Вбивство актриси Марії Вісновської у ніч на 1 липня 1890 р. сколихнуло всю Варшаву, обросло легендами і плітками. У Санкт-Петербурзі було видано протокол судового засідання, а потім сипонули повісті й вірші на тему цієї трагедії: полковник і письменник Юліан Єлєц (1862–1932) опублікував роман «Хвороба сторіччя» (1892), а Іван Бунін – «Справу корнета Єлагіна» (1925).
Вбивцею був російський корнет Олександр Бартенєв. Він не ховався, а з самого ранку прибіг до свого товариша ротмістра Олександра Лихачова і в стані істерики, заникуючись, повідомив, що застрелив Маню, а потім став зривати зі свого мундира офіцерські відзнаки.
«Вона лежала на дивані в одній сорочці, – повідомляв наступного дня "Kurier Poranny", – її обличчя було облите опіумом, пляшка з яким стояла на столику біля неї. На лівому боці грудей у неї була рана від револьверного пострілу, спрямованого в саме серце. Крім того знайдено лист до матері і ще до двох осіб, а також записку до керівництва театру».
Біля ніг убитої лежала гусарська шабля, поруч стояла недопита пляшка шампана. На підлозі в безладді валялися частини дамського вбрання і якісь пошматовані записки. На тілі актриси було знайдено три вишні (актриса мала прізвисько «Вишня»), а також дві візитівки Бартенєва. На одній з них була коротка записка її рукою: «Цей чоловік цілком справедливо мене вбиває... Востаннє прощаюся з коханою і святою матір'ю та з Александром... Сумую за життям і театром.... Мамо, бідна, нещасна, я не прошу пробачення, бо помираю не з власної волі... Мамо, ми ще побачимося там, нагорі, я відчуваю це в останню мить. З любов'ю не граються».
Александр – це легендарний український оперовий співак Олександр Мишуга (1853–1922). Його небіж, журналіст Лука Мишуга (1887–1956) згадував: «Вісновська була надзвичайна краса і знаменита драматична артистка, що просто чарувала людей красою і грою. Вона була причиною різних любовних афер, двобоїв, навіть самогубств. А до тих, що вважали себе її поклонниками, належав також і стрий. Та надто великий гурт її поклонників був причиною різних незгодин між Вісновською і стриєм, і були між ними напружені відносини й тоді, коли в її честь улаштував один з її прихильників приняття, а по приняттю, шаліючи задзрістю, вбив її револьверовим вистрілом. На тім приняттю був і стрий».
Тут бачимо вже легенду, бо вбивство відбулося уночі без свідків.
Мишуга був серед варшавської публіки надзвичайно популярний, і ця публіка чудово знала про його кохання. Тож можна лише уявити, що діялося з тією публікою, коли вона вичитала з афіші, що у день похорону акторки Мишуга буде співати в опері Доніцетті «Фаворитка». «Дирекція театру, артисти і публіка були певні, що стрий відмовиться співати, і вже видрукувано відкликання опери, – згадував небіж. – Та сам стрий рішуче уперся і заявив, що буде співати. А як вістка про це рознеслася по Варшаві, величезні товпи народу облягли театр, бо хотіли бути на виставі, дарма що дирекція ще в останній хвилині вечером хотіла відкликати виставу після того, як виломано одні з входових дверей і важко було вдержати порядок».
Великий театр опинився в справжній облозі. Дійшло навіть до того, що ті, хто не потрапив всередину, чекали на вулиці новин зі сцени.
«Та на виставу прибув уже генерал-губернатор, і годі було її зміняти. Отого-то пропам’ятного вечора співав стрий спершу з великим спокоєм, але голосом, що наче бухав йому з грудей. Звичайно ж він щадив голос, викидаючи його в повній силі і блиску щойно в головній арії, а тепер співав повними грудьми і своїм металічним голосом просто вспівувався в серця слухачів. Але в останнім акті не видержав. Упав на землю перед хрестом і вибухнув спазматичним плачем, добуваючи з голосу таких роздираних зітхань, що пані в ложах застигали зі зворушення, а публіка плакала з артистом».
Разом з ним заридали всі артисти, хор, оркестр і глядачі, а диригент не зміг диригувати далі, так що оркестр завершував гру без нього.
