А. Перша чорнова редакція. Текст з автографа листа В. Стефаника до В. Морачевського (1896 р.).
[Без заголовка.]
...Я ще був хлопцем, а він був вже жонатий і товаришував зі мною. Ми читали разом червоні листки „Przedświaty“ і чорну книжку „Z pola walki“. Ми тогди оба хотіли урвати корінь злоби лютцкої, а цьвіт єї відкинути на ліси пусті і на пустині. Я був гімназіяст, він був газда на грунті. Я Василь, а він Федір. Я єго вчив, а він мене слухав чорними очима. Я єму казав, що ми вмремо оба в тій борбі зі злобою лютцкою.
Ми розійшлися.
У марті сего року він убив свою жінку. Вона єму дорікала за то, що свого не пильнує, а ходить поміж люде і балакає йім за злість панів та за кривду мужицку. А вона плакала, а діти коло неї плакали. Він діти післав, а жінку убив.
Піп католицький пустив письмо до мене, що треба Федорови на адвоката. Піп дав гроші і я дав. Але Федір дістав сім років вязниці.
Зі Станіславова пише Федір до мене із темниці: „Я гадав, що я сотаю коріні злоби лютцкої — а я своє зелене дерево скорчував. Мури сиві, мури мокрі. Сім років у мурах сивих, у мурах мокрих.
Ти чув у моїх горах тот шум від крил орла і від гладкої скали. Орел розпростре крила, бє у стіну камінну — а вітер тікає з межи них. Лиш ми чули, як він тікав.
А мині у сирих мурах прочуваєся той шум, але страшно, страшно, гірко, боляче. Чую, чую, але гір не видко лиш мури.
Брате Василю! Коби ти мав гадку за мої діти, бо я йім маму убив. Найстарший називався Василь. Коби ти звагу мав аби на него сонце світило не крізь мішок грубо тканий але крізь сорочку тоненько ткану. Підменша моя Єрина. Коби ти дбав, аби єї рукави не були білі порожні але аби вишивані були, аби вона дівка була. А найменший є Никола. Коби єго сорочечка на грудях не була мокра від слини. Коби ти бачив, аби вона єго у грудці не гризла аби сухонька була.
Бо я йім маму троїм убив і Василеви і Єрині і Николі. Як я єї вдарив то сивий мозок із голори випав. Відай з него я ношу сиву сардачину у мурах. Я мав якось сон. Я дзвонив у дзвоночок сріблий. Всі люде слухали і тішилися. Лиш мої діти затикали вуха, аби не слухати. Страшно мені було.
Що крок зроблю, то мині нагадуєся — убив, убив. Що стану на однім місці: діти дрібні осиротив.
Сім років у сиві сардачині у сирих, сивих мурах!
Коби я мав кому сказати: сій мині поле моє, збирай з мого поля та годуй діти мої, бо я йім маму убив“.
Дослівний текст із того листу Вам пишу. Як можу так стараюся о єго поле і єго діти. Разом з попом католицким, бо той піп каже, що Христос би не писав єму єго проступок за вину.
Яби хотів гаркнути і плюнути сьвітови у очи. Яби хотів ті троє дітей взяти на руки і нести їх до гробу Христового. Я би хотів, аби люде дивилися на ті троє дітей і аби їх сумлінє задушило і аби діти до неба до мами полетіли. Ой мука! Чорна книжка: „Z pola walki“.
Лиш Вам пишу сей лист у листі.
Василь.
=================
ПЗТ, I, 287
16.07.1949