Великдень! Скільки чару, скільки принади, скільки споминів з минулих лїт.
Свято весни, величезне і соняшне. Твої гагілки тепер посеред окопів і дротяних перешкод, посеред гуку гармат — звенять як чарівний відгомін далекої піснї. Чи верне ся ще час, в якім дївчата в округ церкви Зельмана грати-муть? І задзвонять коли ще так весело церковні дзвони, як колись дзвонили?
Може...
Але на сей Великдень не задзвонять дзвони по рідній країнї. Осирочені дзвіницї сумують, світять пусткою. Забрав їм їх душу оттой ворог, що зарив ся в землю перед нами і всїми силами держить ся останка загарбаної землї. Держить ся і захланним оком поглядає на той бік Стрипи. Хотїв би знова загарбати ті просторі лани, зелені лїси, синїючи в далечинї Карпати...
Великдень! Дякувати Богу, святкуємо його далеко на рідній землї, серед розлогого Поділя. Не так як торік, у передодень битви на Маківцї.
Такі думки приходили не одному з нас в ніч під Велику Пятницю. Сеж зближав ся Великдень, день, в котрім душа радіє, веселить ся, забуває про горе і злиднї, чуєть ся щасливою. Якоюж вона тепер буде?!
Тепер війна! Безоглядна, кровожадна панї, яка не знає, що то туга за рідними, що то мамина розпука та батьківські тяжкі, кроваві сльози! Вона знає лиш примус — все одно, чи спричинений почутєм обовязку чи нагайкою.
__________
Вже вдруге застали великодні свята Стрільцїв на становищах. Тільки небогато щасливців могло перебути їх серед своїх рідних. Решта готовила ся зустрічати Воскресенє в обличю ворога, готова кождої хвилї вдарити або відбивати.
Всеж таки хотїли Стрільцї відсвяткувати як можна найбільше гідно. Вже від місяця збирали поодинокі рої між собою складки, щоб з окрема святкувати в крузї найблизших товаришів...
"Свята Пятїнка" прийшла до нас з захмареним лицем. Сонце не показувало ся. Зимний вітер повівав зі сходу. На дворі непривітно. Мимо гуркоту гармат — чути було у воздусї передвеликодний настрій.
Цїлий полк відповідно до традиції в пятницю постив. Віддїл піонїрів стукотів цїлий день сокирами коло полкової управи. Се ладив ся полевий вівтар на недїлю. По полуднї приїхали фіри зі смеречиною, що мала прикрасити зеленю святі днї.
В суботу зрана наспіли любистки з усїх сторін. З Відня, Дрогобича, Львова, Коломиї... Знак, якою симпатією тїшать ся Стрільцї в суспільности. Але не лише міста, але навіть села в яких стояли, через які переходили Стрільцї не остали позаду. Той народ, виссаний і знищений війною доостатка, спроміг ся ще на дарунки для рідного війска. І так з Вівся коло Підгачиць і з Дібща коло Козови приїхали сивоусі батьки з усяким добром, аж сюди до нас і передали усе полковій управі.
Почало ся роздїлюванє любистків. Сотня за сотнею підходила до полкової управи. Там полковий харчовий сотник Стронський усе роздїлював.
Пополудни почало ся свяченє паски по сотнях. Перші попросили до себе сїчового духовника 2-гої Мельникової сотнї. Там господар свят Василь Дзїковський все приладив і уставив. Мало ся вражінє, що се не сотня, але рідня зібрала ся довкруги застеленого скатертю стола.
Стіл стояв посеред городця, зробленого Стрільцями, на якім зеленїли вже перші весняні цвіти. На столї лежало кількадесять яєць, дарунки дооколичних сїл. З макітри виглядала ковбаса та шинка, яку самі хлопцї маринували.
Духовник станув перед столом і відправив чин посвяченя. Якже дивно звучало його возвіщенє, що Христос воскрес! Серце радувало ся і сумувало.
Похиливши голови, стояли Сїчовики довкола стола. Се все майже "стара війна", що отсе вже другий Великдень обходить на позиціях. Загартоване в боях серце сокрушало ся на звук воскресної піснї. Неодин обтер рукавом непрошену сльозу, що котила ся по осмалених щоках. Все немов заслухало ся в якусь далеку ледви чутну мельодію. Нїс ся разом з нею весняний запах рідних піль, несли ся згадки минулих лїт.
Скінчив пісню полевий духовник і слїдом за нею заспівало гуртом товариство: "Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ, і сущим во гробі живот дарував"...
І туга і надїя, і смуток і радість пробивала ся в тім співі:
"І сущим во гробі живот дарував!"...
Богато, богато, виросло тих гробів, скілько більше від попередного Великодня "сущих во гробі"!
А скілько ще буде?!
Священик побажав Стрільцям веселих свят і відійшов до другої сотнї — до сотнї Дудинського.
Там уже цїла сотня уставила ся в чотирокутник коло заставленого стола і ждала на посвяченє.
(Далї буде.)
