З міста йдучи (1949)

Перший:

— Лишень самого полотна зо п’ятьдесят звоїв по смерти лишилося. Такого богатиря пошукати. Хліб стояв від десіть років немолочений — там були маєтки! А кілька сума?! Таже небіщик рік від року продавав пару волів за штириста левів. Де та сума, де ті маєтки? Та й не знати, хто тими грішми загрівси? — Прийшла смерть та й мус усе покидати.

— Бувало, прийдемо до него колідувати. Віколідуєм шо віколідуєм, а він віходит із хати та й: проше, братя, до хати, най вам файно подьикую за кольидку. Входимо до хати, пообсаджує за стів та й каже: приймати мете як є, бо як би я не одинокий, то жінка би якос прилагодила, а так най жінка з богом спочиває на могилі, а ви вібачьийте. Та й сам нас приймав. Бувало, понакладає такі хліби, як точила, та такі білі, як з фунтової муки. А солонини як унесе, то така як долоня завгрубшки. Такої сегодни і в різничок не видко. Горівки вже кілько було, шоби вужі мали доста. То, бувало, п’ємо та їмо, а він просит, як на весілю: пийте, братя, як не стане, то ще принесу, напийтеси у старого! То п’ємо та колідуємо старому:

...Будь же нам здоров, пане Максиме, в неділю,

В неділю рано дзелене вино сажене.

Вінчуєм тебе счьистьим, здоров’єм в неділю,

В неділю рано дзелене вино сажене:

Чесний, велишний, а в бога вдьишний в неділю...

— То як вже віколідуємо, а він п’є порцію до нас та й слози обтирає. Як стара моя, каже, жила, то ви і єї кольидку колідували, а тепер нема кому заколідувати та й старому сорочки віпрати. Я, каже, не знаю, у котрий кут головов ударити, де си притулити? То, знаєте, аж нам слози станут в очах, як він зачне за свою одинокість уповідати. Так ми сиділи не раз добрих три годині у Максима. Бувало, вже зберемси, а він не пускає. Є, каже, в мене і їсти, і пити, як якис казав: і хліб, і до хліба, — та ще забавтеси, бо безпешно, як умру, то в ці хаті не мете напиватиси. Лиш мене, каже, припорпают, а мій Тимофій все пустит — шо до цинтля. Я, каже, старий, аби брехати, а ви, молоді, мете жити та мете видіти. Та й, аді, так сталоси, як небіжчик віщував.

Другий:

— Якос паламариха на сапаню вповідала, шо він, небіщик, не любив до коршми заходити. Лиш, каже, раз або два рази в рік вперізував черес, клав у „злодійку" п’єтку, та й гайда до коршми! Правда, шо не любив ходити до коршми, але вже як пішов, то сороки й ворони пили — пив хто не хотів. А дес по опівночі вертавси додому вже добре горівчиний. То, каже, усі сусіди знали, шо він іде додому. Стане, бувало, на воротях у себе та й кричит: на сироти, на бідні запишу, а єму не дам, шо довкола мізинного палца обмотати! Та й ішов собі на приспу. Як був п’єний, то ніколи не входив до хати, ци зима, ци літо — все на приспі спав. Та й уповідают, шо якес нечисте присилювалоси до него та мордувало на приспі. Стогне, стогне, як худобина, та й сфатитси з приспи та довкола хати біжит, біжит, та кричит: рабівники, злодії, шо мою працу розтьигаєте!? Та й, бачу, хапав дручок та обгонив ціле господарство, як пес, від якихос злодіїв. Дивиси, а він знов на приспі дрімає. Ого, вже за мінуту та й верещит, аж крізь вуха промикаєси: паршьику, а ти ж мой, шо корову із колешні віводиш?! Та я тобі амінь зроблю! Та й знов літав, як несповна розуму, по тоці. То, казала паламариха, шо так цілу ніч божу ним носило та мордувало. Спит на приспі та крізь сон гукає: аді, аді, вже ліцітуют, вже б’ют печьитки, вже на бубень вікликают. Відай, воно правда, шо він ще із-замолоду купив собі щезника. Він і до худоби знав, та же корови у него по дійници молока давали.

Третій:

