, przeznaczane do ogrzewania, przepełnione nieczystościami; drzwi nie zamykające się, wskutek czego ciągle przeciągi; tumany kurzu na siedzeniach, obdrapane i zlatujące obicia itd.; można mieć zatem dokładne wyobrażenie, czem jest teatr lwowski pod wzglądem hygjeny, estetyki i wygody — prawdziwy to raj dla mikrobów i ich rodzin.
Nie pamiętam świetnych czasów teatru lwowskiego, znam je tylko z opowiadań i tradycji, ale uczęszczając pilnie od lat kilku do teatru, mógłem zauważyć, że obecnie jest on mniej dobrym, niż dawniej; w kilku latach stracił najlepsze prawie siły. Pani Aszpergerowa prawem wieku i zasługi usunęła się ze sceny, ale inni młodsi poszli gdzieindziej. Ubyli państwo Żelazowscy, ubyli Lubicz i Ruszkowski, ubył Frenkel, sięgający z powodzeniem po zaszczytny spadek po Żółkowskim; ubyli Wojdałowicz i Fiszer, ubyła wreszcie panna Pysznikówna, pełna talentu, finezji i wdzięku. (Oprócz tego ustąpiła Nowakowska i Szymańska, a zmarli Linkowscy, Kasprowicz, Starzewski, Dina. Przyp. Red.). Straty to wielkie, których nie zastąpią nowe siły.
Z materjałem (który pozostał. Red) dałoby się niezawodnie lepsze otrzymać rezultaty; wina tkwi w kierownictwie. Główną zasadniczą bowiem wadą lwowskiej sceny jest brak artystycznej dyrekcji, któraby, świadoma swych celów, dążyła do ich urzeczywistnienia umiejętnie i wytrwale, a z literackiem wykształceniem łączyła trafne zrozumienie istoty sztuki dramatycznej, jej warunków, potrzeb i zadań; brak również należytej reżyserji, umiejącej kierować próbami i informować i uczyć aktorów, okazywać więcej dbałości w szczególach przedstawień i nadawać im pod każdym względem piętno wykończenia; tego nie posiadamy i dlatego teatr chroma na wielu punktach.
Słowo o operze, której sezon właśnie się rozpoczął. Już przed kilku laty na tem samem miejscu wyraziłem zdanie, że we Lwowie możemy mieć dobrą operę, ale musimy mieć dobrą komedję, tymczasem wyznać trzeba, że chwilami, jak np. w roku zeszłym, właśnie opera jest stosunkowo lepsza od komedji; fałszywy to stosunek, przyczyniający się w znacznej mierze do zobojętnienia publiczności dla dramatu. W tym roku dyrekcja poprawiła się pod tym względem, bo na razie przynajmniej opera jest gorsza, aniżeli w roku ubiegłym. Nie ma panny Heller, nie ma miss Elli-Russell, tej wybornej śpiewaczki i aktorki, a przytem miłej i uroczej kobiety, nie ma wreszcie p. Chodakowskiego (a Pawlikówna? Red.), pozostał jeden p. Warmuth ze swoim pięknym i silnym tenorowym głosom i p. Jeromin, poprawny, ale zimny śpiewak. Nowa primadonna pani Busi, poprzedzona z Warszawy pewną sławą, zawiodła oczekiwania, ma ładny wprawdzie głos i gra dobrze, ale fatalnie tremoluje i wogóle nie robi na scenie wrażenia. Od czasu do czasu mamy różne debiuty; jedne się udają, drugie nie.
Należy także wspomnieć o naszym balecie, bo mamy balet i to z Włoch sprowadzony; prima ballerina, panna Seregni, tańczy z wdziękiem i gracją, ale panie, czy panny z corps de ballet, mogę wam zaręczyć, że nikogo nie sprowadzą z drogi cnoty!"

»Kurjer Lwowski« 15.01.1892 Jubileusz "Szkoły".

Z dniem 2. stycznia rozpoczął organ "Towarzystwa pedagogicznego", tygodnik Szkoła, dwudziesty i piąty rok swego istnienia.
Pożyteczne to czasopismo skorzystało ze sposobności, aby wydać numer jubileuszowy, przedstawiający się nader korzystnie. W słowie od redakcji, umieszczonem na czele pisma, znajdujemy ciepło zredagowany pogląd na przeszłość Szkoły, 0 ile wypełniała swoje pedagogiczno-obywatelskie zadanie. Szkoła powstała prawie równocześnie z upadkiem reakcyjnych rządów w Austrji i zaprowadzeniem języka polskiego w naukowych zakładach galicyjskich. Od pierwszej chwili założenia było czasopismo to dla stanu nauczycielskiego zawsze szczerym doradcą i przyjacielem; stawiało ono nauczycielom przed oczy ideał piękny i wysoki: dążeniem Szkoły było zawsze, aby ludzie, kierujący wychowaniem przyszłego pokolenia, godni byli ze wszech miar zaufania, by z nauką i wiedzą łączyli prawość charakteru, przywiązanie do kraju i do poruczonej im młodzieży. Dążyła ona do tego, aby w stanie nauczycielskim istniała piękna solidarność tak co do obrony wspólnych praw, jak co do sumiennego spełniania obowiązków. Z drugiej strony nawoływała Szkoła społeczeństwo, ażeby w dobrze zrozumianym interesie publicznym nie szczędziło grosza na polepszenie bytu materjalnego nauczycieli, którzy tylko wtenczas mogą z pożytkiem spełniać swe obowiązki, jeżeli będą wolni od nadmiaru trosk codziennych.
W ciągu dwudziestukilku lat istnienia Szkoły kilkakrotnie następowała regulacja płac nauczycielskich, a po każdej Szkoła badała, czy regulacja odpowiada interesom i potrzebom stanu nauczycielskiego. Również było usiłowaniem Szkoły skierować całe wychowanie publiczne na tory na rodowe, tak, ażeby oświata, idąc równym krokiem z postępem wieku, nie traciła cech rodzimych.
Artykuł następny, skreślony piórem p. Zygmunta Samolewicza, kreśli historję pierwszego roku istnienia czasopisma. Historję tę przypominamy w najglówniejszych zarysach. Rok 1867 wielce jest ważny w dziejach szkół galicyjskich. W tym roku w lipcu ogłoszony został statut organizacyjny, tyczący się ustanowienia Rady szkolnej krajowej; w tym roku w sierpniu wyszła ustawa o języku wykładowym w szkołach ludowych i średnich Galicji. Rozporządzenie ostatnie zastało Galicję bez polskich podręczników szkolnych.
Grono miłujących kraj obywateli z księgarzem Karolem Wildem do spółki zaczęło się krzątać około przygotowania odpowiednich książek. Do grona togo naieżeli w pierwszym rzędzie Toniesz Stanecki, Stanisław Chlebowski, Edward Gołębiowski, Tomasz Sternal, Stefan Borzemski, Adam Kuliczkowski, Wacław Niedzielski i Zygmunt Samolewicz. Równocześnie powstała myśl założenia Towarzystwa pedagogicznego i połączonego z niem wydawnictwa odpowiedniego organu. Rzucił ją profesor techniki, Karol Maszkowski, zmarły w r. 1886. Myśl ta napjlkala w pierwszej chwili na opór ze strony samychże nauczycieli, dopiero, gdy Maszkowski, zirytowany, oświadczył, "Towarzystwo i czasopismo być muszą; jeżeli mnie, panowie, poprzecie, bądę wam bardzo wdzięczny, jeżeli nie, pójdę własną drogą" — dopiero wtedy wzięto się do dzieła.
Prezesem Towarzystwa obrano Majkowskiego, który urząd swój dzierżył do r. 1871, występując w tym czasie z zarządu Tow. i nie mieszając się już odtąd wcale w jego sprawy.
Aby rozpocząć wydawnictwo, potrzebne były dwie rzeczy: fundusze i współpracownicy. Co do pierwszego punktu, to podążył z gotowizną objęcia wydawnictwa Karol Wild, nie zastrzegając sobie na kierunek pisma żadnego wpływu, redakcję zaś objął Maszkowski, żądając, aby mu dodano komitet redakcyjny. Do komitetu tego weszli: Wawrzyniec Żmurko, Stan. Chlebowski, Tad. Kozłowski, Izyd. Szaraniewicz, Zyg. Samolewicz, Bol. Baranowski, Munk, Jan Maćkowski i Karol Widman.
Przeciwko Szkołę wystąpił ostro Czas, umieszczając surową i niesprawiedliwą recenzję tego pisma pióra Stanisława Zarańskiego. Ataki krakowskiego organu nie zdołały atoli podkopać bytu Szkoły, która szczęśliwie dobiegła dwudziestego piątego roku swego istnienia.
W jubileuszowym numerze znajdujemy, oprócz powyżej przytoczonych, artykuł, wyszczególniający redaktorów Szkoły od początku jej istnienia aż do obecnego roku, z portretami Paulina Święcickiego, Bronisława Trzaskowskiego, Ludwika Dziedzickiego, Lucjana Tatomira, Zygmunta Samolewicza, Romualda Starkla i Bolesława Baranowskiego; dalej "kilka uwag w sprawie religijnego wychowania młodzieży szkolnej" Bronisława Trzaskowskiego, Bolesława Baranowskiego "O pisowni i gramatyce szkolnej i o pisowni Szkoły", spis współpracowników Szkoły i wiadomości potoczne.

