Засїданє (1905)

Василь СТЕФАНИК

Радні поволи стягали ся до канцеляриї. Кождий, заки входив до хати, висїкав ся у сїнях, обтирав ніс полою від кожуха, а потім долонею ще доправляв. Отак кождий ішов межи люди. „Славайсу — На віки слава“ тай сїдав на лаві, що стояла довкола хати.

Радних було вже з половина, старші сидїли близше до стола, а молодші трохи подальше. В кутї коло печи стояли сїнники один на другім, а коло них чорна бляшана банька. То був шпиталь. То як раз або два рази до року написав лїкар письмо до громади, що того а того дня буде в селї, то війт кликав до себе полїцияна Тому:

— Вже, небоже, мусиш завтра прихарити канцелярию, бо адї, прийшло письмо, шо дохтор приїде. Обшуруєш трохи підлогу, посиплеш піском, розкладеш сїнники по підлозї, понакриваєш їх лентухами, поналиваєш тої смердячої води з баньки по кутах — тай очи заткаємо. Є припіс, шо шпиталь має бути на холєру тай мус бути!

Отак полїцай робив раз або два рази до року з канцеляриї шпиталь. А як радні потім сходили ся на раду, то всї пчихали і казали: „Але бо паскудно смердит!“ Ті, що були у війську, говорили, що певно лїкар робив „реперацию“ і обмертвлював, та від того так вертить у носї. А Павло Дзїньо то вже добре мав ся. Він все дрімав на радї. То як радні пчихали від сопуху шпитального, то все казали:

— Павло мньигкий на голову та ми лиш пчихаємо, а він таки спит. Треба дохтореви сказати, аби нам не обмертвлював радних, бо рада буде до нїчого.

Павло не боронив ся, лишень глядїв перестрашеними очима на радних, а лице єго ставало ще чорнїйше, як було. Єго поміркували в радї „намість дурного“ — тай всї з него сьміяли ся.

Тепер радні сидїли на лаві тай балакали — поволи, лїниво. Кождий сидїв, як єму було лїпше і як навик. Іван Плавюк, що сидїв коло самого стола і був найстарший, схилив ся на черево, склав руки як до молитви, всунув їх межи колїна тай плював, покурюючи люльку. Долонї ніс і колїна сусїдували з собою. Отак він сидїв та вповідав за ярмарок.

— Дайте ми покій з такими ярмарками, як теперішні! Жиди з панами цїлий сьвіт займили. Хто продає — жид, а хто купує — пан! А люде дес-не-дес, шо грубшу яку штуку продают. Тельитко, коровку — то ще, ще, але волів вже мало.

— Та бо тїсно стало! А кождий собі гадає: куплю тельитко, прикохаю, дес трохи полови запарю, гарбузів кину тай, уважиєте, шос приросте на обкидок. Тїсні роки настали!

— Правда, шо тїсні. Дес давно то, бувало, ксьондзи гійкали на нарід, аби не пив, аби не гайнував, а тепер, видите, нарід і не пє і не гайнує, а ґрейціря рівно не видит. Гет нарід припер си, а на великдень таки рідко котрий солонину має. Так тьижко, вам кажу, як з каміня за тот ґрейцір!

— Всьо перевекслювало си. Таже давно і сеї худоби не було видко. Тепер худоба сама періста — тиролска, а давно була сама біла. Я ще не такий дуже давний ґазда, а по жінцї взьивєм такі білі воли як снїг, а роги мали такі, шо в ворота не влїзали си. То, бувало, так бігли як конї. А як їхавєм до міста, том дзумбелав. Казали, шо то була венґерска худоба, як нїби за цу кажут, шо тиролска. Тай тогди була тана худоба, де-де-де-е!

— Тано продавало си тай тано куповало си, але лїпше було. Адї, таже то не лиш худоба инакша настала, а свинї-ж давно такі були ? Були, видите, усїлякої масти і шерсть по них довга і драґанисті на ногах, а теперішні самі білі і гладкі. То як станеш на свинцкі торговици, то так ними усїяно, як білим цвітом. Лиш Мадзурі помежи них з черевами похожают.

— То є відай усякий ґатунок. А нїби люди всї однакі? Якос бувєм у Коломиї тай дивлю си — йде якес таке як дїдько, Господи нї прости! Чорне лице гет цалком і руки. Гадаю собі: та цес аби де став у ночи на мостї, тай би кождому треба воду освітити. Та бо бігме! Якис Жидок казав, шо то такі люде є під сонцем.

