Чому культура під час війни перестає бути “м’якою силою”
У перші ж дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну західні уряди запровадили широкий спектр санкцій проти різних російських юридичних і фізичних осіб, насамперед вищих посадових осіб, відповідальних за агресію. Чимало компаній та олігархів теж опинились під санкціями як спонсори й посібники війни. Проте до чорного списку не потрапили діячі культури й науки, хоча багато хто з них роками готував ґрунт для війни своїми пропагандистськими, ідеологічно інтоксикованими творами та заявами. Десятки письменників, акторів, поп-зірок, кінорежисерів та науковців палко привітали анексію Криму в 2014 році, і так само ентузіастично заходились підписувати підлабузницькі листи на підтримку президента і того, що вони разом з ним називають “спеціальною військовою операцією” у 2022-му.
З ліберального погляду західної людини, підтримка війни і злочинної влади діячами культури мала би бути питанням радше моральної, ніж кримінальної відповідальності. Наївна тамтешня віра в те, що зі словом треба боротися словом, давала змогу російським пропагандистам тривалий час безперешкодно руйнувати західні інституції й підривати суспільну до них довіру. Лише події останніх років спонукали західні уряди відповідальніше поставитися до діяльності російських підривних центрів, накладаючи на них певні обмеження або й заборони. Тим часом культурна сфера розглядається й далі багатьма західними людьми як буцімто “аполітична”, відокремлена від геноцидної риторики російських лідерів, а тим більше від геноцидної практики російських військових. Пушкін, стверджують ліберали, не відповідає за Путіна, а Достоєвський не винен у тому, що робить Шойґу і його підлеглі.
Нам знову нагадують, що більшість російських письменників та інтелектуалів переважно критично ставилися до свого уряду й суспільного устрою, потерпали від цензури й інших репресій, а тому не заслуговують ще й тепер посмертного цензурування. Заклики скасувати тих чи тих діячів, їхні твори чи виступи інтерпретуються відповідно ледь не як варварство, націоналістичний іконоклазм, замах на Культуру взагалі – з великої літери. Хоча насправді до скасування доходить лише в крайніх випадках – коли персонаж поводиться аж занадто виклично і зухвало: дефілює демонстративно з георгіївською стрічкою, як оперна діва Нетребко; позує на фронті з автоматом Калашникова, як прозаїк Прілєпін; чи відверто закликає на ютюбі вбивати українців, як “філософ” Дуґін.¹
Утім, навіть відверта підтримка війни багатьма діячами не конче веде до їхнього скасування чи публічного осуду – співмірного з тим, який викликали, наприклад, публічні оскарження Депардьє в сексуальних домаганнях (проте аж ніяк не його підлабузництво щодо Путіна). Той же Дуґін, зрештою, виголошує свої геноцидні промови принаймні від 2014 року, проте це анітрохи не заважало йому донедавна їздити з лекціями по Європі й роздавати інтерв’ю поважним виданням. Чимало культурних менеджерів воліють і далі вдавати, що культура не має нічого спільного з політикою, і люди, що йдуть, скажімо, на концерт Ґерґієва, не повинні анітрохи перейматися іншими аспектами його діяльності. Лені Ріфеншталь, зрештою, теж була талановитою режисеркою, навіщо ж її скасовувати?
Українці у цих питаннях дотримуються, зрозуміло, протилежного погляду, стверджуючи, що під час війни все є політичним і будь-яка “м'яка сила” – хоч у культурі, хоч у спорті – сприяє “жорсткій силі” держави-агресора: символічно підвищує її престиж, ошляхетнює її розбійницький імідж, вносить певну двозначність у сприйняття злочинницької держави. Путінська Росія з Ермітажем і Великим театром не виглядає такою бридкою і ненависною, як Аль-Каїда, ХАМАС чи Іділ, котрі не мають ні Ермітажу, ні Пушкіна, ні будь-чого іншого, що могло б надавати людського обличчя їхнім потворним істотам.
“Питання для західних культурних форумів, – стверджують українські автори, – полягає не лише в тому, що десятки письменників, акторів, співаків, продюсерів та інших підписали листи на підтримку анексії Криму в 2014 році та вторгнення в 2022 році. Питання полягає в ролі російських культуртрегерів усіх мастей у просуванні російської “м'якої сили”... З цієї точки зору, деплатформізація російської культури піде на користь Україні – і, можливо, навіть самим росіянам”. Більше за те, “підтримка російської культури сьогодні означає фінансування війни”, і це ще одна причина для паузи. Тому що “перегляд російського фільму, прослуховування російської музики або відвідування російської театральної вистави забезпечує путінській владі роялті та податкові надходження”. Це посилає також хибний сигнал міжнародним компаніям, які все ще залишаються у Росії і продовжують платити податки кримінальній державі.