»Kurjer Lwowski« 06.01.1892 Dola nauczycieli ludowych.

Nauczyciele pow. borszczowskiego w liczbie 45 na sam N. Rok zebrali się w Borszczowie na naradę co do polepszenia swego materjalnego bytu. Jednogłośnie uchwalono ułożyć petycję do Sejmu o dodatek drożjźniany, a drugą o ogólne podwyższenie płac nauczycielom i obie te petycje wręczyć posłowi hr. Borkowskiemu z prośbą o poparcie ich. Nauczyciele są zawiadomieni, że na tegoroczną sesję sejmową petycyj o podwyższenie plac wpłynie ilość dotąd niesłychana, a jaki tego będzie skutek — nie wiemy, chyba tyle, że Sejm będzie zatrudniony sprawami innemi, a sprawa nauczycielstwa jako "mniej ważna" poczekać musi jeszcze lat kilka.
Jak wiadomo place nauczycieli ludowych, unormowane jeszcze przed dwudziestu laty, wcale nie odpowiadają dzisiejszym warunkom a tem mniej słusznym zasadom, aby nauczycielom tyle dać, by odpowiednio do swego stanowiska mogli się utrzymać z rodziną i pracować bez troski i bocznych zatrudnień.
Czyż to odpowiedne kwoty, ogłaszane rok rocznie w konkursach: 200, 250, 300 lub 400 złr. płacy? Lokaj lub furman pobiera rocznej płacy 120 do 200 złr., otrzymuje zboże w ilości 12 lub 18 korcy, ogród morgowy, pomieszkanie, konie do potrzeby, doktora i aptekę, nic nie mówiąc o podarunkach od gości, kolędach itp. Nauczycielowi nie wolno mieć innego zatrudnienia, bo i czasu na to nie staje, na wsi tylko o bardzo mały procent tańsze wiktuały od miastowych cen, a i tych wieśniak ze złości, że musi płacić karę za dzieci i wozić drzewo do szkoły, sprzedać nie chce, lub ile mu się chce za takowe bierze.
Nierozsądny ten, kto popiera myśl utworzenia większej liczby seminarjów, chcąc zapobiedz brakowi nauczycieli. Sale istniejących seminarjów świecą dziś pustkami i czem raz więcej świecić będą, jeżeli byt nauczycieli nie będzie polepszony. Wówczas dopiero kandydatów na nauczycieli nie braknie nigdy.

»Kurjer Lwowski« 03.01.1892 Bankructwo Schmitta i miłosierdzie Wydziału krajowego.