— Та вже певне, шо є усякий ґатунок. Мій Василь як був у Віґни при воську, та казав, шо видїв такі свинї, шо анї вух, анї рийки, анї ніг не видко, лиш таки толуб.

— Є всього на сьвітї, а біди найбілше...

Бесїда станула, бо війт надійшов.

— Та шо май чувати в містї, віте?

— Коби гроші, то в містї би добре. Вижу, пани лиш зайдут на ресторацию тай пют та поїдают шо найлїпше і гроші мают. Коби хоть на тиждень перекинути си в пана! — говорив війт.

— Як у якого пана. Бо є такі, шо на соломі сплют, а зубами обіскают си. Зверьхи камазелька, а сорочки нема. Лиш притулит на груди трошки полотенца тай убрав си! А неодин такий голоден, шоби макух їв, — казав Проць, що давно у дворі служив.

— Та ще бувєм у секретаря ізза тої толоки. Шос він минї там белендїв тай каже, шо коби, каже, у вашім селї менше люде тих казетів на поштї спроважували. То, каже, ошуканство. Мужиків, каже, є шос дуже багато. То як лиш двадцїта пайка дасть по левови за казету, тай си зробля тисїчі тисїченні гроший за дурно, за пусто. Такий панок, каже, все сам понаписує, тумана пустит, замастит, загладит, а мужики дурні, каже, читают та аж облизуют си, шо панцке поле на люди перейде.

— А ви певне стояли та потакували? — питав молодий радний Петро Антонів.

— Нї, бравєм си з ним за-барки за якогос там латюгу, шо туманит людий! Добре ксьондз із Грушевої казав, що нарід дає си на підмову всяким криміналникам, а потім, каже, прийде шо до чого, а вони ізнирли, а дурний нарід сидит по арештах. А тож мало попосочили та покалїчили?! Я лиш не люблю, як минї хто під ніс підкидає. Нїби я громаду продав або зрадив? Нїби пхаю си у вібір? Вібираєте кого хочете, а я стою на боцї.

— Ви би си пхали, але ми кличимо: ацю! Ви би ще й дїтем ковбаси принесли до дому, — говорив Петро Антонів.

— Мовч, — закричав війт, — мовч, бо тьи скажу закувати, ти шмаркачу ! Та дивіт си, ґазди, ци я з ним свинї пас?

— Ви минї носа не обтерали, а на мою бесїду можете так потакувати як секретареви.

Сварка починала вже ставати бійкою і старий Іван вмішав ся в дїло.

— Ти, небоже Петре, не будь угурний, таже знаєш, шо молодий мусит старшому змовчьити. Один чоловік такий, шо не боїт си нїчо, таки нїчо, а другий тай боїт си. Я сам, ґазди, все за громадов стоявєм і стою, але, бігме, на ваш збір не пішовбих. Якос я з осени був у містї. Надибає мене злїсний тай каже: ходїт на збір та хоть на старість подивите си, як мужики до купи єднают си. Кажу я єму: бігме бих не пішов! Воно добре, шо єднают си, бо як то приповідают, шо громада великій чоловік, але я не піду. Я, кажу, зріс і посивів, а ще в криминалї години не сидїв. А тепер траба минї на старість нечести? Таже здає си ми, шоби кожда маленька дитина в селї показувала: адї, вуйко Іван та в арештї сидїли! Не піду, тай не піду! Мій Николай ходит, але я не піду.

Якось старий Іван сим та не тим тай улагодив сварку. Лиш гнїв лишив ся однако.

— Але ми балакаємо та балакаємо, а ви, віте, не кажете, чого ви нас поскликали? — питав ся Іван, аби сварка не обернула ся.

— Вже я вас не буду скликати, кобим добув своє тай плюю на уряд та най вам шмаркачі вітуют.

— Але, але, ви гадаєте, шо віта не найдемо, ми би з села на цїлу околицу вітів настарчили, — не дарував Петро.

— Та шос старший брат має на радї казати — говорив війт.

Старший брат церковний Василь почав говорити.

