дописи

»Дѣло« 19.01.1892 Краєвий фонд позичковий на підпиранє краєвого промислу.

Видїл краєвий оголосив комунікат з річного обороту промислового фонду за час від 1 серпня 1890 до 1 серпня 1891, в котрім сконстатовано, що фонд позичковий заложений краєвим соймом для підпираня промислу в Галичинї показує з кождим роком більшій оборот. Именно рух у віддїлї позичок був в тім остатнім часї найсильнїйшй від часу заложеня краєого фонду промислового. В першім півроцї 1891 удїлено позичок загалом 75, на суму 243.873 зр. 8 кр., а дочисливши до того стан готівки ульокованої в краєвім банку на суму 53.943 зр. покаже ся, що стан того фонду виносить 297.816 зр. 8 кр. Що позички удїлювані з краєвого фонду промислового дійшли до так великої суми, то причину сего треба шукати в тім, що поступ промислу в Галичинї очевидно що раз більшій. Цїль роздаваних позичок ясно визначена в осібнім плянї. Сей плян уложено фаховими знатоками і на ocнoві перших досвідів, котрі дорого коштували. На першім місци поставлено цїль, щоби змагати до підпираня ткацкого і шкіряного промислу, а відтак розширено акцію на керамічний промисл.
Найприхильнїйшої опіки зазнавали спілки на удїлах, котрі закладались в промислових цїлях численними зборами малих ремісників, щоби тим способом витворити більші предприємства. І так в наслїдок підпомоги з краєвого фонду повстало в Галичинї девять ткацких спілок, котрі змагають до того, щоби сполучити ся в сильний союз і вести спільну систематичну борбу з чужою конкуренцією. Першим і важнїйшим успіхом сеї спільної акції ткацких товариств є фабрика бліхованя і апретури полотен в Короснї, котра власне тепер будує ся.
Ряшівска гарбарня є великим поступом в шкірянім промислї галицкім. Она дала першій початок до виправи шкір на підошви, котрі давнїйше виключно спроваджувались з фабрик з-по-за Галичини. В техніцї гарбарства ся фабрика вводить дуже многі доси тут незнані улїпшеня.
Дві великі фабрики фальцованих дахівок, одна у всхідній, а друга в західній Галичинї запомагають ся кредитом з галицкого фонду промислового і ведуть успішну конкуренцію з фабрикатами привоженими з по-за Галичини, хоч давнїйше заграниця мала рішучу перевагу над краєвими виробами.
Крім того краєвий видїл з позичкового фонду дав кредит слїдуючим фабрикам: першій галицкій фабрицї хірурґічних опатрунків, фабрицї платерованих виробів, ґальвано-плястичному заведеню, суконничій фабрицї, фабрицї деревляних кілків до чобіт, фабриці корків, двом спілкам столярским, одній, котра просила о кредит на заложенє складу матеріялів, а другій на виріб дешевих меблїв і т. д.
Що в галицкім промислї значний поступ, можна вносити з тої обставини, що тепер що-раз більше має ся до роботи з предприємствами обчисленими на більшу скалю, як н. пр. фабрика апретури полотна в Короснї, ряшівска гарбарня, або парові фабрики дахівок. Суть то предприємства з характером зовсїм фабричним, обчислені на велику продукцію, отже значить на великій круг интересованих, обнимаючій або цїлу Галичину або бодай значну частину краю.

»Дѣло« 16.01.1892 Від д-ра Ол. Кулачковского

одержуємо слїдуюче письмо: Ґазета "Галицкая Русь", після своєї засади пропаґувати неправду, або бодай баламуство серед рускої публики, з упором, гідним лучшої справи, старає ся удержати свою читаючу публику в блудї, що мов-то брідске віче проявило тенденцію противну послам в радї державній а в особенности, що мов-то на тім вічу заявлялись якісь демонстраційні "голоси" против посла Барвіньского. Я, яко наочний свідок цїлого віча, обстаю при своїм piшyчім заявленю, що того не було, а тая пара письм з Брідщини, хоч-би і з підписами селян, уміщена в "Гал. Руси", свідчить лише о тім, що "Гал. Русь" потребувала аж таких штучок, щоби читaтeлїв своїх все-таки удержати свою читаючу публику в блудї, що мов-то брідске віче проявило тенденцію противну послам в радї державній а в особенности, що мов-то на тім вічу заявлялись якісь демонстраційні "голоси" против посла Барвіньского. Я, яко наочний свідок цїлого віча, обстаю при своїм рішучім заявленю, що того не було, а тая пара письм з Брідщини, хоч би і з підписами селян, уміщена в "Гал. Руси", свідчить лише о тім, що "Гал. Русь" потребувала аж таких штучок, щоби читателїв своїх все-таки удержати в блудї. Компетентним сказати своє слово в тій справі був би хиба комітет віча брідского, але до него очевидно "Гал. Русь" навіть не пробувала удатись, бо-ж кождий, хоч троха освічений участник віча, мусить по совісти признати, що віче анї не було призначене на таку демонстрацію, якої хоче "Гал. Русь", анї тої демонстрації не проявило. Се моє послїдне слово в интересї безвзглядної правди, а лайка "Гал. Руси" і єї фіґурок з Брідщини — то пусте! — Д-р Ол. Кулачковскій.

»Дѣло« 15.01.1892 Еміґрація. — Фальшівники срібла.

Еміґрація.
Після урядових виказів прибуло в роцї 1891 до Освіцїма з наміром еміґрованя до Америки 5.998 осіб, а то: 4.769 з Галичини, 97 з Буковини і 1.132 з Угорщини. З того числа завернула з дороги експозитура дирекції поліції для браку відповідних лєґітімацій або недостаточних средств на подорож 813 осіб а з них 689 осіб з Галичини, 11 з Буковини і 113 осіб з Угорщини. Рух еміґраційний в пoслїднім роцї представляє ся так: в сїчни прибуло до Освіцїма емиґрантів 127, в лютім 504, в мартї 832, в цвітни 848, в маю 846, в червни 540, в липни 343, в серпни 399, в вересни 336, в жовтни 583, в падолистї 441, в грудни 299. В того числа завернено з дороги в сїчни 35, в лютім 105, в мартї 89, в цвітни 80, в маю 111, в червни 29, в липни 46, в серпни 57, в вересни 54, в жовтни 88, в падолистї 62 а в грудни 56 осіб. Єсли возьмемо на взгляд поодинокі повіти Галичини, то найбільше еміґрантів доставив минувшого року повіт ясельскій, бо аж 810 осіб, відтак иде повіт коросняньскій з числом 477 осіб, дальше горлицкій з числом 390 осіб, мілецкій 341 осіб, ново-сандецкій 340 осіб, ново-торгскій 325 осіб, сяніцкій 289 осіб, кольбушівскій 255 осіб, пильзненьскій 248 осіб, тарнівскій 199 осіб. Низше 100 осіб виказують слїдуючі повіти: Домброва 98, Ропчицї 92, Грибів 81, Золочів 76, Калуш 71, Лїсько 60, Нисько 51, Мисленницї 47, Ланьцут і Ряшів по 46, Скалат 30, Долина 28, Самбір 24, Львів 23, Броди 21, Станиславів 18, Жовків 17, Бжеско 16, Бяла, Добромиль і Гусятин по 15 осіб, Березів, Тарнобжеґ і Величка по 14, Теребовля 13, Ярослав 12, Лиманова і Тернопіль по 10 осіб. Инші повіти виказують вже числа понизше 10 осіб. В тім самім часї віддано до суду для покараня за униканє служби войскової і за фальшиву лєґітімацію 110 еміґрантів. — В тім же часї переїхало через Освіцїм вертаючи з Америки загалом 6.286 осіб, а то: 4.849 з Галичини, 391 з Буковини і 1046 з Угорщини.

Фальшівники срібла.
Перед львівским судом карним веде ся тепер розправа о обманьство против Давида Мерка з Ліверпулю в Анґлії і Исаака Мессінґера золотника з Сокаля. Справа була така: Дня 4 вересня одержав Кісіль Кеслєр лист від свого знакомого Мессінґера з Кракова, щоби поїхав до Белза і купив там від маючого з Россії приїхати купця срібло для него, бо він, Мессінґер, не має тепер грошей а срібла потребує до роботи при реставрації одного костела. Кеслєр не підозріваючи нїчого поїхав до Белза і застав там дїйстно того россійского купця і Мессінґера. Купець заявив Кеслєрови, що має в Рівнї в Россії велику торговлю срібла, але що при огни оно стопило ся, і тепер він, їдучи до Америки, хоче єго продати. Мессінґер з своєї сторони сказав Кеслєрови, що він срібло оглядав і що оно варта 150 зр. По довшім торзї згодили ся на згадану цїну і купець, відрубавши з цїлої плити кусник срібла дав єго Кеслєрови, щоби запитав знатоків, чи срібло добре. Знатоки признали срібло добрим і Кеслєр заплатив жадану суму. Коли-ж Мессінґер не зголошував ся довшій час по срібло, повстало в Кеслєрі підозрінє і він дав пробувати цїлу плиту. Тогдї показало ся, що згаданий купець враз з Мессінґером обманули Кеслєра, бо плита не мала в собі нїякого срібла лиш цинк. На реквізицію Кеслєра арештовано обох обманників в Кракові і ставлено перед суд. Купець вилєґітімував ся яко Давид Марк, підданий анґлійскій з Ліверпуля. Своє фальшованє срібла вів він на великі розміри враз з Мессінґером. Крім того виявило ся, що Марк єсть підозріний о крадїж в Парижи і о дефравдацію в Кольонії над Реном.

 

»Дѣло« 14.01.1892 Урядові друки рускі.

"Великомучениця наша мова!" — сказали ми недавно при нагодї обговорюваня друків урядових, які видають ся чи то у Львові чи у Відни. Скандальний язик, в якім виходять урядові рускі друки, може хиба відстрашувати Русинів від уживаня тих друків, — і справдї, наші селяне, не розуміючи их, волять уживати друків польских, котрі порозуміють скорше, або й нїмецких, бо ті пояснить им хтось знаючій нїмецку мову, — язика же "руского" в тих друках не пояснить нїхто, навіть сам професор руского язика на університетї, бо просто не годен!
На доказ сказаного наведемо найновійшій примір.
На провінцію порозсилано по ц. к. староствах, а староства розіслали по громадах друковані формулярі для виказу слїпих і божевільних в трех язиках: рускім, польскім і нїмецкім. Формулярі ті мають бути заповнені і звернені староствам. Очевидно, в руских селах можна заповнювати их по руски, — тілько-ж коли б в тих формулярах не було рівночасно також текстів польского і нїмецкого, нїхто не був би в силї заповнити их в мові рускій і мусїв би відослати назад ц. к. староству, щоби до формуляря долучило коментар до рускої мови. Наведемо деякі взірцї тої мови:
"Містний приход". Що се має значити? Такого терміну Русь ще не чула! Отже се, бачите, значить: gmina, Ortsgemeinde, по руски: громада.
"Политически повіт" — okrąg polityczny.
"Справозданє слїпих" — се має значити то само, що wykaz ciemnych, хотяй в текстї рускім оно має таке значінє, мов-то "слїпі здають справу".
"В содержаніи домашніи". Ломи собі голову, кілько хочеш, не вгадаєш, що се має значити. Доперва глянувши на текст польскій і нїмецкій, зрозумієш, що се має значити: w opiece prywatnej, in Privatpflege.
"В содержаніи общеє". Ще більша загадка! А оно — risum teneatis — має значити: w domach dobroczynności, in Versorgungsanstalten!
"Состояніє при концї года бившего"...
"Межи нами били слїпих заразительную болезнью оків"...
"Принадлежащіи обходї і оборотї"
— należało do handlu i przemyśla.
"Удовлени" — Ломи голову! Се значить: owdowiałych.
"Розводенни" — rozwiedzionych.
"Из тих може так били". То само по польски: Dopiero później umysłowo zasłabli.
"Через 10 лїт" — wyżej 10 lat.
"От тїх иміють дитя" — Z tych mają dzieci.
И т. д., і т. д.!
От маєте взорець урядового язика руского в Австрії! Язики польскій і нїмецкій в формулярах — зовсїм правильні, лиш оден рускій — правдиво скандальний!
Ми вже сотки разів звертали увагу властей на той скандальний язик в руских друках урядових, що виготовляють ся у Biдни і у Львові — та все надармо. Кождий новий друк виказує, що під тим взглядом не йде до лучшого, але систематично що-раз до гіршого! А прецїнь в тій річи могло вже правительство "змінити систему"! Річ же се легка: знайти чоловіка, котрий би правильно і розумно переклав з польского на руске, — се зробив би навіть рускій ученик з четвертої кляси школи народної...

»Дѣло« 12.01.1892 Відозва.

Маючи досить зібраного матеріялу, підписані наміряють видати друком "Збірник проповідей". Не спускаючись на свої слабонькі сили, підписани просять отсим Всч. руске духовеньство о ласкаву співучасть именно о надсиланє своїх проповідей до поміщеня их в Збірнику. Цїлею виданя Збірника єсть розбудженє правдивої побожности. Попри то виданєм Збірника піднисані наміряють: в нашім народї розбудити а взглядно піднести а) понятє о гідности людскій, б) чувство національне, в) усунути непорадність хлопску у всяких урядових справах, г) розбудити охоту до самопомочи в руїнї економічній, спеціяльно же до ощадности, до закладаня спілок, до лїпшого живленя, д) научити виховувати свої дїти в дусї христіяньскім, патріотичнім, спеціяльно же викоренити в будучім поколїню пануючі хиби, запродавнність, еґоїзм і лакімство.
В Збірнику можуть бути поміщені лише такі проповіди, що відповідають повисшим точкам, длятого в укладаню пропові дей належить крім святого письма і житя святих рускої церкви, уживати слїдуючих жерел до примірів: a) рускої исторії, б) важнїйших основних законів громадского і цивільних, в) економії суспільної, г) ґеоґрафії і фізики яко науки о дїлах Бога Сотворителя, д) наука о вихованю дїтей враз з важнїйшими правилами о захованю здоровля і ради в наглих слабостях, е) фільософії народу (Приповідки Номиса і др.)
Для илюстрованя сказаного подаємо отсі приміри: Смерть сотника під Чигирином, яко служба идеї, — гарний примір служби Богу в добрих і злих відносинах в щастю і нещастю. Рушанє в поход Запорожцїв та поклін их своїй св. Покрові, — примір привязаня до віри, церкви і обряду. — Негативний примір ось якій: Законом заказано секвеструвати довжникам ремісникам то, що до их майстерства потрібне, на те, щоби могли заробити на житє і на відданє довгу, a гріх відбирає чоловікови і здібність заробити собі на ласку Божу — і т. д. Приміри повинні бути вплетені в проповідь так, щоби слухач затямивши живо представлений примір, нагадав і тезу, і навпаки зіткнувшись в досвідченю з тезою, мусїв і нагадати примір.
Мова в проповідях має бути чиста народна; не виключає ся і мова літературна Шевченка, Квітки і т. д., однак стиль мусить бути поєдинчій, реченя короткі, ясні, без штучних будов стилістики, фраз і повторень. Науки-ж а взглядно правила, чи як там назвати, мають бути викінчені подрібно без загальників. Маю сказати: стережи дитину від злого, але треба навчити, як охоронити дитину від лакомства, запроданности і т. д. Не будуть поміщувані проповіди не оріґінальні, маючі свій прототип в книжочках фаєрверкових: "Розваж то добре", "Чтенія святочні", "О Pijaństwie" і т. п. Не будуть міщені також проповіди грішачі браком лагідности і любови.
Проповіди же відповідаючі повисшим условіям будуть поміщені всї, хоч-би і кілька их випало на один день. Кожда про повідь буде сиґнована именем автора, котрого впрочім воля пошануєсь як найбільше. З огляду на важність дїла просять підписані також світских людей, мужів науки, о ласкаве надсиланє матеріялу, щоби можна єго використати, особливо з рускої исторії. Имена ласкавих співучастників, що зволять причинитись поданєм хоч-би дрібного факту, будуть подані з початку книги. Всякі уваги будуть з вдячностію увзгляднені.
Речинець до надсиланя проповідей найдальше до 1-го листопада 1892 року. Дальшу судьбу наміреного дїла подамо прилюдно до відомости. Проповіди і проче просить ся надсилати на руки, одного з підписаних:
Петро Богачевскій, парох Гарбузова і Сильвестер Богачевскій, парох Манаєва, почта Олїїв.

»Дѣло« 11.01.1892 Після віча в Турцї.

У Львові дня 10 н. cт. сїчня 1892.
Видїл "Народної Ради в Турцї" поперед всего кoнcтатує, що "вже від довшого часу не поступає руска справа рішучим і певним кроком на перед, а від року наступив певного рода застій", — а потім кличе: "так дальше прецї ити не може!" Видїл турчаньскої "Народної Ради" бачить головне лихо "особливо в партійній борбі, в котрій поступає ся не созидаючо, тілько руйнуючо". Русини на провінції хотять "сконсолідованя всїх руских сил, без різницї поглядів", a видїл "Народної Ради в Турцї", по мисли ухвали віча турчаньского, просить послів соймового клюбу руского скликати збір мужів довірія зі всїх руских партій, щоб они уложили плян "однодушного рішучого поступованя всїх партій в справах народних".
На першій погляд може здавати ся, що видїл "Народної Ради в Турцї" знайшов ся в щасливім посїданю ключа цїлковитого розуміня — що нема нїчого простїйшого, як проєкт сей перевести в дїло, — а наконець, що тим проєктом цїль зараз осягне ся, "уложить ся плян однодушного рішучого поступованя всїх партій в справах народних"... Однакож, коли річ докладно розважити, справа се не так зовсїм ясна, проста, легка і певна.
Цїла вага справи спочиває в питаню: що треба розуміти під словами "справи народні", в котрих би всї рускі партії мали поступати "однодушно"? Чи під словами "справи народні" треба розуміти лише політику Русинів супротив правительства і Поляків, — як то нинї деякі фракції розуміють, — чи може під словами "справи народні" треба побіч політики Русинів на внї розуміти головно національний розвій і культурний поступ народу руского? Від сякого або такого розуміня слів "справи народні" зависить і відповідь: чи дасть ся уложити плян однодушного поступованя всїх партій в справах народних і чи той плян буде переведений в дїло та чи він на що здасть ся.
Коли хто "справи народні" розуміє так, що в них містить ся лиш політика супротив правительства та Поляків і нїчо більше, — то для такого очевидно нїчо не буде лежати близше на гадцї, як зводити до купи всякі можливі елєменти, додатні і неґативні, навіть найбільше собі суперечні, аби тілько "опозиція" була числом велика, а більше нїчого.
Инше-ж дїло, коли "справи народні" брати в тім другім значіню, именно звертаючи увагу на національний розвій і культурний поступ самого народу. Тогдї елєменти суспільности мусять гуртуватись не тілько після політики на внї, але головно після того, чи сей або той елємент єсть додатний або неґативний.
І се єдина розумна дорога консолідації — консолідації всїх сил конструктивних з полишенєм на сторонї тих фракцій, котрих цїль і навіть рація биту — деструкція. Консолідація всїх партій і фракцій без розбору — допустивши навіть, що за-для "опозиції" на внї хвилево удалась би, — не осягнула би цїли, бо і хаос посеред Русинів став би ще більшій, і такої консолідації нїякій противник не злякавсь би... Втягаючи також фракції деструктивні в консолідацію — далось би им тим самим право на дїланє деструктивне, а се Русинів хиба тілько ослабить, а не скріпить.
В попереднім числї "Дѣла" ми безпосередно по письмі турчаньскої "Народної Ради" помістили в рубрицї "Перегляд часописей" витяги из статей коломийского радикального "Хлібороба" і з кореспонденції в "Славянских Извѣстіях", писаної з табору москвофільского зі Львова. Нехай же турчаньскі політики осудять: чи такі фракції спосібні би бути конструктивними чинниками в будучій сконсолідованій силї рускій?
Консолідація сил руских єсть річею потрібною, — сего нїхто розумний не стане перечити. З почутя тої потреби виплила і ухвала турчаньского віча, однакож зміст письма турчаньскої "Народної Ради" свідчить також о тім, що де-хто в провінції, уважаючи сю справу за зовсїм просту і легку до переведеня, не силує ся розважити єї всесторонно...

»Дѣло« 09.01.1892 Виклади рускі на львівскім видїлї правничім.

