Кінотеатрами Америки пройшов фільм «Геній» (Genius).
Фільм про літературу, життя, книжки, розчарування і славу; фільм, у якому два головних герої, письменник Томас Вулф і редактор Максвел Перкінс, змагаються з письмом. Перший, що сповнений жаги писання, пише роман за романом, другий – редаґуючи їх, намагається упорядкувати ці вульфівські потоки слів і речень у читабельний текст.
М. Перкінс відомий, насамперед, тим, що усі значні романи Томаса Вулфа, Ернеста Гемінґвея і Френсиса Скотта Фіцджеральда, що публікувалися у «Скрібнерс і сини» (Charles Scribner's Sons), виходили за його редактурою. Іншими словами, Перкінс був редактором з витонченим смаком на добрий прозовий твір. Великий редактор. Можливо, останній великий редактор.
Будинок «Charles Scribner's Sons» – на П’ятій Авеню, поруч з Рокфелер Центром та Катедрою святого Патріка. На першому поверсі, де колись розміщувалась книжкова крамниця видавництва – тепер косметичний магазин Sephora. Металевий каркас дверей і вітрин, інкрустовано позолотою. А парадний вхід, який займає два поверхи, оздоблено склом. Цілком зрозуміло – обкладинки книжок повинні були прикликати потенційних покупців. Саме з такого комерційного розрахунку архітектори спланували цю вітрину. У 1984 році Чарлз Срібнерз ІІІ продав видавництво свого прадідіда Чарлза Скрібнерза І видавничій групі Макміллан. А останній прямий спадкоємець – випусник Прінстонського університету, а також учасник Другої світової і Корейської воєн, дешифрувальник Війського-Морських Сил США, а згодом видавець і меценат Чарлз Скрібнерз ІV, помер у 1995 році в будинку для перестарілих Мері Меннінґ Волш. Зі смертю останнього власника історія потужного колись видавництва, по суті, припинилася.
Після Першої світової війни Génération perdue з воєнним досвідом санітарів чи водіїв вантажівок, зійде на берег з військових кораблів, якими повертатимуться до Америки. Молода американська література підхопить заворожуючі звуки джазу і разом з романом Ф.С. Фіцджеральда «Великий Ґетсбі» доживе до 1929 року. Провалля, в якому світ опиниться у черговий раз, називатиметься 1929 рік. Саме цього року Ернест Гемінґвей видасть «Прощавай, зброє!», в якому не буде жодного натяку на фіцджеральдівський феєрверк безтурботного життя. У Гемінґвея – це війна, кохання. дезертирство і смерть.
Цього ж таки 1929 року, Томас Вулф видає свій перший роман «Поглянь на свій дім, ангеле». Роман зіткано з біографії автора. Американське життя двох поколінь в одному із південних штатів Америки. Усе у Вулфа базовано на родинній історії – і Юджин Ґент, головний герой, що при кінці книжки покидає родинний дім, бо розуміє, що повернення неможливе. Про європейську війну у тексті письменника тільки згадка. Темою Вулфа була й залишилася Америка, вірніше дім, у якому восени пахнуть яблука і грушки. Відомо, що батько письменника займався виготовленням надмогильних плит. Існувала у містечку Ешвілл навіть компанія Вулфів. Привезений з італійського міста Каррара мармуровий ангел, що слугував рекламою на ґанку родинного магазину, стане метафоричною назвою. Ангел не може повернути голови, щоби оглянутися на дім. Так само не зможе повернутися додому й сам Томас Вулф. Це роман про втрати, а отже, про суть життя.
Але повернімося до фільму, так-от, Томас Вулф і Максвел Перкінс – це класичний діалог письменника і редактора – того, хто пише і того, хто обтинає білі нитки тексту, а інколи – ріже по живому, залишаючи, викреслені вирви редакторського диктаторства і цинізму, на сторінках вистражданого рукопису нещасного автора. Для того, щоби собі таке дозволяти – потрібен лисячий нюх до змінних вітрів книжкового ринку і витончений смак до слова. У Перкінса це було.
Томас Вулф приносив до видавництва рукописи обсягом п’ять тисяч сторінок. Зв’язані шнурами, уподовж і упоперек, наче журнали, які викидають на сміття, рукописи Вулфа складалися у Перкінсовому кабінеті. І Перкінс їх читав. Усі п’ять тисяч сторінок. І нещадно правив.
Після Першої світової війни, як зрештою, після кожної війни світ очікував змін. Молоді вояки американської армії, провоювавши на фронтах європейського театру дій, повертаються додому переповнені вражень і сповнені мрій. І ось дехто, з цього покоління молодих ветеранів, починає публікувати свої романи: Фіцджеральд – «Великого Ґетсбі», Гемінґвей – «Прощавай, зброє!», Дос Пасос – «Трьох солдатів».
У Вулфа досвіду війни нема, і він пише про Америку, яку знає, в якій живе.
У 30-тих Вулф відвідає кілька європейських країн, в яких більш-менш за двадцять років миру життя нормалізується, і американці знову вподобають французьку Рів’єру й заполонять Париж. Однак, Європа готується до нової війни. Чи не тому, що за міжвоєнні двадцять років підросло нове покоління вояків? А може тому, що твори втраченого покоління втратити свою привабливість, а ті, хто їх читав забули, про що там йшлося? Вулф мотається між Америкою і Європою, наче хоче зрозуміти час, в якому живе, і себе. І продовжує писати і зносити рукописи Перкінсові. У Бруклині, в якому Вулф мешкатиме два з половиною роки, починаючи з 1930-тих, він розпочне писати свій великий роман «Про час і про ріку». Обсяг Вулфового тексту становитиме 1000 сторінок і каркас хронології у творі співпадатиме з біографією письменника. Перед останньою своєю поїздкою до Європи Вулф залишить незавершений рукопис у домі Максвела Перкінса у Тертл Бей, тобто Черепашій затоці. Перкінс видасть і цей ґросбух. І от нещастя, Томас Вулф не доживе до Другої світової війни рік, бо, перебуваючи на заході Америки, захворіє на запалення легенів, яке переросте у смертельну хворобу. Але навіть, якщо б він дожив і пережив війну, чи написав би щось про ті події? По смерті виданням останніх романів Томаса Вулфа «Додому нема вороття» і «Павутина і скеля» займатиметься інше видавництво з іншим редактором.
Але це історія для іншого фільму.
«Я забув імена, забув обличчя. Пам’ятаю дрібниці. Бене, де світ?»
«Твій світ – це ти».
06.08.2016