Злодїй (1901)

Посеред хати стояли два дужі, моцні хлопи. Сорочки на них подерті, лиця покровавлені.

 

— Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив...

 

Сопіли оба, були помучені і ловили в груди воздух. Коло постелї сперла ся молода жінка застрашена і заспана.

 

— Не стій, але піди зараз за Михайлом і за Максимом, та скажи, аби зараз прийшли, бо я злодїя маю в руках.

 

Жінка вийшла, а вони лишили ся.

 

— Цес якби лучив на слабого, тай взяв би житє коло власної хати.

 

Приступив до лави, взяв кварту з водою і пив так лакомо, що чути було булькотанє води в гортанцї. Потім рукавом обтирав лице і глядючи на него казав:

 

— Не треба йти до цирулика, цес пустив крови доста.

 

А ще сих слів не сказав, як злодїй вдарив єго кулаком межи очи.

 

— Ти бєш, тай я буду, ану хто лїпше?

 

Буковим, грубим полїном замахнув ся і злодїй упав на землю. З ніг сикнула кров.

 

— Тїкай тепер як можеш, я тобі нїчо не скажу.

 

Мовчали довго. Тусклий каганець не міг продерти ся через темряву по кутах, а мухи почали гудїти несьміливо.

 

— Та затамуй собі кров, чоловіче, бо вся вітече.

 

— Дай минї води, ґаздо.

 

— Дам тобі води, кріпи си, бо не знаєш, що тебе чикає!

 

Довга мовчанка.

 

— Ти, вижу, моцний, ґаздо.

 

— Я моцний, небоже, я коня на плечі беру, ти недобре трафив до мене.

 

— А натуру маєш мнєку?

 

— Я мнєкий, але злодїя живого з рук не пускаю!

 

— То я маю вже тут загибати?

 

— Або я знаю, ци ти твердий, ци мнєкий? Як-ис твердий, то можеш вітримати...

 

І знов тишина запанувала в низькій хатї.

 

— Затамуй собі кров.

 

— Нащо, аби гірше болїло як меш бити, кров то є сама біль.

 

— Як я вже буду бити, то мусит болїти, хибабис дух спустив.

 

— А Бога не меш бояти си?

 

— А ти Бога бояв си, як-ис лїз у комору? Та там увес мій добиток, та якби ти був тото забрав, та ти би мене на віки вічнї скалїчив! А чомуж ти не лїзеш до богача, але до бідного?

 

— Пропало, нема що говорити! Бий, та дай минї спокій!

 

— Певне, що буду бити.

 

На долівцї зробила ся калужа крови.

 

— А ти як маєш сумлїнє, ґаздо, та не забивай мене по трошки, але озми то полїно, та бахни ще так по голові, як по ногах, та збудеш си клопоту, а минї лекше буде.

 

— Тиби хотїв відразу ! Чикай, жди, годи, най люде прийдут.

 

— То ти хочеш добрим сусїдам бай зробити ?

 

— Вже йдут.

 

— Слава Йсу.

 

— На віки слава.

 

— У вас, Ґьорґію, шос зновило си?

 

— Та зновило си, прийшов гість тай траба єго приймити.

 

— Нема балаканя, шо траба. Максим і Михайло заступили цїлу хату, головами досягали стелї, а волосє їх досягало їм поперека.

 

— Сїдайте та вібачьийте, шом зупсував вас ночи.

 

— Та то оце він на земли ?

 

— Він.

 

— Хлоп як звірь, малисте труду доста, заки влїз си до хати ?

 

— Дужий, ей, тото дужий, але на дусшого трафив! Та заки шо куда буде, та сядьте за стів тай гостя просїт.

 

Ґьорґій вийшов і за хвилю принїс бутлю горівки, солонину і хлїб.

 

— Та чому не берете і єго за стів ?

 

— Каже, шо не може встати.

 

— То я поможу.

 

І ґазда взяв злодїя попід пахи і посадив за стіл.

 

— То ви вже в хатї мали з ним суперечку, Ґьорґію?

 

— Та хотїв мене заголомшити. Як нї угрів кулаком межи очи, то кажу вам, шо тут, тут було падати. Алем намацав полїнце коло себе, та-єм го морснув по нїжках, а він сїв маком.

 

— Ви єму не дивуйте си, бо кождий хоче боронити си.

 

— Та я нїчо не кажу.

 

Злодїй сидїв за столом блїдий, апатичний, коло него Максим, а дальше Михайло. Коло печі стояла жінка в кожусї.