Справу обсади катедр з руским язиком викладовим на видїлї правничім львівского університету уважають Русини галицкі одним з найконечнїйших народних жадань від правительства. Однакож на жаль як з одної сторони правительство не було і не єсть сему противне так з другої сторони противні суть Поляки, котрі самі недавно перейшли борбу о польскі виклади на львівскім університетї а певно також знати будуть, як вельми пожаданою єсть для кождого народу надвисша институція наукова в своїй рідній мові...Пишемо не без підстави, бо на основі статьї уміщеної в GazetNarodow-ій і в н-рі 250-ім з сего року а написаної без сумнїву одним з професорів львівского університету.
В тій статьї підносить автор, що жаданя Русинів про обсаду катер на видїлї правничім університету львівского професорами рускої народности — полягають на несвідомости відносин правних в фактичних а в части на тенденційнім баламученю опінії публичної, — по чім автор старає ся пояснити дїйстний стан справи.
Поясняючи сей стан — передовсїм висказує автор свій погляд, що на львівскім університетї нема катедр застережених для народности яко такої, а лише истнують катедри з язиком викладовим нїмецким, польским, руским і т. д., без огляду на се, до якої народности належить викладаючій доцент. На се позволимо собы зaмітити, що єсли би так дъйстно було, то на львівскім університетї кожда катедра повинна би мати виклади в трох язиках: нїмецкім, польскім і рускім а так на дїлї не єсть, бо й на що-ж так усильно старали ся Поляки о усуненє нїмецких викладів з львівского університету, як не нa тото, щоби впровадити виклади в язицї польскім, — що им і удало cя. Сего нїхто не возьме за зле Полякам, яко патріотам, люблячим свою мову польску, але най-жеж Поляки не перечать сего факту та най не відмовляють права сусїдній народности рускій — старатись о виклади в язицї рускім. Не менше невідповідне єсть твердженє автора, що о народність професора не розходить ся при викладах університетских, бо питаємо ся: чи Поляки допустили би до польских викладів Нїмця або Чеха, щоби калїчив их мову? Нам Русинам рівно-ж дорога наша руска мова, а єї уміти, берегти і плекати з достоїнством народним на найвисшій институції науковій — хто потрафить і схоче, як не Русини, котрі виключно до сего покликані правом природи...
Дальше підносить автор статї, що університет не єсть пристановищем для заслужених емеритів політичних, анї місцем попису для шукаючих карієри, але поважною институцією для науки, доступною лише людем, що науцї посвятили ся виключно. — З сим загальним поглядом можна лише в части згодити ся. Не дасть ся заперечити, що університет мусить бути поважною институцією для науки, але з другого боку єсть річею загально-відомою, що нарід, кoтpoмy довгі часи не дають условій до культурного розвитку, не єсть в силї від pазy доставити на університет таких сил, котрі би цїле своє житє способились лише на університет і ждали, чи може их колись перед смертію не заименують професорами університетскими. Доказу на се не потребуємо далеко глядати. Не хочемо нарушувати поваги тепеpішних професорів права на університетї львівскім, котрі викладають в язицї польскім, а погляньмо, чи они від самого початку і виключно лише в науцї університетскій шукали сповненя цїлей свого житя? Одні з них служили при намістництві, другі при судъ, инші були кандидатами адвокатскими і адвокатами. Прийшов час, коли поляки були в силї пересадити своїх людей на університет, звернено увагу сих людей на університет, а по кількох лїтах стали они професорами університетскими, не приносячи тим нїякого сорому своїй польскій народности анї науцї університетскій. Тою дорогою мусимо і ми Русини поступати, а ви, панове, не називайте нас анї емеритами політичними, бо у нас таких нема, анї карієровичами, бо Русини хотять щиро служити науцї і по-при вас працювати над молодежію унiверситетскою, подібно як се робив бл. п. д-р Олександер Огоновскій і як се нинї сповняє д-р Омелян Огоновскій і другі.
Вже з самого змісту статьъ виходить, що до сего часу Русини убігаючі ся о посади університетскі не найшли зі сторони професорів Поляків тої "найщиршої" підпори, о якій автор згадує, — бо як же-ж погодити той висказ з закидами висше піднесеними?
При кінци своєї статьї автор каже, що самі Русини сему винні, єсли язик рускій до нинї не може користати з признаних єму прав на львівскім університетї, чим признає Русинам право до руских викладів, — що на вступі статьї був заперечив.
Нам відомо, що найвисшою постановою цїсарскою з 23 марта 1862, оголошеною рескриптом намістництва у Львові з 12 липня 1862 ч. пр. 5661, утворено на львівскім видїлї правничім не дві (як каже автор!) але чотири катедри з руским язиком викладовим для предметів державного испиту судового, a по мисли 19 артикулу закона основного [на котрий покликує ся автор] можуть відбувати ся виклади на всїх катедрах університетских в язицї рускім. Не хочемо нинї відгребувати немилої минувшости, про обсаду катедри цивільного процесу, цивільного права по бл. п. Ол. Огоновскім, анї про відмову стіпендії одному бідному рускому кандидатови, — щоби нас не посуджено о "тенденційне баламученє опінії публичної". Принятє Русинів стараючих ся на опорожнені посади з руским язиком викладовим — лежить в интересї львівского університету яко нашої найвисшої институції наукової в краю, як також не менше в интересї полагодженя справедливих жадань Русинів. Кандидатів певне не хибне, коли люде дізнають ся, що на львівскім університетї найдуть Русини щирий привіт і підпору. Наколи-б тоті рускі сили були навіть слабші від сил польских університету львівского, — що чей-же не мусить бути, — то на тім нїчого не стратять анї Поляки анї польскі виклади, a Русини зискають при тім дуже много. Тою дорогою усуне ся політику з університету, де єї не повинно бути. Русинам-же залежить і все буде залежати на тім, щоби рускі виклади обняли не Русини від паради, котрі рускої мови не знають, бо єї не уживають, але Русини, що знають добре свою мову і для рускої молодежи хотять посвятити ся.
Русини все подають Полякам руку до згоди, а жаль великій, що Поляки не знають там згоди, де йде о узнанє прав руского народу. Так і що-до університету львівского хотять Русини трудити ся з Поляками разом і згідно, а коли б до сего не можна дійти, то Русини з часом будуть змушені просити корону, щоби розрубала львівскій університет на дві части: на університет польскій і на університет рускій.

»Дѣло« 05.01.1892 З окружного віча в Турцї.

У Львові дня 5 н. ст. сїчня 1892.
Нинї хочемо сказати кілька слів від себе про се віче, котре будило цїкавість тим, що відбуло ся при участи посла К. Телишевского і він мав на нїм промовити про ситуацію, i промова єго по виходї брошури "Розмова Русина з Турчаньского повіту з послом Константином Телишевским в справі угоди" тим більше зацїкавлювала.
Отже насамперед що-до тої брошури посол К. Телишевскій на вічу заявив, що "розмова подана в брошурі, мала місце і годить ся в найважнїйших точках з єго словами". Більше про исторію брошури не сказав нїчого, — не сказав, що брошура вийшла за єго відомостію і з єго волї [як се фальшиво подав вічевий справоздавець Kurjer-a Lwowsk-oгo], отже наш висказаний по виходї брошури сумнїв, чи брошура вийшла з волї або за відомостію п. Телишевского, стоїть і доси ненарушений. Що-же до самого змісту брошури, то п. Телишевскій сказав: "То моє пересвідченє, що вірна информація єсть святим обовязком посла; я не хотїв нїкому нїчого закидувати, моєю провідною гадкою було загал рускої интеліґенції призвичаїти до реальної політики... показати дорогу, куда Русинам ити." Очевидно, цїль красна і в добру волю посла Телишевского нїхто не стане сумнївати ся, а питанє тілько: чи обібрав посол турчаньскій властиву пору і дорогу, — потім, чи информація єго мала всї знамена "вірности", — а опісля, чи розмовою тою п. Телишевскій справдї "показав дорогу, куда Русинам ити?"
Що-до першої части питаня, нам здаєсь, що пора розмови була невідповідна. Пoсол Телишевскій розмовляв з турчаньским Русином по першій сесії ради державної, перед сесією другою, a звістно, що турчаньскій посол — не з своєї вини — в часї цїлої першої сесії дуже малу брав участь в працях руского клюбу в в нарадах парляментарних, на засїданях палати був майже лиш гостем і анї разу не промовив. Се очевидно не могло остатись без впливу на єго настрій, а потім і на формацію єго поглядів, тим більше, коли з одної сторони зважить ся незвичайно чутку і вразливу натуру турчаньского посла, а з другої сторони спеціяльні відносини в єго виборчім, турчаньскім повітї, котрих він по троха й діткнув в своїй промові на вічу. Тим тілько дасть ся оправдати те, що пос. Телишевскій, один з головних творцїв нової ситуації, і то творцїв з найглубшого пересвідченя, задумав "показати нову дорогу, куда Русинам ити", заким ще поставив кроки на тій дорозї, на яку рішив ся ступити. Безперечно инакше випала би була розмова по другій сесії ради державної, в котрій, як звістно, посол турчаньскій брав зовсїм живу і на повну похвалу заслугуючу участь. Се впрочім і показало ся, коли тілько порівнати гадки турчаньского посла, виложені в брошурі з гадками висказаними на вічу, навіть в есенціональній квестії, в квестії опозиції правительству.
Так само і дорога, яку обібрав пос. Телишевскій, для информації, вийшла невідповідною, в деяких взглядах, правда, не з єго вини. Поминувши квестію, чи не добре би було, щоби турчаньскій посол з плянами своїми був подїлив ся бодай з деким з клюбу руского, — стало ся на всякій спосіб невідповідно, що рукопись розмови єго з Русином турчаньского повіта дано п. М. Павликови і вийшла єго накладом. Через те і на цїль брошури і навіть на саму особу посла Телишевского впало фальшиве світло. Через те нинї польскі і нїмецкі дневники гнуть байки, що турчаньскій посол нїби-то перейшов до фракції радикальної, хоч єму о тім анї снило ся анї снить ся.
Що-до квестії "вірности" информації в брошурі, — то де-що містило ся в нїй і фактично невірне. Се було виказане у нас в статьях обговорювавших брошуру. Однакож мусимо при тім зазначити, що злої волї п. Телишевскому приписати нїхто не поважить ся. Коли що вийшло невірно, то лише в причини необізнаня єго в деякими справами, котрих дотикає і на котрі видає свій осуд субєктивний. Оно й не диво, коли зважити, що чоловік живучій на провінції не може докладно знати справ, котрі відграють cя і мусять відграватись в центрі, у Львові.
Наконець на квестію, чи посол турчаньскій розмовою своєю справдї "показав був дорогу, куда Русинам ити", ми позволяємо собі глядїти скептично. Анї сам посол анї нїхто не зможе нам нашого скептицизму взяти за зле, бо сам посол на вічу в Турцї витичив дорогу значно инакше, нїж була витичена в брошурі, і нинї очевидно вже лиш тую другу дорогу, вказану на вічу, наложить братя під розвагу.
Посол Телишевскій поперед всего заявив прилюдно, що він "націонал" і то "скрайний". Партія староруска "пережила ся" а в додатку компромітує єї фракція москвофільска, a партія радикальна зачала від "мрій і утопій". Однакож він думає, що всї три сторонництва могли би спільно дїлати, a звів би их до спільного дїланя зїзд нотаблїв, котрий мали би скликати посли. Той зїзд перевів би і угоду з Поляками. Наконець що-до відносин Русинів до правительства, то справу сю (опозицію чи неопозицію) треба полишити послам ради державної.
Треба признати, що характеристика партій вийшла в представленю посла Телишевского вірно, тілько одно не відповідає фактичному станови річи, а именно, що посол перецїнює силу і вагу радикалів, котрих називав партією (на дїлї се скорше фракція, кружок мальконтентів) і в додатку приписує виключно им підношенє питань економічних, уймаючи тим заслуг сторонництву народному, a навіть одиницям з сторонництва т. зв. старого. Як можна за "партію" уважати кількох людей без сторонників в краю? Прецїнь же п. Ж. Павлик зі Львова їздив на віче до Бродів длятого, що в Брідщинї нема анї одного радикала, а п. Данилович з Коломиї поїхав на віче до Турки не за-для чого иншого. А реферат о справах економічних держав на вічу в Турцї народовець о. Зубрицкій і свого реферату не потребує встидатись.
Що-до спільного дїланя всїх сторонництв руских — хто би того не бажав і хто би тому перебивав? Тілько-ж в тім штука — спільне се дїланє зробити можливим. На наш погляд, і ми єго завсїгди висказуємо, спільне дїланє можливе тілько при сконсолідованю самих конструктивних елєментів суспільности рускої. Жаль, що нї посол турчаньскій нї віче сеї важної квестії не поставили яснїйше... Консолідацію Русинів очевидно мусить хтось перевести, а зїзд нотаблїв — се не нова і не оріґінальна гадка п. Телишевского, як впрочім він сам се заявив, — о тім думають всї провідники народовцїв, гадкою тою ще від часу виборів до сойму був і єсть нинї занятий також голова руского клюбу соймового і з ради державної. Иде тілько о те, щоби зїзд такій справдї принїс честь і добро рускому народови, — поминаємо поки-о гадку п. Телишевского, що такій зїзд може принїс би з собою і угоду з Поляками.
Ми вже кілька разів в остатних часах, оцїнюючи ситуацію, констатували, що серед суспільности рускої укладають ся відносини на лучше. З віча турчаньского годить ся піднести яко річ характеристичну се, що не тілько цїлий тенор бесїди о. Caламона був иншій, нїж давнїйше, але, що найцїкавійше, він сим разом навіть признав, що "проголошенє проґрами "Слова" в 1866 роцї збільшило роздор межи рускою интеліґенцією". Сей висказ може значити пізнанє, що дорога, на яку часть интеліґенції рускої зійшла 1866-го року, не була і не єсть доброю. Бажати би тілько, щоби по словах наступило чим скорше і відповідаюче им дїланє, а се вийде тілько на користь здорової консолідації сил руских.
Наконець зовсїм справедливе було на вічу заявленє посла Телишевского, що справу відносин Русинів до правительства треба полишити послам з ради державної. На се заявленє віче — кромі кількох одиниць, котрі були иншої гадки — згодило ся і тим дало доказ, що здорове оцїнюванє ситуації, осіб і их дїл бере верх над пристрастями викликуваними аґітацією.
Зі всего-ж виходить, що помилив ся той, хто думав, що віче в Турцї внесе новий заволот в нинїшну ситуацію, та що навіть причинить ся до того посол турчаньскій. Так не стало ся. Посол Телишевскій — як можна було й сподїватись — вийшов побідоносно, і віче само — поминувши деякі промахи — дало доказ, що ґрунт під консолідацію сил руских що-раз більше прочищує ся...

»Дѣло« 04.01.1892 Зміна в галицкій дирекції почт і тeлeґpaфів.

Дотеперішний директор почт і телеґрафів, п. Антон Шіфнер уступає, як доносить Fremdenblatt, а на єго місце приходить п. Иван Алойсій Сеферович. Про уступленє п. Шіфнера говорено вже від весни, а именно від подорожи міністра Бакегема. П. Шіфнер подав просьбу звільнити єго з уряду за-для слабого здоровля — і у Відни вдоволено сїй просьбі, признавши уступаючому совітникови двору єго дотеперішну платню. П. Шіфнер родив ся в 1833 р. в Тарнові; в 1855 р. вступив до служби в намістництві і в 1870 р. був именований старостою. Свою політичну службу провів в Городку, Гусятинї і Жидачеві. В р. 1873 намістник Голуховскій предложив Шіфнера на директора галицках почт. На сїм визначнім становищи стояв Шіфнер через 18 лїт і справдї причинив ся до зорґанізованя институції галицких почт, так що публика зачала відноситись до сеї важної институції з повним дoвipієм. Институція галицких почт прибрала за той час внїшний вид польскій, але у внутрішной службі урядовій, помимо напору зі сторони польскої, полишив ся язик нїмецкій. В зносинах з рускою публикою хотїв п. Шіфнер послїдними часами заховати повну льояльність, але численні факти, підношені публично в руских ґазетах, вказують, що підчинені урядники не все повинувались интенціям свого управителя. Розумієсь, що енерґічне виступленє в поодиноких случаях було би стало приміром для самовільного поведеня таких урядників, котрі забувають на сей аксіом, що публична институція призначена на услуги публики. Годї також промовчати, що в пocлїдниx роках п. Шіфнер хотїв мов инавґурувати рішучій зворот що-до пошанованя прав руского народу, бо на новім будинку почтовім у Львові появилась лиш польска напись а на нових скринках почтових також поминено рускі написи информаційні. В першім случаю може руководив ся п. Шіфнер директивою, яку єму дала найвисша власть політична в краю, котра помістила на новім будинку намістництва, викінченім на два роки перед будинком почтовим, — лиш польску напись: С. k. namiestnictwo, — в другім случаю демонстрація львівских Русинів замазанєм написей на скринках та піднесенє сеї справи в соймі, стямили ще завчасу п. Шіфнеpa і він пізнавши свій нетакт, велїв справити написи на скринках. Так можна би схарактеризувати коротко правлїнє уступаючого директора.
Новий директор почт і телеграфів п. Иван Алойсій Сеферович звістний лиш зі своєї карієри урядничої, котру добув собі своєю працею і здібностями. Скінчивши права, поступив до служби в львівскім маґістратї, з-відки незабавом покликано єго до міністерства торговлї. Якійсь час стояв п. Сеферович разом з п. Кольошварим на чолї краківскої дирекції зелїзниць державних, з-відки перейшов на посаду старшого инспектора при ґенеральній дирекції зелїзниць державних у Відни. П. Сеферович обізнаний добре з дїловодством в міністерстві торговлї, котрого одним ресортом єсть і институція почт та телеґрафів, длятого можна надїятись, що розвине енерґію не лиш в справах дотикаючих самого урядованя, але і буде придержуватись конституційних законів, котрі запоручають повну рівноправність для всїх народів Австрії. П. Сеферович рівночасно зі своєю номінацією на директора почт і телєґрафів одержав гідність совітника двору.

»Дѣло« 02.01.1892 Про здорову консолідацію сил руских.

У Львові дня 2 н. ст. сїчня 1891.
Недавна стаття наша про здорову консолідацію сил руских, яку перевести можуть — як ми сказали — і переведуть єдино народовцї, викликала в прасї краєвій і поза-краєвій дискусію на той темат.
Орґан москвофілів "Галицкая Русь" зовсїм натурально боїть ся, мов біс свяченої води, таки консолідації — і підшиваючи себе і свою фракцію під загал "табору старо-руского", питає: чи старо-рускій табор — то деструктори і вороги народної консолідації? Очевидно, орґан деструкційної фракції москвофільскої не такій на дїлї наївний, щоби не потрафив зорієнтувати ся посеред складових елєментів старо-руского табору, тим більше в теперішній хвили, коли серед того табору відбуває ся розклад на два виразно і що-раз більше зазначуючі ся напрями. Не говоримо о Львові, де посеред старо-руского табору по-за кулісами борба тих двох напрямів доходить, як відомо, аж до скандалів, до котячої музики під вікнами старійшини найстаршого і найповажнїйшого на Руси института, — але прояв той показує ся зовсїм докладно і на провінції.
А вже-ж віче в Бродах єсть з того взгляду дуже поучаюче. Там же стерли ся оба напрями табору старо-руского: з одної сторони посол о. Сїрко з своїми одномишленниками з округа брідского а з другої сторони представителї львівскої москвофільскої громади з своїми нечисленними обаламученими жертвами з посеред селяньства. То само проявило ся опісля і на вічу в Турцї. На перекір задушевному бажаню львівскої кліки москвофільскої — віче в Турцї — як констатує наш кореспондент — обійшлось без демонстрацій москвофільских. Видно зі всего, що холодна розвага бере серед рускої суспільносги верх над страстями роздуваними штучно людьми злої волї, бажаючими хаосу між Русинами, щоби тим вигіднїйше могти провадити свої пропаґанди...
Орґани польскі занимають в теперішній ситуації становище супротив Русинів неприхильне, а супротив народовцїв найпаче. У Львові нема нинї нї одного орґану польского, котрий би симпатично відносив ся до справи народної і не ятрив против народовцїв, а тим більше против консолідації сил руских через народовцїв і на основі народній. Они же добре розуміють, що народовцї — нині єдині Русини, котрі з одної сторони в силї придбати якісь позитивні здобутки галицкій Руси, а з другої сторони спосібні перевести здорову консолідацію сил руских з цїлого краю. Одно і друге сусїдам нашим не на руку, тож і старають ся тому запобігти, а праса польска після засади "dividе", щоб то "imperare"... В теперішній хвили се "dividе" обчислене очевидно на шкодженє народовцям, яко силї рускій в краю, з котрою головно треба рахуватись, тож і не диво, що в польских орґанах скрізь бачимо тепер намальованих по стїнах страшних чортиків то москвофільских то радикальних... Однакож ми на се можено сказати з флєґматичним спокоєм: "страхи на Ляхи..."
Щиро і здорово-мислячі елєменти серед суспільности рускої тим не дадуть ся збаламутити — вже хоч-би длятого, що в галицко-польску щирість для справи рускої справдї трудно вірити, — а одно що може польска праса по части осягнути, то хиба се, що якась частина праси пoзa-краєвої може повтаряти за нею нїсенїтницї про відносини серед Русинів в Галичинї. Однакож се річ не такої ваги, щоб з нею так дуже числитись, бо прецїнь ті круги, котрим залежить на пізнаню правдивого, фактичного стану суспільности рускої, певно не будуть переймати всего, що по водї плине, і то по такій каламутній водї польских та жидівских орґанів...
Народна справа руска в Галичинї находить ся нинї на добрій дорозї і до консолідації всїх конструктивних сил руских в краю дійти мусить, без огляду на те, що сe не лежить в интересї ворогів чистої і честної рускої справи народної.

»Дѣло« 01.01.1892 Справозданє з віча в Турцї. — З Перегиньска.

Справозданє з віча в Турцї
не можемо подати ще нинї з причини, що наш кореспондент Антон Березиньскій не повернув ще до Львова. Надїємось, що зможемо подати вже завтра. Кореспондент Kurjera Lwowsk-ого (п. Ив. Франко) донїс телєґрафічно згідно з нашим кореспондентом, о признаню посла Телишевского, що звістна брошура вийшла "за єго відомостію і з єго волї". [Ми, висказуючи своє довіріє а потім і запевненє, що брошура не вийшла з волї і за відомостію п. Телишевского не чинили cегo без підстави. Насамперед ми питали послів з ради державної, товаришів п. Телишевского, чи відомо им що небудь про звязь п. Телишевского з тою брошурою. Посли відповіли нам, що нїчо им про те не відомо a прецїнь п. Телишевскій, якo товариш, міг им був про се бодай натякнути, тим більше, що коли брошура була вже зложена, п. Телишевскій вкупі з п. Романчуком вертає з Відня до краю. На тій основі ми мали підставу — сумнїватись, чи брошура вийшла з волї і за відомостію п. Телишевского. Опісля на кілька днїв перед вічем в Турцї мали ми нагоду читати лист п. Телишевского, писаний до одного поважного і знакомого нам Русина народовця у Львові. Сам початок того листу [п. Телишевскій почав викликом: "От і нова хрія!"] дальшій хід гадок і закінченє [що брошура містить в собі де-що невірне і п. Телишевскій буде се простувати на вічу в Турцї] мусїло вже рішучо пересвідчувати, що брошура вийшла без єго відомости і не з єго волї. Дальше кореспондент Kurjer-a телєґрафує, що "мова п. Телишевского на вічу в Турцї зробила велике вражінє, а з тексту брошури змінив гадку, що-до переходу послів руских до опозиції і радив — річ сю полишити рішеню самих послів". Вічу проводив о. Прухницкій, a реферували оо. Борис (голова "Народної Ради"), Яворскій, Caламон і Зубрицкій. Між ухвалами віча була також тая, щоби соймові посли скликали зїзд руских сторонництв. Під конець віча промовляли селяне про справи і потреби місцеві.

З Перегиньска
пишуть нам про пок. Вашкевича: В недїлю 27 с. м. о 3-ій год. рано відобрав собі на тутешнім кладовищи житє вистрілом з револьвера Иван Вашкевич, тутешний, а мимоходом кажучи, і одинокій на цїлу охрестність христіяньскій купець. Покійний був трудолюбивим чоловіком, а при тім і невтомимим дїятелем на поли народної просвіти та щирим руским патріотом, що не давав ся нїчим відстрашити або відтягнути від працї для народного розвитку. Нїхто не почув від покійника нїякого иншого слова, лиш руске, иншого письма не уживав, лиш руского, хоч за-для того нераз терпів. Та як всїм нашим народним труженикам так і єму припала в участи дорога вистелена самим тернєм. Неустанна борба о хлїб насущний, перемаганє противностей всякого рода і на кождім майже кроцї, приневолили єго вкінци положити на себе руку. Чей же не дурна якась уява, анї инші оботавини, лиш невідрадне положенє приневолили єго до сего кроку розпуки, бо в иншім разї не міг був так без найменшого огляду лишити власній судьбі четверо малолїтних дїтей... Много дало-би ся ще писати про сего нашого труженника, котрий свій цїлий вік служив щиро народній справі. — К.

 

»Дѣло« 31.12.1891 Де-що зі статистики Галичини. — Нотаріяти у Львові а Русини.

