Для домашнього огнища (1897)

[Повість. Львів 1897. З друкарні Інститута Ставропігійського. Під зарядом Йосифа Гузара.]

І.

 

В невеличкім, чистенькім і зо смаком прибранім салонику дві дами заняті живою розмовою.

 

Обі однакових літ, однакового показного росту, обі вродливі, в цвіті віку, обі вбрані добірно і зо смаком. Говорять між собою інтімно; інколи мимоволі понижуючи голос до таємного шепоту, хоч ані в салонику, ані в сусідніх покоіках, ані в сінцях нема й душі живоі.

 

Одна з них, роскішно розвита брюнетка з блискучими, чорними очима, з цвітом молодости і здоровля на повних, румяних щоках, на чудово викроєних малинових устах, з маленькою ямочкою на круглому підборідю, що надавала йій вираз жартовливоі молодости і невинности, — се очевидно пані дому. Ніхто би по ній не пізнав, що йій 28 літ, що вона мати двойіх дітей, котрі ходять уже до початковоі школи — так молодим, свіжим і непочатим видає ся єі лице, вся єі елястична, дівоча і чаруюча постать. В простім, а про те дорогім і елегантнім домовім убраню, вона дуже живо занята тим, що "робить порядок" у салонику: знимає полотняні футерали з мяхких, коштовних меблів і з золочених рам зеркал та образів, уставлює сіметрично статуетки та оздобну посуду на комоді, придивлює ся і примірює, де би найкрасше стояти букетам з живих цвітів, що настромлені в делікатні вазоники з золоченого скла, розливають сильні пахощі на ввесь салоник. Упоравши ся з сим, підбігла до невеличкого, перламутром викладаного столика і накрутила старосвіцький металевий годинник, що довгий час без діла дрімав під хрусталевим клошем. Одним словом, молода пані "виганяє пустку" з сего салоника, котрий, очевидно, чимало часу стояв пустий, запертий. В коминку тріщить і гуде веселий огонь, що звільна оживлює, огріває заморожене повітрє салоника, немов достроює єго до оживлених рухів, цвитучого лиця і розіскрених очей пані дому.

 

— Алеж Юлечко, — говорить вона двінким, дивно проймаючим голосом, — не роби міні тоі прикрости, роздягни ся, присядь на хвилечку! Я занята, се правда, але так... знаєш така вже моя вдача, що ані хвилі не можу дармувати. Я би се могла і по обіді зробити, ну, але знаю, що ти міні сего за зле не приймеш.

 

— Щож знов, Анєльцю! Аджеж власне задля того...

 

— Ні, ні, не кінчи, не говори міні нічогісенько: за для сего чи за для того! — перебила йій господиня, притулюючи йій свою білу, пухку, маленьку ручку до уст і силою втискаючи єі на крісло. — Коли вже ти прийшла до мене, тo на певно знаю, що не без причини. І добре зробила, що власне тепер прийшла, — додала по хвилевій мовчанці, підчас котроі єі приятелька знимала капелюх. — Мариня пішла до міста, діти ще в школі, можемо поговорити свобідно.

 

— Але твій чоловік, — з виразом якогось заклопотаня промовила друга дама, — аджеж він сьогодні має прийіхати, не правда?

 

— Власне, власне! — живо відмовила Анєля, — але аж вечером. Антось писав міні з Перемишля, що мусить там іще полагодити якісь формальности.

 

— Ну, то добре, коли так! Я думала, що з рана прийіде, тим пойіздом, що власне о девятій надійшов.

 

— Що ти мовиш! — скрикнула Анєля з жартовливим обуренєм. — Тепер уже пів до одинацятоі. Як би був тим пойіздом прийіхав, то вже би давно був у мене. О, я єгo знаю! Він би не видержав так довго.

 

Уста і очи єі заблисли при тих словах напів жартовливим, на пів роскішним усміхом.

 

— Ах, так! Без сумніву! — сказала Юльця. — Вспокоюєш мене цілковито. А щоби перейти на те, що я тобі мала сказати — додала, мимоволі понижуючи голос, — то... може воно й нічого, може се так тілько.. Але ти знаєш, яка моя натура. Нехай що небудь найменше, я зараз перелякаю ся так, що крий Боже.

 

Вираз єі лиця, єі очи і ціла єі подоба, бачилось, потверджували правду тих слів. Все в ній проявляло ненастанний внутрішній неспокій, і то не хвилевий, але якийсь органічний, вроджений, що плив з недостачі рівноваги між поодинокими силами єі душі, між чутєм і волею, між бажанями і спосібністю до йіх заспокоєня. Хоч ровесниця Анєлі, хоч не менше від неі вродлива і одягнена в елегантний візитовий стрій, вона все таки виглядала о яких десять літ старшою від своєі товаришки. Єі величезні русяві коси обвиті довкола голови, бачилось, пригнітали те низьке чоло, порисоване вже легенькими морщинками, те бліде, дрібне, доцвитаюче личко з блискучими очима, що раз у раз бігали неспокійно. Коли говорила, кінчики єі уст тремтіли судорожно, а в руках мняла раз у раз наперфумовану батистову хусточку, Хто йій близше приглянув ся, той мусів достерегти, що не любила ніколи довший час спочивати очима на однім предметі, що часто якось мимовільно, з привички озирала ся, щоби хто єі не підслухував, і так само часто, машинально поправляла складки своєі сукні. Навіть в тих хвилях, коли сміяла ся, коли слова рвучим потоком плили з єі уст, — навіть в тих рідких хвилях видно було якийсь вираз терпіня і трівоги на єі лиці, щось таємне і принадливе мов загадка, а глибоке мов гірське озеро.

 

— А якже, а якже! — з усміхом щебетала Анєля, винимаючи з комоди велику срібну тацу з емаліованими на ній головками ангеликів, що би то було, як би моя Юлечка не мала раз якогось страховинного прочутя, не переживала смертельноі трівоги! Ну, ну, вспокій ся, моя любочко, і скажи, яким прочутєм ти знов мучиш ся?

 

— Жартуєш, Анєльцю, — сумовито відповіла Юльця. — Щаслива ти, що можеш жартувати! Такий уже, видно, твій темперамент. Як я тобі завидую єго! Ах, а я!... Ну, але сим разом, люба моя, не в прочутях діло. Бою ся дуже, щоб не було щось геть гіршого!

 

Легенька хмарка пробігла по лиці Анєлі. Зупинила ся на середині покою, несучи тацу, щоби поставити єі на столі, і пильно зирнула в лице своєі товаришки.

 

— Хочеш мене занепокоіти! — сказала і додала з усміхом: — Не знаю, чи се тобі вдасть ся. Знаєш, у мене нині щасливий день: муж по пятилітній неприсутности вертає до мене зі служби. Ну, так щож там таке, говори!

 

— Бій ся Бога, Анєльцю, — скрикнула Юльця. — Як ти можеш таке говорити! "Хочеш мене занепокоіти!" Хтось би міг собі подумати, що я завидую тобі родинного щастя і бажаю єго затроіти!

 

— Хто знає! — сміючись вимовила Анєля. — По вас, старих самотницях, усего сподівати ся можна.

 

І поставивши тацу на столі, принесла велику коробочку і висипала з неі на тацу купу ріжнобарвних карток візитових, білєтів з бажанями, запросинами і запитами, а потім супокійно, сістематично почала розкидати по таці ті докази сердечного, рухливого і обіймаючого широкі круги товариського житя. З правдиво жіночою грацією розкидала йіх так, що в тім ніби неладі видно було певну провідну думку, навіть певне невинне кокетство.

 

Юльця сумовито похитала головою.

 

— Встидай ся, Анельцю, встидай ся, що можеш щось подібне подумати про свою приятельку! Ні, на се я не заслужила!

 

— Ну але щож там маєш? що там дусиш у тій прекрасній головці? — сказала Анєля, цілуючи єі в лице а потім в чоло, а відтак сідаючи побіч неі. — Я готова зі своєю роботою. Тепер говори!

 

— Я вже сказала тобі — мовила Юльця, беручи єі за руку і похиляючи очи в низ, мов який влюблений хлопчина — сказала вже тобі, що се все може й не значить нічого. Стілько разів уже ми непотрібно трівожились... від коли ми розпочали сей нещасний інтерес...

 

— Ах, то певно знов Штернберг! — скрикнула Анєля.

 

— Розуміє ся, що не хто, як він. Смій ся з мене, Анєльцю, але мене раз у раз мучить прочутє, що той хитрий жид наробить нам іще великого клопоту.

 

— Смій ся з того! — рішучо відмовила Анєля якимось зміненим, твердим голосом, голосом купця, що певен своєї добре обдумананоі купецькоі комбінаціі. — Що він нам може зробити? Камінь, котрий хотів би звалити на наші голови, поперед усім розтовк би єго самого, а нас хто ще знає. Ні, Юлечко, з того боку я безпечна, з того боку не бою ся нічого.

 

— Ах, люба моя, — відказала Юльця — ніколи чоловік не може так обезпечити ся! Нераз найменша дрібниця, непередвиджений припадок може попсувати найкращі замисли.

 

— Ха, ха, ха! — зареготала ся Анєля сріблистим сміхом. — Алеж се ми знали з самого початку, моя Юлечко! Хто вовка боіть ся, нехай у ліс не йде. А тимчасом Бог дав, що доси нас вовки не зйіли. Аж тепер, коли ми вже майже зліквідували свій інтерес, коли всі акти зложено до архіва а кінці вкинено в воду... Ні, Юлечко, поглянь на мене! Котра з нас більше різікувала? Котра могла більшоі страти лякати ся? Признаєш міні певно, що я. А все ж таки раз зваживши ся приступити до вашоі спілки, я стояла сміло на своім становищі, робила все, що тілько ми признавали потрібним і ані разу — правда? ані разу я не завагувала ся. Ну, скажи, чи не правду говорю?

 

— Героіня з тебе, моя Анєльцю, о так, правдива героіня. Ще від дитинячих літ, від шкільноі лави любила я тебе за те, подивляла тебе за те. Ах, і тепер тебе подивляю і завидую тобі твоєі незломности. Але признай, моє серденько, що і я не була перешкодою в цілій справі, що і я експонувала ся і наражувала ся, ох, тай ще й як. Аджеж увесь плян був мій. Добір спільників і агентів — мій. Навязанє зносин — моє. Я була душею цілого предприємства, не правда? А коли я раз у раз трівожилась, раз у раз остерігала, коли я нераз навіть видумувала небезпеченства тамо де йіх не було, то аджеж і се не вийшло нам на шкоду.

 

— Противно, Юлечко, противно! — живо мовила Анєля, знов єі цілуючи. — Ну, але скажиж, мій сторожовий журавлику, які се там чорні точки ти добачаєш на видокрузі?

 

Замісць відповіді Юльця виняла з кішені помняту телеграму і подала єі Анєлі.

 

— Телеграма! — скрикнула Анєля троха зачудувана, і поспішно розвинула помняту картку. — З Филипополя! Від Штернберга! А він у Филипополі що робить?

 

А потім звільна, майже на пошепки прочитала отсих кілька слів, що містили ся в телеграмі:

 

"Коmmе mit Orient-Expresszug. Schicke weiteres Telegramm aus Budapest. David"

 

Анєля поблідла. Сиділа недвижна і пальці єі, в котрих держала телеграму, затремтіли судорожно і телеграма випала з єі руки на коліна. Погляд єі напружив ся, зіньки очей розширили ся. Гляділа перед себе, не бачучи нічого, гляділа в нутро своєі душі, шукаючи чогось, що помогло б йій розвязати загадку заключену в тій скупій на слова, та очевидно грізній телеграмі. В кінці, не находячи нічого, звільна обернула ся до Юльці.

 

— Що ж се значить? — запитала.

 

— Хіба ж я знаю? Чую тілько...

 

— Покинь ти ті своі чутя! — майже гнівно перебила йій Анєля. — Чому він вийіхав з Константинополя?

 

— Отсеж то власне питанє!

 

— По що йіде Орієнт експресом? Видко ся, що дуже єму пильно.

 

— Отсеж то власне мене трівожить!

 

— По що йіде на Будапешт? Чого єму там треба?

 

— Загадка цілковита.

 

— Чому не телеграфує виразно, що стало ся?

 

— Видко, що не чує ся безпечним.

 

— Так щож там могло стати ся?

 

— Отсе саме головне.

 

— Ні, не се головне. Коли сталося що небудь неприємне, то важно також знати, де саме стало ся: чи в Константинополі, чи може — — А!

 

В тій хвили стало ся щось зовсім незвичайне, несподіване, щось таке, що з елементарною силою вірвало ся до сего тихого салоника, з лускотом розтворивши єго двері, впало до середини серед бовдурів холодного повітря, сильно піддуло огонь в коминку, так що палаючі поліна затріщали і горючі вуглі повискакували геть на серед покою мов метеори, сполошило обох дам, попхнуло Анєлю на середину і вхопило єі в якийсь скажений вир, в котрім нічого не було видно з поза сивого морозового облака, тілько чути було огнисті поцілуйі, оклики: "Антось!", "Анєля!" і вкінці довге, сердечне хлипанє, перериване спазматичним реготом.

 

II.

 

— Антось! Недобрий хлопчик! Як же ти міг зо мною так поступити! Пишеш, що в ночи прийідеш...

 

— Я вирвавсь у них! Вирвав ся швидше, ніж надіяв ся. І ось я тут! тут! тут!

 

І Антось покривав поцілуями руки, груди і уста своєі жінки.

 

— Та колиж ти прийіхав?

 

— О девятій.

 

— І тілько тепер приходиш?

 

— Служба, Анєлечко, служба! Треба було людей запровадити до касарні, і здати рапорт у генеральній коменді. Добре, що й так швидко я упорав ся.

 

— Недобрий хлопчисько! Недобрий хлопчисько! — віддувши губки повторяла Анєля, бючи його по руках, що ними Антось обнимав єі гнучкий стан, притискав до своєі груди.

 

Той "Антось" або "хлопчисько," се був високий, крепко збудований мущина літ около сорока, з рідким уже, злегка шпаковатим волосєм, з рудавими вусами і такими ж баками, при шаблі, в зимовім військовім плащі і в мундурі капітана австрійської піхоти. Лице єго, не вважаючи на признаки великоі втоми і тілько що відбутоі далекоі подорожі, дихало здоровлєм. В сивих очах видніла ся доброта і лагідність, хоч бистрі і певні рухи свідчили про військову дісціпліну, що війшла, так сказати, в кров і нерви.

 

Капітан Антін Ангарович вертав власне з Боснії, де пробув цілих пять літ у військовій службі. Відкомендерований туди з одним із перших відділів окупаційного війська він мав участь у всіх бійках і перестрілках, серед яких доконано оккупаціі і паціфікаціі того краю, відзначив ся при здобуваню Сараєва і пізнійше кілька разів у боях з бандами "гайдуків," що волочили ся по краю, авансував з поручника на капітана, лишив ся добровільно ще три роки в військовій службі в Босніі з огляду на висшу плату і обіцяний йому дальший аванс і власне, по пятилітній неприсутности вертав назад до Львова, на лоно своєі сімйі. Його приділено до львівського гарнізону, при найблизшім маєвім авансі його мали іменувати майором, а се значило пенсію, що сяк так забезпечить прожиток і будущину єго сімйі. Найсмілійші, найгорячійші єгo бажаня близькі були до здійсненя.

 

— Так ось ти міні! ось ти міні! мій найдорожший скарбе! моє золото! житє моє! По тільких літах, по тільких трудах, по тільких небезпеках! — приговорював капітан голосом уриваним зі зворушеня, все ще тулячи в своіх обіймах жінку, що раз хлипала з плачу, то знов вибухала сміхом. — Тепер я твій, тепер ніщо нас не розлучить.

 

І обоє сплетені раменами сіли на софі.

 

Тілько тепер капітанів зір побачив Юлію, що стурбована і збентежена стояла не знаючи що йій почати і очевидно бажала б була нечутно і незримо вифуркнути з сего щасливого гнізда.

 

— Halt, Regiment! — весело скрикнув капітан. — А се хто? — запитав обертаючи ся до жінки.

 

— Ах, я й забула представити тобі — Юльця Шаблинська, моя товаришка ще з пансіона. Юлечко, сей нечемний хлопчисько — бачиш його? — з тими поганими вусищами, се є той Антось, про котрого я тобі наторохтіла повні вуха.

 

Юлія злегка відклонила ся і зачала пришпилювати до волося капелюх.

 

— Herstellt! — крикнув капітан. — Положити капелюх! Сюди, на стіл! Сідати! Приятелька моєі жінки мусить бути й моя приятелька. Приятеля я мабуть визвав би на шаблі, але приятельку взиваю, щоби лишила ся з нами на обід.

 

Юлія очевидно ще дужше заклопотана держала капелюх у руці і не знала, на яку ступити.

 

— Пане капітане, — промовила нарешті — дякую за ласкаві запросини, але сьогодні у панства такий день, що моя присутність буде зовсім не на місці. Справді...

 

— Gilt nichts! — відрубав капітан жартовливо грізним голосом. — Сьогодні я в такім настрою, що міг би обняти і цілувати весь світ, і оту стару жидівку, що на Зарваниці продає варений біб.

 

— Fi donc! Антосю! — перервала Анєля, даючи йому кляпса по рамени.

 

— А нехай мене твоя приятелька не визиває на отвертість! — відмовив капітан. — Скажи йій, витолкуй йій, що у мене нема ніяких викрутів, що оппозиціі не терплю. Слово сказало ся і клямка запала. Панна Юлія лишаєть ся з нами на обід і по всьому.

 

— Ха, ха, ха! Алеж вона не панна! Бачиш, і висмикнула ся тобі з під твойого слова.

 

— Не панна! А щож вона таке?

 

— Чудесно б ти йій прислужив ся, як би вона для твоєі вподоби мала лишити ся старою панною.

 

— Не люблю старих паннів. Значить, вона замужна. Тим ліпше. Задержимо єі тут, поки нам єі муж екзекуціі не надішле.

 

— Алеж ти знов зловив ся на полову, старий воробію! Пані Юлія вдова.

 

Лице капітана виявило велике, комічне розчарованє.

 

— Вдова? Ненавиджу вдів. Вдови — сови, се птахи що ворожать лихо. Чи хоче вдова йти до дому? — запитав обертаючи ся до Юліі.

 

— Думаю, що пан капітан — почала Юлія, все ще вагаючи ся, чи має пришпилити капелюх до голови, чи покласти його на столі.

 

— Алеж с паном Богом! с паном Богом! — перервав йій капітан, а потім зірвавши ся з софи чемно поміг йій надіти плащ, взути калоші, віднайшов єі парасольку і стискаючи в своіх могучих долонях єі дрібну ручку мовив поважно:

 

— Даруйте пані отсе жартливе привитанє. Дуже жалую, що пані не були ласкаві лишити ся, але таки бачу, що ваша правда. Сьогодні я справді був би неможливим у чужім товаристві. Чи ви пані не гніваєте ся на мене?

 

— Алеж пане капітане! — протестувала пані Юлія.

 

— І відвідаєте нас пані?

 

— З найбільшою охотою.

 

— Але незабаром! Завтра!

 

— Коли міні тілько час позволить.

 

— Ніяких "коли!" Ніяких "коли". Коли пані завтра не прийдете, то буду се вважав знаком, що гніваєте ся на нас.

 

— Алеж пане капітане! Відки така думка?..

 

Прощаючи ся в панею Анєлею Юлія шепнула йій до вуха:

 

— Як би що небудь було, то забіжу ще сьогодні вечером.

 

Анєля поцілувала єі і випровадила за двері.

 

Капітан тілько тепер скинув плащ, відіпяв шаблю і силкував ся вспокоіти ся після могучого вибуху чутя. Та се не було так легко. Сів на фотелі, трібував розглянути ся по салоні, та предмети скакали йому по перед очима, зливали ся в якусь сіру масу, покривали ся рожевим туманом, видавали якийсь чудовий гук, що сильно дуднів у єгo серці, живійше поганяв кров у жилах. По кількох секундах капітан схопив ся з фотелю, пройшов ся кілька разів по салонику, а коли Анєля вернула з корідора, він в тій хвилині вхопив єі в обійми і почав покривати поцілуями єі уста, очи, чоло і волосє.

 

— Алеж дитино, задусиш мене! — пестотливо кричала Анєля. — Ну, так і видно, що з горячійшого клімату вертаєш. Давнійше ти не був такий огнистий.

 

— Гніваєш ся? — шепнув капітан, щасливий, з запаленілим лицем, держачи єі за рамена і з близька заглядаючи в єі чудові, огнисті очи.

 

— Певно! — відповіла жартливо Анєля, закручуючи єгo вуси, а потім легесенько сіпнувши посадила його на мягкій софі і сівши на єгo колінах і обнявши його за шию і опираючи свою голову на єгo рамени мовила: — Ну, але розповідай же міні, як тобі там поводило ся? Як ти там жив? як бідував? Аджеж ти й бідував, правда?

 

— О, нераз! Бували дні — Ну, та що там тепер про се згадувати, коли я тут, при тобі, при дітях — —

 

І урвав. Тілько тепер із уст єго вирвалось слово, що його без відома вже від кількох хвиль шукав у свойій памяти, розворушеній і обезсиленій напливом ріжнородних почувань.

 

— Анєлько! — скрикнув з виразом справдішнього переляку на лиці, — а се що значить? Де діти?

 

— Ха, ха, ха! — засміяла ся Анєля, любуючи ся тим виразом єго лиця. — Отсе міні батько! Пів години вже сидить дома і зовсім забув, що має діти, забув навіть спитати, що з ними діє ся! Ха, ха, ха!

 

— Анєлько, бій ся Бога! — благав капітан, — не муч мене, а скажи, де вони?

 

— Пст! Тихо, — шепнула Анєля, прикладаючи палець до уст.

 

— Тихо? А се чому?

 

— Бо дітей побудиш. Ось тут у сусіднім покою вони сплять у колисочках. Власне перед твоім приходом поссали по фляшочці молока —

 

Капітан уже схопив ся, щоби бігти до сусіднього покою, та голосний, непогамований сміх, яким вибухла Анєля, зупинив його в розгоні.

 

— Ах ти леґейдо, леґейдо! І ти справді думав, що твоі діти ще фляшочки ссуть, що все ще такі самі, якими ти йіх лишив? Фе, встидай ся, ти стара дитино! Твоі діти в школі.

 

— В школі? — скрикнув капітан, не тямлячи себе з радости. — А се від коли?

 

— Від осени.

 

— Як то, і ти міні нічого про се не писала?

 

— Ще чого не стало! Розсудливий батько і сам би ceгo догадав ся, що дітям уже пора до школи, а такий леґейда як ти може потішити ся несподіванкою.

 

Знамісць відповіді нові обійми, нові поцілуйі.

 

— Значить, обоє в першій клясі! — радісно мовив капітан.

 

— Дуже перепрашаю, бо в другій, — строго відповіла Анєля. — Цесі вже шість літ минуло, а Михасеви на осьмий поступило. Я не хотіла надто вчасно засаджувати йіх за книжку, та про те початків навчила йіх сама, так що обоє принято від разу до другоі кляси. А як хороше вчать ся! Учителі не можуть йіх передо мною нахвалити ся.

 

— Ти моє золото! Ти моє щастє! Ти моя мамочко дорога! — шептав капітан притискаючи йійі до грудей.

 

Та нараз затих. Сльози, горячі сльози несказаного щастя бризнули з єго очей. Кинувши ся на софу і закривши лице руками він хлипав як мала дитина, коли тимчасом Анєля новими пестощами силкувала ся його вспокоіти.

 

Не швидко йій се повело ся, поки несподівана пригода не довела його знов до рівноваги. Отсе бачить ся йому, що крізь якийсь мягкий, рожевий туман радісного зомліня, в якім він поринав десь глубоко-глубоко, неначе шпарка ластівка летить до него щось таємне, загадкове, невиразне, і нараз ось тут коло него розпливаєся в гомін, у солодку музику, що не мелодією, а словами долітає до єго слуху.

 

— Мамо, а се хто плаче? — гомонять ті слова.

 

Капітан помалу підводить голову, обертає зір у той бік, відки почув голос. Дві пари чорних, блискучих дитинячих очей, на половину цікавих, а на половину зачудуваних, вдивляють ся в него. Ті очи розяснюють і оживляють два дитячі личка, кругленькі, румяні, чудовохороші. Хвилю стоіть загальна мовчанка. Дитячі сердечка бють ся живо-живо, прочуваючи, що тут робить ся щось незвичайне. Мати одним закоханим поглядом обіймає батька й дітей, а батько — — Слова завмерли у него на устах, духу в грудях не стало, а коли в кінці отямив ся, коли вхопив обоє дітей у своі обійми, коли йіх цілував і пестив і обливав слізми, то одно тілько слово міг вимовити і раз у раз повторяв те слово, о скілько лиш йому вистарчало часу між обіймами і поцілуями:

 

— Бачиш! Бачиш! Бачиш!

 

— Діти, адже се ваш татко! Бачите його? кликнула мати.

 

Коли нарешті капітан випустив хлопчика зі своіх обіймів, сей станув перед ним і вдивляючи ся в него промовив поважно:

 

— Так се ти наш тато?

 

— Ах ти невірний Томку! — скрикнув капітан. — А се по якому? Не віриш міні? Чи маю тобі се доказувати?

 

— А чогож ти плакав? — питав Михась.

 

Капітан розсміяв ся.

 

— А того, — відповів — що прийшовши до дому я не застав ані тебе, ані отсеі панночки.

 

— То ти за нами плакав? — запитала Цеся, що й оченят своіх не зводила з батька, сидячи у него на колінах і ось-ось готова була заплакати.

 

— Ми були би тебе дожидали, — розсудливо мовив Михась. — Учитель був би мене пустив зі школи, як би я був знав, що ти прийідеш.

 

— Як же се? То ти не знав, що я маю прийіхати?

 

— Знав.

 

— О, ми давно знали, — підхопила Цеся. — Мама день у день говорила нам про тебе.

 

— Ходи, покажемо тобі в нашім покоіку табличку, що на ній ми вичислювали, кілько ще днів лишає ся до твойого прийізду, — додав Михась.

 

— Та ось тітка Юля збаламутила нас.

 

— Я се знав, що вона нас одурить. І так се напевне говорила, що татко aж у ночи прийіде! Недобра та тітка Юля!

 

— Що се за тітка? — спитав зачудуваний капітан.

 

— Аджеж ти бачив єі перед хвилею, — промовила Анєля.

 

— Ага, тота... твоя приятелька! Значить, вона часто буває в нашім домі?

 

— О, день у день! — підхопила Цеся. — Чекай, покажемо тобі, яких нам забавок понадаровувала. Міні прекрасну ляльку.

 

— А міні найбільше кармельків дає, — сказав Михась, — але я єі не люблю.

 

— Чому? — поважно запитав капітан.

 

— Бо все міні щось такого наговорить, а потім покаже ся, що се неправда.

 

— Ну, чекай, ми єі покараємо! Як вона сміє тебе дурити! — мовив батько с комічною повагою.

 

І почала ся розмова — ота люба, весела, роскішна гутірка в родиннім кружку, розмова ні про що, а при тім займаюча, свіжа для духа і серця, розмова, при котрій мозок спочиває, нерви дізнають лагідних, приємних зворушень, око впиваєть ся видом любих лиць, підхапує кожду зміну виразу, найдрібнійший рух коханих істот, а душа в кождій дрібниці знаходить нове, таємне жерело роскоші.

 

Нараз капітан схопив ся на рівні ноги і своім звичаєм перескакуючи з веселого тону в страшенно розпучливий скрикнув:

 

— Пропав я! Нещасливий! Уже по мні! Вже мене нема!

 

Діти аж поблідли з переляку. Михась ухопив батька за руку, немов хотів захистити його від якоісь грізноі небезпеки.

 

— Що тобі таке? — запитали всі разом.

 

— Я забув про найважнійшу річ! — лементував капітан.

 

— Про яку?

 

— Аджеж я для вас із Босніі попривозив усякі подарунки.

 

— А деж вони? — запитала Цеся.

 

— В саквояжі.

 

— А де саквояж?

 

— У Грицька.

 

— Се що за Грицько?

 

— Мій вояк. Мій слуга.

 

— А деж він?

 

— Отож власне сего не знаю. Певно десь пропав, утік, дезертував і саквояж узяв іс собою.

 

Цеся заломала рученята з розпуки, але Михась, усе ще держачи батька за руку, вдивлював ся пильно в єго лице, бажаючи зміркувати, чи він жартує, чи на правду се мовить.

 

— Се не може бути! — сказав в кінці рішучо і пустивши батькови руку побіг до передпокою. Не минула й хвилина, а з передпокою роздав ся єго радісний окрик:

 

— Є саквояж, є!

 

І показуючи голову крізь відхілені двері, сміючи ся сердечно він кричав до батька: — А бачиш! Є саквояж! І по що було нас лякати?

 

— А Грицько є? — питав капітан.

 

— Грицька нема.

 

— Як то нема? Шукай добре, він там десь мусить бути коло саквояжа.

 

Привикши до послуху і не бачучи жартливого відтінка на батьковім лиці хлопчик цофнув ся від дверей і щез у передпокою. Всіх очи з напруженєм повним таємноі веселости обернули ся до дверей. По хвили показав ся Михась розчарований, з докором позираючи на батька.

 

— По що жартуєш? — мовив. — А от Грицька нема.

 

— Нема? Ну, а як ти думаєш, де він може бути?

 

Михась думав, та нічого не міг видумати.

 

— Ну, чекай, стрібуємо його покликати. — І вийшовши до передпокою капітан, вихиливши ся крізь двері, кликнув могучим голосом:

 

— Грицьку!

 

В тій хвилі дав ся чути якийсь лускіт і стук важких кроків, і заким діти здужали отямити ся, показала ся в дверех здоровенна, по військовому вбрана фігура Грицькова.

 

— Мельдую покірно, пане капітане, що я є.

 

— А деж ти був?

 

— Мельдую покірно, в кухні.

 

— А що робив?

 

— Мельдую покірно...

 

— Не мельдуй, говори по просту! Що робив?

 

— На сам перед сидів на лавці, потім приніс води, потім урубав полін, потім... потім сидів на лавці.

 

— А хто велів тобі се робити?

 

— Там така Мариня є, пане капітане. Дуже остра шаржа. Ще острійша, ніж пан фірер Фухтіґ.

 

Пані Анєля приснула сміхом чуючи ті слова, та капітан з найповажнійшим у світі лицем екзаменував Грицька далі.

 

— Значить, недобра особа?

 

— Як оса.

 

— А горівку пив?

 

— Пив, пане капітане.

 

— А чим закусив?

 

— Хлібом і смаженою ковбасою.

 

— А хто тобі се дав?

 

— Та вона.. та сама Мариня.

 

— То мусить бути добра особа?

 

— Як рідна мати, пане капітане!

 

— А ти сварив ся з нею?

 

— Сварив, пане капітане.

 

— А перепросив ся вже?

 

— Вже пане капітане.

 

— Ну, йдиж тепер і запитай єі, чи швидко буде обід, бо ми вже голодні.

 

— Слухам, пане капітане!

 

І салютуючи Грицько по військовому зробив півоборот на ліво. Та заким іще рушив до кухні, відчинили ся супротилежні двері салоника і показала ся в них Мариня просячи панство на обід. Грицько обернув ся, плюнув і мурмочучи: "Се дідько, не дівчина!" — пішов до кухні.

 

ІІІ.

 

Обід був скромний, а про те протяг ся досить довго. Хоча капітан з дороги приніс досить заострений апетит, та тепер йісти не міг. Ситий був своім щастєм, тою теплою, погідною, тихою і такою оживленою родинною атмосферою, про котру марив там, на гірських бівуаках, серед босняцьких скал, у слотах і спеках і невигодах таборного житя, і пізнійше в монотонній і сто разів скучнійшій гарнізоновій службі. Те щастє далеке й бажане видавалось йому тепер сто разів любійшим, сто разів чарівнійшим, ніж єго мріі. Лиця, постаті, голоси, слова дітей завершили той могучий чар. Відйіжджаючи він покинув йіх майже немовлятами, крикливими, що часто плакали і причинювали родичам богато клопотів та невигод. Він тямить, що тоді в глубині душі навіть рад був подекуди, що може вирвати ся с тоі "дитинярні", як звав своє помешканє. І в мріях єго діти не грали видноі ролі, блукали десь мов бліді тіні; він думав про них більше розумом, теоретично, та не любив йіх так, як любить ся живі, близькі серцю істоти. А тепер! Сам вид тих двох істот, у котрих він чув частинку себе, всего себе — тоі гнучкоі дівчинки з голубими очима і попеластим шовковим волосєм, що в єі лиці він пізнавав своі власні риси, та без порівнаня ніжнійші, благороднійші, що кождий єі рух наповнював його мимовільним подивом — вид того хлопчика, так непохожого на сестру, а так дивно подібного до матери, з виразом енергіі на круглім лиці і на устах, резолютного і бистрого в рухах і з деяким відтінком дитинячого юмору в словах — той вид спинював йому віддих у грудях, наповняв його ненастанним восхитом. Сей восхит іще вбільшав єго любов і пошану для жінки, для тоі женщини не тілько чарівно вродливоі, але також зелізного, неподатливого характеру та високої інтелігенції, що полишена сама, з невеличкоі половини єгo пенсіі, яку міг йій посилати місячно, зуміла вижити, вдержати дім і так славно виховати дітей. Що були добре виховані, розумно, свобідно, без неволеня йіх дитинячої вдачі, що на розвиток йіх інтелігенціі, йіх характеру і йіх тіла з малку пильно вважала, се видно було с кождого йіх руху, с кождого слова.

 

Всі ті спостереженя, почутя і уваги куйовдили ся в капітановій голові, майже пригнітаючи єго ум і тілько постепенно, по-черзі доходили до повноі єго свідомости. А про те він чув себе незвичайно підохоченим і оживленим. Розмовляв, жартував, розповідав і уривав, сміявсь і йів і очей не зводив із жінки й дітей. Бачилось, що в тій хвилині він хотів скупити в собі й пережити все те, що занедбав за так довгі роки.

 

Аж по обіді почув деяку втому. Природа почала допоминати ся свойого права, перенатужені нерви почали відмовляти послуху, бажали спочинку.

 

— Хочеш лягти, Антосю? Заснеш на чверть годинки? — спитала жінка.

 

— О, ще чого не стало! Ти по чім таке думаєш?

 

— Бачу по тобі, що ти втомлений. Іди, я тобі покладу подушку на софі.

 

— Та яж не хочу! Що ти думаєш? Чи ж я засну тепер? — боронився капітан, котрому якось соромно було лягати й спати в таку хвилю.

 

— Заснеш, заснеш! — говорила лагідно та енергічно Анєля. — Ти втомлений. Ходи! Зрештою що тут з тобою балакати? Тут моя команда і я наказую. Allons, марш!

 

— Га, коли висша інстанція так каже, то годі! — сказав капітан і поцілувавши дітей в чоло а жінку в обі руці, пішов за нею до покою, де вже його ждала вигідна софка, вкрита білим простиралом, с подушкою в головах.

 

— Не роби церемоній, дитино! — сказала жінка, — ляж і спи. Я позамикаю, щоби тут ніхто тобі не перешкаджав. А як би тобі було чого треба, то задзвони.

 

І вийшла, гарна, легка як сонний привид, а єі слова були такі спокійні, свідчили про таку гармонію єі душі, що самі одні впливали освіжаючо і вспокоюючо на все єі окруженє.

 

Капітан іще стояв, слідячи очима за єі постатю, а коли щезла, зложив руки як до молитви і промовив:

 

— Боже! Чим я заслужив собі на те, що ти посилаєш міні стілько щастя? Я, правда, терпів не мало в своім житю, та інші терплять іще далеко більше. Терпінє не заслуга... Га, та видно, що і щастє так само не по заслугам мірить ся.

 

От так філософуючи він зняв військову блюзу і ляг горілиць на софі. Ах, як прємно! Якийсь супокій обняв його, роскіш наповнила єго душу. Він зажмурив очи і трохи лежав так, роскошуючись тим станом на пів сонним, при котрому про те огник свідомости не гас, а тілько раз яснійше а раз слабше освічував усе навкруги. Та тілько круг той був малий, малий, хоть обіймав цілий світ, усе, що в тім світі було найкрасше і найлюбійше йому. Вся минувшина, повна довгих терпінь, боротьби і невигоди, аж до вчорашнього дня включно, зсунулась у темну пропасть як лявіна і не полишила по собі ніякого сліду. Весь окружаючий світ пропав, не істнував зовсім. Тілько жінчине лице ясніло над ним мов сонце, тілько діточі очи світили йому мов чудово блискучі зорі. Та скромна кватира, зложена з сальоника, трьох кімнат і кухні, розширювала ся в єго уяві, робила ся якоюсь велитеньською святинею, якоюсь домівкою таємноі, йому приязноі сили.

 

Поволи загасло почутє часу й простору, рожевий огничок свідомости замиготів і розплився незамітно, мріі перемінили ся в тихий, покріпляючий сон. Тай у сні почутє роскоші трівало далі, а коли огник свідомости — не той давнійший, а якийсь новий — знов замиготів на поверхности єго душі, капітан побачив себе малим хлопчиком, що грав ся в тій самій святині, про яку марив перед сном. У святині так тихо, так тепло. Якесь золоте божество дивить ся на него милостиво. Він чує, що під опікою того божества може грати ся свобідно, може бути беспечний. Чим же ж він граєть ся? Адже се величезний діамент, що яснів на чолі божества мов зірниця. Само божество дало йому сей неоцінений клейнот. Підскакуючи з радощів він підкидає ним у гору і ловить у руки мов пилку, кладе його в соняшнім проміню, що паде крізь вікно святині й золотим озером розливає ся у стіп вівтаря. Діамент заломлює те промінє і кидає на супротивну стіну величезний весельчаний стовп, наповняє всю святиню весельчаним блиском.

 

Він знов підкидає камінь. Напоєний соняшним світлом камінь летить високо-високо, під саму стелю святині, палаючи чудовним, соняшним блиском. Він не може відвести очей від того блиску, стоіть мов остовпілий дивлячись у гору. Та тим часом камінь уже впав у долину, єго бренькіт о камяну долівку чути було виразно; чути було як покотив ся. Він похиляє очи, шукає по долівці за каменем, та не бачить єго. Де він покотив ся? Єго очи зачеркують чим раз ширші круги — каменя нема. Очи ошукані в своій ожиданці починають блудити, шукати там і сям, без ціли й без ладу — каменя нема. Якась глуха трівога помалу будить ся в єго душі. Що я наробив? Адже сей камінь — то цілий маєток! Де він? І він нахиляє ся до долівки, опирає ся руками на коліна і не вірячи своім очам починає ще раз шукати в тім самім місці, що вже був пробіг очима. Каменя нема. Та се не може бути! Адже ж ось тут коло мене дзеленькнув адже ж не міг покотити ся далеко! А в тім — хто знає?

 

Він не сміє підвести очей, поглянути на божество, бо чує, що зустрів би єго зір повний грізного докору. В святині починає темніти; золоте промінє, що ще перед хвилею лило ся крізь вікна, щезло. Чути далекий грім. Трівога проймає його. "Я мушу найти той камінь, мушу, мушу, мушу!" — миготить в єго голові, і ті ненастанні миготи причинюють єму нестерпний біль. Він паде навколішки, починає повзати рачки, напружувати зір — усе даремне Бачить ся йому, що вже перешукав величезний простір, що стіни святині відсувають ся від него. Та ні, ось одна стіна, друга стіна, якесь тісне, темне приміщенє. Де би то впав камінь? Може під ту лавицю? Він зазирає під лавицю. Каменя нема, та біля першоі лавиці стоіть друга, далі якась софа, якийсь фотель, множество фотелів, якісь шафи, комоди... Повно меблів. І скрізь треба зазирнути, всі треба повідсувати, бо певне десь там камінь закотив ся. І він напружує всі своі сили, починає відсувати, пересувати, перевертати меблі. Піт обливає його, духу не стає в грудях. Двигає величезні тягарі, курява душить його, і якась таємна сила не дає йому супокою, раз-у-раз гонить його: Шукай каменя! Шукай! Шукай!