 

— Ґьорґію, шо ти хочеш з ним робити ? Люде, спамнєтайте єго, він хоче чоловіка вбити!

 

— Жінко, я вижу, шо ти боїш си, та ти собі піди до мами, переночуй собі, а завтра прийдеш.

 

— Я не вступлю си з хати!

 

— То меш з нами горівку пити, але не вівкай, бо спарю. Лїз на пічь тай спи, або диви си, або як хочь.

 

Вона анї рухнула ся від печі.

 

— Баба бабов, Ґьорґію, вона боїт си як жид бійки, не дивуйте си.

 

— Е, шо ми будем на ню дивити си: дай Боже здоровє, чоловіче, я до тебе напю си! Не знаю, хто за кого будем гріх мати, ци ти за мене, ци я за тебе? Але гріх мусит бути, таке зайшло, шо без гріху не обійдеш си. Гай, пий.

 

— Не хочу.

 

— Мусиш пити, як я просю! Горівка тебе трохи одерзне, бос гет уплошів.

 

— Я не хочу з вами напивати си.

 

Всї три ґазди обернули ся до злодїя. Завзяті, чорні очи віщували єму згубу.

 

— То давай, най пю, але пєть порцій нараз.

 

— Пий, а як нам збракне, то ще пішлемо.

 

Наливав одну по одній і випив шість. Потім пили Михайло і Максим. Закусували і знов пили.

 

Михайло:

 

— Скажиж нам, чоловіче, вітки ти забрив у наше село, ци ти близкий, ци далекий ?

 

— Я із сьвіта.

 

— А як ти, ци нашої мужицкої ложи, ци мещанскої, ци панскої? Бо инакше до тебе застосуємо си. Мужика то так бє си: зо три рази люшнев дулуманом по голові, скілька раз по лици, аби впав. Бо мужик твердий, до него траба твердо брати си, а як він під ногами, то легка робота. А пана ріхтує си знов на иншу моду, люшнї не показуй, бо вмре відразу, але пужівном настраш. А як він делькотит на цїлїм тїлї, то дай у морду два рази, але також не дуже: пан вже під ногами! Походи трохи по нїм мінуту, дві, тай готовий, ребра потертї на форост, бо то біленька кістка, як папірь. А жида береш на пірший вогонь за пейси, він скаче, плює, корчит си, як пружина. Але ти на то не дивиш си, лишень закладаєш великий палец межи два малї тай дюґом єго попід ребра, все дюґом. Це лехка бійка, але болюча дуже...

 

Ґазди тяжко, тупо засьміяли ся, а Михайло встромив голову поза Максима і чикав, що єму злодїй скаже.

 

— Ну, до якої віри пристаєш?

 

 

— То, ґаздо, таке, шо як ви пєте горівку то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.

 

— Правду кажеш, бігме, правду, за це тї любю!

 

— А заки вбєте, та дайте ще горівки, най напю си, абим не знав коли і як.

 

— Пий, на таке дїло пий, я не бороню, але чо ти на мене лучив, бодай тебе Бог скарав! Мой, я твердий, я камінний, тебе з моїх рук нїхто не вірве!

 

Злодїй випив ще пять келишків.

 

— Бийте кілько хочете, я вже злагожений.

 

— Чикай, брьи, добре, шо ти вже контетний, але ми ще неконтетнї, ти по пєть, а ми по однї. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.

 

Михайло дивив ся дуже весело, Максим якусь думку мав, але бояв ся її виявити, а Ґьорґій був неспокійний.

 

— Вижу, люде, шо буде біда, уступивбим си гет, а шос нї до него тягне, ланцухами тягне... Гай, гай, пиймо закусюймо ..

 

— Ґаздо, дайте, най вас поцулую в руку — сказав злодїй до Максима.

 

— Ов, чоловіче, ти дуже боїш си, ов, це нефайно !

 

— Бігме, вас не бою си, бігме і сто раз забожу си, шо не бою си !

 

— А шож?

 

— Минї легко стало на души тепер та я хочу цего ґазду в руку поцулувати; він сивий чоловік, мігби бути моїм татом...

 

— Чоловіче, лиши мене, бо я мнєкий на сумлїнє, я не хочу, будь собі без мене...

 

— Але дайте руку, бо гріх мете мати, я хочу вас поцулувати як рідного тата.

 

— Я цалком мнєкий, чоловіче, не цулуй мене.

 

Михайло і Ґьорґій аж роти порозявляли і горівку перестали пити. Наїжили чупер і своїм вухам не вірили.

