Визначний літератор зі Львова

27 листопада відзначаємо 150-річчя видатної письменниці Ольги Кобилянської (1863–1942). "Я рождена на Буковині в малім містечку Гура-Гуморі року 1863, 27 падолиста в глибині гір карпатських, яко донька небагатих родичів", – згадувала письменниця. Хоча життя Кобилянської минуло на Буковині, великий вплив на неї мала сусідня Галичина.

Шлях Ольги Кобилянської до української літератури був складним. Вона належить до тих молодих письменників рубежу 19-20 століть, що самі створили себе “завдяки наполегливій і послідовній самоосвіті, копіткій праці” (не раз у гнітючих особистих, побутових обставинах). Вихована здебільшого на західноєвропейській літературі, мешкала в буковинських містечках, у яких жили “відломки аж кількох народів: русинів, волохів, німців, поляків, євреїв, мадьярів, липован, багато чехів, циган” (Ф.Погребенник). Свої ранні твори молода письменниця писала німецькою мовою. У такому середовищі вона могла цілковито, як писав Осип Маковей, “стати німецькою писателькою”, а не українською.

Хоча заради справедливості варто відзначити, що в їхньому домі, крім польської та німецької, зазвичай звучала українська мова. Як писала пізніше в своїх спогадах письменниця: “...якби не любов батька до рідного слова, до свого народу, своєї пісні, знання рідної мови, що все-таки панувало в хаті, крім польської, а далі і німецької, було би з часом, може, й зайняло останнє місце”. Українське слово їй передалося генетично від батька Юліана Яковича Кобилянського, виходця з Галичини. Він був сином-одинаком греко-католицького пароха з української гербової шляхти, 14-річним прибув на Буковину з Бучача. За дружину взяв собі зовсім молоденьку, ледве 18-річну, Марію Вернер. Марія була напівполькою-напівнімкенею римо-католицького віросповідання, проте вона так любила свого чоловіка, що перейшла на грецький обряд. На той час у Гурі-Гуморі (Південна Буковина), де народилася Ольга Кобилянська і де батько мав службу, не було греко-католицької церкви. А в метриці вказано, що Ольга греко-католицького віросповідання. Як пояснюють документи, невеликій громаді греко-католиків у римо-католицькому костелі на той час відведено було частину храму для служби Божої.

Коли Ользі виповнилося п’ять років, батька по службі перевели до Сучави, де парохом (настоятелем греко-католицької церкви Святого Воскресіння) до 1885 року був відомий український письменник і громадський діяч Микола Устиянович. Родини Кобилянських і Устияновичів дуже запрязнилися. Як писала Ольга, “це був перший правдивий руський дім... де усі жили одним духом”.

Після Сучави родина мешкала в Кимполунзі. Тут вона закінчила початкову школу, тут займалася самоосвітою, формувалася як особистість. Саме тут вона познайомилась із найпопулярнішою тоді серед жінок Галичини громадською діячкою і письменницею Наталею Кобринською. Тут вона на все життя здружилася з першою серед українців Австро-Угорської імперії жінкою-лікарем Софією Окуневською. “Від неї пішло мені те світло, за яким я так тужила, невиразно мріла. Вона заговорила до мене українською мовою, переконуючи мене, що мені треба писати не по-німецьки, а для свого народу – по-українськи, навчила фонетикою писати, надавала українських книжок...”

А в будинку поважного і високоосвіченого старости Кохановського познайомилася і на все подальше життя заприязнилася з майбутньою маляркою панною Августою Кохановською. З автобіографії Ольги Кобилянської “Про себе саму” (1928) дізнаємося, що в їхньому домі вона “чимало навчилася, набралась гарних і добрих книжок, чула гарну музику, пізнавала гарних людей і стрічалася з прихильністю до українців, бо ж і сам батько Августи, староста, був помічний моєму батькові у будуванні уніатської церкви для тамошньої, цебто кімполунзької української громади (колонії), на котру – одну і другу – дивилися румуни неласкавим оком”.

Пізніше до цього кола української культури і літератури приєдналося високоосвічене для того часу чоловіче товариство. Це вже коли вона поміняла “духовне повітря” і в 1891 році переселилася з родиною в Чернівці. “Тут я увійшла в українську громаду, мала можливість пізнати українську літературу, журнали, зноситись з освіченим українцями, їх жінками, а також з молодіжжю, взагалі входити “в серце” Буковинської України, час від часу виїжджати до Галичини друкувати свої твори...”.

