Б. Перша редакція новели. Друкується за автографом. (Початок не зберігся).
...Я скинув мамину сорочку і покинув своє місце.
Ловився за поли того сьвіта, що був переді мною і згірдно глядів він на мене, хоть не сміявся.
Я мовчав як мужик* преступник, як жебрак.
Довги роки я мовчав і волочився по тім сьвіті як жебрак, як проступник.
Мої несказані слова, мій сміх недосміяний, мій плач невиплаканий!
Лягли вони на мене, як на зроблену голову мужицку лягає чорне каміня зломаного хреста.
І я ходив живий по могилі своїй. І не мав ся жадного сьвіта свого.
І тогди, коли я творив собі свій власний сьвіт, мій сьвіт, — тогди мене товариші покинули ще й казали, що-м клевета і безхарактерність.
А одного часу я вертався вернувся плачучи від покинених товаришів, А моя мама так мені сказала: „ти, знаєш сину, що ти отак маєш сам бути, бо від нас пішов-єс, а до панів не дішов-єм. Ти сам вже, дитинко, з собов будь!“
А ще одного часу я сидів серед поля і побачив свій сьвіт. І тогдн я знов плакав і сьміявся і співаючи вертав до мами.
————
І від тогди зі між мною і** сьвітом є ясність. Я маю свій власний, по правім йде хлопчинка в біленькій сорочеці, а па лівій йде чорний пан.
Тихо хлопчика в (біленькій сорочці) біленького я буду любити як мрію, як рай минулий, того пана буду ненавидіти як прокляте житя мого.
А свій сьвіт я буду різьбити на взір малого хлопяти.
Слово своє острити буду на креміню душі моєї і намочене в труті-зілю пускати буду на ліво.
А слово своє буду ломати на ясні проміньчики соняшні і вмочу єго в кожду чічку, що росте на нашім полі з неї пчола мід зносить і пускати буду на право.
А світ свій буду різьбити і кавалки муть від него відліта[ти] і сьвіт буде хапати тото смітє і буде мене по ногах цілювати.
А посеред тоі великої любови і ненависти я бреду як безумний по хмарі моєї фантазії.
Сто раз на дниню розпускаю всі сили душі у сьвіти далекі за щастям моїм.
Сто раз розсуваю неводи моєї фантазії по тихім ставу моєї минувшости, аби виловити всі єї ясні хвилі.
Вертаються зму[чені] як мужики з лану — змучені і без нічого.
Потім я сам золотою стрілою прорізую висоти світляні і в чупер мій звізди ховаються і по оча[х] очи хмарки білі в очи мині зазирають — і падаю в долину і волочу за собою поломані крили, як старий вояк деревляні палиці, що ними по сьвіті блукає.
Отак я у своїм світі жию.
Лиш як нагадаю собі нагадую собі той [час], як я ссав цицьку мамину, як руками єї стискав, як по маминих очах блукали пречисті хмарки щастя і як вона до мене приговорювала — тогді я щасливий.
_________________
*Далі рукопис уривається.
** В автографі „ї“ неясно написано.
=============
ПЗТ, I, 306
16.07.1949