 

— Алеж я не можу! — кричить він голосом роспуки, шарпає ся і — паде на підлогу.

 

Схоплює ся. А! то був сон! Він лежить, потом облитий, та не на підлозі, а на софі. Гуркіт коліс на вулиці був у сні далеким громом. Утома мускулів справила те болюще почутє, що буцім то чогось шукає ся і не може ся знайти. Капітан лежачи всміхав ся тепер над своєю трівогою, що його у сні так мучила. Він читав недавно про суггестію. Адже ж се дуже похоже! Приспати умислові влади окрім одноі, і сю одну якими механічними чи псіхічними стімулами пхнути в якім небудь напрямку — і в душі приспаного повстає якась ідея, якийсь розгін, що не находячи впину в духових владах опановуює чоловіка зовсім.

 

Коли він так думав, очи єго вдивлювались у стелю, в стіни, в меблі спальні. Диво! Давньоі роскоші, яку чув перед сном, тепер уже не було. Усе те навкруги него здавалось йому тепер якимсь чужим, незвісним. Правда, пять років — чималий час, можна було забути про краску, подобу, розставу меблів. Та сі меблі, що він тепер бачив, були майже нові, гарні, з естетичним смаком дібрані, дорогі. На стінах висіли гарні картини в золочених рамах і велике зеркало. Жінчина туалетка з еліптичним зеркалом видалась йому якоюсь істотою, що заблудила сюди Бог зна відки.

 

Поводячи очима по спальні, капітан запримічав чим раз більше подробиць і предметів, що вражали якось чудно, завдавали єго душі загадки, що йіх зовсім не лехко було розвязати. Він нагадав собі живо, як скромно, як бідно була умебльована отся спальня тоді, коли він відйіжджав у Боснію. Се ж, що він тепер застав — адже воно десь коштувало богато грошей! Адже ж окрім ліжок — слюбних, як він йіх звав — не лишило ся ні однісінького старого мебля. Усе те було нове, усе далеко красше, пишнійше чим уперед.

 

Відки воно взялось?

 

Вже сама отся думка була скорпіоном. Капітан схопив ся, сів на софі і почав іще раз роззирати ся навкруги. Тепер уже нічому не призирав ся, нічого докладно не бачив; зір єго справлений був у нутро, в минувшину. Найперше він нагадав собі мінутку зачудуваня, коли перед кількома годинами, увійшовши в каменицю, дізнав ся від сторожа, що єго жінка живе не на третім поверсі, як давнійше, а на першім. Звісно, кватира на третім поверсі з ріжних причин була ненаручна, але ж перший поверх! Ріжниця кошту доволі велика! Він нагадав собі, що вже тоді мав намір спитати жінку, що воно значить, та те, що після того стало ся, скинуло йому з думки усе, усе, значить, і запит.

 

Далі він став нагадувати собі єі листи, писані йому в Боснію. Вона писала правильно що тижня, а іноді, коли стало ся щось незвичайне, коли котре з дітей було хоре, то й частійше. Зразу вона жалувала ся, що з грошей, що йій присилав, не може вижити, що уриває собі на найпотрібнійшім, щоби тілько прожити з дітьми. Правда, вона ніколи не вдавала ся в роспуку, не нарікала на долю, не винуватила його нівчому, та єі спокійні, неначе здавлювані побоюваня тим глибше кроіли єго серце. Він ходив як отроєний після єі листів, тим більше, що чув, що тепер нічим йій помогти не може, нічим потішити окрім обіцянок сподіваного авансу. Та після кількох місяців Анєля перестала жалуватись. Раз написала йому, що шукає якого заробітку, та коли він висказав ся скептично про єі пляни, перестала про се писати. Від тоді згадувала тілько принагідно, що перше сама собі була винна, що не вміла уладити ся, що богато грошей тратила непотрібно, що єі кухарка обкрадала і т. і. Тепер нужда навчила йійі економіі і вона переконує ся, що жити зовсім не так важко, як йій зразу бачилось. Грошей, що він йій присилає, стає йій на житє зовсім, і навіть ще лишає ся йій дещо. Якось пізнійше звістила його, що йій лучила ся дуже користна лекція гри на фортепяні. Від тоді звістки про економічний стан ставали чим раз рідші, скупійші, лаконічнійші. "Добре нам веде ся", "рахунків тобі не посилаю, бо не хочу тобі голови клопотати" — отсе були звичайні єі слова про сю тему, звичайно поміщувані десь у дописках, під конець обширних справоздань про львівське товариське житє, про військових знайомих, про балі, процеси, случайі смерти й такі інші річи. В загалі за остатні два роки про своє домашнє житє, про дітей вона писала дужо мало, коли ж він йій се випоминав у листах, вона відповідала ляконічно в такім роді: "Що тобі маю писати? Ми здорові, раз-у-раз ізгадуємо тебе, зрештою незабаром прийідеш і сам усе побачиш". Не раз додавала, що не пише обширно для того, аби Антось вернувши до дому тим більшу мав несподіванку. Сю ціль вона безперечно осягнула до того, що капітан не тямив навіть, чи Анєля згадувала йому коли небудь про Юлію, свою товаришку, що, як показує ся, бувала у них майже щоденним гостем. Чомусь не сподобалась йому ота Юлія. Було щось скрите, трівожне в єі лиці, в єі очах, у всій єі постаті. Рухи єі якісь вимушені, голос ненатуральний. Порядкуючи своі вражіня капітан сказав собі, що та жінка виглядає так, немов би відвикла жити в поряднім товаристві. Який контраст з єго жінкою! Та щож, контрасти притягають себе обопільно, а про свою жінку капітан надто високо думав, аби на хвилю міг допустити, що дає приступ до себе і до своіх дітей женщині недостойній.

 

А про те все, хоч він не одно силкував ся витолкувати собі, в єго серці лишило ся жало несупокою, тоі трівоги, що може була ще відгуком тоі страшенноі трівоги, якоі зазнав у сні. Він усе ще лежав на софі, курячи сигаро і дивлячись у стелю, коли се тихенько отворили ся двері — видно, що були відчинені вже перше, коли він спав — і ввійшла Анєля.

 

— Ти вже не спиш? — сказала — Лежи, лежи! Я сяду ось тут коло тебе, побалакаємо.

 

І с чарівним усміхом присунула крісло тай сіла. Він лежачи взяв єі руку і притулив до уст.

 

— Як же тобі спало ся?

 

— О, чудесно! А чи довго я спав?

 

— Може зо дві годині. Тепер пів до четвертоі, — додала вона, дивлячись на маленький, елегантний золотий годинник, котрий мала коло себе і котрого він давнійше у неі не бачив. Незримий скорпіон знов ворухнув ся в грудях у капітана на сей вид. Анєля вгадала єго почуванє і сміючись ударила єго по плечі.

 

— Ну, чого ти поблід? — скликнула зовсім свобідно. — Вже знов по давньому починаєш? Знов мене за щось підозріваєш, хоч сам не знаєш за що? Ей, ти непоправна дитино, ти!

 

Лице капітаново запаленіло від сорому.

 

— Прости міні, ангеле, — сказав він. — Я нагадав собі, що ти міні в листах так часто обіцяла несподіванки, коли верну домів. І справді, я застав йіх так богато... Усе тут таке міні нове, таке несподіване...

 

— І ти зараз подумав собі: тут мусить бути якась провина моєі жінки!

 

— Анєльцю! — сказав капітан, знов з запалом цілуючи єі руку, — як ти можеш таке говорити? Клену-ся моєю честю, що се міні й на думку не впало. Адже ти знаєш, як я тебе люблю. Свого житя я ніколи так не любив. Підозрівати тебе за щось нечесне, се ж значило би класти сокиру до коріня мого власного житя!

 

— Чого ж ти поблід, побачивши мій годинник? Кажи отверто! Стілько років ми не жили вкупі. Та перерва може бути для нас точкою виходу в нове, щастливе житє, та може бути й темною, роззявленою безоднею, що нас на завше розлучить.

 

— Бій ся Бога, жінко, що ти говориш! — крикнув переляканий капітан.

 

— Бачиш, що говорю без жарту, — відповіла Анєля. — Я мала час пізнати житє в єго глибині, застановити ся над ним основно і прийшла до переконаня, що коли між нами мають бути якісь тайни, якесь жерело обопільного недовіря, то краще від paзy розійдім ся, бо житє наше не буде житєм, а мукою.

 

— Алеж моє серденько! Відки така бесіда? по що? Адже ти знаєш, що я не маю перед тобою ніякоі тайни!

 

— І я не хочу мати перед тобою ніякоі! — з запалом сказала Анєля. — Не хочу, щоби ти мене підозрівав. Коли маєш супроти мене який сумнів — скажи отверто. Чую ся такою чистою, такою правою, що не бою ся ніякого закиду, коли міні його отверто вискажуть.

 

— Анєльцю, Анєльцю! — скрикнув капітан, доведений до роспуки єі бесідою, — але ж пробі, нічого я тобі не закидав, ні за що не підозрівав, Бог міні свідок!

 

— Ти поблід побачивши отсей годинник.

 

І відчепивши, вона подала йому годинник у руку.

 

— Придивись йому! Прочитай напис виритий на нім! Бачиш, що дарував міні його дід. Загнівав ся був на нас, коли я вийшла за тебе замуж, та нарешті таки дав себе перепросити.

 

— Значить, се він вам допомагав? — скрикнув капітан здивованим голосом, обводячи очима навкруги.

 

— Не за одно маємо йому дякувати, хоч ти знаєш, який він твердий. Надто великоі щедроти закинути йому не можна.

 

Капітан аж тепер нагадав собі діда своєі жінки, старого, богатого вдівця, властителя кількох фабрик і кількох камениць у Кракові. В споминах капітана не займав той дід майже ніякого місця. Познайомивши ся з єго внучкою Анєлею у якихось далеких свояків у Львові, капітан наскочив на завзятий опір старого Гуртера — бо так називав ся дід. Він хотів йіхати до него в Краків, та Анєля відрадила йому, толкуючи, що присутність єго попсувалаби справу, бо дід страшенно не любить військових у загалі. Вона сама обіцяла перемогти єго впертість, і дійсно йій се повело ся. А що Анєля не мала свойого маєтку, то Гуртер дав йій лиш тілько, кілько треба було на зложенє за мужа законом назначеноі офіцерськоі кавціі, додаючи, що коли вона йде за муж против єго волі, то більше нічого йій не дасть. І в сім змислі був написаний єго перший і остатній лист до молодоі пари, де була послюбна гратуляція с тим додатком, щоби обоє від сегодня перестали його знати, так як і він йіх ані знати ані бачити не хоче, щоби не важили ся до него писати ані в чім небудь на него числити, бо се чинило би йому тілько прикрість, і йіх листи він мусів би йім звертати нечитаними. Зрештою бажає йім усякого щастя і доброго поводженя.

 

Ось і все, що знав капітан про Гуртера. Надто гордий і незалежний, щоби просьбами, повзанєм впрошувати ся в єго ласку, він сповняв точно єго волю і не інтересував ся ним зовсім. Служба й житє домашнє забирали весь єго час. Правда, Анєля часто с подякою згадувала про него, адже ж єго дар будь що будь був підвалиною йіх щастя.

 

— Він не лихий чоловік, розумний, і щирий, тілько чудний собі і твердий дуже — говорила нераз Анєля. — Там його в Кракові опанували баби богомілки, сліпі знаряди в руках Єзуітів, що спекулюють на єго маєток. Що нам нічого більше надіятись від него, про се я свято переконана.

 

І вони не надіялись. Жили як могли, поки врешті необхідність не розлучила йіх на цілих пять років. То й не диво, що тепер капітан і з зачудуванєм і з полекшою в серці дізнав ся, що дід перепросив ся з Анєлею.

 

— Ну, бачиш, бачиш! — мовив йій капітан з відтінком докору в голосі. — І чого ж тут гніватись і в патос впадати? Розуміє ся, мене дивувало, відки тут у мене така роскіш. Перший поверх, зеркала, магаґоні, медведі на долівці, золотий годинник — і моя скромна пенсія на вдержанє двох домів. Я хотів тебе розпитати, що се за загадка? Хібаж се якийсь проступок? Ну, та одно твоє слово розвіяло всі моі сумніви.

 

— Не будь надто лехковірним! — мовила Анєля, знов приймаючи строгий вираз слідчого судді. — Не клади надто богато на одно слово! Домагай ся доказів!

 

— Але ж Анєльцю, чи хочеш, щоб я провадив кримінальне слідство?

 

— Краще, щоби ти зробив се тепер, коли ще зір маєш ясний і думку невпереджену.

 

— Чи думаєш, що можу перемінити ся? — троха огірчений запитав капітан.

 

— Слухай, Антосю, — мовила Анєля сідаючи коло него на софі й обіймаючи його по за шию. — Не гнівай ся на мене за те, що тобі скажу. Люблю тебе, люблю своіх дітей — наших дітей, Антосю! Люблю над житє, мало що не сказала, над спасінє душі своєі. І власне через те, що люблю так кріпко, я б бажала, щоби ніщо не каламутило нашого щастя, яке може дати любов. Адже ж і ти сего бажаєш?

 

— Хто ж би сего не бажав? — скрикнув капітан, притискаючи йійі до грудей.

 

— Слухай же, любий мій! Знаю добре, що тепер після твойого повороту скорше чи пізнійше дійдуть до твойого слуху всякі сплітки і байки. Не сумніваю ся, що знайдуть ся такі, що в очи міні підлещують ся, а по за очи будуть кидати на мене болотом, будуть мене понижувати в твоіх очах.

 

— Анєля! І ти можеш допустити на хвилю, що я буду вірити підлим спліткам?

 

— Не хвались сильний своєю силою ані відважний своєю відвагою! — сказала хмарно Анєля. — Ні, любий, не говори сего! Що там казати про те, чи я допускаю, чи не допускаю! Розумний чоловік усе допускає і нічого не допускає. То ж ліпше завчасу запобігти можливости всяких таких допущень, якіб могли мене кривдити в твоіх очах.

 

— Як ти се розумієш?

 

— Витолкую тобі яснійше, про що річ іде. Не від сьогодні знаю, що лихі язики чорнять мене, буцім то я заробляю гроші якимсь нечесним способом. Відки йдуть сі глупі сплітки, не знаю. Я не жила сими часами на великій стопі, не бувала так часто в товариствах, щоб могла про все дізнавати ся. С твоіх давніх приятелів мало хто тут лишив ся, та й ті дуже рідко в мене бували. То й не знаю, в чому мене обвинувачують. Поки річ ішла про мене саму, я не дбала про те зовсім. Доволі міні власного сумліня, почутя власноі невинности. Та коли ти вернув, то діло зовсім інше. Такі глупі сплітки можуть затроіти твоє житє, наробити тобі неприємностів, коли не будеш узброєний на йіх опроверженє. І власне сего я домагаю ся від тебе.

 

— Та коли ти мене впевняєш про свою невинність, то якогож міні ще свідка треба?

 

— Слухай, Антосю, — сумно промовила Анєля, — не кажи так. Чоловік не камінь. Можуть знайти ся річи дуже подібні до правди і свідчити против мене. Найперше дай міні святе слово, присягни міні на любов до наших дітей, що все, що тілько вчуєш против мене, скажеш міні до очей, нічого не скриваючи, ні в чім мене не щадячи, про все домагаючись поясненя!

 

— Анєлю, пробі, трівожиш мене тим урочистим тоном! — скрикнув капітан схаплюючи ся на ноги. — Чи думаєш, що тут може виринути щось аж таке страшне та грізне, щоб аж..

 

— Нічого не думаю, тілько домагаю ся від тебе того, на що маю право. А бачить ся міні, що на твою отвертість маю повнісіньке право.

 

— А вжеж! А вжеж! Безперечнісіньке право!

 

— І обіцюєш міні, що будеш супроти мене завсігди щирий і отвертий?

 

— Обіцюю на честь, на свою душу!

 

— І не мати меш передо мною ніякоі тайни, хоча-б ти міг догадувати ся, що єі виявленє буде для мене дуже болюче?

 

— Обіцюю! Хоча б я міг догадувати ся, що єі виявленє принизить мене в твоіх очах, зробить негідним твоєі любови.

 

— Сего не потребуєш і в думку покладати, любий мій! — мовила Анеля цілуючи його в уста. — А за обіцянку дякую сердечно. Будь певний, що я не надужию твого довіря.

 

— А я... я, скажу тобі по правді, не розумію добре, по що сі всі церемоніі.

 

— Дай Боже, щоби вони були непотрібні! — зітхнула Анєля. — Та в усякім разі надію ся, що вони нікому не пошкодять. Ну, добре, се було б одно. А тепер друге.

 

І відчинивши шуфлядку від своєі туалетки, виняла з неі стару, засмальцьовану книжку, оправлену в полотно. Капітан знав добре сю книжку. То була рахункова книжка, що єі купив день перед своім слюбом з Анєлею і дав йій, щоби записувала всі росходи й приходи йіх маленького господарства. Анєля дуже совісно день у день записувала в ній усі рахунки. Сю книжку подала йому тепер.

 

— Візьми і передивись моі рахунки. А ось квіти від купців і інчих людей, з якими я мала які небудь грошеві інтереси за тих пять років. А ось у сій пачці листи, що приходили до мене. Прошу тебе, передиви ся все те, розсліди совісно кожду подробицю, кожду цифру, кождий папірчик!

 

— Бій ся Бога, Анєльцю! На що сего? Вірю тобі й без того.

 

— Ні, я не хочу! — відповіла Анєля. — Розсліди і потому вір або не вір. Дай міні слово, що задаси собі сю працю!

 

— Ну, коли воно доконче —

 

— Доконче. І то ще сьогодні!

 

— Га, нехай і так буде!

 

— Добре. Дякую тобі! Се буде для мене найкращий доказ довіря с твого боку!

 

І поцілювавши його в чоло Анєля вийшла лишаючи його самого з рахунковою книжкою, квітами і немалою пачкою пожовклих листів. Не можучи ще отямити ся з зачудуваня капітан якийсь час ходив по покою, поки врешті не доміркував ся, що єго жінка остаточно має рацію і що вся отся незвичайна сцена є тілько доказом єі незвичайноі любови до него, і вкупі с тим єі обачности й незвичайного розуму. А зміркувавши се він узяв ся совісно за рахунки й папери. Щоби йому не переривати праці, жінка принесла йому підвечірок до сальону і знов лишила його самого.

 

IV.

 

Після вечері в тіснім кружку — тітка Юля, на котру Михась раз-у-раз відказував, мов би прочуваючи се не прийшла — капітан почав збирати ся виходити.

 

— Хочеш іще йти? — спитала Анєля. — Куди?

 

— Треба заглянути до офіцерського касина.

 

— Може би ліпше було, як би ти не йшов?

 

— Але ж, моє серденько, взяли би міні се за зле, як би я не показав ся між товаришів. Зрештою і сам я рад би побачити старих знайомих.

 

— Ну, с тих старих знайомих не богато там застанеш. Хиба Редліха і — не знаю, кого би там іще міг ти подибати.

 

— Один Редліх стане за девятьох, — сказав поважно капітан, припинаючи шаблю.

 

— Ну, то бодай не бари ся там довго! — нагадувала Анєля. — Сьогодні в мене таке свято, що я не хотіла би й на хвилинку розставати ся с тобою.

 

— Я теж не дуже радо йду, Анєльцю, вір міні, та що ж, не виходить інакше. Мушу. Знаєш, що наш військовий стан накладає на нас усякі обовязки.

 

— Ну, йди вже, йди! — сказала сміючись Анєля. — Ще хто скаже, що на старість зводжу тебе з дороги обовязку.

 

Коли би капітан по своім виході міг був заглянути в лице своєі жінки, був би без сумніву вельми зачудував ся. Лице те, перед хвилею таке погідне, ясне і енергічне, що так і дихало здоровлєм і втіхою, тепер було бліде як у трупа, являло вираз якоісь безмірноі трівоги. Уста тремтіли судорожно, немов шептали якісь нечутні заклятя в слід за капітаном. У грудях не стало віддиху. Поборена якимсь таємним знесилєм Анєля впала на крісло і кілька хвиль сиділа недвижно, правдивий образ зневіря і роспуки. З того остовпіня пробудили йійі голоси а далі швидкі кроки дітей.

 

— Мамочко! Мамочко! — кликали діти шукаючи єі. — Де ти мамочко?

 

Анєля сиділа в сальоні, де було темно.

 

— Ось тут я! Тут! — обізвала ся вона. — Чого вам треба?

 

Відчинивши на ростіж двері салону і впустивши до него широку струю світла діти війшли до салону і тулячи ся до маминих колін щебетали:

 

— Вже вміємо лекцію на завтра! Хочеш нас випитати?

 

— Завтра, любі моі! Сьогодні міні троха недобре.

 

— Мамочка нездорова? Мамочці знов не добре? Бідна мамочко!

 

Цеся гладила Анєлю по під бороду, Михась цілював єі руку. Анєля відвернула ся, щоби діти не бачили сліз, що бризнули із очей.

 

— Бідні моі дітоньки! — прошептала перемагаючи хлипанє, що дусило йійі в горлі. По хвилині перемогла себе і промовила:

 

— Завтра вас випитаю, а тепер ідіть спати!

 

— Ще не хочемо спати, мамочко! Позволь нам піти до кухні. Там є вояк, такий великий-великий, а такий смішний! Обіцяв нам розповісти казку, гарну-гарну, а не страшну, ні. Позволяєш, мамочко?

 

— Ну, йдіть, йдіть, та не сидіть міні довше як пів години. Через пів години прийду класти вас спати.

 

Та діти не дослухавши єі слів до кінця вже побігли, весело плещучи в долоні.

 

— Що з ними буде? Боже мій, що з ними буде? — важко зітхнула Анєля і знов потонула в задумі. Та по хвилі випростувала ся, єі звичайна енергія почала брати перевагу над зневірєм.

 

— Що має бути, нехай буде! Буду держати ся поки буде змога, а коли доведеть ся відпокутувати за своі вчинки, то відпокутую.

 

В тій хвилі почув ся легенький стук до дверей салону. Анєля схопила ся мов переполохана і відчинила двері.

 

— Се ти, Юлечко?

 

— Я, я, — шептала Юлія. Вона була обвита чорною хусткою так, що й лиця єі годі було розпізнати. — Я чула, як ти балакала з дітьми і як вони потому побігли. От я й догадала ся що ти сама, то й зважила ся застукати. Не хотілось би міні зустрічати ся с твоім мужем.

 

— Його нема дома. Пішов до військового касина.

 

— Ти неповинна була пустити його туди, Анєлечко, — промовила Юлія з виразом трівоги на лиці.

 

— Годі було задержати його. Та чень Бог дасть, що якось воно минеть ся. Ну, а у тебе що чувати?

 

— Я прийшла заспокоіти тебе, моя голубко. Від Штернберга нема нічого більше. Як би було яке лихо, то певно би телеграфував.

 

— Спасибі тобі, Юлечко! І міні бачило ся з самого початку, що тут нема чого трівожити ся. Твоя правда, як би було яке лихо, то він би телеграфував. Випєш може склянку чаю?

 

— Спасибі тобі! Я тілько на хвилиночку. Втікаю як стій. Не хочу, щоби мене тут хто небудь бачив. А в тім і твій муж може вернути, міг би мене тут застати. Бувай здорова!

 

— Добраніч тобі, Юлечко! А як би лучило ся щось нового — —

 

— Ну, розуміє ся, розуміє ся, що заразісінько тебе завідомлю. Добраніч!

 

І Юлія тихесенько, зачинивши за собою двері щезла мов тінь. Анєля пішла до кухні, де Гриць розповідав не так дітям як Марині якусь дуже веселу казку про війну кота з медведем і що хвиля викликував вибухи голосного сміху.

 

Коли капітан Ангарович прийшов до офіцерського касина, не застав там справді нікого знайомого. В касині було кільканадцять офіцерів. Декотрі грали в білярд, інші йіли вечерю, а при столі з часописями вела ся голосна розмова переривана вибухами сміху і енергічними військовими заклятями. Наблизивши ся до того стола капітан представив ся товаришам. Усі вже знали про єгo перенесенє з Босніі до Львова, декотрі бачили його рано при рапорті в генеральній коменді. Шумно і густо обступили його, стискаючи єго руки, поздоровляючи його на новім становищі, бажаючи скорого авансу. Швидко капітан зробив ся осередком дуже оживленоі розмови. Його розпитували про службові відносини в Босніі, про знайомих офіцерів, що там служили, дехто пригадував і своі пригоди в тім краю. Капітан замовив кіш вина, щоби випити "на братерство" з новими товаришами.

 

— Чи поручник Редліх денебудь в службі, що його тут нема? — запитав Ангарович.

 

— О, ні, швидко повинен прийти.

 

І справді, ще не принесли вина, коли появив ся Редліх.

 

— Про вовка помовка, а вовк тут! — роздав ся хор веселих голосів.

 

Редліх помалу, методично, не озираючи ся і очевидно привиклий до пануючого тут шуму і гамору зняв насамперед окуляри, без котрих на три кроки перед собою не міг видіти, а котрі тепер при вході з холодного повітря до огрітого покрили ся густою росою і були цілком непрозорі, поклав йіх на столі, зняв плащ і шаблю, а відтак видобувши хустку обтер нею окуляри і вложив йіх на ніс.

 

— Редліх, Редліх! — кричали товариші, — питає тут за тобою якась дама, мовить, що знаєш єі здавна дуже близько.

 

Громовий сміх супроводив ті слова.

 

— Знаю досить дам, — звільна і задумчиво відповів Редліх, — та ні одна з них не потребує аж тут мене відпитувати. Кожда знає, де мене і без питаня можна знайти.

 

— Але ж та дама, се я, старий друже! — скликнув Ангарович, кидаючи ся до него з простертими раменами. — Щож то, не пізнаєш мене?

 

— Антось! Старий Боснячисько! — скрикнув Редліх і оба приятелі кинулись один одному в обійми.

 

Принесли вино і ціле товариство подало ся до реставраційного салону. Шум, гамір, сміх, брязкіт склянок заповнив увесь салон. Почали ся тости зразу поважні, потім юмористичні, далі почали співати пісень, грати на фортепяні. Ангарович ходив по під руку з Редліхом занятий живою розмовою. Були товаришами що з шкільноі лави, разом розпочали військову службу, разом здали офіцерські екзамени. Було що споминати. Вони відсвіжували веселі і сумні пригоди молодости, сміючи ся з одних і з других. Час від часу кликано йіх обох до спільного гурту, коли якийсь новий бесідник хотів повеличати ся тостом або вокально-музикальною продукцією. Вино замовлене Ангаровичем давно вже пішло шляхом усего минущого; він хотів замовити другий кіш, але гурт не пристав на се, заявляючи своє право і обовязок угостити також зі свого боку нового товариша.

 

Панувала веселість загальна, щира, сердечна, яку тілько в військових товариствах так часто можна подибати. Капітан Ангарович так був пронятий, розігрітий і розентузіазмований нею, що зовсім забув про наказ жінки — вертати як найшвидше до дому. А зрештою хибаж се було можливе? Чиж були би його пустили? Гойдаючи ся на хвилах загальної веселости він чув себе таким щасливим, вдоволеним, свобідним, як мало коли на своім віці і в душі благословив нинішню днину як найщасливійшу, найбогатшу на приємні вражіня з усіх, які прожив до тепер.

 

Та в тім стало ся щось таке, чого ще перед хвилею ніхто б не був надіяв ся, що кождий в сему веселому товаристві був би вважав чимсь неподібним до правди або й зовсім неможливим, щось таке, що сьогодні, бодай сьогодні в тім товаристві не повинно було стати ся. Стало ся щось? Що таке? Ніхто може не міг би був вияснити се докладно. Немов би якийсь злосливий демон незримими крилами перелетів понад товариством. Немов би якась малесенька, огидлива мушка вслизнула ся до сего пристанівку радости і приязни, і літаючи понад головами зібраних тут і там забреніла тонесенько-тонесенько, ледво чутно, та всеж таки так, що той бренькіт розбудив дрімаючий відгомін у серці кождого з присутних. І нараз щезла дотеперішня щирість і сердечність. Якась холодна, силувана атмосфера залягла в салоні: якісь уривані, таємні шепти переривали вибухи сміху; якісь скісні позирки стріляли то в сей то в той бік; якісь рухи незначні а про те зовсім недвозначні, якісь на око невинні півслівця літали з одного кінця салону до другого, немов сігнали порозуміня в якійсь справі, котроі ніхто не називав голосно. Що се значило? Від кого се вийшло? Яку мало мету? Сего ніхто не говорив, ніхто може не був би зумів ясно висказати. Та всі почували, що се було щось погане, неприємне, в найвисшій степени неприємне.

 

Капітан в першій хвилі не добачав нічого. Вино і радість шуміли у него в голові. Та швидко його нерви, незвичайно напружені і вразливі, почули якусь переміну в окружаючій товариській атмосфері. А коли се почутє дійшло до єго свідомости, він зачудуваними очима оглянув ся довкола. Ціле товариство було немов перемінене. Ті, що ще перед хвилею стискали сердечно його руку і запевнювали його про свою приязнь, тепер сиділи мов води в рот набравши, з усміхом примерзлим на устах, або ходили по салоні якісь заклопотані, немов би бажали тікати відси геть і тілько для якогось decorum не могли осмілити ся вчинити се від разу. Молодші, гамірливі а по части вже пяні стояли купками в сусідніх комнатах. Відтам до ушей капітана долітали відривки якихсь цінічних оповідань переплітані голосним сміхом. І що найдивнійше, від тих громадок так само як і від старших товаришів, що сиділи при столі або ходили по салоні, падали на него якісь підозрені, украдком кидані позирки; єго зір ловив якісь рухи на половину згірдні а на половину проняті співчутєм. І хоча ніхто не бокував від него, то все таки коли він наближував ся до якоісь громадки, йому здавало ся, що там перемінюють тему розмови, що одні одним потаємно дають якісь знаки. Помалу але ясно і чим раз яснійше аж до фізичного болю в душі єго виявляла ся та певність, що довкола него творить ся якийсь пустий простір, якась неприємна, душна, убійча атмосфера. Що се таке? Він не міг доміркувати ся, а про те чув, що се справляє йому велику прикрість.

 

Сів на софі в куті, щоби зібрати думки і поміркувати про своє положенє. Перша єго думка була: а може се знов якась іллюзія? Може знов творю собі привид і опісля сам лякаю ся витвору своєі уяви? Почав придивляти ся тим людям з боку. Щож, люде як люде. Сидять, ходять, розмовляють, курять сигари, пють, — у всьому тому нема нічого незвичайного. Правда, сей та той гляне на него косим оком. Ну, і чомуж тут дивувати ся? Аджеж він незнайомий йім, сьогодня перший раз знайшов ся в йіх товаристві, то й придивляють ся йому. Може се троха нетактовно з йіх боку, та все таки в тім нема нічого страшного. Держать ся здалека від него, ніхто не наближуєть ся до него... Але ні, ось іде Редліх, що доси живо, хоча дивно притишеним голосом розмовляв про щось з кількома старшими і молодшими офіцерами.

 

— Чого так сидиш одиноко, старий приятелю? — окликаєть ся Редліх — сердечно як завсігди. Лід, що почав уже був намерзати довкола капітанового серця, приснув від разу.

 

— Чую ся втомленим.

 

— Видко се по тобі. Чи не пора би нам інвалідам до дому? Отсі прекрасні младенці ще й не думають іти, хоч уже одинацята. Але в мене завтра рано служба, то мушу виспати ся.

 

— О, і міні жінка веліла вчасно приходити — пригадав собі капітан.

 

— Ну, так ходімо!

 

Поодягали ся. Кілька старших офіцерів підійшло до капітана.

 

— Відходиш уже? Жаль, що не можеш довше лишити ся. Дуже нам було приємно.

 

А все те так холодно, таким силуваним голосом. І ані один і з них не візвав його, щоби ще лишив ся, ані один не запросив його, щоби частійше приходив до них. Капітан почув, що ледова шкаралюща знов починає стискати єго серце. Молодші офіцери, заняті розмовою, жартами і піснями, зовсім навіть не прийшли попрощати ся з ним. Майже з слізми в очах покидав капітан пороги офіцерського касина.

 

— Що се все значить, Гнатику? — запитав Редліха, коли вийшли на вулицю.

 

Редліх ішов поруч него отуляючи шию ковніром плаща, мовчазливий, понурий, і бачилось навіть не розумів, про що його питають.

 

— Що таке що значить? — запитав капітана.

 

— Що се йім стало ся, що так раптом перемінили ся? Тут радість, щирість, приязнь, а раптом холод, церемонність, якісь шепти і косі погляди...

 

— Що тобі снить ся, Антосю? — скрикнув Редліх. — Нічого такого я не завважив.

 

— Ти не завважив переміни в йіх настрою? Се дивно! А прецінь і ти сам перемінив ся.

 

— Мій любчику, не уявляй собі нічого! Було маленьке охолодженє, се правда, коли ми довідали ся, що у нашого полковника вмерла дочка. Чудесна дівчина. Всі молодші офіцери були в ній закохані.

 

— А так! — скрикнув капітан. — Ну, то так же міні й говори! Я вже почав було думати, чи не образив я кого чим небудь, що так нараз почали від мене сторонити.

 

— Але відкиж знов такі думки! Можу тебе запевнити, що щодо твоєі особи — Редліх мимовільно вимовив ті слова з особливим притиском — усі вповні згоджують ся, що ти взірцевий офіцер, сердечний товариш, одним словом, хлопець з золотим серцем.

 

— Чи справді так думають? — радісно запитав капітан.

 

— Даю тобі слово чести. Можеш міні вірити.

 

— Але знаєш, одно мене дивує. Коли ми відходили, ніхто не просив мене, щоб я приходив сюди частійше.

 

— У нас нема сего звичаю. Се розумієть ся само собою, що кождий приходить, коли має час і охоту.

 

— Ну так, але завсігди приємного товариша з самоі чемности просить ся, щоби лишив ся довше і приходив частійше.

 

— Марниця, братіку! Думаю, що з такоі дрібниці не будеш висновувати ніяких неприхильних внесків про нових товаришів. А при тім думаю також, що семейне житє і службові обовязки, а може й маєткові відносини мало дадуть тобі часу і засобів на те, щоби часто відвідувати наше касино.

 

— Се може бути, — якось нерадо промовив капітан, — та все таки... ти знаєш, як я дуже люблю товариське житє. А там у Босніі чоловік стілько нанудив ся, намучив ся, натерпів ся, що бажав би хоч троха відсвіжити свою душу в товариськім крузі.

 

— Сумніваю ся, чи се тобі вдасть ся, — мовив Редліх. — З наших давніх товаришів крім нас двох нема нікого, а з тих нових... Знаєш, я й сам рідко буваю в йіх гурті.

 

— А міні говорили, що буваєш що вечір, — завважив ущипливо капітан.

 

— Ну, то якийсь поет прудкий на пересаду мусів тобі се сказати, — процідив Редліх. — Противно, буваю досить рідко. Тут самі паничі, грають грубо в карти, пють по цілих ночах, ну, а чоловік бідолаха, куди там йому додержати йім кроку! Знаєш що, Антосю, — з незвичайним жаром промовив Редліх обертаючи ся до капітана, — раджу тобі з цілого серця, вчини так само і старай ся як найрідше бувати в касині!

 

Капітан зупинив ся на серед вулиці і видивив ся на високу, випростувану фігуру Редліха, що в якімсь дивнім заклопотаню старав ся не глядити йому в очи.

 

— Не розумію тебе, Гнатику, — промовив. — Перед хвилею ти запевняв мене, що всі мене огнисто полюбили, а тепер намовляєш, щоби як найрідше до них ходити.

 

— Бо се занадто богато буде тебе коштувати — викручував ся Редліх. — А в тім, коли ти богатий, коли маєш купу грошей і можеш йіх розкидати...

 

В тих Редліхових словах було щось таке, що дуже немило вразило капітана.

 

— Гнате! — скрикнув він. — За кого ти мене маєш? Чи то я розбійник, чи фальшівник монет, чи може який касієр-утікач, щоб у мене були гроші на розкидуванє?

 

— А коли йіх у тебе нема, то що тобі на тім залежить, чи тебе просять учащати до касина, чи ні? І так будеш мусів дуже рідко вчащати. Аджеж і сьогодні ти висипав стілько грошей, що твоя жінка...

 

— Ну, ну, досить тоі проповіди, старий приятелю! Вже що там жінка буде мала міні сказати, те скаже і без тебе. Ну, та годі нам балакати! Отсе ми вже перед моєю домівкою. Знаєш що, Гнатику, надію ся, що зробиш міні тоту честь і відвідаєш мене в моім родиннім гнізді?

 

— З найбільшою охотою! — сквапно промовив Редліх. — Доси, що правда, я не бував у твоєі жінки — причин не потребую тобі вияснювати — —

 

— Іди, йди, старий грішнику! Ти повинен би встидати ся навіть згадувати про щось таке! — перебив капітан.

 

— Ну, та тепер, коли ти тут і запрошуєш мене —

 

— Без церемоніі, без церемоніі! Приходи до мене, коли маєш час і охоту, як до старого товариша!

 

Стиснувши щиро подану йому руку капітана Редліх салютував по військовому і за кілька хвилин щез у нічній темряві.

 

V.

 

— Ага, Анєлечко! Бачу тут візітову карточку барона Рейхлінгена. Розповідж но міні, яка се у тебе була з ним історія?

 

Капітан і Анєля сиділи в салоні і розмовляли. Анєля занята якоюсь жіночою робіткою оповідала мужови про своє житє, про дітей, про старого Гуртера, а капітан слухаючи єі оповідань перебирав візітові карточки розкидані на срібній таці на столі. Нараз на одній елегантній, блискучій прочитав назву: "Waldemar Baron von Reuchlingen" і зaтремтів так, немов би пожалив собі пальці кропивою.

 

— Історія у мене? З бароном Рейхлінгеном? — помалу, немов шукаючи чогось у памяти повторила Анєля, спокійно дивлячись мужови в очи. — У мене з ним не було ніякоі історіі.

 

— Не було ніякоі? — з зачудуванєм запитав капітан. — Се не може бути! Пригадай собі добре!

 

— Що маю собі пригадувати? — ще з більшим зачудуванєм відповіла Анєля. — По твойім відйізді до Босніі барон був тут у мене раз чи два рази. Ага, памятаю, раз підчас моіх іменин упив ся і звів якусь сварку з офіцерами. Не знаю, про що йім там зайшло, досить того, що попсував нам цілий вечір і всі разом з ним мусіли забрати ся до дому. Більше я й не бачила його, а швидко по тім я довідала ся, що його також перенесено до Босніі.

 

— Гм, то така се була історія? Признаю ся тобі, що з того, що він міні говорив, я міг догадувати ся, що тут було щось далеко поважнійше.

 

Вимовляючи ті слова капітан уже на половину вспокоєний поглядав на жінку. І нараз побачив, що при остатніх єго словах лице єі покрила труняча блідість, навіть уста єі поблідли, робота випала з єі рук і ціла єі постать подала ся, немов би зівяла або немов би дізнала якогось страшно болючого удару.

 

— Анєльцю, що се тобі? — скрикнув капітан схапуючи ся з крісла.

 

— Зажди, зажди, там хтось дзвонить! — прошептала Анєля, ледви не ледви підняла ся з крісла, покинувши на землю свою робітку, заполоч і голку, і вибігла до сусідноі комнати. По хвили вернула, все ще бліда і тремтячи, але вже значно заспокоєна.

 

— Анєльцю, ради Бога, що тобі є? — скрикнув капітан, тулячи в своіх долонях єі руки, холодні як лід.

 

Вона сіла поруч него і важко дихала.