Fundacja skarbkowska otrzymała w czwartek 31. zm. następującą odezwę Wydziału krajowego:
L. 58.780. W sałączonem % podaniu uprasza Dyrekcja teatru polskiego we Lwowie o wypłatę połowy subwencji na operę w kwocie 5000 zł. i pierwszej kwartalnej raty subwencji dla dramatu w kwocie 2500 zł. za rok 1892.
Wydział krajowy nie może tej prośbie zadość uczynić z powodu, że budżet funduszu krajowego na r. 1892. a przeto także subwencja dla teatru lwowskiego na ten rok nie zostały dotychczas uchwalone. Gdy jednak wobec okoliczności to podaniu dyrekcji teatru przedstawionych, a przez komisję nadzorczą stwierdzonych, niezwłoczna wypłata powyższej kwoty jest niezbędną, aby przecdsiębiorstwo teatralne uchronić od groźącego mu bankructwa, a fundacja Skcarbkowska, na której cięży obowiązek utrzymania sceny polskiej do połowy kwietnia 1892, ma także interes w tem, aby niedopuścić do takiej ostateczności — mniema Wydział krajowy, że w obecnych okolicznościach byłoby rzeczą wslcazaną, aby fundacja przyszła Dyrekcji w pomoc udzieleniem jej zaliczki w powyższej kwocie.
Ze swej strony Wydział krajowy daje Szanownej Kuratorji przyrzeczenie, że skoro tylko subwencja dla teatru polskiego we Lwowie, na rok 1892 w dotychczasowej wysokości przez Wys. Sejm uchwaloną zostanie, wyasygnuje na ręce Szanownej Kuratorji kwotę 5000 zł. tytułem półrocznej raty na opere i kwotę 2500 zł. tytułem pierwszej kwartalnej raty na dramat i komedję. Lwów dnia 30. grudnia 1891. Marszalek krajowy—zastępca: Chamiec. Członek Wydziału krajowego: Wereszczyński.
Do Szanownej Kuratorji fundacji Stanisława hr. Skarbka we Lwowie.
Na skutek tej odezwy i uchwały rady nadzorczej fundacji skarbkowskej wypłaci hr. Skarbek p. Schmittowi około 10.000 zł. po nałożeniu sekwestru na teatr letni (otaksowany przez p. Wienera na 5000 zł.), na garderobę teatralną i na inne przybory teatralne, będące własnością przedsiębiorców teatru pp. Mieczysława Schmitta i dra Henryka Szydłowskiego.
O akcji ratunkowej Wydziału kraj., i fundacji skarbkowskiej, która miała na oku nie instytucję, artystów i sztukę, lecz tylko osoby przedsiębiorców, pomówimy w następnym artykule.
Pretensja fundacji skarbkowskiej do pp. Schmitta i dra Szydłowskiego, wliczając zakondykowane przez nią kwoty za czynsz, podatki, składki emerytalne etc., ściągnięte już dawno przez przedsiębiorców od artystów, wynosi około 15.000 zł., na których pokrycie służyć ma żyro Wydziału kraj, co do przyszłej subwencji, dalej teatr letni, garderoba etc.
[Kurjer Lwowski, 02.01.1892]
II. W kraju drożyzna niebywała od niepamiętnych czasów, głód nam dokucza, a grozi jeszcze większy, na pokrycie 1 i pół miljonowego niedoboru będzie musiała być zaciągniętą pożyczka... nędza z każdym dniem wzrasta, zobojętnieliśmy już prawie na jej widok i potrzeba nie zwykłych rzeczy, ażeby nerwy nasze zadrgały.
O nędzy mówimy w mieście, gdzie pensje są stosunkowo większe — o nędzy mówi urzędnik pobierający tysiąc kilkadziesiąt zł. rocznie i słusznie, gdyż człowiek przyzwyczaja się do pewnych wygód, które zdają mu się być niezbędnemi, a które w ostatnich latach podrożały niemal w dwójnasób, podczas gdy pensja ta sama została...
Czy macie jednak pojęcie o nędzy nauczycieli ludowych, pobierających rocznej pensji od 200 do 300 zł. I oni mają studja — i oni marzyli o sytym żołądku — i oni mają oprócz siebie rodziny do wyżywienia. Słyszeli o dodatkach drożyźnianych, przyznanych rozmaitym kategorjom urzędników, połykali ślinkę... W sam Nowy Rok zjawili się oni podobno gremjalnie u członków Wydziału krajowego, którzy oświatę ludową noszą w tornistrze i prosili o dodatek drożyźniany — 2 guld. miesięcznie. Przyjęto ich bardzo łaskawie i odpowiedziano im:
— Dobrze dziateczki, macie rację — cóż, kiedy "Wydział krąjowy nie może prośbie waszej zadosyćuczynić z powodu, że budżet funduszu krajowego na r. 1892 dotychczas nie uchwalony".
— Racja, ale my z głodu giniemy, chleb podrożał, kartofle także... pieniędzy dać nie możecie, to dajcie nam cedułkę do p. Bobrzyńskiego, dajcie nam żyro wasze.
— Nie możemy, a zresztą p. Bobrzyński nie da wam nic na naszą cedułkę — a nuż Sejm nie uchwali dodatku drożyźnianego dla was. Przecież na cedułce napisać nie możemy, że ręczymy za Sejm, że obowiązujemy się Sejm przeforsować.
— Dobrzy ludzie, wszystko da się zrobić, napiszcie tylko tak np.: "L. 58781. Wydział krajowy załączonej prośby uwzględnić nie może z powodu, że budżet na r. 1892 nie uchwalony. Gdy jednak wobec okoliczności w podaniu nauczycieli ludowych przedstawionych, a przez Rady szkolne miejscowe i okręgowe stwierdzonych, niezwłoczna wypłata dodatku drożyźnianego jest niezbędną, aby nauczycieli ludowych, majstrów odradzającej się Polski, ochronić od grożącego im tyfusu głodowego a Rada szkolna, na której cięży obowiązek zażegnania niebezpieczeństwa tyfusu głodowego między nauczycielstwem ludowem ma także interes w tem, aby nie dopuścić do takiej ostateczności — mniema Wydział kraj, że w obecnych okolicznościach byłoby rzeczą wskazaną, aby Rada szkolna nauczycielom przyszła w pomoc udzieleniem zaliczki w kwocie... zł. Ze swej strony Wydział kraj. daje szanownej Radzie szkolnej przyrzeczenie, że skoro tylko dodatek drożyźniany dla nauczycieli ludowych przez wysoki Sejm uchwalony zostanie, wyasygnuje na ręce szanownej Rady szkolnej zwrot wypłaconej kwoty". Pismo to wyekspedjujcie do Rady szkolnej w drodze urzędowej, a prywatnie poszlijcie do p. Dobrzyńskiego członków Wydziału kraj. pp. Romanowicza i Wereszezyńskiego, naszych obrońców i ojców, którzy prywatnie uspokoją wiceprezydenta Rady szkolnej, że pieniądze zwrócą na pewno, zobowiązawszy się pod klątwą przeforsować uchwałę sejmową".
— Co za insynuacja? Więc my dla was zaryzykować mamy nasze stanowiska — konferować z p. Bobrzyńskim, awanturować się o dodatek drożyźniany, a jeżeli Sejm nie uchwali dodatku drożyźnianego i uzna, żeśmy źle zrobili, to cóż nam pozostanie, jak zrezygnować. Wartoż robić kwestję gabinetową z dodatku drożyźnianego? Chyba wam się w głowie pomieszało!
— Jeżeli, to z nędzy. Dla nas awanturować się nie można, my z głodu ginąć możemy, a cóżeście zrobili z podaniem do 1. 58780?
— Jakto co? Spełniliśmy wielkie dzieło patrjotyczne. Utrzymaliśmy na kilka tygodni egzystencję teatru polskiego, kilkunastu baletniczek, sztuki polskiej —rozumiecie? Uratowaliśmy Schmitta, redaktora pisma, w którym sprzedają się bilety teatralne, a który utrzymuje harmonję pomiędzy ulicą japońską a Trzeciego maja. To akcja dyplomatyczna. Rząd krajowy utrzymać musi tradycję nazwiska polskiego. Nam Schmittowi upaść pozwolić nie wolno. Schmitt to teatr polski — bez niego nie ma teatru.
— Ależ panowie, Schmitt przecież ruiną teatru polskiego, czy za jego rządów dwuletnich teatr prowadzony był w duchu narodowym. Czy nie była zawsze górą farsa francuska, operetka i balet...
— Otóż to właśnie, wy młodzi zapalacie się łatwo, nie zastanawiacie się jednak głębiej. Balet jest wprawdzie ruiną dia teatru, kosztuje 20.000 zł. i skutkiem baletu nie wypłacają gaży artystom polskim — balet lichy, to prawda — ależ względy dyplomatyczne. Schmitt tylko ze względów dyplomatycznych sprowadził te czarne maszkary. Przypomnijcie sobie kongres pokojowy w Rzymie i memorjał polski a Imbriani? Na kogo dziś liczyć możemy, jeżeli nie na Włochów. Wyobraźcie sobie, co roku zmieniony balet, co roku w kilkanaście Włoszek wpoimy nasze idee, które one następnie rozniosą po całych Włoszech... "Eviva Pollacci". Za lat kilkadziesiąt będziemy mieli całą generację fikających Włoszek, w które wsiąknęły nasze idee.