Де-що зі статистики Галичини.
Центральне бюро статистичне покінчило свої роботи, a послїдний результат статистичних дат вже оповіщений. З тих чисел виймаємо відносячі ся до Галичини.
Населенє Галичини з кінцем 1890 р. було 6,607.816 душ, і в порівнаню до кінця 1880 р. побільшило ся о 648.909 душ.
Після віроисповіданя було: греко-католиків 2,790.449, римо-католиків 2,997.430, православних 1.429, вірмен-католиків, 1.739, вірмен-православних 1.429, протестантів 43.946, жидів 772.213, безвіроисповідних 119.
Після розговорного язика було в Галичинї: Русинів 2,831.946, Поляків 3,526.793, Нїмцїв 227.600 а Чехів 5.827. Замітити треба, що по-над 500.000 жидів записало польскій язик яко свій розговорний. За послїдних десять лїт збільшило ся уживанє руского язика о 11.11 прц., польского о 15 прц. а уживанє нїмецкого язика зменшило ся о 29.83 прц.
Що до просвіти, то Галичина представляє ся дуже лихо. В Галичинї знає писати і читати 736.333 мужчин і 502.789 женщин; лиш читати: 207.934 мужчин і 284.146 женщин; — не знає нї писати нї читати 2,316.166 мужчин і 2,560.448 женщин або разом 4,866.614 людей, с. є. 65% цїлого населеня. Від часу послїдної конскрипції за десять лїт уменшило ся число анальфабетів лише о 6.73%, бо в 1880 р. було не знаючих нї читати нї писати 71.60 прц., а в 1890 р. 64.87 прц. Прирівнавши Галичину з иншими краями виходить, що коли в Галичинї єсть 64.87% анальфабетів, то в Шлеску 8.20%, Мораві 5.73, Австрії долїшній 5.15, Чехії 4.60 а в Форарльберзї лиш 3.15 прц.
Що-до жидів, то статистичні дати виказують для цїлої Передлитавщини 1,143.305 душ, а на Галичину припадає з того числа 772.213 або 67.55%. Прирівнавши число жидів до населеня цїлої Австрії, одержимо 4.78%, а до населеня Галичини 11.68%. Найбільшій приріст жидів показав ся в послїднім десятилїтю в Австрії долїшній, аж 81.58%, бо до Відня найшло много жидів з Галичини, але і Галичина дістала много жидів з Россії і в тім часї побільшало жидів о 85.617 душ.

Нотаріяти у Львові а Русини.
В теперішній хвили опорожнені у Львові аж три нотаріяти. Убігає ся о них богато нотарів з провінції, між тими і деякі Русини. Річ ясна, що коли єсть між ким вибирати, вибір може і повинен упасти на кандидатів поважних і спосібних, як того вимагають потреби столицї краю. Убігаючі ся о нотаріяти у Львові Русини мають повисше вказані кваліфікації, і одного з них — як довідуємо ся — умістила комната нотаріяльна в своїй пропозиції.
Для Русинів міста Львова обсада бодай одного нотаріяту нотарем-Русином єсть справою дуже пекучою — і сповнено би Русинам тяжку кривду, коли-б при теперішній обсадї аж трех нараз нотаріятів львівских не именовано нотаря Русина. Не йде тут о політику, а єдино о заспокоєнє фактичних потреб руского населеня столицї краю.
До недавна річи у Львові стояли так, що рускі институції, адвокати і взагалї Русини були дотично нотаріятів львівских позбавлені права руского язика. Доперва ось недавно земляк наш, кандидат нотаріяльний п. Раставецкій, діставши субституцію по небіщику нотари Шемельовскім, постарав ся в висшім судї краєвім о позволенє урядувати також в язицї рускім. Всї институції рускі, адвокати і другі сторони повитали той факт з великою радостію і з урядованя руского в канцелярії п. Раставецкого користали в кождій своїй потребі. Тілько-ж по недалекій уже обсадї нотаріятів львівских функціонованє п. Раставецкого скінчить ся, а колиб і сим разом нї один Русин не став нотарем у Львові, повернув би знов той пресумний і компромітуючій для столицї краю стан, що для Русинів і для их институцій не було би можности осягнути виготовленя лєґалізації і актів правних в язицї рускім! А прецїнь же Русини не гірші від других народів та й их язик в державі і в краю не єсть аж на стілько без права!
Не йде тут — як сказано — о політику, не вимагає нїхто нїякої "протекції" для кандидатів-Русинів, а йде о фактичні потреби руского населеня міста Львова. Коли-ж і комната нотаріяльна взяла одного Русина в пропозицію, яко посїдаючого повну кваліфікацію на нотаріят в столици краю, — то з тим більшим ще правом мусимо домагати ся і домагаємо ся при обсадї львівских нотаріятів справедливости і пошанованя конституційно признаних прав Русинів в столици краю!

 

»Дѣло« 30.12.1891 До всїх любителїв народних звичаїв на галицкій Руси.

По довгих лїтах, посвячених на працю коло етноґрафії галицких Русинів, задумав я приступити до збірного виданя своїх статей. Плян цїлого дїла, котре доси навіть до половини не є викінчене, обіймає цїлий ряд томів крім осібних праць о Лемках, Бойках і Гуцулах. На першій том призначене весїлє і звичаї, привязані до днїв церковного року посла уніятского календаря, починаючи Новим Роком, а кінчачи Маланкою остатнього грудня ст. ст. Бажав би я мати для своєї книжки матеріяли о тих святах з як найрізнїйших сторін гал. Руси і длятого звертаю ся з покірною просьбою до всїх любителїв звичаїв свого народа, щоби ласкаво удїлили менї все, що о них знають. Сюда входять також усї пости, Пилипівка, мясопусти, далї свята, котрі нарід обходить без відома церкви, як н. пр. днї громові, грудові, посушні, рахманскій великдень, далї дни, в котрих нарід здержує ся тілько від деяких праць і днї, в котрих починають ся певні господарскі роботи, далї всїлякі віщуваня, н. пр. о погодї, о будучім урожаю і т. и., а також і ворожби любовні в день св. Андрея, св. Дмитра, св. Покрови і т. и. О таких днях пожадано знати не тілько обичаї, повірки, забави, піснї, приповідки, байки, але також, на коли такій день припадає, чи не має нарід на него осібної назви, длячого єго обходять і чи обходять єго всї в селї, чи нї? При святах урочистих дуже важні є т. зв. вілії, в котрих сїмя осібними обрядами приготовує ся до завтрішнього свята, а з них найславнїйші є: вечір перед Різдвом і перед Новим Роком. Важні є також свята богородичні, хоч би й не всї були врочисті, а також дрібних святих, після котрих переважно укладає ся ворожба о погодї, починає ся або кінчить ся сїйба або жниво збіжа, садженє городовини, чесанє овець і т. д. Для деяких днїв є осібні оповіданя (про чарівниць на св. Юрія, про русалок на св. Духа, про дїдуха о Різдві і др.), инші знов мають велике значінє для сїльскої кухнї. Хто з шановних читателїв має вже того рода записки а також записки, доторкаючі народопису галицкої Руси загалом, того прошу, щоб менї их ласкаво випозичив, а я не тілько швидко єму их зверну, але в ческім виданю своєї книги наведу их як жерело, і загалом вдячно прийму кождий народописний причинок, особливо доторкаючій Гуцулів, Бойків, Лемків. Розуміє ся, що й назва шан. дописувателя в відповіднім місци буде виражена. Надїю ся на пожадану підмогу, без котрої би неможливо менї було довершити працї, котрою Ваш нарід серед нашого має прославити ся.
Всякі причинки прошу адресувати: Фр. Рржегорж, Зарогізна, почта Жидачів.

»Дѣло« 29.12.1891 Рух в руских товариствах.

Руске товариство ремісниче "Зоря" гарно розвиває ся і заявляє що-раз більше житя товариского, длятого і пригортає чим раз більше членів і гостей. Кождої недїлї по змозї сходять ся члени і гостї і устроюєсь импровізовані вечерки музикально-деклямаційні, котрі власне за-для своєї невимушеної формалістики удають ся дуже добре на повне вдоволенє участників. Про кілька таких вечерків була вже згадка в "Дѣлї", тепер же згадаємо про два послїдні.
На вечерку в недїлю 20 н. ст. грудня відчитав професор д-р Юл. Целевич про установи і звичаї давних міщан і ремісників. П-на С. і пп. М. К. та Стадниченко виголосили гарно деклямації, як "До Основяненка" і стих для "Зорі" під заг. "Побратимам". Часть музикальну виповнили по-при хори: Гуляли, Закувала, Крилець і ин. ще: сольо-спів п-ни М. К. "Ходжу нуджу", гра на цитрі п-ни М. і гра на фортепянї маленької п-ни Таерлє, котрої коломийка "Haй буде як бувало" викликала неумовкаючі оплески. Опісля забави товарискі задержали участників до півночи.
Минувшої недїлї, 27 н. ст. грудня, знов відбув ся вечерок, на проґраму котрого зложились: гумористичний твір драматичний п. В. С., деклямація Шевченкової поеми п-ною Г., гра на фортепянї п-ни Таерлє, гра на цитрі п. Отриска, хори і повні гумору — монольоґи. Забава продовжилась знов до півночи.
Одно при тім треба піднести, а именно се, що "Зоря" не має відповідного льокалю. Гостей приходить на вечерки що-раз більше а тут нема де поміститись, бо одна комната невеличка. При тім, як зачуваємо, члени "Зорі" приладжують ся виставити красний народний твір драматичний і побивають ся за салею, де би можна се виставити. В льокали товариства абсолютно неможливе, виставити импровізовану сцену і помістити гостей. Польскі товариства ремісничі "Скала" і "Звізда" мають знамениті льокалї, длятого і не диво, що так горнуть до себе членів, а при добрім инсценованю вечерків і вистав драматичних розбуджають солідарність і патріотизм між загалом ремісників. Руске товариство не має фондів на винаєм льокалю, але годилось би, щоби "Народний Дім" пізнав вагу і оправдані домаганя товариства та вибрав для него якесь відповіднїйше приміщенє між своїми численними убікаціями. Також можна надїятись, що совіт "Народного Дому" не відмовить салї на виставленє згаданого твору драматичного, бо на случай відмови скінчилось би все лиш на добрих намірах і плянах "Зоряного" комітету вечеркового, заявляючого тепер таку дїяльність і жизненність.

зі старорусинів

»Червоная Русь« 04.04.1890 Рѣшенія берлинской конференціи въ дѣлѣ роботниковъ.

До сихъ поръ не приведенъ еще къ публичному свѣдѣнію автентичный протоколъ трудовъ и совѣщаній международной конференціи въ Берлинѣ, занимавшойся улаженьемъ робочого вопроса, однако полуофиціальная Nordd. Allg. Ztg. открываетъ ослону таинственности, якою стараются тѣ совѣщанія осѣнити.
Основаніемъ совѣщаній служила, якъ извѣстно, програма, предложенная Германіею въ формѣ квестіонара, а рѣшенія являются отвѣтомъ на заключающіися въ немъ вопросы. Такимъ образомъ представляется содержаніе принятыхъ рѣшеній, ведля упомянутой газеты, якъ слѣдуетъ:
Управильненіе роботе въ копалъняхь. Конференція признала желательнымъ, щобы къ занятіямъ въ копальняхъ не допускались дѣти ниже 14 лѣтъ; въ южныхъ однако краяхъ, можетъ оконченныхъ 12 лѣтъ считатись тѣмъ предѣломъ. Трудъ въ подземныхъ копальняхъ долженъ женщинамъ быти запрещенъ. Въ случаяхъ, гдѣ всякіи усилія горничой техники не въ состояніи устранити всѣхъ опасностей, слѣдуетъ обмежити время труда. Во всякомъ случаѣ должно быти сдѣлано все возможное, дабы привести аd minimum опасность, угрожающую жизни и здоровью роботника. Роботами должны управляти лишь инженеры, ижѣющіи принадлежную практику и соотвѣтное техническое образованіе. Роботниковъ и управителей должны соединяти безпосредственныи отношенія такимъ образомъ, дабы вытворилось взаимное довѣріе и уваженіе. Слѣдуетъ докладами всякихъ усилій, щобы институціи, имѣющіи на цѣли обезпеченіе роботниковъ, розвивались подобающимъ образомъ. Для избѣжанія стрейковъ и удержанья тѣмъ способомъ безпрерывности въ продукціи угля, належитъ старатись о то, щобы хлѣбодатели и роботники обязывались доброохотно поддавати эвентуальныи споры третейскому суду.
Управильненіе недѣльного труда. Желательнымъ есть, дабы всюда предоставлялся одинъ день отдыха для дѣтей, молодыхъ роботниковъ и роботницъ, такъ само одинъ день всѣмъ промышленнымъ роботникамъ а дальше щобы тѣмъ днемъ была недѣля. Къ изъятіямъ въ томъ отношеніи должны управняти единственно лишь чрезвычайныи взгляды, проистекающіи будь изъ техническихъ поводовъ, если безпрерывность продукціи оказуется необходимою, или изъ природныхъ причинъ. Изъятія тѣ слѣдовало бы унормовати посредствомъ порозумѣнія правительствъ съ собою.
Управильненіе труда дѣтей. Конференція признаетъ желательнымъ, щобы дѣти обоего пола, которыи не достигли опредѣленного вѣка, не допускались къ промышленному труду. Предѣломъ того вѣка имѣетъ быти совершенныхъ 12 лѣтъ, въ южныхъ краяхъ 10 лѣтъ. Передъ вступленіемъ въ занятіе должны дѣти удовлетворити предписаніямъ относительно школьной обязанности. Дѣти ниже 14 лѣтъ должны быти освобождены отъ труда въ ночи и въ недѣлю. Вообще дѣти не должны трудитись больше, чѣмъ 6 часовъ въ день, въ продолжение которого-то времени слѣдуетъ имъ предоставити по крайней мѣрѣ 1½ часа для отдыха. Отъ занятій, вредныхъ для здоровья, или опасныхъ для жизни, дѣти должны быти исключены.
Управильненіе труда подростковъ. Конференція считаетъ пожеланнымъ, дабы молодыи робочіи обоего пола, находящіися между 14 и 16 годомъ жизни, не были допускаемы къ роботамъ въ ночи и въ недѣлю. Время ихъ дневного труда не должно перевышати 10 часовъ. Перерывы въ томъ времени, опредѣленныи для отдыха, должны выносити по крайней мѣрѣ 1½ часа. Также должна имъ быти доставлена особенная охрана, если бы родъ ихъ труда былъ вредный для здоровья, или опасный для жизни.
Управильненіе труда женщинь. Конференція признала дѣломъ желательнымъ, дабы дѣвчата и женщины, числящіи выше 16 лѣтъ, не трудились въ ночи и въ недѣлю и щобы не роботали въ день долше чѣмъ 11 часовъ, при чемъ перерывы для отдыха должны выносити 1½ часа. Що-до нѣкоторыхъ отраслей промысла могутъ быти допускаемыи исключенія. Матери должны допускатись къ труду только по истеченіи одного мѣсяца послѣ отбытыхъ родовъ.
Управильненіе принятыхъ рішеній. На случай, если бы правительства согласились на рѣшенія конференціи, слѣдовало бы препоручити, щобы над исполненіем роспоряженій, возникшихъ изъ рѣшеній конференціи, имѣли надзоръ спеціальныи функціонеры; щобы правительства удѣляли себѣ взаимно годичныи отчеты тѣхь функціонеровъ; щобы правительства составляли статистичныи выказы въ дѣлахъ, затронутыхъ конференціею и наконецъ, щобы по якомъ-то времени была созвана новая конференція въ цѣли розсмотрѣнія: не слѣдовало бы ли принятыи теперь рѣшенія усовершити, дополнити, или смѣнити.

»Червоная Русь« 03.04.1890 Шематизмъ русской станиславовской епархіи на 1890 годъ

о появленіи которого мы на сихъ дняхъ сообщали, имѣемъ сегодня подъ рукою и признаемся, що на первый взглядъ сдѣлалъ онъ на насъ пріятное впечатлѣніе, такъ якъ находимъ въ немъ не лишь имя прихода, колятора и приходника, но также и другіи данныи, могущіи заинтересовати такъ духовенство якъ и статистиковъ, историковъ и вообще людей, слѣдящихъ за ходомъ народныхъ и церковныхъ дѣлъ въ Галичинѣ. Кромѣ названія зазначено въ шематизмѣ: отстояніе прих. церкви отъ мѣстопребыванія епископа и соборной церкви, годъ постройки церкви и матеріалъ, изъ якого она построена, состояніе приходского дома, начало метрикальныхъ книгъ, квалификація церк. пѣвца и его дотація, состояніе нар. школы и число дѣтей обязанныхъ таковую посѣщати, историческіи записки о церкви и приходѣ и наконецъ дотацію прихода. — Станиславовская епархія состоитъ изъ 20 деканатовъ, 435 приходовъ, 521 священниковъ (398 женатыхъ, 116 вдовцевъ в 7 безженныхъ); изъ трехъ монастырей, 713 церквей и 30 часовень и 776.156 душъ гр. обряда. На покрытіе росходовъ персонала канцеляріи консисторской даетъ правительство 800 зр. изъ религійного фонда, которою сумою должна консисторія оплатити трудъ канцлера, канцелиста, возьного и въ данномъ случаѣ еще и діурниста. Очевидно, що въ виду такого положенія дѣлъ всѣ тѣ посады (кромѣ возьного) незамѣщены, такъ якъ прихо дилось бы одному чиновнику платити найбольше 200 до 300 зр. Изъ крылошанскихъ посадъ было въ мин. году двѣ незамѣщены, а въ тек. году, по уступленіи оо. Куиловского и Туркевича останется 4 незамѣщенныи, а лишь двѣ замѣщенныи крылошанскіи посады. Тѣмъ образомъ держава будетъ еще имѣти доходъ изъ станиславовской капитулы!

»Червоная Русь« 02.04.1890 Польскіи газеты о примиреніи галицко-русскихъ партій.

Мы отмѣтили недавно отзывы львовскихъ польскихъ газетъ о состоявшомся 13 (25) с. м. во Львовѣ съѣздѣ выдающихъ русскихъ дѣятелей и о принятыхъ нимъ постановленіяхъ. Не смотря на то, що тѣ постаноленія не имѣютъ еще активного значенія, въ польской печати замѣтно нѣкоторого рода беспокойство уже на одно извѣстіе, що галицкая Русь можетъ консолидовати свои силы для солидарного дѣйствія. Особенно не нравится польскимъ газетамъ та точка програмы дѣятельности галицкой Руси, въ которой выражено постановленіе стремитись къ роздѣлу Галичины на польскую и русскую части. Не могучи по легко понятнымъ причинамъ широко росписыватись о програмѣ и способахъ переведенія нашего объединенія, мы однако обязаны тщательно истовати всѣ голосы польскихъ газетъ о нашей програмѣ дѣйствій, такъ якъ тѣ голосы служатъ выраженіемъ взглядовъ розличныхъ польскихъ партій въ краѣ, партій, съ которыми намъ на всякомъ шагу приходится и прійдется въ будущности встрѣчатись.
Краковская Nowa Reforma, признающая себе демократическимъ органомъ и выставляющая снисходительно на видь свою дружбу къ русскому народу, приняла извѣстіе о рѣшеніи русскихъ патріотовъ съ недовѣріемъ. "Не могучи провѣрити, — говоритъ она, — извѣстій, сообщенныхъ "Червоною Русью", мы принуждены однако немного сомнѣватись въ ихъ достовѣрности уже по той причинѣ, що роздѣлъ Галичины былъ первоначально програмою "Червоной Руси"; трудно для того предположити, щобы въ пору, когда клубу русскихъ пословъ только поручено составленіе общой политической програмы и введенія modus vivendi между несогласными до сихъ поръ политическими партіями, на собраніи мужей довѣрія, не принадлежащихъ къ одной партіи, западали такъ значительныи и единодушныи рѣшенія. Если бы мы предположили, що извѣстія "Червоной Руси" автентичны, тогда трудно было бы поняти предложеніе о составленіи политической програмы, которая вѣдь, въ случаѣ рѣшенія роздѣла Галичини и присоединенія русской Буковины, уже составлена и нуждалась бы усовершенія только въ меньшихъ подробностяхъ".
Не запускаясь въ полемику съ краковскою газетою, мы примѣтимъ лишь, що проектъ, роздѣла Галичины не выдуманъ редакцією "Черв. Руси", но лежитъ въ основѣ политической програмы еще первой "Русской Головной Рады", значитъ существуетъ еще съ 1848 г., а такъ якъ "Черв. Русь" есть носительницею тѣхъ-же идей, то естественно и для нея роздѣлъ Галичины составляетъ основную точку програмы. На проектъ pоздѣла пишутся впрочемъ всѣ благомыслящіи патріоты, желающіи добра галицкой Руси и для того онъ былъ единодушно принять собраніемъ русскихъ мужей довірія. Проектъ роздѣла Галичины — то краеугольный камень, на которомъ построены програмы дѣятельности всѣхъ русскихъ партій въ Галичинѣ и онъ составляетъ основаніе для примиренія тѣхъ партій между собою.
Черновецкая Gazeta Polska, органъ немногихъ поляковъ, живущихъ въ Буковинѣ, а собственно говоря, передняя стража воинствующой польской арміи, состоящей изъ мірскихъ и духовнихъ іезуитовъ, великодушно покровительствующихъ возникшимъ недавно партіямъ между буковинскою русскою интелигенціею, не можетъ укрыти тревоги по поводу постановленного соединения русскихъ партій. Сообщивши за "Черв. Русью" и "Дѣломъ" немногіи извѣстія о ходѣ совѣщаній и принятыхъ рѣшеніяхъ русскихъ мужей довірія, Gazeta Polska говорить:
"Не можемъ однако вздержатись отъ характеристики преднамѣренной акціи, которая, якъ мы уже сказали, совсѣмъ не есть примиреніемъ партій одного народа, но соглашеніемъ между двома народами, изъ которыхъ одинъ называется русскимъ, другій россійскимъ. Подобно мирились недавно чехи съ нѣмцами, хотя не противъ третьяго. При чешско-нѣмецкомъ соглашеніи, якъ говорили "Народныи Листы", операція повелась блистательно, только паціентъ умеръ. Желаемъ русинамъ, дабы не были въ положеніи повторити въ данномъ случаѣ то выраженіе... Русскіи народовцы требуютъ отдѣльности администраційной половины Галичины; того требуютъ и россійскіи народовцы... Но первыи желаютъ въ томъ видѣти територіально отграниченную и самостоятельную Русь — другіи же въ ампутованной части видятъ больше легкую добычу для Россіи (Polizei! прим. ред.) Вотъ встрѣчныи точки къ примиренію, въ которомъ торчитъ отразу или смерть Руси, или по крайней мѣрѣ дальшая, грознѣйшая и труднійшая борьба о народное существованіе.
"Нехай намъ никто не говоритъ, що повисшие замѣчаніе — то вмѣшательство въ внутренніи русскіи дѣла, или желаніе удерживати русиновъ въ немощи, дабы тѣмъ пользовались галицкіи поляки. Не подлежитъ сомнѣнію, що относительно окончательнихъ требований преднамеренного (въ маѣ тек. года — прим. ред.) съѣзда поляки въ Галичинѣ заберутъ также голосъ, къ чему ихъ управняетъ вся минувшость общой судьбы и нинѣшніи взаимныи отношенія. Но на теперь ми только зазначаемъ единственно характеръ того соглашенія. Другое дѣло, достигнетъ ли оно въ виду галицкихъ поляковъ преднамѣ ренной цѣли; мы въ одномъ заключении братства русиновъ съ россіанами по убѣжденію и тенденціямъ, видимъ общую oпaсность ровно для народовыхъ, якъ и для политическихъ идей, имѣемъ для того право и обязанность указати на него и дѣлаемъ то, яко народовцы, яко поляки и яко славяне".
"Попъ въ звонъ, чортъ въ клепало" можно сказати о характеристицѣ GazetPolsk-ою дѣлъ столь серіозныхъ, якъ примиреніе нашихъ партій и окончательная цѣль нашихъ стремленій. Що Gazeta Polska съ клепаломъ имѣетъ дѣло, то найлучше доказуетъ роздѣленіе нею нашихъ партій на русскую и россійскую, а еще больше, пpотестъ газеты противъ примиренія партій не только изъ точки "народовой" и польской, но и славянской точки зрѣнія. А казалось, що идеи Духинского о непринадлежаніи "россіанъ" къ Славянству вывѣтрѣли изь головъ поляковъ, имѣющихъ притязаяія считатись образованными...

