Присьвячую Вячеславови Будзиновському.
По селї сотає ся, пливе тоненькими струями, розпадає ся на мацїнькі крапельки один голос, осїнний, сїльський звук. Обіймає він село і поле і небо і сонце. Протяжна, тужлива пісня вилискує ся по з’ораних нивах, шелестить зівялими межами, ховає ся по чорних плотах і падає разом з листєм на землю. Цїле село співає, білі хати сьміють ся несьміливо, вікна ссуть сонце.
На однім городї зеленїє ся латка озимого жита, а коло него на кожусї лежить білий як молоко мужик. Старий дуже з померьклими очима. Коло кожуха єго паличка лежить також дуже давна, бо кавулька геть долонею витерта. Сонце гріє єму просто в лице, якби лишень єго мало на землї.
Старий так заслухав ся в осїнну пісню, що сам пищить, як дитина. Він говорить, а оріх раз по раз кидає на него широке своє листє. Білі мотилї грають ся над ним, кортить їх сїсти на біле дїдове волосє. Але він піє, говорить, а сусідські когути те чують і за ним потягають.
Сварить ся зі своєю смертею.
— Минї тебе не треба — пищить він до сонця — не зашкірюй си до мене, бо задурно. Минї треба дучі та штири дошцї. Шкода твого труду, ти найди собі молодого якого, а минї пішли її, бо забула, сука, за дїда...
— Добрий косарь, нема що казати! Колос дійшов, похилив си, землю цулує, вже почорнїв, а косарь чекав! Та чого? Гадаєш, що піду ще данцувати?! Я своє вже відбув, я контетний, минї нїчо не бракне. Озми собі пушку того духу тай пусти з за стола — я контетний.
— А може де є война та вона там запобігає, бо там молоде гине таке, що лишень цулуй. А тут що найде коло мене — пусту коробку! Ти не пхай си межи молодих, але бери то, що до твого писка. Молодий най ґаздує, най він дїти до розуму приведе, він тобі не втече, а хоть він у війнї, а ти єго не руш! Збирай у яму тото, що до ями...
— Адї, руки — підоймає руку близько до очий — ну, з чим тут бути? Таке старе шкуратє, що постола тогідного не полатаєш! Що ти цев руков годен удїяти? Чикай, не делькоти, як говорю. А мнясо де? Нїби я з’зїв? Я єго не кусав, а як мясо смакувало, то най посмакує і кістки. Доїдай, було не зачинати...
— А як я руки маю, то я собі йду у свою дорогу, а моя дорога, адї, стома стежками дорожит си по полю. Я барабульку вікопаю, я кукурудзок підойму, я борозенку лицем до сонця оберну, я зеренце посїю — я все з руками зроблю! А без рук я дурень, коли маєш знати! То не штука зробити з чоловіка нїчо тай піти собі на зломану голову! Нї, васпанї, бер на плечі тай покладь на місци там, де минї лежінє є.
На озиминї з’являють ся кури і пасуть.
— А-ушь, бо пібю на капусту! Ти не диви си, що я старий, але я ще такого звіря заможу, ще заможу. Не маєш що їсти на подвірю ?
Встає, спирає ся на палицю і йде на озимину.
— Файне, зелене, а вона тото псує... Земля все молода, вона як дївка, сьвито є — то вбере си, будний день — то вона по будному вбрана, а все дївочить — відколи сьвіта та сонця.
Сїдає серед зеленої озимини, підпирає ся палицею і мовчить. Він мовчить, а село сумно довкола него співає, а верби кидають у него зісхлим листєм...
==========================
[«Дорога». Новелі. (1901), с.72—74]
24.05.1901