W takim razie weźcie balet na wasze utrzymanie, — niech kraj płaci, jeżeli Sejm uchwali. Schmitt jest nieszczęściem dla teatru polskiego, dla sztuki, artystów. Czy przedłużając mu konanie — zrobicie co dobrego? Chyba, że chcecie się zabawić w opatrzność i za karę przedłużać mu męki śmiertelne. Cóż za cel inny? Przecież na Radzie nadzorczej fundacji skarbkowskiej wyraźnie powiedziano, że znają pewną osobistość bardzo odpowiednią, posiadającą kwalifikację i monetę, która gotowa wziąć teatr w razie rozpisania konkursu. Naturalnie, że długów fikcyjnych, czy prawdziwych ten ktos płacić nie chce. Byłoby to szaleństwem i prowadziłoby do nowego bankructwa. A zresztą w razie bankructwa Schmitta, musiałby do kwietnia 1892 r. prowadzić hr. Skarbek teatr na koszt fundacji.
— Otóż tego właśnie nie chcemy — toby się nie zgadzało ze stanowiskiem kuratora — ubliżałoby to jego powadze.
— To Skarbkowie lepsza szlachta od księcia Meiningeńskiego?
— Nie to — mamy na względzie kraj, któryby później objąć musiał teatr.
— Niekoniecznie. Rozpiszcie konkurs, a tymczasem niech Skarbek prowadzi.
— A cóż stałoby się ze Schmittem? Straciwszy teatr, wróciłby znów do nas i straszyłby w nocy w Wydziale krajowym.
— A czyż za życia pokutować nie powinien za systematyczne nikczemności, wyrządzane staremu Dobrzańskiemu, Celinie, Barączowi — po których trupach dostał się do teatru. Czy miał do tego jakiekolwiek kwalifikacje, albo też majątek. Mówiono o jego sprycie administracyjnym. Gdzież się podzial? Czy to nie nemesis? Czy p. Swisterski nie miał racji, dowodząc wam, że to skaranie boskie zasłużone zupełnie, że byłoby to niemoralnem popierać taką gospodarkę, że zresztą pieniądze byłyby wyrzucone, gdyż cala akcja ratunkowa na nic się nie zda.
— Trzy sesje Wydziału krajowego zabrała nam ta sprawa. Innego punktu wyjścia nie było.
— A jak Schmittowi za kilka tygodni znowu zagrozi bankructwo?
— To już przepadło, powiedziało się A., to musi się i B. powiedzieć, będziemy brnęli. Taaffe nauczył nas "Fortwursteln". Biedacy! Bylibyście się jak bobry rozpłakali, gdybyście to wszystko byli widzieli. Schmitt zaklął się na honor Dziennika Polskiego, że włożył w teatr gotówką 10 tysięcy złr.
— Przypuśćmy, że to prawda, ale czyście zbadali wiele on wyjął?
— O tośmy go nie pytali. Wspólnik jego, dawny druh i syndyk tego biednego Barącza, opowiadał, że w spadku po dawnym dyrektorze objął weksli nieprolongowanych na 15.000 złr.
— Wszystko to dobrze, skoro jednak teatru prowadzić nie umieją i pieniędzy nie mają, co za sens zmuszać Skarbka do ratowania ich funduszami sierot.
— Albo to on im wiele da? 10.000 złr., a resztę mu winni za to, co pobrali przez rok od aktorów na wkładki emerytalne, czynsze, podatki etc. Gotów przytem ocalić i tamto. A jeżeliby zbankrutowali musiałby i tamto pokryć.
— Jak to? Przecież to pachnie Stoklosem — te wkładki emerytalne i inne pieniądze ściągnięte artystom a nie wniesione, czy to nie def.....?
— Dyferencja, chcecie powiedzieć, wspólnikiem i syndykiem jest adwokat, musiał on już wiedzieć, co robi. A zresztą byli w rozpaczy. Było to położenie wyjątkowe — obłęd. Mają oprócz tego 28.000 złr. długów. Skarbek zabezpieczył się, jeżeli nawet sejm nie uchwali i na nasze żyro ani Baczes ani Połturak nic nie da — to sieroty drohowyzkie są pokryte. Semilski, syndyk fundacji, zasekwestrował teatr letni i rozmaite pończochy i pantalony teatralne. Teatr letni ocenił Wiener na 5.000 złr., a garderobę kupią nawet na Zarwanicy.
— Znowu jakiś zdrajca wydal tajemnicę. Świsterski na posiedzeniu rady nadzorczej stanął sztorcem i twierdził, że nie zmieni swego przekonania, gdyby go nawet z rady miejskiej mieli wyrzucić, i na cóżmu się to zdało? Wstał p. Michał i powiedział mu, że takie wystąpienie jest nie...
— Wiemy o tem. Świsterski mu przerwał słowami: "niegodne" chciałeś pan powiedzieć... omal że do awantury nie przyszło. Świsterski zabobonny i to nieszczęście Schmitta. Na Sylwestra ten Świsterski musi zawsze coś porządnego zrobić...
— I cóż pomógł Świsterski? — naraził sobie wszystkich, a Schmittowi uchwalono pieniądze.
— Oto sztuka. Wydział krajowy kazał dać i za tym wnioskiem głosowało dwóch członków tego samego Wydziału kraj., którzy już przedtem obrabiali Skarbka, no i naturalnie pan Michał.
— A etyka, a kodeks? Chyba, że owe 28.000 zł. długów, to fikcja. Jakżeście mogli przykładać ręki do tego? Przyjmijmy, że wykazane i "stwierdzone" długi są prawdziwe, czyż zgadza się to z kodeksem, ażeby wiedząc o tem, że są takie długi, pożyczać niewypłacalnemu człowiekowi z świadomością pieniądze i za ekwestrować mu cały majątek? Cóż będzie, jeżeli Schmitt pomimo to zbankrutuje, wówczas przecież wygoleni zostaną wszyscy inni wierzyciele, a będzie to waszem dziełem?
— Adwokaci twierdzą, że działy się już gorsze rzeczy i nie oparły się o Stokłosa — wyście głodni — rozumiecie się na tem, wyobraźcie sobie, cośmy za niespodziankę urządzili wszytkim aktorom i aktorkom, spiewakom i spiewaczkom, baletnicom i tej buzi czy Busi, przecież raz zobaczą całą gażę, a aktorowie dramatyczni, którzy doczekać się nie mogli tantjemy, czyśmy dla nich nie zrobili poświęcenia? Sieroty w Drohowyżu nie zginą z głodu, ks. P. i p. Włodek jakoś poradzą i niejeden z waszych kolegów się pożywi.
— A to jakim sposobem?
— Cóż to myślicie, że aktorzy dzieci nie maju i nauczycieli nie potrzebują. Teraz bedą im mogli przecież raz na czas wypłacić pensję. I urząd podatkowy pożywi się także. Subwencja miejska zakondykowana zostanie wypłaconą, bo spreszyć s ę będą z wypłatą nowej subwencji.*). 10.000 zł, puści się w kurs. Chór nas błogosławi, kredyt ich pójdzie w górę, a Jenta Begluckter modli się za nas.
— Co to za Jenta?
— Prawda, że nowa encyklopedja nie doszła jeszcze do litery D. Jenta to jeneralna liwerantka teatru lwowskiego. Za trykoty i pończochy należy jej się kilkanaście tysięcy milrejsów.
— Co jednak będzie z wierzycielami innymi?
— Schmitt na wypadek bankructwa wróci znowu do nas i będą mu mogli zakondykować pensję.
— Wszak on pobiera 1000 zł. Z tego tylko 200 zł. rocznie zakondykować mu będą mogli, a sam procent od 28.000 zł. wynosi 1400 zł.
— To nic nie szkodzi. Podwyższymy mu pensję, a wspólnikowi jego damy posadę po Piekosińskim, zostanie kodyfikatorom... za lat kilkaset będą mogli spłacić część procentów.
— A cóż powie na to kraj, cóż Sejm zrobi z tym fantem?
— Na szczęście przewrotne żywioły nie dostały się dotychczas do sejmu. Hola panowie! To ani sejm zagrzebski, ani parlament francuski. U nas borbifaksów nie ma. Na szczęście pozbyliśmy się Krukowieckiego, a rusini upaństwowieni. Uchwali się subwencję, może nawet większy dostaniemy za naszą działalność dyplomatyczną i pelną poświęcenia votum ufności, a tymczasem znajdą sobie nasi protegowani jakiegoś wspornika. Opowiadano nam, że Adolf Abrahamowicz pieniądze, wzięte za propinację chowa na teatr. Dawidek mu odradza, może uda nam się wyzwolić go z pod kurateli braterskiej, a wówczas czy nie będzie dobrze, czy może być idealniejsza spółka: Schmitt, Szydłowski i Abrahamowicz, a czyją to będzie zasługą. Potomność dopiero należycie nas oceni.
— A więc załatwiliście sprawę teatralną podług waszego najlepszego sumienia... teraz dajcie narn po 2 zł. Chleb podrożał, kartofle także... biedni zagrzejecie serca wasze, a wróciwszy do waszych ognisk opowiadać będziecie, jak my się tu bawimy, nie zapominamy o posłannictwie sztuki polskiej i nie dajemy upaść jedynej scenie polskiej, która w dzisiejszych warunkach rozwijać się może. Bywajcie!
*) Władze skarbowe polożyły kondykt na subwencji przyznanej teatrowi przez reprezentację m. Lwowa, a to na pokrycie zaleglych podatków od przedsiębiorstwa i podatków ściągniętych aktorom przez pp. Schmidta i Szydłowskiego, a nie zapłaconych w kasie urzędu podatkowego. Po subwencję tę zgłosiło się wczoraj przedsiębiorstwo, lecz skutkiem kondyktu kwota 5.000 zł. naturalnie wypłaconą nie została.
[Kurjer Lwowski, 03.01.1892]