»Червоная Русь« 01.04.1890 Наша немощь.

Уже тo, Богомъ а правдою сказавши, наша Русь не грѣшила никогда и не грѣшить до сихъ поръ преизбыткомъ послѣдовательности и соотвѣтнымъ уваженіемъ своего собственного достоинства. На словахъ, въ теоріи, каждый величаетъ себе патріотомъ, каждый клянется на душу и тѣло що готовъ за права своей народности, своего языка и церкви постояти неустрашимо до послѣдняго дыханія,— но когда прійдеть къ дѣлу, показуется, що трусовство, раболѣпіе і индоленція берутъ верхъ и дѣлаютъ изъ русского человѣка жалкого ярмарочного комедіанта.
Приходитъ лишь приглянутись близше и критически нашей жизни, а каждый долженъ признати, що то не преувеличеніе, а къ сожалѣнію, — сущая истина.
Сколько то наговорилось и наслухалось увѣреній о томъ, що въ русскихъ домахъ будетъ царствовати исключительно лишь свое родное слово! Между-тѣмъ находится еще легіонъ русскихъ домовъ и семействъ, которыи поклоняются чужому языку будто якому идолу и въ малодушіи своемъ не могутъ найти столько отваги, щобы освободитись изъ-подъ его оковъ; множество деканатовъ рѣшило на соборчикахъ: не употребляти въ своихъ перепискахъ съ властями иного языка, кромѣ русского, въ практицѣ же вышло, що даже мизерныи росписки на нужденную конгруу пишутся русскими священниками въ большой части по польски, а даже и по нѣмецки. Цѣлыи струи словъ текли и текутъ о томъ що русскіи люди должны все покупати у своихъ русскихъ купцевъ и торговщиковъ, въ дѣйствительности же нѣтъ у насъ ничего спѣшнѣйшого, якъ поддерживати нашимъ кровавымъ грошемъ чужихъ, въ большой части жидовскихъ спекулянтовъ и причинятись тѣмъ способомъ къ вскрѣпленію враждебныхъ намъ элементовъ на русской землѣ. Въ теоріи деклямуемъ весьма краснорѣчиво, шумно и съ восторгомъ о необходимости консолидаціи нашихъ силъ, и нашей народней жизни, на дѣлѣ же выходитъ совершенно противоположное, такъ якъ противниники наши успѣваютъ при каждыхъ выборахъ пріобрести цѣлыи толпы "хруневъ", а основывая свои kółka rolnicze находятъ въ русскихъ консисторіяхъ теплыхъ покровителей и дѣятельныхъ сотрудниковъ для своей ргас-ы organiczn-ой; придумывая розличныи способы и средства для истребленія и вынародовленія русского народа, имѣютъ они всегда до роспорядимости цѣлую армію русскихъ ренегатовъ и эвнуховъ!... И такъ дѣется oнo всюда, въ каждомъ отношеніи, даже до тѣхъ послѣднихъ 24 гульденовъ, собранныхъ учительскимъ тѣломъ такъ зов. русской гимназіи во Львовѣ въ пользу русскихъ голодающихъ селянъ и пересланныхъ въ роспорядимость польского комитета...
Въ розговорахъ не сходятъ изъ нашихъ устъ деклямаціи о патріотизмѣ, самоотверженіи и жертволюбіи, — на дѣлѣ же мы представляемъ отвратительное зрѣлище бляги и пустословія.
Къ тѣмъ терпкимъ упрекамъ и примѣчаніямъ принудилъ насъ, кромѣ выщенаведенныхъ моментовъ, еще слѣдующій свѣжій фактъ.
Патры іезуиты, овладѣвшіи, подъ предлогомъ "реформованья" нашего монашества, русскими монастырями въ Галичинѣ, устроили, никѣмъ непрошенныи, въ Кристинополѣ трехдневніи реколекціи для русского духовенства и пригласили къ участію въ таковыхъ русскій клиръ изъ сокольского и жолковского повѣтовъ.
Казалось бы, що въ виду огорченія и неумолкаемыхъ голосовъ протеста со стороны русского народа противъ хозяйничанія сыновъ Лоіолы на Руси, не найдется ни одинъ русскій священникъ, который поспѣшилъ бы на относительныи іезуитскіи "науки". Да, но отъ чего, изобрѣтенъ русскій сервилизмъ и маловаженіе своего достоинства? И вотъ, къ стыду будь сказано, нашолся не одинъ, но даже три русскіи священники, которыи, оставляя ввѣренную ихъ духовному попеченію паству на произволъ судьбы и не обращая вийманія на мнѣніе и интересъ своихъ собратей, почувствовали необходимость подвергнути въ теченіи трехъ дней, именно 11, 12 и 18 н. ст. марта, свои умы и души просветительной 16-кратной операціи почтенныхї іезуитскихъ реформаторовъ и завоевателей нашихъ русскихъ монастырей. Два изъ нихъ —холмскіи бѣглецы, третій же таки—нашъ галицкій братъ. Що-до первыхъ двохъ, т, е. холмскихъ эмигрантовъ, мы, конечно, не удивляемся ихъ смиренному повиновенію въ виду іезуитского приглашенія, такъ якъ они не считаютъ себе сынами того народа, который такъ малодушно оставили и не считаютъ себе обязанными къ солидарности съ тѣмъ клиромъ, съ которымъ они не сжились и среди которого чувствуютъ себе, яко бѣглецы, чужими; однако що-до третьяго, яко уроженца галицкой земли и члена русского народа, вѣдающого весьма хорошо, сколько іезуиты зла ему причинили и якій сѣти они на нашу Русь наставляютъ, мы не въ состояніи простити его поѣздки на кристинопольскіи "реколлекціи". Да, если бы онъ по крайней мѣрѣ обмежился былъ на одну поѣздку — но онъ, для произведенія тѣмъ большого эфекта, попалъ даже на незавидный концептъ поблагодарити печатно въ 6 н-рѣ газетки Bonus Pastor реформаторовъ нашихъ монастырей за устроеніе ему и двомъ холмчакамъ uczty duchownej и за szczеrą gościność, якой они, въ забранныхъ іезуитами стѣпахъ кристинопольского русского монастыря, со стороны тѣхъ же патровъ удостоились!... То именно обстоятельство и то благодареніе въ Bonus Pastor весьма характеристичны такъ для своего автора, якъ и вообще для нашихъ отношеній, а уже самое характеристичнѣйшое въ виду нашихъ духовныхъ властей, которыи такъ ровнодушно смотритъ, или точнѣйше, совершенно не смотрятъ на то, кто и якъ подчиненный имъ клиръ обучаетъ и наставляетъ...

»Червоная Русь« 30.03.1890 Правдолюбіе галицко-польскихъ газетъ.

Правдолюбіе галицко-польскихъ газетъ на счетъ Россіи стало уже такъ широко извѣстнымъ, що мы о немъ весьма рѣдко упоминаемъ. Въ послѣднее время сообщили нѣкоторыи изъ упомянутыхъ газетъ, будто бы польскимъ газетамъ въ Россіи запрещено писати о голодѣ, свирѣпствующомъ въ Галичинѣ. Само собою розумѣется, що вѣсть та совершенно безосновна уже хотя бы единственно для того, що въ Россіи собираются жертвы на голодающихъ галичанъ и що полуофиціальный "Варшавскій Дневникъ" печаталъ численныи статьи не лишь о голодѣ въ Галичинѣ, но также о способѣ роспредѣленія голодовыхъ пособій такъ зовимыми обывательскими комитетами, а въ новѣйшемъ нумерѣ принесъ тотъ же "Дневникъ" отзывъ русского голодового комитета, просящій о помощь для голодающихъ. Если бы для того у польскихъ газетъ въ Россіи была добрая воля, то они напечатали бы въ своихъ столбцахъ по крайней мѣрѣ то, що приноситъ "Варш. Дневникъ" на-счетъ свирѣпствующого голода. Однако — якъ намъ кажется — варшавскимъ польскимъ газетамъ идетъ о то, щобы ихъ читатели совсѣмъ не знали, що въ Галичинѣ свирѣпствуетъ голодъ, а при томъ щобы галицко-польскіи газеты имѣли случайность утверждати, будтобы въ Варшавѣ о голодѣ въ Галичинѣ писати запрещено. И того рода махинаціями хотятъ польскіи журналисты "возстановити" польское королевство! Печальное однако и правдивое явленіе!

з поляkів

»Kurjer Lwowski« 06.01.1892 Dola nauczycieli ludowych.

Nauczyciele pow. borszczowskiego w liczbie 45 na sam N. Rok zebrali się w Borszczowie na naradę co do polepszenia swego materjalnego bytu. Jednogłośnie uchwalono ułożyć petycję do Sejmu o dodatek drożjźniany, a drugą o ogólne podwyższenie płac nauczycielom i obie te petycje wręczyć posłowi hr. Borkowskiemu z prośbą o poparcie ich. Nauczyciele są zawiadomieni, że na tegoroczną sesję sejmową petycyj o podwyższenie plac wpłynie ilość dotąd niesłychana, a jaki tego będzie skutek — nie wiemy, chyba tyle, że Sejm będzie zatrudniony sprawami innemi, a sprawa nauczycielstwa jako "mniej ważna" poczekać musi jeszcze lat kilka.
Jak wiadomo place nauczycieli ludowych, unormowane jeszcze przed dwudziestu laty, wcale nie odpowiadają dzisiejszym warunkom a tem mniej słusznym zasadom, aby nauczycielom tyle dać, by odpowiednio do swego stanowiska mogli się utrzymać z rodziną i pracować bez troski i bocznych zatrudnień.
Czyż to odpowiedne kwoty, ogłaszane rok rocznie w konkursach: 200, 250, 300 lub 400 złr. płacy? Lokaj lub furman pobiera rocznej płacy 120 do 200 złr., otrzymuje zboże w ilości 12 lub 18 korcy, ogród morgowy, pomieszkanie, konie do potrzeby, doktora i aptekę, nic nie mówiąc o podarunkach od gości, kolędach itp. Nauczycielowi nie wolno mieć innego zatrudnienia, bo i czasu na to nie staje, na wsi tylko o bardzo mały procent tańsze wiktuały od miastowych cen, a i tych wieśniak ze złości, że musi płacić karę za dzieci i wozić drzewo do szkoły, sprzedać nie chce, lub ile mu się chce za takowe bierze.
Nierozsądny ten, kto popiera myśl utworzenia większej liczby seminarjów, chcąc zapobiedz brakowi nauczycieli. Sale istniejących seminarjów świecą dziś pustkami i czem raz więcej świecić będą, jeżeli byt nauczycieli nie będzie polepszony. Wówczas dopiero kandydatów na nauczycieli nie braknie nigdy.

»Kurjer Lwowski« 03.01.1892 Bankructwo Schmitta i miłosierdzie Wydziału krajowego.

Fundacja skarbkowska otrzymała w czwartek 31. zm. następującą odezwę Wydziału krajowego:
L. 58.780. W sałączonem % podaniu uprasza Dyrekcja teatru polskiego we Lwowie o wypłatę połowy subwencji na operę w kwocie 5000 zł. i pierwszej kwartalnej raty subwencji dla dramatu w kwocie 2500 zł. za rok 1892.
Wydział krajowy nie może tej prośbie zadość uczynić z powodu, że budżet funduszu krajowego na r. 1892. a przeto także subwencja dla teatru lwowskiego na ten rok nie zostały dotychczas uchwalone. Gdy jednak wobec okoliczności to podaniu dyrekcji teatru przedstawionych, a przez komisję nadzorczą stwierdzonych, niezwłoczna wypłata powyższej kwoty jest niezbędną, aby przecdsiębiorstwo teatralne uchronić od groźącego mu bankructwa, a fundacja Skcarbkowska, na której cięży obowiązek utrzymania sceny polskiej do połowy kwietnia 1892, ma także interes w tem, aby niedopuścić do takiej ostateczności — mniema Wydział krajowy, że w obecnych okolicznościach byłoby rzeczą wslcazaną, aby fundacja przyszła Dyrekcji w pomoc udzieleniem jej zaliczki w powyższej kwocie.
Ze swej strony Wydział krajowy daje Szanownej Kuratorji przyrzeczenie, że skoro tylko subwencja dla teatru polskiego we Lwowie, na rok 1892 w dotychczasowej wysokości przez Wys. Sejm uchwaloną zostanie, wyasygnuje na ręce Szanownej Kuratorji kwotę 5000 zł. tytułem półrocznej raty na opere i kwotę 2500 zł. tytułem pierwszej kwartalnej raty na dramat i komedję. Lwów dnia 30. grudnia 1891. Marszalek krajowy—zastępca: Chamiec. Członek Wydziału krajowego: Wereszczyński.
Do Szanownej Kuratorji fundacji Stanisława hr. Skarbka we Lwowie.
Na skutek tej odezwy i uchwały rady nadzorczej fundacji skarbkowskej wypłaci hr. Skarbek p. Schmittowi około 10.000 zł. po nałożeniu sekwestru na teatr letni (otaksowany przez p. Wienera na 5000 zł.), na garderobę teatralną i na inne przybory teatralne, będące własnością przedsiębiorców teatru pp. Mieczysława Schmitta i dra Henryka Szydłowskiego.
O akcji ratunkowej Wydziału kraj., i fundacji skarbkowskiej, która miała na oku nie instytucję, artystów i sztukę, lecz tylko osoby przedsiębiorców, pomówimy w następnym artykule.
Pretensja fundacji skarbkowskiej do pp. Schmitta i dra Szydłowskiego, wliczając zakondykowane przez nią kwoty za czynsz, podatki, składki emerytalne etc., ściągnięte już dawno przez przedsiębiorców od artystów, wynosi około 15.000 zł., na których pokrycie służyć ma żyro Wydziału kraj, co do przyszłej subwencji, dalej teatr letni, garderoba etc.
[Kurjer Lwowski, 02.01.1892]
II. W kraju drożyzna niebywała od niepamiętnych czasów, głód nam dokucza, a grozi jeszcze większy, na pokrycie 1 i pół miljonowego niedoboru będzie musiała być zaciągniętą pożyczka... nędza z każdym dniem wzrasta, zobojętnieliśmy już prawie na jej widok i potrzeba nie zwykłych rzeczy, ażeby nerwy nasze zadrgały.
O nędzy mówimy w mieście, gdzie pensje są stosunkowo większe — o nędzy mówi urzędnik pobierający tysiąc kilkadziesiąt zł. rocznie i słusznie, gdyż człowiek przyzwyczaja się do pewnych wygód, które zdają mu się być niezbędnemi, a które w ostatnich latach podrożały niemal w dwójnasób, podczas gdy pensja ta sama została...
Czy macie jednak pojęcie o nędzy nauczycieli ludowych, pobierających rocznej pensji od 200 do 300 zł. I oni mają studja — i oni marzyli o sytym żołądku — i oni mają oprócz siebie rodziny do wyżywienia. Słyszeli o dodatkach drożyźnianych, przyznanych rozmaitym kategorjom urzędników, połykali ślinkę... W sam Nowy Rok zjawili się oni podobno gremjalnie u członków Wydziału krajowego, którzy oświatę ludową noszą w tornistrze i prosili o dodatek drożyźniany — 2 guld. miesięcznie. Przyjęto ich bardzo łaskawie i odpowiedziano im:
— Dobrze dziateczki, macie rację — cóż, kiedy "Wydział krąjowy nie może prośbie waszej zadosyćuczynić z powodu, że budżet funduszu krajowego na r. 1892 dotychczas nie uchwalony".
— Racja, ale my z głodu giniemy, chleb podrożał, kartofle także... pieniędzy dać nie możecie, to dajcie nam cedułkę do p. Bobrzyńskiego, dajcie nam żyro wasze.
— Nie możemy, a zresztą p. Bobrzyński nie da wam nic na naszą cedułkę — a nuż Sejm nie uchwali dodatku drożyźnianego dla was. Przecież na cedułce napisać nie możemy, że ręczymy za Sejm, że obowiązujemy się Sejm przeforsować.
— Dobrzy ludzie, wszystko da się zrobić, napiszcie tylko tak np.: "L. 58781. Wydział krajowy załączonej prośby uwzględnić nie może z powodu, że budżet na r. 1892 nie uchwalony. Gdy jednak wobec okoliczności w podaniu nauczycieli ludowych przedstawionych, a przez Rady szkolne miejscowe i okręgowe stwierdzonych, niezwłoczna wypłata dodatku drożyźnianego jest niezbędną, aby nauczycieli ludowych, majstrów odradzającej się Polski, ochronić od grożącego im tyfusu głodowego a Rada szkolna, na której cięży obowiązek zażegnania niebezpieczeństwa tyfusu głodowego między nauczycielstwem ludowem ma także interes w tem, aby nie dopuścić do takiej ostateczności — mniema Wydział kraj, że w obecnych okolicznościach byłoby rzeczą wskazaną, aby Rada szkolna nauczycielom przyszła w pomoc udzieleniem zaliczki w kwocie... zł. Ze swej strony Wydział kraj. daje szanownej Radzie szkolnej przyrzeczenie, że skoro tylko dodatek drożyźniany dla nauczycieli ludowych przez wysoki Sejm uchwalony zostanie, wyasygnuje na ręce szanownej Rady szkolnej zwrot wypłaconej kwoty". Pismo to wyekspedjujcie do Rady szkolnej w drodze urzędowej, a prywatnie poszlijcie do p. Dobrzyńskiego członków Wydziału kraj. pp. Romanowicza i Wereszezyńskiego, naszych obrońców i ojców, którzy prywatnie uspokoją wiceprezydenta Rady szkolnej, że pieniądze zwrócą na pewno, zobowiązawszy się pod klątwą przeforsować uchwałę sejmową".
— Co za insynuacja? Więc my dla was zaryzykować mamy nasze stanowiska — konferować z p. Bobrzyńskim, awanturować się o dodatek drożyźniany, a jeżeli Sejm nie uchwali dodatku drożyźnianego i uzna, żeśmy źle zrobili, to cóż nam pozostanie, jak zrezygnować. Wartoż robić kwestję gabinetową z dodatku drożyźnianego? Chyba wam się w głowie pomieszało!
— Jeżeli, to z nędzy. Dla nas awanturować się nie można, my z głodu ginąć możemy, a cóżeście zrobili z podaniem do 1. 58780?
— Jakto co? Spełniliśmy wielkie dzieło patrjotyczne. Utrzymaliśmy na kilka tygodni egzystencję teatru polskiego, kilkunastu baletniczek, sztuki polskiej —rozumiecie? Uratowaliśmy Schmitta, redaktora pisma, w którym sprzedają się bilety teatralne, a który utrzymuje harmonję pomiędzy ulicą japońską a Trzeciego maja. To akcja dyplomatyczna. Rząd krajowy utrzymać musi tradycję nazwiska polskiego. Nam Schmittowi upaść pozwolić nie wolno. Schmitt to teatr polski — bez niego nie ma teatru.
— Ależ panowie, Schmitt przecież ruiną teatru polskiego, czy za jego rządów dwuletnich teatr prowadzony był w duchu narodowym. Czy nie była zawsze górą farsa francuska, operetka i balet...
— Otóż to właśnie, wy młodzi zapalacie się łatwo, nie zastanawiacie się jednak głębiej. Balet jest wprawdzie ruiną dia teatru, kosztuje 20.000 zł. i skutkiem baletu nie wypłacają gaży artystom polskim — balet lichy, to prawda — ależ względy dyplomatyczne. Schmitt tylko ze względów dyplomatycznych sprowadził te czarne maszkary. Przypomnijcie sobie kongres pokojowy w Rzymie i memorjał polski a Imbriani? Na kogo dziś liczyć możemy, jeżeli nie na Włochów. Wyobraźcie sobie, co roku zmieniony balet, co roku w kilkanaście Włoszek wpoimy nasze idee, które one następnie rozniosą po całych Włoszech... "Eviva Pollacci". Za lat kilkadziesiąt będziemy mieli całą generację fikających Włoszek, w które wsiąknęły nasze idee.
W takim razie weźcie balet na wasze utrzymanie, — niech kraj płaci, jeżeli Sejm uchwali. Schmitt jest nieszczęściem dla teatru polskiego, dla sztuki, artystów. Czy przedłużając mu konanie — zrobicie co dobrego? Chyba, że chcecie się zabawić w opatrzność i za karę przedłużać mu męki śmiertelne. Cóż za cel inny? Przecież na Radzie nadzorczej fundacji skarbkowskiej wyraźnie powiedziano, że znają pewną osobistość bardzo odpowiednią, posiadającą kwalifikację i monetę, która gotowa wziąć teatr w razie rozpisania konkursu. Naturalnie, że długów fikcyjnych, czy prawdziwych ten ktos płacić nie chce. Byłoby to szaleństwem i prowadziłoby do nowego bankructwa. A zresztą w razie bankructwa Schmitta, musiałby do kwietnia 1892 r. prowadzić hr. Skarbek teatr na koszt fundacji.
— Otóż tego właśnie nie chcemy — toby się nie zgadzało ze stanowiskiem kuratora — ubliżałoby to jego powadze.
— To Skarbkowie lepsza szlachta od księcia Meiningeńskiego?
— Nie to — mamy na względzie kraj, któryby później objąć musiał teatr.
— Niekoniecznie. Rozpiszcie konkurs, a tymczasem niech Skarbek prowadzi.
— A cóż stałoby się ze Schmittem? Straciwszy teatr, wróciłby znów do nas i straszyłby w nocy w Wydziale krajowym.
— A czyż za życia pokutować nie powinien za systematyczne nikczemności, wyrządzane staremu Dobrzańskiemu, Celinie, Barączowi — po których trupach dostał się do teatru. Czy miał do tego jakiekolwiek kwalifikacje, albo też majątek. Mówiono o jego sprycie administracyjnym. Gdzież się podzial? Czy to nie nemesis? Czy p. Swisterski nie miał racji, dowodząc wam, że to skaranie boskie zasłużone zupełnie, że byłoby to niemoralnem popierać taką gospodarkę, że zresztą pieniądze byłyby wyrzucone, gdyż cala akcja ratunkowa na nic się nie zda.
— Trzy sesje Wydziału krajowego zabrała nam ta sprawa. Innego punktu wyjścia nie było.
— A jak Schmittowi za kilka tygodni znowu zagrozi bankructwo?
— To już przepadło, powiedziało się A., to musi się i B. powiedzieć, będziemy brnęli. Taaffe nauczył nas "Fortwursteln". Biedacy! Bylibyście się jak bobry rozpłakali, gdybyście to wszystko byli widzieli. Schmitt zaklął się na honor Dziennika Polskiego, że włożył w teatr gotówką 10 tysięcy złr.
— Przypuśćmy, że to prawda, ale czyście zbadali wiele on wyjął?
— O tośmy go nie pytali. Wspólnik jego, dawny druh i syndyk tego biednego Barącza, opowiadał, że w spadku po dawnym dyrektorze objął weksli nieprolongowanych na 15.000 złr.
— Wszystko to dobrze, skoro jednak teatru prowadzić nie umieją i pieniędzy nie mają, co za sens zmuszać Skarbka do ratowania ich funduszami sierot.
— Albo to on im wiele da? 10.000 złr., a resztę mu winni za to, co pobrali przez rok od aktorów na wkładki emerytalne, czynsze, podatki etc. Gotów przytem ocalić i tamto. A jeżeliby zbankrutowali musiałby i tamto pokryć.
— Jak to? Przecież to pachnie Stoklosem — te wkładki emerytalne i inne pieniądze ściągnięte artystom a nie wniesione, czy to nie def.....?
— Dyferencja, chcecie powiedzieć, wspólnikiem i syndykiem jest adwokat, musiał on już wiedzieć, co robi. A zresztą byli w rozpaczy. Było to położenie wyjątkowe — obłęd. Mają oprócz tego 28.000 złr. długów. Skarbek zabezpieczył się, jeżeli nawet sejm nie uchwali i na nasze żyro ani Baczes ani Połturak nic nie da — to sieroty drohowyzkie są pokryte. Semilski, syndyk fundacji, zasekwestrował teatr letni i rozmaite pończochy i pantalony teatralne. Teatr letni ocenił Wiener na 5.000 złr., a garderobę kupią nawet na Zarwanicy.
— Znowu jakiś zdrajca wydal tajemnicę. Świsterski na posiedzeniu rady nadzorczej stanął sztorcem i twierdził, że nie zmieni swego przekonania, gdyby go nawet z rady miejskiej mieli wyrzucić, i na cóżmu się to zdało? Wstał p. Michał i powiedział mu, że takie wystąpienie jest nie...
— Wiemy o tem. Świsterski mu przerwał słowami: "niegodne" chciałeś pan powiedzieć... omal że do awantury nie przyszło. Świsterski zabobonny i to nieszczęście Schmitta. Na Sylwestra ten Świsterski musi zawsze coś porządnego zrobić...
— I cóż pomógł Świsterski? — naraził sobie wszystkich, a Schmittowi uchwalono pieniądze.
— Oto sztuka. Wydział krajowy kazał dać i za tym wnioskiem głosowało dwóch członków tego samego Wydziału kraj., którzy już przedtem obrabiali Skarbka, no i naturalnie pan Michał.
— A etyka, a kodeks? Chyba, że owe 28.000 zł. długów, to fikcja. Jakżeście mogli przykładać ręki do tego? Przyjmijmy, że wykazane i "stwierdzone" długi są prawdziwe, czyż zgadza się to z kodeksem, ażeby wiedząc o tem, że są takie długi, pożyczać niewypłacalnemu człowiekowi z świadomością pieniądze i za ekwestrować mu cały majątek? Cóż będzie, jeżeli Schmitt pomimo to zbankrutuje, wówczas przecież wygoleni zostaną wszyscy inni wierzyciele, a będzie to waszem dziełem?
— Adwokaci twierdzą, że działy się już gorsze rzeczy i nie oparły się o Stokłosa — wyście głodni — rozumiecie się na tem, wyobraźcie sobie, cośmy za niespodziankę urządzili wszytkim aktorom i aktorkom, spiewakom i spiewaczkom, baletnicom i tej buzi czy Busi, przecież raz zobaczą całą gażę, a aktorowie dramatyczni, którzy doczekać się nie mogli tantjemy, czyśmy dla nich nie zrobili poświęcenia? Sieroty w Drohowyżu nie zginą z głodu, ks. P. i p. Włodek jakoś poradzą i niejeden z waszych kolegów się pożywi.
— A to jakim sposobem?
— Cóż to myślicie, że aktorzy dzieci nie maju i nauczycieli nie potrzebują. Teraz bedą im mogli przecież raz na czas wypłacić pensję. I urząd podatkowy pożywi się także. Subwencja miejska zakondykowana zostanie wypłaconą, bo spreszyć s ę będą z wypłatą nowej subwencji.*). 10.000 zł, puści się w kurs. Chór nas błogosławi, kredyt ich pójdzie w górę, a Jenta Begluckter modli się za nas.
— Co to za Jenta?
— Prawda, że nowa encyklopedja nie doszła jeszcze do litery D. Jenta to jeneralna liwerantka teatru lwowskiego. Za trykoty i pończochy należy jej się kilkanaście tysięcy milrejsów.
— Co jednak będzie z wierzycielami innymi?
— Schmitt na wypadek bankructwa wróci znowu do nas i będą mu mogli zakondykować pensję.
— Wszak on pobiera 1000 zł. Z tego tylko 200 zł. rocznie zakondykować mu będą mogli, a sam procent od 28.000 zł. wynosi 1400 zł.
— To nic nie szkodzi. Podwyższymy mu pensję, a wspólnikowi jego damy posadę po Piekosińskim, zostanie kodyfikatorom... za lat kilkaset będą mogli spłacić część procentów.
— A cóż powie na to kraj, cóż Sejm zrobi z tym fantem?
— Na szczęście przewrotne żywioły nie dostały się dotychczas do sejmu. Hola panowie! To ani sejm zagrzebski, ani parlament francuski. U nas borbifaksów nie ma. Na szczęście pozbyliśmy się Krukowieckiego, a rusini upaństwowieni. Uchwali się subwencję, może nawet większy dostaniemy za naszą działalność dyplomatyczną i pelną poświęcenia votum ufności, a tymczasem znajdą sobie nasi protegowani jakiegoś wspornika. Opowiadano nam, że Adolf Abrahamowicz pieniądze, wzięte za propinację chowa na teatr. Dawidek mu odradza, może uda nam się wyzwolić go z pod kurateli braterskiej, a wówczas czy nie będzie dobrze, czy może być idealniejsza spółka: Schmitt, Szydłowski i Abrahamowicz, a czyją to będzie zasługą. Potomność dopiero należycie nas oceni.
— A więc załatwiliście sprawę teatralną podług waszego najlepszego sumienia... teraz dajcie narn po 2 zł. Chleb podrożał, kartofle także... biedni zagrzejecie serca wasze, a wróciwszy do waszych ognisk opowiadać będziecie, jak my się tu bawimy, nie zapominamy o posłannictwie sztuki polskiej i nie dajemy upaść jedynej scenie polskiej, która w dzisiejszych warunkach rozwijać się może. Bywajcie!
*) Władze skarbowe polożyły kondykt na subwencji przyznanej teatrowi przez reprezentację m. Lwowa, a to na pokrycie zaleglych podatków od przedsiębiorstwa i podatków ściągniętych aktorom przez pp. Schmidta i Szydłowskiego, a nie zapłaconych w kasie urzędu podatkowego. Po subwencję tę zgłosiło się wczoraj przedsiębiorstwo, lecz skutkiem kondyktu kwota 5.000 zł. naturalnie wypłaconą nie została.
[Kurjer Lwowski, 03.01.1892]