Тим часом і царі, й комісари впродовж трьох століть розуміли, що культура – це не лише “м'яка сила”, а й зброя, і не шкодували ресурсів для її просування та належного нею маніпулювання. Довірливі ліберали можуть вважати, що Путін і Пушкін не мають нічого спільного, що російська культура і російська війна належать до різних світів і, напевно, до різних реальностей. Проте кремлівські вожді та їхня прислуга чудово знають, чим може бути культура і як її використовувати як зброю. Подеколи вони навіть висловлюють ту свою певність із вражаючою щирістю: “Наші останні виставки за кордоном, – похвалився недавно переконаний путініст, директор петербурзького Ермітажу Міхаїл Піотровський, – це просто потужний культурний наступ. Якщо хочете, це така собі наша “спецоперація”, яка багатьом не подобається. Проте ми йдемо. І не дамо нікому завадити нашому наступу”².
На жаль, на Заході надто багато людей занадто бездумно сприяють цьому “наступові”, цій “спецоперації”, поки українці відчайдушно намагаються їм пояснити, що жодна культура не є безневинною й неупередженою, а російська – особливо, тому що майже завжди солідаризувалася з імперією, з її експансією, і практично ніколи не підносила голосу на захист поневолених імперією народів. У цьому сенсі український досвід взаємодії з російською культурою фундаментально відрізняється від західного. В Україні, як і в інших колоніях, російська культура мала замінити й маргіналізувати національну культуру, принизити і провінціалізувати її. Натомість на Заході вона не була загрозою, а лиш курйозом, екзотикою, квазієвропейським фасадом сутнісно антиєвропейської азійсько-деспотичної держави. Головним завданням цієї культури на Заході, як пише Павло Казарін, було пробуджувати інтерес, підкреслювати цивілізаційну спільність і створювати переговорне поле:
“Європейська природа російської культури відволікала увагу від антиєвропейського характеру російської держави. А художникам та артистам випадала роль торгових представників із продажу “загадочной русской души”. Де у чітко вивірених пропорціях змішані ведмідь та супутник, балалайка та балет, ізба та конструктивізм.
Геній і лиходійство виявилися цілком сумісними – у великодержавному наративі. Репресії 37-го – але П'ята симфонія Шостаковича. Танки в Будапешті та розгром Празької весни – але п'ять чемпіонів світу з шахів. Вторгнення до Афганістану – але Бродський з Нобелівською промовою”. Культурний контекст можна було постійно використовувати у ролі універсального “але”. “Диктатура – але з Нурієвом і Плесецькою”. “Ґулаґ – але з Шаляпіном і Тарковським”. “Терор – але ж і Дяґілевські сезони та російський авангард”. “Одночасне сусідство в Росії політичного варварства та офіційної культури дозволяло багатьом на Заході ігнорувати перше і зосереджуватися на другому”.
Різний досвід спілкування з Росією загалом і російською культурою зокрема робить комунікацію між українцями та людьми Заходу в цих питаннях доволі складною й породжує прикрі непорозуміння – досить згадати періодичні скандали, пов’язані із відмовою українців виступати на міжнародних імпрезах на одному майданчику з росіянами – навіть якщо це цілком “хороші”, антипутінські росіяни. Аргументи супроти такого сусідства висуваються різні – від найпростіших, пов’язаних із недовірою до всіх росіян як буцімто інфікованих імперським вірусом і, відповідно, не надто щирих у своїй “опозиційності на експорт”, до серйозніших, пов’язаних із (можливими, але небажаними) символічними конотаціями такої співучасті – чи то як натяк на можливість якогось українсько-російського “діалогу”, чи як дискурсивне вирівнювання двох неспівмірних позицій: народу, який є жертвою геноциду, і народу, який той геноцид здійснює й масово підтримує.
Українці з їхніми непримиренними настановами до всього російського сприймаються людьми Заходу як радикали, емоційно травмовані і відтак неспроможні розсудливо мислити і поводитися. Українці ж натомість сприймають своїх західних опонентів як людей сліпих і глухих, інфантильних у кращому разі й русофільських у гіршому; свідомих чи несвідомих посібників путінізму, які тривалим толеруванням цього режиму уможливили його сьогоднішні злочини.