[Дїло, 09.05.1941]
(Дальше.)
І тут понїс ся спів: пливучий з душі з усїми його надїями i жалями.
По сотнї Дудинського пішла сотня Яримовича, Сушка, Носковського.
Инші сотнї не мали часу приготовити ся на нинї як слїд до посвяченя паски і мусїли ждати до завтра...
Звечоріло. Накрапав легонький дощик весняний, теплий. Село залягла пітьма. Втихав гамір на городах і подвірях. Хлопцї розходили ся по кватирах, де заєдно лунала воскресна пісня.
Під вечір запросив мене сотник Носковський до себе на свячене. Там четар Каратницький привіз із дому величезний запас ріжного яствія і гостив домашньою бабкою, тїстами, то мясивом. Серед розмови веселої і невязаної перебули ми до пізної ночі.
Зійшло ясне сонїчко зза Стрипи і позолотило округ. Ранний, весняний вітрець потягав зі сходу. Сїра мрака спала ще на мочароватих долинках, але й вона згодом розпливала ся.
На площі вправ уставив ся І. полк У. С. С до полевої служби Божої. На передї під горбом стояв гарно прибраний престол. Старшина полку з полковником Вариводою на чолї уставила ся перед вівтарем. Позаду них мужва в лавах.
Почала ся служба Божа. Зворушеним голосом возвістив сїчовий духовник всему полкови, що Христос воскрес із мертвих.
Спів лунав серед мертвої тишини дивним відгомоном. На позиціях тихо. Нї наші нї Москалї не стріляли. Війна хоч яка беззглядна, а прецїнь почтила найбільше христіянське свято.
Заспівав стрілецький хор. Понесла ся пісня зі сорока молодих грудий і полинула полями. Може й ворог почув її, заслухав ся в неї, бо не свистїли шрапнелї, не рвали землї грізні ґранати.
По службі промовив духовник:
— Христос воскрес!... Той, що три днї лежав у гробі привалений каменем, опльований ворогами, що зносив перед смертю найстрашнїйші муки. Тепер востав от гроба...
— Якаж подібна доля України. Пасмо терпїня і муки, що тягнулося за набігів Печенїгів, Половцїв, Татар, потім через козацьку добу — завершило ся в теперішній війнї. Ворог насмівав ся над нами, заткнувши свій прапор на карпатських горах. Прийшла народна Голгофта.
Окововано, омурано
Багряницями закрито
І розпятієм добито..
— Та нї не добито! Воскресла батьківська слава у Вас — Сїчовому Війску. Ви пішли в бій і потекло богато крови чистої, святої. Та ще не конець борбі. Ще сїм повітів дожидає освободженя. Тож відберім ще й той клаптик землї ворогови. А станувши на границях Галичини, сягнемо і по прочі наші землї. І так, як Христос воскрес — так і воскресне во славі соборна Україна!
По проповіди священик освятив паску прочим сотням і богослуженє скінчило ся.
Полковник зі штабом станув на горбі, а поперед нього перейшли почесним маршем курінї полку. Дефілювали також і греко-католики з мадярського полку, що слухали нашого богослуженя. Тут наглядно видно було ріжницю в марші стрільця і вояка. Стрілецький хід більше елястичний, пружистий. Хоч кождий мускул в нього натягнений, мимо сього хід легкий, елястичний, невимушений.
По дефілядї відійшли сотнї на свої кватири. Старшина спершу провела кілька хвиль між хлопцями, а потім зібрала ся в полковій управі на свячене. На свята загостив до нас і референт стрілецьких справ у корпусі надпор. Галущинський.
До снїданя засїли всї офіцири полку. Перше місце заняв полковник Варивода. Коло нього отаман Лисняк з одної сторони, а з другої надпор. Галущинський. Подальше курінні отамани і сотники.
Перший забрав голос полковник Варивода:
— Мої Панове! Отсе вже другий раз застав нас Великдень в обличю ворога. Богато трудів і небезпек за нами. Не знати, кілько ще нас чекає. Нинї позволили обставини зібрати ся нам разом при свяченім. Дай Боже, щоб кождий з нас слїдуючий Великдень святкував вже в крузї своєї родини. А колиб судьба не позволила нам, то щоб ми знова зійшли ся разом, так як нинї, та щоб нїкого не бракло з поміж нас. При тій нагодї вношу здоровлє і всїх пп. офіцирів і всего українського сїчового війска, з окрема п. хор. Іванчука, що як відпоручник львівської станицї прибув до нас.
Слїдом за сим понесла ся та улюблена стрільцями пісня: Гей, у лузї червона калина...
По сїм встав надпоручник Галущинський і внїс тоаст на честь полковника.
Залунало грімке "Многая лїта", як вислів пошани і любови для найвисшого нашого національного вожда.
Знова забрав голос полковник і внїс трикратне "урра" на честь Цїсаря Франца Йосифа І.
(Далї буде.)
[Дїло, 10.05.1916]
(Конець).