»Kurjer Lwowski« 29.12.1891 Bolesne rocznice.

W obec zbliżania się dni, wzbudzających coraz boleśniejsze w sercach naszych wspomnienia, z powodu wypadków, które sto lat temu naród nasz pogrążyły w niewoli, z kół odczuwających z pewnością gorąco ogrom nieszczęść naszych, wyszła myśl przywdziania na smutne lata pamiątkowe ogólnej żałoby narodowej.
Myśl ta zajęła żywo umysły, rozbierano ją skwapliwie to w ciasnych, to w szerszych kołach prywatnych. Dość długo jednakże wstrzymywano się od publicznego dyskutowania jej, mianowicie w prasie. Istniała uzasadniona wątpliwość, czy jest to sprawa nadająca się do rozpraw publicznych, czy żałoba zewnętrzna nie należy raczej do rzędu tych manifestacyj, które imponują wtedy, gdy myśl ich poczęta, pod wpływem danych wypadków, natychmiast i jednomyślnie w czyn zostanie wcielona.
Taką była żałoba przywdziana przez naród cały trzydzieści lat ternu.
Gdy śmierć z koła naszego wydrze drogie sercu osoby, przygnębieni boleścią czarne nakładamy szaty, znękani unikamy zgiełku kwiatowego i ludzi, pragnąc zarazem dać im poznać, że życzymy sobie, aby i oni nas unikali.
Trzydzieści lat temu krew się polała na ulicach Warszawy. Trzymający nas w kajdanach śmiertelny wróg, zamanifestował znów, że nie ma tego środka, którego by nie użył na zgnębienie nasze, że zawsze gotów znęcać i pastwić się nad powalonymi o ziemię, strzelać do bezbronnych, mordować starce i dzieci. Trwoga wtedy zapanowała i przygnębienie, cala Warszawa odprowadziła na Powązki zwłoki poległych na ulicach, a naród wspólnie z rodzinami ofiar siepaczy przywdział żałobę.
Czy dziś w podobnym, jak w ówczas, znajdujemy się położeniu? Czy zaszły jakowe wypadki nadzwyczajne, nakazujące przywdzianie szat czarnych, które będąc oznaką boleści, są zarazem objawem pewnego przygnębienia?
Nie przeczymy temu, że nie wiele mamy powodów do radowania się.
Na ulicach Warszawy wprawdzie nie rozlegają się strzały, ale w tej stolicy Polski panuje ucisk stokroć większy jak kiedykolwiek; prześladowanie żywiołu polskiego prowadzone jest z całą systematycznością wyrafinowaną, połączoną z barbarzyńską bezwzględnością. Tłumiony jest każdy choćby najskromniejszy objaw narodowego życia.
To samo powiedzieć można o całem Królestwie kongresowem a bodaj w wyższym jeszcze — jeżeli to możliwe — stopniu na Litwie, Wołyniu, Ukrainie itd. Tam głośno po polsku się nie można odezwać.
Prawda, że zbliża się też setna rocznica najsrnutniejszych w dziejach narodu naszego chwil, kiedy stracił on swój byt polityczny.
Do rozpamiętywań bolesnych tedy przyczyn jest nie mało, czy atoli także do przywdziania szat żałobnych? — na to śmiemy odpowiedzieć przecząco. A odpowiadając tak, znajdujemy się w harmonji z wszystkimi, którzy dotąd w prasie w tej sprawie glos zabrali, a w harmonji z odezwą ogłoszoną i podpisaną przez ludzi, których wszyscy czcimy i szanujemy.
Świetny, jak zwykle w podobnych chwilach, przykład dały nam te kobiety polskie, które nie do przywdziania czarnych szat — będących bądź co bądź nie tylko oznaką żałoby, lecz i przygnębienia — lecz do czynu wezwały.
Zaiste! nie czarnej rozpaczy nam się dziś oddawać, lecz do czynów dodatnich zagrzewać należy.
W warunkach, w jakich się dziś znajdują rodacy nasi pod zaborem rosyjskim, nie możemy, ani chwili o tem wątpić, że zewnętrzne manifestowanie żałoby pociągnęłoby za sobą fatalne skutki, że spowodowałoby dużo ofiar.
Nie obawiamy się ofiar, gdy one nas do pożądanego celu zbliżyć mogą. Naród nasz nigdy nie zawahał się ponieść je, nie uląkł ich się. Ale na ofiary bezpłodne nas nie stać; dziś każdą z nich ściśle odważyć, wszystko rozważyć musimy, zanim na ofiary się zdecydujemy. Dzieciństwem byłoby ponosić je bez celu, ciężką na siebie odpowiedzialność wziąłby ten, któryby do nich popchnął.
Setną rocznicę przygnębienia naszego narodowego niebawem będziemy obchodzili. Prawda to! Ale w czemże, pytamy, różni się ona od dziewięćdziesięciu dziewięciu, które ją poprzedziły?
Dla czego mamy zewnętrzną oznakę żałoby przybierać teraz właśnie?
Jeżeli oznaka ta ma być wyrazem naszej boleści, to należało ją przywdziać zaraz po trzecim rozbiorze Polski i dotąd jej nie zdejmować. Było to niemoźliwem, a przywdziewanie na jeden rok byłoby niekonsekwencją.
Odezwa, o której powyżej wspomnieliśmy, wskazała słusznie na świetlaną postać, która w najcięższych chwilach, przez jakie naród nasz przechodził, w końcu zeszłego wieku, ponad wszystkimi innymi górowała. Przypomnienie tej postaci i dziś nam wskazuje, w jakim kierunku nad odrodzeniem narodu pracować powinniśmy.
Tadeusz Kościuszko swoje dzieło odrodzenia pragnął oprzeć na szerokich warstwach — ludu polskiego. Do tego, czego on chciał dokonać, rozbudzenie ludu przyszło za późno. Ale dziś nie zapóźno. Poświęćmy się pracy w tym kierunku, rozbudźmy w ludzie poczucie obywatelskich jego obowiązków, nie przez szerzenie przewrotnych wśród niego teoryj, lecz oświęcając go i pracując nad polepszeniem jego bytu materjalnego, nie szczędźmy żadnych w tym względzie ofiar, ani środków materjalnych, ani pracy; to będzie najwłaściwszym obchodem bolesnych rocznic.

»Kurjer Lwowski« 27.12.1891 Powolna ale systematyczna germanizacja.

Przytaczamy fakt. Minister rolnictwa zamianował w październiku 1891 pp. Staniczka i Bundsmanna, zupełnie językiem polskim nie władających, urzędnikami dyrekcji dóbr państwowych we Lwowie; w listopadzie 1891, a zatem w miesiąc później, takimże urzędnikiem mianował p. Veita, który również jak poprzedni dwaj, oprócz niemieckiej mowy, innej nie zna; w grudniu 1891, a więc znowu po miesiącu nadesłał do prezydjum tej dyrekcji 10 podań niemieckich kandydatów i polecił, ażeby zamianowano ich elewami, przed wszystkimi innymi, a zatem, ażeby podania Polaków, wykształconych za stypendjami krajowemi we Wiedniu, pominięto. Trzeba zaś widzieć, że prawo nominacji elewów leśnictwa przysługuje namiestnikowi. Zdaje się, iż nie powinien on dać sobie narzucić kandydatury obcokrajowych.
Już zeszłego r. zamianował minister rolnictwa dwóch Niemców (pp. Rondenela i Pokornego) ok. zarządcami dóbr państwowych w Galicji. Obaj nie umieją ani słowa po polsku. Nadto przygotowuje sobie minister rolnictwa, pole do dalszego mianowania kilkunastu Niemców do świeżo za propinacyjne (a więc krajowe) pieniądze zakupionych dóbr Nadwórna, korzystając z precendensu stworzonego, przez poprzednie, bez żadnej opozycji przyjęte nominacje.
Podajemy te fakta do wiadomości delegacji polskiej, która należąc do stronnictwa rządowego znajdzie zapewne sposobność, za ponownem zebraniem się Rady państwa, poprosić ministra Falkenbayna o łaskawe wyjaśnienie. O ile nam wiadomo, poza Galicję nie ma posady prawie żaden Polak ani Rusin, a ponieważ mają oni prawo, służyć w kraju, więc zajmowanie posad przez osoby z innych krajów pochodzące zamyka im możność do tego.

»Kurjer Lwowski« 21.12.1891 Wystawa budowlana.

Na zaproszenie Tow. politechnicznego zebrało się wczoraj w sali ratuszowej przeszło 60 obywateli, po większej części techników, celem ukonstytuowania komitetu wystawy budowlanej zaprojektowanej na wrzesień r. 1892. Zgromadzenie powitał prezes Tow. polit. rektor Frankę i wyłuszczyl cel projektowanej wystawy: Ułatwienie przemysłowcom naszym postępu we wszystkich robotach, dotyczących budownictwa i zapoznanie publiczności z tem wszystkiem, czego od naszego przemysłu budowniczego żądać może, aby budynki mieszkalne miała trwale, piękne, wygodne i higieniczne. Z tego stanowiska zapatrując się, inicjatorowie chcą dopuścić także wystawców zagranicznych z wzorami dotyczących urządzeń. Wystawa ta nietylko nie będzie kolidować z projektowaną w r. 1894 lub 1897 wystawą rolniczo-przemysłową, ale owszem, przyczyni się do zajęcia właściwego stanowiska przemysłu budowniczego na niej. Miejsce dla wystawy upatrzono w gmachu i koło gmachu szkoły politycznej, na co zgodziło się kolegjum profesorów tejże i namiestnik. Prosił tedy szan. rektor o obywatelskie poparcie tej czynności z wiarą w powodzenie i nadzieją udania się.
Zgromadzenie powołało go na przewodniczącego, a pióro objęli inżynierowie Dzieślewski Waler, i Piotrowicz Zyg.
P. Hochberger (naczelnik urzędu budowniczego lwowskiego) przedstawił program wystawy, charakteruszując ją jako czysto informacyjną a nie popisową. Wydatki prawdopodobne wyniosą 5000 gld. Liczyć należy na subwencję kraju, ale prócz tego wypadnie członkom komitetu zagwarantować po 20 gld. na wszelki wypadek.
Poseł Gniewosz Włodz. (wspólnik fabryki dachówek Lewińskiego we Lwowie) wyrasil radość z powziętej myśli. Zdaniem jego wystawa będzie korzystną i powiedzie się, a wpłynie na poprawę budownictwa u nas, gdzie zwłaszcza we Lwowie nie buduje się tak jak powinno, i jak wskazują wzory zagraniczne.
Pp. Ciuchciński i Ihnatowicz wyrazili obawę przed szkodą dia przemysłu kraj., jeżeli dopuszczone będą firmy zagraniczne, a mamy architektów nieprzychylnych naszemu przemysłowi. Prosili więc o zastanowienie się nad tem.
Dr. Czyżewicz, a za nim Wczelak i Hochberger wykazali bezzasadność tych obaw. Zwłaszcza pierwszy wykazał, że w kraju, a specjalnie we Lwowie jest tyle złego, iż czas największy wyrugować je wzorami lepszymi. Dobre okno dla szpitala trudno mieć u nas. Wystawa, dostarczając modelów i wzorów na tego rodzaju urządzenia specjalne, odda wielką usługę. Mamy niezawodnie prawie wszystkie materjały surowe, ale trzeba się nauczyć zrobić z nich przedmioty odpowiedne i dlatego trzeba widzieć systemy nowe a praktyczne.
Po tej dyskusji zgodzono się jednogłośnie na urządzenie wystawy budowlanej krajowej z dopuszczeniem okazów zagranicznych. Co do kosztów uchwalono gwarancję po 20 gld. od osoby za specjalnemi deklaracjami, które zaraz podpisywano. Do komitetu wystawy wybrani zostali: Bisanz Gustaw, Bratkowski Leon, Braunseis Józef, Dzieślewski Waler., Franke Jan, Hochberger Jul., Janowski Józef, Katnieniobrodzki Alfred, Kudelski Jan, Kużniewicz Winc., Lewiński Jan, Lubieński Józef, dr. Marchwicki Zdz., Michalski M., Münnich Wacl., Piotrowicz Zyg., Radwański Lud., Rawski Winc., Romanowicz Tad, Sołlynski Aug., Schulz Jan, dr. Czyżewicz Adam, Wczelak Józef, Zachariewicz Jul., Zima Fran.
Do komisji lustracyjnej: Cruchciński Stan., Heppe Edw., Merunowicz Teofil, Syroczyński Leon, Tezenkoczy Wład.

»Kurjer Lwowski« 18.12.1891 Poseł Madeyski o t. zw. procesach socjalistycznych.

Koło polskie na jednem z ostatnich posiedzeń poleciło p. Madeyskiemu, ażeby jako specjalny referent budżetu ministerstwa sprawiedliwości wspomniał takie o t. zw. procesach socialistycznych w naszym kraju. Ustęp odnośny przemówienia Madeyskiego w Izbie poselskiej brzmi, jak następuje:
Chciałbym dotknąć sprawy, w której chodzi o działalność prokuratorji państwa w związku z kwestją obsadzania naczelnych posad przy tejże. Przeżyliśmy wcale długi okres czasu, w ciągu którego życie publiczne w Austrji rozwijało się względnie spokojnie. Mówię o względnym tylko spokoju albowiem i tak nie brakowało nam wcale sporów. Te jednak nie wpłynęły stanowczo na ogólny spokój życia publicznego, bo albo trwały zbyt długo, ażeby mogły występować zbyt ostro, albo też miały odrazu charakter lokalny. Na takie spokojne czasy wystarcza może, jeżeli na naczelnych posterunkach prokuratorji państwa stoją urzędnicy choćby i średnich zdolności. Jednakże historja nas uczy, że od czasu do czasu pojawiają się nowe prądy siły elementarnej, które ogarniają umysły ludzkie tak szybko i tak gwałtownie, że zwłaszcza w pierwszej chwili państwo i społeczeństwo czują się niekiedy zagrożone w swoich podwalinach. Nic dziwnego, że w takich chwilach krytycznych występują do akcji natychmiast te organa państwowe, które w pierwszym rzędzie nad bezpieczeństwem społeczeństwa czuwać są obowiązane. Nic dziwnego, że zwracają one natychmiast przeciw takiemu ruchowi ostrze środków prewencji i represji. Tylko o tych ostatnich będę mówił, a mianowicie o działalności prokuratorów państwa, bo idą zawsze pierwsi w ogień. Otóż w podobnych chwilach krytycznych rozstrzyga o rzeczy kwestja, czy ci, ktńrzy działalnością prokuratorji kierują, dorośli temu zadaniu, czyli nie. Od tego zależy nietylko los mnóslwu jednostek, ale także spokój i szczęście całych i licznych rodzin, a nawet w znacznej części przyszłość współczesnej młodzieży. Bo to jest zjawiskiem znanem i naturalnem, że tego rodzaju ruchy mają przystęp najłatwiejszy do wrażliwych umysłow młodzieży. Tymczasem taki ruch niesie w sobi zazwyczaj jakieś ziarno zdrowe, które wymagałoby starannego pielęgnowania, bo daje może ludzkości nadzieję lepszej przyszłości. Ziarno to nie jest tak czyste, ażeby go odrazu wyjąć można. Ono jest poplątane i poprzerastane zgniłym i trującym chwastem, który znów dla dobra społeczeństwa należy odciąć i znizczyć. Ale aby rozpoznać i odłączyć zdrowe ziarno od niebezpiecznego chwastu, na to potrzeba znakomitego wykształcenia, taktu, roztropności i głębokiego umysłu. I biada! społeczeństwu, jeżeli w podobnych chwilach prokurator zdania swojego nie zrozumie, jeżeli brutalną ręką gnieść zechce wszystko, i to nawet, co, jest pełne zdrowej żywotności i co wypadałoby pielęgnować z całą ostrożnością.
Następstwa takiej niezręczności nie dadzą się obliczyć. A najniebezpieczniejszem z nich będzie to, że przeciwko działalności prokuratora zwróci się ostatecznie cale społeczeństwo. I zamiast, żeby go samo popierało wpływem rodziny, rodziców, opiekunów itp., zamiast żeby go miało za prawdziwego przyjaciela, będzie w nim widziało zaciętego wroga i prześladowcę.
Niełatwe to dla mnie zadanie, temat ten szerzej rozwijać. Albowiem od niejakiego czasu z pod powierzchni życia społecznego wydobywają się symptomatyczne zjawiska, które są albo dopiero zwiastunami, albo już satelitami podobnego ruchu. Ich areną z natury rzeczy są przedewszystkiem te kraje, które leżą na granicach państwa, a do nich należy i kraj mój rodzinny. To też tam prokuratorja państwa już kilkakrotnie działać musiała.
Zadanie moje trudne i dlatego, że znam osobiście niejednego prokuratora w kraju, któremu w każdej chwili gotów jestem sumienne dać wiadectwo, że i w najkrytyczniejszych czasach dorósł swemu zadaniu, a przecież niepodobna mi tutaj wymienić jego nazwiska.
Bądź co bądź w kraju moim zerzy się wrażenie, że dotąd już popełniono w tej mierze niejedną niezręczność i że wskutek tego w niektórych kolach panuje naprężenie umysłów, jeżeli nie rozdrażnienie.
Na tych uwagach poprzestaję. Uważałem za swoją powinność przedstawić je rządowi. Zapewniam, że ich intencja jest zarówno bardzo poważna, jak prawdziwie życzhwa. (Oklaski).