Варвара Літинська (†1923), учителька, перекладачка, близька подруга Мишуги, згадувала чудові великі чорні очі Вісновської, представляючи її своєрідним демоном краси, що зачаровує одну жертву за іншою. Сам Мишуга відгукувався про коханку так: «Це була богиня, не жінка». «Середнього зросту, з досконалим овалом обличчя, рот дещо заширокий з повними вустами, волосся попелясте, – згадував Марію письменник і її коханець Стефан Кшивошевський (1866–1950). – Найбільша чарівність була в її очах, які мали колір і блиск аквамарину, коли були веселі, а темніли в хвилюванні».
На нагробку Марії день народження вказано 23 грудня 1861 р., насправді вона народилася на два роки раніше у Варшаві, була донькою купця Освальда Вісновського й Емілії Гофман. Вона майже не знала свого батька, бо той покінчив самогубством, коли мала п’ять років. Однак не страждала від бідності, бо батько залишив поважний спадок. Вже в гімназії грала в дитячих виставах. В ту епоху ставлення до акторок було майже як до повій, поява на сцені вважалася негідною порядної жінки, тому їх не могли прийняти і поважати в елегантному товаристві. Вродливих акторок обожнювали, але тримали на відстані.
Правда, більшість актрис того часу і справді вели розгульний спосіб життя в оточенні заможних друзів чи спонсорів. Сценічна кар'єра тривала недовго, і лише молоді актриси могли розраховувати на добрі гроші. Тому більшість з них намагалися забезпечити своє майбутнє через інтимні стосунки із заможними шанувальниками. Про шлюб не могло бути й мови, оскільки подібні стосунки вважалися скандальними.
Кар'єру зазвичай починали на провінційних сценах, де було легше зробити собі ім'я, і лише після здобуття достатньої популярності можна було повернутися до Варшави. Так вчинила і Вісновська, переїхавши восени 1878 р. до Львова, де почала грати у театрі Скарбека.
Серед чоловіків вона мала неабияку популярність, яка її проте нервувала. «Мені страшенно нудно, – занотувала у щоденнику. – Та ж це нестерпно, тричі хтось побачить мене і вже закоханий. Дурні! Я втомилася від усіх цих щиросердечних спалахів, думала, що принаймні Борковський буде розсудливішим».
Оперний співак Леон Борковський був старший за неї на понад тридцять років і мав дружину, жонатим був і ще старший її шанувальник, намісник Галичини граф Альфред Юзеф Потоцький. Обоє атакували акторку з небувалим завзяттям. Однак вона це сприйняла з обуренням, занотувавши, що граф повівся «не по-шляхетськи» і «якби не моя неабияка притомність, цей чоловік мене б викрав».
Те, що багато чоловіків ставилися до неї як до повії, обурювало Марію, особливо коли шанувальник міг «вдертися ледь не до спальні і при цьому мати великі претензії, навіть, якщо я його й знати не хочу».
Однак вона чудово розуміла, що врода і кокетлива поведінка сприяють кар'єрі. Вона мріяла про велике кохання, але не про шлюб, бо була акторкою не лише на сцені, а й у реальному житті, відіграючи з натхненням розмаїті ролі залежно від обставин.
У Львові, який так і залишився для неї чужим містом, вона провела два роки, а потім вирішила повернутися до Варшави. Найближчим товаришем, якого вона тут залишила, був Олександр Мишуга.
Варшава влітку 1880 р. прийняла її без ентузіазму. Рецензенти захоплювалися її вродою, але не грою. Але поступово Марія завоювала більші симпатії, їй стали давати цікавіші ролі, а це породжувало конфлікт з іншими акторками. Надто, що Марія оселилася на вулиці Довгій, а неподалік містилася редакція «Газети Варшавської». Вісновська швидко підкорила серця газетярів, а найголовніше серце належало генералові Дмітрію Паліцину, заступнику голови Варшавського театру.
Невідомо, хто їй підказав, але вона раптом перестала концентруватися на ролі і змусила глядачів бачити в ній жінку, а не актрису. Граючи ролі повій, коханок і фатальних жінок, Марія часто виходила на сцену в пеньюарі, а могла підняти сукню і показати голі литки. Чоловікам це подобалося. А ще Марії подобалися ролі молодих хлопців, і вона любила носити чоловічий одяг, особливо вузькі штани, які чудово підкреслювали її ноги. Незабаром армія її шанувальників зросла до кількох тисяч. Конфлікт з іншими акторками розгорівся не на жарт, що з радістю підхопила преса.
