Лист (1949б)

Б. Текст першодруку. („Праця“, 1897,  № 17, стор. 131—132, Чернівці).

ЛИСТ

(Політичним арештантам-мужикам на святий вечер).

У хаті було так ясно, що баба Грициха виділа кождий палець Іванка, де він до стіни притулився.

Сонце спускалося промінями насамперед на ліс, що стояв перед хатою на горі. На єго галузю лишало усі свої дорогі каміні блискучі, а ліс бив промінями у вікна хати.

І так богато було сонця в хаті, що баба виділа кождий палець на стіні.

„Мой, Іване, аби я тебе не виділа більше на лаві! Аді шо ти із стін поробив. По земли бігай собі“.

Іванко бігав від порога до стола та возив на нитці колісцятко від ниток, та й казав бабі:

„Но, но, я вже не буду“.

Коло баби на печи сиділа маленька Марійка з заплетеною кісоч­кою, як мишачий хвостик.

„Боже, Боже, як народови тісно стало жити, а як сьвята надій­дуть та й нарід таки веселится“, — гадкувала собі баба.

Лице зморщене, сині губи, сухі руки, сивий волос — отака баба.

„Ба, вуйко Василь ідут до нас із Николов Семеновим, із тим, що до школи ходит“.

„Тікай, з землі, ходи д’бабі на піч“.

До хати увійшов Василь із школярем.

„А в вас мамо, на печи різдво? Вінчую вас шастєм, здоровєм, абисте ше прожили межи нами“, вінчував Василь та цілував бабу в руку.

„Ой, синку, де мені різдво в голові! Вже-м ся тілько полину наїла, що солодка пшениця згіркла“. Казала баба та й сльози в очах показалися.

„А я прийшов письмо прочитати Федора, бо вчера на пошті надійшло. Семенів прочитає“.

 „Та шо приписує, здоров, ци може слабує?“

„Не, знаю, бо-м не читав, але зараз мемо знати“.

Витягнув Василь лист із за череса, подав школяреви, а сей взяв читати:

„Коханий мій брате Василю і Ви мамо!

Кланяюся до Вас на різдво і вінчую Вам на сьвита. Заколіду­вав би-м Вам з кременалу, але боюси, що вітер мою колядку у лісі стратит та й до вікон не донесе...    ,

Стара Грициха заплакала, Василь хитав головою.

„... Тут арештанти як заколідують, то аж сирий мур розсипаєся, аж ржа із гратів опадає. Як поведут голосом „зажурилися гори й долини, що не зродила жито й пшеницю“, то аж дозорці наслу­халися. А вночи то я собі лиш усе нагадую. Як ще я хлопцем ходив колідувати, як Ви, мамо, мене упросювали у тата, аби пустили у коляду, як ми парубками ходили із скрипков колідувати. Бувало станемо як дуби під вікном. Колідуємо, а скрипка плаче межи нами. Ми ще дуще, а скрипка рівно плаче, та й ніколи ми єї не пере­колідували. Аді, таке чую оттепер, як та скрипка плакала....

„Ой, сину, сину, тото-с діти осиротив“, — шептала баба...

„...Але часом мені у сих мурах так страшно, що сідаю коло другого арештанта, бо бих умер. Як собі нагадаю за Настю, що вона з жури умерла і мої діти на нівец осиротила, та й груди лиш розскакують! Крізь грати видко, як велика звізда малі за собов води[т] та й собі посвистує, аді се Настя, се Марійка зараз за нев, а се Іванко, а се Василько.

„Ой синку не бери си собі такий сум до голови“, — крикнула баба, як коли би отсе Федір говорив, а не писав.

„...Тай лиш привижуєси похорон Настки. Йдети Ви, йдут діти за деревищем, йде цара людий, а піп на переді. А хоругвами вітер носит та й питає:

„А чоловік сеї жінки де подівся ?“

Та й я сто раз не раз вітрови крізь грати говорю:

„В Станіславові, в креминалі!..

„Ой замурували ті, синку у неволи“, — зітхала баба.

„...Я гадав неправду корчувати, а то з корінєм мене вірваля і жінку вбили, а наші діти як галузь від нас обчімхали, аби зісхли. Коби ти брате, Василю, і Ви, мамо, за мої діти дбали. Аби їм голову у суботу змити, а в неділю білу сорочку аби дати. Аби они чорні не ходили, аби їх нендза не їла. Коби Ви, мамо, на най­меншу Марійку позір дали, аби воно не слинило сорочки та аби не плакало, бо слина у груди ся вжирає. Знаєте, як сирота плаче, то ангели плачут...

„Обчісую я твої діти щосуботи та сорочки перу їм щотижня та й пускаю старі слези за водою“, — приговорювала баба.

„...А Ти брате, Василю, дбай за мої хлопці. Не пускай їх у мішку по дощеви ходити але сардачинки їм поший. Навчи їх на розум, не пусти по під плоти. Бо відай я вже вітци не вийду та й не буду мати коли їх навчити. Зроби з них газдів та наказуй їм, аби свого дьидю та й маму не забували. Бо їх дьидя не був лайдак але своє право тримав...

„Ой, брате, не пустю я твої хлопці по під чужі плоти але навчу їх як рідні“, — вже Василь проказував.

„..А ту ниву під ланом засійте пшеницев, бо то добра нива, недавно гноєна. Та й робіт так, аби моїм дітем кривди не було. Припишіт до мене гет за все, що ся дома діє.

„Кланяюся файно до Тебе, брате Василю, тай до Вас, Мамо, тай до дітий моїх.

Федір “

Баба ревно плакала, а Іванко собі за бабов.

„На тобі грейцір, не плач. Аді, чуєш, що дьидя твій каже, аби-с баби слухав, аби-с не пустував, — казав Василь до Іванка та дав єму грейцар.

С...

================

ПЗТ, I, 288