»Kurjer Lwowski« 15.12.1891 Przedmioty obowiązkowe i nadobowiązkowe w gimnazjach.

Znaczenie tego podzialu przedmiotów nie jest wszędzie to samo. U nas uczy się młodzież przedmiotów nadobowiązkowych tylko wtedy, jeśli i o ile sobie tego życzy. W Szwajcarji natomiast i przedmioty nadobowiązkowe są dla młodzieży obowiązkowymi, skoro ojciec lub opiekun ucznia przed rozpoczęciem kursu nie oświadczył, iż syn a względnie pupil na ten lub ów przedmiot nadobowiązkowy nie ma uczęszczać. Nie jestto bynajmniej, jakby na pierwszy rzut oka mogła się wydawać, różnica podrzędna, nic nie znacząca. Najdobiłniejszym jej wyrazem, że u nas mało kto uczęszcza na przedmioty nadobowiązkowe, w Szwajcarji zaś większa część uczni korzysta z tych nauk.
Większej jeszcze doniosłości jest następująca różnica. U nas każdy uczeń musi uczyć się wszystkich przedmiotów "obowiązkowych". W Szwajcarji może ojciec, opiekun, uzyskać uwolnienie ucznia od tego obowiązku, czy to ze względu na zdrowie ucznia, czy też ze względu na inne stosunki indywidualne (Gesundheitsrücksichten, anderen indiwiduellen Gründen): Na to, zdaniem naszem bardzo trafne postanowienie zwracamy przedewszystkiem uwagę publiczności i władz szkolnych.
I co do tego, które przedmioty mają wchodzić w zakres nauki gimnazjalnej, a dalej, które przedmioty należy uważać za obowiązkowe, różnimy się od szkół zagranicznych, zwłaszcza szwajcarskich. U nas przedmiotami obowiązkowymi są: logika, psychotogja. W Szwajcarji, a zdaniem naszem słusznie, nie uczą w szkołach średnich wcale tych pjzedmiotów. U nas nauka historji krajowej, dopiero w nowszych czasach wprowadzona, nie jest obowiązkową. Natomiast uczą w Szwajcarji we wszystkich klasach wyższych (= naszym V—VIII) historji powszechnej "z szczególnem uwzględnieniem historji Szwajcarji". Do przedmiotów obowiązkowych należą w Szwajcarji: gimnastyka, ćwiczenia wojskowe (broni palnej i prochu dostarcza państwo); do przedmiotów nadobowiąkowych należą między innymi: język grecki, nauka religji, której zresztą wcale nie uczą w dwóch klasach (= naszym IV. i V.), a coby również naśladować wypadało, jej pojęć podstawowych ("Grundwahrheiten") uczą dopiero w III. klasie gimnazjum wyższego, to znaczy w klasie najwyższej (= naszej VIII).

»Kurjer Lwowski« 07.12.1891 Święty Mikołaj

zjawił się wczoraj o g. 8. wieczorem w salonach Koła literacko-artystycznego, w ktorych w towarzystwie matek i ojców zebrało się około 100 milusińskich w wieku od 3 do 8 lat. Wśród dźwięków muzyki "Harmonji" (którą nawiasem mówiąc, proteguje Koło literackie) wszedł św. Mikołaj (niestrudzony Wlad. Woleński) w otoczeniu aniołka i djabełka i wygłosił następujący wiersz Wład. Bełzy:
Święty Mikołaj z siwą brodą, co rok do dziatwy schodzi małej; dwa go aniołki z boku wiodą, jeden z nich czarny, drugi biały. — Ten, który gwiazdką złotą świeci, i licem cudnie rozjaśnionem, jest wszystkich dobrych, grzecznych dzieci, aniołem stróżem i patronem. — Najmilszy z wszystkich cherubinek, szczodrze je darzy podarkami, ma śliczne lalki dla dziewczynek, dla chłopców książki z obrazkami. — I mówi do nich anioł biały: (a święty glos co idzie z nieba), — trudno się bawić przez dzień cały, o książce też pomyśleć trzeba. — Ucz się więc dziatwo, błagam ciebie, oświecaj umysł nauk zorzą, wiedz, że osiołki nawet w niebie, za karę wodę w beczkach wożą! — Za to ten drugi, z lewej strony, co to ma rogi jak koziołek, na buzi taki zasmolony: to na złe dzieci jest aniołek. — Jeżeli dzieci nie umieją, ni się przeżegnać, ni paciorka, to dla każdego on koleją, dobywa długą rózgę z worka. — Lecz że ta nie mi brzydkiej dziatwy, bo ta została gdzieś za progiem, więc z nim postąpić sposób łatwy: a ruszaj sobie z panem Bogiem. — A ty złocisty mój aniele, spraw, niech się dziatwa dobrze bawi, daj zdrowia, szczęścia, dziatkom wiele, i niech im Pan Bóg błogosławi.
Po wygłoszeniu powyższego wiersza ulotnił się św. Mikołaj i rozpoczęło się losowanie fantów.
P. Darowski imieniem komitetu wręczał dziatwie cukry, ciasta i rormaite bawidełka.
Milusińscy zachwyceni pozostali do g. 9. w Kole — św. Mikołaj przypadł im bardzo do gustu. Aranżerami tańców i innych zabaw milusińskich, byli pp. Darowski i Marceli Harasimowicz. Wydziałowi Koła należy się uznanie za to, że nie zapomniał o maluczkich, którzy wynieśli miłe wspomnienie z Koła, gdzie ich ojczulkowie dość często przebywają, a w ostatnich czasach, dzięki zabiegom wydziału częściej, aniżeli dawniej, kiedy np. odczyty należały do niezwykłych niespodzianek.

»Kurjer Lwowski« 03.12.1891 Mniemana rocznica.

Mamy poszlaki zatrważającej i smutnej nieznajomości dziejów naszych. Od miesiąca przeszło dają się słyszeć glosy w kołach prywatnych, i to w sferach rozszczących sobie miano do wykształcenia, że na r. 1892 przypada żałoba narodowa, jako smutna pamiątka drugiego rozbioru Polski. Podobnie jak w r. 1872, ma być i w r. 1892 obchodzoną żałoba narodowa wszędzie, nie powinny więc odbywać się żadne zabawy taneczne, bale, zebrania itp., projekta, które niepokoją i bałamucą publiczność.
Niepokoją dlatego i bałamucą, bo mnóstwo pożytecznych instytucyj publicznych stoi dachodami z zabaw publicznych, mnóstwo warstatów i handlów zaopatrzyło się już w zapasy na karnawał i licząc na odbyt większy, zapewnia dostatniejszy zarobek mnogiej rzeszy pracowników i pracownic, dla których wśród ogromnej drożyzny artykułów żywności nie może być rzeczą obojętną czy mają sposobność zarobkowania, czy nie.
Owoż wszystkie te zaniepokojone kola społeczeństwa, niechaj przyjmą do wiadomości, że rocznica drugiego podziału Polski nie przypada na rok 1892, lecz dopiero 1893.
Niech zaglądną do pierwszej lepszej książki dziejów Polski, a przekonają się, że 14. lutego 1792 dopiero sejmiki prowincjonalne przyjęły konstytucję 3. maja. — 14. maja 1792 Branicki Ksawery i Potocki Szczęsny zawiązali konfederację targowicką i przywołali na pomoc Moskali, którym Kościuszko dał lekcję 17, lipca 1792 pod Dubienką. W pięć dni później Stanisław Ciołek Poniatowski, król, przystąpił do tej łotrowskiej konfederacji, która najazd moskiewski uważala za rękojmię przywrócenia "złotej wolności szlacheckiej" i Katarzynie hołd składała "za uratowanie Polski" przed jakobinizmem rewolucji francuskiej. Na podstawie tego hołdu Katarzyna i Fryderyk pruski zabrali kilka tysięcy mil kwadratowych Polski na początku 1893, a sejm grodzieński sankcjonował te zabory 23. lipca i 23. września 1803 r., wciągając je za inicjatywą marszałka niebliskiego do protokołów sejmowych. Rocznice więc tych ostatnich dat są dla nas dniami postu i pokuty, ale aż w r. 1893, nie zaś w roku przyszłym.
Na rok 1792 przypada tylko smutny fakt konfederacji targowickiej, a tę święcić chyba mogą tylko stańczycy. Baczność więc, żeby nieoględnen postępowaniem, zdradzającem ogromna ignorancją dziejów naszej ojczyzny nie wywołać śmiechu i politowania. Niestety ta nieznajomość dziejów objawia się nawet w klasach wykształconych. Na gwałt urządzano w tym roku niektóre zabawy, wieczorki z tańcami na dzień św. Klementyny i Katarzyny, a mnóstwo tych wieczorków zapowiedziano na koniec roku w grudniu, by "można się wytańczyć" przed nastaniem długiej przerwy, mającej zajść wrzekomo z powodu rocznicy drugiego rozbioru. Czyż w domach polskich nie ma już Lelewela, Anczyca, Siemieńskiego, gdzieby się młodzież mogła poinformować o dziejach ojczyzny? Okropne to znamię stanu nauki w naszych szkołach!

»Kurjer Lwowski« 01.12.1891 W sprawie wyższego wykształcenia kobiet.

Jak wiadomo, pierwszym warunkiem dostania się na uniwersytet jest złożenie w gimnazjach państwowych egzaminów, dla otrzymania świadectwa dojrzałości, maturitatis. Były już przykłady, iż młode uczennice w Galicji świadectwa takie nawet z odznaczeniem otrzymywały, nauka wszakże, jaką w tym celu musiały pobierać, była ściś'e prywatną i zazwyczaj bardzo kosztowną. O ułatwieniu jej nabywania przez założenie gimnazjum żeńskiego, na razie nie ma mowy, nietylko ze względów finansowych, lecz także z braku wiary, czy znajdzie się istotnie znaczniejsza liczba panien, których rodzice, czy opiekunowie, w kierunku wykształcenia dążyćby chcieli do zapewnienia im owych wyższych i niezależnych stanowisk, jakie w przyszłości dać powinno kobiecie ukończenie pełnego kursu gimnazjum i studjów uniwersyteckich. Dotąd były, co prawda, dowody usiłowań w tym dachu, podejmowanych najczęściej przez same uczennice, obdarzone wybitnemi zdolnościami — i narzekania rodziców, lub opiekunów na bajecznie wysokie koszta prywatnego kształcenia młodzieży żeńskiej w rozmiarach, odpowiadających kursom gimnazjów męskich.
Pierwszy krok trafny w tej kwcslji uczyniła w Krakowie właścicielka 8-klasowego zakładu naukowego żeńskiego p. Marja Serwatowska, która ogłasza, iż z dniem 2. stycznia 1892 r. otwiera kurs przygotowawczy dla panien, zamierzających zdawać egzamina w gimnazjach męskich wymagane i przysposabiać się do matury. Jestto praktyczne podjęcie myśli ułatwienia pomocy naukowej dla tych uczennic, które czy to same, czy z woli swoich rodziców zamierzają studja takie odbywać. Lekcje dawać będą profesorowie gimnazjalni. Koszta nauki zbiorowo udzielanej muszą być znacznie niższe, aniżeli dotychczasowe osobne, w prywatnych domach odbywające się tego rodzaju kształcenie jednostek. Kursa każdej klasy rozpoczną się, jeżeli się zgłosi kilka bodaj tylko uczennic. Każda z nich z końcem roku będzie mogła składać egzamin w gimnazjum, a rodzice w sposób będą informowani o postępach.

28.11.1891 "Ogłoszenie konstytucji 3. maja."

Obraz Jana Matejki.
Po upadku politycznym Rzeczypospolitej pozostała nam prócz stuletniej niewoli, prócz rozczarowań i wstydu, pamięć wielkich czynów i nadzieja, pozostał nam lud, praca i pokuta.
Wród ciernistej i ciemnej drogi, po jakiej stąpamy, błyskają nam jasne światła tych czynów, których koroną było ogłoszenie konstytucji. Fakt to był wielki i wspaniały, chwila trwająca wiecznie w pamięci naszej, a na kartach historji doniosłe zajmująca znaczenie, tem większe, że powstała w dniach państwowej niemocy i nierządu, w chwili, kiedy godziny życia politycznego były już policzone, kiedy niezadługo miano się ostatecznie podzielić szmatami ziemi naszej, jak szatą ukrzyżowanego Chrystusa!... Czyn zrównania wszystkich stanów stał się niejako żywym i wiecznie żyjącym protestem przeciw bezprawiu, jakie na nas popełniono prawem kaduka i posostal jasnym promieniem słońca, który powinien nam przyświecać na dalszej drodze naszego życia tulaczego.
Dzień 3. maja nie mógł bez wpływu pozostać na ówczesną poezję i literaturę i w niej też pozostawił nam źródło ciepła, które dzisiaj zagrzewać i podniecać jest w stanie. Nie dziw więc, że i stuletni obchód rocznicy tego wielkiego dnia rozbudził na nowo poezję w cześć dla siebie, rozbudził sztukę, której przed stu laty zaledwie ślady istniały, a która dzisiaj z przepychem i blaskiem stanęła na równi z literaturą do uświetnienia obchodzonej pamiątki. Ma prawo do bytu naród, który przez cały szereg lat niewoli stworzył u siebie sztuki plastyczne, ma prawo do życia i sztuka zrodzona w niewoli, a tak głośno niosąca w świat szeroki dowody istnienia narodowości i cywilizacyjnych jej postępów. Między nami z jednej, a prawem pięści z drugiej strony wre dalej zażarta walka o każdy dzień, przegradzający nas od powrócenia nam praw należnych, ale ową bronią teraz jest praca nad oświatą naszego ludu i nasza sztuka! A w historji tej sztuki na pierwszem miejscu zapiszą wieki imię: Jana Matejki.
Potężnym talentem swojej indywidualności przesunął on przed oczy nasze cały szereg obrazów z przeszłości, wskrzesił i plastycznie pokazał chwile upokorzeń i radości, podniósł cześć dla czynów minionych, wzmocnił miłość do przyszłości, a przedewszystkiem dowiódł możliwego rozwoju sztuki i obudził do niej zamiłowanie.
Matejko zajął od pierwszej chwili tak wybitne stanowisko, jako malarz polskiej przeszłości narodowej, jakiego po nim nie jest w stanic zająć żaden z artystów, chociażby nawet w przybliżeniu.
Potrafił on poruszyć nerwami całej masy narodu polskiego i wpłynąć na artystów pobratymczych, zwracając ich ze zwykłej drogi banalnych i szematycznych tematów do badania swojej przeszłości i czerpania w niej natchnień tworzenia. Ale każdy wielki talent, zwany dzisiaj powszechnie "genjuszem", jest w sobie zamknięty i pracuje li tylko podług własnej indywidualności. Naśladujący go, są zwykle miarnotami, nie mającymi żywotnej siły, to też prędzej czy później giną marnie i bezpowrotnie. Genjusz, wskazuje tylko drogę, po której inni iść mogą, ale sposobów do chodzenia każdy sam sabi szukać jest obowiązanym. Jego sposoby, są tylko dla niego i tylko jego indywidualna potęga niemi się posługiwać jest wstanie.
Jedną z wielu potęg Matejki działania na widzów i porywania tłumów, jest bezgraniczna prawie siła jego uczucia w odtwarzaniu wyraża stworzonej przez siebie postaci, a równocześnie przeczucie tendencji, jaka w danej chwili może oddziałać na społeczeństwo. To też prace Matejki można podzielić podług ich znaczenia na pewne epoki, które pozwalają nam doskonale rozumieć stan duszy artysty w chwili pewnych wypadków, działających na masy, wymagającej przez swoje nerwowe rozdrażnienie sztuki albo literatury tendencyjnej. Że Matejko potrafił każdą pracą swoją zadowolić to wymaganie, jest to tylko dowodem jego olbrzymiego uczucia i zrozumienia ducha narodowego.
Każdy obraz Matejki, jest odtworzeniem chwili, stanowiącej epokę w naszej historji. Połączenie Polski z Litwą, dało artyście temat do obraza "Unja Lubelska', zgniecenie na dłuższy czas potęgi Moskwy tworzy "Batorego pod Pskowem"; bezład i wybryki niczem nieokiełznanej szlachty, wyzyskującej złotą wolność, rabującej pracę kmiotka i rzucającej się w przepaść upadku dało nam "Kazanie Skargi!" Ile tu prawdy i wyrazu!... Kto raz widział Skargę, ten całe życie go pamiętać będzie, a typy z , "Unji Lubelskiej" pozostaną nie śmiertelne, bo Matejko włożył w nie całą swoją duszę, którą odczul i odgadnął ówczesne charaktery i sposób odbierania wrażeń.
Następują czasy wstrętne i podłe szalbierstwem i sprzedażą własnej ojczyzny! Możnowładztwo i buta magnaterji doprowadza ją do upadku. Za pieniądze, za wieczne używanie oddają na łup Moskwy własnych braci i ziemię krwią ich napooną! Oburzają się na jednego czlowieka uczciwego, co kochając te ziemię ped nogi im się rzuca, nawołując do opamiętania. Ta zbrodnia, na własnej matce-ziemi spełniona, natchnęła Matejkę do obrazu "Rejtan". Przypominam tylko, jaką burzę wywołało ukazanie się tego obrazu. Jakiemi środkami wpływano na artystę, aby obrazu publicznie nie pokazywał i nie kompromitował całej przeszłości narodowej! Sumienia się poruszyły na rzuconą im przed oczy z taką siłą i brutalną prawdą wstrętnego czynu.
To też jakby dla złagodzenia tego wrażeńia powrócił artysta do dalszych nam wieków i zrobił "Bitwę pod Grunwaldem".
Między temi pracami, które olbrzymim rozmiaremi swoim i potrzebnemi sludjami mogłyby już wypełnić życie artysty, widzimy wiele mniejszych, które nazwaćby można rodzajowemi, chociaż estetycy nasi tak samo je do historycznych zaliczają. Są między niemi prawdziwe arcydzieła, kto wie czy nierównie piękniejsze od owycli olbrzymów, wśród których gubi się widz i patrzy ciągle w objaśnienia. Taki "Zygmunt i Barbara", "Wit Stwosz", "Maćko Borkowicz", "Zawieszenie czwonu Zygmunta", "Kochanowski nad zwłokami Urszulki", "Stańczyk" i wiele innych, to prawdziwe perły w dziejach światowej historji sztuki.
I Matejko, ten "mistrz", jak go nazywamy, pie pozostał obojętnym na echo obchodu rocznicy 3 maja. Wrażliwa dusza jego, odbierająca uczuciem swojem każdy ton wibrujący w narodzie, musiała pochwycić nowy temat nadający się do tendencyjnego cyklu i bez względu na podszarpane zdrowie pracą ludzkie przechodzącą siły, pokazał nam nowy obraz p. t. "Ogloszenie konstytucji".
W obrazie tym pozwolił sobie Matejko na zmiany, jakie zwykle w obrazach czyni. Jako malarz tendencyjny, nagina on tak porządkowe czyny w historji jak i osoby działające do swoich przekonań, aby tem wyrażniej zaznaczyć nie sam fakt, ale całą epokę, o której tendencję mu chodzi. To też całą scenę ogłoszenia konstytucji przemósł z kościoła na ulicę, bo tu mógł łatwiej przedstawić zapał i potężnie dzialająca na tłumy radość. Tutaj również wprowadził ludzi, którzy albo przy uroczystości nie byli, albo nawet już leżeli w grobie. Pracuwali oni jednak nad powstaniem konstytucii, przygotowali jej ogłoszenie, a przez to samo stanowili epokę i mają prawo do znajdywania się na obrazie.
(Dokończenie nastąpi.)
[Kurjer Lwowski, 27.11.1891]
Cały tłum różnobarwnych postaci dygnitarzy i posłów posuwa się ku portalowi katedralnego kościoła. Na stopnie wstępują — zanadto może teatralnie — król z wyciągniętemi rękami i rozpromienioną twarzą, odziany czerwonym płaszczem z gronostajami. Przed nim burmistrz Warszawy Deckert z córką, rzucającą pod stopy królewskie kwiaty, a tuż pod baldachimem, czekającym na króla, stoi w otoczeniu dam... pani Grabowska. Za królem ciągnie się cały szereg postaci, jak: Branicki, Czetwertyński, Piatoli, Matuszewicz, Ignacy Potocki i doskonała w ruchu figura Kołłątaja, z oburzeniem patrzącego na rzucającego się na ziemię opozycjonistę Suchorzewskiego. Poza nim widać grupę marszałków Małachowskiego i Kazimiera Sapiehę, niesionych na rękach zwolenników konstytucji, a obok z podniesioną chorągwią narodową postępuje Kościuszko. Za tą grupą stoi Andrzej Zamoyski w stroju francuskim, który obok Staszyca prowadzi za rękę ubranego w kożuch wieśniaka.
Przed szpalerem gwardji narodowej siedzi na koniu Józef Poniatowski, a w lewo i prawo tłumy ściśniętego narodu. Tło obrazu stanowi architektura. Z prawej strony portal katedry, z lewej inna wielka budowla, a w środku perspektynicznie wyciągnięta ulica Św. Jana z widniejącym zamkiem królewskim. Architektura oświetlona błyskami zachodzącjgo słońca wspaniale się przedstawia, chociaż nie jest najlepiej wykreśloną. Na calym obrazie tłum i ścisk nie do opisania. Godzinami, dniami całemi patrzćby trzeba i postać po postaci poznawać i do całości dosuwać. Grup nie wiele, a te, co są, nie występują z tłoku innych osób.
Drugie plany i dalsze nawet, z tą samą siłą, co i pierwsze malowane — koloryt przepełniony jaskrawemi barwami o obrysowanych brunatnych konturach drżących — sprawia właściwy obrazom Matejki niespokój, a na widzu robi pewnego rodzaju nerwowe oczekiwanie. Nerwowość tę wywołuje także i sposób stawiania figur. U Matejki wogóle postacie stoją za mało pewnie i silnie. W obrazie "Konstytucji" widać to na niosących Małachowskiego, i prawie że na wszystkich figurach, widocznych z tylu.
Niepokój wywołują również ręce z rozbiegającemi się zawsze palcami i o wielkim wyrazie, co zresztą należy już do nieuniknionej maniery wielkiego artysty. Wyrazy twarzy u każdej ze znajdujących się na obrazie postaci, to same arcydzieła, pomimo, że nie wszystkie są podobne do tych, których mają przedstawiać. Aksamity, brokaty i złote wyszywania są przepyszne w wykonaniu i aż nadto szkodliwie działają w obrazie swoją prawdą i naturą. Koloryt, podłożony jak zwykle tonem fioletowym, działa nadzwyczaj efektownie, ale jaskrawo.
W ostatnich swoich obrazach poszedł i Matejko za prądem czasu i przekonał się o potrzebie rzeczywistej powietrza w obrazach, których sceny odgrywają się pod golem niebem. To też tak "Kościuszko po bitwie Racławickiej", jak i "Ogłoszenie Konstytucji" dominują ponad innemi większą prawdą powietrznej perspektywy i bytnością samego powietrza. Jest to wielkie ustępstwo ze strony genialnego artysty na korzyść nowych prądów w sztuce, które nie są przecież tak pogardy godne, z jaką je większośc naszych polskich krytyków traktuje. Każdy nowy kierunek zdobywa sobie zwolenników i opozycjonistów. Nie dowodzi to jednak wcale chęci "zagłady historycznego malarstwa", ani "reformatorskich zamachów, pragnących zupełnie zmienić jego istoty".*)
W sztuce, która dochodzi najwyższej swojej potęgi i utrzymuje się na wyżynie przez dluższy przeciąg czasu powstaje maniera. Wśród maniery znachodzi się człowiek, nie odpowiadający tej manierze czyli szematyzmowi ogólnych pojęć i zwraca się do czegoś innego — do natury zwykłej, brutalnej, którą z całą naiwnością naśladuje. Za nim idą inni, tworzy się zastęp zwolenników, wymiana zdań, walka, szkoła przeradza się i uzdrawia tę manierę, aby uczynić epokę i znowu dalej dochodzić do maniery. Tak było zawsze, jest i będzie tak samo, jak są i będą tacy, którzy, nie wierząc sami w to, co głoszą, wmawiają koniecznie, że "racjonalizm zakwestionował praw bytu kierunkowi historycznemu w sztuce", albo że fantazja Matejki "nie mogąc się utrzymać w polożeniu równoleglem do przedstawianych zdarzeń wzbiła się wyżej, porwana odśrodkową silą pociągu symbolistycznego".(sic!)**)
Matejko obrony nie potrzebuje, bo potęga jego indwidualności i odgadywania charakteru chwili, w jakiej dana scena się rozgrywała, jest tak wielką i tak przekonywającą, że działa na każdego od pierwszego spojrzenia na jego obraz. Chociaż więc wiemy, że kompozycją swoją odbiegi w "Ogłoszeniu Konstytucji" od opisów współczesnych, chociaż wprowadził do działania osoby nawet nieżyjące podówczas, to pomimo tego przekonywujemy się, że tak, a nie inaczej uroczystość ta przedstawiać się musiała.
Ten nastrój świąteczny, te ruchy współdziałających postaci, te wyrazy zmuszają nas do hołdu dla wielkiego artysty mimo widocznych braków po całym rozrzuconych obrazie. Dlatego też mylne jest zdanie o wszelkich symbolach i mistycyzmach przypisywanych Matejce. Czynią to zwjkle ci, którzy koniecznie chcą coś powiedzieć, a nie mając fachowej i krytycznej znajomości przedmiotu, ratują się frazesami, do których ich uprawniają jakoby "niebiańskie postacie" w jego dziełach.
Matejko jest na wskróś realistycznym, tak w grupowaniu i układzie poszczególnych osób, jak i w samem wykonaniu szczegółów. Każda jego kreacja wyraża aż nadto zrozumiale epokę czasu, w której żyła, a kompozycjami swojemi stara on się w jak najprawdziwszy sposób przedstawić to, co czuje, aby wywołać w widzu te same uczucia i pobudzić go do myślenia nad sceną i tematem. Takim miał być i jest ostatni jego obraz, a jeżeli chodzi komuś o symbolikę, to przyznam, że i tej w nim nie brakuje. Taka szlachta, podnosząca za dobre słowo w entuzjazmie "brata-magnata" — albo taki Suchorzewski, któremu karty do grania z kieszeni się wysypały, to rzeczywiście aż nadto symboliczne przypomnienie obecnej chwili, w której wysprzedajemy się Niemcom ze świętej naszej ziemi dla Monaco!...
*) Patrz Dziennik Polski z 22. listopada 1891 r. tamże.
**) Patrz Dziennik Polski z 22. listopada 1891 r. tamże.
Roman Lewandowski.
[Kurjer Lwowski, 28.11.1891]