»Kurjer Lwowski« 29.12.1891 Bolesne rocznice.

W obec zbliżania się dni, wzbudzających coraz boleśniejsze w sercach naszych wspomnienia, z powodu wypadków, które sto lat temu naród nasz pogrążyły w niewoli, z kół odczuwających z pewnością gorąco ogrom nieszczęść naszych, wyszła myśl przywdziania na smutne lata pamiątkowe ogólnej żałoby narodowej.
Myśl ta zajęła żywo umysły, rozbierano ją skwapliwie to w ciasnych, to w szerszych kołach prywatnych. Dość długo jednakże wstrzymywano się od publicznego dyskutowania jej, mianowicie w prasie. Istniała uzasadniona wątpliwość, czy jest to sprawa nadająca się do rozpraw publicznych, czy żałoba zewnętrzna nie należy raczej do rzędu tych manifestacyj, które imponują wtedy, gdy myśl ich poczęta, pod wpływem danych wypadków, natychmiast i jednomyślnie w czyn zostanie wcielona.
Taką była żałoba przywdziana przez naród cały trzydzieści lat ternu.
Gdy śmierć z koła naszego wydrze drogie sercu osoby, przygnębieni boleścią czarne nakładamy szaty, znękani unikamy zgiełku kwiatowego i ludzi, pragnąc zarazem dać im poznać, że życzymy sobie, aby i oni nas unikali.
Trzydzieści lat temu krew się polała na ulicach Warszawy. Trzymający nas w kajdanach śmiertelny wróg, zamanifestował znów, że nie ma tego środka, którego by nie użył na zgnębienie nasze, że zawsze gotów znęcać i pastwić się nad powalonymi o ziemię, strzelać do bezbronnych, mordować starce i dzieci. Trwoga wtedy zapanowała i przygnębienie, cala Warszawa odprowadziła na Powązki zwłoki poległych na ulicach, a naród wspólnie z rodzinami ofiar siepaczy przywdział żałobę.
Czy dziś w podobnym, jak w ówczas, znajdujemy się położeniu? Czy zaszły jakowe wypadki nadzwyczajne, nakazujące przywdzianie szat czarnych, które będąc oznaką boleści, są zarazem objawem pewnego przygnębienia?
Nie przeczymy temu, że nie wiele mamy powodów do radowania się.
Na ulicach Warszawy wprawdzie nie rozlegają się strzały, ale w tej stolicy Polski panuje ucisk stokroć większy jak kiedykolwiek; prześladowanie żywiołu polskiego prowadzone jest z całą systematycznością wyrafinowaną, połączoną z barbarzyńską bezwzględnością. Tłumiony jest każdy choćby najskromniejszy objaw narodowego życia.
To samo powiedzieć można o całem Królestwie kongresowem a bodaj w wyższym jeszcze — jeżeli to możliwe — stopniu na Litwie, Wołyniu, Ukrainie itd. Tam głośno po polsku się nie można odezwać.
Prawda, że zbliża się też setna rocznica najsrnutniejszych w dziejach narodu naszego chwil, kiedy stracił on swój byt polityczny.
Do rozpamiętywań bolesnych tedy przyczyn jest nie mało, czy atoli także do przywdziania szat żałobnych? — na to śmiemy odpowiedzieć przecząco. A odpowiadając tak, znajdujemy się w harmonji z wszystkimi, którzy dotąd w prasie w tej sprawie glos zabrali, a w harmonji z odezwą ogłoszoną i podpisaną przez ludzi, których wszyscy czcimy i szanujemy.
Świetny, jak zwykle w podobnych chwilach, przykład dały nam te kobiety polskie, które nie do przywdziania czarnych szat — będących bądź co bądź nie tylko oznaką żałoby, lecz i przygnębienia — lecz do czynu wezwały.
Zaiste! nie czarnej rozpaczy nam się dziś oddawać, lecz do czynów dodatnich zagrzewać należy.
W warunkach, w jakich się dziś znajdują rodacy nasi pod zaborem rosyjskim, nie możemy, ani chwili o tem wątpić, że zewnętrzne manifestowanie żałoby pociągnęłoby za sobą fatalne skutki, że spowodowałoby dużo ofiar.
Nie obawiamy się ofiar, gdy one nas do pożądanego celu zbliżyć mogą. Naród nasz nigdy nie zawahał się ponieść je, nie uląkł ich się. Ale na ofiary bezpłodne nas nie stać; dziś każdą z nich ściśle odważyć, wszystko rozważyć musimy, zanim na ofiary się zdecydujemy. Dzieciństwem byłoby ponosić je bez celu, ciężką na siebie odpowiedzialność wziąłby ten, któryby do nich popchnął.
Setną rocznicę przygnębienia naszego narodowego niebawem będziemy obchodzili. Prawda to! Ale w czemże, pytamy, różni się ona od dziewięćdziesięciu dziewięciu, które ją poprzedziły?
Dla czego mamy zewnętrzną oznakę żałoby przybierać teraz właśnie?
Jeżeli oznaka ta ma być wyrazem naszej boleści, to należało ją przywdziać zaraz po trzecim rozbiorze Polski i dotąd jej nie zdejmować. Było to niemoźliwem, a przywdziewanie na jeden rok byłoby niekonsekwencją.
Odezwa, o której powyżej wspomnieliśmy, wskazała słusznie na świetlaną postać, która w najcięższych chwilach, przez jakie naród nasz przechodził, w końcu zeszłego wieku, ponad wszystkimi innymi górowała. Przypomnienie tej postaci i dziś nam wskazuje, w jakim kierunku nad odrodzeniem narodu pracować powinniśmy.
Tadeusz Kościuszko swoje dzieło odrodzenia pragnął oprzeć na szerokich warstwach — ludu polskiego. Do tego, czego on chciał dokonać, rozbudzenie ludu przyszło za późno. Ale dziś nie zapóźno. Poświęćmy się pracy w tym kierunku, rozbudźmy w ludzie poczucie obywatelskich jego obowiązków, nie przez szerzenie przewrotnych wśród niego teoryj, lecz oświęcając go i pracując nad polepszeniem jego bytu materjalnego, nie szczędźmy żadnych w tym względzie ofiar, ani środków materjalnych, ani pracy; to będzie najwłaściwszym obchodem bolesnych rocznic.

»Kurjer Lwowski« 27.12.1891 Powolna ale systematyczna germanizacja.

Przytaczamy fakt. Minister rolnictwa zamianował w październiku 1891 pp. Staniczka i Bundsmanna, zupełnie językiem polskim nie władających, urzędnikami dyrekcji dóbr państwowych we Lwowie; w listopadzie 1891, a zatem w miesiąc później, takimże urzędnikiem mianował p. Veita, który również jak poprzedni dwaj, oprócz niemieckiej mowy, innej nie zna; w grudniu 1891, a więc znowu po miesiącu nadesłał do prezydjum tej dyrekcji 10 podań niemieckich kandydatów i polecił, ażeby zamianowano ich elewami, przed wszystkimi innymi, a zatem, ażeby podania Polaków, wykształconych za stypendjami krajowemi we Wiedniu, pominięto. Trzeba zaś widzieć, że prawo nominacji elewów leśnictwa przysługuje namiestnikowi. Zdaje się, iż nie powinien on dać sobie narzucić kandydatury obcokrajowych.
Już zeszłego r. zamianował minister rolnictwa dwóch Niemców (pp. Rondenela i Pokornego) ok. zarządcami dóbr państwowych w Galicji. Obaj nie umieją ani słowa po polsku. Nadto przygotowuje sobie minister rolnictwa, pole do dalszego mianowania kilkunastu Niemców do świeżo za propinacyjne (a więc krajowe) pieniądze zakupionych dóbr Nadwórna, korzystając z precendensu stworzonego, przez poprzednie, bez żadnej opozycji przyjęte nominacje.
Podajemy te fakta do wiadomości delegacji polskiej, która należąc do stronnictwa rządowego znajdzie zapewne sposobność, za ponownem zebraniem się Rady państwa, poprosić ministra Falkenbayna o łaskawe wyjaśnienie. O ile nam wiadomo, poza Galicję nie ma posady prawie żaden Polak ani Rusin, a ponieważ mają oni prawo, służyć w kraju, więc zajmowanie posad przez osoby z innych krajów pochodzące zamyka im możność do tego.

»Kurjer Lwowski« 21.12.1891 Wystawa budowlana.