 

— Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вченї!

 

Максим витріщив очи як баран і не розумів, що дїє ся.

 

— Зміркував, що я мнєкий, зараз угадав...

 

Говорив, аби оправдати ся перед Михайлом і Ґьорґієм.

 

— Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серця, бо як вас поцулую, то минї буде легко: я вижу, що вже минї не ходити по сьвітї та хотїв-бим віпрощити си з вами.

 

— Ти не цулуй, бо я гет змнєкну, я тобі і так простю.

 

— Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умерати, бо я ще нїкого в руку не цулував, аби нїби так із серцем. Я не пяний, бігме, нї, але я так хочу...

 

— Тихо, мой, не жвинди, не підходи подалеки, бо як угатю тай не дриґнеш!

 

— Коли ви гадаєте, що я дурю, а я, бігме, правду кажу. Я, видите, як напив си горівки тай минї отак утворило си в голові, шо я маю згинути і цего ґазду в руку поцулувати, аби минї Бог гріха зменшив. Та дайте руку, ґаздо, кажіт, най даст.

 

— Шо цес чоловік від мене хоче, коли я не порадю, бо я жилїсливий такий, шо я не годен тому стерпіти...

 

Максим не знав, де подїти ся, що з собою робити в такім клопотї. Він встидав ся як дївчина.

 

— Мнєкого все таке, все він у людий на посьміховиску, така натура паскудна! Та ви знаєте, шо як я трохи горівки напю си тай плачу, таже знаєте. Було мене таки́ суда не кликати, бо я знаєте такий як прєдиво...

 

Злодій хотів взяти Максимову руку, аби поцїлувати.

 

— Цес злодїй хоче штуков нас зайти. Ідїт, Максиме, геть від него, уступіт си.

 

— Давайте горівки, Ґьорґію, пиймо з-потри, абим раз дістали їдь — сказав Михайло.

 

— Не йдїт, Максиме, не йдїт вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не бою си, бігме, не бою си, але такий мене неспокій тре...

 

Він почав дрожати на цїлїм тїлї, губи трясли ся як живі. Михайло і Ґьорґій пили горівку і не дивили ся на него.

 

— Та чого ти си боїш, нема чого, я тобі дам руку поцулувати, вже дам, най нї і вібют, вже дам, на, цулуй, як ти собі жєдаєш...

 

Злодій прилип до руки, а Максим клїпав очима так, якби хтось єго раз по разови бив по лицї.

 

— Мнєкому нїколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нїчого...

 

Михайло розставив всї пальцї в руках і показував Ґьорґієви.

 

— Мой, мой, такі дужі, такі лакомі на бійку, шо раз лакомі, де ймут, там з мнєсом, рвут !

 

А Ґьорґій нічого не говорив, лиш заєдно плював у долонї і наливав горівки.

 

— Доста вже, небоже, доста, пусти, най я собі йду, бо тут нема Бога, я на таке не можу дивити си. Вітєгни руки з пазухи, не облапуй, нї, пусти, бо минї такий встид, шо не знаю, де подїти си!

 

— Я ще хочу образ цулувати, я ще хочу поріг, я хочу всїх, всїх, де хто є на сьвітї — кричав злодїй.

 

Жінка зіскочила з печі і втекла, Михайло вийшов із за стола темний і пяний як нічь, Ґьорґій стояв і нагадував собі, що він мав щось робити.

 

— Максиме, ви минї з хати шуруйте, аби я вас тут не видїв, бо вбю як горобца; гай, забирайте си.

 

— Я піду, Ґьоргію, я вам не кажу нїчо, але ви не гнївайте си, бо ви знаєте, шо я мнєкий чоловік. Минї так здає си, шо гріх будете мати, я собі йду...

 

— Ідїт, ідїт, бо ви не хлоп, але зальопана баба!

 

— Та я то кажу, шо я не до цего, я...

 

Максим підніс ся і вийшов з поза стола.

 

— Будьте здорові тай не бануйте, бо я, як якис казав, не до цего...

 

Злодїй один лишив ся за столом, блїдий трохи, але веселий.

 

— А ти відеш із за стола, ци треба тї відти віносити ?

 

— Я не віду, я вижу, що не віду, бо я маю тут під образами сидіти.

 

— Ой, відеш, бігме, відеш, ми будемо просити!

 

І кинули ся на него як голодні вовки.

 

========================

[«Дорога». Новелі. (1901), с.75—83]

24.05.1901