Мамин синок (1905)

У суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і заговорила до себе дзвінким голосом:

„Ба, не знав, де бахур подїв си ? Дес воно ландає, дес воно нишпорит по дворі як курка. Ану, ци би ти єго вдержьила у хатї? Счесала бих бахура, тай нема.“

За хвилю пійшла до стодоли подивити ся, чи коло Михайла нема бахура.

„Ото, в тебе також розум ?! Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаєш на студени. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне шо аж!“

„Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чьисати, тай гулит тебе“ — сказав і зареготав ся Михайло.

„Цес чоловік, бігме, вістарів розум! Таже дитина отут замерзне коло тебе. Не слухай, Андрійку, дьидї, бо дьидя дурний, але ходи до хати, а я тебе счьишу, тай дам булку тай яблуко. Ая!“

„Коли ви не дасте.“

„Ходи, ходи, бігме, дам.“

Тай взяла за руку тай повела до хати.

„Я тебе файно вімию, вічьишу, а завтра підеш зо мнов до церькови. Мама таку Файну сорочечку і поясок даст. Всї будут дивити си тай мут казати: адї, який Андрійко красний:“

„А яблуко дасте, ма?“

„Дам, дам, багато.“

„А булку?“

„Тай булку...“

„А до церькови озмете?“

„Озму, озму...“

„То чишіт.“

І мама взяла мити голову Андрійкови. Цятки води спадали поза ковнїр і Андрійко ледви витримував, аби не плакати.

„Тихонько, тихонько, мама так Файно вімиє, вімиє! Личко буде як папірчьик, а волосє таке як лен. Над усї хлопцї будеш найкращий !“

„Коли бо кусає...“

„Мама гет вічьише, нїчо не буде кусати. Так легонько буде, шо ей, де!“

„А як вічьишете, тай дасте булку тай яблуко, то пустите на двір ?“

„А шо-ж, уберу тебе тай підеш гет далеко, гет, гет...“

„Добре, я піду до вуйниного Івана.“

Мама Андрійка вимила тай взяла на колїна тай чесала.

„Ма, а коло дьидї є кіт, тай таких миший ловит тай душит.“

„Бо миши зерно трубят та шкоду робля...“

„Нашо шкоду?

„Аби не було шо молотити тай молоти.“

„А шо-ж вони їдьи ?“

„Таже зерно...“

„Як?“

„Е, з тобов не договорив би си...“

„Траба, аби тьи дьидя у вечір підстриг, бо, адї, яке патлате волосє.“

„По парубоцки, ма?“

„Аякже, таже ти у мене парубок.“

„Тай видиш, шо вже, а ти не хочеш нїколи давати чьисати си. Ану-ко подиви си в дзерькало, як: файно?“

Андрійко виглядав як скупаний, волосє спадало маленькими, білими нивками на чоло і шию. Очи були сині, а губи червоні. Мама дала йому яблуко і булку, він сховав у пазуху.

„Я хочу до вуйни.“

„Уперед ззїж яблуко та потім підеш, бо хлопцї відоймут.“

„Я не покажу. Хочу до вуйни.“

„То йди, про мене.“

Вбрала його в чобітки, в свою кожушинку, в татів капелюх тай пустила на двір.

„А диви си, аби-с упав, тай буду бити...“

Сїла в хатї шити.

„Не бі си, такий мудрий як старий. Не мав би си в кого вдати! Вікапаний Міхайло. А зараз упоминає си заплати за чьисанє...“

І мама всьміхнула ся і шила далї.

„Коби здоров ріс та чемний. Має три роки тай гет оченашу бере си. Такий староґрецкий, а такий пустьик, шо хату до гори ногами здоймає. Так нераз допече, шо мус бити. Якби не бив, тай нїчо би з него не було.“

Підняла голову, глянула у вікно.

„Це вже в полуднє, а Міхайло ще не входит полуднувати. А бахура нема. Дес певне чипит на снїгу тай ме кашлати...“

Вечером сидїв Михайло на лаві тай держав на колїнах Андрія. Вогонь палахкотїв у печи і осьвітлював хату червоним сьвітлом. Михайлиха сидїла перед печею тай варила вечерю.

„Ти зійшов, стариґане, на дїточий розум, та лиши дитину в супокою, не підкидай ним як гарбузом. Йди, Андрійку, до мами.“

„Коли я не хочу.“

„А ти чій, дьидїв, чи мамин? — питав Михайло.

„Дьидїв...“

„А кого меш бити?“

„Маму.“

„А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти меш мене бити!“

„Дьидя тобі купит багато яблук, бо ти дьидїв...“

„Ой, ци ни цес дьидя тобі купит? Ти би нїколи не видїв нїчо.“

„Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську на кони ?“

Хлопець сїв на поривач і брикав по хатї.

„Доста, доста, Андрійку, на тобі солімку та пінку з молока збирай.“