Колія летіла у світи. У кутику на лавці сидів мужик та плакав. Аби єго ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали як дощ. Як раптовий падали, що нараз пуститься, та й незабавки уймаєся.
Твердий такт желізниці гатив у мужицьку душу як молотом.
— Та ще снив ми си недавно. Дес я беру воду з керниці, а він дес на самім споді у такі подерті кожушині, шо господи! Тут, тут утопитси. Николайку, синку, — дес я єму кажу — а ти ж тут шо дієш? А він мині вповідає:
— Ой, дьидю, не годен я у воську вібути.
— Кажу я єму: терпи та навуки бериси та чисто коло себе ходи. Та й, аді, вже навчивси...
Одна велика сльоза покотилася долів лицем та й впала на тайстру.
— Іду до него та знаю, шо вже го не застану. Але ци буде до кого вернутиси? Бігла за мнов полем, кервавими сльозами просила, аби ї взьити. Ноги ї посиніли від снігу, верещила, як несповна розуму. Але-м нагнав коні та й прімкнув. Може де там серед поля вже домерзає... Було стару взьити. А нам же тепер чого траба? Най гроші йдут, най худоба з голоду гине! Таким трупам, як ми, та нашо нам? Торби най пошиє та підемо, просючи, межи люди у то місто, шо Николаєва могила у нім буде.
Притулив лице до шибки, та й сльози по вікні спливали.
— Ой, стара, тото-м діждалиси на сивий волос вінка! Тото, небого, дес б’єш головов у стіни, тото до бога ридаєш!
Старий схлипав як мала дитина. Плач і колія підкидали сивою головою як гарбузом. Сльози плили як вода з нори.
Мужикові причувся голос єго старої, як вона біжить боса та просить, аби єї взяв з собою. Але він коні батогом та батогом. Лиш зойк чути по полю, але далеко.
— Набезпешно вже ї не застану. Коби ще мене спрьитали разом з Николов у могилу. Най би-м гнили разом, як вкупі не можемо жити, най би над нами і пес не гавкнув на чужі стороні, але най бих укупі були. Де ж він сам буде в чужі чужиници!
Колія бігла світами.
— А шкода, шо-с був уріс, як дуб. Бувало, шо озме в руки, та й горит му у тих руках. Було одну втьити ще малому...
Колія добігала до великого міста.
Виходив з людьми. На улиці лишився сам. Мури, мури, а межи мурами дороги, а дорогами тисячі світил в один шнур понасилювані. Світло у пітьмі потопало, дрожало. Ось, ось впаде, і чорне пекло зробиться.
Але світила пускали корінне у пітьму і не падали.
— Ой, Николайку, кобих тьи хоть умерлого видів. Вже і мині, синку, тут буде амінь!
Сів під мур. Тайстру поклав на коліна. Сльози вже на ню не падали. Мури подавалися один д одному, світила сходилися всі докупи і грали барвою як дуга. Замкнули мужика, аби єго добре оглянути, бо він з дуже далеких країв сюда завандрував. Став дощ накрапати. Ще гірше скулився, та й взявся, молити.
— Матінко христова, усім добрим людем стаєш на поратунок, Николаю світий... та й бився в груди.
Поліціян надійшов та й справив до касарні.
— Пані вояк, а то тутечки умер Николай Чорний?
— Він повісивси у вільхах за містом. Тепер лежит у трупарні. Йдіт цев вулицев у долину, а там хтос вам покаже.
Вояк пішов дальше вартувати. Мужик лежав на улиці та й стогнав. Як пролежався, то пішов улицею у долину. Ноги делькотіли як підвіяні і шпоталися.
— Синку, синку, та й ти стративси!.. Скажи мині, синку», шо тебе у гріб загнало? Нашо ти душу стратив?! Ой, привезу я розрадочку мамі від тебе. Марне пропадем.
У трупарні на великій білій плиті лежав Николай. Гарне волосся пливало у крові. Вершок голови відпав як лупина. На животі був хрест, бо навхрест пороли та позшивали.
Тато припав на коліна у ногах Николая та молився. Цілував ноги сина, бив головою у плиту.
— Ой, дитинко, ми тобі з мамов весілє лагодили та музики наймали, а ти собі гет від нас пішов...
Потім підніс трупа, обіймив за шию та й питався, як коли би радився.
— Скажи ж мині, кілько служеб наймати, кілько на бідні роздати, аби тобі бог гріха не писав?..
Сльози падали на трупа та на білу студену плиту. Плачучи, убирав сина на смерть. У біленьку мережану сорочку, у пояс вишиваний та в капелюх з павами єго убрав. Писану тайстру поклав під голови, в головах поклав свічкуг аби горіла за страчену душу.
Такий годен та гарний парубок у павах! Лежав на студеній, мармуровій плиті та гейби усміхався до свого тата.
================================
ПЗТ, I, 17
16.07.1949