Коло довгого стола сидів Іван та й Проць. Котили по столі завзяті слова і схилившися слухали, що стіл говорить. Нарікали та й пили. Проця жінка била, а Іван єго вчив бути паном жінці.
— Ого, вже най того вола шлях трафит, шо го корова б'є! — казав Іван. — Якби ні жінка мізинним палцем кинула, та й бих капурец зробив, на винне яблуко бих розпосочив. Мой, та же це покаяніє на увес світ, аби жінка лупила чоловіка як коня! Але я би єї борзо спамньитав, так бих спамньитав, шо би не памньитала, куда ходит. Віострив би-м сокиру на точилі, та й бих руки по лікті обрубав. Лиш раз, два, та й руки гара́вус! — Сказав оце Іван, та й здоймив руку вгору, як коли би мав гадку злетіти. Подав голову взад, очі вп'ялив у Проця та чекав, що Проць єму скаже.
Проць помахував головою та й нічо, сирота, не казав, бо що мав казати, коли все правда.
— Мой, ти паршьику, не телепайси над книжков, як шибеник на грабку, але давай, брьи, горівки. Я платю, а ти давай бо мій кременал, а твоя смерть! Не гиндлюй зо мнов, але сип тої браги... — казав Проць та й бив кулаками у стіл.
Жид сміявся, наливаючи горівку. Газди стали пити. Нахилювалися до себе і відхилювалися, як би дві галузці, що ними легенький вітер колише.
— Та гадаєш, — казав Іван, — шо бих чекав на шандарів, аби ні брали? Лиш бих руки обрубав, та й сардак на себе, та й на мелдунок. Встид за встид, але би-м сказав панам, шо ні жінка била, а я руки обтьив. Може би-м яку днину посидів, а може бих і годину не пацив...
По цім слові пили горівку. Так гірко пили як кров, кров свою — так кривилися.
— Процю, брате, — видиш, п'ємо горівку, ти мене чьистуєш, але п'ємо свою працу, свою кервавицу. Кров свою п'ємо, жидам бенькарти годуємо. Але радю тобі, щире тебе наказую, припри собі жінку, най вона до тебе руки не протьигає. Мой, таже ти сміхом став по селу, жінка б'є та духу наслухає, а ти газдов маєш бути?! Я би таку жінку дзумбелав та в ступу бих запрьигав та канчук дротьиний з клинка бих до неї стьигав!
Іван виймив гроші і хотів собі заплатити горівки, але Проць змів гроші на землю, бо дуже розсердився.
— Іванку, чьо мене, брьи, пореш без ножа? Я маю охоту тебе зачьистувати, бо ти мене, як якис казав, як мама рідна на добре радиш. Не тич мині гроший, але пий.
Та й знов пили.
— Або говори з нев по добру! Як прийдеш додому, та й кажи жінці так: Мой, жінко, де ти мині прицьигала? Ци на смітю, ци в церькові? Ци рабін нас вінчьив, ци ксьондз слюб давав? Т и до мене руки протьигаєш, а я ручки втну. Аді, внеси столец та й сокиру, та й мемо рахуватиси... Так ти еї напо-відай, та може напудиш...
— Іванку! Ти, небоже, мої жінки не знаєш. Т а же вона така тверда на серце, шо би ката не збояласи. Я чьисом хочу єї дати огрозу, але вона, шо має під руками, та як ні впоре! А б и єї дохторі так по смерти пороли!
— Ти, марнотрате, — каже, — ти шо видиш, та до коршми тьигнеш, та ще мене хочь збиткувати?!
— Але кажу ти, шо я такий від неї битий, такий парений, шо прийде ми си від хати йти. Але кажу, може єї бог руки без мене усушит, може я допросюси цего у бога...
— Чикай на бога, чикай, дурний, а вона ме бити, аж на вітер здоймати. О, вже ти такий ґазда свої жінці, як вербовий заніз у ярмі. Плюнути не варт на такого ґазду!
Проць закашлявся, аж посинів. Іван поклав оба кулаки в зуби та й гриз. Потім скреготав зубами на всю коршму.
— А суда ж, арендарю! Мой, жиде, ти, вчена голова, та тому з нас шкіру лупиш; скажи мині, ци є такий паруграф, аби жінка чоловіка била? Ци є такий рихт? Ти читаєш у книжках, аж скаправів-єс, то дес там воно повинно найтиси. Як цісарь такий паруграф написав, най я знаю. Бо як цісарь таке право відав, то най моя також мене б'є. Руки складу навхрест, а вона най бучкує. Як право цісарске, то має бути цісарске!
Жид казав, що такого права не дочитався. А Процеві казав, що повинен йти додому, бо жінка буде сварити.
Проць плюнув, пролупив очі і довго дивився на жида. Хотів сварити, але обміркувався та й встав з лави.
Ідучи додому горланив на ціле село:
— Коли ж бо не боїтси, шо сине за нігтем, не боїтси...
— Але я руки обітну, як вербу підчімхаю! А це ж куда?
Як прийшла, то був бузьок на хаті, а тепер? Де, де тому край?
Чути було, як Проць приспівував: „ Де , де-е, та де тому край?...
Як доходив до хати, то замовкав, а на воротях геть затих.
=====================
ПЗТ, I, 20
16.07.1949