Na zaproszenie Tow. politechnicznego zebrało się wczoraj w sali ratuszowej przeszło 60 obywateli, po większej części techników, celem ukonstytuowania komitetu wystawy budowlanej zaprojektowanej na wrzesień r. 1892. Zgromadzenie powitał prezes Tow. polit. rektor Frankę i wyłuszczyl cel projektowanej wystawy: Ułatwienie przemysłowcom naszym postępu we wszystkich robotach, dotyczących budownictwa i zapoznanie publiczności z tem wszystkiem, czego od naszego przemysłu budowniczego żądać może, aby budynki mieszkalne miała trwale, piękne, wygodne i higieniczne. Z tego stanowiska zapatrując się, inicjatorowie chcą dopuścić także wystawców zagranicznych z wzorami dotyczących urządzeń. Wystawa ta nietylko nie będzie kolidować z projektowaną w r. 1894 lub 1897 wystawą rolniczo-przemysłową, ale owszem, przyczyni się do zajęcia właściwego stanowiska przemysłu budowniczego na niej. Miejsce dla wystawy upatrzono w gmachu i koło gmachu szkoły politycznej, na co zgodziło się kolegjum profesorów tejże i namiestnik. Prosił tedy szan. rektor o obywatelskie poparcie tej czynności z wiarą w powodzenie i nadzieją udania się.
Zgromadzenie powołało go na przewodniczącego, a pióro objęli inżynierowie Dzieślewski Waler, i Piotrowicz Zyg.
P. Hochberger (naczelnik urzędu budowniczego lwowskiego) przedstawił program wystawy, charakteruszując ją jako czysto informacyjną a nie popisową. Wydatki prawdopodobne wyniosą 5000 gld. Liczyć należy na subwencję kraju, ale prócz tego wypadnie członkom komitetu zagwarantować po 20 gld. na wszelki wypadek.
Poseł Gniewosz Włodz. (wspólnik fabryki dachówek Lewińskiego we Lwowie) wyrasil radość z powziętej myśli. Zdaniem jego wystawa będzie korzystną i powiedzie się, a wpłynie na poprawę budownictwa u nas, gdzie zwłaszcza we Lwowie nie buduje się tak jak powinno, i jak wskazują wzory zagraniczne.
Pp. Ciuchciński i Ihnatowicz wyrazili obawę przed szkodą dia przemysłu kraj., jeżeli dopuszczone będą firmy zagraniczne, a mamy architektów nieprzychylnych naszemu przemysłowi. Prosili więc o zastanowienie się nad tem.
Dr. Czyżewicz, a za nim Wczelak i Hochberger wykazali bezzasadność tych obaw. Zwłaszcza pierwszy wykazał, że w kraju, a specjalnie we Lwowie jest tyle złego, iż czas największy wyrugować je wzorami lepszymi. Dobre okno dla szpitala trudno mieć u nas. Wystawa, dostarczając modelów i wzorów na tego rodzaju urządzenia specjalne, odda wielką usługę. Mamy niezawodnie prawie wszystkie materjały surowe, ale trzeba się nauczyć zrobić z nich przedmioty odpowiedne i dlatego trzeba widzieć systemy nowe a praktyczne.
Po tej dyskusji zgodzono się jednogłośnie na urządzenie wystawy budowlanej krajowej z dopuszczeniem okazów zagranicznych. Co do kosztów uchwalono gwarancję po 20 gld. od osoby za specjalnemi deklaracjami, które zaraz podpisywano. Do komitetu wystawy wybrani zostali: Bisanz Gustaw, Bratkowski Leon, Braunseis Józef, Dzieślewski Waler., Franke Jan, Hochberger Jul., Janowski Józef, Katnieniobrodzki Alfred, Kudelski Jan, Kużniewicz Winc., Lewiński Jan, Lubieński Józef, dr. Marchwicki Zdz., Michalski M., Münnich Wacl., Piotrowicz Zyg., Radwański Lud., Rawski Winc., Romanowicz Tad, Sołlynski Aug., Schulz Jan, dr. Czyżewicz Adam, Wczelak Józef, Zachariewicz Jul., Zima Fran.
Do komisji lustracyjnej: Cruchciński Stan., Heppe Edw., Merunowicz Teofil, Syroczyński Leon, Tezenkoczy Wład.

»Kurjer Lwowski« 18.12.1891 Poseł Madeyski o t. zw. procesach socjalistycznych.

Koło polskie na jednem z ostatnich posiedzeń poleciło p. Madeyskiemu, ażeby jako specjalny referent budżetu ministerstwa sprawiedliwości wspomniał takie o t. zw. procesach socialistycznych w naszym kraju. Ustęp odnośny przemówienia Madeyskiego w Izbie poselskiej brzmi, jak następuje:
Chciałbym dotknąć sprawy, w której chodzi o działalność prokuratorji państwa w związku z kwestją obsadzania naczelnych posad przy tejże. Przeżyliśmy wcale długi okres czasu, w ciągu którego życie publiczne w Austrji rozwijało się względnie spokojnie. Mówię o względnym tylko spokoju albowiem i tak nie brakowało nam wcale sporów. Te jednak nie wpłynęły stanowczo na ogólny spokój życia publicznego, bo albo trwały zbyt długo, ażeby mogły występować zbyt ostro, albo też miały odrazu charakter lokalny. Na takie spokojne czasy wystarcza może, jeżeli na naczelnych posterunkach prokuratorji państwa stoją urzędnicy choćby i średnich zdolności. Jednakże historja nas uczy, że od czasu do czasu pojawiają się nowe prądy siły elementarnej, które ogarniają umysły ludzkie tak szybko i tak gwałtownie, że zwłaszcza w pierwszej chwili państwo i społeczeństwo czują się niekiedy zagrożone w swoich podwalinach. Nic dziwnego, że w takich chwilach krytycznych występują do akcji natychmiast te organa państwowe, które w pierwszym rzędzie nad bezpieczeństwem społeczeństwa czuwać są obowiązane. Nic dziwnego, że zwracają one natychmiast przeciw takiemu ruchowi ostrze środków prewencji i represji. Tylko o tych ostatnich będę mówił, a mianowicie o działalności prokuratorów państwa, bo idą zawsze pierwsi w ogień. Otóż w podobnych chwilach krytycznych rozstrzyga o rzeczy kwestja, czy ci, ktńrzy działalnością prokuratorji kierują, dorośli temu zadaniu, czyli nie. Od tego zależy nietylko los mnóslwu jednostek, ale także spokój i szczęście całych i licznych rodzin, a nawet w znacznej części przyszłość współczesnej młodzieży. Bo to jest zjawiskiem znanem i naturalnem, że tego rodzaju ruchy mają przystęp najłatwiejszy do wrażliwych umysłow młodzieży. Tymczasem taki ruch niesie w sobi zazwyczaj jakieś ziarno zdrowe, które wymagałoby starannego pielęgnowania, bo daje może ludzkości nadzieję lepszej przyszłości. Ziarno to nie jest tak czyste, ażeby go odrazu wyjąć można. Ono jest poplątane i poprzerastane zgniłym i trującym chwastem, który znów dla dobra społeczeństwa należy odciąć i znizczyć. Ale aby rozpoznać i odłączyć zdrowe ziarno od niebezpiecznego chwastu, na to potrzeba znakomitego wykształcenia, taktu, roztropności i głębokiego umysłu. I biada! społeczeństwu, jeżeli w podobnych chwilach prokurator zdania swojego nie zrozumie, jeżeli brutalną ręką gnieść zechce wszystko, i to nawet, co, jest pełne zdrowej żywotności i co wypadałoby pielęgnować z całą ostrożnością.
Następstwa takiej niezręczności nie dadzą się obliczyć. A najniebezpieczniejszem z nich będzie to, że przeciwko działalności prokuratora zwróci się ostatecznie cale społeczeństwo. I zamiast, żeby go samo popierało wpływem rodziny, rodziców, opiekunów itp., zamiast żeby go miało za prawdziwego przyjaciela, będzie w nim widziało zaciętego wroga i prześladowcę.
Niełatwe to dla mnie zadanie, temat ten szerzej rozwijać. Albowiem od niejakiego czasu z pod powierzchni życia społecznego wydobywają się symptomatyczne zjawiska, które są albo dopiero zwiastunami, albo już satelitami podobnego ruchu. Ich areną z natury rzeczy są przedewszystkiem te kraje, które leżą na granicach państwa, a do nich należy i kraj mój rodzinny. To też tam prokuratorja państwa już kilkakrotnie działać musiała.
Zadanie moje trudne i dlatego, że znam osobiście niejednego prokuratora w kraju, któremu w każdej chwili gotów jestem sumienne dać wiadectwo, że i w najkrytyczniejszych czasach dorósł swemu zadaniu, a przecież niepodobna mi tutaj wymienić jego nazwiska.
Bądź co bądź w kraju moim zerzy się wrażenie, że dotąd już popełniono w tej mierze niejedną niezręczność i że wskutek tego w niektórych kolach panuje naprężenie umysłów, jeżeli nie rozdrażnienie.
Na tych uwagach poprzestaję. Uważałem za swoją powinność przedstawić je rządowi. Zapewniam, że ich intencja jest zarówno bardzo poważna, jak prawdziwie życzhwa. (Oklaski).

