Присвята моїм друзям   І   Моя матір Оксана казала мені: — Хіба я покритка, а ти байстрюк, що тікаєш від мене. — І я вернувся до неї.   — Мій батько Семен колисав мене на руках вже великим хлопцем цілу ніч, а рано молотив. — Сильний був.   — Сестра Марія у «Вечірній годині».   — Сестра Параска — мій безмежний жаль.   — Брат Володимир з очима ангела.   — Браг Юрко добрий у своїх блудах.  

Із споминів про Леся Мартовича   При кінці минулого літа мав мене відвідати в Русові мій приятель Лев Бачинський. У хаті підбілювали та прятали, чекалося на гостя.   Вечором, як стемніло, ненадійно прийшла до мене Людмила, наймолодша сестра покійного Леся Мартовича.   — Пане Стефаник, може б ви мені помогли що, аби мене прийняли до шпиталю в Снятині, бо я дуже хора, ревматизм мучить мене. Платити не маю чим, бо я дуже бідна.  

(Спомин)  

Як 8 -го січня 1930 року мене тріснув параліж, тоді двоє моїх сусідів інтелігентів радили, як маю поздоровіти. Перший радив вигріватися на сонці, ледви снігами добився до моєї хати, а другий давав певнісеньку раду, а то, аби я з себе зробив «пакунок». Вони й тепер мають мене за дурня, а я їх за дуже добрих людей. Вже слідуючого дня приїхав до мене лікар, д-р Іван Подюк, зі Снятина. Цей розумний, молодий лікар, родом з того самого села, що Марко Черемшина, їздив цілісіньку зиму до мене і задармо, і серед великих невзгод погоди.

Мій батько Семен та матір Оксана повмирали та ще мої сестри — Марія (старша від мене на два роки) та Параска і мої браття — Юрко та Володимир. Від мачухи жиють тепер чотири сестри та один брат. Моя жінка, Ольга з Гамораків, вмерла на початку 1914 р. і оставила мені троє хлопців: Семена, тепер університетського студента, та Кирила і Юрка, гімназистів у Коломиї. Я лишився вдівцем. Се минуле і теперішнє моєї родини в числах.  

А. Первісні варіанти в основному тексті   Мій батько Семен та матір Оксана повмирали та ще мої сестри — Марія (старша від мене на два роки) та Параска і мої браття — Юрко та Володимир. Від мачухи жиють тепер чотири сестри та один брат. Моя жінка, Ольга з Гамораків, вмерла на початку 1914 р. і оставила мені троє хлопців: Семена, тепер університетського студента, та Кирила і Юрка, гімназистів у Коломиї. Я лишився вдівцем. Се минуле і теперішнє моєї родини в числах.  

(Юрчикові)   У суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і заговорила до себе дзвінким голосом:   — Ба, не знав, де бахур подівси? Дес воно ландає, дес воно нишпорит по дворі, як курка. А ну, ци би ти єго вдержьила у хаті? Зчесала бих бахура, та й нема.   За хвилю пішла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура. .   — Ото, в тебе також розум?! Не наженеш хлопца до хати, але коло себе тримаєш на студени. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне, шо аж!  

Семен та Семениха прийшли з церкви та й обідали — мачали студену кулешу у сметану. Чоловік їв, аж очі вилазили, а жінка почтиво їла. Раз по раз втиралася рукавом, бо чоловік кидав на ню цяточками слини. Таку мав натуру, що цьмакав і пускав слиною, як піском, у очі.   — Не можеш ту башту трохи приперти, не мож хліба ззїсти...   Семен їв і не припирав башти. Трохи єго жінка вколола отим словом, але він возив далі сметану з миски.   — Чмакає, як штири свини. Боже, боже, таку маєш гьамбу нехарапутну, як у старої конини.  

Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї зоря обкинула свої біляві пасма і подобала тота хмара на закервавлену голову якогось святого: Із-за тої голови промикалися лучі. сонця.   На подвір'ю стояла гурма людий. Від заходу било на них світло, як від червоного каміння — тверде і стале. З хорім ще сипалося богато народу. Як від умерлого — такі смутні виходили.  

Коло довгого стола сидів Іван та й Проць. Котили по столі завзяті слова і схилившися слухали, що стіл говорить. Нарікали та й пили. Проця жінка била, а Іван єго вчив бути паном жінці.