Вона їхала сюди увійти в українську громаду, але це вона сама піввіку її збирала (або ж творила) навколо себе. Частими гостями її помешкання або адресатами її листів були: майстер експресіоністичної новели Василь Стефаник; аристократ думки Богдан Лепкий; письменник, літературознавець Денис Лукіянович; письменник, літературний критик і літературознавець Антін Крушельницький; етнограф, фольклорист, мовознавець, мистецтвознавець і громадський діяч Володимир Гнатюк; історик, педагог, політик Олександр Барвінський; відомий поет-«молодомузівець», журналіст і літературний критик, упорядник і видавець альманаху на честь О.Кобилянської “За красою” (Чернівці, 1905) Остап Луцький; критик і видавець, редактор журналу “Зоря”, в якому побачила світ її повість “Людина”, Василь Лукич. А шанований філолог-славіст, голова Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, пізніше – академік АН УРСР Кирило Студинський не раз брав на себе труд ще й вирішувати матеріальну сторону життя письменниці (за його сприяння їй надсилали з Наддніпрянської України персональну пенсію та гонорари за видані твори).

На цілком окрему розвідку в житті Ольги Кобилянської заслуговує постать професора Степана Смаль-Стоцького. Він допомагав їй усюди, де тільки був і як тільки міг – і в Чернівцях, і за кордоном. Допомагав підтримувати зв’язок зі світом, цінував світове значення її творчості, вона ж його за це дуже шанувала. А ще вона завше захоплювалась його титанічною працею. Це дало їй підставу вже пізніше написати йому від імені всіх галичан: “він тут нам всім – як рідна земля, “рідний”... дякую заздалегідь, що буде помічний в моїй грошовій справі”. І не тільки її. Він допоміг завершити вищу освіту таким галичанам як Денис Лукіянович та Іван Франко (останньому потім не раз допомагав виїздити за кордон на лікування).

На творчість Ольги Кобилянської найбільший вплив мали читані нею книги. Потреба читати була такою сильною, що коли мала 19 років, то готова була вийти заміж за університетського професора-філолога Вробля, старшого за віком дивака. Як згадує в автобіографіїї “Про себе саму”: “В мене не було великих вимог, я б його доглядала. За те, будучи його жінкою, я б могла дальше образуватися-вчитися, зложити докторат і писати, писати досхочу” .

А тим часом доля таки подарувала їй знайомство з освіченим чоловіком – до того ж молодим і гарним.

Це сталося 1895 року. До Чернівців редагувати газету “Буковина” приїхав “визначний літератор зі Львова” – Осип Маковей. Тут він провів 13 найкращих років свого життя, підніс на найвищий рівень і газету, і літературний процес у краї. Понад три десятки письменників зумів залучити редактор до співпраці в “Буковині”. Серед імен, появі яких в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. маємо завдячувати Осипові Маковеєві – Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Андрій Чайковський, Марко Черемшина, Євгенія Ярошинська, Теодот Галіп, Іван і Антон Синюки й інші.

Щоби розбити скелю байдужості до рідної мови та письменства, редактор головну увагу зосередив на молодих творчих силах Буковини, згуртованих навколо часопису. Він багато часу й уваги приділяв рукописам молодих літераторів, виправляючи форму, стиль, мову їхніх творів. Підтримував кожну творчу постать, яка переступала поріг редакції, адже з власного досвіду знав, “що значить добре слово, заохота і подяки”. З цього приводу писав: “Кождий редактор – то передовсім коректор чужих рукописів: поправляй і поправляй, як учитель задачі в школі, і нема тому ні кінця, ні міри. Коли б не наші редактори, то багато авторів просто не могли би на світ показатися зі своїми творами”. “Пригладжуючи” твори молодих авторів, Осип Маковей друкував їх у газеті та в літературному додаткові “Неділя”.