»Kurjer Lwowski« 15.12.1891 Przedmioty obowiązkowe i nadobowiązkowe w gimnazjach.

Znaczenie tego podzialu przedmiotów nie jest wszędzie to samo. U nas uczy się młodzież przedmiotów nadobowiązkowych tylko wtedy, jeśli i o ile sobie tego życzy. W Szwajcarji natomiast i przedmioty nadobowiązkowe są dla młodzieży obowiązkowymi, skoro ojciec lub opiekun ucznia przed rozpoczęciem kursu nie oświadczył, iż syn a względnie pupil na ten lub ów przedmiot nadobowiązkowy nie ma uczęszczać. Nie jestto bynajmniej, jakby na pierwszy rzut oka mogła się wydawać, różnica podrzędna, nic nie znacząca. Najdobiłniejszym jej wyrazem, że u nas mało kto uczęszcza na przedmioty nadobowiązkowe, w Szwajcarji zaś większa część uczni korzysta z tych nauk.
Większej jeszcze doniosłości jest następująca różnica. U nas każdy uczeń musi uczyć się wszystkich przedmiotów "obowiązkowych". W Szwajcarji może ojciec, opiekun, uzyskać uwolnienie ucznia od tego obowiązku, czy to ze względu na zdrowie ucznia, czy też ze względu na inne stosunki indywidualne (Gesundheitsrücksichten, anderen indiwiduellen Gründen): Na to, zdaniem naszem bardzo trafne postanowienie zwracamy przedewszystkiem uwagę publiczności i władz szkolnych.
I co do tego, które przedmioty mają wchodzić w zakres nauki gimnazjalnej, a dalej, które przedmioty należy uważać za obowiązkowe, różnimy się od szkół zagranicznych, zwłaszcza szwajcarskich. U nas przedmiotami obowiązkowymi są: logika, psychotogja. W Szwajcarji, a zdaniem naszem słusznie, nie uczą w szkołach średnich wcale tych pjzedmiotów. U nas nauka historji krajowej, dopiero w nowszych czasach wprowadzona, nie jest obowiązkową. Natomiast uczą w Szwajcarji we wszystkich klasach wyższych (= naszym V—VIII) historji powszechnej "z szczególnem uwzględnieniem historji Szwajcarji". Do przedmiotów obowiązkowych należą w Szwajcarji: gimnastyka, ćwiczenia wojskowe (broni palnej i prochu dostarcza państwo); do przedmiotów nadobowiąkowych należą między innymi: język grecki, nauka religji, której zresztą wcale nie uczą w dwóch klasach (= naszym IV. i V.), a coby również naśladować wypadało, jej pojęć podstawowych ("Grundwahrheiten") uczą dopiero w III. klasie gimnazjum wyższego, to znaczy w klasie najwyższej (= naszej VIII).

ситуація

»Дѣло« 23.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 23 лютого. Комісія палати панів порішила обнижити на пів міліона ухвалений палатою послів закон о додатку дорожнянім.
Берлин 23 лютого. В проєктї закона піднесено кару за шпігуньство на дожизненну вязницю. Иншій проєкт дозволяє завести в Альзації і Льотаринґії на случай войни стан облоги.
Париж 23 лютого. Крізис кабінета ще не полагоджена. Палата і сенат відложені до четверга.
Софія 23 лютого. В процесї Каравелової о петицію до заграничних властей що-до интервенції в користь увязнених видав суд вирок увільняючій всї три обжаловані женщини.

»Дѣло« 22.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 22 лютого. Говорять, що правительство не предложить до санкції цїсарскої ухвали палати послів що-до одного міліона зр. на додатки дорожняні для урядників. — На зборах робітників остро критикував пос. Пернерсторфер поведенє правительства в справі реформи закона прасового і збори розвязав комісар правительственний.
Будапешт 22 лютого. Вчера рано приїхав цїсар і отворив парлямент особисто.
Париж 22 лютого. Кризіс кабінету ще не полагоджена. Карно конферував з Ріботом, Саєм і Меліне що-до зложеня кабінету, але доси безуспішно.
Рим 22 лютого. Побоюють ся розрухів робітничих, по улицях ходять сильні патролї войскові. Здаєсь, що прийде до страйку робітників.
Білград 22 лютого. Милан вислав письмо до скупштини, в котрім заявляв, що робить послїдну жертву для краю і сина, резиґнуючи зі своїх прав і становища в Сербії.

»Дѣло« 20.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 20 лютого. Послїдне засїданє палати послів має відбутись в середу.
Петербург 20 лютого. До Дорпату, де все дуже мало війска, вислано на зиму штаб корпуса і два баталіони піхоти.
Париж 20 лютого. Карно приняв димісію міністрів. Трудно зложити новий кабінет. Може бути, що лишить ся давний з виїмкою міністрів Констанса і Фалієрса, а може лиш сам Фрейсіне яко міністер війни війде до нового кабінету.
Софія 20 лютого. Нa другій тиждень зачнесь процес против трех женщин Каравелової, Оросакової і Георгієвої о зраду державну. — Міністер Начевич має виїхати до Відня в місії дипльоматичній.
Білград 20 лютого. Катич мабуть лишить ся на президентурі кабінету. — Милан має приняти россійске підданьство.

»Дѣло« 19.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Bідень 19 лютого. Анкета для реґуляції валюти буде скликана 8 марта. — Кoмiciя буджетова приняла проєкт правительственний о будівлях комунікаційних для Відня.
Будапешт 19 лютого. Надїють ся, що цїсар приїде і отворить в понедїлок особисто угорскій парлямент.
Петербург 19 лютого. Кажуть, що деякі офіцири ґвардійскі будуть вислані для роздачі датків для голодуючих на місци і особисто.
Париж 19 лютого. З упадком кабінету Фрейсінета лучать і зміну заграничної політики в некористь Россії.

»Дѣло« 18.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 18 лютого. Wr. Ztg. оповіщає, що сойми скликані на день 3 н. с. марта с. р. — Жалують ся, що кредит півміліоновий на дорожняний видаток не вистане.
Будапешт 18 лютого. За-для недуги Марії Валєрії цїсар мабуть не буде особисто отвирати угорского парляменту, лиш велить заступити ся арх. Каролеви Людвикови.
Берлин 18 лютого. При голосованю над справою надужить у войску принято внесеня вольнодумних і ліберальних послів 143 голосами против 100. Внесенє клерикалів о плеканю реліґії у войску відкинено. Поляки голосували з клерикалами.
Брукселя 18 лютого. Говорять, що король хоче абдикувати.
Рим 18 лютого. Старають ся, щоби папа именував арх. Стаблевского кардиналом.
Білград 18 лютого. Скупштинї предложать сими днями деклярацію Милана, котрою зрікає ся всїх своїх прав яко член пануючої родини.

»Дѣло« 17.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 17 лютого. В комісії буджетовій не могло прийти до нїякої ухвали над проєктом будівель комунікаційних для Відня, бо не було комплєту.
Будапешт 17 лютого. Послїдний результат виборів до парляменту такій: 245 лібералів, 86 независимих, 61 націоналів, 17 уґроністів і 3 диких.
Берлин 17 лютого. В парляментї вела ся дальша дискусія над надужитями у войску. Капріві накинув ся на бесїдників і домагав ся, щоби сказали, хто им доносив факти, бо инакше не можна переводити слїдства.
Брукселя 17 лютого. Corr. Russe доносить, що цариця з вел. кн. Володимиром виїде при кінци лютого до Альжіру.
Атини 17 лютого. В Піревсї напали православні на протестантскій костел і треба було аж поліції для відпору напастників.

