— Васильку, бери Настю та веди до вуйка; отуди, стежкою попід ліс, ти знаєш. Але тримай за руку лехко, не сіпай, вона маленька; та й не неси, бо ти ще не годен.
Сіла, дуже боліло, і лягла.
— Ніби я знаю, куда вночі єї провадити? Ви вмирайте, а ми будемо коло вас, аж рано підемо.
— Видиш, Насте, куля брінькнула та й убила маму, а ти винна; чого ти ревіла, як той жовнір хотів маму обіймити? Це тобі шо вадило? утікали-м, а куля свиснула... А тепер вже не будеш мати мами, підеш служити...
— Вже не говорят, вже таки вмерли. Я би тебе міг добре набити тепер, але ти вже сирота. Але що така дівка варта? Як умерла коло нас Іваниха, то єї дівки все голосили: мамко, мамко, де вас шукати, відки вас візирати... А ти не вмієш, а я хлопец, і мені не пасує голосити...
Видиш, як восько пускає світло з тамтого боку, як воду з сита, бликне та й зараз видит, де жовнір та бахне кулев у него, а він зараз лягає, так як мама. Лягай борзо коло мами, бо зараз кулі будут летіти. А чуй, як брінькают...
— А диви, як за Ністром жовніри кулями такими вогневими підкидают, шпуриют, але високо, високо, а куля горит, горит, а потім гасне. Граютси ними, о, яких богато!..
— Ади, гармата, гу, гу, гу, але вона в люди не стрілєє, лиш у церкви, або в хати, або в школу.
— Ти гармати аби-с на бояласи. Куля в неї така, як я завелика, а колеса як млинські. Але ти нічо не знаєш, ти ще лиш ходити ледве знаєш, то я вмію брикати, як кінь...
— Ховайси за маму, о, знов пускає світло, але біле, біле, як рантух, зараз на нас наверне, ади, які ми білі, а вже кулі знов свищут. Овва, як мене куля трафит, то я ляжу коло мами та й умру, а ти сама не трафиш до вуйка. Ліпше най тебе куля вб’є, бо я трафлю сам і дам знати та вас обоє вуйко поховає.
— Вже плачеш, нібито від кулі болит? Лиш дзенькне та вівертит діру в грудях, а душа тов дучков утече та й по вас. То не так, як дома, що слабуєш, що горівков натирають...
— Їсти хочу, богу дєкувати! я шо тобі дам їсти, як нема мами. Най мама дают? Кажи мамі, ану, кажи. А шо, говорят мама? Бери, бери за руку, а рука впаде, а шо не казав? Дурна дівка, душа з мами пішла, а то вона, душа, і говорит, і дає хліба, і б’є...
— Насте, бігме, буду бити, шо я тобі дам їсти? Ти дивиси на войну, яка вона файна, а рано аж підемо до вуйка та будемо їсти борщь... Або чикай, відай, мама мают хліб у пазусі... Цить, є хліб у мами у пазусі, на, їж, це то пажерлива дівка...
— Знов пускає рантух, який же біленький, як сніг, йде на нас, о! Насте, а тобі шо? Того цілий рот кервавий і руки? Куля тебе застрілила? Ой, сарака, Настунька, лягай вже коло мами... шо меш робити...
— Е, то не куля тебе вбила, то хліб замочивси в крові, в мамині пазусі. А то погана дівка, все їст, як свиня, о, замазала лице і руки кров’ю... Як я тебе рано буду провадити в село таку закровавлену? Але чикай, я буду йти попри потік з тобов та обмию тебе в такі студені воді, то меш ревіти не своїми голосами, а я ще й наб’ю.
— Вже си наїла, то лягай коло мами, а я коло тебе, ти в середині, вовк тебе не з’їст, спи, а я буду ще дивитиси на войну та й грійси коло мене...
— А може куля вже і дєдю убила на войні, а може ще до ранку і мене вб’є, і Настю та й би не було нікого, нікого...
Заснув. До білого дня біле, світляне покривало дріжало над ними і заєдно тікало за Дністер.
=====================
ПЗТ, II, 42
16.07.1949