Як літературний критик він відіграв вирішальну роль у творчій долі Ольги Кобилянської. Ще не знаючись із нею особисто, за часів своєї праці у львівській “Зорі” Маковей прочитав 1894 року рукопис повісті “Людина”. Свою думку з приводу твору О.Маковей висловив у листі від 22 червня 1894 року, де захоплено писав про письменницю як “трохи чи не найбільшу талановиту з всіх наших галицьких і буковинських авторок”. Відзначав “великий дар обсервації, психологічну правду, живий спосіб оповідання”  і радив повість опублікувати. Проте Іван Франко не надрукував повість в альманаху “Жіночий вінок” з огляду на художню невикінченість. Згодом Франко, надзвичайно прискіпливий критик, був змушений визнати її творчість: “Ольга Кобилянська – визначне явище в новій українській літературі. Її перші твори були свіжим подихом у цій літературі, особливо через сміливість її стилістичної манери і відсутність будь-якого шаблону; це є характерним для О.Кобилянської. Серед українських письменниць вона не має суперниць в жанрі новели і роману, а її роман “Земля”, крім літературної та мовної вартості, матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу”.

Звичайно, зараз по прибуттю в наступнім, 1895 році до Чернівців у ролі редактора, Маковей найперше зробив крок, аби особисто познайомитися з панною Ольгою. Вона ж дуже чекала тої зустрічі, про що писала в листі до своєї давньої і вірної подруги, художниці Августи Кохановської: “Зараз при цій газеті [“Буковині”] є один визначний літератор зі Львова... він не знає мене особисто, просив мене письмово про дозвіл відвідати мене, і що він буде почуватися щасливим, коли я прийму його в коло своїх приятелів”.

“Визначний літератор зі Львова” – це, звичайно, Осип Маковей, уже знаний на той час редактор, журналіст, літературознавець.

Проте вона мусила йому в тій першій хвилі знайомства відмовити. З гіркотою і сумом у листі від 17 вересня 1895 року до О.Маковея вона описує дуже скрутні тогочасні умови свого життя. І додає: “Зміркуйте, де мені писати і компонувати, де приймати таких людей, з котрими я б хтіла in aller Gemütlichkeit [цілком душевно] говорити... Можете переконатися, що я маю до Вас довір’я вже з того, що пишу Вам отсе все, і що прошу Вас прямо не приходити тепер”. Проте вона так чекала на цю зустріч, що описує детальний маршрут своїх щоденних пішохідних прогулянок вулицями Чернівців. На тих проходах вони вперше і познайомились, саме там почалися довгі бесіди про літературу. Вже з перших зустрічей вона, мабуть, закохалася в пана Маковея і почала називати його “одиноким світилом” серед свого товариства. А вже під кінець року родина змінила помешкання, і вона вже мала змогу приймати його в себе вдома.

Результатом заочного й очного знайомства з письменницею стало те, що Маковей відвів Ользі Кобилянській “одне з перших місць” поміж тогочасними буковинськими “писательками”. Він відчув у її творчості свіжий, оригінальний почерк, співзвучний його поглядам і завданням газети. Він подбав, аби в найкоротшому часі повісті й оповідання талановитої письменниці винести на суд читачів започаткованого ним літературного додатку “Неділя”. Упродовж двох років надрукував тут новели “Мужик”, “Банк рустикальний”, “Жебрачка”, “Час”, “У св. Івана”, повість “Царівна” та інші.

Після переходу 1898 року до львівського “Літературно-наукового вісника” О.Маковей продовжив досліджувати та популяризувати творчість О.Кобилянської. На сторінках журналу за його сприяння друкували її твори “Valse melancolique”, “На полях”, “Поети”, повість “Земля”. Пізніше він повернувся в Чернівці й далі друкував і підтримував її твори.

Загалом, як редактор газети “Буковина” та літературного додатка до неї “Неділя”, О.Маковей опублікував близько десяти новел, оповідань і нарисів письменниці, а також повість “Царівна”. Цим він допоміг їй увійти в українську літературу. “Ви мене впровадили в руський світ, і я се не забуду. Я буду таким робітником як Ви... доки буду жити” , – писала О.Кобилянська в листі до О.Маковея від 15 червня 1899 року.

  Ольга Кобилянська – в першому ряді, посередині. У другому ряді, 3-й  справа – Іван Франко.