 

— Нічого се, нічого! — відповіла. — Знаєш, від якогось часу... мучать мене якісь страшні прочутя. Завсігди міні здаєть ся, що котре небудь із наших дітей — о мій Боже! — десь там перейіхав фіакер і що єго несуть до дому с поломаними ніжками, з розбитою головкою... Ох, аж подумати страшно! І власне в тій хвилі... те саме прочутє... мов кліщами... міні причуло ся, що до нас хтось дзвонить...

 

— Алеж успокій ся, ніхто не дзвонить. Діти вернуть здоровісенькі! — запевнював йійі капітан. — Бій ся Бога, як можна брати собі се так дуже до серця! Але ти може нездужаєш? Може се тілько такий прояв якоісь іншоі слабости?

 

— Ні, ні, я здорова цілковито, тілько часами на мене находять такі глупі напади.

 

— Ні, Анєлечко, ні, сего не можна легковажити. Се можуть бути початки якоісь грізноі нервовоі хороби. Як ти поблідла! Треба конечно засягнути лікарськоі поради.

 

— Не треба! Не треба! — живо відмовила Анєля. — Що міні лікар поможе? Скаже міні те, що я й без него знаю: треба супокою, вистерігати ся сильних зворушень. Нехай би сам стрібував се вчинити!

 

— Ні, душе моя, доконче треба щось радити! Ади, ти доси не можеш прийти до себе. Напий ся води!

 

— Я вже пила. Спасибі тобі, любий мій! Міні вже зовсім добре.

 

І схиливши ся позбирала з долівки своі порозкидані причандали.

 

— А я — мовив по хвили капітан — признаюсь тобі до гріха. В тій хвили, коли ти поблідла і почала тремтіти, я подумав, що моі слова про барона Рейхлінгена зробили на тебе таке сильне вражінє.

 

— Про барона? — з мелянхолійним усміхом мовила Анєля. — Вибачай, серце моє, але я вже навіть не тямлю, що ми про него балакали. В тій хвилі, коли ти зачав міні щось оповідати про него, думка моя була зовсім де інде.

 

— Я хотів було написати тобі про свою стрічу з бароном і про свою розмову з ним, — говорив капітан, — та як раз того самого вечера після стрічі з ним я одержав від тебе лист, а в ньому була звістка, що дитина хора на одру і що маєш тяжкі гризоти, а на другий день рано я довідав ся, що барон уже не жиє.

 

— Не жиє! — скрикнула Анєля.

 

— То ти не знала про єго смерть?

 

— Нічогісінько.

 

— Була з ним якась дивна і доси невияснена історія.

 

— О Боже! — глибоко зітхаючи прошептала Анєля, але в тім зітханю висказало ся радше якесь почутє облекшеня, ніж жалю. А по хвилі додала: — Такий молодий, гарний, маючий чоловік, такого знатного роду, такий здоров, сильний — і що там йому стало ся? Чи хорував?

 

— Отож то власне, що ні. Застрілив ся.

 

— А! Може з любови?

 

— Сумніваю ся дуже. Послухай, нехай тобі розповім про нашу остатню стрічу. Се заразом вияснить тобі, для чого я запитав тебе, яка се історія була між ним і тобою.

 

Анєля похилила голову над роботою і слухала спокійно. Єі груди хвилювали мірно, може трохи сильнійше ніж звичайно, але безперечно се був наслідок недавнього нервового припадку.

 

— Не треба тобі оповідати, який чоловік був барон, мовив капітан. — Золотий хлопець, але в практичнім житю ні до чого. Розпещений матірю, привиклий від дитини заспокоювати всі свойі капризи, а при тім обік шаленоі упертости в дрібницях він не мав ані крихти мужеськоі твердости і характеру в найважнійших справах. Хто тілько перший раз його пізнав, мусів його полюбити, але кождий хто пізнав його близше, мусів від него відвернути ся.

 

Анєля мелянхолійно похитала головою на знак, що вповні згоджує ся з тим осудом.

 

— В часі, коли за для якихсь дісціплінарних провин його перенесли з Відня до Львова, мати його вже не жила. Говорять, що вмерла з гризоти за для його гулящого і розпустного житя. Єго маєток, колись дуже великий, був майже зруйнований. Правда, ще й тоді при ощаднім житю і поряднім господарованю можна було уратувати з него дуже показну фортуну, якоі нам і нашим дітям дай Боже хоч половину. До полковника нашого полку і до цілого офіцерського корпуса разом з єго перенесенєм до нас прийшло з Відня остереженє і просьба, щоби ми опікували ся молодим чоловіком, не допускали його марнувати решту батьківщини, здоровля і чести, але втягаючи його до семейних кругів старали ся розбудити в нім охоту до спокійного, правильного житя, посвяченого праці і сповнюваню обовязків. Знаєш сама, що ми робили все, на що тілько була наша змога.

 

— Не дуже вам за се був вдячний, — докинула мимоходом Анєля з відтінком гіркости в голосі.

 

— Ну, про його вдячність нам було байдуже. Головно ходило нам о результат. І ми могли похвалити ся, що наслідки були такі добрі, яких ніхто й не надіяв ся. По році нашого менторства над ним хлопчисько поправив ся так, що майже годі було його пізнати, а й маєткові справи пішли далеко ліпше. Від його сімйі одержали ми офіціальну подяку. Потім наш полк відкомендовано до Босніі, а барона приділено до іншого полку, що лишив ся тут. Що з ним тут дальше діяло ся, про се не маю ніякого виображеня.

 

— Я те тілько знаю, скілько тобі розповіла, — мовила Анєля якимсь приглушеним, беззвучним голосом не підводячи лиця від своєі роботи.

 

— Рік тому назад був я на якийсь час відкомендований в службових справах до Мостару. Був зимовий вечір, коли по довшій авдіенціі у свойого шефа я вертав на свою кватиру. Проходячи перед густо освітленим шинком я зупинив ся на хвилю, почувши в середині крик, проклятя, стук ломаних меблів і брязкіт скла. В тім раптом відчинили ся двері і вилетів чоловік в офіцерськім мундурі, але без шаблі і без чако. Вилетів сильно випхнутий кільканацятьма руками, що зараз потім щезли і замкнули двері за собою. Ceй чоловік був смертельно пяний і був би неохибно впав у глибоке вуличне болото, коли б я не був спіймав його в своі обійми і не поставив на ноги.

 

— Пардон! — мовив до мене сей чоловік бачучи на мні офіцерський мундур і силкуючись випростувати ся незалежно від моєі помочи. — Я настолочив вам на нагніток?

 

Єго голос охриплий від пянства показав ся міні знайомим. Я зачав придивляти ся єго лицю, та в першій хвилі не міг його пізнати. Він перший пізнав мене.

 

— A, servus, товаришу! — скрикнув ударивши мене по плечі. — Го, го, го, пан Ангарович уже й не пізнає мене?

 

— Барон Рейхлінген! — скрикнув я подаючи йому руку, та він не стиснув єі. — Що ж се с тобою дієть ся?

 

— Зо мною? Добре дієть ся. Бачиш, учу ся літати. Отсе власне вилетів я з отсеі буди. Га, га, га!

 

— Ти давно тут? Я нічогісінько не знав, що тебе сюди перенесли.

 

— Не знав? — скрикнув барон. — Не писала тобі жінка?

 

— Ані словечка.

 

— Го, го — кричав на все горло барон, — чудесну маєш жінку! Ангела а не жінку! Га, га, га! Такі ангели там зелізними вильми толочать грішні душі в кипучу смолу.

 

— Бароне, — строго мовив я до него, — маю згляд на те, що ти пяний і сам не знаєш що говориш. В іншім разі ти мусів би міні тяжко відповісти за ті слова.

 

— За ті слова? — кричав барон з пянин сміхом. — За ті слова? Хиба я що сказав? Алеж братику, не гнівай ся! Сам мовиш, що я не знаю, що плету. А твоя жінка — го, го, diе ist ein solches Capitel, про котрий треба би говорити по тверезому.

 

— Добре кажеш, — мовив я. — Що маєш міні сказати, кажи по тверезому, а тепер ходи спати.

 

— Хто? Я спати? — верещав барон. — Ні, брате, я не привик в таку пору йти спати. Але, але, — мовив нараз спокійнійшим голосом, — позич міні 10 ринських! Як раз не стало міні дрібних, а сей драбуга ось тут не хотів міні кредітувати. Позич, не пожалуєш сего. Завтра віддам і ще в додатку розповім тобі гарну історію, яка притрафила ся одному гарному младенцеви і одній ще гарнійшій замужній жінці, або радше соломяній вдові.

 

— Не потребую тобі додавати — мовив капітан до Анєлі, — що міні кров ударила до голови при тих словах сего нікчемника. Я видобув 10 ринських і даючи йому промовив: — Без жарту, бароне, краще би тобі подумати про спочивок.

 

— Завтра, завтра! — мовив барон хапаючи гроші. — Спасибі тобі, мій любчику! А знаєш, завтра так коло десятої запитай про мене ось тут у тій буді. Або мене тут застанеш, або тобі покажуть мою кватиру. А про гроші не турбуй ся! Хоча моі любі свояки взяли мене під курателю, та я ще дам собі раду.

 

І знов повернув ся до шинку, та нараз зупинив ся і обертаючи ся до мене мовив:

 

— А може підеш зі мною? Ходи, побалакаємо!

 

Я був пронятий таким обридженєм до сего нікчемника і до тоі брудноі руіни, що аж стрепенув ся при його словах.

 

— Дякую тобі, бароне! — відповів я, — мушу поспішати до дому, маю ще роботу.

 

— Плюнь на всяку роботу! Ходи зо мною!

 

Та я вже пустив ся йти геть.

 

— Не хочеш? — слідом за мною кричав барон. — Чорт тебе бери! Обійду ся і без тебе. А завтра приходь, памятай! Довідаєш ся гарноі історіі про твого ангела, про твою кохану жіночку! Га, га, га!

 

Я втікав, немов би вовки за мною гнали, а той грубий, цінічний сміх усю ніч роздавав ся міні в ухах. Можеш собі подумати, яка трівога обхопила мене, який неспокій шарпав мою душу всю ніч. Яким правом сей нужденний пяниця смів викликати твоє імя на тім місці і серед таких обставин? Про яку се історію він говорив? Що скаже міні завтра? Правда, знаючи єго хиткий характер я з гори міг догадувати ся, що се буде з єго боку якась підлість або глупа сплітка, та про те все таки — така вже мізерна людська натура — я дожидав слідуючого дня неспокійно і з якоюсь нетерплячкою. Не вмінюй міні того в зло, душе моя, — додав по хвили, стискаючи єі руку — не для того я чинив се, немов би бажав почути про тебе щось лихого. Навіть на думку міні се не впало. В мойій душі клекотів гнів на барона. Я бажав побачити його тверезого і зажадати, щоби витолкував ся з того, що балакав по пяному, а евентуально щоб усе відкликав і ніколи потому не важив ся згадувати про тебе в такий спосіб. В тій хвили почув я цілою своєю істотою, як сильно тебе люблю, яка ти міні дорога і близька і як болюче до глубини душі доторкає мене все те, що могло би хоч найменшу тінь кинути на тебе.

 

Анєля нічого не мовлячи вхопила при тих словах мужову руку, піднесла йiйi і притиснула до уст, а в тій хвилі груба, горяча слеза з єі ока упала на ту мужову руку.

 

— Анєлечко, що ти робиш! — скрикнув капітан. — Боже, ти плачеш! Що тобі?

 

І кинув ся до неі з розпростертими раменами, а Анєля голосно хлипаючи упала в єго обійми.

 

— Дорогий мій! — мовила голосом, котрий переривало спазматичне хлипанє, — як ти мене любиш! Який ти добрий, благородний!.. І чим я заслугую...

 

— Алеж успокій ся, дитино! — мовив капітан цілуючи єі чоло, лице і очи, — чого тут плакати? Аджеж се мій обовязок. Коли б я поступив інакше, то був би нечесним чоловіком.

 

Треба було кількох мінут часу, поки Анєля успокоіла ся після сего нового нервового припадку і попросила капітана, щоби кінчив своє оповіданє.

 

— Не богато вже лишилось міні до кінця, — сказав капітан сідаючи напротив Анєлі. — Другого дня рано я одержав твій лист і під єго впливом барон і ціле єго пяне балаканє відскочило на задній плян. Я вже зовсім не почував охоти бачити ся з ним і з острахом подумав собі, що коли тепер прийду до него, він певно поміркує, що я прийшов упоминати ся за позичені вчора гроші. От тим то я надумав перечекати кілька день, а тепер запитати тілько в звіснім шинку про баронову кватиру. Проходячи поуз того шинку в службовій справі я вступив до середини і запитав про барона.

 

— О, барон! — скрикнув шинкар. — Гарних нам баронів сюди насилають! Се не барон, се правдивий розбійник. Кілько я вже шкоди і клопотів мав через него, сего вам і не сказати. Ну, та вчора він дістав за своє! Зайшов собі с кількома угорськими вояками, почав йіх ганьбити і напастувати — викинули його з шинку. По хвили вернув, з разу держав себе спокійно, та потому ще дужше почав докучати тим воякам. Кинули ся на него, побили його страшенно, обдерли з плаща, шаблі, вафенрока і ледво живого викинули на вулицю, а самі повтікали.

 

— І щож стало ся з ним? — запитав я переляканий.

 

— Не знаю, — відповів шинкар. — Довго ще йойкав і стогнав на вулиці, та я боячи ся ще більшоі галабурди, позамикав двері і вікна і не хотів нікого більше впускати. Потому вже нічого не було чути, здаєть ся, що поволік ся до своєі кватири.

 

— А деж єго кватира?

 

Шинкар показав міні недалеко одиноку хатину посеред огорода і додав, що барон живе там сам тілько з одним вояком призначеним для єго послуги, та сей вояк сьогодні рано, ще досвіта, пішов кудись і доси не вернув. Певно барон післав його по ліки або по горілку.

 

Я пішов до хатини. Була позамикана. Зазираю крізь одиноке, яке в ній було, віконце — воно з середини заслонене фіранкою. Пробую стукати до дверей, до вікна, кричу — ніхто не озиваєть ся. В кінці покликав я шинкаря і оба разом при помочи дрючка ми підважили хатні двері. В тісній, темній комнатці на долівці лежав барон, в подертій сорочці, в заболочених штанах і чоботях. З разу ми думали, що спить, та відсунувши фіранку ми переконали ся, що се не був звичайний сон. В правій руці барон держав іще пістолет, а на правім виску видніла ся невелика рана заткана виплившою скріплою кровю помішаною з мізком. На долівці також була широка калюжа скріплоі крови. Паперів ані листів не було ніяких.

 

— Боже! — с переляком шептала Анєля, що запираючи в собі дух дослухала до кінця се сумне оповіданє.

 

— Ось тобі вся моя повість про барона, — кінчив капітан. — Як бачиш, я не довідав ся від него нічого. Коли мав яку тайну, то взяв йійі до гробу.

 

Анєля зворушена не могла ще прийти до себе і шептала тілько заслонюючи собі очи руками:

 

— Страшенно! Страшенно! І так скінчити, так згинути! Боже!

 

— Справді, трагічна судьба! — с почутєм мовив капітан. — Такий маючий чоловік, такий вродливий, мавши такі звязки, такі спосібности, і от що з него вийшло!

 

А помовчавши хвилю додав:

 

— Зараз тоді я хотів написати тобі про се все, та потому подумав собі: вона там бідна і так має досить своіх клопотів, по що маю ще дразнити єі нерви описом сеі історії. Але à propos твоіх нервів, Анєлечко! Їй Богу, я дуже неспокійний. Доконче мусимо щось подумати.

 

— І що видумаємо? — сумно відмовила Анєля. — Я знаю, одно могло б міні допомогти, та сего одного як раз ти не будеш міг зробити.

 

— А се що таке, скажи! Що би се таке могло бути, що залежало би від моєі спромоги і чого би я не хотів зробити для тебе? — з запалом скрикнув капітан.

 

— Може воно й не залежить від твоєі спромоги, — мовила Анєля.

 

— Ну, але скажи, скажи! — просив капітан.

 

— Знаєш що, любий мій, — мовила Анєля, обнимаючи його рукою за шию і тулячи голову до єго грудей. — Від давна вже, зимою і літом, марила я про те, щоби покинути се місто і осісти десь на селі. Там мала б я супокій, якого тут ніколи не буду мати, а що найважнійше, праця при сільськім господарстві, котру з малечку люблю безмірно, відсвіжила би моі нерви, привела би мене до цілковитоі рівноваги.

 

— Осісти на селі.. провадити своє господарство, — мовив звільна капітан задумуючи ся, — ну певно, се було би не погано, хочи доси я нічогісінько не знав про твою пристрасть до сільського житя.

 

— Бо ти зовсім не пробував навіть дізнати ся про се, — сквапно підхопила Анєля.

 

— Може воно й так, моє серденько, може й так. О, я також радо пристав би на се. Я також здавна лелію в душі сей ідеал.

 

— Чи се можливо? — радісно скрикнула Анєля.

 

— Справді так. І маю надію, що колись здужаємо справдити його.

 

— Колись?

 

— Ну певно, що не сьогодні ані завтра. Коли вийду на пенсію. Аджеж не думаю, щоб ти хотіла знов розстати ся зо мною і сама йіхати на село.

 

— О ні, ні, ні! За ніякі гроші — скрикнула Анєля.

 

— А по другім, кудиж би ти пойіхала?

 

— Купімо собі фільварочок! — шепнула йому Анєля до вуха.

 

— Купімо! Kupił bym wieś, a pieniądze gdzieś!

 

— Як то "gdzieś"? Аджеж гроші маємо. А твоя кавція? Аджеж за таку суму можемо купити такий кусень землi, якого нам треба, і ще нам лишить ся дещо на те, щоби ввести в рух наше господарство.

 

— Алеж Анєлечко! — перервав єі бесіду капітан. — Що про се балакати? Аджеж знаєш, що поки я в службі, то сеі кавціі не можу рушити.

 

— О, так! Знаю се дуже добре. А доки будеш міг ногами волочити, доти не покинеш сеі проклятоі служби і ідеал лишить ся ідеалом. Ні, краще покиньмо й думати про се все, — мовила з виразом гіркости і знеохоти. — Я так і знала, що моя розмова с тобою про се діло не придасть ся ні на що.

 

І відвернула ся надувши губи, тілько руки єі швидко рушали ся працюючи голкою.

 

— Дивна ти, моє серденько! — мовив капітан, котрому якось не містили ся в голові ті наглі скоки жінчиноі фантазіі. — Так чогож хочеш від мене?

 

— Нічого не хочу! Роби що знаєш! — гнівно відповіла Анєля.

 

— Ти вже гніваєш ся. А прецінь же ти ще й не вияснила міні докладно, що по твойій думці слід би було зробити!

 

— Аджеж бачиш, що я хора, що у мене нерви розстроєні! — енергічно мовила Анєля.

 

— В тім то й клопіт, моя рибонько, що розстроєні.

 

— Ще раз тобі говорю, що поки будемо жити тут, у Львові, не буде міні ліпше а буде що paз гірше. Чую се, що тілько на селі, десь у глухій, відлюдній закутині могла б я віджити і віднайти свою свободу.

 

— Се дуже можливе, — мовив капітан.

 

— А коли так думаєш і коли мене любиш, — мовила з незвичайним оживленєм Анєля, — то прошу тебе, зроби се для мене! Покинь отсю свою службу, подай ся на пенсію, відбери кавцію, купімо собі фільварочок десь у горах посеред лісів і йідьмо геть відси, геть на завсігди!

 

— Алеж дитино! — скрикнув капітан, — чи думаєш, що се так легко зробити?

 

— Все можна зробити, коли хто хоче, — с притиском мовила Анєля.

 

— Ну, вийти на пенсію, на се певно богато часу не треба, се можна би зробити і завтра, — мовив вагуючи ся капітан.

 

— І зроби се, зроби, любий мій! Прошу тебе з цілого серця!

 

— Але ж кілько то буде тоі пенсіі. Чи вистане нам на житє, на виховуванє дітей?

 

— Не бій ся, вистане! — мовила Анєля. — Вже я все обчислила, побачиш. А чи маю тобі сказати ще один секрет?

 

— Ну говори, говори, моя ти кізонько уперта!

 

— Я вже навіть вигляділа фільварочок як раз відповідний для нас. Серед гір, а не далеко місточка, де наші діти могли би ходити до школи. Будинки господарські досить добрі, деревляний домик зовсім таки гарний, 30 моргів орного поля, в тім числі 3 морги огорода, дальше 20 моргів чудовоі гірськоі сіножати і 150 моргів пасовиска разом з лісом. Прекрасний фільварочок, немов сотворений для нас. А знаєш яка ціна?

 

Капітан зацікавлений дивив ся на нейі. Незвичайне, горячкове оживленє, яким вона була пронята, затрівожило його тим більше, що єі плян від разу показав ся йому фантастичним і зовсім не відповідним до єі практичноі вдачі. Та він ні в чім не хотів йій перечити, зовсім розумно міркуючи, що пізнійше, коли Анєля успокоіть ся, то й сама критичнійше почне глядіти на сей свій плян.

 

— Знаєш, яка ціна тій перлині? Пять-ти-сяч-ренсь-ких! Пять тисяч! Очи зажмуривши можна дати. А на тім грунті можна держати кільканацять штук худоби. А на літо можна ще від сусідного дідича виарендувати величезну полонину за дешеві гроші і випасти 20 штук волів і наробити десять оборогів сіна. Ні, Антосю, се правдивий скарб!

 

А коли капітан нічого не мовлячи все ще не переставав уважно вдивляти ся в неі, вона сквапно, вся тремтячи зі зворушеня, говорила дальше:

 

— Покинеш військову службу, відберемо кавцію, купимо маєтність і зараз виберемо ся на село. І дітей заберемо відси. Маю свояків у Вадовицях, там будуть мати добру опіку і дозір, нехай там ходять до школи. А ми візьмемо ся до праці, до господарства, чи так? Твоя пенсія на разі буде йти на вклади в господарство, а коли дечого доробимо ся, то можна буде робити з неі невеличкі ощадности. Чи так?

 

— Так, так, — механічно мовив капітан.

 

— Значить, похваляєш мій плян?

 

— Цілковито.

 

— Пристаєш на него?

 

— З цілого серця.

 

— Ну, то добре! Гарно! Чудесно! Як же я люблю тебе, голубе мій! А в такім разі знаєш що ? Іди зараз, там у спальні на моім столику знайдеш перо, папір і чорнило і напиши поданє до генеральноі коменди.

 

— Поданє? Яке?

 

— Поданє, що виступаєш з актівноі військової служби.

 

— Зараз? — здивував ся капітан.

 

— Ну, аджеж ти згодив ся на мій плян?

 

— Так, але ченьже ще не горить, не маємо чого так квапити ся. За кілька неділь маєтність не втече, а в тім хто ще знає, чи при докладнім огляді вона нам сподобаєть ся? Треба би оглянути йійі з яким тямущим чоловіком. А за кілька неділь я можу одержати висший аванс і в такім разі наша пенсія також буде висша.

 

— А, так! — майже крізь сльози мовила Анєля. — Так тобі аванс, мізерне підвисшенє пенсіі більше в голові, ніж мій супокій, моє здоровлє, моє житє. Такі то ви всі мужчини! На устах у вас усе: люблю, люблю! а коли прийдеть ся доказати сю любов бодай якимсь найдрібнійшим ділом, то зараз у вас готові тисячні огляди, причини, застереженя та докази.

 

— Ти несправедлива, Анєлечко, — поважно мовив капітан. — Бог міні свідок, що я готов усе зробити для тебе, а коли хотів заждати на аванс, так се тілько в тій ціли, щоби тим ліпше забезпечити долю твою і дітей. Та зрештою, коли так доконче хочеш — —

 

— Доконче, доконче! Зроби се для мене!

 

— Добре, йду і зараз напишу поданє.

 

І з виразом резігнаціі на лиці капітан пішов до спальні, лишаючи Анєлю саму...

 

VI.

 

Ледво вийшов, до дверей салону почув ся легенький, звісний нам уже стук і зараз по ньому, осторожно підхиляючи двері, тихесенько всунула ся пані Юлія.

 

— Добрий день тобі, Анєлечко! — мовила притишеним голосом.

 

Анєля, що ще не охолола з вражінь перебутих перед хвилею, сиділа знесилена, бліда і майже в нетямі. Почувши сей голос схопила ся раптовно перелякана і скочила до Юліі.

 

— Га, се ти! Ну, щож чувати?

 

— Все пропало! — мовила Юлія і немов зломана впала на крісло.

 

— Що стало ся, говори!

 

— Ох, не можу! Духу не стає. На, маєш, читай!

 

І подала Анєлі аркуш газети, де синім оловцем зачеркнена була ось яка телеграфована новинка:

 

"Будапешт д. 10 грудня. Сьогодні увязнено тут на телеграфічну реквізіцію львівськоі поліціі якогось Давида Штернберга, що власне прибув поспішним пойіздом із Константинополя. Штернберг видавав себе за купця, що веде торговлю зі східніми краями. Які підозріня були причиною єго увязненя, доси не відомо. Штернберг вийіхав зараз під ескортою до Галичини".

 

Анєля довго, безмірно довго відчитувала сю телеграму. Йій здавало ся при кождім слові, що ковтає цеглу, що дусить ся і що слідуючого вже ніяким способом не здужає проковтнути. А коли прочитала все до кінця, то йій видало ся, що нічогісінько не зрозуміла, що всі слова мов сполохані миши в клітці порозбігали ся з природного порядку і помішали ся в такий хаос, що ніякого змислу не можна було з них видобути. Йій захотіло ся ще раз прочитати сю телеграму, а потім ще раз, навчити ся єі на память, а крім того будило ся недовірє, чи се не сон, один із тих страшних снів, які в остатнім часі мучили йійі досить часто.

 

— Ну, щож думаєш про се? — запитала пані Юлія.

 

— Що я про се думаю? — мов неприкаянна повторила Анєля. — Що думаю про се? Про се? — повторяла тикаючи пальцем в газетярську новинку, і звільна віднаходячи свою давню певність. — Думаю, що се дурниця.

 

— Дурниця? Що Штернберг арештований?

 

— Щож, Штернберг займав ся ріжнородними справами і в кождій справі міг накаламутити. Тут нема нічого неможливого, — значить, єго увязненє не конче мусить мати звязок з нашою справою.

 

— Не конче мусить, — мовила Юлія, — се так. Та міні здаєть ся, що таки має. Не даром він телеграфував міні з Филипополя.

 

— І дурницю зробив, бо сею телеграмою сам себе зрадив, показав поліції, де має його шукати.

 

— І справді! Мій Боже, яка неосторожність! — скрикнула Юлія.

 

— Але знаєш, — живо мовила далі Анєля, — та сама телеграма дає міні також доказ, що увязненє Штернберга не має ніякого звязку з нашою справою.

 

— А се яким способом?

 

— Аджеж подумай собі! Поліція шукає Штернберга, значить, має на него підозріня, має в руках якісь нитки, що ведуть на слід єго справок. Коли би се була наша справа, то очевидно були би ми вже мали візити ц. к. властей, були би вже нас покликали до протоколу.

 

— Боже! — скрикнула Юлія, котрій при самій згадці про протоколи зробило ся недобре.

 

— Заспокій ся! — мовила Анєля. — Аджеж доказую тобі, що твоя трівога зовсім безпідставна.

 

— Ох, моя Анєлечко! — стогнала Юлія — не можу зміркувати, чи твоі докази правдиві, чи ні, та сама думка про ті... страшні... протоколи... Ох, не можу спамятати ся!

 

— То зле, Юлечко, — поважно мовила Анєля. — Хоч і яка, неприємна ся думка, а треба з нею освоіти ся, треба приготовити ся на всякий випадок. Поперед усего всякі папери попалити!

 

— Не маю ніяких. А в тім для всякоі обезпеки ще раз перешукаю всі комоди і шуфляди.

 

— І я зроблю те саме. А по друге треба собі добре уложити всю справу. Про се ще побалакаємо, коли мій муж вийде з дому. Тілько заспокій ся!

 

— Знаєш що, — мовила Юлія, — піду тепер на хвилечку, а коли твій муж вийде, я знов сюди забіжу.

 

І забирала ся виходити, коли в тім відчинили ся двері і війшов капітан. Він довго не міг прийти до себе по розмові з жінкою. Вона робила ся для него чим раз більше загадковою і незрозумілою. Єі цвитуча, майже дитиняча постать — і єі нервові припадки якось не могли погодити ся в єго голові. В своіх листах Анєля ніколи не згадувала про ті припадки, ані словечком не жалувала ся на них, але противно, завсігди запевнювала його, що здоровісенька і навіть сама собі дивує ся, що так доси цвите здоровлєм. Правда, могла се писати щоби не турбувати його, та з другого боку страх за дітей доведений до маніі і до істеричних нападів не міг появити ся нині ані вчора, мусів піднимати ся і дужшати постепенно від довшого часу, а в такім разі годі навіть подумати, щоби не відізвав ся ні найменшим відгуком у єі листах. Дивним і загадковим видав ся йому той натиск, з яким спонукала його виступити з військовоі служби, а єі плян осісти на селі і віддати дітей до свояків у Вадовицях був по просту суперечний с пересадною дбалістю про тих дітей. А про те все се взяте разом дуже турбувало капітана. Будь що будь, а факт сильних нервових припадків у Анєлі був фактом і сам єі плян осісти на селі і віддати дітей у чужі руки свідчив про якийсь розстрій в єі думках і чутях, про якусь хоробу, про якесь захитанє нормального стану єі душі.

 

Вийшовши до спальні і сівши при столику капітан зачав як міг найспокійнійше і найуважнійше обмірковувати се все, силкуючи ся вияснити собі все що бачив і чув і уложити собі якийсь розумний плян дальшого поступуваня. Анєля без сумніву хора, хоча єі організм цілком здоров. Щож се за хороба? Обяви, яких власне був свідком показують, що хороба тягне ся вже довший час. Всяка довша хороба, навіть спеціально нервова, була би вчинила більше або менше значний розстрій в Анєлинім організмі, була би без сумніву відгукнула ся на єі апетиті, на сні, на травленю і т. д. А тут нічого такого не видно. Значить, або маємо діло з якоюсь хоробою тісно псіхічною, що має своє гніздо в якімсь незначучім мізковім центрі і не має впливу на звичайні органічні функціі — адже медицина знає такі хороби! — або може...

 

Капітан згадував Анєлині листи писані, особливо в остатніх роках, з найбільшим супокоєм, холодно, троха навіть купецьким або репортерським тоном, розумно і ясно; тoй холодний тон набирав тепла і красок і живости тілько в тих уступах, де була мова про дітей і про него. Ні, жінка духово недужа, жінка с псіхічною хоробою не була би в силі писати такі листи і то так часто і правильно. Може би якийсь час могла утаювати свою хоробу, але швидше чи пізнійше, мимо єі волі і без єі відома єі хоробливий духовий стан був би проявив себе якимсь словом, якимсь логічним скоком, якимсь реченєм або оповіданєм. Капітан напружував свою память, та не міг знайти нічого такого, що би вказувало йому в жінчиних листах якусь хоробливість, хоч читав йіх з великою увагою і перечитував по кілька разів.

 

Він любив Анєлю всею душею, з молодечим запалом, особливо тепер, по повороті з Босніі; чув, що певність єі хороби була би для него страшним ударом, та про те совісно розбираючи свою душу чув, що не скривав би перед собою ані найменшого спостереженя, яке би свідчило про єі хоробу. Та таких спостережень у него не було крім тих загадкових припадків підчас єго оповіданя про барона Рейхлінгена. Про барона! Якась трівожна, болюча думка мигнула в капітановій голові. Чиж мав би істнувати якийсь звязок між тим оповіданєм і Анєлиними нервовими припадками? І який? Чи мала би на дні єі душі скривати ся справді якась історія з бароном? І яка? Але ні, се не може бути! Анєля так щиро, так спокійно, без ніякого замішаня, з такою дитячою невинністю впевнювала його, що ні про яку історію нічого не знає, що противне припущенє було би злочином, святотатством сповненим на єго любві, на єго домашнім щастю. Ні, ні! Між оповіданєм про Рейхлінгена і Анєлиною хоробою нема ніякого звязку! Інакше мусів би припустити, що вона бреше, грає комедію і то грає з незрівнаним майстерством. Сама думка про се наповнювала його обуренєм, трівогою і обридженєм і він відтручував сю думку від себе всею силою своєі любові.. А в тім якаж би се могла бути історія, що сама згадка про неі могла би проняти Анєлю таким переляком? Капітанова думка жахнула ся летіти в безодню огидних здогадів, де надто не було ніякоі надіі зловити якийсь конкретний факт. Ні, ні, ні! Анєля була недужа, небезпечно недужа, тим небезпечнійше, що стан і причини єі хороби були зовсім загадкові. Треба буде як найсквапнійше засягнути лікарськоі поради, а тимчасом робити все що можна, щоби вдержати єі душу в спокою, оминати непотрібні подразненя, достарчувати йій розривок, чинити приємність. Поперед усего треба сповнити єі бажанє і написати просьбу до коменди, щоби увільнила його від служби. Вона майже випхнула його, щоби писав ту просьбу. Очевидно єі горяче наставанє на те, щоб він як найшвидше виступив зі служби, є не що, як тілько наслідок єі хороби, є прояв якоісь маніі, і він капітан, так швидко служби не покине. Та написати просьбу можна зараз. В разі потреби можна буде сказати йій, що просьба вже подана: а в тім хто знає, чи при єі хоробливім духовім стані завтра вже не вирине у неі бажанє зовсім суперечне з отсим нинішнім?

 

Отак розміркувавши капітан виняв із столика папір, перо, чорнило і написав просьбу після всяких приписаних форм. С тим документом поспішив до жінки, щоб йій показати його і дати доказ, що сповнив єі бажанє. Зустрівши в салоні Юлію, що на єго вид відсахнула ся перелякана і знитила ся мов зловлений заяць, капітан не придивляючи ся йій близше був вдячний случаєви, що піддав Анєлі товаришку і наважив ся не пустити Юлію так швидко до дому.

 

— А, тітка Юля! — скрикнув радісно наближаючи ся до неі і цілуючи подану руку. — Як же пані поводить ся? Чомуж то пані не були ласкаві відвідати нас іще вчора вечір? На, Анєлечко, отсе той документ, про який ми говорили. Прочитай його, як тобі сподобаєть ся.

 

І вручивши Анєлі просьбу обернув ся знов до Юліі.

 

— Щож то, чому пані не сідаєте?

 

— Хочу йти. Я тілько на хвилечку забігла до Анєлі.

 

— Те, те, те, те! Хочу йти! Навіть пані про се не думайте! Зараз міні роздягайте ся з пальта і капелюха!

 

— Пане капітане! — благаючи обернула ся до него Юлія. — Прошу на мене не напирати. Слово даю...

 

— Але що там міні! — кричав капітан, майже силою знимаючи з неі пальто. — Ніяких таких слів не слухаю.

 

Молоді і гарні вдови не мають ніякого голосу і повинні слухати чужого мужа, коли не мають свого власного. Кладу арешт на паню добродійку!

 

— Га, коли вже не може бути інакше, — з резігнацією мовила Юлія скидаючи капелюх, — то що маю бідна діяти? Лишу ся ще тут, та не довше десяти мінут.

 

— Що се? Бунт? — добродушно кричав капітан. — Нехай міні пані не важуть ся ломати субордінаціі! Прошу слухати, який буде виданий розказ денний. Лишають ся пані у нас з обовязком брати участь в конверсаціі. Ззімо разом обід, випємо чорну каву, відпочинемо крихітку забавляючи ся оповіданєм історій веселих і забавних, а тілько потому розпустимо вітрила і попливемо — я на широкі води військово-суспільного житя, а пані до своєі тихоі вдовичоі пристані. Halt! Ніякоі опозиціі, ніякого протесту! Так наказано і так мусить бути.

 

Юлія з нефальшованим переляком слухала капітанових слів. Єго товариство здавалось йій вельми прикрим і турботним. В цілій єі скуленій і благаючій поставі було видно сердечне бажанє видобути ся як найшвидше з сего дому, сховати ся перед могучим і енергічним голосом, перед допитливим поглядом капітановим. В єго присутности чула себе безсильною, безвладною і безрадною. Обернула ся до Анєлі.

 

— Анєлечко, серденько моє! Проси пана капітана... Виясни йому, що се для мене неможливе, даю слово, по просту неможливе!...

 

— Нічого, нічого! — перебив йій капітан. — Пропало. Ось Мариня йде з завідомленєм, що обід уже готовий. Правда, Мариню? — мовив капітан до служниці, що власне показала ся в дверех.

 

— Так, прошу пана, обід готовий, — мовила Мариня.

 

— А діти прийшли? — запитала Анєля.

 

— Так, прошу пані. Гриць забавляє йіх своіми оповіданями. Він такий смішний.

 

— Значить, тепер уже ані мови нема про втеку! — радісно мовив капітан. — Правда, Анєлечко, що вже тепер отсю тітусю не пустимо.

 

— Ні, Анєлечко, прошу тебе, не роби міні сего! — благала Юлія. — Сама найліпше знаєш, як дуже міні се буде неприємно.

 

— Го, го, го! Пані лякають ся, щоб ми вас не отруіли! А, таке підозрінє не може пройти безкарно. Отже навмисно мушу паню отруіти двома наперстками боснійського вина! Allons enfants! Анєля на перед, а ми обоє за нею!

 

— Ні, Юлечко, справді Антось має радію, — промовила нарешті Анєля. — По що маєш утікати? Ходи, ззімо обід, побалакаємо, а твоє господарство чейже не втече.

 

— Ага, бачите пані, як висша інстанція мудро розсудила! — крикнув капітан радуючись, що жінка, що з разу очевидно вагувала ся, остаточно станула по єго боці. — Прошу пані! — додав подаючи йій рамя а потім позираючи на неі з підлоба; бачучи на єі лиці вираз невдоволеня і прикрости додав:

 

— Але щож се ви пані чините з себе таку пригноблену невинність? Чи справді моє товариство для вас таке незносне?

 

— О, пан капітан жартує! — мовила Юлія силкуючи ся на веселий усміх. — Противно! Тілько що у мене дома...

 

— Що там дома! — мовив капітан. — Аджеж там діти не плачуть, а котики, канарочки і песики з туги не помруть.

 

Юлія ніби завстидана відвернула голову. Були вже в йідальні. Анєля заходила ся коло зупи. Діти сиділи на своіх місцях, спокійні, але веселі, тілько оченята у них усміхали ся.

 

— Михасю! — мовив капітан, наближаючи ся до него с панею Юлією, — чи не сесю паню ти хотів учора потягнути до одвічальности?

 

Михась встав з крісла, подав руку пані Юліі і мовив:

 

— Добрий день пані! А вчора я хотів пані сказати, що пані недобрі.

 

— Я недобра, Михасику? — здивована запитала Юлія.

 

— Так, пані недобрі, — мовив резолютно Михась. — Пані вмовили в нас, що татко прийіде в ночи, а він прийіхав рано, а ми були в школі і не пойіхали на дворець, щоби там татка привітати.

 

— Алеж я сему не винна, Михасику, — мовила Юлія. — Татко сам телеграфував.

 

— Е, що там телеграфував! — відповів Михась. — В листі було написано, що прийіде рано. Може телеграма була фальшива.

 

— Га, га, га! то міні козак! — сміяв ся капітан  — Той уміє допекти.

 

— Алеж Михасику, хібаж я тому винна, що телеграма була фальшива? — мовила Юлія.

 

— Не треба було йій вірити, — відрізав хлопець.

 

— Так ти гніваєш ся на мене?

 

— Вчора троха гнівав ся, а нині вже ні, — мовив Михась.

 

— Ти мій золотий хлопчику! — скрикнув капітан цілуючи його в чоло. — Так завсігди держи ся! Коли хто щось винен, говори йому правду в очи, вали сміло що думаєш. Але любити його не покидай. Так ніколи не схибиш із доброі дороги.