Загреміло сильне "yppa" з грудий присутних, аж зазвенїли вікна. Дволїтні труди і невигоди не зложили ще стрілецької сили, не здавили груди.
Сїла сїчова старшина за столом і почало ся снїданє. Полкові спеціялїсти масар Коцюба і цукорник Мерешко подбали вже за їдло. На тортах виднїли написї: Ясновельможному Пану Полковникови "Многая лїта". Або: "Вельможному Отаманови многих лїт. На третим знова: "Преславне Сїчове Війско нехай жиє!"
На сїрім кутї засїли любителї музики і співу. Почало ся з того, що підхор. Лев Лепкий заімпровізував при супроводї ґітари "Полкову оперу" в 3 дїях. В нїй виступали всї важнїйші особи полку, а поодинокі партії співали Рубчак бас, Смаґіноф барітон, Юрчак і Петрович, як тенори. Крім того був ще хор жінок і хор рабів. Орхестру заступала і ґітapa, а всїх артистів і оба хори — автор.
По "Полковій опері" пішла пісня за піснею весело і невимушено. Піснї переплїтали ся зі сатир.-гумор. оголошенями. Тодї цїлий "Каzentisch" говорив рівночасно: "Оголошенє, дві точки і прим. "Адютанти шукають інструктора до фотографії" — кожде оголошенє бyло нагороджене сальвами оплесків.
Серед веселого настрою, серед співу і жартів протягнуло ся снїданє і обід до ½ 4 п. п.
В сотенній управі сотнї Будзиновського святкувала одна з наймогучійших і найлїпше зорґанїзованих верств, верства підхорунжих. Там провід вів найповажнїйший віком тов. Чубатий.
Хлопцї по сотнях святкували весело. По найбільшій части збирали ся в малі гуртки і гостили себе взаїмно — чим Бог послав.
Над усїм селом панував якийсь святочний настрій. Здавало ся, що й світ гарнїйший тої днини і сонце веселїйше світило. Бракувало лиш дзвонів і гаївок.
На другий день назначене було торжество декорованя медалями хоробрости. На площі вправ зібрали ся призначені на се свято сотнї і офіцири. Як вже усе стояло на своїх місцях надійшов полковник Варивода. Отаман Лисняк здав рапорт і полковник відбув прогляд сотень.
По сїм виступили призначені до декорованя стрільцї і уставили ся в рядї перед сотнями.
Теплими словами промовив полковник до відзначених. Побажав їм дальших успіхів на полї слави, а звертаючись до Товариства, висловив надїю, що як прийде час, то і вони не остануть позаду від своїх хоробрих товаришів.
По тих словах вручив кождому відзначенє і торжество скінчило ся.
_____
Третий день принїс нам рідких гостий. Прийшли до нас мешканцї села, що евакувані тиняють ся по сусїдних селах. Прийшли переважно жінки. Їх жіноче серце найбільше тужить і побиває ся за рідним селом. Тож прийшли подивити ся бодай у Великдень на ті хати, в яких свій вік прожили. Прийшли старі ґаздинї оглянути те місце, де колись за мирних часів сїмя сїдала до свяченого.
Прийшли дївчата поглянути на ту площу, на якій давнїйше виводили кривого танцю, гагілки. Тепер там тихо, пусто. Церква стоїть, оцїлїла якось, але цвинтар довкола неї зруйнований.
Ходили, блукали поміж хати наші гостї і мов чужі оглядали село.
І до моєї хати прийшла ґаздиня. Глипнула набожним оком довкола по стїнах і сльоза цюрком ринули по змарнілїм лицї.
— Ходїть, ґаздине близше. Сядьте на хвилю. Поговоримо — кажу їй.
— Дякую вам пане красно, що бодай не гоните мене з хати — ледви вимовила крізь сльози. — Добре, що хоч ви свої є в селї. Можна розмовити ся.
— Як же святкували ви Великдень? — питаю.
— О, сохрани Боже другого такого. Цїлїсенький божий день ходили ми по поли та плакали ревними сльозами. Деж бо нї служби святої, нї рідної хати, нї села. Нї звонів не чути. Сум такий, що аж за серце стискає — говорила жалібно.
— Не журіть ся, ґаздине, буде лїпше. Вже відай не довго тої муки.
— Ей коби Пан Біг милосерний дав, а то прийде ся гинути на поли. От нїби то Великдень, а в нас нї паски, нї яєць. Навіть молока для дїтий не було. Корова здохла перед Різдвом... Але я вже мушу йти, бо потім не пустять. Останьте здорові!
— Йдїть здорові!
Менї ляг на груди смуток і давив каменем...
"Народе мїй!...
Не вжеж Тобі на таблицях залїзних
Написано в сусїдів бути гноєм
Тяглом у поїздах їx бистроїздних?!"...
Заходило за обрій сонце. Перед нами золотом миготїла повигинана річка. А здалека нїс веселий спів одного українських полків.
Пресова Кватира УСВ, в полї 29. IV. 1916.
[Дїло, 11.05.1916]
11.05.1916