То як часом майстер напив ся в саму міру нї за мало, нї за багато, то розказував одну подїю зі свого житя. Всї, що були у коршмі, слухали його з увагою, навіть і Жид слухав.
„Та я вам, мой-ня, не буду нї цеї, нї тої городити. Був єм майстер, був єм ґазда — цїле село прикаже. Тепер я лайдак, най і це село прикаже — марного слова не скажу. Не скажу, бо шо правда, то не гріх. Але як то воно на мене впало? За оце ви питайте...
„Прийду до ґазди, обдивлю си по матріянї, по пляцови, прибю торг, могоричь віпємо тай до роботи! Плюну у жменї, сокиру в руки тай диви си, а будинок як дзиґарок віріс на подвірю. З котрого хочь боку заходи — дзиґарок.
„Віду в недїлю з церькови, йду до дому тай нютую собі в голові, шо най лиш пожию з десїть років, тай село гет перебудую. Так перебудую, шо не жьиль буде у него зайти...
„Дома пообідаю тай йду в поле на жито подивити си. На биті горі оберну си, глипну на село, а мої, моспане, будинки, як та птаха легка, шо ледви землї доторкає си. Як стану, як глипну, то так минї весело, як мамі, шо дивит си на свої дїти. А так минї легко, шо сто миль перелетїв бих...
„А так минї Бог годив, шо шо загадаю, тай маю. Я собі нивку купив одну, ба й другу, я собі коровку, овечки. Годило, у руки йшло, як з води йшло.
„А мама, бувало, припадают коло мене та приповідают:
„Ой, синку, тото ти Бог Файний талан дав у руки, нема такої днини і години, аби-м Богови сьвитому не дьикувала за тебе.“ Кажут: „старий, старий, а встань-ко та подиви си на нашого Івана, який він ґазда?“ А жінка слухає того та як скрипочка увихає си по хатї...“
На сїм місци Іван випростовував ся, лице його пашіло великою радістю. Ті, що його слухали, дивили ся на него якось смутно, але мовчали. Іван їх завойовував своєю бесїдою. Робив із коршми церкву.
„Але потім, братя, пішло все коміть-головою. Якби взьив на долоню пірє тай подув, то так пішло все. Не лишило си нїчо навкруг палца обвити...
„Прийшов одної недїлї чоловік з Луговиск тай каже : так і так, ксьондз наш закликає вас до себе. Зібрав я си тай іду. То не далека україна тай прихожу до Лугівского ксьондза.
„А шос минї вже дорогов на души потенькувало. Прихожу, поцулував ксьондза в руку, а він минї каже, шо так і так, у нашім селї траба нову церькву класти. Ми, каже, не погодили си з тим Гуцулом, шо кладе церькви, а чули-м, шо ти добрий майстер, тай порадили-м си, аби ти нам клав церькву.
„Як я, знаєте, це вчув, тай на мене піт збив, як коли на слабу худобину. Адї, сегодни ще не памньитаю, шо я на то сказав ксьондзови, як я із хати вішов ? Шос нї обмарило...
„Вертаю ся до дому, а минї то чорно, то жовто перед очима, вітер нї із ніг згонит. А в голові як коли би Цигани клевцами гатили. Але гадка гадку рівно пошибає. Дес я собі думаю: мой, таже це не стодола, таже тут, брьи, тисїчі дают на твої руки, таже церькву люди видьи ізо всїх селів. Такий я страх дістав, шо най Бог боронит! Отак якби нї хто сокиров зарубав у голову...
„Прихожу я до дому тай анї жінка, анї дїти минї не милі. Нїчо я нїкому не кажу — мну в собі.
„Льиг я спати. Спю як камінь, спю — не вісипльию си. А минї снит си, шо я дес у вишневім саду лежу та на сопівку граю. Вишнї зацвили, аж молоко капає, а я лежу та на сопівку граю. Але дес коло того саду вчинила си церькова, я її дес вже поклав, а вона коло саду вчинила си. Як нараз дес не загримит, як колиби гора завалила си! А то церькова розлетїла си на порох. Тот дзвінок, шо на самі горі стоїт, дес так дзвонит, але так жьилісливо, шо аж! Сам дзвонит. Дес я хочу підвести си, а то мене церьква гет привалила. Дес вода велика вчинила си, дес по водї ворін, ворін таких пливає, шо вода чорнїська. А дзвінок на горі Форт дзвонит і церькви нема, а дзвінок на горі все дзвонит...
„Дес я кричу ратунку тай мене збудили та трохи спамньитали.
„Дальше нїчо ни тьимю. Доста того, шо-м вілежьив три місїцї тай потім нїчо з мене не зробило си...
„Гуцул поклав таки церькву в Луговисках, а мене сьвіта збавив, збавив на віки...“
Далї майстер не розповідав своєї історії, бо всї знали, що потім стало ся.
Врештї і не міг розповідати, бо дійшовши до сего місця в оповіданю, клав наперед себе Фляшку горівки і пив понад міру. За то ті, що до тепер слухали його і мовчки сидїли, розбалакували ся і жалували майстра.
„То, видите, чоловік ба сеї, ба тої собі загадує, а то все божа міць. У Бога нема, шо цес файний, а цес старий, а цес бідний, у Бога всї однакі; шо має Бог дати, то даст і найбіднїщому і найбогатшому...“
„Та вже воно правда, шо від божої моци нїхто не сховає си, але бо дес такі люди є, шо чоловіка збавльиют. Адї, Гуцул поробив му якус біду, ци підсипав, ци розум завєзав, тай шо з чоловіка зробило си? — нїц, болото зробило си. Та оце є, шо чоловік чоловіка так зупсує...“
„Та то гуцулска віра, бодай го шлях трафив! Адї, генди паршьик лиш звис на нашу працу, але він лїпший від Гуцула. Бо він озме гроші, маєток зарабує, але розуму не відбере. А Гуцул поробит таке, шо чоловік о́-сьвітї си забуває. Гуцула гони від хати як пса!...“
„Правду кажете, ой, бігме, правду. Таже Іван потім вдурів. Загнав жінку в гріб, дїти повідгонив від хати, пустив, де шо є. Має хатчину, але таку страшну та облупану, шо льично до неї увіти. Адї, не за довгий час піде відци до дому тай вібє вікна тай льиже на нічь та ме співати. Та нїби він тепер має добрий розум? Таже розумний не бив би вікна у свої хатї, та не купував би їх шо місїця два рази. То лиш так здає си, шо він добре говорит, але єму в голові рівно хиба...“
„Пустив го, невіра, марне. Так го зсукав, шо до смерти нїхто го не розсуче. Зломив му волю, єго нї робота не бере си, нї нїчо, а шо заробит трошки, тай все посїдає в коршмі...“
„Най Пан Біг хоронит кождого доброго чоловіка...“
«Моє слово», с.93–97
22.04.1905