Обидва листи датовано 1987 роком, коли проминув перший рік моєї військової служби у полку зв’язку.
Один з них з датою 22 листопада, інший – 3 грудня. Конверти заадресовано моїм братом на адресу військової частини 77727 у місті Житомирі. Листи ж, написані моєю бабцею Кардинал (дівоче – Погрібна) Анною Онуфріївною, котра провчилася у польській чотирикласній школі лише перші півроку. Як сама вона згадувала: потрібно було заробляти собі на хліб, бо її батько Онуфрій Погрібний, чомусь покинув мою прабабу з трьома дітьми. І Анна Погрібна, авторка цих листів, вимушено полишила школу і пішла у найми. Писати і рахувати навчилася уже у зрілому віці й завжди тішилися, що не залишилася на усе життя неписьменною. Була вона надзвичайно енергійною, з природнім розумом і великою любов’ю до своїх дітей і онуків. Будь-яка робота горіла у її руках.
Доки жив дідо – вони інколи співали пісні своєї молодості, сидячи одне побіля одного на бамбетлі. Інколи згадували своє життя. Написані ті листи були на звичайному аркуші учнівського зошита з математики, майже суцільним текстом, без розділових знаків і без великих літер. Писала вона, мабуть, вечорами, шукаючи в шухлядах дідові окуляри, що по його смерті стали її власністю. Потім хухала на кулькову ручку, в якій примерзло чорнило, бо вечори у листопаді ставали прохолодними, а розпалювала хату під вечір, щоби дух, як казала, до ранку не вивітрився. Ходила на пилораму за тирсою, приносячи кілька верет щодень, поливала ту тирсу соляркою і нею розпалювала тафльову грубку. Тирса ощаджувала їй патики і вугілля.
Осінь і зима у її житті відрізнялися від весни і літа. Коли було викопано город, і бараболю зсипано до ями, бабця гріла свою спину до теплої грубки, виглядала у вікні, хто з сусідів уже заснув, молилася. Зранку вставала і йшла по воду до колонки, а потім, коли колонка поламалася, то на подвір’я, до когось із найближчих сусідів. Щонеділі ходила до церкви. У літі пов'язувала на голову шалінову хустину. По смерті діда – носила чорну з жовтими ружами. Інших не хотіла. Тримала у шафі різні хустки, але ніколи їх не носила. Перешила дідовий зелений шевйотовий плащ, утеплила його штучним хутром і одягала до церкви. Цей не модний, але чистий і акуратний одяг пасував їй. У шафі, на окремій полиці, тримала одяг на смерть.
«пробач мині що я довго до тебе не писала я різала kачkи kрілі і робилам тушонkу а таk kаждий день помагала на вісілю в івана kардинала»
Жалілася, що до неї рідко приїжджає з Тернополя мама, оправдовуючи це тим, що «домене від них ніхто не приїжджає бо дуже вашkо добиратися дуже пириповнені і автобуси неходили бо дорога нездала болото»
Відчувала самотність «я увечір іду нахати бо ми самі сkучно тиливізор попсутий я єго негодна нести бо вони таkі пани шо до хати нехочут іти лагодити»
Коли приїжджала з Тернополя її дочка (моя мама), то описувала це з великим піднесенням і радістю «була в мене мама у неділю а поїхала в понеділоk всьо розkазувала протебе хоч наговорилимсє і натішиламсє»
Переймалася, що мама купує картоплю, бо «у мене повна яма бараболі а вона kупує»
На городі свого часу дідо насадив яблінок. Весною город важко було орати, бо перед кожною яблінкою потрібно було перекидати плуг з борозни і обминати дерева. З тих яблук, що падали в серпні – варили компот або нарізали і сушили, а ті, що трималися на гілках до жовтня – зривали та укладали у ящики з соломою. В одній кімнаті, котра не опалювалася, стояв яблучний запах. Яблуками пахли рушники, простирадла, меблі, стіни. Здавалося, що дідів яблучний сад зайшов до тої кімнати, аби перебути зиму. Був прес, яким вичавлювали яблучний сік. З того соку та ще малин, вишень чи сливок, які досипали пригоршнями, робили вино. Велика десятилітрова бутля стояла на широкому підвіконні, заліплена тістом з двома рурками. Коли вино переброджувало – його проціджували через марлю і переливали до іншої бутлі. Стояло воно цілий рік до 14 жовтня, коли на Покрову в нас був празник. Тоді його й пили.
Потерпала від самотності «сиджу до 9 години аби потому мож заснути бо ночі велиkі і не мож спати переважно старі люде не можут спати пробуджуюся вночі і нема до kого заговорити а думkи бог знає яkі плинуть»
Скаржилась на здоров’я «мині в голові нема добра голова болит kаждий день в правім оці яkесь чорне мигає я пішла на мед пунт мірила тисk kазали шо понижений треба їсти добре kазали їсти мід і я kупила меду і їм»
При кінці її життя, останніх п’ять років, отой біль у голові стане причиною її безпам’ятства. Безпам’ятства і самотності. Вона не впізнаватиме, навіть, найближчих. Сидітиме годинами на дивані у тернопільській квартирі моєї мами і мовчатиме, блукаючи вицвілим, як папір, поглядом старечих очей по стінах.
Звичайно, що з часом і переїздами я забув про це моє армійське листування. Та й чи читав я тоді ці листи так, як читаю нині: вдивляючись у кожне слово, розшифровуючи нерозбірливість почерку? І чи тоді ця жовтизна паперу аркушів шкільного зошита, і ця простота вислову, і всі ці її тривоги і роздумування, – були тоді для мене важливими?
Але тепер саме це і становить зміст моєї пам’яті про неї.
І запах осінніх яблук ув одній із кімнат дідової хати ще не вивітрився.
Анна Онуфріївна Кардинал з сином Федором. Новоград-Волинський, 1967.
10.09.2016