 

— Ну, ну, досить тоі науки! Прошу брати ся до росолу, бо вистине! — мовила Анєля.

 

Настала на кілька хвиль пауза, підчас котроі чути було тілько брязкіт срібних ложок о тарелі і мірний шелест при споживаню росолу.

 

Напружений і немилий настрій, який панував з початку обіду, хоч старанно маскований усіми тими особами, що сиділи при однім столі, чим дальше почав звільна якось розпогоджувати ся, та прояснювати ся. Веселе щебетанє дітей було немов той теплий і освіжаючий вітерець, що розгонював хмари, які раз по раз виповзали з якихсь таємних щілин і раз у раз грозили затемнити весь видокруг сего щасливого домашнього огнища. Під впливом тих здорових, невинних дитинячих душ навіть пані Юлія осмілила ся, почала вчувати себе свобіднійшою, хоч сиділа обік капітана. Тілько Анєля, хоч і як очевидно напружувала свою силу, не могла ще опанувати наслідків свого недавнього нервового припадку, від часу до часу блідла і трівожно позирала на двері, неначе в них кождоі хвилі мав показати ся віщун якогось нещастя. Тож коли справді по якімсь часі, вже при кінці обіду, почуло ся енергічне, швидке стуканє до дверей, Анєля мало не скрикнула з переляку, схопила ся з крісла і відвернувши ся до вікна так, щоби капітан не бачив єі зблідлого лиця, вхопила ся рукою за груди, силкуючи ся зупинити надсильне битє серця.

 

В дверех показала ся військова фігура, що вже давно не топтала сих порогів. Се був Редліх. Окружений туманом пари війшов до покою салютуючи. Капітан радісно скочив до него і сердечно стиснув подану йому руку.

 

— Добрий день тобі, капітане! — мовив Редліх. — Добрий день панству! — додав обертаючи ся до товариства, хоч не міг нікого розпізнати через запотілі окуляри. — Проходячи ось туди вступив я до тебе, — мовив знов до капітана знимаючи і витираючи окуляри. — Іду до служби, та маю ще пару хвиль часу, то можемо побалакати. Чи може я панству перешкодив? — додав вложивши окуляри вже чисті і побачивши на столі зостанки обіду.

 

— О ні, зовсім ні! — мовила Анєля. — Зараз скінчимо. Зволить пан поручник на хвилиночку сісти собі в салоні.

 

— А, мій поклін пані добродійці! — мовив Редліх кланяючи ся Анєлі. — Прошу вибачити, що я в першій хвилі с панею не привитав ся, але моі нещасливі окуляри — —

 

— О, знаю, знаю! — всміхаючи ся мовила Анєля, стараючи ся рухом руки як найчемнійше і найшвидше випровадити Редліха до салону. Та сей іще стояв. Побачив Юлію, що від тоі хвилі, як він увішов, піднявши ся зі свого місця наблизилась була до вікна і силкувала ся стояти так, щоби як найменше звертати на себе уваги. Та Редліх пізнав йійі і очевидно зацікавлений підступив до неі. Якась фатальна сила заставила йійі обернути ся лицем до него. Переконавши ся, що се справді вона, Редліх став мов остовпілий, збентежений, неспосібний висказати найпростійшу фразу привитаня. Юлія вклонила ся йому.

 

— А, пані тут? — притишеним голосом мовив Редліх.

 

— Моя товаришка Юлія Шаблінська, — мовила Анєля. — Чи може панство знаєте ся?

 

— О, ні! — сквапливо промовила Юлія.

 

— О, так, троха! — рівночасно і також сквапливо мовив Редліх.

 

Капітан здивований глядів на сю сцену. Хотів уже вибухнути сміхом і по свойому звичаю взяти сих двоє людей на протокол, коли нараз Редліх, відвертаючи ся с певною остентацією від Юліі і зближаючи ся до него, мовив поспішно:

 

— Вибачай, капітане, але мушу с тобою попрощати ся.

 

— Що? що? що? — з величезним зачудуванєм скрикнув капітан приступаючи до свойого старого приятеля і силкуючись заглянути йому в очи.

 

— Мушу йти! — повторив Редліх збентежений поглядаючи на годинник. — Я троха перечислив ся в часі... Маю ще справунки...

 

— Редліх! — остро мовив до него капітан. — Зачинаю не розуміти тебе. Приходиш до мене, щоби побалакати, заявляєш з гори, що маєш дещо вільного часу, а тепер раптом зриваєш ся.

 

— Вибачай, капітане, але йій Богу... не можу лишити ся.

 

— Та чому? Говори правду!

 

— Іншим разом! Іншим разом скажу тобі, а тепер мушу йти! — благаючим тоном повторяв Редліх що раз більше наближаючи ся до дверей.

 

— Ні, се не може бути! Редліх! — мовив з натиском капітан, котрому кров почала набігати до голови. — Ти міні сего не зробиш!

 

— Капітане, — мовив Редліх рішучо і енергічно, бачучи, що капітан заступає йому дорогу, — даю тобі слово чести, що довше не можу тут лишити ся ані хвилі.

 

— Що се значить? — скрикнув капітан не можучи опанувати себе. — Мовиш се таким тоном, немов би хотів нанести міні зневагу в моім домі.

 

— Приймай се за що хочеш, — мовив Редліх, — тілько даю тобі слово чести, що я зовсім не мав наміру тебе зневажати, а також, що довше ані хвилі не можу тут лишити ся.

 

При сих словах капітан став мов оглушений. Кілька секунд з цілим напруженєм своєі душі глядів Редліхови в очи, та сей тепер спокійно видержував єго допитливий погляд. Та капітан не міг нічого вичитати в темній глубині Редліхових очей. А потім охляв мов зломаний і відсунув ся на бік, лишаючи Редліхови вільний прохід до дверей. Не попрощавши ся ні с ким Редліх вийшов геть. Капітан зломаний, не памятаючи сам себе впав на крісло. Кілька секунд панувала в комнаті мертва, зловіща тиша. Чути було придержувані віддихи дітей і трівожне битє серця у жінок.

 

В кінці капітан підняв очи і якось безтямно обводячи ними по комнаті промовив майже шептом:

 

— Пішов!

 

А потім зупиняючи ся очима на лиці Анєлі запитав:

 

— Що се значить?

 

— Не знаю, мій любий! — відповіла Анєля. — Нічогісінько не розумію Редліха.

 

І обернула ся до Юліі, що все ще збентежена, тремтячи і бліда, стояла при вікні.

 

— Юлечко, може ти нам виясниш? Що таке стало ся поручникови? Чим він образив ся?

 

— Не знаю, — ледво чутно прошептала Юлія.

 

— Але ти його знаєш?

 

— Ні, зовсім його не знаю, — мовила Юлія троха смілійше.

 

— Аджеж він мовив, що вас, пані, знає! — мовив капітан.

 

— Не знаю, відки се взяв, — відповіла Юлія, знов понижаючи голос і втупляючи очи в долівку.

 

— Редліх, прошу пані, ніколи не бреше, — суворо заявив капітан.

 

— І я також не маю сего звичаю! — ущипливо відповіла Юлія.

 

— Так щож значить се все? Що тут за загадка?

 

— Може пан Редліх приняв мене за когось іншого, за якусь женщину, що чим небудь образила його, — вже смілійше говорила Юлія.

 

— Гм, се може бути, — мовив подумавши капітан. — Він короткозорий і такі qui pro quo траплялись йому не раз. Але щоб аж до такого ступня міг забути ся, щоби міні в моім домі в присутности гостя робив таку зневагу, — ні, сего я не міг би й придумати!

 

Серед мовчанки скінчено обід. Здавало ся, що поява Редліха і єго короткий побут у отсій комнаті до разу змінили в ній атмосферу. Свіжість, радість і свобода щезли зовсім. Усі сиділи німі, пригноблені і сумні. Навіть діти посумніли і стратили апетит. Капітан навіть не доторкнув ся своєі улюбленоі легомини, тілько Анєля ззіла свою порцію, тай Юлія дивлячи ся на неі чула себе спонуканою ззісти також дещицю, хоч учинила се очевидно вельми пересилюючи себе саму. Чорноі кави не хотів ніхто, а про пообідню гутірку, що так усміхала ся капітанови перед обідом і котру він хотів оживити оповіданєм веселих і сумних пригод свойого босняцького житя, щоби забавити Анєлю і навести йійі на свіжі думки, тепер не було ані думки. Вони сиділи в такім настрою, немов би перед хвилею стратили когось наймилійшого з поміж себе.

 

Зараз по обіді Юлія попрощавши ся холодно с капітаном пішла до дому. Капітан тепер уже не задержував йійi. Відходячи вона незавважно шепнула Анєлі кілька слів. Капітан попросив жінку, щоби пішла до спальні і лягла троха спочити, а сам пішов до салону заявляючи, що також ляже на софі і пару хвиль передрімає. Діти пішли до школи.

 

VII.

 

Вийшовши з дому коло четвертої години по полудні капітан сам здивував ся і перелякав ся заглянувши в своє нутро і вияснивши собі всю зміну, яка там довершила ся від учора. Аджеж тілько вчора по довголітній розлуці він вернув до свойого домашнього огнища! Аджеж учора воно здавало ся йому раєм, упоювало його невисказаним щастєм і відслонювало перед єго душею необмежені видокруги такого самого щастя, любови і роскоші! А нині! Капітан глубоко завстиданий мусів признати сам перед собою, що почув якусь полекшу, коли з сеі камениці, що містила в собі єго рай і єго щастє, вийшов на вулицю.

 

— Я підлий, нікчемний, невдячний, нечесний! — лаяв сам себе капітан. Щож таке стало ся, що змінило ся в моім домі, що він зачинає видавати ся міні душною тюрмою? Нічогісінько не змінило ся, нічогісінько таке не стало ся! Нервові припадки Анєлині — ну, справа неприємна, та певно нічого тут нема страшного. Аджеж вона цвите як рожа і апетит має дуже добрий. Дурна сцена, яку зробив міні Редліх? Ну, побалакаю з ним, зажадаю виясненя. Може у него є які рахунки с тою вдовою, бо се ж очевидно вона бреше запевнюючи, що його не знає. Але чим же се доторкає мене і моє щастє? А про те все таки!...

 

І капітан знов зітхнув чуючи, що на єго груди натискає щось важне, немов брутальні коліна якогось незримого ворога, що зненацька повалив його на землю і бажає принизити його до крайньоі крайности.

 

Виходячи з дому капітан заявив жінці, що піде до полковоі команди і подасть просьбу о дімісію. Він не хотів виразно брехати, хоча почував, що Анєля переконана про те, що він бреше і що не відбираючи йій того переконаня бреше скрито, бреше самим наміром і замислом. А покинувши домашні пороги він якось несвідомо звернув своі кроки в противний бік, горі Пекарською вулицею до Личаківського кладовища. Вулиця була майже пуста, тілько десь не десь ішли тротоаром прохожі або служниці с коновками брили в снігу півперек вулиці. Капітан ішов і йшов не зупиняючи ся, все занятий своіми думками. Може те понуре небо покрите оловяними хмарами, що з них к вечеру почав сипати дрібненький сніг, може холодне повітрє, що змушувало людей корчити ся і кулити ся і шукати теплого кута, може непринадна перспектіва довгоі, майже пустоі вулиці, що кінчила ся кладовищем розкиненим на сугорбі і тепер майже зовсім уже застеленим сумерками, а може все оте сумне, понуре і темновате окруженє пригноблювало й капітанові думки і замісць полекші та вспокоєня втоптувало його чим раз у чорнійшу мелянхолію.

 

— Не чую себе вже нині таким щасливим, як був учора, — міркував капітан. — Не знаю, яка сему причина, та щож, коли се так. Чую, що якийсь злий дух літає над нашим домом, що щось затроює нашу семейну атмосферу, що десь там є якісь болючі місця, що доторкнись йіх хоч би найлекше, а від разу пропала вся гармонія, ясність, щирість і радість. Які се болючі місця, де вони є, як починили ся і як би можна йіх повигоювати, сего ані крихітки не знаю. Вони появляють ся в хвилях, коли найменше можна би йіх надіяти ся. Сама та непевність, та блуканина напотемки мучить мене, мучить Анєлю, робить неможливим щасливе житє. А про те я чую, що сама Анєля чи то не хоче, чи не може нічого зробити, щоби розкрити ту тайну, щоби вияснити всю справу. Що се значить? Чи справді є тут якась тайна, що йійі ховають від мене, чи може тілько я сам тут винен через свою незручність? Щож, за пять літ циганського, майже таборного житя можна відвикнути від товариського житя з делікатнійше зорганізованими натурами, чуткійшими і вразливійшими, такими як Анєля. І справді, я міг не в одному і нераз зовсім без моєі волі вразити йійі, та чиж сего було би досить для виясненя сеі дісгармоніі, сего нервового напруженя, що починає закрадати ся поміж нас? Аджеж вона знає, що я йійі люблю, знає, як дуже йійі люблю! Аджеж і вона любить мене, любить дітей і для такоі обопільноі любови даруєть ся богато, вибачаєть ся дуже богато. Ні, в тім мусить бути щось інше! Але що? Чи малаж би Анєля утаювати щось передо мною, ховати якийсь секрет? Чи мав би єі нервовий напад підчас мойого оповіданя про барона бути справді наслідком почуваня якоісь гидкоі історії, котру барон міг би був міні відкрити, та тілько єго самовбійство до сего не допустило? Алеж се було би страшенно! Ні, єі радість з мойого приходу, єі свобідний і погідний настрій вчора — і свідомість якогось такого вчинку, що поява самоі можности єго відкритя доводила б йійі до таких сильних нервових припадків — се одно з другим не годить ся, се не подібне до правди!

 

Хід думок капітанових був перерваний зовсім не особливою пригодою. В однім місці перед великою брамою був сніг на тротоарі зовсім утоптаний. Служниці носячи коновками воду поналивали на тротоар води, через що тротоар покритий верствою гладко втоптаного снігу, покрив ся з верха гладкою як скло ледовою корою. Таким робом на гладкій дорозі зробила ся дуже небезпечна машина, звісна в механіці під назвою похилоі площі, а в практиці називана львівським карколомом. Правда, у Львові обовязує припис посипати такі карколоми піском, попелом або іншими подібними приладами, та всі такі приписи, досить старанно виконувані в середині міста, тратять свою обовязкову міць тим повнійше, чим далі йдемо від середини до границь міста, а на вулиці Пекарській виповнюють йіх аж тоді, коли кілька або кільканацять осіб поляже жертвою такоі невинноі підривки і коли між тими особами знайдеть ся якась горда і непокірна душа, що вдасть ся до поліції, або коли яка з тих жертв наскочить на таке поважне ушкодженє, що зробить ся скандал і галас на цілій вулиці і поліція не може не звернути на се уваги.

 

Капітан власне наближував ся до тоі зрадливоі гололедиці перед брамою. Був ще віддалений від неі яких двацять кроків, коли нараз побачив дідуся в старім, витертім футрі, в баранячій шапці з кляпами натуленими на вуха і запятими під шиєю, згорбленого і при палиці, що йшов з противного боку до сего місця. Та ледво зробив крок по леду, поховзла ся палиця, на котру він підпирав ся, дідусь стратив рівновагу і лицем наперед упав на тротоар.

 

— О Боже! — скрикнув нещасливий і затих лежачи на леду без руху і без голосу.

 

Капітан в одній хвилі прискочив до него, бажаючи допомогти йому встати, але дідусь не рушав ся. Капітан підняв до гори єго голову: лице, вуса і сива борода дідусева були забризькані кровю, що капала з носа і з лиця. На лиці видно було глубоку рану від камінця, що лежав на леду і на котрий упав бідний старець. Сей не подавав знаку житя. На вулиці не було нікого. Бачучи, що старий зомлів, капітан положив його на снігу, підбіг до брами камениці і що сили шарпнув кілька разів за дзвінок. На голос дзвінка вибіг сторож, за ним сторожиха, ще кілька якихсь жінок, дальше якийсь пан. Капітан відтирав зомлілого, хтось із присутних побіг покликати поліціянта, більшість стояла бездіяльно довкола капітана і зомлілого, придивляючи ся капітановій роботі і оханєм висказуючи радше зачудуванє, ніж співчутє.

 

— Чого стоіш, тумане! — скрикнув капітан до сторожа. — Чому не поможеш міні бодай відтерти нещасливого, що з твоєі вини може навіть головою наложити?

 

— З моєі вини? — грубо відмовив сторож.

 

— А з твоєі! Бо твій собачий обовязок був посипати гололедицю, що він на ній упав.

 

Сторож нерадо, хоч не без внутрішнього перестраху взяв ся помагати капітанови. Нарешті по кількох хвилях сильного натираня і розбуджуваня старий прийшов до себе.

 

— О Боже! — промовив слабим голосом. — Що зо мною? Що стало ся?

 

— Нічого, нічого! — мовив капітан. — Ви впали ось тут на леду.

 

— А, так, я впав! Ударив ся в голову... О Боже!

 

— Щож, можете встати? — питав капітан підводячи його на рівні ноги. Та дідусь захитав ся і був би впав знов, коли би присутні не були підхопили його на руки.

 

— Ох, не можу! Сили не маю! — стогнав старий.

 

В тій хвилі прибув поліціянт, і довідавши ся, що стало ся, зараз післав хлопця по фіякра, щоби відвезти старця до шпиталю, записав собі назву недбалого сторожа, а потім обернувши ся до капітана як до головного свідка запитав його про імя і назву.

 

— Капітан Антін Ангарович, живу ось тут на Пекарській, нумер четвертий, — мовив капітан.

 

Поки поліціянт нотував се в свойій книжечці, дідусь почувши сю назву почав дивно тремтіти. Голова єго затрясла ся мов у дитини, що йій збираєть ся на плач; уста почали рушати ся, немов говорили щось, тілько що в горлі не ставало голосу. Кілька разів силкував ся піднести ся, та надармо. З присутних ніхто не завважав сих рухів; увагу всіх присутних заняв сторож, що плачливим голосом почав толкувати ся перед поліціянтом, переплітаючи те благанє грубою лайкою на жінку, що мовляв сама всему винна, бо мала посипати тротоар а не посипала. Старий сидів на серед тротоару, серед тоі купи людей, що збігла ся з цікавости, падка на новинку і на скандал, та тепер не звертала на него уваги. Єго лице ще забризькане кровю, бліде і зіссане нуждою, крім болю виявляло ще почутє якогось розпучливого бажаня — вчинити щось, сказати щось, і при тім страх задля неможности вчинити те, чого бажало ся. Се був вид чоловіка, що серед пустого поля впав до глибокоі криниці і знає, що сам без чужоі помочи не здужає видобути ся з неі, а при тім знає, що єго крик і благанє мусить лишити ся марним і безплодним. Аж ось у хвилі, коли капітан якось наблизив ся до него, визираючи прийізду фіякра, дідусь тремтячою рукою сіпнув його злегка за полу плаща. Капітан обернув ся до него, нахилив ся і з зачудуванєм побачив той вираз страшенного заклопотаня на старечім лиці.

 

— Що, татку, що вам є? — запитав с теплим співчутєм.

 

— То.. пан... є... капітан.. Анга...

 

— Так, Ангарович. Може мене знаєте?

 

Дідусь заперечив рухом голови, та рівночасно судорожно замахав рукою, даючи знак, що хотів би щось говорити, але не може.

 

— Деж ви так ударили ся? — запитав поліціянт підходячи до старого.

 

— Ось тут... тут... стогнав старий показуючи лице і чоло, де тепер видно було великий синявий набій.

 

— Ви тутешні?

 

— Ні, не тут...

 

— А як називаєте ся?

 

— Ми... Ми... Михайло...

 

Назви не міг доповісти. Зомлів другий раз.

 

— Везіть його швидко до шпиталю, — мовив капітан до поліціянта, — щоби не вмер тут на місці. Очевидно він дуже ослаблений. А може навіть голодний. Як би там треба було що купити для него, то прошу, даю се для него.

 

І капітан подав поліціянтови гульдена. Присутні зложили також по кільканацять крейцарів. Тимчасом надйіхав фіякер. Поліціянт велів підсадити зомлілого бідолаху на дорожку, сам сів обік і велів живо йіхати до головного шпиталю.

 

Отся пригода, зрештою зовсім не жадна рідкість на львівськім грунті, попхнула капітанові думки в інший бік, ніж доси. Почутє сповненого обовязку супроти ближнього додало йому сили і відваги. Хоч уже добре смеркало ся, у него на душі робило ся якось яснійше. Почав навіть сам собі робити закиди за те, що перед хвилею так чорно глядів на своі семейні відносини, що підозрівав загадки і тайни там, де йіх правдоподібно зовсім нема.

 

— Все воно якось буде, небоже Антосю! — мовив сам до себе. — Все якось уложить ся і може навіть ліпше, ніж би ти сам хотів. Тілько спокійно, без лишнього гармідеру. Nur nicht überstürzen! — як мовив той Німець гончар, коли йому віз з горшками перевернув ся до рова. Щоби тілько ти сам не зробив нічого такого, чого б потім мусів жалувати, а зрештою здай ся на божу волю!

 

Так філософуючи і моралізуючи капітан завернув з Пекарської і пішов до міста. Не знав властиво, куди має йти і по що, але йти до дому не почував ані охоти ані потреби. Прийшовши на Бернардинський пляц звернув на вулицю Галицьку, відси вийшов на Ринок, відси на Трибунальську і поперед головний одвах вийшов на вулицю Кароля Людвіка. Йшов сими вулицями, де горіло найбільше світла і снувало найбільше прохожих. Вулицею Кароля Людвіка звернув на пляц Маріяцький, відси на Академічну і так по цілогодиннім проході, огляданю вистав склепових, пильнім відчитуваню титулів книжок виставлених у антікварнях та книгарнях, підслуханю множества незначучих відривків уличних розмов, майже сам не знаючи як і коли капітан опинив ся на вулиці Фредра перед будинком офіцерського касина. Тілько тепер пригадав собі, що виходячи з дому в глубині душі мав властиво постанову, щоби тут здибати ся з Редліхом і зажадати від него виясненя що до того бешкету, який зробив йому сьогодні в єго власнім домі.

 

Була ледво шеста година. В касині не було ще майже нікого, тілько в білярдовій салі два молоді резервові офіцери грали в білярд, голосно викрикаючи числа зроблених карамболів. Коли війшов капітан, вони салютували по військовому і зараз розпочали знов свою гру, хоч уже без голосних викриків. Якоюсь пусткою дихнуло на капітана від тих обширних, порожних саль с шаблоново поуставлюваними кріслами, з газетами поукладаними на столах мов трупи в великій трупарні, з лякірованими суфітами окопченими тютюновим димом. Тілько перед самим входом капітана касиновий слуга засвітив там дві-три газові лямпи, так що кути тоі обширноі салі потапали в півсумерці. Роздягши ся з плаща і шаблі капітан сів при столі і почав читати часописі, хапаючи поперед усего львівські, котрих майже зовсім не видав отсе вже пять літ. Хоча в них не було нічого цікавого ані особливого, то про те він прочитував йіх від дошки до дошки, не минаючи й анонсів. Відсвіжував собі в тямці фізіономію міста, єго жильців, йіх інтереси і уподобаня, порівнював теперішнє з недавно минувшим. Кожда назва, яку зустрічав у часописях, приводила йому на тямку щось знайоме: приятеля, шкільного товариша, вчителя, лікаря, фірму шевця, що шив йому чоботи, кравця, що ще за студентських часів так часто робив йому на кредит, торговку фруктів або сварливу сусідку, котрій ще бувши хлопчиком робив ріжні збитки. Кожда назва вулиці викликала нові спомини. Всміхав ся до них як до старих знайомих, здибаних серед чужоі юрби. Відчитуючи ті мертві букви, слова і реченя він навіть не силкував ся похопити йіх логічний звязок, йіх значінє і зміст, та за те моментально переживав, ніби у сні або в калейдоскопі, найріжнійші веселі і сумні, приємні або прикрі пригоди свойого житя.

 

Помалу касино почало наповнювати ся військовими. Приходили міряним кроком, "schneidig", випростувані після пруського взірця, побрязкуючи шаблями і острогами. Витали ся салютуючи і короткими словами в роді "Servus! Wie gehts dir?" Переважна часть громадила ся в йідальні, а відси переходили хто до білярдовоі салі, хто до вузькоі та довгоі картярні, повноі зелених столиків і крісел. До читальні мало хто заглядав. А що капітан сидів обернений плечима до дверей, то перші з тих, що заблукали ся сюди, обходили довкола стола нібито переглядаючи часописі або шукаючи чогось спеціально і заглядали йому в лице, а пізнавши його і буркнувши під носом "Servus!" хапали швиденько першу ліпшу часопись і відходили не наближаючи ся до него. Пізнійше і ceгo не стало і хоча в читальні набрало ся кільканацять офіцерів, то про те ані один із них не подав йому руки, не заговорив до него, не присів ся до него. Деякі позабиравши часописі повиходили до сусідніх саль, інші засіли при інших столах або десь по дальших кутах. Капітан сидів сам один, не перестаючи заглублювати ся в читанє львівських дневників.

 

Поки був сам один у салі, почував себе свобідним і віддавав ся тій подекуди поетичній радости, яку в нім збуджували ті дневники, а радше ті здавна знайомі імена і назви, що в них стрічали ся на кождім кроці. Та бачучи офіцерів, що шастали ся по салі, брязкали острогами, шелестіли аркушами газет а особливо заглядали йому в лице і тікали від него в ріжні боки, він швидко позбув ся сеі поетичноі іллюзіі. Що значило те бокованє? Чи воно навмисне, чи припадкове? Не відвертаючи очей від аркуша газети, але не бачучи в ній нічогісінько, капітан силкував ся вмовити сам в себе, що се зовсім припадкова пригода, що офіцери — делікатні люде і бачучи, що він так пильно читає, не хочуть йому перешкоджувати і для того не зближають ся до него. Правда, супроти інших вони не були такі делікатні. Он сей поручник також пильно читає, та свіжо прибувший товариш без церемоніі кладе йому руку на плече, розпочинає з ним розмову і відриває його від читаня. Ну, між близькими приятелями се діло звичайне, та ми, сказавши правду, чужі собі — міркує капітан, з під лоба і не без якоісь зависти поглядаючи на прояви близькоі і сердечноі приязни ніж тими чужими для него людьми. Щось немов шептало йому: Ану відложи на бік газету, чи котрий із них приступить до тебе? Та в тій самій хвилі така трівога проняла його, що ануж ніхто не приступить і скандал вийде вже зовсім безсумнівний, що він не відважив ся відірвати очи від газети, похилив ся над нею і держав йійі руками, як який щит, як потапаючий дошку, що ратує його від загибелі.

 

Та сидіти ось так над часописю цілковито для него байдужою, подавати вид, що читає, хоч по правді не читав, мовчати і крадькома тілько позирати на інших, се було для него дуже прикро а чим далі, тим більше мучило його. Капітан властиво не розумів, що діє ся з ним? Що його так знесмілило? Чому не може в тій хвилі встати і с свобіднісіньким видом підійти до онтоі купки, що розсіла ся близькo печи і притишеним голосом розпочала якусь розмову? З вчорашньоі учти пригадує собі майже всі йіх фізіономіі. Пили з ним Bruderschaft, тож не можуть його відіпхнути, а в тім щож могло би спонукати йіх відпихати його? А все ж таки, хоч кілька разів збирав ся на відвагу, в душі називав сам себе дурнем і трусом, все таки не міг встати і прилучити ся до балакливоі групи. Чув, що кров бє йому до голови, що в очах морочить ся і думки путають ся. Тілько слух єго заострив ся незвичайно, уши поробили ся шпіонами, щоби підслухати розмову, що вела ся в противнім кінці салі. Розмова оживлювала ся чим раз більше. З повені слів виривали ся цінічні сміхи, грубі жарти переплітані шептами або розсудливими упімненями старших, огляднійших офіцерів. Помалу кружок близько печи робив ся чим раз численнійший; майже всі, що були в салі, покинули газети і зібрали ся довкола печи.

 

Капітан сидів немов на розжарених вуглях. Йому здавало ся, що вся та розмова йде про него, що всі позирають ся на него, згірдливо моргають в єго бік, показують на него пальцями. Уривані фрази і реченя, які він десь колись ловив ухом, робили на него таке вражінє, як коли би хто жевріючим приском посипував його по голім тілі. Терпів страшенно, та даремно силкував ся відгадати, чому і за що терпить.

 

В кінці дехто з тих, що стояли коло печи, особливо молодші, почали голосно викрикувати поодинокі, уривані реченя.

 

— Се не може бути! Ми не можемо се стерпіти! — кричав один.

 

— Алеж він правдоподібно ні про що не знає, — уговкував другий.

 

— Щож то він сліпий і глухий, щоб не знав, що творить ся довкола него?

 

— Ні, ми такого пана не можемо стерпіти між собою!

 

— Алеж треба би поперед усего переконати ся, дати йому змогу витолкувати ся.

 

Гармідер зробив ся загальний. Капітанове положенє зробило ся в кінці зовсім неможливе. З найбільшим зусилєм своєі волі він відложив на бік газету, встав і наближаючи ся до якогось поручника, що стояв найблизше него, промовив до него чемно, мягким, злегка тремтячим голосом:

 

— Не прогнівай ся, товаришу, коли тебе запитаю, про кого властиво тут мова?

 

Поручник зирнув на капітана якимсь збентеженим, заклопотаним поглядом і процідив:

 

— Е, то... так....

 

— Що будеш крутити, поручнику? — гукнув голосно якийсь капітан від піхоти, здоровенний мужчина, крепким, барітоновим голосом. — Аджеж раз треба йому сказати правду. Так отже, Ангаровичу, знай, що ми розмовляли про тебе.

 

Грім з ясного неба, вдаривши ось тут обік него, не був би так перелякав Ангаровича, як ті слова. Хоч уже перед тим, ще вчора прочував, що офіцери мають щось против него, то всеж таки в глубині душі вважав се за якусь сумнівну догадку, за забобон, якому можна не няти віри. Та тепер уже сумнів був неможливий і та страшна дійсність прошибла капітана мов карабінова куля. Поблід, захитав ся на ногах, та тримаючи ся за поручє крісла якимсь розбитим голосом запитав:

 

— А не можна би знати, що ви товариші говорили про мене?

 

— Ми спорили над питанєм, чи можемо толєрувати тебе дальше в свойім товаристві, чи ні?

 

— Мене? — скрикнув Ангарович. — Щож я таке зробив, щоб ви мали аж не толєрувати мене в свойім товаристві?

 

— Не гнівай ся, брате, — мовив капітан від піхоти. — Ти знаєш, що в житю людському бувають такі пригоди, коли на чоловіка паде погана тінь, хоч він може не то своєю рукою, але навіть думкою не причинив ся до сповненя поганого вчинку.

 

— Значить, на мене паде якась погана тінь! — запитав остро капітан, котрому певність і безсумнівність грізного положеня вернула єго воєнну хоробрість. — Прошу вияснити міні, що се за тінь?

 

— Ми думали, що ти й сам знаєш, в чім тут діло.

 

— Я знав би про себе щось злого і смів би прийти в ваше товариство? — скрикнув Ангарович.

 

— Ну, братіку, не знаємо тебе близше, — мовив один із старших військових — А прийти в наше товариство почуваючи ся до негарних учинків, се певно не був би гарний поступок, але сам признай, не було би ніщо так дуже неможливе.

 

— Для мене се зовсім неможливе!

 

— Га, може бути. Та нам здавало ся неможливим також се, щоби ти доси не знав, с ким жиєш і як жиєш.

 

— Що? що? що? — з зачудуванєм скрикнув капітан. — Сих слів то вже абсолютно не розумію.

 

— Ну, а я не маю обовязку вияснювати йіх тобі, — мовив гордовито єго інтерльокутор і обернув ся до него плечима.

 

— Як же се, — ледво здержуючи свій гнів скрикнув Ангарович, озираючи ся довкола. — Осуджуєте мене, бокуєте від мене як від прокаженого, признаєте мене негідним свого товариства, видаєте на мене засуд смерти і виконуєте його, а про те не хочете міні сказати, в чім моя вина!

 

Гнів, обуренє, почутє дізнаноі кривди, страх, що та кривда мусить все таки мати якісь реальні мотіви, вкінці безсильна розпука при виді товаришів, що відвертали ся від него — все те клекотіло в капітановім нутрі. Не знав, що чинити, як поступити в тій страшенній коллізіі, в якій знайшов ся не звісно як і защо. Якісь великі, кроваві плями почали миготіти у него перед очима і з таємних глубин душі виринало непереможне бажанє змити свою кривду, свою ганьбу в крови першого ліпшого з тих ситих, гордих людей, котрим очевидно байдужісінько було до єго стражданя.

 

— Ось іде Редліх, — промовив нараз один офіцер і обертаючи ся до капітана додав: — Він певно схоче тобі вияснити, про що тут річ іде.

 

— Так, так, — гукнуло хором кілька голосів, — а коли він не схоче, в такім разі перший ліпший з нас готов тобі служити.

 

— Редліх! — озвав ся один з поміж офіцерів до Редліха занятого витиранєм своіх окулярів — Є тут Ангарович і хоче розмовити ся з тобою. Думаємо, що яко приятель схочеш і зумієш найліпше вияснити йому сітуацію. А коли не схочеш, то пошли його до кого будь із нас.

 

— Так, так, кождий з нас готов йому служити! — потвердили інші офіцери і гурмою вийшли з салі, лишаючи обох приятелів самих.

 

Редліх добру хвилю стояв мов остовпілий. Не надіяв ся застати тут Ангаровича; не знати чому був певний, що Ангарович прийде до него на кватиру і зажадає виясненя тоі нечемности, якоі допустив ся в полуднє. Вже укладав собі в голові як найделікатнійші, як найбільше приятельські фрази, якими хотів утихомирити справедливий гнів капітана. Але тепер! тут! Один позирк на сітуацію, яку застав, перші слова, що вискочили з уст офіцерів, переконали його, що справа попсована безповоротно, що про зменшенє правди, про єі делікатне трактованє або часткове захованє не може бути ані мови.

 

Які наслідки мусить мати серед таких обставин єго розмова с капітаном, се також для Редліха ані на хвилину не могло бути сумнівним. В тій хвилі, коли офіцери лишили йіх самих, Редліх почув, що йіх товариські руки поклали його на плиті з розпеченого зеліза. Якийсь безмірний біль і жаль прошиб єго душу. Чи вмити руки від усего? Чи відіслати капітана до інших? Смертельний удар, нанесений рукою приятеля чиж не буде сто разів більше болючий? Та з другого боку чиж товариші не будуть мати права вважати його трусом?

 

Кілька хвиль стояла в салі гробова мовчанка. Оба приятелі стояли насупроти себе як засуджені на смерть, бліді, безсильні промовити, безсильні глянути один одному в очи. В кінці Редліх перший наблизив ся до капітана і подав йому руку, котру той стиснув. Обох руки були холодні як лід.

 

— Що маєш міні сказати? — глухим голосом запитав капітан.

 

— Сядьмо! — майже шептом вимовив Редліх.

 

Сіли. Редліх знов хвилю мовчав, шукаючи слова, звороту, яким би міг розпочати сю фатальну розмову.

 

— Гніваєш ся на мене, — промовив в кінці не підводячи очей на приятеля. — Чуєш ся ображеним, правда? Маєш рацію. Я образив тебе нині в полудне. А що найфатальнійше, що не можу тебе перепросити, бо я поступив так з конечности, інакше не міг поступити.

 

Капітан кинув ся немов укушений гадюкою і майже шепчучи зі зворушеня запитав:

 

— А то чому?

 

— Виясню тобі, все витолкую, — мовив Редліх, — хоча Бог міні свідок, я віддав би половину житя, щоби тілько не потребував тобі нічого вияснювати, щоб усе те, що тепер мушу тобі сказати, була неправда, видумка або луда.

 

— Не покликуй Бога на свідка, але говори, що маєш говорити! — с холодною резігнацією промовив капітан.

 

— Нехай і так, скажу тобі коротко, — зітхаючи мовив Редліх. — Ота женщина, котру я застав у вашім товаристві, належить до таких женщін, котрих навіть назви в поряднім товаристві ніхто не може назвати. Не думай, щоби се була по просту упавша женщина. О, ні! Всі ми грішні, всі падаємо в своім житю і для таких женщин, нераз жертв нужди, пересудів або навіть щирого чутя, можна нераз мати навіть пошану. Знаєш мене, що суспільні пересуди не кермують моім осудом, значить, можеш міркувати...

 

— Алеж та женщина тебе не знає! — скрикнув капітан. — Ти може приняв йійі за когось іншого?

 

— На жаль, ні! — сумно відповів Редліх. — Знаю йійі аж надто добре, знає йійі більшість присутних тут офіцерів і коли хочеш переконати ся, можемо завести тебе до єі мешканя.

 

— До єі мешканя? Так хтож вона така?

 

— Не маю слова, щоби схарактеризувати тобі те огидливе і підле ремесло, яким займає ся вона. Те ремесло тим огидливійше, що полягає на ошуканстві, на укриваню перед оком властей і веде ся під невинним титулом пансіону для бідних та чесних дівчат.

 

Капітан аж скаменів з зачудуваня і переляку.

 

— Боже! — скрикнув, — і таку особу!...... Аджеж я сам задержав йійі на обід майже силоміць. І таку особу... моі діти навчили ся називати тіткою!

 

І він залляв ся горячими слізми хлипаючи мов дитина і затуливши лице руками. Редліх мовчав.

 

— О, се страшно, страшенно! — повтаряв капітан, та нараз підвівши голову і вдивляючи ся в Редліхове лице мокрими від сліз очима мовив майже радісно:

 

— Але щож з того? Ну, помилка. Аджеж ані я ані моя жінка не знали до сеі хвилі про се. А ся огидна женщина — шкільна товаришка моєі жінки. Значить, коли се була та тінь, що падала на нас, задля котроі товариші хотіли виключити мене зі свого товариства, то щож лекше, як змити ту пляму, відсунути ту тінь? Чиж міг ти, чи міг хто небудь із вас припускати, що дізнавши ся про все я стерплю бодай на хвилину не тілько присутність сеі прочвари в жіночій постаті в свойім домі, стерплю бодай, щоби єі імя згадувано в мойім домі? І задля такоі тіни прогріху причинювати міні таку прикрість замісто росповісти міні відразу ясно і отверто, о що тут ходить! Ні, старий приятелю, се було не по приятельськи! Так приятелі не роблять! Ну, але досить того! Подай міні руку! Все те уложить ся, все направить ся.

 

Редліх слухав тих слів, що невдержаним потоком рвали ся з капітанових уст. Серце краялось у него, коли бачив радість і надіі приятеля і почував, що в найблизшій хвилині мусить нанести йім смертельний удар, мусить сю гарну, благородну душу, повну добра і віри в людей, зіпхнути з єі ясноі високости і скинути в чорну безодню зневіри і розпуки. Та дарма, іншого виходу не було.

 

— То то й горе, старий друже! — мовив понуро Редліх, не приймаючи поданоі йому капітанової руки, — ніщо не уложить ся, а те, що попсовано, вже не дасть ся направити. Те, що я доси розповів тобі, се тілько половина справи і то на жаль менша половина.

 

— Що? Значить, є ще щось? — скрикнув капітан.

 

— Є, і то щось таке, про що я волів би ніколи не говорити. Та щож, коли діло дійшло до того, що не можу мовчати, то знай, що твоя жінка —

 

— Що смієш мовити про мою жінку? — верескнув з цілого горла капітан зриваючи ся на рівні ноги.

 

— Знає дуже добре, хто такий ота пані, — рівним голосом мовив Редліх.

 

— Брешеш, брешеш! — кричав капітан.

 

— І навіть — маємо на се незбиті докази — є з нею в тихій спілці, — так само продовжав Редліх.