— Якос незабавки, як Максим умер, та в мене хлопец заслаб. Гадаю собі: та же траба якогос ліку шукати! Умре, бідний світе, та й ховай не знати з чим, та й у чім? Та й пішов-сми до нашої брехунки, до Касиянихи. Якурат вона надійшла, примовила хлопцеви та й, як то знаєте, пошта — сіла та й розповідає. Ходит по селі та все знає, шо де дієси Та й уповідає жінці, шо, каже, тижнем перед смертев та був у мене Максим. Слухаю і я. Ще, відай, каже, і на день не займалоси, як прийшов. Вчула я, шо хтос дверима рипнув, та й сфатила-м-си, кажу, певне до родів. Дивлюси, а то старий Максим. Ти, бабо, дес, каже єї небіщик, ще спиш, а то вже днина. Ей, де, каже, днина! Сів він на лаві та й такий обмінений сидит, шо аж. Ти, каже небіщик, якас брехунка та дай мені розвєзок на сон. Саме, каже, в опівночи приснилоси мені, шо дес я віхожу з хати надвір, а то з полудня така чорна хмара, шо аж сина краями! Гадаю собі: ото зараз упалит град, бадю, бадю, піде хліб у нізец! Та й пішов-єм до хати, вініс кочергу та й лопату та й склав навхрест. Та лиш я склав навхрест, дивлюси, а то з-під вугла вода просікаєси. Став я та й дивуюси. Е, та бо то з-під другого, з-під третого, ба й з-під усіх нори пустили. Дес я збоявси. Глипнув-єм на тік, а там такі нори грают, як на сіножьитах. Дес я побіг за рускалем, дес я спускаю ту воду в став, дес та вода снопи підмулює, колешні підмиває. Відкидаю дес снопи та й аж упрів-єм — та й пробудив-єм си. Ти якас, каже, брехунка, та розв’єжи мені цес сон, шо воно має бути з тими норами? Та й, каже Касияниха, шо я єму сказала, то сказала, але він у тиждень та й умер. Тота відьма помогла таке Максимови, як мому хлопцеви. Але кобих єї лице уздрів, та й бих перевалив, як суку! І гроші взьила, і горівку пила, а хлопец до трьох день та й на лаві!

Перший:

— Знак тому, шо був віщун, бо все сповнилоси, як віщував. На єго подвір'ю якурат можут тепер нори грати! Ані хліба в оденках, ані худоби, все Тимофій поспродував. Пішло маєство як за водою.

Другий:

— Коли бо, видите, за житя він не злюбив сина та й слова доброго єму не сказав, а син як дірвавси до маєтку та й таке понаплітував, шо ніхто тому кінца не найде. Банки, якіс векслі і всьика нужда. Припадає на пни. Та й коби-сте знали, шо Тимофій і не п’є; лиш так му все з рук паде якос. Бог знає...

Третій:

— Але ци-сте чули, яку Тимофій має патороч із жінков? Та, бачу, вже єї добиває. Дес ще з осени з’їхала комісія з банку до него та й каже: або гроші, або пускаєм маєток на вікликанє. Звертівси, звертівси, та й до жіночої пайки. Дурна жінка бери та підпишиси у нотаруша та дай свій грунт продати. Ніби дістала якис тот вексіль, вповідают люде, але тепер єї тот вексіль боками лізе.

Перший:

Ой правда шо дурна! Друга жінка, та й дітий нема... Та най би чоловікови яка примха сталаси та й шуруй, бабо, попід чужі плоти. Та же діти від першою зараз би нагнали. Та й шукай, бабо, права не знати де і з чим?

Другий:

— То вона, бачу, дала тот вексіль братови, а тепер приходит речинец платити та й дотискают. Та тепер там у хаті таке покаяніє, шоби птаха не сіла на хату. Як дізнавси, шо вексіль вже у місті, та як прилетів з міста, то й коні не розпрьигав, але влетів до хати та до жінки.

— А вексіль де? — каже.

— Ой, я дала братови.

— То в тебе брат чоловік, ци я? — Та бачу бив, бив, аж ребра поломив. Як учув, та й розум стратив.

— Клади, каже, голову на поріг, най рубаю, ти підеш сиру землю їсти, я на шибеницу, а діти жидам воду носити.

А вона, бачу, молила та просила.

— Ой, каже, чоловіче, коби я з тобов мала хоть одну дитину; а най же тобі шо станеси, та й я піду попід чужі вугли кукати?

— Меш, каже, кукати, як глуха зазуля, заки тьи у гріб не зажену. — Тай льигли отак спати, він з краю, а вона від стіни. Шогодини, бачу, вставав та бив. Кажут, шо болото зробив з жінки. А рано вона хотіла втечи, але ймив та прив’єзав та місив обцасами, як у глину. Най бог боронит від такого!

Т р е т і й:

— Здурів чоловік та й решта. Та же він рано відв'єзав єї та й казав, аби файно вбраласи, бо підут на храм. Та й поволочив, кальвін, таку збиту на друге село. Але вповідали люди, шо на храму вона скинула кіптарь, а сорочка кервавіська! Обступили єї жінки та питали, шо то єї таке? А вона бідна в плач! Всі храмові іззираютси, як на чудо. А Тимофій, бачу, встав із-за стола та й: жінко, каже, марш додому! Та так вони похрамували. Як вертали додому, то лиш один бог знає.

Перший:

— Гет люде падут у долину так, як би їх хто трутив у бульбону.

Другий:

— Таки небіщик Максим шос знав до себе. Аді, нори знорили і єго маєство, і невістці нори по плечах просікают...

Третій:

— Таке знав, як і ми. А ніби так не пішли усі господарства? лиш Максимове? Аді, ваш тато ще мав грунт і воли, а ви вже зарібний чоловік.

Другий:

— Та мав, але де тому кра-ай! Де, де, де-е! От якос ми добилиси до села. Рот ба сеї, ба тої — балу та балу, а ноги сараки йдут. А ви завтра де йдете?

Перший:

— Та до двора.

Другий:

— А я до того паршивого Срулика, бодай єго шлях трафив. Ще від літа винен.