»Дѣло« 16.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Прага 16 лютого. Старо-Чехи оповістили комунікат з недїльної наради, на котрій порішили не складати мандатів. В комунікатї заявляють, що за-для ворогованя Нїмцїв на ческу виставу, за-для сильного зворушеня населеня і не переведеня тих точок угоди, що суть користні для Чехів, обстають тепер старо-Чехи за відложенєм акції правительственної на необмежений час. — Намістник ґр. Тун повідомив про се ґр. Таффого, а й сам виїхав до Відня, щоби поинформувати правительство про таку зміну ситуації.
Берлин 16 лютого. На засїданю парляменту розвелась дискусія над надужитями старшини войскової супротив вояків. Домагано ся, щоби войскове поступованє карне було явне. Соціяліст Бебель навів много случаїв надужитя, але що не назвав по имени дотичних вояків, тож Капріві назвав промову Бебля безименною денунціяцією.
Букарешт 16 лютого. При виборах вибрано доси 108 консерватистів і 20 кандидатів опозиційних.
Рим 16 лютого. За-для демонстрацій студентів університетских замкнено університет; студенти же в Палєрмі, Катанії і Неаполи оповістили, що солідаризують ся з римскими товаришами і не ходять на виклади.

»Дѣло« 15.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 15 лютого. Арх. Кароль Людвик именований протектором a мін. Бакегем президентом комісії центральной у Відни для обісланя міжнародної вистави в Чікаґо в 1893 р.
Будапешт 15 лютого. Міністер торговлї Барош одержав від нїмецкого цїсаря великій хрест Червоного орла.
Прага 15 лютого. Старо-ческі посли порішили не складати мандатів.
Лондон 15 лютого. В Бразилії нові заворушеня. Три міністри зложили свої уряди. В провінціях Pio Ґранде і св. Катерина ворохобники усунули ґубернаторів.

»Дѣло« 13.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 13 лютого. Рада міста домагає ся від ґp. Таффого, щоби чим скорше ухвалити проєкти будівель для Відня, бо між робітниками що-раз більша нужда.
Берлин 13 лютого. На вчерашнім засїданю парляменту викликано остру дискусію против соціялістів, котра мов би заповідала приверненє давних законів антісоціялістичних. Бебель виголосив промову в оборонї соціялістів.
Білград 13 лютого. Президент скупштини Катич зложив свій уряд.
Софія 13 лютого. Стамбулов вже цїлком здоров.
Манчестер 13 лютого. Робітники гірничі порішили від половини марта здержатись якійсь час від роботи, щоби не настала гиперпродукція.

»Дѣло« 12.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 12 лютого. Говорять, що Дунаєвского покликують на президента спільної палати обрахункової на місце Тота. — Мін. Бакегем мав визвати Люеґера на поєдинок, a Люеґер перепросив міністра в присутности свідків.
Прага 12 лютого. В Празї робітники домагають ся від управи міста роботи. По приреченю, що дістануть роботу, порозходились спокійно домів.
Берлин 12 лютого. Внесенє кн. Яжджевского, щоби реліґію викладати в рідній мові, перепало в комісії, хоч клерикали підпирали се внесенє. — Викрито анархістичний заговір а два рази підкладанє огню під палату королївску в Королевци має з тим стояти в звязи.
Мадрит 12 лютого. В Барцельонї прийшло до кровавої бійки між населенєм а войском. Стріляно з обох сторін. Убито 3 офіцирів, 17 вояків і много робітників. На революційних покликах взиваєсь до атентатів динамітних під окликом: Кров за кров!

»Дѣло« 10.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 10 лютого. Правительство і лївиця конче хотять ухвали 37 міліонів на инвестиції Відня, але ще не мають запевненої більшости в палатї панів; говорять, що клюб Гогенварта має голосувати против предложеня.
Прага 10 лютого. Перед ратушем зібрало ся кількасот робітників і домагались роботи, бурмістр прирік, що зачнуть ся міскі роботи публичні.
Берлин 10 лютого. Комісія буджетова призволила 61 міліонів на побільшенє артилєрії.
Петербург 10 лютого. Вел. кн. Серґій уступить з ґубернаторства Москви. — Лїченє царицї масажем продовжає ся.
Вроцлав 10 лютого. Між россійскими жандармами і громадою селян-еміґрантів з Конґресівки, котрі потайком переходили через шлеско-россійску границю близько місточка Ляндсберґ випала кровава встріча, в котрій застрілено 3 еміґрантів, 10 зранено а прочих арештовано.
Лондон 10 лютого. У вчерашній промові престольній зазначено добрі зносини Анґлії з всїми державами.
Лізбона 10 липня. Король і князї зрекли ся 20 процент своєї дотації за-для фінансового кризису.
Мадрит 10 лютого. В північних провінціях побоюють ся анархістичного повстаня. — Интерпельовано правительство, чи король испаньскій так як портуґальскій зрече ся частини своєї дотації.

»Дѣло« 09.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 9 лютого. Покінчено переговори між Таффим а Шмейкалем в справі ческо-нїмецкої угоди. — Ґр. Сапарій приїде до Відня, щоби здати справу цїсареви з переведених виборів і предложити текст престольної бесїди.
Берлин 9 лютого. В комісії принято внесенє пос. Рікерта: "Школа народна єсть институцією державною і стоїть під наглядом держави". Против голосували польскі і клерикальні посли. — Цїсар має в лїтї відвидїти західні Пруси і Гданьск.
Брукселя 9 лютого. Corr. Russe доносить, що в Москві викрито нігілістичну друкарню і увязнено 5 людей.

»Дѣло« 08.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 8 лютого. Міністер війни Бавер приказав предложити собі всї случаї з послїдних лїт, в котрих старшина збиткувала ся над вояками в австрійскій армії, а котрі судились в судах войскових. — Палата послів — як говорять — мала би бути закрита вже сеї суботи.
Прага 8 лютого. Старо-ческі посли соймові не будуть складати мандатів, бо шляхта февдальна прирекла разом з ними поступати в ческо-нїмецкій угодї.
Будапешт 8 лютого. Президент міністрів Сапарій заявив на зборах виборцїв в Темешварі, що парлямент угорскій займесь реформою безпосередних і консумційних податків.
Берлин 8 лютого. Италійскій амбасадор ґр. Льонай помер.

»Дѣло« 06.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 6 лютого. Палата послів закінчить свої наради 25 лютого і зачнуть ся сесій краєвих соймів. — Коло польске вибрало свою цїлу комісію парляментарну на членів комісії, котра має розглянути акти слїдства в справі біржевої паніки.
Берлин 6 лютого. Цїсар Вільгельм надав маркізови Рудіньому ордер Чорного орла.
Херес 6 лютого. Суд засудив вісїм проводирів в анархістичних розрухах на смерть.
Петербург 6 лютого. Указом царским дозволено на уоруженє козаків і драґонів новим карабіном 7.6 міліметровим.
Париж 6 лютого. Посол Льор виїхав до Швайцарії, бо там мабуть відбуде ся єго поєдинок з Констансом.
Відень 6 лютого. В палаті послів предложив нинї міністер торговлї проєкт закона о великих будівлях відeньcкиx, а міністер справедливости відповІв на интерпеляцію посла Гавка взивавшу правительство, щоби оголосило результат слїдства против Шепсового Tagblatt-a.
Слїдство — казав міністер — виказало, що редактор Шепс, сотрудник Фрішавер і одвічальний редактор зовсїм невинні. Статю умістив Фрішавер а в слїдстві заявив охоту перевести доказ, що мав причину уважати вість про авдієнцію Яворского у цїсаря за правдиву. З слїдства показало ся, що таки се правда, бо так говорили єму люде компетентні [очевидно польскі посли] і такі вісти були подані до дневників польских. Обманьства і спекуляції редакторів Tagblatt-a слїдство не виказало.

»Дѣло« 05.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 3 лютого. Нїмецкі ґазети взивають Віденцїв, щоби устроїли Плєнерови похід зі смолоскипами. — Клерикальний Volksblatt донїс, що міністерство війни наказало всїм командам більше плекати у вояків чувства і обряди реліґійні.
Задар 5 лютого. При доповняючих виборах до ради державної побідив національний кандидат хорватскій священик Блянкині.
Берлин 5 лютого. Против закона шкільного вносять протести. — Интерпельовано правительство, длячого не впускає до Нїмеччини робітників з Царства польского. — Поліція зачала нову нагінку за соціялистами.
Будапешт 5 лютого. Димісія міністра торговлї Бароша майже вже певна.