 

— Брехуне! Підлий клеветнику! Мовчи, мовчи! — ревів капітан кидаючи ся на него з пястуками. —Тілько твоя кров може змити сю огидну, сю нечувану клевету, яку ти кинув на найчеснійшу жінку! Боже, що се дієть ся зо мною! Геть міні з очей, бо тебе розірву! Геть!

 

І капітан знов кинув ся на Редліха вхопивши крісло і сам себе не тямлючи зі злости.

 

На єго крик юрбою вбігли офіцери і обступили обох.

 

— Підлі! Нікчемні! — кричав пінячи ся і кидаючи ся капітан. — Так ось чого вам було треба! Се була ваша конспірація! Вбити, замордувати, замучити мене забажали. І за що? Що я зробив вам? А той.. той скорпіон, що вдавав мойого приятеля, дав себе ужити вам за знаряд. О ганьба вам! Ганьба і проклятє!

 

Всі офіцери мовчали. Кілька найсильнійших держало капітана за руки і рамена. Він кидав ся, кляв і скреготав зубами, бажаючи пімсти, крови або смерти. Редліх стояв обік, блідий як труп, чекаючи поки капітан успокоіть ся. В кінці товариші бачучи, що сам вид Редліха все на ново вводить капітана в неописану стеклість, попросили його, щоби віддалив ся до сусідньоі комнати. Тілько зa якоі пів години капітан зовсім охриплий, ослаблений і знесилений упав мов неживий на крісло і почав знов плакати.

 

Було вже пізно в ночи, коли єго розбурхана душа успокоіла ся на стілько, що міг троха холоднійше розміркувати, що треба робити. Тоді забажав ще раз розмовити ся з Редліхом. Той прийшов блідий, але спокійний і повний резігнаціі.

 

— Ти сказав міні, що маєш докази, котрі промовляють против моєі жінки? — мовив капітан. — Які се докази? Покажи йіх.

 

— Се такі докази, котрих показати тобі не можу, та про те вони безсумнівні. Се оповіданє нещасливого барона Рейхлінгена.

 

— Барона! — скрикнув капітан поражений в саме серце.

 

— Так, барона, котрого обі ті женщини втягнули в своі сіти і зруйнували. Твоя жінка грала в тій історіі навіть головну ролю. Якого рода була та роля — —

 

— Мовчи! Мовчи! — скрикнув капітан і зірвавши з руки рукавицю кинув йійі Редліхови в лице. Сей спокійно і без ніякого видимого зворушеня приняв визов.

 

Не минуло пів години, а справа була уложена. Обопільні секунданти за згодою обох сторін уложили услівя гонорового залагодженя сеі пригоди. Завтра о семій з рана мав відбути ся поєдинок на пістолети. Дістанс пятнацять кроків, триразова виміна куль, а в разі як би борці вийшли без ушкодженя, по півгодинній перерві повторенє поєдинку. Коло одинацятоі години капітан вийшов із військового касина.

 

— А де живе ота... женщина? — запитав на відході.

 

Йому подали адрес Юліі, після чого він салютуючи і не подавши нікому руки вийшов геть.

 

VIII.

 

Вийшовши з касина капітан якийсь час ішов просто перед себе, машинально, без свідомости, мов накручений автомат. Обминав прохожих, скручував на рогах із улиці в улицю і йшов усе дальше, не застановляючи ся, не знаючи, куди йде і по що. Почував потребу руху, темноти і забутя.

 

Була холодна, тиха і темна ніч. Ішов сніг і єго студені клаптики густо сідали капітанови на лице, на очи і уста. Він чув йіх дотик, ніби уколи шпильок, та рівночасно почував якусь роскіш в тих уколах. Туркіт фіякрів, що пройіжджали в скаженім розгоні, був йому також приємний, бо, бачилось, заглушував ту бурю, що лютувала в єго нутрі, руйнуючи, перевертаючи і вириваючи с корінєм усе, все те, що в ній було святе, гарне, улюблене.

 

З вулиці Фредра вийшов на Баторія, відси на Камяну, дальше на Панську, та тут завернув і пішов сею вулицею в напрямі до Зеленоі, але не входячи на Зелену завернув на вулицю Зиблікевича. Шукав самітних, темних заулків, от тим то скрутив на Стежкову і вийшов знов на противний конець вулиці Фредра. Відси через пляц Академічний пішов у гору Гончарською, дальше на вулицю Голембя, зійшов у низ на Калічу, а відси йшов просто вулицею Оссолінських до пустого і завмершого в темряві Єзуітського саду. Дерева в саду стояли голі, йіх гиляки розпливали ся в темряві, тілько грубші пні і конарі бовваніли як чорні стовпи на темному тлі. Сніг ішов густий і затемнював світло ліхтарень, що слабо миготіли на рогах вулиць. Туркіт фіякрів долітав сюди тілько з далека, мов глухе, непереривне клекотанє. Капітан ішов не зупиняючись, судорожно стискаючи в долоні холодну рукоять шаблі. Бояв ся станути, зупинити ся на хвилину, немов там за ним гнала ся якась марюка, що аби тілько він зупинив ся, зараз його догонить і розшарпає.

 

В кінці стрепенув ся, станув переводячи дух і почав збирати розсіяні, розбиті влади своєі душі.

 

— Що се зо мною було? Що стало ся? — питав сам себе силкуючи ся вияснити собі ту наглу і таку дивну катастрофу. — Аджеж учора я вернув з Босніі. Адже вчора, ще вчора я був щасливий, такий щасливий, як ніколи в житю. Навіть Пана Бога я запитував, за що дає міні стілько щастя. Дурень, дурень! Я й не почував, не догадував ся, що все моє щастє було — луда, фата моргана, миляний пухир! І ось пухир приснув. Щож дальше?

 

Капітан був тепло одягнений, надто загартований на студінь. Та про те почув, що в тій хвилі безмірний мороз прошибає всю єго істоту, втискає ся аж до серця, до мізку і причинює йому страшенний біль. І знов не знаючи сам, що с собою робити, мов тровлений звір він пустив ся йти прискореним кроком, по перед соймовий палац, на вулицю Міцкевича і горі нею, до церкви св. Юра. Аж на площі перед Юром зупинив ся хапаючи повітрє повними грудьми і віддихаючи глибоко. І знов думка зачала працювати. Мов жива стала перед ним недавня сцена в касині.

 

— Чого вони хочуть від мене? За що мене карають? Аджеж я не зробив йім нічого. О підлі, підлі, нікчемні! Щоби поразити мене в саме серце, вбити насамперед морально а потім фізично — бо очевидно вони сего бажають! — кидають клевету на мою жінку, обкидають болотом те, що в мене найсвятійше. Формальну конспірацію на мене завязали. "Коли ти, Редліх, не хочеш узяти його на себе, то кождий з нас готов се вчинити". Аджеж се були йіх слова! Заставили на мене сіть, обскочили мене і знали, що йім не вирву ся. Підіслали того дурня Редліха до мене до дому, щоби мене образив, спровокував, вігнав у лапку. О підлі, підлі! Юди! Але ні, не зйісте мене так швидко! Буду бороти ся, зубами гризтиму вас, а не дам вам так легко тріумфувати над собою!

 

Випростував ся і поглядом повним ненависти окидаючи те темне, замеркле озеро, зложене з домів, палаців, тут і там миготячого світла і клекоту фіякрів, що розстелювало ся перед єго стопами, з військової привички вихопив шаблю з піхви і замахнув нею, що aж свиснула в повітрі. А потім застромивши знов шаблю до піхви легким кроком і с піднятою в гору головою вертав вулицею в низ знов до соймового палацу.

 

Та на половині дороги зупинив ся, станув нараз мов остовпілий. Грізна почвара, що гонила за ним ненастанно від самого виходу з касина і з далека зачаювала ся на него, аж тепер запустила йому своі пазурі в груди. Стало ся се несподівано, неспостережено. Він був спокійний. Йому здавало ся, що постанова — помстити ся завтра на змовлених на єго згубу офіцерах додала йому сили і певности. В тій певности мигнула йому в єго голові думка:

 

— Піду до дому.

 

І в тій же хвилині він почув, як почвара шарпнула його лабою, почув безмірний біль, почув як роспука трупячим лицем зазирає йому в очи.

 

— До дому? Чого? Що я там застану?

 

Отсі питаня вертіли ся у него в голові мов завіси, на яких укріплені двері, що ведуть у пекольну безодню. Що сховано там за тими дверми, сего не зуміє ніякий ум зглубити, ніяка фантазія собі уявити. Страховина — се мізерне слово навіть на те, щоби замаскувати те, що там криєть ся. Підземні льохи, де колись найжорстокійшими муками тортуровано людей, се були місця забави і спочивку, коли прирівняти йіх до тоі безодні, що рознимає пащеку там, у нутрі єго душі.

 

Аджеж єго жінка має бути почварою, упирем, що вісисає людську кров! Аджеж та гарна, невинна жінка, така повна любови і така йому мила, се має бути чортиця, спільниця тоі женщини-сатани! Редліх се сказав йому, чоловік, котрого він доси ніколи ще не виловив на брехні, чоловік сумлінний, що не кидає на вітер таких огидних підозрень, єго шкільний товариш і щирий приятель. Значить, сему мала би бути правда? О, в такім разі проклинаю день, в котрім я на світ народив ся і хвилину, коли сказано: отсе людська істота! В такім разі не має більшоі ганьби в цілому світі, як бути чоловіком!

 

Капітан увесь трусив ся мов у пропасниці. Гнав що духу вулицями не тямлячи гаразд куди жене. А про те по півгодиннім блуканю побачив нараз, що опинив ся на вулиці Пекарській, насупроти тоі камениці, де була єго кватира. В вікні спальні видно було світло. Капітан став на тротоарі на супротилежнім боці вулиці і вдивляв ся в те світло.

 

— Дожидає мене! — пролітали думки по єго голові, безладно мов зівяле листє гнане осінним вітром. — А діти, моі діти називають тіткою оту... оту...

 

Заскреготав зубами. Скажена злість закіпіла в ньому. Одним скоком переплигнув вулицю і підбіг до каменичноі брами. Торгнув дзвінок, щоби розбудити сторожа. Влетіти до єі спальні, присилувати єі, щоби признала ся до вини і задавити, розшарпати, погризти зубами на місці! — се була єго думка. Та ледво продумав єі до кінця, сам єі перелякав ся і скочив від брами, на вулицю, на супротилежний тротоар і пустив ся тікати мов остатній боягуз, боячи ся, щоби сторож не прокинув ся, не побачив його і не присилував війти до дому. Ні, в тій хвилі війти до свойого дому не міг би за ніякі скарби в світі! Був в такім настрою, що певно або Анєлю або його винесли би завтра трупом зі спальні. На щастє дзвінок львівським звичаєм відмовив служби або може сторож не почув одноразового торганя, досить, що ніхто не вийшов відчиняти браму По кільканацятьох мінутах смертельноі трівоги, які капітан пробув схований за рогом камениці, тремтячи, озираючи ся на всі боки мов злодій, він помалу почав успокоювати ся і троха холоднійше розмірковувати своі відносини до Анєлі.

 

— А вона десь там чекає на мене! — снував знов перерване, безладне пасмо думок. — Турбуєть ся, дивуєть ся, чому не приходжу. Давнійше плакала, коли я так до пізна лишав єі саму. Тепер мусіла вже привикнути до сего. О, і богато де до чого іншого привикла! Аджеж те, що говорив про неі Редліх, усе правда, найчистійша правда! Чую се цілою душею, всею істотою! Сказити ся можна від сего чутя. Розпука! Розпука! А він мовив, що має докази! Оджеж до того дійшла моя улюблена, моя обожана, мати моіх дітей! Ні, я не стерплю сего! Зараз, в тій хвилині мусимо з нею зробити обрахунок — на завсігди! Аджеж сяк чи так, нам дальше не можна жити разом!

 

І знов подав ся до брами. Та ледво вийшов на серед вулиці, насупроти каменичноі брами, йому причули ся важкі кроки і півсонне сапанє сторожа, що йде відчиняти браму. І коли в тій хвилі побачив блиск, який ішов із Анєлиного вікна, те мляве, лагідне світло, що проходячи крізь рухливу густу сітку спадаючих снігових платочків в єго очах набирало злегка пурпурового відблиску, немов було відбите від широкоі калюжі крови, — то знов скажений переляк обхопив усю єго суть і він не застановляючи ся далі, не озираючи ся і брязкаючи шаблею об камінє погнав геть від сеі брами, Пекарською вулицею в гору і скрутив у одну з бокових вуличок до Личаківськоі. Поліціян, що стояв на розі тоі вулиці, бачучи військового в такім швидкім бізі і догадуючи ся, що стало ся щось таке, що вимагає єго інтервенції, зачав бігти до него. Бачучи єго наближенє капітан що духу загнув у бокову, темну вуличку Францішканську і зачав бігти горі нею.

 

— Пане! Пане! Зачекайте! — кликав за ним поліціян, поховзнувши ся і чуючи, що не догонить утікача. Та капітан не чув єго поклику. Поліціян зачав свистати, звертаючи увагу інших стійкових на таємного втікача, та інших стійкових не було так близько і свист пройшов без відгуку. Тимчасом капітан вибіг на вулицю Куркову. Йому заперло дух. Зупинив ся в темній закутині, де ніхто в віддаленю яких десятьох кроків не міг його доглянути, і віддихав, віддихав довго і силкував ся знов навязати перерване пасмо думок. Та сим разом йіх напрям був зовсім противний, ніж попереду.

 

— А вона мене любить! І дітей любить. Видно се з кождого єі руху, з кождого слова, з кождого листа. Любов і бездонне зопсутє чиж можуть жити в парі? І чи єі зопсутє, чи ті єі злочини справді так уже доказані? Упереджувала мене, щоби я не слухав спліток. Значить, і до єі слуху мусіли вони доходити. Заклинала мене, щоб я виступив із арміі. Дурень я, не розумів, чому вона се чинить! А тепер бачу. О, тепер міні ясно, коли удар упав, коли не можу вже вернути ся. Хотіла вирвати мене з того болота, з посеред тих людей відірваних від житя, привиклих до дармойідства, зіпсованих, що ширять і довкола себе зіпсутє. А може знала навіть про конспірацію, про змову сплетену на мою загибіль. Єі нервовий напад, трівога за дітей, горячкове благанє, щоб я подавав ся на пенсію — — О, сліпий, сліпий, що я не достеріг сего всего від разу! За мене вона трівожила ся, бажала мойого щастя і супокою! Та чому мене не освідомила? Чому не сказала міні виразно, що й до чого воно йдеть ся? Чому? О, розумію, розумію! Занадто добре знає мою вдачу, дурну, уперту, повну пересудів і підлих підозрінь! Знала, що я би не няв йій віри, що я підозрівав би єі Бог зна за що. Думала, що йій удасть ся протягти діло, підготовити мене до гіркоі правди. Але я дурень усе попсував. І маю тепер за се! О Боже, дякую тобі, що Ти своєю рукою відіпхнув мене від тоі брами, від того порога, через який переступивши перед хвилею я міг би був зробити ся Каіном, допустити ся вчинку, якого б я сам собі ані тут, ані в будущому житю не міг був ніколи дарувати!

 

Буря минула. Вихор прошумів. Любов до жінки і сімйі, віра в єi любов і доброту, віра в благородність людськоі душі показала ся сильнійшою в капітановім серці від тоі бурі, перетрівала страшенну навалу, вийшла з неі переможцем. Він успокоів ся. З цілоі тоі внутрішньої бурі лишило ся тілько почутє великого жалю до людей — низьких, завидющих, злосливих, що оббризькують піною своєі зависти те, що стоіть високо по над рівнем йіх моральности. Лишив ся у него благородний гнів, обуренє особливо на Редліха, на приятеля, котрому він так щиро вірив і котрий так огидливо надужив єго довіря. Капітан почував тепер, що коли завтра стане супроти него око в око і коли противник при першім вистрілі не повалить його трупом, то єго рука певно не дрогне, єго пімста за зневажену святиню єго домашнього огнища буде рішуча, повна і неминуча.

 

Битє годинників, що продзвонили першу годину, перервало хід єго думок. Перша година! Так пізно! Анєля десь там жде, турбуєть ся! Болюче чутє ворухнуло ся в серці у капітана. Любив єі в тій хвилі над житє, над усе в світі, над свою честь. Та разом с тим почував, що бачити єі тепер не може, не повинен. Сім годин відділяло його ще від хвилі, що мала рішити для него, чи житє, чи смерть. Поєдинок з Редліхом був неминучий. Відкликати його — про се не могло бути ані думки. А бачити ся з Анєлею, се могло довести до захитаня сеі постанови. Ні, ні! Він завтра мусить бути спокійний, сильний, приготований на все, в порядку зі своіми думками і почутями. Стріча з Анєлею і з дітьми могла б усе розстроіти. Коли лишить ся живий, то й так побачить йіх завтра і ощадить йім кількох годин трівоги і непевности, а коли згине, га, то й так досить вчасно вони про се дізнають ся!

 

Глибокий біль здавлював єго серце, коли подумав, що може згинути не бачивши вже тих, шчо йіх любив так горячо, що для йіх чести і доброго імени наражував своє житє. Смерті не бояв ся. На полях битви ішов сміло поперед свойого відділу, додавав відваги воякам, жартував зі свищучих куль. Тілько свідомість, що може згинути там, серед чотирьох стін стрільниці, так близько жінки і дітей а надто так несподівано для них, відчуванє йіх болю, йіх сліз, йіх важкоі сирітськоі долі по єго смерти різало єго серце. Та він відганяв від себе ті тоскливі думки, силкував ся вкріпити в собі віру, що противник або не стане на поклик, або перед боротьбою відкличе свою клевету, або в кінці почуваючи свою лиху справу хибить. Уважав сей поєдинок божим судом між ним і клікою нікчемників, що з якоісь невідомоі причини сприсягли ся на єго згубу. Аджеж Пан Біг знаючи єго правоту і невинність не допустить, щоби підлота і інтрига величали ся перемогою.

 

Так роздумуючи йшов помалу здовж Губернаторських Валів, в низ, прямуючи до ринку. А вийшовши на ринок, де не зважаючи на пізну пору і погану погоду пересували ся ще тут і там постаті налогових гостей трактирних і шинкових, одні одинцем і непевними кроками чимчикуючи до якоісь неясно означеноі мети, другі сунучи купами, серед голосноі розмови і ще голоснійших сміхів, капітан почув голод і втому. Перша єго думка була піти до першоі ліпшої отвореноі ще пиварні або реставраціі. Вже вступив до одних сіней, що вели до реставраціі, та нараз зупинив ся і поспішно вийшов назад на ринок. Пригадав собі, що в кождім такім локалю в теперішній хвилі застане більшість гостей військових, офіцерів. Бачити ся з ними, витати ся, розмовляти не потрафив би тепер ні за яку ціну. А хто знає, може би мусів зносити ще нові наруги і пониженя, що могли би знов позбавити його супокою, здобутого с таким трудом. Ні, ні! Ні за що в світі не вступить до реставраціі! І оминаючи старанно стрічу з усякими воєнними, що тут і там мотали ся в тих крикливих і сміховитих купках, капітан пішов до Англійського готелю, велів подати собі комнатку, принести вечерю і бутельку вина а також кілька аркушів паперу, перо і чорнило і покріпивши ся засів писати прощальні листи до жінки і до дітей.

 

Анєля по виході мужа чула ся зовсім супокійною і навіть почувала якусь радість. Була переконана, що капітан пішов до коменди подати просьбу о дімісію і йій аж лекше робило ся на душі при думці, що вже завтра, позавтру, за кілька день він буде міг скинути з себе той мундур, що колись робив його для неі таким принадним, а тепер видавав ся йій страшним, важким мов кайдани. Знала, що сей мундур накладає на єі мужа ріжні тяжкі і небезпечні обовязки і йіх власне лякала ся найдужше. Знала також, що коли не для чого іншого, то бодай для сего мундуру він мусить бувати в товаристві інших військових, а яке небезпечне може бути се товариство, се показало ся дуже ярко на недавній Редліховій візиті. При самій згадці про сю візиту дрож пробирала Анєлю. Той дурний, деревляний стовп! Чого він мусів улізти? І чому не міг у свойій капустяній голові знайти крихітку чемности, але від разу підвів ся на задні лаби, як подразнений медвідь? О, ненавиджу його! ненавиджу йіх усіх! — крізь затиснені зуби шептала Анєля, пригадуючи ту важку атмосферу, яка залягла була в йідальні по Редліховім відході, і той холодний піт, що обливав йійі тоді, і ті надлюдські зусиля, з якими вона силкувала ся опанувати своє зворушенє і показати ся мужеви зовсім свобідною і наівною. Та Богу дякувати! Компромітація з боку таких людей як отсей Редліх уже не довго буде йій загрожувати. Силою своєі волі і своєі любови до мужа вона відсуне сей Дамоклів меч. Єі чудові очи горіли полумям правдивоі радости при думці, як то вони обоє з мужем вийідуть геть відси, геть, на село, десь у глухий гірський закуток, до свойого дворика, на свій грунт, де вона буде могла відітхнути свобідно і забути все минуле, вирвати с корінєм із душі ті страховини, через які тут мусіла переходити, і вся, вся без поділу віддасть свойій любови, свойому домашньому огнищу.

 

Елястична, як звичайно бувають повнокровні і енергічні натури, Анєля швидко вимела зі своєі душі всі прикрі і важкі вражіня нинішнього дня і живо вештала ся по помешканю занята своєю щоденною домашньою роботою. Переглянула одежі дітей, тут щось залатала, там пришила ґузик, там знов веліла служниці вивабити пляму. Антось незабаром прийде — треба прилагодити каву і підвечірок, подумати про вечерю. Тимчасом прийшли діти зі школи вносячи до помешканя освіжаючу хвилю веселих голосів, сміху і щебетаня. Анєля помогла йім пороздягати ся, сама розмовляючи і сміючи ся з ними як дитина, дала йім йісти, а потім переробила з ними лекцію комнатноі гімнастики. Потім засадивши йіх за книжки сама пішла до кухні, щоби допомогти Марині прилагодити каву.

 

Антося не було. Певно генерал, що любив його дуже, дізнавши ся про єго намір виступити з арміі, запросив його до себе і силуєть ся вибити йому з голови сю думку обіцюючи швидкий аванс, підвисшенє пенсіі... Щож, підвисшенє пенсіі без сумніву була би не кепська річ. Аджеж вони зовсім не можуть числити себе до заможних, хоча наслідком єі старань і заходів не належать і до таких дуже вже вбогих. О, вбожество і недостаток се були фуріі найстрашнійші для неі в житю! Щоби закляти ті фуріі і держати йix з далека від свойого домашнього огнища, на се вона посвятила так богато.. так богато! Антось навіть понятя не має про се і дай Боже, щоби й ніколи не дізнав ся! Він любить йійі горячо, пристрастно — пізнала се від разу. Він вірить в неі, бачить єі любов і певний, що вона його не зрадила. І тут він не помиляєть ся! Вона була йому вірна, ані на хвилину, навіть думкою ані мрією не зломала заприсяженоі йому вірности. А все таки сей прямодушний, сантіментальннй Антось... Коли би він дізнав ся про все, то хто знає, що би то було!. Хто знає, чи він би..

 

Анєля похитала головою, не хочучи додумувати до кінця сеі думки. Що там! Я була йому вірна і се додає міні сили. Я не зломала свойого слюбу, значить, із сего пункту не може робити міні ніякого закиду. А тамте інше... проче... ну, се ще хто знає як уложить ся. На се ще можна задивляти ся з ріжних становищ. Коли б тілько виграти на часі! Коли б тілько зі Львова, з сего товариства, з сего окруженя, а там якось то воно буде!

 

Минула шеста година, Антось не приходив. Певно хтось із висших офіцерів запросив його на гербату і на розмову і він не міг ані відмовити ся ані швидко викараскати ся. Випила з дітьми каву і позволила йім бавити ся. Та діти випросили ся до кухні, де Гриць, с котрим Михась був уже дуже заприязнив ся, зладив для него маленький столярський варстат, то б то на разі вчив його обходити ся з долотом і сверликом. Цеся також не хотіла лишити ся позаду за братіком і хоча Мариня силкувала ся вмовити в неі, що панночці не яло ся займати ся такою роботою, все таки взяла ся також до діла і за годину обоє в дощечці, яку йім дав Гриць яко матеріал, понаверчували стілько дірок, що виглядала мов решето. А поки діти працювали, Гриць сидячи на лавці і курячи люльку, розповідав не так йім, як радше Марині, про дивні пригоди своі і пана капітана в Босніі, про гірських розбійників і повстанців, про Турків і Туркень, про мечети і старосвітські будівлі, про тамошніх мужиків, про гори і плоди тамошнього краю. Як мужика се власне його найбільше зацікавлювало, і з єго широкого, добродушного лиця, прикрашеного невеличким чорним вусом, можна було вичитати щире внутрішнє вдоволенє, коли бачив, що й Мариню зацікавлюють ті річи, що вона з добрим розумінєм і вподобанєм розпитує його, як там живуть і працюють і поводять ся тамошні люде.

 

Анєля тимчасом нудила ся в покою. Що се значить, що Антось не вертає? Недобрий! Отсе тілько другий вечір проводить у Львові і вже починає занедбувати йійі. Ломала собі голову, де він тепер міг бути, с ким розмавляє і про що? Впадала на ріжні здогади і сама опрокидала йіх. Тілько від одноі комбінаціі відскакувала єі фантазія, щоби він міг тепер бути в касині. Не знати чому, але йій твердо вірилось, що сьогодні Антось там не піде. Взяла в руки якусь роботу і сиділа ні про що не думаючи, тілько ловлячи слухом кождий гук, кождий стук, кождий шелест, що долітав із сіней, завсігди думаючи, що се він іде і завсігди розчаровуючись. Завидувала своім дітям веселоі забави в кухні і кілька paзiв поривала ся йти до них, та все щось зупиняло йійі. А нуж Антось прийде! Малювала собі в уяві єго постать у дверех, єго рухи, єго голос, як йійі витає, цілує, перепрошує, як своім звичайним способом відпинає ґузики плаща, покидав се занятє і цілує йійі в руку, потім обтріпує шапку зі снігу, потім знимає плащ, поправляє лямпу на столі, потім бігає по покою оповідаючи щось і живо жестикулюючи, потім знов стає перед нею і тілько тепер пригадує собі, що треба відперезати шаблю. Добрий, любий, простодушний, золотий чоловік! Літа пробуті в Босніі, труди і невигоди майже зовсім не змінили його. Навіть покращав, дозрів, лице загоріло троха, та зрештою лишив ся такий як був.

 

Анєля марила на яві, недвижно сидячи при столі с прижмуреними очима і солодко всміхала ся до своіх мрій. Ті мріі перервало легеньке стуканє до дверей. Анєля схопила ся сполошена з крісла і озирнула ся довкола, неначе шукала помочи або крийівки. Та небезпеки не було ніякоі, а натомісць знов дало ся чути легеньке, несміле стуканє до дверей.

 

— Прошу війти! — промовила піднесеним голосом Анєля.

 

Несміло війшла старша вже жінка обвита хусткою. Анєля в першій хвилі не пізнала єі.

 

— Слава Ісусу Христу! — мовила жінка кланяючи ся.

 

— А, Шимонова! — скрикнула Анєля. Шимонова, се була служниця Юліі, вдова по якімсь шевськім челяднику з Делятина чи Надвірноі. — А вам що стало ся, що ви загостили до мене?

 

— Пані мене післали. Ось тут лист для пані капітановоі — мовила Шимонова, кладучи на столі перед Анєлею маленький візітовий білєт заклиєний у коверті.

 

— Юлія пише до мене? — здивована запитала Анєля. — А се що таке? Чи хора, що не може прийти?

 

— Ні, прошу пані, не хорі. Певно там у листі витолковує. Нехай пані будуть ласкаві прочитати. Моя пані казали міні зачекати на відповідь.

 

Анєля ножичками розкроіла коверту і виняла білєт записаний дрібненьким красивим почерком Юліі. В білєті було написано ось що:

 

"Дорога Анєльцю! В сій хвилі довідую ся про діло безмірно важне для нас. Не можеш собі виобразити, що стало ся. Конче треба нам обом зійти ся і порадити ся, що маємо діяти. Я була би вже прибігла до тебе, бо сама мало голови не страчу, та по тій дурацькій сцені при обіді бою ся здибати ся с твоім чоловіком. Шаную його дуже, та бою ся єго ще дужше. Напиши міні — або радше ні, не пиши нічого, а от сей білєтик кинь до печи. Тілько скажи Шимоновій, чи і коли можу прийти. Хоч би тілько на хвилиночку. Твоя Юлія".

 

Зачудуванє у Анєлі дійшло до найвисшого ступня.

 

— А се що за відомість, про яку згадує Юлія? — скрикнула мимоволі.

 

— Не знаю, прошу пані, — відповіла Шимонова.

 

— Хто там був у неі? Хто міг сказати йій щось таке важне?

 

— Не знаю, прошу пані. Ріжні панове бувають.

 

— Ідіть Шимонова до дому і скажіть свойій пані, нехай зараз сюди приходить, — мовила Анєля і давши Шимоновій двацятицентівку вивела йійі за двері.

 

Тепер трясла нею пропасниця цікавости. Просила Бога, щоби Антось забавив ся по за домом ще з годину, щоби не застав тут Юліі. Глянула на годинник — була сема година. Сіла і силкувала ся думкою супроводити Шимонову в єі вандрівці до дому. Ось вона шлапає по болоті вулицею Чарнецького, на Бернардинську площу, переходить коло прилавків, на яких Бойки продають овочі, скручує на Галицьку, а з сеі на ринок, переходить коло ратуша, півперек ринку на Домініканську а відси на Вірменську. І як таки ся стара жінка ніколи не може йти просто вулицею Чарнецького на Губернаторські Вали а відси на Домініканську вулицю! Найменша подоба ліса в ночи наповнює йiйi непоборимим перестрахом і вона волить робити величезне коліно, накладати в двоє більше дороги, ніж пройти по під деревами плянтаціі. Анєля проклинає сю дивну боязливість Шимоновоі, що повстала у неі ще в дитинячім віці. Мавши ще ледво десять літ ішла з матірю в ночи через лісок; обох йіх напали якісь драбуги, страшним способом замордували єі матір, а вона не памятаючи з переляку, що з нею дієть ся, скочила в гущавину і зарила ся в купу хворосту, в котрій зомліла і на пів мертва пролежала кільканацять годин, поки йійі другого дня не віднайшли і не витягли з крийівки. Від того часу Шимонова не може вечером пройти через ніяку плянтацію, де росте при купі бодай кілька дерев або корчів. Та тепер вона вже мусить бути дома. Вже Юлія одягаєть ся, вже йде, поспішає простою дорогою, за хвилю буде у неі, скаже йій, що там таке стало ся...

 

Анєля почувала, що єі несупокій чим раз більше змагаєть ся. Ануж прийде Антось! Ануж застане тут Юлію в таку пізну пору! Пізна пора? Адже ще нема осьмоі! Щоби побороти неясну і нічим неоправдану трівогу, Анєля встала і пішла до кухні.

 

— Ну, діти, час вам іти спати! Завтра рано мусите йти до школи.

 

— Ще троха попрацюємо, мамочко! — скрикнув Михась. — Ади, який рівний жолобок! Се я такий видовбав!

 

— А я вивертіла отсе колісце з самих дірочок, — ади, яке гарненьке! — скликнула Цеся.

 

— А хтож вас сьому навчив?

 

— Гриць! — хором скрикнули діти показуючи на Гриця, що обік стола стояв випростуваний перед панею капітановою, мов перед яким генералом, тілько що в одній долоні держав люльку затуливши йійі діскретно, a по єго широкім лиці розілляв ся добродушній усміх.

 

— Ну, гарно, гарно, — мовила Анєля, — та все таки пора вам іти спати.

 

— А мамочка також з нами піде спати? — питала Цеся складаючи сверлик і обтріпуючи свою спідничку з трачиня.

 

— Ні моя дитино, — я ще мушу підіждати, аж прийде татко.

 

— А деж татко пішов?

 

— Десь пішов до пана генерала, — не надумуючи ся мовила Анєля.

 

— А швидко верне?

 

— Не знаю, моя дитино. Та я мушу зачекати на него. Може прийде голодний, та треба буде дати йому йісти.

 

Розмовою про батька Анєля вивабила дітей із кухні. Пороздягала йіх і повкладала спати. Хотіла лишити йіх, та Цеся, вже лежачи в ліжку, зупинила йійі, вхопила єі руку і почала цілувати.

 

— Ні, мамочко, не йди ще! Розповідай нам дещо про татка!

 

— Щож я вам буду розповідати про него?

 

— Який він добрий. Ти знаєш, нам Гриць розповідав про него такі гарні, гарні історіі!

 

І Цеся прижмурила оченята любуючи ся самою згадкою тих історій.

 

— Якіж то історіі? — запитала Анєля.

 

— Розповідав нам, як то в однім місті було велике стрілянє і рубанє — люде людей рубали, мамочко! — і огонь був, доми горіли.. страх! А перед одним таким горючим домом стояла купа Турків, а наші на них нападали, а вони стріляли до наших, а наші до них, поки йіх усіх не повистрілювали. А коли вже Турки всі попадали а дім з верху починав валити ся, бачуть наші, що з вікон тoго дому хтось іще стріляє. Наші хотіли також стріляти до вікон, але татко крикнув: "Стійте, се жінки!" А то були три Туркені. А наші кричать: "Нехай гинуть!" А вони стріляли на наших, поки не вистріляли всіх набойів. А тоді й стрільби повикидали через вікно. А татко мовить до Гриця: "За мною, Грицю, бо ті бідолахи погинуть у огні!" Побігли оба до того дому, виломали двері, а ті Туркені думали, що йіх хочуть мордувати і кинули ся на них з ножами. Та татко вирвав одній ножа з руки а Гриць другій, а третя тимчасом сама себе підрізала. А ті дві вони винесли с пожару. І ледво вийшли, завалила ся стеля тоі комнати і та третя Туркеня там згоріла.

 

Михась оповідав сю історію живо, задиханий, очевидно гордячись і радуючись, а Цеся все ще прижмурюючи оченята тілько оханєм висказувала свій подив. Анєля не могла очей відвести від дітей і любувала ся ними не менше як вони Грицевим оповіданєм про гарний поступок йіх батька.

 

— Ну, спіть уже, спіть! — мовила в кінці. — Завтра вам татко сам розповість іще красшу історію.

 

— Ах! — шепнула Цеся смакуючи вже наперед се оповіданє.

 

— О, красшоі вже не розповість! — мовив поважно Михась. — Гриць говорив, що отся найкрасша.

 

Анєля засміяла ся; поцілувавши дітей відійшла до свойого покою. Після теплоі, любоі атмосфери дитячого щебету і дитячоі любови тут знов обхопила йійі холодна атмосфера трівоги, непевности і ожиданя. Ані мужа ані Юліі не було. Вже доходила девята. Що се може значити? Анєля сіла і знов хотіла заняти ся своєю роботою, та пальці єі тремтіли, думка не могла вспокоіти ся тай увага скупити ся як слід. Покинула роботу і сиділа надслухуючи. Туркіт фіякрів, гучна хвиля міського вечірнього житя довкола, якісь уривані окрики, шматки речень якоісь уличноі сварки, тяжке чалапанє якихсь кроків на сходах, що звільна зближали ся а потім знов віддалювали ся на висший поверх, усе те мов у калейдоскопі мигало в єі мізку, вкидаючи йійі моментально то в нервову дрож, то в тупе почутє одностайного напруженя, то в мелянхолійну резігнацію.

 

Мінута минала за мінутою, чверть години за чвертю. Вже пів до десятоі, три чверти. Анєля ходить по комнаті, визирає через вікно на вулицю. Темно. Хвиля вечірного міського житя почала звільна втишувати ся, та чим більша тиша залягала довкола, тим важче, незноснійше робило ся у Анєлі на душі. Трівога за мужа і неспокій викликаний Юльциним білєтом побільшували ся раз у раз. Вона не могла вже й подумати окремо про котру небудь із сих справ, шарпала ся немічна мов кіт завязаний у місі, і ся внутрішня неміч боліла, пекла йійі страшенно.

 

Війшла Мариня і запитала, чи пані будуть самі йісти вечерю?

 

— Ні, не хочу, — відмовила Анєля. — А ви з Грицем уже повечеряли?

 

— Уже, прошу пані. Гриць пішов до касарні спати.

 

— То йди і ти спати. А вечерю для пана постав до рури. Я зажду на него.

 

Мариня відійшла. Анєля сама не знаючи по що висунула з комоди шуфляду і почала перебирати білизну. В тім застукано до дверей, сим разом швидко, з натиском. Анєля підскочила і перелякала ся мов злочинець зловлений на горячім учинку. Хотіла промовити "Прошу!" та не могла видобути голосу з горла. Та не дожидаючи єі запросин двері відчинили ся і війшла — ні, вбігла, влетіла тельмом Шимонова. Лице єі було перекривлене безмірним переляком, хустка в неладі закинена на плечі, голова відкрита і припорошена снігом. Стара жінка важко віддихала, хапала себе за груди і за горло і робила якісь розпучливі знаки руками і головою, заким могла видобути голос із уст.

 

— Рани Бога, Шимонова, а вам що таке? — скрикнула Анєля, що пізнавши Шимонову швидко вспокоіла ся і придивлялась йій радше з зачудуванєм, ніж с переляком.

 

— Ох, ох, — стогнала Шимонова, безсильно падучи на крісло. — Не можу!.. Ласкава пані... Я бігла... що духу... через плянти....

 

— Ха, ха, ха, ха! — голосно зареготала ся Анєля. — Так ось чому ви такі перелякані! А! Шимонова йшла через плянти! Ха, ха, ха, ха! О мій Боже! І щож то Шимонову спонукало до такого страшенно нерозважного кроку? А я думала, що що найменше половина Львова запала ся. Але деж Юлія? Чому вона сама не прийшла?

 

Шимонова, що ще не зовсім охолола з переляку, знов розпучливо замахала руками.

 

— Ох, не можу! — стогнала. — Не можу!.. Ласкава пані!.. Тут мене... дусить, ось тут! — додала вказуючи на горло.

 

— Випийте отсе, — мовила Анєля подаючи старій добру чарку вина. — Може вам полекшає.

 

Тремтячими руками взяла Шимонова вино і вихилила чарку. Напій очевидно зробив йій полекшу. Віддихнула глибоко раз і ще раз і — почала плакати.

 

— Ох, нема вже моєі пані! — мовила заходячи ся від плачу. — Нема наших панночок! Нема нікого, нікого!

 

— Що Шимонова мовить? — зачудувана, ще нічого не розуміючи питала Анєля. — Нема йіх? А деж вони поділи ся?

 

— Забрали йіх! Усіх забрали.

 

— Хто забрав?

 

— Поліціянти. Прошу подумати: приходжу до дому від пані капітановоі, дивлюсь, а перед дверима щось зо пять фіякрів, при дверех поліціянти, під вікнами поліціянти, на сходах поліціянти, а в помешканю ціла руіна. Комісарі, ревізори, крик, плач, перешукують шуфляди, все поперевертане, панночки бліді, тремтять з переляку і одягають ся. Кілька панів, котрих ся орда застала у нас, стоять як самі не своі. А моя пані сидить бліда як труп, мокра — видко, що була зомліла і мусіли йійі відливати водою. Ледво я війшла, зараз комісар до мене, хто я така, що тут роблю? Ох, ласкава пані, від коли жию, ще ніколи не зазнала такого страху!

 

Анєля слухала тих слів мов нежива. Відомість про арештованє Юліі оголомшила йійі, відняла йій можність вражінь і почувань. Не чула ані болю ані переляку, нічого. Видалось йій, що нараз усе довкола неі щезає, вся дійсність розвіває ся як імла, люде с цілою безконечною замотаниною своіх відносин пропадають, дім, місто, ціла земля щезає до разу, і сама вона легесенько, мов макова зерниночка кинена в пропасть щезає десь у безодні, розпливає ся в нівіщо. Ще тілько одна тонесенька ниточка держить йійі завішену між небом а безоднею, а ся ниточка, се голос Шимоновоі, тремтячий, слабосилий, що долітає десь немов із безмірноі далечини.