»Kurjer Lwowski« 26.11.1891 Narodowcy i radykali ruscy.

I. W szeregu artykułów "Po zjeździe radykałów ruskich", przerwanym z powodu choroby autora, próbowaliśmy na tle społecznego rozwoju naszego kraju wyjaśnić genezę i strukturę stronnictw ruskich, by zrozumieć, jakie znaczenie może mieć zawiązek nowego, radykalnego stronnictwa. Ponieważ sprawa ta nie straciła dotychczas swego znaczenia, dlatego kontynujemy obecnie swe uwagi pod zmienionym tytułem. W artykulach powyższych podaliśmy krótką charakterystykę ewolucji w łonie tzw. stronnictwa świętojurskiego i rozłożenie się tego stronnictwa na frakcję klerykalną i moskałofilską; podaliśmy dalej niektóre szczegóły o pierwszym zawiązku kierunku narodowego na gruncie galicyjskim, i zaznaczyliśmy wreszcie, że z zawiązków tych pod wpływem silniejszego rozwoju literatury i publicystyki na Ukrainie wyłonił się w Galicji prąd ukrainofilski. Dziejom i charakterystyce tego arcyciekawego prądu warto poświęcić słów parę.
Wspomnieliśmy już, że kierunek ten powstał u nas głównie pod wpływem utworów Szewczenki, i to utworów drukowanych w Rosji i przecedzonych przez sito carskiej cenzury. Na mocy ogólnego prawidła psychicznego, że człowiek z zewnątrz przyjmuje najłatwiej i przetrawia to tylko, do czego jest predysponowany wychowaniem, stanowiskiem społecznem, stopniem wykształcenia itd., z utworów wielkiego pieśniarza ukraińskiego przyjęła i zrozumiała młodzież galicyjska tylko niektóre wyobrażenia, pojęcia i dekoracje, nie dotarłszy wcale do rdzenia jego poglądów społecznych i filozoficznych. A więc wysnuto z utworów Szewczeńki myśl o jakiejś Ukrainie samodzielnej, potężnej a nieszczęśliwej, o kozakach, reprezentujących ideał rycerstwa, odwagi i patrjotyzmu, o Polakach i Moskalach jako gnębicielach tej Ukrainy.
To był szkielet historyczny ich poglądów; szkielet filozoficzny da się streścić również w kilku słowach: los wrogi, czyli też Pan Bóg kieruje życiem zarówno człowieka jak i narodów; łzy są jedynym środkiem walki z losem i przekleństwo jest bronią słabszych przeciw przemocy itp. Zresztą młodzi ludzie nie próbowali nawet ustylizować sobie jasno jakiekolwiekbądź poglądy. Bujna fantazja, marzenia, tonące w świetnych krajobrazach Ukrainy, stepów i jarów, w szerokich, lecz nieuchwytnych wyobrażeniach o kozackiej woli i sławie, o świetnej przeszłości, o walkach za wiarę itp., zasłaniały przed nimi świat realny. A gdy młodziane porywy ciągnęły ich od słów do czynów, to czyny te były podobniuteńkie do ich pojęć. Wynaleziono tak zwane kozackie stroje, to jest właściwie niewidziawszy nigdy prawdziwych kozaków, skopjowano strój pańskich lokaji z dawna przebieranych za kozaków i mimowoli wzięto tę odznakę szlacheckiego "bałagulstwa" za "narodowy strój ruski". Z owych domniemanych kozaków skopjowano też zawadjackie miny, wyzywający, a częstokroć gburowaty ton, a zbyt często także, picie wódki. Moda "kozakierji", rozpocząwszy się we Lwowie, rozszerzyła się epidemicznie po całej Galicji. Pod nazwą "kozakowania" odżyło we Lwowie zamarłe już szlachecko-polskie bałagulstwo w osobach Klimkowicza, Zarewicza, Wł. Szaszkiewicza i kupki ich towarzyszy. To było ukrainofilstwo "bujne", "swobodne". Równocześnie w seminarjum duchownem tworzyło się centrum ukrainofilstwa więcej fantastycznego, melancholijnego i sentymentalnego. Głównym reprezentantem tego odcienia ukrainofilstwa był Daniel Taniaczkiewicz, później ksiądz unicki, człowiek niepośledniego talentu i w owym czasie (1865—1869) ogromny wpływ wywierający na młodzież ruską.
Pod jego wpływem zawiązywały się po miastach prowincjonalnych "gromady" młodzieży gimnazjalnej, zdaje się, że na wzór "gromad", które istniały na Ukrainie przed powstaniem 1863 r. i były po części przygotowaniem do niego. Zresztą "gromady" gimnazjalne ruskie, były to stowarzyszenia całkiem niewinne pod względem politycznym, tak samo jak i istniejąca we Lwowie gromada centralna. Nie były to nawet kółka dla kształcenia się wzajemnego: zbierano się tam, deklamowano wiersze Szewczenki, fantazowano o Ukrainie i wyrzekano w formie najogólniejszej na "wrogów" i "tyranów", przez których rozumiano wszystkich, od Lacha i Moskala do profesora, który wczoraj dał "dwójkę" rozmarzonemu deklamatorowi. Sprawienie sobie "stroju kozackiego" było celem marzeń niejednego z tych młodzieńców. Dawniejsze walki żaków szkolnych z żydami, zastąpiła "walka" z "kacapami", tj. z Rusinami starszej generacji, którzy trzymali się starszych świętojurskich poglądów, używali w piśmie cerkiewszczyzny i starej pisowni i odnosili się sceptycznie do ukrainofilskich marzeń. Walka była zacięta, tem zaciętsza, ileże obie strony wstępowały no niej z wielkim zasobem sprzecznych uczuć i fantazją, z nadzwyczaj małym zasobem wiedzy i krytyki. Po praźnikach i gościnach, a wreszcie i przy ogniskach rodzinnych rozpoczęły się zacięte dysputy między "ojcami" i dziećmi, dysputy, które nie doprowadzały do żadnych pozytywnych rezultatów, bo nie miały pod sobą żadnego pozytywnego gruntu, rodziły jedynie wzajemne rozgoryczenie i rozdrażnienie. A tymczasem obie strony miały jedne i te same wady, obie nie miały jasnej myśli przewodniej, bo nie widziały realnych stosunków, nie widziały ludzi i jego potrzeb, unosiły się w sferach jakiejś "wyższej" polityki, jakichś "ideałów" oderwanych od życia.
Bądź co bądź jednak, świętojurcy panowali w sferze polityki. Młodzież na razie nawet nie myślała o polityce praktycznej, oddana wyłącznie fantazjom poetyckim i interesom literacko-językowym. Jej się zdawało, że ma pośród siebie wielkiego poetę, był nim właśnie odkryty przez Kobylańskiego a zdobyty dla ukrainofilstwa przez Taniaczkiewicza, Osip Fedkowicz, podówczas jeszcze oficer austrjacki, który jednak wkrótce kwitował z czynnej służby. Był to talent niewątpliwy, lecz bez należytego wykształcenia, przytem charakter chwiejny, natura jakaś chorobliwa. Pod wpływem Taniaczkiewicza zaczął on wczytywać się w utwory literatury ukraińskiej — Kwitki, Klisza, Marka Wouczka i Szewczenki. Wiersze tego ostatniego wywarły nań wpływ potężny i fatalny. W pierwszych swych poezjach był Fedkowicz poetą oryginalnym, śpiewającym na nutę pieśni ludowej o przygodach życia realnego, żołnierskiego itp. Pod wpływem Szewczenki stracił on ten realny grunt pod nogami, zaczął produkować utwory fantastyczne, kapryśne, w których kopjował formę i frazesy Szewczenki, szczególnie z jego utworów najmniej dojrzałych. Młodzieży galicyjskiej właśnie te utwory najwięcej się podobały. Przepisywano je, posyłano od gromady do gromady, deklamowano i nawet wydawano kosztem gromadzkim, a Fedkowicza od razu postawiono na równi z Szewczenką. Co więcej, rzeczy istotnie pięknych i oryginalnych, jego powieści i szkiców z życia żołnierskiego i huculskiego, prawie nie dostrzelono i nie zachęcono autora do dalszego postępowania tą drogą; on tei ją wkrótce porzucił.
[Kurjer Lwowski, 14.11.1891]
II. Jeżeli już wspomnieliśmy o prasie ukrainofilskiej w Galicji, to wypada słów parę poświęcić jej dziejom.
W początku lat 60-tych, gdy całą prasę polityczną ruską w Galicji reprezentowało Słowo, umieszczane w niem były lakże korespondencje i prace literackie niektórych Ukraińców, pierwsze prace ukraińskie, pisane dla publiczności galicyjskiej. Z rokiem 1864 antagonizmy się zaostrzyły, Słowo przestało umieszczać te prace i za przykładem niektórych pism rosyjskich zaczęło w ukrainofilstwie upatrywać "intrygę polską". Wówczas to ukrainofile galicyjscy pomyśleli o własnych wydawnictwach. Inicjatywę dal tutaj Polak, figura bardzo zajmująca i z wielu względów sympatyczna — Paulin Swięcicki, czyli Stachurski, w literaturze ruskiej znany pod pseudonimami Pawło Swij i Łozowskij. Emigrowawszy z Ukrainy po powstaniu 1863 r., znalazł przytułek w Galicji i otrzymał posadę nauczyciela przy gimnazjum akademickiem. Pisarz niepośledniego talentu, dobry znawca języka ruskiego i jego literatury, człowiek postępowy, energiczny i żywy, był on może pierwszym Polakiem, który zwrócił uwagę Polaków galicyjskich na konieczność bliższego poznania Rusinów w ich życiu wewnętrznem, umysłowem, na konieczność odnoszenia się do nich jak do braci, na ważność dobrych stosunków z Rusinami dla całej przyszłości obu narodów. Propagandzie tej myśli poświęcone był czasopismo kwartalne Słowo. Równocześnie działał on leż miedzy Rusinami, rozniecając szczególnie pośród młodzieży milość dla Ukrainy, jej przeszłości i dla języka jej ludu. Za jego inicjatywą i przy jego pomocy zaczęło wychodzić czasopismo ruskie Weczernyci Święcicki umieścił w niem początek swej powieści, "Kołyś buło", która w dalszym ciągu z powodu tendencyj szlachecko-polskich nie podobała się redakcji i była powodem jego ustąpienia. Tamże drukował się też jego przekład szekspirowskiego "Hamleta", praca zresztą bez wartości literackiej, jrównocześnie zajmował się Święcicki bardzo żywo sprawą powstającego w owym czasie narodowego teatru ruskiego i przygotował dla niego kilka sztuk (przeróbkę moljerowskiego George Dandina itp.), napisanych prześlicznym językiem ruskim. Po kilku latach tej działalności, zniechęcony Święcicki usunął się z widowni literatury ruskiej i oddał się zupełnie piśmiennictwu polskiemu, w którem zdobył sobie zaszczytne stanowisko jako powieściopisarz i dramaturg.
Weczernyci wychodziły niespełna dwa lata, podając po ustąpieniu Święcickiego przeważnie przedruki utworów ukraińskich, a z rzeczy oryginalnych wspomniane już powiastki Fedjkowicza. Na ruch galicyjski zwrócił w tym czasie bliższą uwagę człowiek, który miał w nim odegrać wybitną, choć wcale nie fortunną rolę, człowiek o gromnych zdolności, wielkich zasług w rozwoju ukrainofilstwa w Rosji, rozległej wiedzy, lecz wcale nie pierwszorzędnego charakteru i pozbawiony zupełnie tej zdolności pedagogicznej, bez której niemożliwą rzeczą jest kierować jakimkolwiek ruchem masowym, a zwłaszcza tak niejasnym i niedojrzałym, jakim było ukrainofilstwo galicyjskie. Człowiekiem tym był Pantaleon Kulisz, przyjaciel i towarzysz niedoli Szewczenki i Kostomarowa, autor cennych "Zapisków o Rusi południowej", licznych ukraińskich powiesci i poematów, prac krytycznych i historycznych. Jakimże był jego wpływ na ukrainofilstwo galicyjskie?
[Kurjer Lwowski, 20.11.1891]
III. Na wstępie dzisiejszego artykułu muszę poprawić pomyłkę, jaka zaszła w poprzednim. Otóż nie "Weczernyci" nazywało się pismo, powstałe przy współudziale Święcickiego, lecz "Niwa". "Weczernyci" wychodziły dopiero po jej upadku, przetrwawszy niespełna półtora roku upadły również. Następnie redaktorowie tych pism rozprószyli się: Wł. Szaszkiewicz wydawał jakiś czas pismo literackie "Rusałkę", Ksenofont Klimkowicz pismo literacko-polityczne "Metę", Horbal dał się użyć nawet na redaktora półurzędowj "Rusi", która była organem Gołuchowskiego i chociaż redagowana nie źle, jednakowoż samem swem istnieniem ogromnie zdyskedytowała młode stronnictwo ukrainofilskie, dając świętojurcom do rąk pożądaną broń i podstawę do zarzutu, że ukrainofilstwo, to intryga polska. Jak bezpodstawnym był wówczas ten zarzut, dowodzi nietylko osobisty charakter samego Horbala, człowieka rzadkiej prawości i niezawisłych, postępowych poglądów, dowodzi także kierunek, jaki usiłował nadać ukrainofilstwu galicyjskiemu główny jego reprezentant na Ukrainie, Kulisz.
Zakończyłem artykuł poprzedni wzmianką o wpływie Kulisza. Wpływ ten wart szczegółowej charakterystyki, do której jednak niestety nie ma dotychczas zebranych odpowiednich materjałów. W owym czasie (1865—68 r.) Kulisz zajmował posadę rządową w Warszawie; wstąpienie na tę służbę niedawnego członka bractwa Cyryla i Metodego było faktem niezupełnie ładnym. Z Galicjanami wszedł Kulisz w stosunki pono za pośrednictwem prof. Hołowackiego; później widzimy go w korespondencji z Partyckim, braćmi Barwińskimi i szczególnie w bliskiej przyjaźni z Pulujem i M. Podolińskim. Otoż mówiąc o stosunku ukrainofilów do Polaków Kulisz w owym czasie z całą stanowczością ostrzegał swych młodych adeptów przed sojuszem ze szlachtą polską. W jednym ze swych listów do Barwińskiego pisał on np.: "A co do Polaków, to stójcie zawsze tak, jak powiedziałem w mej pieśni:
Poky Roś zowetsia Rośju,
Dnipro w morę lletsia,
Poty serce kozaćkeje
Za pańskym na zijdetsia".

