В громадській канцелярії купа неспокійних, крикливих жінок. Спокійно лишень сидить коло стола жандарм із карабіном і війт. На долівці за війтом у кутичку сидить дуже обдертий хлопчина й оглядає чорненькими очима публіку.
— І чого ви, жінки, хочете від цего бахура?
— Ми хочемо, аби ви єго приперли, бо через него ані нам, ані дітем нашим нема в цім селі життя...
Закричали, заломили руки.
— Та кажіт, Тофанко, та же ви бігали до шандара...
— А вам ще богато вповідати треба за цего байстрюка? Він збирає малі хлопці по лугах та годує їх мухами та черваками. Писки їм напухают, спати через ті плачі не можна. Діти єму виносять що де в хаті подиблють. Він їст із циганами здохле мнєсо. Такого ще світ не видів. Відколи його мама вмерла, то він здичів, ніхто його не годує, ніхто не обначовує, ніхто не обпирає...
А хлопець з землі каже:
— Це якас дурна Тофанка, та як маму прикидали глинов, то хто мене має годувати та обперати? Шо де йму в руки, то з'їм та й не голоден, шо де вкраду з плота, та й си вбираю. Б’ют мене, і добре б’ют, але я — терплю. Як нема мами, то мус терпіти...
— Дивітси лиш на него, аби си скривив, аби плакав, аби си покаєв, а він ще змудра вповідає...
— Та кажіть уже, Тофанко, що він наробив?
— Та вірідила я свого Лукинка до школи, обмила, нагодувала, дала білу сорочку, а він собі каламарчик взєв та торбинку з книжками та й хліба в пазушину. А я чистю вовну перед хатов, нічого не гадаю. За якус там годину ци пів вбігає в ворота таке, як чорт, всілякими фарбами помальоване, і плаче, аж крізь вуха си промикає. Лиш по голосі пізнаю, шо це мій хлопец. Вхопила-м на руки, занесла-м до хати, мию, б'ю, а він кричит. Рукави і пазухи в мене, як видите, закрашені всілякими красками...
Жінки оглядають фарби на сорочці Тофанки і міркують, чи фарба дасться відопрати.
— Дитина захрипла від плачу, та й вповідає мені, що як ішов до школи, цес копилюк перейшов його лугами, та й каже: „Так і так, Лукине, скинь сорочку, я тобі тіло намалюю всілякими фарбами. Хлопці будут за тобов бігати та й сміятися“. Хлопец скинув сорочку, а він єго обмалював коло ставка всілякими фарбами. „Ану, побігай, каже, по лузі, як мотиль будеш“. А сам хапнув єго сорочку і поясок і все, та й втік у кукурудзи. Убравси, розілляв по собі антрамент і пішов, байстрило, до школи...
Тофанка по цім нагналася до хлопчини і хотіла бити, та жандарм заступив його.
— А я вам кажу, що ца Тофанка дурна. То вона гадає, що я її боюси, як тут є шандар та й війт. А на дорозі я також не боюси, бо втечу, як вітер. А на ставу також не боюси, бо трутю в став. Та же я доста набрав бучьа, доки я навчивси розуму. Та мені кров йшла з очий, з вух, з горла, нім я навчивси розуму, та нім ноги дужі стали. Я тепер можу від кождого втечи...
— Це, люди добрі, покаяніє, та ви, війте, робіт що з цим чомбараном. Та він нам діти розволочує. Та дивітси, як він мрігає очима, він нас всіх на сміх побирає. О, який з себе контетний!..
— Хлопче, но, а, є в тебе вуйко або тітка або якас фамілія?
— Та є. Є багато, але як в похорон позабирали гобортки та полотна, то ще брали мене до себе, а потім били та й нагонили та й не давали їсти. То я мусив собі красти їсти. Та як було тепло, то я собі спав в збіжжю або в кукурудзах, а як студено було, то я ховавси в ясла перед худобу, а худоба має горєчий дух, та й дихала на мене. А хлопці давали їсти, а професорка дала кафтан, такий довгий...
— А піди-ко до його тітки, тої там, під лісом. Кажи, аби зараз прийшла суди по канцелярії.
— Но, та й що ви будете з цим байстрюком робити? Та карайте йго, замикайте йго, та же ми невільні діти з хати пустити.
— То карайте, я відержу. О, який зад збитий. Дивітси, та же тут всіляки буки поприсихали...
І хлопчина підняв сорочку і показував жінкам своє тіло.
— Дивіт, дивіт. Ні встиду, ні сорому... — загуділи жінки.
— Йде вже його тітка...
В цей мент малий хлопчина, заліз між ноги жандармові.
— Ой, пані шандар! Ца тітка буде бити. Ца дуже б’є. Я все виджу в селі, та й видів якос, що до неї ходит тот Басок. То як я сказав, то вона бігла за мнов аж у сіножьєта та таков: ковнев в мене попудила, що мнєсо вірвало. Ца би мене вбила. То жінки за ніц так си не гнівают, як за то, що до них хтос ходит. Я за це доста буча си набрав, а найгірше від свої тітки. Як від них украсти сорочку або солонину, то так не б’ют...
Усі жінки звернулися до тітки байстрючка, почали шептати між собою, підсміхатися.
— Пані шандар! Я всьо знаю, де є в селі. Я знаю де солонина стоїт; я знаю, де карабіни закопані, я знаю, де в жидів дзигарок стоїт, бо мене ніхто до хати не приймає, то мусю ходити та й дивитиси. Ви можете мене й підвісити. Та я видів, як підвісив Лесь свого хлопца ногами догори. Але потім таких було шандарів та доктор рубав та потім так файно поховали. Лиш ці тітці мене не дайте, бо вона за того Баска: дуже люта. Як до криміналу, то до криміналу, як шибиница, то шибиница, а я мусю давати собі сам раду...
===============
ПЗТ, I, 246
16.07.1949