А. Текст першодруку („Праця“, 1897,  № 17, стор. 132—133, Чернівці).   Прийшли з церкви та й обідали на лаві.   Семен сидів собі тихо, лиш брав у пушки по доброму кавалкови кулеші та пхав у миску зі сметаною, а потім ніс до рота та й дістав на лици дві великі гулі, що таки зараз пропадали.   А Семениха все торкотіла — от баба.   По обіді подавав Семен свиням їсти, корову обійшов та й ляг на постіль спочивати. Курив люльку та й дивився на жінку, як она собі свою уберію в порядку складала.  

В. Рання редакція. Друкується за автографом.   CONFITEOR   Писано для п. Евгенії Калитовської на єї уродини д. 28. II. 99.   ...Там сидить ясен сокіл білозерець.   Смутен, далеко сяє і видає...   .  .  .  .  .  .  .  .  .   Білими губами у півголос буду Вам казати за себе. Ні скарги, ні смутку, ні радости не чуйте!   Я пійшов від мами у біленькій сорочці, сам білий.   З білої сорочечки сміялися. Кривдили мене і ранили.  

(Дуничці)   Отой Антін, що онде п'яний викрикує на толоці, був все якийсь нещасливий. Все йшло єму з рук, а нічо в руки. Купить корову, та й здохне, купить свиню, та й решетину дістане. За кождий раз отак.   Але як умерла єму жінка, а за нею і два хлопці, та й Антін як не той став. Пив, а пив, а пив; пропив букату поля, пропив; город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собі від війта синю книжку службову та й має йти десь найматися, служби собі шукати.  

Війт скликав раду та й рада поволи сходилася. Вже була с половина радних. Старші сиділи блисше стола, а молодші май подальше.   „Вуйку Іване, та добре-сьте гостили на ярмарку? — питався старший ще старшого.   „Дайте ми поки з таким ярмарком! Жиди понагонили з Басарабії кілько худоби, що люцкої худоби і не видко. Тай купца було мало. Дес від якогось пана взьили трохи худоби до лагонів — слабий був ярмарок".   „А біла худоба ще заважьиєси помежи люде?"  

Б. Перша редакція новели. Друкується за автографом. (Початок не зберігся).   ...Я скинув мамину сорочку і покинув своє місце.   Ловився за поли того сьвіта, що був переді мною і згірдно глядів він на мене, хоть не сміявся.   Я мовчав як мужик*  преступник, як жебрак.   Довги роки я мовчав і волочився по тім сьвіті як жебрак, як проступник.   Мої несказані слова, мій сміх недосміяний, мій плач невипла­каний!  

А. Перша чорнова редакція. Текст з автографа листа В. Стефаника до В. Морачевського (1896 р.).   [Без заголовка.]   ...Я ще був хлопцем, а він був вже жонатий і товаришував зі мною. Ми читали разом червоні листки „Przedświaty“ і чорну книжку „Z pola walki“. Ми тогди оба хотіли урвати корінь злоби лютцкої, а цьвіт єї відкинути на ліси пусті і на пустині. Я був гімна­зіяст, він був газда на грунті. Я Василь, а він Федір. Я єго вчив, а він мене слухав чорними очима. Я єму казав, що ми вмремо оба в тій борбі зі злобою лютцкою.  

Б. Текст першодруку. („Праця“, 1897,  № 17, стор. 131—132, Чернівці).   ЛИСТ   (Політичним арештантам-мужикам на святий вечер).   У хаті було так ясно, що баба Грициха виділа кождий палець Іванка, де він до стіни притулився.   Сонце спускалося промінями насамперед на ліс, що стояв перед хатою на горі. На єго галузю лишало усі свої дорогі каміні блискучі, а ліс бив промінями у вікна хати.   І так богато було сонця в хаті, що баба виділа кождий палець на стіні.

А. Варіант основного тексту в автографі під заголовком „Мої слова".   Білими губами упівголос буду вам казати за себе. Ні скарги, ні смутку, ні радості в, слові не чуйте!   Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий.   З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили.   І я ходив тихонько, як біленький кіт.   Я чув свою подлість за тихий хід, і кров моя діточа з серця капала.   А спав я у наймленій хаті посеред брудних туловищ, сплетених розпустою.  

Білими губами упівголос буду вам казати за себе. Ні скарги, ні смутку, ні радості в, слові не чуйте!   Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий.   З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили.   І я ходив тихонько, як біленький кіт.   Я чув свою подлість за тихий хід, і кров моя діточа з серця капала.   А спав я у наймленій хаті посеред брудних туловищ, сплетених розпустою.   Листочок білої берези на сміттю.   . . . . . . . . . . . . . . .  

СУД   І.   Ковалюк підняв орчик догори та й казав музикам:   — Грайте до порєдку, як має бути, бо це весілє буде славне на всю Україну і в Коломиї, і в Станіславі...   — Оце-с вже не потребує весіля, але ще є два такі, шо мают гуляти.   Він показував на Федька Продана, що лежав із розбитою головою на снігу. Коло нього сиділа його жінка, тримала новий капелюх у руках і питала:   — Та шо кажеш робити, шо до дітий переказуєш ?