By nie zarzucano ukrainofilom galicyjskim, i ż działają w interesie intrygi polskiej używając pisowni fonetycznej, przez niego ułożonej. Kulisz gotów był nawet radzić ukramofilom galicyjskim, by porzucili fonetykę i pisali starą etymologją.
Biorąc rzecz ogólnie, powiedzieć musimy, że Kulisz nie znał Galicji, nie znał stosunków ani ludzi, z którymi chciał brać się do pracy, a wskutek tego nie mógł też mieć jasnych poglądów na to, co i jak robić należy w Galicji dla wzrostu ruchu ukrainofilskiego. Jako natura nadzwyczaj nerwowa, impulsywna szarpał on swych młodych adeptów to w tę to w ową stronę, nie dając im właściwie żadnych pozytywnych wskazówek, zniechęcał się odkrywszy w nich jakiekolwiek cechy zwykłej "galicyjskiej cywilizacji", lecz i zniechęcał ich względem siebie.
Dwie zasługi przypisać wszakże należy Kuliszowi, choć obie z pewnemi zastrzeżeniami. On pierwszy zwrócił uwagę młodych ukrainofilów galicyjskich na potrzebę dokładnego studjowonia dziejów Ukrainy, wskazywał im źródla, akty, rękopisy, a w swych własnych pismach historycznych, w których obok poglądów bystrych i prawdziwych było dużo bałamuctwa w parze z zarozumiałością dyletanta, dawał nawet początkującym historykom materjał do krytycznego zastanawiania się i impuls do dokładniejszego badania rzeczy. Pomyłki mistrzów, jak wiadomo, są więcej pouczające dla uczniów, niż zdobyte przez nich pewniki.
Drugą zasługą Kulisza było zwrócenie uwagi Galicjan na potrzebę literatury dla ludu. Co prawda, sam Kulisz popularnym pisarzem nigdy nie był, a jego przekłady z pisma świętego, przeznaczone oczywiście dla prostego ludu, są wzorem ciężkiego, wyszukanego i nienaturalnego języka, wzorem, jak takich rzeczy robić nie należy. Bądź co bądź jednak w pismach swych Kulisz zawsze zwracał uwagę na lud prosty, jego pieśni i opowiadania, jego życie i nędzę, i na potrzebę radzenia tej nędzy, oświecania tego ludu. Wyraźnego programu tego radzenia i nawet tego oświecania Kulisz nie dawał, kładł tylko nacisk na konieczność oświecania w duchu narodowym, ukraińskim. W Galicji jednak pod naciskiem stosunków realnych myśli te musiały raźnie kiełkować i zrodziły w rezultacie założenie tow. "Proświty" w 1867 roku. Fakt ten, doniosły w dziejach rozwoju Rusinów galicyjskich, był zarazem zakończeniem doby ukrainofilstwa galicyjskiego.
[Kurjer Lwowski, 24.11.1891]
IV. Zdanie, że z zawiązaniem "Proświty" zakończyło się właściwie ukrainofilstwo galicyjskie, wydawać się może paradoksalnem, nie mniej przeto jest prawdziwem. Powiedzieliśmy już dawniej, że ukrainofilstwo galicyjskie było tak samo romantycznem, opartem na marzeniach i fantazji, tak samo dalekiem od realnego ludu galicyjskiego, jak i wsteczne i arystokratyczne Świętojurstwo. Kochało ono Ukrainę, o której mgliste miało wyobrażenia, kochało i podziwiało język Szewcenki i Kulisza, ale języka swego własnego ludu albo nie mało dobrze, albo uważało go za zepsuty; podziwiało dumy i pieśni ukraińskie, ale nie zwracało uwagi na te pieśni, które śpiewał lud galicyjski.
Że taki kierunek nie mógł być czemś trwałem, to się rozumie samo przez się. Stosunki życia realnego zbyt dotkliwie kontrastowały z wymarzonym rajern ukraińskim, by go nie przeobrazić. Natury, które pośród najsprzeczniejszych okołioznośi i mogłyby zachować dawny, niejasny ideał i iść z nim przez życie jak z kamieniem w pęcherzu, należą wszędzie do wyjątków, a zwłaszcza w Galicji. Przeciwnie, zbyt częste tułaj były natury wprost przeciwne, które potrafiły w ciągu jednego dnia zmienisć do gruntu swój ideał, dziś deptać to, co ubóstwiały wczoraj. I tak najbardziej utalentowany i gorący na pozór publicysta ukrainofilski, redaktor "Weczernyć" i "Mety", Ksenofontu Klimkowicz, po upadku tego czasopisma bez skrupuł przeszedł do obozu wprost przeciwnego, stanąl w szeregach nie już konserwatywnego i indolentnego świętojurstwa, lecz w kadrach nowopowstającego, wojowniczego moskalofilstwa, z gruntu wrogiego idei samodzielności Rusi i narodowego jej rozwoju w Galicji. Wyjechał on do Wiednia, by tam razem z Liwczakiem wydawać moskalofilskie pismo "Sławianskaja Zarja", które wprawdzie nie długo żyto, lecz zabiło w Klimkowiczu poczucie własnej godności i na zawsze wycisnęło na nim piętno odstępcy od swych zasad. Skończył on jako redaktor i korektor cerkiewno-ultramontańskiego czasopisma "Ruskij Sion", wydawanego za poprzedniego metropolity Józefa Sembratowicza.
Klimkowicz nie był zjawiskiem odosobnionem. Był on najjaskrawszym objawem owego przesilenia w poglądach ukrainofilów galicyjskich, jakie się odbywało w burzliwych latach 1867—68. Ślady takiego przesilenia widzimy np. w działalności Em. Partyckiego, który w swej książce "Przewodnie myśli w utworach T. Szewczenki" wypowiadał poglądy bardzo śmiałe i z zapałem podnosił radykalne poglądy Siewczenki na "cerkiew-trumnę" i na to, że dopiero po rozwaleniu się cerkwi-trumny z pod jej gruzów powstanie Ukraina, a później w "Proświcie" zarówno jak i w publicystyce stał się rzecznikiem kierunku umiarkowanego, a nawet konserwatywnego pod względem politycznym, a więcej galicyjskiego niż ukraińskiego pod względem literackim i językowym. Podobna ewolucja odbyła się także w umyśle Włodzimierza Barwińskiego, Daniły Taniaczkiewicza i innych ukrainofiłów, którzy początkowo byli gorącymi zwolennikami Kulisza i wielbicielami Szewczenki, lecz zwolna z radykalnych i rewolucyjnych wierszy tego ostatniego ucinali coraz więcej w miarę, jak ich własne interesy ciągnęły jednego z nich w kierunku politycznego oportunizmu na gruncie galicyjskim, a drugiego w kierunku organizacji unickiego duchowiaństwa w Galicji w falangę jednolitą, przejętą duchem narodowym, zdolną do stawiania oporu ultramontanizmowi, lecz przy tem już z natury swej klerykalną, identyfikującą interesy cerkwi z interesami narodu. Rzecz jasna, że ani jedna, ani druga droga nie była identyczną z programem Szeeczenki, chocież obie podrywaly swe wstydliwości strzępami z jego poematów.
Rzecz naturalna, że kierunek ten, już nie ukrainofilski, lecz galicyjski, narodowy, podyktowany stosunkami krajowymi a jeszcze bardziej właściwymi a nie chwilowo pożyczonymi z Szewczenki poglądami jednostek i kółek Rusinów galicyjskich — musiał wziąć przewagę w "Proswicie", towarzystwie czysto galicyjskim, przeznaczonem dla ludu miejscowego i zmuszonem żyć i pracować wśród stosunków miejscowych.
Dysharmonja między ukrainofilską frazeologją a tymi stosunkami od razu wystąpiła na jaw w sposób rażący. W Mecie można było mówić o tyranji Polaków i Moskali na Ukrainie — w wydawnictwach popularnych "Proświty" co najmniej o pierwszych nie można było wspominać. W czasopismach i broszurach teoretycznych można było pisać o "cerkwi-trumnie" — w wydawnictwach "Proświty" cerkiew tę z początku tacite, a z czasam całkiem wyraźnie uznano jedną z najgłówniejszych świętości Ukrainy. W czasopismach można bylo fantazować o Ukrainie, o kozakach i kozackiej "woli" — dla ludu trzeba bylo pisać o rzeczach praktyczniejszych, bliższych jego życiowych interesów. A że kolo interesów tych naibliżej stało duchowieństwo, więc nie dziw, że w wydawnictwach "Proświty" odbiły się od razu zasadnicze poglądy na lud i życie ludowe — nie radykalnego i liberalnego ukrainofilstwa, lecz konserwatywnego, mało uczonego, a w rzeczach ekonomji społecznej wprost naiwnego duchowieństwa ruskiego. "Mód się i pracuj", "oszczędność i wstrzemięźliwość", "wiara i lojalność" — to były główne zasady, główne rady praktyczne, jakie umieli podać ludowi ruskiemu ci sami, którzy między sobą dysputowali o "cerkwi-trumnie" i z zapalem deklamowali "Testament" Szewczenki:
Pogrzebcie mię i powstańcie,
Zerwijcie kajdany,
I posoką złych jei wrogów
Okropcie swobodę!

[Kurjer Lwowski, 26.11.1891]

»Kurjer Lwowski« 25.11.1891 P. Wilołd Korjtowski,

wiceprezydent krajowej dyrekcji skarbu, rozesłał w łych dniach okólnik po wszystkich biurach, w którym przestrzegł przed tem, ażeby urzędnicy nie posyłali do niego żadnych ciotek, ani wujów, ani posłów, ani też innych dygnitarzy z próśbą o protekcję. P. Korytowski zaznaszył, że takie nachodzenie i maltretowanie go nic nie pomoże petentom i przeciwnie zaszkodzić im nawet może. Pochwalamy ten krok p. Korytowskiego, który widocznie na serjo zabiera się do reform pożądanych, a skoro niejedno złe dzieje się tam jaszcze, to położyć je chyba należy na karb dawnego szablonu. Trudno uwierzyć, a przecież faktem jest, że biedacy w tym urzędzie, zanim otrzymają adjutum 400 złr. po zdaniu nawet egzaminu, pełnia funkcje nieplatnych praktykantów po 2 i 3 lata. Czy to w porządku, że państwo wymaga od kogoś usług bezpłatnych? A wiedzieć należy, że praktykanci ci pracują tak samo, jak urzędnicy. Jest to wyzysk, ludzie ci umierają formalnie z głodu, czekając jak zbawienia na adjutum. Nądzarzy tych bezpłatnych, umierających z głodu, szefowie od kilku miesięcy pocieszali tem, że wyszlą ich na komisje do Zabłotowa, Jagielnicy i Monasterzysk, po odbiór tytoniu. Nie jestto wcale miła wycieczka. Od rana do nocy trzeba stać przy odbieraniu tytoniu podczas mrozu i za to dostaje się miesięcznie kilkadziesiąt guldenów, w Zablotowie i Jagielnicy trwa to 2 miesiące, a w Monasterzyskach zaledwie 4 tygodnie.
Dla biedaków wycieczka ta oznaczać miała zdobycie monety, której zresztą nigdy nie widzą, a to, co przepisując nocami zarabiali, nie wystarcza w obecnych czasach nawet na suchy kawałek chleba:
Wyrządzono im niespodziankę. Nagle dowiadują się, że na 26 wyjeżdżających na te komisje, znajduje się zaledwie trzech z kategorji najbiedniejszych, a reszta składa się z samych takich, którzy pobierają adjutum albo też są już urzędnikami. Kilku na wiadomość o tem, gdy wszystkie ich nadzieje i rojenia rozwiały się w jednej chwili, rozpłakało się w biurze rzewnemi łzami. Trzej nieszczęśliwcy wyjeżdżają do Monasterzysk, gdzie komisja urzędować będzie tylko miesiąc. Jeden z pominiętych wziął na odwagę i udał się z zażaleniem do p. Korytowskiego, który wysłuchał go i uznając słuszność skargi, wypłacić mu kazał zapomogę a oprócz tego wysłał go na komisję. Krok ten wywołał u biedaków otuchę i spodziewają się, że p. Korytowski wglądnie w całą tę maszynerję i naprawi to, co ozna za złe i niesprawiedliwe. Podług nas niesprawiedliwem jest przedewszystkiem żądanie bezpłatnej pracy od biedaków, którym — gdy po kilkoletniem przymieraniu głodem otrzymają rocznie aż 400 złr., każą natychmiast sprawiać uniform za sto kilkadziesiąt gld. P. Korytowski, gdyby chciał zbadać te wszystkie szczegóły, niezawodnie postarałby się o usunięcie niesprawiedliwości, a gdyby to zrobił, zasłużyłby sobie na uznanie społeczeństwa i wdzięczność biedaków.

ситуація

»Дѣло« 19.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 19 сїчня. Віденьскій клюб національний, порозумівшись з молодо-Чехами, порішив скликати славяньскій конґрес до Відня. — Говорять, що правительство напирає доконче на удержавненє північної зелїзницї.
Будапешт 19 сїчня. В Киш-Патак прийшло до бійки між студентами а лібералами і одного студента убито. — В Кошичах стріляно з револьверів а бійки прибрали характер антісемітскій.
Берлин 19 сїчня. В Фульдї мають отворити католицкій університет. — Консерватисти вибрали ґр. Лімбурґ-Стірум своїм предсїдателем.
Софія 19 січня. Стамбулів вибирав ся до Парижа з відручним письмом кн. Фердинанда до Карнота, щоби вияснити непорозумінє в справі Шадурна.
Рим 19 сїчня. Парлямент перейшов до спеціяльної дебати над торговельними трактатами.
Париж 19 сїчня. Рібо, відповідаючи на интерпеляцію, заявив, що маринарка француска готова вийти на сушу в Марокко, єсли би непокої грозили Европейцям.

»Дѣло« 16.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 16 сїчня. Зачали ся переговори торговельні з відпоручниками Сербії.
Берлин 16 сїчня. В соймі прускім внїс міністер просвіти проєкт закона о народнім шкільництві, котрий єсть зредаґований в дусї конфесійнім. Мабуть сей проєкт не перейде.
Париж 16 сїчня. Правительство швайцарске відповіло відмовно на ноту француску, в котрій домагано ся для Франції таких самих уступок цлових, які Швейцарія признала Нїмеччинї і Австрії.
Софія 16 сїчня. Вісти, мов би викрито заговор войсковий на князя, суть неправдиві, але помимо того заряджено в палатї і касарнях всякі міри осторожности.

»Дѣло« 15.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 15 сїчня. Порішено, щоби рада державна не переривала своїх праць аж до марта, бо конче треба порішити предложеня о комунікаційних инвестиціях для Відня.
Берлин 15 сїчня. Капріві відчитав при отвореню пруского сойму престольну бесїду, в котрій не було нїяких політичних натяків.
Стамбул 15 сїчня. Порта заявила, що Болгарія мала право видалити Шадурна, але було би лїпше, єсли би була повідомила письменно про се француского репрезентанта. Порта буде посередничити між Болгарією а Францією.
Лондон 15 сїчня. Вчера помер найстаршій син Уельского князя, князь Клєренс на запаленє легких по инфлюєнци.
(Найстаршій син Уельского князя, наслїдника анґлійского престола, князь Альберт Віктор, князь Клєренс, числив тепер 28 лїт і був заручений з княгинею Тек. Коло замку Сандрінґан, де князь скінчив житє, в часї єго недуги стояли великі маси народу. Королева казала телєґрафічно пересилати собі ненастанно донесеня о розвитку недуги внука, а отець перебував коло сина. Уельскій князь крім покійного сина має ще одного молодшого сина, Юрія).

»Дѣло« 14.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 14 сїчня. Між Австрією а Америкою розпочали ся переговори в справі торговельного трактату. — Долїшно-австрійскій сойм приняв проєкт о комунікаційних будовах великого Відня. Wien. Ztg. оголошує санкціонований закон о лїкapcкиx палатах.
Прага 14 сїчня. В Румбурґу вибрано послом до ради державної ліберала Перцельта. В пражскім процесї соціялістичнім о обиду цїсаря засуджено соціяліста Герґета на 15 місяцїв, чотирох обжалованих засуджено на кару від 6 тижднїв до 8 місяцїв а дві женщини увільнено.
Берлин 14 сїчня. Voss. Ztg. підносить міжнародне значінє именованя Стаблєвского архіепископом в Познани, бо Стаблєвскій на торуньскім вічи заявив себе ворогом Россії.
Брукселя 14 сїчня. Corr. Russe доносить, що цар прказав увільнити всїх в Варшаві арештованих Поляків. Дальше сей дневник каже, що з Петербурга має уступити нїмецкій амбасадор ґен. Швайніц.

»Дѣло« 12.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 12 сїчня. Говорять, що на наpaдї міністеріяльній минувшої недїлї ухвалено скликати сойми дня 5 лютого на чотиро-тиждневу сесію. В мартї скликано би раду державну для ухвали инвестіцій комунікаційних.
Петербург 12 сїчня. Journ. de St. Ptbrg. доносить, що ґен. Гурка відкличуть з посади ґен.-ґубернатора у Варшаві. — В ґубернії саратовскій і пензенскій зачались погроми жидів, серед котрих убито кілька осіб. Причина погромів в нуждї голодовій.
Лондон 12 сїчня. Times доносить, що в Арабії настала нова ворохобня під проводом Ахмед-Аддіна, давнїйшого володаря в Єменї. Против ворохобників вислано турецке войско.

»Дѣло« 11.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 11 сїчня. На скликанє соймів краєвих по Великодни настають посли віденьскі, бо хотїли би мати полагоджені инвестиції комунікаційні для Відня — і правительство центральне годить ся на се. — Бар. Чедік жертвував 2000 зр. на основанє фонду для служби зелїзничої потерпівшої при катастрофах.
Берлин 11 сїчня. Nordd. Ztg. перечить, мов би Нїмеччина мала вести переговори торговельні з Россією.
Білград 11 сїчня. Сербскі делєґати виїхали до Відня, щоби зачати переговори торговельні.
Петербург 11 сїчня. Заказ вивозу пшеницї розширено на Фінландію.

»Дѣло« 09.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 9 сїчня. В клюбі сполученої лївицї явив ся ґр. Кінсбурґ і виголосив довшу промову о політичній ситуації. Зміст сеї промови такій самий що і промови д-ра Плєнера.
Берлин 9 сїчня. Говорить, що нова ситуація в Єгиптї дасть причину до акції дипльоматичної, в котрій Анґлія переможе Францію, позаяк Россія за-для своїх внутрішних клопотів не буде могла рішучо підперти Францію.
Париж 9 сїчня. Аґ. Гаваса доносить, що султан признасть кн. Аббаса наслїдником кадива, єсли Ріяз-паша перейме назад в свої руки управу і стане на чолї кабінету.
Каіро 9 сїчня. Похорони кедива були величаві. За домовиною ишли всї дипльоматичні заступники держави; порядок удержувало войско єгипетско-анґлійске. Також було 100 повозів з жінками гаремовими.
Лондон 9 сїчня. Урядово оголошено именованя амбасадорів: Дуфферіна в Парижи, Морієра в Римі a Вівіана в Петербурзї.

»Дѣло« 05.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Будапешт 5 сїчня. Приїхав тут румуньскій король з наслїдником престола. Цїсар привитав их на двірци. — Вчера відбув парлямент послїдне засїданє а нинї на королївскім замку буде розвязаний троновою бесїдою.
Париж 5 сїчня. Писатель Ґи-Мопасан стріляв до себе з револьвера, але позаяк в патронах не було куль, то другій раз хотїв зробити собі смерть через підрізанє горла. Рана не єсть небезпечна. Божевільного відставлено до шпиталя.
Берлин 5 сїчня. Бюро Вольфа розіслало звістку, що мимо запереченя з кількох сторін, Times стоїть ще при своїм первістнім донесеню, мов би Россія і Hїмеччина вели з собою переговори в справі приступленя Россії до торговельних трактатів. — Після информації, які прийшли з Петербурга, арештовано в Петербурзї 60 а в Москві 62 осіб політично підозрілих.
Софія 5 сїчня. Болгарске правительство оголосило меморіял, в котрім доказує, що єму вільно видаляти чужинцїв, бо сама Россія на се згодила ся, коли жадала, щоби видалити нігілістів з Болгарії.

»Дѣло« 04.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 4 сїчня. Цїсар відїхав до Будапешту і задержить ся там до 7 сїчня.
Прага 4 сїчня. Завязало ся ческе товариство літературне, маюче цїль ширити науку россійскої мови і літератури. Товариство має ширитись в Чехії і Мораві.
Букарешт 4 сїчня. Король разом з наслїдником престола виїхали через Угорщину до Монци, щоби відвідати королеву Єлисавету. Мабуть король Кароль буде бачитись з цїсарем австрійским в Будапештї.
Конґрес соціялістичних студентів в Бруксели відбував свої наради дня 20, 21 і 22 грудня. Участників було около 60 з більшої половини европейских університетів. Пpедcтaвитeлїв польских студентів соціялістів було чотири. Koнґpec ухвалив допустити до нарад і анархістів. За три днї ухвалено богато далекосяглих резолюцій; постановлено змагати до "здемаскованя університетів", до увільненя их з під всяких впливів державних і реліґійних, до допущеня робітників на університетскі виклади і т. д. На тайнім засїданю раджено над заложенєм межинародного союза студентів.
Чорні коти. В Сполучених Державах Америки завязалось акційне товариство в цїли годівлї чорних котів. Товариство купує остров, де ті звірята, вивожені з Голяндії, будуть годуватись і розмножуватись, а потім продаватись на футра. Акціонарі сподївають ся великих доходів.

»Дѣло« 02.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 2 сїчня. Сойми будуть скликані з початком лютого a сесія соймова продовжить ся до половини марта.
Будапешт 2 сїчня. Президент міністрів Сапарій принимаючи на Новий рік, заявив, що при нових виборах вийдуть побідно ліберали а в новім парляментї буде обмежена свобода слова.
Париж 2 сїчня. Карно заявив у відповідь на благожеланя папского нунція, що в р. 1892 буде вестись мирна полiтика і звернесь увага на потреби економічні та суспільні квестії.
Лондон 2 сїчня. Доносять з Хин, що на півночи появились знов ватаги розбишацкі. — В уельскім княжестві зачав ся великій страйк гірників.
Рим 2 сїчня. На новорічній авдієнції вихваляв Рудіні договори торговельні.
Стамбул 2 сїчня. На упокійнім богослуженю за Уайта явилось цїле тїло дипльоматичне крім амбасадорів россійского і француского.

»Дѣло« 01.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 1 сїчня. На вчерашній радї міністерскій залагоджено наконець справу димісії бар. Чедика і номінацію д-pa Білиньского. Також обговорювано там справу именованя д-ра Мадейского секційним шефом в міністерстві судівництва. Ся номінація має небавом наступити. — Wien. Tagblatt довідує ся, що кромі д-ра Смольки будуть покликані до палату панів ще: д-р Бобжиньскій, Ґорайскій і Володислав Федорович.
Будапешт 1 сїчня. З причини розширеня ся инфлюенци міністер-президент не буде приймати на Новий рік, як звичайно. Велика частина ліберяльних послів недужа.
Стамбул 1 сїчня. Порта завізвала Чорногору, щоби она вислала делєґатів до судової розправи, котра відбуде ся против виновників розбишацких нападів на граници Чорногори.
Дублин 1 сїчня. Вчера хотїли висадити в воздух будинок адміністраційної ради в Ирляндії. З людей нїхто не зранений.
Дрезно 1 сїчня. Наслїдник престола небезпечно занедужав на кишки. До него прикликано з Відня д-ра Більрота.
Тегеран 1 сїчня. Шах за-для занепокоєня серед населеня цофнув назад монополь тютюну, віддяний Анґлійцям.

»Дѣло« 31.12.1891 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Турка 31 грудня. Посол Телишевскій, признавшись до авторства брошури, станув сильно на основі національній, даючи енерґічну відправу москвофілам і радикалам. Віче мало характер народовецкій.
Відень 31 грудня. На нинїшній радї міністеріяльній порішить ся справа именованя Билиньского. Pівнo-ж і один з членів клюбу Гогенварта одержить знатне становище державне.
Будапешт 31 грудня. Угорскі торговельники худоби порушили не висилати волів до Відня на продажу.
Берлин 31 грудня. Між цїсарем і князем реґентом баварским зайшли якісь непорозуміня за-для войскових справ.
Петербург 31 грудня. Городска "дума" ухвалила виставити в сали ратушевій бюст Карнота.
Лондон 31 грудня. Амбасадаром в Петербурзї именований посол з Брукселї Вівієн, а амбасадор Морієр з Петербурга перенесений до Риму.

»Дѣло« 29.12.1891 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 29 грудня. Wien. Ztg. оповіщує закон фінансовий на 1892 р., именно видатки на 583,947.553 зр. а доходи на 585,954.126 зр.
Будапешт 29 грудня. Нові вибори будуть відбувати ся від 28 сїчня до 6 лютого а парлямент збере ся 28 лютого.
Париж 29 грудня. Мільвоа внїс интерпеляцію в справі Шадурна і накинув ся на Болгарію. Рібо відповів уміренно і заявив, що позаяк Болгарія не єсть державою независимою, то Франція удалась в тій справі до Туреччини та буде обставати за сатисфакцією. Радикал Ґр. Донвіль станув в оборонї Болгарії та при сварцї з Мільвоа закликав, що би певно непритомний, а в наслїдок того відбудесь між ними поєдинок.
Стамбул 29 грудня. Анґлійскій амбасадор Уайт помер.
Петербург 29 грудня. Правительство россійске відмовило підпирати Францію в справі Шадурна. — Вишнеградскій заходить ся коло нової позички в Парижи.

»Дѣло« 28.12.1891 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 28 грудня. Сими днями мають бути oпoвѣщeні відзначеня осіб, котрй брали участь в конференціях. Між відзначеними мають бути міністри і ґр. Кальнокій.
Петербург 28 грудня. Правительство россійске хоче запротестувати в окремій нотї против фортифікації болгарских фортів.
Париж 28 грудня. Менелік, король абесиньскій прислав для Карнота в дарунку свій портрет і два молоді льви.
Атини 28 грудня. В парляментї интерпельовано що-до шкіл болгарских в Румелії а міністер відповів, що елемент грецкій буде увзгляднений.

»Дѣло« 26.12.1891 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 26 грудня. Говорять, що єсли би д-р Смолька мав уступити з гідности президента палати послів а на єго місце вибрано би бар. Хлюмецкого, то тогдї віце-президентом став би один з польских послів.
Петербург 26 грудня. Викрито заговор нігілістичний. В одній робітни слюсарскій в Петербурзї увязнено много робітників, а при ревізії найдено точні пляни "зимного дворця" і палати Анічкова та численну кореспонденцію. — В петербургских кругах говорять, що дїяльність вел. кн. Серґія яко ґенерал-ґубернатора Москви вже закінчилась, бо знатні кляси московского населеня жалувались на неприступність вел. князя. Цaр мав порішити, що вел. князь Серґій виїде на неозначений час за границю.
Берлин 26 грудня. Урядовий Reichsаnzeiger оповістив відзначенє канцлєра Кaпрівіого титулом ґрафским.