Знамените наше, неперекладне, «собі» («сяду собі...») – знак того, що людина хоча сама, та не самотня: вона – з собою, з тим дивним співбесідником, що всередині нашого єства...
Кажуть, що «так ми звикнемо бачити їх на вулицях і не жахатися». А можливо, комусь і треба жахатись, когось треба вивести з летаргійного стану самозадоволення?
І якщо смерть у Ронсара, обмотавши ноги повстю, ступає у цілковитій, мертвій тиші, то Шевченків «Косар» – мабуть, найгучніше, пов’язане з образом смерті, fortissimo.