 

— Я заразісінько хтіла тікати геть, — мовила Шимонова, — та не пустили мене. Потім перешукали всі моі річи, але не знайшли нічого. Потім веліли міні одягати мою паню, що була холодна як труп. Тай наплакалась я над нею, поки йійі зібрала, немов отсе маю класти йійі до труни! А вона небога під моіми слізми троха очуняла тай мовить до мене:

 

— Не плачте, Шимонова! Маю в Бозі надію, що се нещастє минеть ся.

 

А потім, коли на хвилю нікого з поліцайників не було близько коло нас, вона шепнула міні до вуха:

 

— Нехай Шимонова зараз побіжить до Анєлі — ая, ая, так таки мовила, сердешна: до Анєлі! — і оповість йій усе. Може вона через свойого мужа або через когось іншого здужає зробити щось для мене — і для себе. Так додала виразно: і для себе. А якже! Я поцілувала йійі в обі руки, коли йійі брали до фіякра. І панночок усіх забрали. Дві лежали хорі, то й ті мусіли поодягати ся і йіхати до поліціі. Тілько мене саму лишили. О Боже, Боже, що то ще буде зо мною!

 

І Шимонова знов заплакала, від часу до часу втираючи очи фартушком.

 

Анєля все ще сиділа недвижно, з очима широко витріщеними, вдивляючи ся в один кут покою, з устами на половину отвореними, без ніякого виразу на лиці, а навіть з відтінком якогось дивного усміху на устах. Зрештою Шимонова занята власною особою і пригодою своєі пані не звертала особливоі уваги на Анєлю, а виплакавши ся і обтерши сльози встала з крісла.

 

— Піду вже, прошу ласкавоі пані, — мовила кланяючи ся Анєлі. — Я своє зробила, а тепер мушу поспішати до дому. Я там, ховай Боже, усе позамикала на ключ, та все таки треба йти. Тепер я сама однісінька. Цілую ручки ласкавоі пані! Дякую красненько за покріпленє.

 

І справді поцілувавши Анєлину руку, що безвладно простягнена лежала на столі, Шимонова пішла бажаючи ласкавій пані доброі ночи.

 

Анєля не встала, не порушила ся, не поглянула в слід за нею. Сиділа як з каменя витесана. Минали мінути, квадранси, години, а вона сиділа тай сиділа недвижно. Тілько рівний, спокійний віддих показував, що се не статуя, а жива людина. І коли би капітан, що власне в тім часі при брамі камениці шарпнув за дзвінок а потім сам с собою зводив важку внутрішню боротьбу, був в тій хвилі війшов до покою і свою шаблю, ще в Босніі виострену, затопив у єі груди, то єі смерть була би тілько незначучим і нечутним переходом із теперішнього отупіня в вічне і цілковите одубінє, була би спокійним і несвідомим перепливом із тихоі пристані на безбережний, незглубимий супокійний океан.

 

Аж десь коло першоі години сей стан змінив ся о стілько, що Анєлині повіки склепили ся помалу, єі голова склонила ся на стіл, а рука несвідомим рефлєксійним рухом підсунула ся під нахилене чоло. Анєля заснула. В такім положеню застала йійі рано при горючій лямпі перелякана Мариня.

 

IX.

 

В готелевій комнаті було ще темно. Капітан спав. Сильне стуканє до дверей розбудило його.

 

— Хто там? — скрикнув капітан.

 

— Се я, кельнер, — відізвав ся голос за дверима.

 

— Чого хочеш?

 

— Пан капітан веліли збудити себе о семій.

 

— А хіба вже сема?

 

— Так є.

 

— Добре, добре. Дякую тобі.

 

— Може пан капітан чого потребують?

 

— Принесеш міні каву так за пів години. І рахунок!

 

— Рад служити пану капітанови.

 

Капітан встав, умив ся і почав одягати ся, звільна, спокійно. Хоч спав не сповна три години, то все таки чув себе покріпленим на силах. Без ніякого особливого зворушеня взяв написані вчора листи, що лежали на столі, і сховав до боковоі кішені вафенрока. Потім випив каву, закурив сигаро, заплатив і вийшов з комнати.

 

Було три чверти на осьму. Сніг усе ще порошив. На дворі стояла ще сіра сутінь. Небозвід видавав ся тісним і немов величезний капелюх насунений на чоло змінював, маскував фізіономію міста. Все виглядало меншим, якимсь дрібним, незначучим. Рух на вулицях Львова був іще слабий. Головний контінгент прохожих становили діти, що поспішали до шкіл.

 

— І моі діточки десь ідуть до школи, — подумав капітан і нараз страшенний біль прошиб єго серце. Пекло, що вчора, бачилось, було втихомирене, тепер заворушило ся наново. Хоч і які зусиля робив над собою, щоби тепер в тій хвилі відігнати від себе думки про дітей і жінку, то все таки ті думки мов налазливі оси крутили ся довкола него, бреніли і шпигали його жалами.

 

— Щоби йіх хоч раз іще побачити, хоч здалека! — думав капітан слідячи очима кожду купку проходячих дітей. — Хто знає, може то вже остатній раз! А вчора виходячи я навіть не поцілував йіх. Не натішив ся йіх видом, не напоів душі йіх солодким щебетанєм. Бідні моі діти! Що то буде з вами, коли я згину сьогодні!

 

Сльози закрутили ся у него на очах. Та безмірним напруженєм своєі волі капітан відігнав йіх. Власне переходив з Маріяцкоі площі на Галицьку, коли почала бити осьма. Прискорив кроку. В протягу пятьох мінут мусів бути на стрільниці, на умовленім місці, а то ще кусник дороги. Скрутив на вулицю Галицьку, відси на Собеского, вийшов на Губернаторські Вали і направив ся на Куркову, при котрій знаходить ся міська стрільниця. Велика саля стрільниці, в тім часі звичайно пуста, була вибрана місцем поєдинку.

 

— Спізню ся о цілі три мінути! — подумав капітан поглядаючи на годинник. — Вони там певно вже чекають. Подумають, що я струсив. Та нехай собі думають що хочуть. Покажу йім, що с кашею зйісти себе не дам.

 

Хотів прискорити кроку, та зусиля єго були даремні. Якесь ослабленє опанувало його. Той кусник дороги від рога намістництва до стрільниці видав ся йому безконечно довгим і важким. Не почував страху, був повний резігнаціі, спокійний, а про те єго ноги отяжіли мов оловяні. Обмірковував, де має вимірити, в груди чи в голову. Почував, що єго рука буде певна і не затремтить, знав, що трафить його неохибно, коли сам швидше не буде трафлений. Мірячи в голову лекше хибити, та трафний вистріл звичайно буває смертельний. Що поєдинкові правила велять мірити в груди, се його мало обходило. А яких то правил держали ся єго вороги, клеветники? Мірячи в груди лекше трафити, та труднійше поцілити смертельно. Хіба валити троха низше, в сторону жолудка і засудити противника на смерть по довгих, лютих муках? Ні, перед такою думкою жахнув ся капітан. Убити Редліха від разу, на місці, — так! Се буде чесно, сего домагаєть ся єго честь, а радше те почутє пімсти і обуреня, що жевріє на дні єго душі. Але засуджувати його на кількоденні муки і аж по них на смерть — ні! Аджеж він — чоловік, не кат! Аджеж Редліх ще вчора був єго другом!

 

На площі перед казармою званою по старому "Heumarktscaserne" кілька компаній піхоти відбувало звичайні вправи в машерованю, робленю карабіном і стріляню без набойів. Салютували йому, коли переходив поуз них. Якесь тоскливе почутє заворушило ся в єго душі на вид тих людей уставлених у два ряди, з лицями червоними від морозу і втоми, в чоботях забризьканих болотом розробленим із снігу, що розтаяв під йіх ногами. Йому пригадала ся з гімназіяльноі лєктури латинська формула "Morituri te salutant"; та він усміхнув ся гірко, коли подумав, що сим разом було би відповідніше змінити сю формулу і сказати: "Moriturus vos salutat!"

 

— За пів години змінить ся фізіономія сеі площі не до пізнаня! — думав дальше капітан. — Будете мати довший "Ruht!" бідні хлопці. Он там, із тоі брами, перед котрою з найневиннійшим у світі видом, курячи сигара і побрязкуючи шаблями, прохожують ся два офіцери (цікавий я, чийі то секунданти?) — з тоі брами винесуть одного з нас з розтрісканою головою або з простріленими грудьми, забризьканого кровю, зі звислими безвладно в низ руками. Певна річ, що кількох с поміж вас покличуть і велять вам нести сей тягар. А кільком іншим велять приготовити санітарний фургон. Там всадять трупа, щоби ніхто не бачив і завезуть до трупарні військового шпиталю. І йіхатиме той фургон через місто, многолюдними вулицями, сотки людей минатимуть його, і ніхто з них навіть підозрівати не буде, що ось тут поуз них йіде труп. Моя жінка пройде обік него шукаючи за мною, гнівна на мене, невиспана, і навіть через думку йій не перейде, що в тій безобразній жовтій фургоні, в тій великій скрині сховано холодний уже і закостенілий труп єі мужа. І ліпше, що так воно станеть ся!

 

В таких чорно-трагічних думках потонувши дійшов капітан в кінці до брами, що вела до саду перед стрільницею. Офіцери, що патролювали перед брамою, привитали його чемно, але холодно.

 

— Редліх уже є, — мовив один із них. — Секунданти і лікарі також уже там.

 

— А ви хто такі? — запитав здивований капітан.

 

— Нас просили пильнувати тут, щоби ніхто вам не перешкодив, — мовив офіцер.

 

— Будьте такі добрі і залагоджуйте швидко свою гонорову справу, — додав другий усміхаючись. — Нам тут холодно і час уже на сніданє.

 

Капітан не відповів на се нічого. Усміх і слова сего офіцера видались йому цинічними.

 

— Йому пильно на сніданє! — думав з якимсь гірким почутєм. — А що між отсею хвилею а єго сніданєм трісне одно людське серце, пропаде одно житє, буде зруйновано істнованє одноі сімйі, се для него байдуже. Се гонорова справа, котру чим швидше, чим основнійше, значить, чим з більшим розміром знищеня залагодить ся, тим ліпше.

 

Сад перед стрільницею був пустий і мертвий. Обголені з листя каштани і ясені підносили своі сірі гиляки до сірого неба. На грубших конарях і на пнях лежали смуги і шапки свіжого, вохкого снігу. Вся земля покрита була снігом. Тілько від брами до головного будинку, де була саля, видно було стежину протоптану ногами кількох людей. Сторож, що жив у боковій офіцині, одержавши рано відповідну суму грошей і знаючи вже до чого воно йдеть ся, тихенько забрав ся до міста, щоби не бути нічого свідком. Єго жінка вештала ся по свойій тісній комнатці, щось там морквасячи. Се була жінка дуже спокійна і певна: не цікава ані крихітки на те, чого не бачила, а чути не могла того, що буде діяти ся в великій салі, а хоч би там і з гармат стріляли, бо була глуха як пень.

 

Капітан повагом, осторожно йшов сею стежиною під гору, звільна підходив на сходи, що вели до головного входу стрільниці. Силував ся уявити собі в душі почутя засудженого, що вступає на ешафот. Він числить ступні, придивляє ся дошкам ешафоту, звертає увагу на вишибнутий сук, на погано вбитий кілок — дуже спішно діяло ся теслям! — на лисини суддів, що стоять онде з боку, на лиця, вуси і одежі публіки, що стовпила ся довкола кордону, силкуєть ся відгадати, чи дуже холодно онтому парубчакови, що голими руками держить ся поручя балькону, і що собі думає та дама, що стоячи за ним своіми повними грудьми вигідно положила ся на єго плечах. Все те бачить, підглядає і сквапливо нотує в своім умі той нещасливий, стараючи ся на силу того тілько не бачити, не завважувати і не нотувати, що стоіть ось тут перед ним — страшенне, грізне і неминуче, що дожидаєть ся його самого і за кілька мінут, за мінуту, за пару мертвих секунд ухопить його в свою пащеку, здавить, схрупає, розмеле його в своіх кровавих зубах. І уявляючи собі положенє сего нещасливого капітан відчував, що й єго власне положенє в сій хвилі було дуже подібне до него. Стояв при дверех, що вели до салі. Ще раз озирнув ся бажаючи уловити оком і заховати в душі як найбільше світла, простору, але мізерний зимовий краєвид і того йому поскупив. Не було що ловити! Стиснувши уста капітан спокійно відчинив двері і війшов до салі.

 

Ще з за дверей почув голосні розмови і веселі сміхи офіцерів присутних у салі. Забавляли ся свобідно, немов зібрані на баль дожидаючи танцю. Та коли він показав ся в дверех, усі нараз замовкли і ззирнули ся на него. Більшість очевидно хотіла глянути рівнодушно і відвернути ся, але нікому се не вдало ся. Було щось в єго постаті, в єго лиці, що силоміць приковувало до себе йіх увагу. Всі присутні немов остовпіли побачивши його. Очи йіх з разу рівнодушні помалу висували ся з ямок, зінки розширювали ся з виразом переляку, неначе би в тій хвилі до салі війшов не живий чоловік, а якась страшна неземна поява.

 

— Добрий день! — промовив капітан салютуючи і з зачудуванєм позираючи по зібраних. Ніхто не відповів йому і кілька секунд усі стояли в німім остовпіню. Тілько лікарі упрошені до асистованя при тій "гоноровій справі" і незнайомі з капітаном перервали сю німу сцену і почали вештати ся коло своіх приладів та бандажів.

 

— Добрий день тобі, Редліх! — мовив капітан наближуючи ся до свойого противника і подаючи йому руку. — Аджеж не відмовиш міні подати руку?

 

Редліх мовчки стиснув подану йому руку, а рівночасно відвернув лице і лівою рукою обтер сльози, що тисли ся йому до очей.

 

— Аджеж до вчора ми були приятелями? — мовив з мелянхолійним усміхом капітан. — Можемо й тепер бодай привитати ся по приятельськи, заким дамо слово пістолетам.

 

— Як ти ночував? — запитав Редліх переборовши своє зворушенє.

 

— Сяк-так, — відповів капітан. — Спав у готелі.

 

— Дома не був?

 

— А по що? Про такі речі з жінками ліпше не говорити. Як буде по всьому, то буде мати досить часу довідати ся про все.

 

— Ну, думаю, що маєш рацію, — відповів Редліх і перервав дальшу розмову.

 

Капітанові секунданти наблизили ся до него, досить церемоніально подали йому руки, а потім один із них узяв його під рамя і попровадив у пустий кут салі, одалеки від групи зложеноі з лікарів і Редліхових секундантів. Редліх стояв при вікні і пальцями тарабанив марша по шибі.

 

— Відповідно до бажаня колеги — мовив секундант до капітана — уложили ми с противною стороною условини поєдинку.

 

— А іменно? — запитав капітан.

 

— Ми домагали ся найтяжших условин. Пістолети, стрілянє без барієри, дістанс десять кроків с правом для кождоі сторони поступити підчас коменди о три кроки наперед і триразова виміна вистрілів.

 

— А противна сторона сперечала ся?

 

— Секунданти ремонстрували, але очевидно в власнім імени. Ми обставали при своім.

 

— А щож Редліх?

 

— Згодив ся на наші условини без найменшого ваганя.

 

— І добре так, — понуро мовив капітан. — І щож, швидко почнемо?

 

— В сій хвилі.

 

Секунданти віддалили ся, щоби поробити приготованя, а тимчасом капітан скинувши плащ і відперезавши шаблю, з байдужим видом придивляв ся якійсь літографіі, що прикрашувала голу стіну салі. Йому здавало ся, що все се сон. Чув навіть якесь дивне роздвоєнє в своім нутрі: дізнавав такого вражіня, немов би той чоловік у військовій блюзі, з руками в кішенях, що так уважно придивляєть ся літографіі на стіні, се якась людина чужа йому, далека і нецікава, на котру єго таємне "я" поглядає з боку з якимсь легеньким зачудуванєм.

 

Тимчасом секунданти гомонячи стиха заходились коло приготовань приписаних традиційним поєдинковим кодексом. Два міряли дістанс голосно числячи кроки і крейдою по підлозі зазначуючи, де мали стояти і доки мали право зближувати ся оба суперники. Два інші, по одному від кождоі сторони, набивали пістолети, поки тимчасом лікарі розкладали на столику бандажі і розставляли повідчинювані касетки повні хірургічних інструментів. Ідучи за прикладом капітана Редліх також зняв плащ і відперезав шаблю. Інші були в плащах, бо в салі панував докучливий холод.

 

Понабивавши пістолети секунданти поназначували йіх, а потім поробивши такі самі значки на картках паперу позвивали йіх і вкинули до шапки. Супірники мовчки витягнули ті імпровізовані льоси — на сам перед визваний Редліх, потім капітан. Йім роздали відповідні пістолети. Се були великі офіцерські револьвери, нераз уже уживані в подібних гонорових справах. Дивна якась дрож пройшла капітана, коли доторкнув ся до того інструменту, немов би хтось кусником леду пройшов йому по тілі від долоні аж до серця.

 

— Се прочутє смерти, — мигнуло щось в єго думці. Не почував ані страху, ані жалю, немов би тут ходило о когось чужого. З деревляним супокоєм оглянув своє оружє і подав ся на своє становище, яке вказали йому секунданти.

 

— Бачність, панове! — голосно промовив один із секундантів. — Чи позволите міні командувати?

 

— Просимо.

 

— Так отже пригадую панам, що в хвилі, коли виголошу "три", а найдальше в пять секунд потому маєте дати огню. В часі команди кождий з вас має право наблизити ся до противника на три кроки, аж до поперечноі черти зазначеноі на помості.

 

Оба супірники стояли супокійно, випростовані, с пістолетами спущеними в низ.

 

— Раз... два... три! — командував звільна, різким голосом секундант.

 

Два вистріли гукнули майже рівночасно. Ніхто з супірників не порушив ся з місця ані перед вистрілом ані по вистрілі. Капітан чув, як Редліхова куля свиснула йому понад головою. Чи Редліх навмисно хибив? Що до себе капітан знав, що не мав наміру хибити.

 

— Чи хто з панів ранений? — питав секундант.

 

— Ні, — відповіли в один голос супірники.

 

— Чи панове обстаєте при другім вистрілі?

 

— Обстаю, — мовив капітан. Редліх мовчав.

 

Пістолети очищено і знов понабивано. Капітан судорожно стиснув рукоять і загриз губи.

 

— Або — або! — шуміло і бреніло йому в голові. Силкував ся відновити в собі, скріпити і роздратувати ненависть до Редліха. Запах пороху розбуджував у єго крови горячку звісну йому з босняцьких перестрілок.

 

— Раз... два... три! — роздали ся знов слова команди.

 

Сим разом гукнув тілько один вистріл, тілько один пістолет ригнув огнем і димом — з боку капітана. Підчас команди користаючи з условини він зблизив ся до Редліха на три кроки і в хвили виголошеня слова "три" вистрілив. В тій самій хвилі Редліх немов шарпнений могучим подувом вихру зробив наглий і швидкий півоборот на ліво, випустив з руки пістолет, підняв руки до гори і розмахнув ними широко мов чоловік, що тоне або тратить рівновагу, а в кінці захитав ся, скрикнув "ой!" і вхопивши ся правою рукою за груди в околиці серця повалив ся на поміст. Усе те не трівало довше як кілька секунд.

 

Лікарі і секунданти кинули ся до него, піднесли його і двигаючи на руках положили близь вікна. Тілько велика червона пляма, кругла як денце від склянки, лишила ся на помості. Капітан якийсь час стояв іще на своім місці вдивляючи ся в ту пляму. В кінці підійшов близше до тоі групи близько вікна, що скупчила ся біля Редліха, котрий очевидно не давав ніякого знаку житя.

 

— Як йому? — запитав.

 

— Що се вас обходить? — остро відрізав один із Редліхових секундантів. — Можете собі йти, ви своє зробили. Не затроюйте йому остатніх хвиль конаня!

 

— Значить, рана смертельна? — зойкнув капітан хапаючи ся за голову і забуваючи, що перед хвилею сам бажав сего найгорячійше.

 

— Не робіть тут комедіі! — з нескриваною погордою і ненавистю відбуркнув йому другий Редліхів секундант. — Маєте те, чого вам хотіло ся. Се вже друга ваша жертва, — додав з особливим натиском. — Думаю, що вам буде досить. Чи може бажаєте ще одноі? В такім разі можу вам служити.

 

— Пане! — болючо скрикнув капітан, до глубини душі зломаний, знівечений тими позирками, словами і цілим поведенєм секундантів.

 

— Ідіть пане геть відси! — нетерпливо повторив секундант. — Вас тут не потрібно, а й наші обовязки супроти вас скінчили ся. Ви доказали нам, що вмієте стріляти, але не думайте, що хоч один із нас задля сего змінить свою думку про вас і про вашу шановну супругу. Adieu!

 

Капітанови зашуміло в вухах і в очах потемніло. Щось там в єго нутрі шарпалось і рвало ся, щоби кинутись на сего офіцера як хижа звірюка, розшарпати його, розігріти ся в єго теплій крови. Та головна часть єго істоти лишила ся німа, безвладна, немов поражена громом. Сам не знаючи як і коли наблизив ся до крісла, де лежали єго шабля і плащ, одяг ся, машинально салютував не знати кому, бо ніхто в салі не звертав на него уваги, і не озираючи ся, з затисненими устами і розбитим серцем вийшов із стрільниці.

 

Х.

 

— Так ось я вбив! — думав капітан. — Убив чоловіка, приятеля! Я убійця! Маю на совісти людське житє, а сам жию! Щож дальше? Куди тепер?

 

Вийшов на вулицю. Офіцери, що патролювали тамечки, переждавши, поки перегомонів гук вистрілів, покинули своі становища і поспішили до салі. Здибавши капітана на ганку запитали його про щось, та він не зрозумів йіх і пройшов мимо них без відповіди. Коли вийшов за браму стрільниці, видало ся йому, що з обсягу замешканого світа вийшов у якусь безбережну пустиню. Почував, що те, що було перед хвилею, що лишило ся за ним, се є минувшина, є щось таке, що минуло безповоротно, обірвало ся за ним як міст підмулений водою, по котрім він пройшов на якийсь новий, незвісний беріг. Не верне вже там, відки вийшов, не побачить того, що лишив за собою. Те, що почнеть ся в слідуючій хвилі, буде щось зовсім, зовсім нове і незнайоме. Чи буде зле, чи добре? Не знав сего, не був цікавий знати. Ріжниця між добрим і злим затерла ся в єго душі, так як правого і лівого боку не має в безбережній безконечности.

 

— Я вбив його! Вбив чоловіка! — повторяв капітан помалу ступаючи вулицею. Дивував ся, що се стало ся так моментально. Дивував ся сам собі, що сей факт не зробив на него більшого вражіня, що викликав у єго душі якесь зачудуванє, хвилеве ошоломленє, але не справив йому ніякого болю, ніяких моральних мук. Чув добре, що се вбійство зовсім відмінне від тих убійств, що практикували ся там, у Босніі, серед гір і скал. Там була війна, взаімне мордованє, там убивати було обовязком і зовсім не доторкало ся моральної істоти, не порушувало питаня особистоі одвічальности. Там треба було вбивати і с супокійним сумлінєм командувало ся: Feuer! С супокійним сумлінєм завдало ся кілька питань нещасливому зловленому з оружєм у руці, а потім видавало ся засуд: розстріляти на місці! І наказ зараз бував сповнений — і нічого. Але тут! Тут ціна людськоі особи зовсім інша, питанє особистоі одвічальности встає перед сумлінєм в цілій своій грізній величі. А про те він чує ся супокійним як чоловік, що сповнив те, чого не міг не сповнити.

 

— Бо справді чиж міг я поступити інакше? Аджеж я не мав іншого вибору. Або без протесту лишити ся збезчещеним, без протесту дати паплюжити своє імя, свою честь, жінчину добру славу, або обмити йійі в людській крови. Страшна альтернатива, та на жаль неминуча.

 

Два червоні потічки крови, що з пробитих Редліхових грудей цюрком спливали на брудний, заболочений поміст і розливали ся на нім в кружок не більший від денця склянки, живо станули йому перед очима. Так і ввижало ся йому, що стоіть тут же над ними, приклякає на коліна, нахиляє ся лицем до помоста і вдивляєть ся в них, бере йіх під люпу, аналізує, силкуєть ся віднайти мікроби тоі моральноі зарази, що так нагло, в такий загадковий спосіб затроіла серце єго друга. "Blut ist ein ganz besondrer Saft", — бренів йому в голові Ґетівський вірш, оті іронічні та при тім глубоко сімволічні слова Мефістофелеві. Чи до особливостей сего соку належить і те, що він може виполоскати на примір чиюсь заплямлену честь? Чи добре імя моє і моєі жінки буде тепер безпечне супроти всяких злобних нападів, коли на ньому спочило те пурпурове колісце не більше денця склянки, притоптане ногами секундантів на брудному помості в стрільниці? Чи наша родинна честь через пролив отих двох червоних струмочків зробить ся на ново чиста і ясна як свіжо вишліфуване металеве зеркало, коли на примір уперед була брудна і заплямлена?

 

Ум капітанів позбавлений на хвилю можности реаґованя назверх, вглублював ся і вгризав ся в непрохідну гущавину таких питань і протиставлень, знаходячи якесь уподобанє в диких контрастах, та не шукаючи зовсім відповіді ані заспокоєня. В нім відбувало ся тепер щось подібне до розколюваня світла в оптиці. Вдарившись о факт твердий, гладкий і ясний по свойій сути ("я вбив чоловіка!") єго думка на разі не спосібна була опанувати і переварити всеі донеслости того факту, але розприскуючи ся на тисячні струмки і пасма, мінячи ся в ріжних колірах миготіла мов веселка, прискала летючою піною.

 

— Людське житє, се сон. Хто і як мене збудить, се на одно вийде. Я-ж міг тепер так само лежати і судорожно заціпленими долонями закривати прострілену грудь. Цікавий я, чи й до мене були би так сквапно прискочили на ратунок, чи може дали б міні були здохнути як собаці? А Редліх стрілив міні по над головою. За се дістав від мене кульку в груди.

 

Тілько тепер капітан почув і в свойій груди якісь безмірно болючі уколи.

 

— За се? — мало що не зойкнув силкуючи ся побороти те нове, страшне почутє. — Не вже за се? Ні, ні, ні! За те, що вчора мовив! За нечесну, нечувану клевету, котроі не хотів відкликати. А чому не хотів? Чи з вродженоі злоби? Чи може не міг? Не міг? Чомуж би не міг? А ну, тому, що те, що мовив, була чистісінька правда. Боже!

 

Се остатнє слово капітан скрикнув на голос і захитав ся на ногах. Туй-туй мав зомліти і був би впав, коли би майже несвідомо не був ухопив ся обома руками за стовп ліхтарні. Стовп був мокрий від талого снігу, холодний і ховзкий. Єго дотик по хвилі довів капітана до повноі притомности, та почутє болю і трівоги в єго душі не затихло, а противно, змагало ся с кождою хвилею.

 

Та страшенна, вонюча безодня, що вчорашньоі ночи по розмові з Редліхом отворилась було перед єго ногами і в тій самотній боротьбі перед брамою помешканя мало що не довела його до якоісь кровавоі розвязки, та безодня, котру він потім засипав і зарівняв величезним зусилєм своєі волі і своєі любови, засипав і затоптав, бачилось, на завсігди, тепер знов роззявила перед ним свою пащеку. Була мов прочвара голодна жертви. Редліхова кров не наситила, не замкнула єі, а противно, зробила йійі більшою, глубшою, страшнійшою. А що, коли справді Редліх був невинний, а те, що він говорив, усе було правда? А! Аджеж Редліх говорив йому се не з власноі охоти, не з якогось уподобаня до клевети. Говорив, бо мусів. Фатальна стріча з Юлією при обіді і зневага, яку йому зробив через се, змусили його оправдати ся. А хтож винен, що те оправданє витягнуло на денне світло таку безодню скандалу і підлоти? А зрештою — аджеж не сам один Редліх був і є в посіданю тоі тайни. Аджеж усі офіцери очевидно знають про се, коли постановили виключити його зі свойого товариства! Аджеж кождий з них готов був сказати міні те саме, що сказав Редліх. Значить? Коли так, то за щож я вбив Редліха? А радше чому він не вбив мене? Чому не зробив міні сего добродійства? Я був би вмер в тім переконаню, що вмираю як невинна жертва нечесноі інтриги. А тепер? Чим я тепер?

 

Дійшовши до першоі лавки на сквері перед намістництвом сів знесилений і думав дальше. Прохожі, що тут плили непереривною рікою до Волоськоі церкви або вертаючи з ринку на Личаків, заглядали йому в лице, немов бачучи на ньому сліди внутрішньоі душевноі боротьби, здвигали раменами або півголосом висказували якісь йідкі уваги про капітана, що певно троха над міру випив минулоі ночи і тепер тверезить ся свіжим зимовим повітрєн. Та капітан нічого не бачив, нічого не чув, занятий тою вбійчою боротьбою, що клекотіла в глубині єго душі. В числі прохожих були також вояки, що йдучи до казарми салютували перед ним, робили "links schaut" і проходили випростувані як тики. Капітан глядів широко витріщеними очима, але не бачив йіх і зовсім не відповідав на йіх німі повитаня. Ціле те муравлисько людей, що снували ся перед єго очима, здавалось йому чимсь так безмірно далеким, чужим, іллюзійним, що даремно силував ся б видумати якийсь звязок між ним а своєю істотою.

 

— Та не вжеж моя жінка, моя Анєля до спілки с тою Юлією мала займати ся веденєм дому розпусти? Моя жінка, Анєля — і дім розпусти!

 

Ся думка, котру ще вчора вважав просто смішною в єі дивоглядности, чимсь неможливим і суперечним з усіми законами природи, тепер нараз видала ся йому чимсь таким простим, таким близьким, таким природним... Юлія, єі товаришка, вдова, жінка практична і без скрупулів. Анєля — соломяна вдова, двоє дітей, скупа пенсія, заробітку ні відки ні якого... Писала про лєкціі — аджеж се брехня! Грала колись на фортепяні, та зовсім не так добре, щоби могла давати лєкціі. Значить — спільне підприємство! Гарненьке помешканє, меблі... пансіоник для дорослих панночок — і польованє на веселих пасажерів, маючих паничів, що бажають рафінованоі і дістінґованоі роскоші. Польованє на золотих пташків, котрих можна скубти. В першім ряді на військових, офіцерів і висші ранґи! На арістократію! А доходи на половину. І отсе весь секрет єі ощадности і доброго господарованя! І отсе ядро і суть історіі з бароном Рейхлінгеном! О, так! тепер розумію! Аджеж вийіжджаючи я остерігав йійі перед ним. Виявляв для неі велику сімпатію, глибоку пошану, бував майже день у день в нашім домі. Держала його з далека від себе. В своіх листах ніколи не згадувала про него. Се міні видало ся підозреним, та я не хотів робити йій прикрости, розпитувати йійі докладно. А потім нараз ота моральна руіна баронова, ота шалена злість, що блискала в єго очах при самій згадці про Анєлю. Називав йійі на переміну ангелом і чортом. О, розумію, розумію! Визискала єго намєтність не задовольнивши єі. Вона і єі приятелька виссали його, довели до страти маєтку, чести і розуму. Як вони се осягли? Ах, чиж тяжко догадати ся?

 

І с шаленою бистротою, с якимсь чортівським ясновидженєм капітан заглубляв ся в те море огиди, поринав у ньому, силкував ся змірити єго глибину. Те, що ще недавно видавалось йому загадковим, запутаним, повним суперечности і темним, тепер розяснило ся нараз, робило ся зрозумілим, ясним і виразним як сяжневі букви. І він сквапливо, з неситим лакомством прочитував ту страшну книгу, котроі кожде словечко перед годиною рад би був змазати кровю власного серця. З безмірним огірченєм мусів повтаряти сам собі, що досить утратити до тла всяку пошану для чоловіка, щоби наскрізь зрозуміти всі єго найтайнійші замисли і мотіви.

 

А всеж таки помимо сего пессімістичного погляду, помимо численних і важких познак, що потверджували вину Анєлі, капітан чув, що не перестав любити єі, що в єго біднім, непоправнім серці не перестала ще тліти іскорка привязаня до неі, ба навіть іскорка глупоі, безглуздоі надіі, що все те може ще показати ся неправдою, лудою, дивоглядним сном, що єі чудові очи, єі слова, вся єі постать чародійським способом розібє, розгонить ті змори, розвіє хмари, заблисне новим, гарним блиском.

 

— А дідусь! А старий Гуртер! — пригадав собі нараз. — Аджеж я переглядав єі рахунки, де були виказані досить значні суми, які йій присилав ріжними часами. Я бачив єго листи, повні вдячности, батьківськоі любови. Аджеж се не мана! І се вияснює все, все! Правда, тих сум я не справджував, не обраховував, листи переглянув побіжно. Чи до того міні було в ту пору! Рожеві хмарки щастя заслонювали моі очи. Я був упоєний блаженним почутєм. Але ті документи істнують, в них я маю непобориме оружє, с котрим буду міг виступити і завдати брехню клеветникам. Викличу процес, розпічну боротьбу за свою честь, боротьбу вже не з одним бідолахою як ось Редліх, але с цілим загалом. Так, се буде найліпша дорога! Нехай собі та Юлія буде й сто разів винувата, що се мене обходить! Могла Анєля приймати йійі не знаючи про єі огидний заробіток. Але очищеня мушу добити ся, мушу — або...

 

Капітан встав і випростував ся. Новий дух вступив у него. Як потопленник хапає ся хиткоі тростини, так і єго дух хопивши ся сеі думки про Анєливі листи і рахунки, шукав в них опори і ратунку і знайшов на хвилину. А знайшовши хоч сю крихітку твердого грунту під ногами він міг бодай по троха вспокоіти ся, роздумати над тим, що дальше чинити. Що тут потрібно вчинків і то рішучих, про се не було сумніву. Кожда хвилина ваганя і непевности могла повести за собою найпагубнійші наслідки.

 

А в такім разі поперед усего — дімісія з військової служби конечно потрібна і то як стій. Не для того лише, що кожда стріча з військовими тепер була би для него моральною тортурою а надто правдоподібно наразила б його на ряд нових конфліктів подібних до того, який вийшов у него з Редліхом, але також для того, що в тій акціі, яку тепер мусів розпочати для регабілітаціі свойого домашнього огнища, треба йому було повноі свободи руху, свободи діспонованя своєю особою в такім розмірі, який зовсім не дав би погодити ся з обовязком військової служби. А в кінці почував се капітан, що сама справа, яку тут прийдеть ся вияснити, є така, що само єі публичне піднесенє зовсім не підхоже для військового чоловіка і що коли сам в тій хвилі не подасть ся на пенсію, то вже в найблизших днях може надіяти ся спенсіонованя ex offo, коли справа зробить ся голосною. Написане вчора поданє о дімісію, кинене на папір, як йому здавало ся, тілько на те, щоби догодити дивному жінчиному капризови, тепер придалось йому дуже. Не гаючись ані хвилини капітан подав ся до генеральноі команди, застукав до дверей "подавчого протоколу" і вніс там своє поданє на величезне чудо та диво присутних у канцелярії функціонерів, котрі бачили, як чемно і по приятельськи генерал позавчора витав прибувшого з Боснії капітана.

 

Вийшовши з канцеляріі капітан рішив ся йти до дому. Була вже десята година. Мусить розмовити ся з жінкою, поговорити з нею по щирости, розповісти йій усе, заклясти йійі, щоби сказала правду. Мусить мати певність, знати все, зле і добре, щоби знав, проти чого боронити ся.

 

Та ледво уйшов кілька кроків, коли з противного боку вулиці якась людська постать, побачивши його, зняла шапку з голови, почала махати нею, кланяти ся і робити ріжні гримаси. Капітан глипнув на того чудака, та не пізнавши його і думаючи, що се якийсь пяний, відвернув ся і пустив ся йти дальше. Тоді чудак, очевидно не насмілюючись кричати, підняв на собі плащ висше колін і кинув ся в вуличне болото, біжучи півперек за капітаном. Дігнавши його чудак знов зняв шапку і кланяючи ся всміхав ся широкими устами.

 

— Цілую ручки пана капітана! Пан капітан очевидно мене не пізнає? — мовив чудак.

 

Капітан з нехотя зирнув на него і буркнув:

 

— Ні, не можу.

 

— Я Сливінський, Віцко Сливінський. Я був пріватдінером у пана капітана, ще в Босніі.

 

— А, Віцко! — мовив капітан подаючи йому руку, котру Віцко поцілував. — Ну, як же проживаєш? Що порабляєш?

 

— Добре міні, прошу пана капітана. Вислуживши в війську я вернув до дому. А що в Босніі був я ранений і одержав відзначенє за службу — памятають пан капітан, за ті патрони, що я ними виратував нашу компанію, — а тут не було з чого удержати ся, то дали міні місце доглядача при хорих у краєвім шпиталі.

 

Капітан усміхнув ся, коли Віцко згадав про патрони. Тямив добре сю пригоду, що стала ся голосною серед цілоі боснійськоі залоги. Один цуґ із єго компаніі, ганяючись за повстанцями Босняками, загнав ся був надто далеко між гори. На чолі цуґу стояв капраль, добрий хлописько, відважний і рішучий, але не особливо інтелігентний. Інтелігенцію в тім цуґу репрезентував Віцко і він ніс у свойій торністрі кільканацять дінамітових набойів, що йіх капітан зажадав був від військової коменди для якоісь воєнноі потреби.

 

Не бачучи небезпеки вояки розложили ся в маленькім ліску, уставили карабіни в піраміду, розложили огонь і почали пекти барана, що його зловили в часі походу через недалеку гору. Та коли спокійнісенько були заняті сею роботою забувши про всякі средства осторожности, роздав ся вистріл ось-ось за йіх плечима. Перелякані посхапували ся, похапали карабіни, та в тій хвилі побачили, що цілий лісок з усіх боків був обставлений повстанцями.

 

— Не важте ся стріляти! — крикнув до них ватажко повстанців. — Бачимо вас усіх, кождого маємо на ціли. Коли тілько раз стрілите, в тій хвилі відповімо по свойому і кождий з вас упаде пробитий що найменше чотирма кулями.

 

Всі вояки оніміли з переляку і стояли с карабінами в руках, безрадні, як барани призначені на заріз. Один тілько Віцко, львівська дитина, не стратив присутности духа. В одній хвилі окинувши оком терен побачив, що лісок був зложений з досить рідких великих дубів, підшитих густим але низьким хащем. Побачив дальше, що повстанці обставили лісок з усіх боків, але очевидно побоювали ся, чи в хащах нема засідки і для того не підступали занадто близько. В єго голові заблисла спасенна думка.

 

— Слухай мене, Миколо, — шепнув до капраля. — Роби що тобі скажу, а все буде добре. Кажи нам тепер зробити "Duckt euch!" а сам балакай с тим Босняком. Подавай вид, що хочеш піддати ся, але торгуй ся як можеш найдовше. А сміло, не показуй по собі ніякого страху!

 

— Duckt euch! — крикнув капраль обертаючи ся до своіх вояків, і ті в одній хвилі за Віцковим приміром присіли на почіпки і щезли таким робом Боснякам з очей, хоч і не зовсім. Усе таки користь була та, що бодай не могли йіх почислити і мати на ціли.

 

— Що робите? — крикнув Босняк, котрий не розумів команди, але бачив, що єго становище було тепер далеко не таке користне, як перед хвилею.