— От не знаю, ци то в четвер ци в пєтницу та прибіг до мене писарчин парубок. Ой, каже, вуйку, я видїв, як стара Романиха зпід церькови дошку несла. Пішов я на другий день під церькову тай якурат нема одної дошки. То ще з тих, шо від дзвінницї лишили си. Воно правда, шо то вже здрихлавіли ті дошки, але як то зпід церькови рунтати? Тай, видите, така стара жінка тай киває тото, шо не до неї. Пішов я до ксьондза тай уповідаю, а ксьондз кажут, шо має си на раду дати знати, бо, кажут, як то церькову обкрадати! Я би, до пса, вже нїчо не казав, якби воно моє, але церьковне та траба єго боронити — оскаржував Василь.

Всї радні мовчали, бо хто би то надїяв ся, що стара Романиха та злодїйка. Нїколи по селї не було за ню чутки, аби вона крала.

За хвилю увійшла Романиха. Стара, обдерта, з синїм лицем. Станула коло дверей тай почала борзо крізь плач говорити:

— Я, ґаздики, вкрала ту дошку, таки-м украла, абисте знали, як мене мій син на старість обсербує! Та я в хатї не маю віхтика солімки, аби хоть покурити! Я сижу на печи тай замерзаю. Цїлому селови шию та прьиду тай пальцї ми деревіют. Очи ми вже скаправіли. Та ще кілько я зашию, аби душу погодувати — нема ґрейціря на топливце. Та я свому синови всю свою крішку дала, лиш собі один кут лишила, а він навіть до мене раз на місїць не подивит си. Аби увійшов та: бісе ци чорте, шо ти дїєш!? Нї тай нї!

— Але зпід церькови красти? Таже ваші гони, жінко, вже не довгі та памьитайте і на тот бік, абисте шо принесли. Ви стара жінка, та я кажу, аби вас не замикати анї бити, лишень дасте лева на церькову тай йдїт собі з Богом, а більше аби я не чув за нїяку крадїжку, — судив війт.

Романиха кинула ся як опарена.

— Ой, віточку, та я вмру та не буду лева мати! де минї лева, де, де, де?!

— Мус! — була відповідь.

Радні мовчали. Чули, що баба дуже бідує і знали, що лева не має. Але вкрала, що правда, то правда, тай ще зпід церкви! Вже мали гадку сказати, аби потрошки давала, по шусцї, по дві, як почав говорити Петро Антонів.

— Я би, люде, казав, аби таку бідну одову не карати. Церькова відай си не загріє одовиним левом. Дес то вповідают, шо давно церькви западали си і робило си на тім місци озеро безконешне. Як би таких кервавих левів одовиних набрати та покласти в скарбону церьковну, тай відай би жадна церькова не стримала слїз одовиних. Це відай би було не по правдї. Та замісць аби церькова бабі дала, та ще ме від неї брати того студеного лева ? Я якос був у баби за прьидивом. Вхожу, а в хатї студенїще, як у ґаздівскі стайни. На опецку горить каганець такий, як зеренце пшеницї, тай кілько всего вогню у хатї. Баба сидить та мне пальцї як деревєні. Я би казав, ґазди, аби ви не казали єї платити того лева.

Війт злісно поглянув на Петра. Радним як коли би камінь із серця спав. Всї одним голосом заговорили, що не треба бабиного лева. І старий Іван сказав: а най Бог сохранит! Ще казали прикликати сина бабиного і старий Іван взяв єго картати.

— Мой, мой, таже вона тебе на ланї під корчем ховала та холоду шукала. Мой, таже вона тебе обпирала і облатувала і плакала, як ти до бранки йшов, а ти єї віхтика соломи не кинеш? Ей, коби я був вітом, я би тебе на остатне вогниво скував! — проказував Іван.

___________________________________________

Зі збірки «Моє слово» (1905), с.13–21

Дата написання: кінець 1897 – початок 1898 року.

Першопублікація новели: «Лїтературно-Науковий Вістник», т. 2, 1898, кн. 5, с. 129—135.

Перша чистова редакція новели (п.н.«Старі і молодї») лишилась в автографі, опублікована в ПЗТ, т.I, с.281.

Пізніші публікації – у збірках «Камінний хрест» (1900) та «Моє слово» (1905).

Включена в ПЗТ (I, с.73).

Зміни в порівнянні з попередньою редакцією 1900 року незначні:

– у фразі "обтирав ніс полою від кожуха, а потім долонею ще доправляв" "і" замінено на "а потім" ;

– вставлено "шо не боїт си нїчо, таки нїчо" ("було шо не боїт си нїчо");

– замінено що на шо в мові персонажів:

–– "Бо є такі, шо на соломі сплют";