Він допомагав письменниці у редагуванні її творів. Відомо, що Маковей виправляв стиль повісті “Царівна”, на якому ще був помітний вплив німецького синтаксису. Як зазначав у листівці до В.Гнатюка від 7 березня 1897 року, він “мусив дуже поправляти її руську мову” (йдеться про повість “Царівна”).

Дослідженню творчості буковинської письменниці О.Маковей присвятив низку статей, зокрема літературно-критичний нарис “Ольга Кобилянська” (1899), який сама панна Ольга назвала “елеґантським”. Ця наукова студія була першою спробою проаналізувати ранній творчий шлях письменниці. Осип Маковей вбачав у молодій авторці талановитого новеліста, який має “наскрізь поетичну, глибоку і чесну душу”.

Редактор до тонкощів відчував вдачу О.Кобилянської-письменниці (“наскрізь поетична, повна мрій і туги, поважна, незвичайно вразлива, … глибоко відчуваюча як красу життя, так ще більше на грубості його...; притім бистроумна, горда в добрім значенні сего слова, а в потребі і сміла”). Він вказує на такі характерні риси її творів, як психологізм і ліризм. “...Багацтво надзвичайно глибоко передуманих рефлексій при великій масі ніжного чуття надає її творам, наприклад, “Царівні”, характеру психологічних студій”. Високо поціновує її неперевершений талант в описах карпатської природи, що свідчить про поетичну спостережливість, тонке чуття і артистичний смак.

Ольга Кобилянська надзвичайно цінувала статі О.Маковея про свої твори і вважала їх найбільш важливим і достовірним джерелом для оцінки її творчості. Адже він наживо бачив важкі умови, в яких вона жила й працювала, близько знав її як людину. Обох письменників упродовж довгих років поєднувала творча й особиста дружба. Це давало йому можливість глибше збагнути її творчий стиль, характерні особливості її творчості. Панна Ольга писала відомому чеському славістові Франтішеку Ржегоржеві: “...зверніться до п. Маковея: ...він Вам сам схарактеризує мої письма найліпше. З усіх руських літераторів знає лиш він оден мене, а мої твори знає він дуже добре... Я у всіх моїх літературних справах звертаюся лиш до него”.

Літературно-критичні статті Осипа Маковея про Ольгу Кобилянську та її творчість були першими ґрунтовними розвідками. Нині вони не втратили своєї вартості й залишаються найбільш достовірними. Ними щедро послуговуються як українські, так і зарубіжні дослідники її творчості.

Ольга Кобилянська також піклувалася про популяризацію творчості Осипа Маковея. Вона перекладала його твори німецькою мовою і сприяла їх виданню в Дрездені, писала літературознавчі розвідки про художні твори О.Маковея. Сам будучи надзвичайно вимогливим критиком, редактор визнав О.Кобилянську справжнім критиком-професіоналом.

Не є секретом, що такі стосунки між жінкою та чоловіком, та ще й творчими особистостями, переростають у романтичні відносини. Але складні життєві обставини не дали їм змоги поєднати свої долі.

Роки співпраці були для обох дуже дорогі. Майже кожен із листів письменниці є свідченням того, як вона, будучи надто делікатною, вразливою натурою, ділилася з О.Маковеєм своїми радощами та клопотами. Вона так захопилась його особистістю, що цілком серйозно виношувала думку написати великий роман, в якому він був би головним героєм. Правда, пан Маковей не підтримав її палкого бажання.

Літературні й особисті взаємини Ольги Кобилянської з Осипом Маковеєм відіграли надзвичайно суттєву роль у творчій долі письменниці. Як літературний критик, редактор і видавець, він допоміг їй визначитись і, зрештою, стати на високих позиціях українського художнього слова. Вона навзаєм прихильно ставилася до його літературної та критичної творчості. І по-жіночому щиро у своєму щоденнику писала: “Я знаю – любов до Маковея поставить мені корону на голову, а не мої літературні твори”. Вона “хотіла вийти заміж, щоб бути щасливою”, а залишилася самотньою до кінця свого життя.

До Маковея Кобилянська написала величезну кількість листів. Збереглося 176, опубліковано – 67. І в них – її тонкі почуття, її відданість, щирість і любов. “Я Вас стільки років так страшно любила, я носила для Вас рай у душі – як сонце. Я хотіла такий рай Вам уладнати”.

Леся Щербанюк, директор Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського, м. Чернівці