 

— Аджеж не стріляємо, — добродушно відповів капраль. — Я велів йім сісти, щоби кому з них не прийшла охота вистрілити. Знаєш, часом чоловіка рука засвербить.

 

— Проклятий Шваб! — буркнув Босняк, додавши своє звичайне масне слово по адресу спеціального святого тих "Швабів", котрі в додатку говорили чистою руською мовою і могли з Босняками досить добре порозуміти ся без товмача.

 

— Так чогож хочете від нас? — питав капраль.

 

— Піддайте ся! — мовив ватажко.

 

— Гм, одним словом богато жадаєш, — цідив звільна капраль таким тоном, як коли би в Дрогобичі на ярмарку з якимсь чужосільним циганом торгував ся за конину. — А знаєш, брате, що нас чекає від нашого генерала, коли піддамо ся з оружєм у руках?

 

— А щож мене се обходить? — відгризнув ся Босняк. — А не можете з оружєм у руках, то піддайте ся так: на сам перед зложіть оружє, а потім піддайте ся самі.

 

— Се ще гірше, — мовив капраль. — В такім разі нічого не виграємо.

 

— Як то нічого?

 

— А так, що коли ви нам голов не повідрізуєте, то нас пан генерал велить усіх порозстрілювати.

 

— Так щож маємо з вами робити? — питав ватажко, твердо переконаний, що відділ не може йому висмикнути ся з лапки.

 

— Або я знаю, — мовив капраль чухаючи ся в голову.— Не хотів би я вам кривди зробити, але не маю охоти задля вас тратити свою голову. Знаєш що, брате, чи не пристали би ви ось на яке: візьміть собі наші торністри і плащі, всі гроші, які маємо, запаси пороху і набойів, се все вам придасть ся, правда? А нас с карабінами пустіть, бо нам треба швидко дістати ся до нашого полку.

 

— Так? Не маєте часу? — з насміхом крикнув Босняк і почав нараджувати ся зі своіми товаришами. В тій хвилі Віцко прирачкував до капраля і шепнув йому:

 

— Сховай ся за дуба і командуй: огню!

 

В одній хвилині капраль скочив за дуба і крикнув:

 

— Feuer!

 

Гукнула сальва, аж гори залунали. Вояки укриті в хащах, стоячи на почіпки ціляли вигідно і положили трупом кільких Босняків, в тім числі й самого ватажка. Та се не було б йім богато помогло, бо повстанців було за надто богато, а мале число "Швабів" додало йім відваги. Та в тій хвилі, коли вони й від себе хотіли дати огню до вояків, роздав ся страшенний гук, аж земля задрожала. Один дуб на самім краю ліса разом с корінєм вилетів у повітрє і з страшним хряскотом розлетів ся на тріски, що наче град посипали ся на землю, досягаючи навіть деяких Босняків по головах.

 

— Гвалт! Швабам чорт помагає! — заверещали повстанці.

 

— Пали з другоі! — крикнув осмілений капраль, і в тій хвилі на другім кінці ліса вибухнув другий дінамітовий патрон, справляючи так само могучий а для Босняків так само загадковий ефект.

 

— Боґа мі! — заверещали всі вони. — Шваби мають гармати! Ратуй ся хто може! Тікаймо! Тікаймо!

 

Вибух третього патрона заглушив йіх крик. Під ослоною сих могучих фаєрверків цуґ видобув ся с честю з небезпечноі позиції, без ніякоі страти, ще й завдавши побою неприятелеви. А Віцко за сей концепт одержав срібний хрест хоробрости і по вислузі місце доглядача в краєвім шпиталі.

 

— А я за паном капітаном шукаю вже цілу годину, — мовив Віцко.

 

— За мною?

 

— А так. Був у помешканю пана капітана. Вельможна пані сказала міні, що пан капітан певно є в офіцерськім касині. Пішов там, міні сказали: був учора, а тепер нема. Може є в полковій канцеляріі на жовківськім. Пішов на жовкіське, міні сказали, що тепер має урльоп і не приходить, але може..

 

Капітан здивований перебив йому се займаюче оповіданє.

 

— Але чогож тобі так нагло запотребило ся від мене, що так за мною пошукуєш?

 

— Та міні самому, прошу пана капітана, нічого не треба, — відповів добродушно Віцко. — Але там у нас у шпиталі... знають пан капітан... учора привезли одного старого чоловіка... Пан капітан його знають, правда?

 

— Якого старого чоловіка?

 

— Він мовить, що пан капітан його знає. Впав учера і потовк ся на тротоарі. Се би ще нічого не значило, нічого собі не зломав. Але показало ся, що він уже два дни нічого не йів, з сил вибив ся. В шпиталі запав у горячку. Цілу ніч усе пана капітана кликав.

 

— Мене?

 

— А так. Се звернуло мою увагу. Все "Ангарович" і "Ангарович"! Я ночував при нім. Кілька разів питав його: "Чого, батьку, хочете від Ангаровича?" Та звісно, він у горячці нічого не розуміє. Аж нині рано троха прийшов до себе. Кличе мене і просить на милого Бога, щоб я відшукав пана капітана Ангаровича і просив доконче прийти до него і то як найскорше. А що я пана капітана знаю і власне мав іти до міста за іншими справунками, то й обіцяв йому се зробити.

 

— Але щож то за старий чоловік, що мене потребує? Як називає ся?

 

— Вчора не можна було від него нічого дізнати ся, такий був ослаблений. Навіть йісти не міг і ми мусіли годувати його як дитину. Аж нині рано сказав, що називає ся Михайло Гуртер.

 

Наглий удар грому ось тут обік него не був би так перелякав капітана, як виголошенє сеі назви серед таких обставин. Що се знов за загадка якась? Гуртер, стотисячний богач, властитель кількох фабрик — два дни нічого не йів! Він має бути сей бідний старчик, що вчора впав на тротоарі перед єго очима і для котрого він з милосердя дав гульдена? Вихор думок, побоювань і підозрень, що вже потроха був успокоів ся, на ново загудів і завертів ся в єго голові. Одним рухом руки попрощавши услужного Віцка капітан кинув ся підбігцем на Бернардинську площу, скочив до першоі стоячоі там дорожки і велів везти себе до краєвого шпиталю.

 

Гуртер сидів на ліжку, с подушкою підложеною за плечима і при помочи сестри милосердя йів росіл, коли капітан війшов до нумеру. Се була могуча, костиста, але дуже вихудла фігура в грубій шпитальній сорочці і плетенім із заполочі кафтанику надітім поверх неі. Єго лице пофалдоване зморщками немов висушене яблоко мало колір старого пергамену і було обведене довгою, розчіхраною сивою бородою. Був подібний до костельного діда і капітанови здавало ся навіть, що почув від него легенький запах церковного кадила.

 

Побачивши капітана Гуртер увесь затряс ся і випустив ложку, що йійі власне ніс до рота.

 

— Ах!... синку! капітане!... Таки ти прийшов! — пробубонів тремтячим, перериваним і якимсь розбитим голосом. — Я ж просив Пана Бога... перед смертю... ох!... бо вже не довго, синку, о, не довго! Але сідай! Сідай ось тут, коло мене, близько! Маєш крісло? О, так! Подай міні руку!

 

Капітан мовчки взяв крісло і сів у головах коло Гуртерового ліжка. Єго серце стискало щось мов зелізними кліщами. Подав Гуртерови руку, котру дідусь притулив до своіх уст і обілляв слізми. Капітан силкував ся не допустити до сего; сльози старого чоловіка пекли його як краплі розпаленого олова.

 

— Що робите, татку? Дайте спокій!... скрикнув відриваючи свою руку від уст старого.

 

— Ні, ні! Не против ся! Дай руку, дай!... шептав Гуртер. — Я, старий дурень... старий дурень... (хлипанє переривало йому бесіду) винен тобі... сю сатісфа... ох, ох!... факцію !... Бог мене карає.. і справедливо... за моі гордощі... за моі прокляті гордощі... і засліпленє!..

 

Капітан з жалем і співчутеєм слухав тих слів, хоч йіх порядок, йіх причиновий звязок був йому незрозумілий. Та про те не перебивав Гуртерови, що кінчачи при помочи милосерноі сестри своє сніданє, постогнуючи і від часу до часу заходячи ся кашлем так говорив дальше:

 

— Дурний я був, синку! Гордощі засліпили мене — ох! Знаєш, кого Бог схоче погубити... кахи-кахи-кахи!... Не можу!... Не потягну вже довго, а так богато мав би тобі розповісти! Знаєш, чую, що серце в мні замерзло. Не вмерло, живе ще, але замерзло. Хотіло би розтаяти, інколи стрепенеть ся, але само не може... Дурень, дурень!... Я сам заморозив його, а тепер від сего вмираю!

 

Перервав своє балаканє. Сестра заставила його зйісти решту росолу, що й так уже був геть вистив. Капітан сидів без думки і тілько механічно глипав очима на те, що діяло ся коло него. Тимчасом сестра нагодувавши Гуртера поклала подушку на єі звичайне місце, а потім помогла старому лягти, накрила його коцом і відійшла не мовлячи ані слова і тілько злегка кивнувши капітанови головою на прощанє.

 

— Так ось... що то я мав тобі сказати, — знов заговорив Гуртер підводячи на капітана своі очи без блиску, запавші глибоко і майже прислонені стрепіхатими бровами. — Спасибі тобі, тисячний спасибі за те, що навідав ся! Подай міні руку... не бій ся... хочу тілько приложити йійі ось тут, до серця... Знаю, знаю, ти добрий, щирий чоловік! Я дізнав ся про се, та аж по часі. Давнійше, коли я був маючий, коли я був сліпий, коли я морозив своє серце і огортав сталевим панцирем, — тоді не хотів я навіть чути ані знати про тебе. Я ненавидів тебе з глубини душі. Я погорджував тобою. Я прокляв Анєльцю, що вийшла за тебе замуж. Ох! Бог мене покарав. Спустив на мене два удари, синку, один тяжший від другого. Відібрав міні маєток і відчинив міні очи!...

 

Хлипанє без сліз, що потрясло цілим єго тілом, не дало йому далі говорити. По тім надійшов довгий пароксізм кашлю, так що аж сестра милосердя прибігла, щоби переконати ся, чи пацієнтови не грозить яка поважна небезпека. А коли кашель минув, у комнаті запанувала тиша і стояла кілька мінут, поки дідусь відхлипав ся і видихав ся на стілько, що міг говорити дальше.

 

— Перед чотирма роками я стратив усе, що тілько мав, — говорив далі Гуртер.

 

— Перед чотирма роками! — скрикнув капітан не можучи опанувати свойого зворушеня і кинув ся на кріслі мов опечений.

 

— Так синку, перед чотирма, — потвердив Гуртер не розуміючи того зворушеня. — Довга се історія... Підвели мене, ошукали — нехай йім сего Бог не забуде! Я лишив ся без кусника хліба. Зробили мене костельним дідом... Ой, важкий се хліб, та щож, я мусів... Тоді я згадав про вас, про Анєлю, про тебе... Я довідав ся, що ти в Босніі... Я написав до Анєлі, вияснив йій своє положенє, благаючи єі помочи. Не відписала... По році я написав другий раз. Не відписала нічого... Я занедужав... Утратив місце... Старий, ні до якоі роботи не спосібний... кому хочеть ся держати дармойіда! Прийшло ся жебрати, простягати руку по кусник хліба. Тоді я подумав, що всеж таки... Боже мій! аджеж вона моя сестріниця! Аджеж я виховав, вивінував йійі! Адже чень не викине мене за двері. Про Анєлю я так думав... і вибрав ся до вас. З Кракова... піхотою... по жебранім хлібі.. в голоді і холоді... Ох, синку! Чую, що справедливо Пан Біг карає мене за моі гріхи. Алеж і кара єго тяжка-тяженька!

 

Капітан сидів при сих словах мов на тортурі. Кожде реченє мов гвіздь вбивало ся йому в тіло. Кождий зойк старого мов шріба викручував йому сустав. Кождий напад кашлю палив його як смолоскіпа. Він силкував ся не глядіти на Гуртера, щоби не зрадити ся перед ним с тим, які страшні муки завдають йому єго слова. А старий викашлавши ся тяг дальше свою річ:

 

— Не відписала міні! Забула про мене і не хотіла пригадати собі. Може се й справедливо. Може так міні й належало ся за те, що я вперед забув був про вас. Та всеж таки повинна б була... Ох, синку, не дай Боже ані тобі ані йій коштувати того, що через ті чотири роки було моєю щоденною стравою!

 

Обтер важкі сльози, що покотили ся йому з очей і заблудили в глубоких зморщках лиця.

 

— Але ти — ти мене не відіпхнеш, правда? Даси міні пристановок на решту моіх днів? — обернув ся Гуртер тремтячим голосом до капітана.

 

— Алеж батечку! — скрикнув сей, обнинаючи обі єго висохлі руки своіми долонями, — чиж могли ви хоч на хвилю сумнівати ся про се? Тілько видужайте на стілько, щоб могли відси рушити ся.

 

— О, видужаю, видужаю! — сквапно мовив Гуртер. — Чую, що Бог тебе посилає до мене. Сама твоя присутність додає міні сили і здоровля. Спасибі тобі, синку! Стокротне спасибі!

 

А потім мелянхолійно киваючи головою додав:

 

— Але єі бою ся... Анєльці бою ся. Пильнуй єі, синку! Добра була дівчина, розумна, енергічна. Та я проклятий, я нещасливий затроів єі душу! Я вщепив у неі ту пиху, ту погорду супроти низших, нужденних, упосліджених... Той страх перед недостатком і вбожеством... Ту погорду для бідноти... І бою ся, синку, щоби та хопта не приглушила в єі душі благодатних зерен. Аджеж не відписала міні ані раз, коли я йій признав ся, що я бідний і пропадаю в нужді. Не потішила мене, не простягла міні руки с підпорою. Се, синку, злий знак, дуже злий! Сим оружєм, яке я йій віткнув у руку, побила мене самого. Пильнуй йійі, бо се дуже небезпечне оружє!

 

Капітан блідий і холодний як труп глядів на Гуртера мертвецькими очима, а потім встав і почав сквапливо прощати ся зі старим. Чув, що довша єго присутність на сьому місці, довше слуханє Гуртерових слів доведе його до стеклости, до божевіля. Обнятий трівогою, яку почувають люде перед апоплектичним ударом, він хапав ся вийти геть відси, на свіже повітрє.

 

— Йдеш уже, синку? — жалібно мовив Гуртер. — Ну, йди, йди! Знаю, маєш занятє, маєш обовязки. Але навідай ся до мене, коли тілько будеш мати час! А потім, коли видужаю, заклинаю тебе на всі святощі, синку, візьми мене до себе! Дай міні куточок у своім домі і кусник хліба! Не довго вже буду тобі заваджати. Тілько не дай міні згинути з голоду під плотом!

 

ХІ.

 

— Значить, брехала! І в тій точці брехала! — вертіло щось у мізку в капітана. — Обточила мене з усіх боків тенетами брехні. Боже, як майстерно грала свою ролю! Видала ся міні чистою, святою, невинною. Я був би голову свою дав за те, що ніяка лиха думка ніколи не доторкнула ся єі душі. А вона тимчасом.. Показала міні фальшиві рахунки знаючи, що в зворушеню першоі радости не буду в силі переглянути йіх докладно. Показала міні фальшовані дідові листи, повні вдячности і ситоі любови, а на дійсні листи голодного, нуждою побитого старця навіть не зволила відповісти. Що се за вдача? що за серце? Чи чортиця, чи тілько комедіянтка?

 

А потім пригадав собі Гуртерові слова про затроєнє Анєлиноі душі пихою і погордою супроти бідних і почав міркувати холодно.

 

— Аджеж правда! Вихована в достатку і роскошах, в тісних середньовікових поглядах, з далека від дійсного житя і єго боротьби, з далека від терплячих і упосліджених людей відкиж могла навчити ся співчутя до них? Не привикла до ніякоі пожиточноі праці в часі своєі молодости на те тілько була приготовувана, щоби бути куклою, ідеалом, надземною істотою, божеством і забавкою мужчини, але не людиною, не горожанкою. Йій дали вихованє релігійне, то значить, йійі вивчили катехізму, молитов, релігійних практик, але цілим вихованєм, цілим житєм, укладом, домашньою і шкільною традицією на завсігди попсовано єі етичні основи. А потім стало ся те, що мусіло стати ся!

 

Вийшовши зі шпиталю капітан звернув у тісну та круту не то вуличку, не то полеву доріжку, що вела на Пекарську вулицю, щоби найблизшою дорогою дістати ся до дому. Тремтів при самій думці, що швидко зустріне ся з жінкою, буде мусів говорити з нею, почує єі нові викрутаси, нові брехні з новими доказами і буде мусів крок за кроком розпанахувати ту нужденну павутину. Почував безмірне обридженє до неі як до жінки спідленоі, негідноі єго назви. Якжеж глибоко впала в єго очах в протягу остатніх двацяти і чотирьох годин! Люціфер зіпхнутий з вершка небес на дно пекла не падав глубше. І се була Анєля, мати єго дітей! І се була та жінка, що носила єго імя і без ваганя втоптувала його в болото! Так ось як виглядала та єго честь, для котроі віддав у жертву житє свого найвірнійшого друга!

 

Вулиця була пуста. Щоби втекти від думок, що мов пажирливі миши гризли єго нутро, капітан силкував ся придивляти ся найзвичайнійшим річам довкола. Старанно читав написи на вивісках, виблідлі та сполоскані дощами. Числив стовпи і щеблі в штахетах. Довго вдивляв ся в лице ґіпсовоі статуетки Мадонни перед інтернатом Змартвихвстанців, силкуючи ся в рисах сего гіпсового лиця віднайти щось схожого з рисами Анєлі.

 

А потім нараз без ніякоі видимоі причини прискорив ходу, почав поспішати, мало що не бігти до своєі кватири, немов би там лютив ся пожар і грозив комусь смертю або немов би загалом над кимсь там зависла якась страшна катастрофа, а він своім вчасним приходом міг йійі відвернути. І тілько тепер, в тій хвилі шаленоі трівоги, безглуздого несупокою, прискореного битя серця, що змагало ся по мірі єго наближеня до добре йому знайомоі зеленої камениці, він почув, що не зважаючи на всі стражданя, не зважаючи на незатертий сором, яким окрила єго імя, він усе таки любить йійі, любить сю гарну, веселу, енергічну жінку, ті глибокі, чаруючі очи, рожеві уста, блискуче, роскішне волосє, той гнучкий стан, той голос, ті рухи... Що зробить тепер, як розмотає той проклятий клубок, що його обпутав, про се не думав. Почував близькість катастрофи, глухий гук надпливаючоі тучі с клекотячими громами, але не знав, не силкував ся вгадати, в кого вдарить перший перун.

 

Наближаючи ся до камениці, де була єго домівка, капітан побачив, як до тоі самоі камениці з супротилежного боку, від Панськоі вулиці наближала ся досить незвичайна група зложена з пятьох молодих дівчат повбираних у сукні крикливих і негармонійних колірів, у капелюхах с пірєм, гилячками штучних квіток і величезними кокардами. Рухи і постаті тих дівчат від першого разу свідчили про ремесло, яким вони займають ся. Ідучи вони кидали визиваючі позирки на мужчин, сміяли ся голосно і загалом старали ся звертати на себе увагу всіх прохожих. Йіх провожав один одинокий мужчина, чоловічок середніх літ, підсадкуватий, з лицем безсумнівно семітського типу, одягнений у звичайну цівільну, досить уже пришастану та нехарну одежу.

 

Ідучи тротоаром дівчата бігали очима по каменицях, а в кінці зупинивши ся напроти тоі, де жив капітан, згідно показали пальцями:

 

— Тут! тут! В от сій зеленій камениці.

 

Чоловік з лицем семітського типу не мовлячи нічого кинув ся на півперек вулиці до брами камениці, а за ним пішли також дівчата хихикаючи і високо, з очевидним кокетством піднимаючи спідниці. Капітан зупинив ся в брамі і з зачудуванєм поглядав на се незвичайне товариство. Чоловічок, що йшов на перед, увішов до сіней і тілько тут побачивши капітана зупинив ся і по хвилевім ваганю, доторкаючи ся правою рукою до шапки підійшов до него.

 

— Перепрашаю пана капітана, — промовив с тою підсолодженою покірністю, що властива кельнерам і поліційним ревізорам, — чи пан капітан живе тут, у тій камениці?

 

— Так є.

 

— А не міг би міні пан капітан сказати, чи не живе тут яка пані капітанова?

 

— Пані капітанова? Яка капітанова?

 

— Якась вдова по капітані.

 

— О скілько знаю, ніяка капітанова вдова тут не живе.

 

— А що, не мовив я вам? — обернув ся чоловічок з видом тріумфатора до панночок, що стояли перед брамою камениці не входячи до сіней. — Аджеж я переглянув усю мельдункову книгу в поліціі! Ніяка капітанова вдова тут не живе і не жила ніколи.

 

— Тоді жила! — резолютно відрізала одна панночка і підкинувши в гору голову та зробивши визиваючу ґримасу зирнула на капітана.

 

— Я б йійі зараз пізнала! — мовила друга.

 

— І я також! І я також! — хором обізвали ся інші.

 

— Але о щож тут ходить? — запитав капітан.

 

— Та то, прошу пана капітана, є таке діло, — відповів чоловічок з лицем семітського типу, шкрябаючи себе по голові. — Я є ревізор від поліціі, Гірш, а ті панночки, то є такі панночки, знають пан капітан...

 

І він моргнув значучо.

 

— Ні, не знаю, пане Гірш, — відповів капітан.

 

— То є такі панночки, що йім притрафило ся нещастє... знають пан капітан, вони тепер вернули просто з далекого краю. А знають пан капітан, відки? Дві з Александріі, з тоі, що в Єгипті, а три з Константинополя. І знають пан капітан, як вони там дістали ся? Оповідають, що якась пані капітанова, вдова по капітані зі Львова, молода, гарно вбрана — назви не тямлять, — прийіхала до Стрия чи до якого там іншого місточка і шукала служниці до Львова, вродливоі, зручноі дівчини, по змозі сироти, обіцяючи йій добре удержанє і добру плату. Ну, знають пан капітан, таких дівчат у Стрию і в кождім нашім місточку хоч на драбинний віз набирай. Зголосило ся йіх кільканацять. Вона вибрала одну, чи дві, що йій найліпше сподобали ся і взяла с собою до Львова. У Львові зайіжджає с такою дівчиною до готелю і говорить йій, що вона сама на разі єі не потребує, але помістить йійі у своєі приятельки. Тота приятелька держить йійі кілька день, не дає йій нічого робити, годує йійі, — бідна дівчина просить роботи, а та жінка повідає, що сама єі також не потребує, але власне один знайомий із Станіславова просив йійі, щоби йому прислала служницю. Дівчина не має грошей на дорогу. Пані дає йій кілька гульденів на руку і сама йіде з нею до Станіславова. Там зустрічає йійі той знайомий, що подабає на заможного дідича-Вірменина, обіцює дівчині золоті гори і йіде з нею дальше до Коломиі, до Черновець, до Серету. Дівчина дурна, не знає, що з нею робить ся і куди йіде, тілько дивує ся, що воно так довго тягне ся. Дідич втикає йій в руку паспорт, що має показати на румунській границі, везе йійі через Румунію до Галацу, садить на корабель, везе до Константинополя — і продає... знають пан капітан, продає як шкапу. Продає до такого закладу... знають пан капітан!... А котрих там не продасть... в Галацу у него був склад, відтам уже віз цілими партіями... Отже котрих там не продав, то віз до Смирни, до Александріі або висилав ще дальше, до Бомбею, до Pio Жанейро і Бог зна ще куди.

 

— Алеж се страшенна історія! — скрикнув зачудуваний капітан. — Сему навіть вірити не хочеть ся!

 

— Ага, ага! — підхопив Гірш і потакуючи кивав головою, — не хочеть ся вірити, а про те воно чистісінька правда. Знають пан капітан, ми також з початку не хотіли вірити. Вже два роки тому назад писало по газетах, що в Константинополі і по інших турецьких містах відбувають ся зовсім явні торги на дівчата і що якісь агенти звозять там потаємно велику силу наших галицьких дівчат. Знають пан капітан, як то газетярі пишуть... може там в тім і є якесь зерно правди, але коли його газетяр дістане в своі руки, то зараз таку купу набреше, набаламутить, нароздуває, що сю крихітку правди навіть єі рідний батько не міг би пізнати. А поліція читає се і думає собі: як би се була правда, то був би хтось покривджений, хтось би упімнув ся, ускаржив ся, ну, то в такім разі ми могли б узяти ся слідити сю справу. Але так, знають пан капітан, wo kein Kläger, da ist auch kein Richter. Газети собі пишуть, а ми мовчимо. Потім і газети перестали писати, знайшли собі щось нового до писаня, а ми нічого.

 

В сінях камениці було холодно, провівало. Ревізор Гірш, очевидно почуваючи собі за велику честь, що капітан так зацікавив ся сею справою і слухає його так уважно, попустив поводи свойій балакливости і раз у раз ґестикулюючи, підморгуючи, перериваючи та перехапуючи малював широко цілий хід і стан сеі дивовижної історіі. Дівчата тимчасом стояли на тротоарі перед брамою і почали вже нетерпливити ся, не знаючи, що мають чинити і дожидаючи очевидно, що йім скаже ревізор.

 

— Знаєте що, пане Гірш, — перебив капітан безконечний потік єго балаканя, — дуже мене зацікавила отся історія. Пригадую собі, що перед кількома роками тут справді жила одна вдова по військовім — не тямлю вже чи то був капітан чи полковник. Може я буду міг допомогти вам відшукати йійі.

 

— А, я би за се пану капітанови був дуже, дуже вдячний! — мовив ревізор. — Бо знають пан капітан, чому? Се не проста справа. Се навіть дуже делікатна справа, не те, що проста крадіж або навіть убійство. А як ще тота пані капітанова має яких знайомих військових, або як трафиш не на тоту, що треба, то... знають пан капітан, такий бідний ревізор від поліціі, то дрібна комаха. Роздавити йійі не трудно, коли хто має плечі.

 

— Ну, значить, подвійна причина, щоби брати ся до діла осторожно. Я тут у військових кругах досить знайомий і може буду міг дати вам деякі інформаціі, та хотів би поперед усего знати, як стоіть ся справа. Я-б вас запросив до себе, та у мене там жінка, дитина недужа...

 

— О, ні, ні! — поспішно скрикнув ревізор. — Зовсім не хочу робити панству ніякого клопоту.

 

— Може би ліпше було зробити ось як? Відішліть ви сих панночок — де вони живуть?

 

— В готелі, у Геккера.

 

— Значить, нехай ідуть до готелю. А коли винайдемо сю злочинницю, тоді покличете йіх, щоби станули йій до очей. Добре?

 

— Думаю, що так буде найліпше! — мовив ревізор, рад, що раптом здобув союзника в такій знатній фігурі, як капітан і при тім дивуючи ся, що сей незнайомий йому капітан так якось горячо бере собі до серця сю справу і ні відси ні відти накидаєсь йому зі своєю підмогою. І обертаючи ся до дівчат мовив зовсім відмінним, острим і розказуючим тоном:

 

— Прошу йти до готелю і ждати на мене. Я там швидко надійду.

 

Дівчата, пішли розмовляючи голосно між собою, сміючи ся і частенько озираючи ся по за себе.

 

— А ми — мовив капітан по йіх відході до ревізора — може би вступили де небудь тут близько до реставраціі? Ви вже по обіді?

 

— О, ні! Де там при нашій службі думати так швидко про обід!

 

— Добре. Я також троха приголоднів. Зйімо разом обід і побалакаємо.

 

Ревізор чим раз більше почав набирати підозріня, та не давав нічого пізнати по собі, тим більше, що крім сподіваних інформацій йому всміхала ся надія на добрий обід в товаристві капітана. Вступили до Варшавського готелю. Капітан зажадав окремоі комнати, замовив обід і бутельку вина і сідаючи при столі обік Гірша, що троха заклопотаний сидів тілько на половині крісла, промовив як найсвобіднійшим тоном:

 

— А, я забув вам представити ся, пане Гірш! Я капітан Ангарович. Перед кількома днями я вернув з Босніі. Здаєть ся, що ви з якимсь підозрінєм поглядали на мене, коли я обіцяв вам свою підмогу при відшуканю тоі злочинниці...

 

— Алеж пане капітане! — скрикнув Гірш мов ужалений схапуючи ся з крісла. — Відкиж би я міг — —

 

— Сидіть, сидіть! — мовив капітан беручи його за рамя і втискаючи на крісло. — Не маєте чого так дуже відпирати ся. Аджеж се ваше ремесло — підозрівати, догадувати ся ріжних таємних звязків. Не думаю брати вам за зле вашого підозріня, зовсім ні. Але поперед усего йіджмо! — додав, коли кельнер приніс росіл і поналивав тарелі.

 

На кілька мінут перервала ся розмова. Чути було тілько брязканє ложок о тарілки і хлюпанє плину. Ревізор йів завзято, добросовісно, бажаючи замаскувати своє внутрішнє заклопотанє в тім незвичайнім положеню.

 

— Я вам усе витолкую, — мовив капітан випорожнивши свою тарілку. — Є тут справді деякий звязок, є щось таке, що мене спонукує доложити всіх сил, щоби відшукати сю женщину. Але докінчіть же насамперед своє оповіданє!

 

На лихо, ревізор був уже тепер далеко не такий говіркий, як уперед.

 

— Моє оповіданє? — запитав з видом здивованя. — Що я пану капітанови маю більше оповідати?

 

— Ну, про ту... женщину. Як вона називаєть ся?

 

— Е, як би то ми се знали! — скрикнув ревізор. — Уже би вона була в наших руках. Ті дурні кози або зовсім не питали, як вона називаєть ся — капітанова тай капітанова! або хоч котра й знала, то забула.

 

— А відкиж знають, де вона жила?

 

— Декотрі — власне ті, що приходили сюди зо мною — пригадали собі, що по прийізді до Львова капітанова водила йіх на хвилю до свого помешканя на Пекарській. Тілько й усего знали, навіть нумеру дому не тямили, аж треба було водити йіх на місце, щоби пізнали каменицю.

 

— Ну, а були у тоі капітановоі діти?

 

— Здаєть ся, що ні. Бодай ні одна з них нічого про них не згадувала.

 

Капітан віддихнув троха лекше.

 

— Ну, і богатож дівчат звербувала вона таким способом?

 

— А хтож се може знати? Бувала по всіх місточках, а де не була сама, там була єі товаришка. Доси вернуло йіх із Турціі сімнацять, але говорять, що там йіх лишило ся далеко більше. Котру купив богатий Турок і запер у себе у гаремі, ся пропала на віки. А і з таких домів... знають пан капітан... дуже тяжко йім видобути ся. Ті що вернули, мусіли переборювати величезні трудности. Аж наша амбасада мусіла вмішати ся в те, щоби тим нещасним жертвам уможливити поворот до рідного краю.

 

— Алеж се страшенне! — промовив капітан немов сам до себе. — Вирвані з посеред рідні, з круга знайомих, з рідного краю, кинені в бездонне болото зіпсутя, засуджені на вічну неволю, на забутє, на передчасну смерть або сто разів гіршу від неі нужду на чужині!... Аджеж від самоі думки про таке положенє можна одуріти. І та бестія не жінка брала за се гроші!

 

— Амбасада розслідила сю справу, на скілько могла, — говорив далі Гірш. — Турки платили за гарні, молоді і невинні дівчата навіть по сто і по двісті дукатів. За інші менше, як до згоди.

 

— Ну, але того, хто йіх продавав, того агента — —

 

— О, сего вже маємо! — гордо перебив ревізор. — О, се хитрий лис!

 

— Певно жид.

 

— Ну, розумієть ся! — якось нерадо процідив Гірш. — Такий інтерес тілько жидом може стояти. Я певнісінький, що без него ані ота капітанова ані єі товаришка не була би й подумала про сей ґешефт, що він йіх наклонив до него і платив йій тілько малу частину того, що сам заробляв. Се вже розумієть ся само собою. Ну, та тепер йому урветь ся. Перед кількома днями на наше телеграфічне жаданє його арештовано в Будапешті. Від будапештенськоі поліціі є донесенє, що при нім знайдено богато паперів, рахунків, квітів і цілий довгий спис єго помічників і помічниць. То, пане, буде для нас робота! То будуть лови по цілім краю!

 

Капітан аж стрепенув ся з обридженя, побачивши на лиці сего чоловіка проблиск якоісь звірячоі радости, радости вовка, що бачить стовпленє в огорожі стадо овець і знає, що може рвати і дусити і гризти йіх, і ні одна з них не здужає ані втекти ані супротивляти ся йому.

 

— Розумію вашу радість, пане Гірш, — промовив по хвилі, — та про те міні здаєть ся, що було би більше чого радувати ся, як би ви панове перед тим були троха чуткійші і не дали собі з перед носа вивезти і потопити в безвістях стілько невинних жертв.

 

— Чи то моє діло? — цілком розсудливо запитав Гірш беручи ся до принесеноі печені. — Пане капітане, чи то я тут маю щось до розказу? Ми, ревізори, комісарі, є як ті пси: покажуть нам звіря, спустять з припону — наш обовязок зловити його. А решта не до нас належить, а до тих, що кермують ловами. У нас і без того богато роботи — ой, так богато роботи, стілько біганини, що чоловік ледво дихає. От і вчора вечір! Чи увірять пан капітан, що тут у самім Львові, в середині міста через кілька літ діяло ся щось дуже подібне до тих історій с торговлею дівчатами? І ніхто не знав про се!

 

— А се що таке? — запитав капітан.

 

— Жила тут коло Домініканів така собі пані Юлія Шаблінська, називала себе вдовою, а властиво була так собі, розвідка. Ще молода жінка, порядна, завсігди с шиком одягнена, образована, бувала в товариствах... Від кількох літ за урядовою концесією удержувала приватний пансіон для дівчат, що покінчили виділову школу. Мала йіх приготовувати до матури чи до якихсь там екзаменів. І подумайте собі, пане, перед кількома днями довідує ся поліція, що сей пансіон є властиво дім найстрашнійшого зопсутя. Там допускали тілько арістократію, богачів, висших офіцерів, але що там діяло ся в тім замкненім товаристві, се переходить усяку людську фантазію.

 

Кожде слово сего оповіданя було неначе ніж застромлений у серце капітана і обернений у кровавій рані. Облитий холодним потом, ледво дихаючи, мов на тортурах він ледво міг удержати ся на кріслі і блідими устами ледво видусив:

 

— Ну?

 

— Я тілько так для приміру говорю! — лепотів дальше Гірш упоравши печеню принесену для обох і попиваючи вино, котре очевидно чим раз більше розвязувало йому язика. — Аджеж годі навіть подумати, щоби неодин із панів належних до нашоі висшоі власти не знав про се. Самі там ходили! По місті голосно вишіптують назви дуже грубих риб, що були там постійними гістьми. А про те все було тихо. Аж коли кілька дівчат із сего пансіону небезпечно розхорувало ся, а кілька померло в шпиталю, коли з ріжних боків почали роздавати ся різкі голоси обуреня, поліція мусіла рушити ся. Вчора арештували ми сю паню і цілий єі пенсіон. Пане, кілько там з разу було крику і обуреня і омліваня і комедіі! Aй ай! А всіляких паперів, квітів, листів скілько забрано! Там то буде можна повичитувати гарні історіі! Бе, але сего не пустять на світ. Вже там є такі, що подбають о те, щоби тілько те вийшло на денне світло, що йім буде догідне.

 

— Боже, Боже! — шептав капітан почуваючи, що щось страшенне стискає єго горло, здавлює груди. Гірш приняв се за заохоту до дальшого балаканя і випивши пів бутельки вина торочив дальше, тепер уже зовсім свобідним, інколи просто докторальним тоном.

 

— А на що я се говорю, пане капітане? На те, щоби вам вияснити політику. Бо се не політика — коли дерево цвите, взяти і позбавити цвіт або потім позбивати зелені завязочки плодів. Але вичекати, аж грушечки достигнуть, а потім потрясти деревину і бачити, як усі вони спадають уже готові, гарні, соковаті — отсе радість! Отсе заслуга! А у нас, прошу пана капітана, інакше навіть не можна. Адже злочинець доки не сповнить злочину, не є й злочинцем. Щож би то міні було за те, як би я зловив того агента на примір в хвилі, коли він йіхав з дівчиною зі Станіславова до Черновець?

 

— Уратували б дівчину! — мовив капітан.

 

— Е, дівчину! Що дівчина! Дівчині одна дорога! — цінічно сміючи ся відрізав Гірш. — Я б йійі сьогодні відібрав від одного агента, а вона би завтра і без него пустила ся на пси. І се ще питанє, чи я б урятував йійі від него. Він би міні сказав, що наняв йійі до служби, дівчина потвердила б і який же я маю спосіб доказати йому, що се не правда? Ще би мене самого оскаржив, а досить двох-трьох таких припадків і бідний ревізор буде позбавлений кусника хліба. Тепер, се вже інша справа! Тепер ми маємо в руках сліди, свідоцтва, зізнаня, листи, тепер ідемо на певняка, знаємо чого шукати і кого тягти. Тепер я можу піти і зробити на примір у пана капітана домову ревізію і пан не сміє міні сего заборонити.

 

Капітан схопив ся немов опарений окропом.

 

— У мене? Чи ви сказили ся? У мене?

 

— Ха, ха, ха, ха! — реготав ся Гірш на пів пяним, на пів злорадним реготом. — Як пан перелякали ся! Ха, ха, ха! Не бійте ся, паночку, я тілько на жарт так сказав, на той приклад, zum Beispiel.

 

Капітан помаленьку, смакуючи краплину за краплиною пив вино зі своєі чарки, щоби показати ся супокійним і замаскувати смертельну блідість, що — чув се виразно — розливала ся по всім єго лиці. Гірш своіми малими блискучими оченятами вдивляв ся в него і на пів пяно-добродушний, а на пів хитрий усміх грав на єго лиці, розширюючи єго грубі, мясисті губи і виказуючи за ними білі, крепкі зуби, немов готові рвати і шарпати живе мясо.

 

— То пан капітан цілих пять літ служили в Босніі? — запитав він нараз.

 

— Так є.

 

— Пригадую собі троха пана капітана ще з давнійших часів, ще яко поручника. Я був тоді кельнером у кавярні на Вірменській вулиці, знають пан капітан?

 

— Якось собі не пригадую, — відповів капітан подаючи вид, немов то він дуже пильно шукає в свойій памяті тоі кавярні і того кельнера.

 

— О, так! Пан Ангарович! Памятаю дуже добре! Всі офіцери говорили про пана... про панову жінку, що така молода, гарна, що так пана любить...

 

— Пане Гірш! — скрикнув уражений капітан, — прошу вас, сховайте ті спомини для себе!

 

— Ах, який же бо пан капітан! — підхопив Гірш не виходячи зі свойого щасливого настрою. — Аджеж я не сказав нічого злого. Крий мене Господи! Я тілько дивую ся, як пан капітан міг так довгий час видержати в Босніі без жінки.

 

— Ну, щож, служба, обовязок, — з нехотя буркнув капітан.

 

— О, так знаю, що пан капітан завсігди пильнує свойого обовязку. Але за таку жертву повинні би пану капітанови дати золотий хрест заслуги. Га, га, га! Се не кождий потрафить! Лишити молоду жінку через пять літ соломяною вдовою!..

 

Се остатнє слово, висказане без ніякого глубшого наміру, раптом мигнуло в Гіршовій голові як елєктрична іскра і освітило такі ряди вражінь, показало такі звязки між фактами, які він уперед, що правда, неясно підозрівав, та котрі тепер єго поліційний ум побачив ясно як на долоні. Він мовчав кілька хвилин, комбінуючи в душі все, що доси чув і бачив. Чим довше думав, тим більшою радістю прояснювало ся єго лице. Кидав ся на кріслі, робив наглі а прудкі рухи, немов нараз уся шкура почала його свербіти і ціла єго фігура виявляла таку радісну переміну, що капітан придивляв ся йому з зачудуванєм і обридженєм.