Чи існує якась точка дотику, на якій протилежні погляди на російську культуру та відповідну культурну політику під час війни можуть бути узгоджені? Наявні тенденції не дають підстав для великого оптимізму: українські і західні громадяни живуть у двох різних реальностях і в двох різних режимах правди: в одній із них домінує культура, в іншій – геноцидна війна. Узгодити погляди, а тим більш почуття у цих двох реальностях досить важко. Але компроміси в конкретних кроках, у практичній політиці, цілком можливі, і вони загалом помітні з обох боків, особливо з західного. Зазвичай вони не такі радикальні, як того хотілося б українцям, проте засвідчують принаймні усвідомлення проблеми західними колеґами й намагання якось на неї реагувати – чого, на жаль, не було абсолютно у 2014 році після російського вторгнення у Криму й на Донбасі.
У Франції, наприклад, як стверджують Вікторія та Патріс Ляжуа, від січня 2023 року з’явилося “лише дев'ять літературних творів з Росії, раніш недрукованих, причому лише чотири з них – твори живих авторів”. (Українці можуть саркастично посміхнутися на це “лише”, бо ж для них і чотири, а тим більш дев’ять перекладених творів у Франції було б радше “аж”, ніж “лише”. Але для російських книжок це справді “лише”, бо ж до 2022 року вони видавалися і перевидавалися у Франції десятками. Втім, і сьогодні згадані вище обмеження стосуються лише сучасних авторів, тимчасом як класика репродукується й далі без жодних обмежень). Найсильніший санкційний удар припав, схоже, на російське популярне (“жанрове”) кіно – науково-фантастичні, пригодницькі та воєнні фільми (переважно про т.зв. “Велику Вітчизняну війну”) – найбільш токсичні в ідеологічно-пропагандистському плані). До війни у Франції виходило від десяти до двадцяти таких фільмів щороку величезними тиражами на DVD, тепер вони повністю зникли. Російські культурні заходи, за окремими винятками, також були припинені, зокрема й популярні Дні російської книги та фестиваль російського кіно в Онфлері.
Для багатьох українців, які виступають за повне скасування російського культурного продукту, принаймні на час війни, французька (і загалом міжнародна) “склянка санкцій” виглядає радше напівпорожньою, ніж напівповною. Проте є і в Україні тверезіші голоси, які радять співвітчизникам не вимагати занадто багато, а натомість терпляче пояснювати міжнародним колегам свою аргументацію:
“Ми навряд чи досягнемо мети, якщо закликатимемо до скасування чужого культурного пласта... Але ми маємо право вимагати не підмінювати розмову про російські воєнні злочини дискусією про Толстого та Чехова. Ми не зможемо продати ідею бойкоту російської культури. Але ми маємо наполягати на деколоніальній оптиці при погляді на неї. І кожен її культурний артефакт має вивчатися як пам'ятка імперії та приклад її офіційного дискурсу – зокрема про підкорені народи. Ми не можемо завадити Заходу говорити про європейську природу російської культури – але це не повинно бути для них приводом ігнорувати антиєвропейський характер російської держави. Право не судити про Чайковського за російським солдатом невідривно пов'язане з обов'язком не судити про Росію за Чайковським. Зрештою, Росію сьогодні представляє не її культура. Її репрезентують Буча та Маріуполь”.
Ці помірковані слова можуть не задовольнити радикальних іконоборців в Україні, як і радикальних іконолюбців на Заході, проте вони задають, як мені здається, концептуальну рамку, в якій можна розробляти спільну деколоніальну політику, що відбивала б і новонабуту українську суб’єктність, і пережитий європейцями в цьому зв’язку когнітивний дисонанс.
_____________________________
¹ Серед останніх випадків скасування, зробленого під тиском громадськості, можна згадати рішення компанії HBO не запрошувати завзятого путініста Мілоша Біковіча на головну роль у серіалі “Білий лотос”; чи, скажімо, усунення Теодора Куренціса з програми Віденського музичного фестивалю після погрози українських учасників бойкотувати цей захід.
² Елена Яковлева, “Почему необходимо быть со своей страной, когда она совершает исторический поворот и выбор”. Отвечает Михаил Пиотровский. Российская газета, 22.06.2022.
Англомовна версія була опублікована на Desk Russie
переклад автора
03.04.2024