 

— А вам що такого, пане Гірш? — запитав нарешті.

 

— Ах, нічого! Се тілько так. Се у мене часом так буває, — радісно відповів Гірш, а рівночасно моргаючи с комічно-таємним видом давав до пізнаня, що ховає в душі якийсь секрет і мусить робити над собою найбільші зусиля, щоби з ним не зрадити ся. Та нараз прихилюючи своє лице, в тій хвилі подібне до лиця грецького Сатира, близько до капітанового обличя і довірливо моргаючи очима він запитав майже шептом:

 

— А прошу пана капітана, чи пан капітан справді живе там, у тій камениці на Пекарській?

 

— Ну, так, — мовив капітан мимоволі відхиляючи голову.

 

— А на котрім поверсі?

 

— На першім.

 

— І пані капітанова також там жила тоді, як пана капітана не було?

 

— Там.

 

— І дитина у пана капітана справді хора?

 

— Не знаю. Коли я виходив з дому, була справді троха не здорова. Та може вже йій ліпше.

 

Якесь неприємне почутє обридженя перед собою самим пройшло по капітановій душі, коли виголошував сю брехню. Та він почував, що від разу не може випутати ся і що сей проклятий, на пів пяний жид з покірного і заклопотаного жидка починає переходити в ролю небезпечного противника, перед котрим треба мати ся на осторозі.

 

Гірш усміхав ся на пів добродушно, на пів злобно, тим властивим жидівським усміхом, що так уміє допекти до дна душі, гірше ніж найрізкійша зневага.

 

— О, певно вже виздоровіла. Зовсім виздоровіла і пішла до школи. Ге, ге, ге!

 

Капітан аж зубами заскреготав і що сили стиснув у долонях поручє крісла, на силу вдержуючи себе самого, щоби не кинути ся на сего огидника і не розчерепити йому голови.

 

— Пане Гірш! — гаркнув якось, задихавши ся від здавлюваноі злости.

 

— Нічого, нічого!... успокоював його Гірш. — Аджеж я нічого злого... Аджеж я розумію! О, все, все розумію.

 

— Що таке розумієте?

 

— Се вже моє діло. Ну, але пан капітан обіцяли міні щось сказати і не сказали.

 

— Що таке?

 

— Як то, що таке? Пан капітан мали міні сказати, для чого так інтересують ся тою брудною справою... тою торговлею дівчатами?

 

Капітанови похололо коло серця. Чув, що Гірш помаленьку, та певною рукою вбиває йому ніж у груди. В його голові мішало ся.

 

— Ах, се би довго оповідати...

 

— По що довго? По що довго? — по свойому всміхаючи ся цідив Гірш, не перестаючи ані на хвилю скоса позирати на капітана. — Знають пан капітан, я се пану капітанови коротко скажу.

 

І Гірш положив руку на капітанових плечех, а в протягу дальшоі бесіди почав навіть протекціонально клепати його по плечі. На горе, зміст того балаканя був такий, що капітан уже не міг встати, вхопити крісло або виломити ногу від стола і одним замахом зробити конець Гіршовим усміхам, балаканям і всім єго плянам.

 

— Я знаю, пан капітан є добрий чоловік, службовий чоловік, гоноровий чоловік. Одним словом — благородний чоловік. Пан капітан для мене був дуже людяний і чемний, не погордував моім товариством. Я для того пану капітанови хочу щось сказати.

 

І нахиляючи ся зовсім аж до капітанового вуха мовив:

 

— Нехай пан капітан зараз ідуть до дому! Нехай пан капітан добре перешукають усі шуфлядки, шафки, коробки і комодки пані капітановоі. І нехай пан капітан повибирають усі папери, листи, білєти візитові — але то все чисто! Хіба метрики і урядові свідоцтва нехай лишать ся. А тамте все нехай пан капітан завинуть у стару газету, занесуть до кухні і кинуть у огонь. Але то зараз!

 

Капітан сидів мов оголомшений.

 

— Що се значить? Чого ви хочете? — запитав мов крізь сон.

 

Гірш не переставав плескати його по плечі.

 

— Ну, аджеж пан капітан — мудрий чоловік! Що пану довго говорити? Аджеж пан знають, я є ревізор поліціі і вмію трошка думати. А тут прецінь не треба великоі мудрості, щоби зміркувати, що ота вдова капітанова, що займала ся вербованєм дівчат, се не хто інший, як тілько ваша жінка. А хто знає, чи та пані Шаблінська, що ми йійі вчора арештували, не була також і з нею в спілці? Се дуже можливе, а комісарі, що перебирають папери тоі пані, мусіли се вже й без мене віднайти. Нехай же пан капітан квапить ся! Я йду тепер на поліцію і коли ще там без мене нічого не викрито, то вже я постараю ся — з чемности для пана капітана се зроблю, бо пан капітан певно в тій цілій поганій історіі зовсім невинний — що ревізія прийде до панства хіба аж десь над вечір або може аж завтра рано. Так значить — кланяюсь панови капітанови!

 

І не чекаючи капітановоі відповіди Гірш ухопив капелюх і що духу вибіг з комнати.

 

Капітан кільканацять мінут сидів як скаменілий, без думок, без вражінь. Відчував глухо, що тепер усе скінчило ся, що нема вже куди далі, що ціль і інтерес житя знищені, що перед ним роззявлена бездонна, нічим не заповнена порожнеча. Відчував, що те, про що навіть не осмілив ся б подумати — величезна, нічим незмита, віковічна ганьба впала на него і роздавлює його на шматочки своім тягаром. Дізнавав такого почутя, немов би був зерном, що в шалених обертасах крутить ся в гирлі жорнового каменя і нараз попадає під той камінь і моментально розприскуєть ся на тисячі частинок, на порошок, на муку, а кожда з тих частинок одну малесеньку хвилину почуває ще безмірний біль справлений насильним вирванєм єі з єі природного звязку.

 

Та нараз прокинув ся зі свойого остовпіня. Його опанувала безумна трівога. Одно однісіньке слово держало в своіх пазурях цілу єго істоту, шарпало йійі, кидало його в дрож і в горячку.

 

— Поліція!

 

Задзвонив, заплатив і кинув ся бігти до дому. Мав тілько кількадесять кроків, та про те йому здавало ся, що власне в тих кількох мінутах може там без него стати ся щось нечувано страшне. Може прийти поліція, застати цілі купи обридливих паперів — се було тепер для него верхом усякоі страховини. Які будуть наслідки сего факту — про се не думав. Сама хвиля, коли поліція входитиме до єго помешканя, що ще вчора було для него земним раєм, сама ціль того приходу видавалась йому тепер пеклом, мукою, якоі не може знести ніяка людська сила. Треба відповідно приготовити ся на сю хвилю! Треба зробити, що буде можна!

 

І добуваючи остатніх сил капітан вбіг по сходах на перший поверх, швидко отворив двері і війшов до передпокою, а не заставши там нікого так само швидко, зовсім с таким самим нервовим поспіхом, як в день свойого повороту в Босніі, відчинив другі двері і війшов до салону.

 

XII.

 

В салоні застав Анєлю. Стояла при столику оперта о него лівою рукою з очима вліпленими в двері. Обоє зирнули одно по одному і рівночасно мимовільний окрик зачудуваня вирвав ся з уст обойіх. Не пізнали одно одного. Обом показало ся, що від учорашнього пополудня, від хвилі коли бачили ся в останнє, минули десятки літ, що отсе стоять насупроти себе не живі люде, а якісь мари, що тілько слабо нагадують давно минувші, гарні і щасливі часи.

 

Гляділи одно на одно мовчки, мов закляті. Кожде крутило ся в колісці своіх власних думок і спостережень, кожде мучило си своім власним стражданєм, не почуваючи потреби ділити ся ним з другим.

 

— Чи се та сама Анєля, — думав капітан, — котру я вчора лишив у цвіті здоровля і свіжости, живу, енергічну, з блискучими очима? Чи се та сама зломана, зівяла і немов з хреста знята жінка, що йійі бачу перед собою? Лице єі постаріло о десять літ, на висках зарисували ся морщини, волосє стратило свій полиск, очи зробили ся скляні! Чи чари якісь учора і позавчора застелювали моі очи і не давали міні бачити тоі руіни, чи справді одна ніч, одна доба могла довершити такоі великоі переміни? Але щож могло бути сему причиною?

 

— Він зовсім посивів! — с переляком думала Анєля. — Єго лице пожовкло, очи запали ся глубоко, повіки червоні. Очевидно не спав усю ніч. Очевидно знає все. Очевидно все пропало. Ну, для мене нема вже ніякоі несподіванки, але він бідний! Скількож він мусів перетерпіти!

 

Капітан усе ще стояв неначе вкопаний при дверех салону, не можучи відважити ся підійти близше до жінки. Вона також не могла рушити ся з місця. В кінці капітан видобув із кишені квіт одержаний в канцеляріі генеральної команди на своє поданє о відставку і розвинувши його мовчки наблизив ся до стола і положив його перед Анєлею. Вона уважно зирнула на ту зімняту чвертку паперу, а потім усміхнувши ся сумовито кивнула головою.

 

Капітан мовчки зняв плащ і кинув його на софу, відперезав шаблю, а потім вийшовши до передпокою вніс відтам свою тяжку подорожну валізу, що єі доси не розпаковував. Поклавши йійі на помості близько кахлевоі печі прикляк коло неі, знайшов у кішені ключик і почав звільна відпинати ремені і відмикати замки.

 

Анєля мовчки, мов зочарована, без руху придивляла ся єго роботі. Відчинивши валізу капітан нараз пригадав собі щось і не встаючи з помоста, в клячучій поставі і похилений лицем над валізою обернув голову і промовив до жінки рівнодушним голосом:

 

— А маєш там які папери?

 

— Які? — запитала Анєля ледво чутно.

 

— А ну, які небудь листи від твоіх агентів, квіти, рахунки, загалом усе, що моглоб тебе компромітувати.

 

— Не маю нічого.

 

— Пригадай собі добре! — мовив капітан не підносячи голосу, — а як маєш що небудь таке, то спали. В кождій хвилі можемо тут мати поліційну ревізію.

 

— Не маю ніяких таких паперів, — відповіла Анєля так само рівнодушно, немов би давно була приготована на таку пригоду.

 

Бачучи, що він починає шукати чогось у свойій валізі і не думає тягти дальше розмови, вона сіла на кріслі, обернена до него лицем і пильно слідила за кождим єго рухом.

 

Пошукавши кілька мінут у валізі капітан, видобув із неі невеличкий, гарний, в слонову кість оправлений револьвер, почесний дарунок від товаришів, дарований йому на відйізднім із Босніі. На ручці виднів ся виритий напис "Zum Andenken". Дуло було майстерно цізельоване, покрите богатим орнаментом в стилю босняцких людових виробів. Капітан поклав сю гарну забавку на помості, а потім пошукавши ще хвилю в бокових торбинках валізи видобув із неі пачечку патронів дібраних де сего револьвера. Знайшовши те, чого йому було треба, капітан не кваплячи ся поскладав знов у валізі все в давнім порядку, замкнув йійі, позапинав ременями і виніс до передпокою. Вернувши назад узяв револьвер і патрона, поклав на столі, а потів обертаючи ся до Анєлі з виразом холодноі рівнодушности а навіть ненависти промовив:

 

— А тепер прошу тебе, вийди відсіля!

 

Анєля, що тілько тепер зрозуміла єго постанову, не рушаючи ся з місця запитала:

 

— Що хочеш робити?

 

— Що се тебе обходить? Іди до дітей!

 

— А може мене се також обходить? — відмовила Анєля лагідним, несмілим голосом.

 

— Не має що тебе обходити! — понуро відмовив капітан розкроюючи цинову оболічку пачки і виймаючи патрони.

 

— Адже я твоя жінка! — ще несмілійше мовила Анєля, — значить, маю право знати — —

 

— Не маєш права, нікчемнице! — верескнув нараз капітан кидаючи ся до неі с кулаками. — Не маєш ніякого права, ти відьмо, що підкопала і знищила моє житє, мою честь, усю будущину моіх дітей! Іди геть відси! Іди геть і не спокушуй мене!

 

Плюнув і відвернув ся від нeі. Тремтів увесь. Наглий вибух болю і розпуки розвіяв увесь єго удаваний спокій, розсадив ту ледову шкаралющу, якою хотів обціпити своє серце, щоби не затремтіло перед сповненєм остатнього, рішучого вчинку. Впав на крісло відвернений від неі плечима і закрив лице руками. Сльози бризнули з єго очей. Важке риданє затрясло цілим єго тілом.

 

Анєля тимчасом тихо як мара встала з крісла, взяла револьвер і патрони і на пальцях вийшла до сусідньоі комнати. Капітан усе ще сидів у тій самій поставі, коли почув наближенє дрібних кроків, коли мягкі, ніжні дитячі рученята з обох боків ухопили його руки, а прекрасні, невинні дитинячі личка перехиляючи ся силкували ся зазирнути йому в очи. Капітан зірвав ся з крісла і з виразом найвисшоі ненависти обернув ся до Анєлі, що стояла на своім давнім місці.

 

— Жінко! Сатано! Будь сто разів проклята за те, що в остатніх хвилях житя ти не ощадила міні ще й сего болю! О, ти мудра, хитроумна! Щоб ані один нерв не лишив ся не розшарпаний, ані один мускул не перепалений пекольним огнем! Старим майстрам тортури до тебе б іти на науку. Нехай тобі Бог сего ніколи не простить, так як я тобі не прощу в остатній годині!

 

Анєля мовчала, стояла як камяна статуя. Тілько Цеся чуючи такі страшні слова, котрих значіня не розуміла і бачучи батька в такім страшнім розворушеню, відступила від него і прибігла до матери і тулячи ся до неі почала голосно плакати. Михась стояв зачудуваний усе ще держачи батька за руку.

 

— Татку! Що ти говориш! По що нас лякаєш? — промовив він заступаючи йому дорогу і шарпаючи його за руку.

 

Капітан глянув на сю маленьку людину і безмірна тоска обгорнула єго душу. Вхопивши Михася в своі обійми підняв його і обливаючи ся слізми почав обсипати поцілуями єго голову, лице і шию.

 

— Діти моі! Бідні моі діти! — простогнав він. — Що то буде з вами! Що — буде — з вами, коли мене не стане?

 

— Чи знов хочеш нас покинути? — запитав Михась.

 

В тій хвилі Анєля кинула ся до мужевих ніг. Припавши на коліна і похиливши ся лицем до землі обхопила єго ноги раменами і з глубини своєі розпуки скрикнула:

 

— Антосю!

 

Голос єі роздавав ся мов із якоісь великоі глубини, видав ся капітанови чимось таким чужим, таким далеким...

 

Коли Анєля числила на те, що розмягчивши єго душу видом дітей зможе тим лекше штурмом вдерти ся в єго серце і перебороти єго ненависть, то грубо помилила ся. Капітан супроти неі лишив ся непорушений.

 

— Іди геть! — мовив коротко. — Не роби комедіі!

 

Анєля не вставала.

 

— Антосю! Заклинаю тебе на любов тих дітей, що йіх хочеш осиротити, вислухай мене! Знаю, що я заслужила на острий засуд і що не мину того засуду. А чеж я не хочу упевнювати себе. Хочу тілько, щоби ти мене зрозумів. Аджеж ти любив мене, Антосю!

 

— О так! — гірко промовив капітан. — І вірячи тій мойій горячій, сліпій любови ти зрадила мене!

 

— Ні! Клену ся Богом, своєю душею, невинними душами отсих дітей! Я була тобі вірна! Навіть одним помислом я не зрадила тебе!

 

— Хто тобі повірить! Аджеж ти окружила мене з усіх боків тенетами брехні! Аджеж ти грала передо мною комедію, удавала радість криючи пекло на дні свойого сумліня!

 

Анєля все ще стояла на колінах, бліда, з лицем піднятим до капітана, держачи його за ноги. Капітан пустив Михася на землю і троха лагіднійшим голосом промовив:

 

— Ну, встань і говори, що маєш говорити! Діти, ідіть до свойого покою!

 

Анєля помалу встала. Діти стояли в нерішучости, в кінці Михась обертаючи ся до батька мовив:

 

— А не будеш бити маму?

 

— Ні, сину! — поважно відповів капітан.

 

Діти вийшли. Анєля слідила за ними довгим, намєтним позирком, повним безграничноі любови і невисказаноі туги. Бачилось, що бажала на віки вбити собі в тямку, затвердити в свойій душі кожду найдрібнійшу рисочку, кождий рух, кождий погляд, кожде слово тих двох маленьких істот. Коли щезли в сусіднім покою, коли двері зачинили ся за ними, аж тоді розсів ся лід, що, бачилось, доси обдавав йійі, зломала ся сила єі духа і заливаючи ся гіркими слізми безвладна і майже знетямлена вона упала на крісло.

 

Капітан сидів на своім кріслі холодний, недвижний і понурий мов чорна хмара, не почував у своім серці ані милосердя ані співчутя для тоі жінки, що таким безпримірним способом зруйнувала щастє своє власне і єго, кинула нестерту пляму на невинні голови сих дітей, ганьбою покрила йіх імя. На дні єго серця мов гадюка заворушила ся думка:

 

— Коли б ти була вмерла, заким мала зробити се все! Я був би оплакував тебе як ідеал жінки і матері! Але тепер навіть умерти тобі за пізно.

 

Анєля перестала плакати, обтерла сльози і обернула очи до мужа. Єі лице не являло вже тепер того ледоватого виразу остовпіня і німого болю, ані тоі покірности, що такою поганою плямою падала на него перед хвилею. Якийсь дивний огонь починав помалу розгарати ся в єі очах і випалювати румянці на єі так нагло і передчасно зівялих щоках.

 

— Так ти погорджуєш мною? Проклинаєш мене? — запитала звільна цідячи слово за словом.

 

Капітан тілько глухо застогнав замісць відповіді.

 

— Ти хотів покинути мене і дітей без слова прощаня?

 

— Щоб я був ніколи й не бачив тебе!

 

— Значить, ти ніколи не любив мене?

 

Капітан стрепенув ся і кинув ся на кріслі. Шалена злість знов почала ворушити ся в єго серці.

 

— Нікчемнице! Мовчи! Не згадуй міні про ту любов, котроі ти не гідна, котра нині стала ся для мене жерелом безконечного стражданя! — крикнув він.

 

— Так ти задля страждань одного дня, кількох годин проклинаєш цілі літа щастя, ціле пасмо жертв, які я принесла для тебе?

 

— Що значуть усі ті жертви супроти сеі страшенноі рани, яку ти завдала міні, відбираючи міні честь, пошану у людей, відбираючи міні охоту до житя, саму можність людського істнованя? Аджеж бачиш, що тепер усе для мене скінчене?

 

Анєля випростувала ся і с погордою поглянула на него.

 

— Одно тілько бачу, що ти трус! тростина, що хитаєть ся з вітром! Се бачу, а більше нічого. Що для тебе скінчене? Що офіцери не хочуть приймати тебе до касина? Плюнь на них і не ходи там! Що військова служба буде для тебе неможливою? Плюнь на неі і виступи. Що побут у Львові буде для тебе за надто прикрий? Плюнь на Львів і осядь десь на селі, в горах!

 

— Але ганьба! Свідомість ганьби, що тяжить на тобі, на мні, на наших дітях! Ся страшенна свідомість, котру мушу завсігди носити с собою мов гадюку завішену при грудях! Чи й се нічого?

 

— О мій любий фарисею! Якеж то нараз делікатне сумлінє збудило ся в тобі! Страшенна, нечувана ганьба! А в чімже лежить ся ганьба? В тім, що моя жінка була в тихій спілці з жінкою, що удержувала підозренний дім, що вербувала дівчата призначені для таких самих домів. О страхіттє! О встид! А скажи міні лишень, ти благородна і незаплямлена душе, кілько разів за своіх кавалєрських або й некавалєрських часів подавав ти практично помічну руку такому ганебному промислови, давав більш або менше щедрий заробіток таким жінкам? А ті твоі благородні приятелі, що так люто обурюють ся на мій ганебний промисл, — чи не для того се чинять, що самі аж надто часто підлягали єго покусам, аж надто богато грошей видавали на єго піднесенє? О нікчемні, підлі, брехливі! Аджеж із тих, що вчера веліли увязнити Юлію, що швидко й моє імя з чортівською радістю вивісять на шибениці ганьби і видадуть на наругу цілому світу, — аджеж із них майже кождий давно знав, що діяло ся у Юліі, а декотрі були там щоденними гістьми! Ні, я за мало сказала! Декотрі були прямо ініціаторами сего підприємства, заслонювали його своіми плечима, своєю родовою або урядовою повагою! А тепер, коли годі вже його дальше заслонювати, — о, так! тепер ціле пекло ганьби і публичного осуду нехай паде на голови тих жінок, що — — О, як я погорджую вами! Як я ненавиджу вас, ви фарисеі, ви брехуни і лицеміри! Вчинок навіть найогиднійший, найбільша підлота не є для вас нічим. Вас лякає тілько осуд юрби, привид одвічальности. Добре схована підлота перестає бути підлотою, утаєний злочин є тілько доказом відваги і зручности!

 

Замовкла, бо духу йій не стало в грудях. Трясла ся як у лихорадці. Капітан вдивляв ся в неі зачудуваним, майже божевільним поглядом; йому здавало ся, що єі постать перед єго очима росте, розростає ся, перемінює ся на привид якоісь грізноі фуріі з лицем таким страшним, що один єі позирк може вбити чоловіка. Він зовсім не надіяв ся такого обороту розмови, чув себе оголомшеним, пригнобленим, бо в душі мусів тим словам признати богато правди.

 

Анєля присунула своє крісло близше до капітанового, сіла як раз насупроти него і дивлячись йому в очи заговорила зовсім зміненим, мягким, жалібним голосом:

 

— А ти, Антосю!.... І ти осуджуєш мене, проклинаєш, ненавидиш! Ти перший кидаєш на мене каменем погорди. Ти, кого я так горячо, так вірно любила, для кого я не завагувала ся посвятити все, все на світі! Аджеж для тебе я покинула дідуся і єго маєток, пішла с тобою на вбожество, на недостаток, до якого вперед не була звикла. Любов побудувала міні золотий міст на тій дорозі. Ані на хвилю я не пожалувала свойого кроку. Ані один докір не вийшов із моіх уст. Спокійно зносила я те, чого була би злякала ся моя душа, коли б я була давнійше могла собі се уявити. Я бачила, що ти відчуваєш моє положенє, що турбуєш ся, що силкуєш ся вчинити так, щоби міні нічого не бракувало, та не знаходиш способу. Прийшли діти і наш стан значно погіршив ся. Потаємно писала я кілька листів до старого Гуртера, укорюючи ся перед ним, унижуючись, навіть упідлюючись і благаючи його о поміч. Безсердечний, засліплений старець звертав міні моі листи нерозпечатані. Покликано тебе до Босніі. Я лишила ся тут сама з дітьми, на половині пенсіі. Чи можеш уявити собі моє положінє? В кількох листах я натякала тобі на него, та бачучи з твоіх листів, що ті натяки гризуть твою душу і затроюють спокій а міні не приносять ніякоі помочи, я постановила собі мовчати, писати тобі тілько про веселі річи, а сама собі радити. Я почала шукати лекціі. Чи думаєш, що з твоіх приятелів, із тих панів військових, що тепер так ярко палають святим огнем обуреня на мою ганьбу, хоч один зголосив ся, хоч один забажав бодай у чім небудь допомогти міні? Ах, ні! Один зголосив ся, один предложив міні свою поміч! Се був барон Рейхлінген. Але ціною єго помочи мало бути те, про що сама думка наповнює мене огидою і обридженєм. Я відіпхнула його, та він не хотів відчепити ся, волочив ся за мною, говорив міні виразно, що бажає самою своєю присутністю і невідступністю скомпромітувати мене в очах світа, а потім... потім мав надію, що оклеветана і засуджена загальною опінією ще перед сповненєм проступка, конець кінців упаду там, де він хотів мене мати. Що мала я чинити? Не хотячи викликати скандалу, як потапаючий бритви я вхопила ся того способу, який піддала міні Юлія. Я подала вид, буцім то склонюю ся до єго бажань, запросила його, щоби бував у мене, та рівночасно я запрошувала завсігди кілька резолютних панночок з Юльциного пансіону. Держачи ся з далека як хозяйка дому я лишила його в йіх руках. Результат перевершив моі сподіваня. Зіпсований до шпіку костей барон швидко засмакував у йіх товаристві ліпше як у моім. Пив, сипав грішми, одурював себе і силував ся одурювати нас усіх. Я приймала єго гроші і дарунки знаючи, що коли йіх не прийму, він кине йіх у перші ліпші, може зовсім не такі потрібні руки. Я бачила, що він руйнував себе, та який же інтерес мала я здержувати його на тій похилій площі? І чиж могла я се вчинити? Остаточно Юлія взяла його в своі руки і при єго помочи єі пансіон зробив ся тим, чим був до вчора. Спроваджував йій інших людей, лакомих роскоші, що шукали нагоди, щоби викидати гроші. А коли в кінці барон вичерпав своі фонди і впав так низько, що компромітував цілий офіцерський загал, постарали ся, щоб його перенесено до Босніі. Конець єго знаєш!... Такий був початок моіх злочинів і моєі ганьби. Знаю, що й тут я не без вини, та знаю також, що були й інші винуваті, та на стілько зручнійші, що вміли заховати все шито-крито, сховати кінці, користати зі злого та не нести за него ніякоі одвічальности.

 

Капітан сидів похиливши голову в важкій задумі. Жінчине оповіданє зробило на него пригнобляюче вражінє. Не збуджувало співчутя, не загріло серця, обурювало його навіть розкриваючи ту брутальність, котроі якийсь запас лежить на дні душі кождого чоловіка, та с котрою кождий більш або менше старанно криє ся навіть перед самим собою, а для єі замаскованя люде повинаходили богато приличних та делікатних слів. Безоглядне, спокійне розкритє тих низьких вчинків і мотівів в устах єго жінки було для него чимсь дивовижним, несподіваним, боліло його як свіжо завдавані рани. Та про те він вдумував ся в єі положінє, починав розуміти йійі і тим самим — починав судити йійі не так дуже остро.

 

— А про сю другу історію з дівчатами що маю тобі сказати? — провадила дальше свою річ Анєля. — Раз утративши пошану для людей, навчивши ся іграти йіх чутями і віруванями і вважати йіх тілько матеріалом для визисканя, я пішла дальше тою дорогою. Чи тисячі не роблять так само, тілько в іншій формі? Знаєш, я придивляла ся нераз, як ось там у трафіці бідні жінки, зарібниці і жебрачки ставлять на лотерію. Рікою пливе те бідарство до трафіки, а кожда з них нераз через цілий тиждень уриває собі по крейцару на хлібі, уриває дітям на соли або на картоплі, щоби тілько могти в четвер відложити того "шістака" і поставити його на лотерію. "Може дасть Матінка божа!" — шепче і хрестить ся і молить ся тисячу разів. Аджеж держава обіцює йій за єі шістачка сотки, тисячі гульденів, маєток, добробут, запевнений достаток для цілоі родини, конець нужди і непевности, одним словом — рай на землі! А що з того виходить? Тиждень за тижнем, рік за роком пливе оте бідарство до трафіки як ріка, пливуть шістачки до кас державних і творять міліони, а сума нужди, ошуканих надій, ущипнених бідним дітям шматків хліба, полін дерева і кришок соли не тілько не меншає, але росте, росте до величезних розмірів. І щож іншого робила й я, обіцюючи тим дівчатам добру службу і легку роботу?

 

Капітан стрепенув ся при тім супротиставленю.

 

— Жінко! — скрикнув він, — сам Сатана говорить твоіми устами! Застанови ся!

 

— Видко, мій любий, що ти не застановляв ся! — спокійно мовила Анєля. — Я мала досить часу, щоб обдумати се все. А в тім чиж то я перша, одинока в тій торговлі? Ведеть ся вона то явно то тихцем від соток літ і наша шляхта частенько вела йійі до спілки з жидами. Не від нині йдуть наші дівчата на торги до Константинополя, Смирни та Александріі, а тепер повно йіх і в Індії і в Єгипті і в Турціі і в Бразиліі. І знаєш, коли подумаю, в яких обставинах, в якій нужді, в якім занедбаню і пониженю жила тут неодна з них, то міні здаєть ся, що не богато тратять, а може не одна богато й зискує ідучи там. Чи думаєш, що перед усіями я мусіла брехати, говорити, що йіх потребую до служби? Десятки були таких, котрі прямо говорили міні: "А хоч би ви пані продали нас навіть у турецьку неволю, то будемо вас благословити, щоби тілько видобути ся геть відси. Аджеж тут не лишає ся нам ніщо інше, як тілько з моста в воду, або на шлях ганьби, тай то навіть сей шлях не охоронить нас від нужди, голоду та неволі!"

 

Урвала. Якийсь неспокій пробіг по єі лиці. Кілька хвилин надслухувала. В корідорі чути було стук мужеських кроків. Надближували ся до дверей передпокою, але потім знов віддалили ся горі сходами. Анєля вийшла і замкнула двері передпокою, а потім знов сіла насупроти мужа.

 

— Та що там я буду довго говорити про те, що стало ся і не може відстати ся? — мовила свобідно, майже весело. — Щось інше я хотіла тобі сказати. Подай міні руку. Так! І другу! Ну, бачиш. Аджеж знаю, що мусимо розстати ся, може навіть на довго. Будь мужем! Памятай, що у тебе є діти! Я... не можу... йіх більше...

 

Тут голос єі дрогнув, уста порекривили ся судорожно і сльози знов бризнули з єі очей. Та вона пересилувала своє зворушенє і не обтираючи сліз, усе ще держачи мужеві руки в своіх долонях говорила поспішно:

 

— Памятай про дітей, Антосю!... Я виховала йіх, як уміла і думаю, що не лихо. А дурниць ніяких с тим револьвером і так далі не роби! Не маєш права! Розумієш се? А про мене... коли часом... спогадаєш...

 

Надсильне, довго здержуване хлипанє перервало єі мову. Сльози з очей полляли ся потоком. Мов перелякана дитина тулячи ся до мужових грудей вона шептала уриваним голосом:

 

— Антосю! Антосю! Коли б ти знав!... Ти назвав мене... нікчемницею... без серця... без сумліня... Твоя правда, та не зовсім, Бог міні свідком, що не зовсім! Я здавлювала своє сумлінє, се правда, та не позбулась єго. Поглянь на мене! Аджеж я бачила, що вступивши до покою ти перелякав ся мойого виду. Скілько я перетерпіла від учора!... Не тілько за тебе... не тілько за наших дітей... але і за тих! Аджеж я відчуваю йіх долю, йіх упадок, йіх сором!... О, вір міні, радо віддала б я своє тіло на найстрашнійші муки, віддала би свою кров і своє житє, щоби віддати йім те, що стратили через мене!

 

Капітан слухав тих слів, уриваних, поспішних, що дихали раз пристрастю, ніжною любовю, то знов розпукою і щирим жалем. Понура хмара висіла на єго чолі. Жаль рвав єго серце. Пізнав у тих словах давню Анєлю, свою Анєлю, котру недавно ще любив так горячо. Та рівночасно якась невмолима, незрима рука відпихала його від неі, якийсь таємний голос шептав йому в душі:

 

— За пізно! За пізно! Все пропало!

 

В тій хвилі брязнула клямка в передпокою, а в слідуючій хвилі хтось торгнув за дзвінок. Анєля стрепенула ся і відскочила від мужа. Сльози тремтіли ще у неі на віях.

 

— Га! Йдуть уже! — шепнула.

 

— Хто?

 

— Поліція. Чую, що се вони.

 

— Ні, не бій ся! Не прийдуть так скоро. Ревізор Гірш обіцяв міні..

 

— Гірш? О, коли він замішав ся до сеі справи, то се певно вони. Ну, бувай здоров! Памятай про дітей, Антосю! А при поліцайниках... знаєш.. держи ся неутрально, спокійно! Решту здай на мене!

 

І обнявши його правою рукою за шию витиснула на єго устах довгий, довгий поцілуй.

 

Дзвінок забрязкав ще раз, с подвійною силою.

 

— Ну, йди, йди і відчини йім, — мовила Анєля, — бо дріт урвуть! Іди!

 

Капітан машинально встав і вийшов до передпокою. Відсунувши замковий ретязь відчинив двері. Перед дверима побачив комісаря поліціі в мундурі і при шпаді, обік нього Гірша і ще одного ревізора, а за ними звісних йому вже з видженя дівчат. Комісар салютував перед капітаном входячи до передпокою. Решта компаніі війшла також.

 

— Перепрашаю пана капітана, — мовив чемно комісар, — але ми маємо тут залагодити маленьку урядову справу.

 

— Прошу, чим можу служити? — запитав капітан.

 

— Чи тут живе пані... (виняв записну книжечку і пошукавши в ній мовив далі) Анєля Ангаровичева?

 

— Так. Се моя жінка.

 

— А можемо бачити йійі?

 

— В якій ціли, коли вільно запитати?

 

— В ціли сконфронтованя єі з отсими панночками а евентуально в ціли переслуханя.

 

— Щож діяти! — мовив капітан. — Коли пан комісар має такий наказ...

 

— О, так, так! Маю виразнісінький. Прошу переконати ся! — мовив сквапливо комісар показуючи капітанови порученє с підписом діректора поліціі.

 

— В такім разі прошу! — мовив капітан відчиняючи двері до салону.

 

В тій хвилі в покою сумежнім с салоном роздав ся легенький стук, немов би чимсь острим ударено о дубовий стіл. Мимовільний окрик вирвав ся з капітанових грудей. Він знав сей стук і ціле значінє єго недавньої розмови з Анєлею стануло перед ним ясне, в свойій страшній донеслости. Не звертаючи більше уваги на своіх ненавистних гостей він напруго кинув ся до того покою. Комісар і всі новоприбувші побігли за ним.

 

Нічого так дуже страшного не побачили. На софі в куті покою сиділа супокійно пані Анєля. Та не встала, коли до покою війшли гості. Єі голова злегка похилена на бік спочивала на подушці софи оббитоі репсовою матерією коліру бордо. Можна б подумати, що дрімала, як би не широко отворені, скляноі подоби очи і на пів отворені уста, на котрих, бачилось, тілько що завмер окрик трівоги або розпуки.

 

Капітан кинув ся до неі. Підняв єі голову і тілько тепер побачив, що в правім виску знаходив ся невеличкий отвір, з котрого плила кров помішана з білявою, густою матерією. Револьвер лежав на софі прикритий фалдою єі сукні. Не було ані найменшого сумніву, що Анєля аж до остатньоі хвилини заховала повну ясність ума і певність руки. Вистріл був влучний і в одній секунді зробив конець єі стражданям і покусам. Капітан довго вдивлював ся в те лице, спокійне тепер, та пооране нестертими слідами перебутоі від учора внутрішньоі боротьби. Чутє облекшеня, що в першій хвилині блисло в єго душі, зараз же затьмило ся якимсь несказано гірким докором і почутєм встиду. "Вона відважила ся на ce! Відважилась, на що я не відважив ся!" Ті слова блиснули у него в голові. Та на диво, жалю в єго душі не було, а тілько якесь тупе почутє болю і безмірноі втоми. На силу перемагаючи те почутє він мов сам не свій обернув ся до остовпілого комісаря і промовив рівним, тихим голосом:

 

— Пане комісарю, се моя жінка!

 

Комісар стояв мов у воду опущений.

 

— Пане капітане, — мовив по хвилі, — безмірно міні прикро, що наш прихід став ся причиною сеі страшноі катастрофи, але се не моя вина. Очевидна річ, що супроти такого факту наше урядованє скінчене.

 

— Перепрашаю пана комісаря, — скрикнув Гірш висуваючи ся наперед. — Аджеж маємо тут сих панночок. Сконстантованє головного факту, о котрий нам ходить, ще й тепер може бути доконане.

 

Капітан зирнув на Гірша поглядом повним дикоі ненависти. Був би розшарпав сю погану ящірку, що навіть в тій хвилі, супроти маєстату смерти не зуміла бути нічим більше, як тілько поліцайником.

 

— Ну, так, се правда, — мовив комісар троха нерадо і ображений Гіршовою увагою, хоча мусів признати йійі справедливою. — Дівчата — обізвав ся до панночок, що в німім переляку придивляли ся тій сцені, — підійдіть близше і придивіть ся тій пані!

 

Дівчата підійшли близше до Анєлі. Капітан підняв на них очи з виразом розпучливого благаня.

 

— Скажіть тепер, чи се та сама пані, що вас вербувала до служби?

 

— Ні, — відповіли дівчата в один голос.

 

Гірш аж підскочив, аж почервонів зі злости.

 

— Се не правда! — скрикнув. — Се не може бути!

 

— Пане Гірш! — строго упімнув його комісар. — Маєте мовчати! Прошу міні ще раз, рішучо сказати — мовив далі обертаючи ся до дівчат, — чи отся пані вербувала вас до служби чи не ся?

 

— Ні, не ся! — рішучо відповіли дівчата.

 

Комісар поклонив ся капітанови.

 

— Пане капітане, мій обовязок сповнений. Супроти рішучого зізнаня сих дівчат усяке підозрінє супроти вашоі жінки упадає. Ніяких паперів ані зізнань, котрі би прямо обтяжували йійі, ми не маємо, а за отсі наші відвідини вся одвічальність паде на Гірша. Я не чую себе управненим робити в вашім домі ревізію. В те, що стало ся в вашім домі в хвилі нашого приходу, ми також не маємо права близше входити. Моє поважанє.

 

Капітан стиснув подану йому руку і вклонив ся на відхіднім панночкам. Якимиж благородними, майже святими видались йому в тій хвилі ті упавші, єго жінкою так страшно покривджені дівчата, що в тій тяжкій для него мінуті знайшли в своіх серцях на стілько людськости і самовідреченя і прощеня, щоб одноголосно, рішучо висказати се однісіньке, а в своіх наслідках таке важне слівце "ні!". Се одно слівце погодило його з людською природою, з житєм, додало йому нового духа, новоі надіі. А коли ті нещасні, покривджені і втоптані в болото могли простити єго жінці, то якеж право мав він розставати ся з нею з гірким, ненависним почутєм? І обливаючи ся рясними слізми він кинув ся на коліна перед трупом Анєлі і цілував і обливав слізми єі холодні, костеніючі руки...

 

***

 

Сензаційний процес против Штернберга, Юліі і йіх спільників відбув ся геть пізнійше. Назви Анєлі ані раз не згадано в тім процесі і єі самовбійство лишило ся тайною для всіх посторонніх. По виясненю, а радше загребаню тоі нещасноі справи капітанови явила ся можність узяти назад своє поданє о дімісію з військовоі служби. Склонив його до сего головно Редліх, що по кількомісячній недузі виздоровів з рани завданоі йому в поєдинку і перейшов жити до Ангаровича. Рана зробила його нездатним до військовоі служби і він обняв на себе обовязки гувернера Ангаровичевих дітей. І старий Гуртер, вийшовши зі шпиталю і оплакавши смерть Анєлі, поселив ся у капітана і благословить єго імя та пильнує єго дітей як ока в голові. Капітан швидко авансував. Діти оплакують іще свою маму, шанують єі память як святощі, а капітан слухаючи йіх жалібних спогадів про неі тілько сльози ковтає та шепче:

 

— Бідна ваша мама. Бідна ваша мама! Покинула вас не натішивши ся вами!

 

На Анєлиній могилі нема ні хреста ні плити з написом, тілько високий кипарис, огорожений зелізними штахетами, знимає ся в гору рівно мов свічка в свойій густій, вічній зелени — вірний образ замкненоі в собі енергіі і незломноі рішучости.

 

Відень, у падолисті 1892 р.

 

23.01.1897