Її фантазії були оригінальні. У жовтні 1883 р. редактори столичних газет отримали анонімні листи з повідомленням про її самогубство. Новина швидко поширилася містом, будинок на Довгій опинився в облозі, а журналісти не встигали розбиратися з чутками.
«Біжу до телефону, – занотував у щоденнику Болеслав Прус. – Набираю номер. Чую голос: "«Кур'єр Варшавський». Слухаю". – "Пані Вісновська жива?" – "Жива, дідько б вас побрав, це вже вісімдесятий питає!"»
Марія організувала у своєму помешканні салон, в якому приймала в легкому пеньюарі або арабських шароварах лише тих шанувальників, які могли помогти в її кар'єрі.
На ту пору вона вже не комизилася, кількість коханців постійно росла. Серед них було чимало російських військових. Генерал Паліцин, який згодом став президентом Варшавських театрів, посприяв її заробіткам. У 1884 р. вона заробила 1500 рублів і 7 рублів за кожну виставу, разом близько 3000 рублів. В наступні роки вона отримувала понад 5000 рублів (близько 60 тисяч нинішніх євро).
Її шанувальниками було чимало відомих осіб, та найвідданішим із шанувальників і коханців Вісновської був тенор Олександр Мишуга. Вона відновила знайомство з ним, коли навесні 1884 р. він з'явився у Варшаві і досить швидко став постійним гостем у її помешканні. Мишуга був до нестями закоханий в неї – настільки, що прагнув її бачити своєю дружиною.
«Це щось на кшталт хвороби, яка звалилася на мене всупереч моїй волі, – писав Вісновській. – Змилуйся наді мною! Подумай, в яку прірву ти мене штовхаєш. Ти прекрасна, досконала, божественна. Ти можеш бути лише моєю мрією, а не реальністю».
Листи Мишуги до Марії, їх збереглося понад 30, це розкішна поема кохання.
Тим часом вона ставилася до нього так само, як і до інших. Щоправда, зізнання в коханні були і в її листах до співака, але іноді вона взагалі не хотіла його бачити. Вони стали коханцями, але це нічого не змінило в її поведінці. Вона насміхалася з його пропозицій шлюбу, а ще дужче кпила з погроз одружитися з іншою. Врешті він виконав свою погрозу і в липні 1885 р. справді одружився з Марією Ґловацькою. Вісновська на те заявила, що він «ще повернеться до неї», після чого демонстративно надіслала до помешкання молодят букет квітів.
У неї був принцип: жінка «повинна бути як дегустатор, який смакує всі вина, але не п'яніє від жодного». І вона смакувала, не відповідаючи нікому щирим коханням, не прагнучи ні дітей, ні шлюбу. А поєднати шлюб і театр було надзвичайно важко, бо її щастя залежало від захоплення шанувальників.
Для дружини Мишуги, який часто їздив на гастролі, такий шлюб був гнітючим. Почалися сімейні чвари. Врешті він зрозумів, що кохає лише Марію. Пробував боротися з цим почуттям, але марно.
«Я зовсім втратив голову, – писав він їй. – Я не впізнаю себе, пекельне божевілля оволоділо мною. Я не можу сказати собі, чи я все ще люблю тебе, чи ненавиджу за те, що ти змусила мене так жахливо страждати. З людини я перетворився на чудовисько, все, що було для мене святим, померло».
Він стверджував, що тільки тепер може зрозуміти Дона Хосе з опери Бізе «Кармен», тобто чоловіка, який убив свою невірну кохану з ревнощів. Це не віщувало нічого доброго для Вісновської.
Співак пробував різними способи повернути контроль над своїм життям. Іноді він встановлював собі кількість днів, які мав намір провести без коханої, сподіваючись, що, подовживши ці періоди, зможе стати незалежним від Марії. Однак коли Вісновська зізналася йому, що теж не байдужа до нього, він знову втратив голову: «Я такий, яким мене зробила Твоя любов. Я люблю Тебе! Люблю так, як не здатне любити жодне людське серце. Хочу бути для Тебе тим, що здатна створити Твоя мудрість».
Він не хотів чекати. Він сподівався, що Марія погодиться вийти за нього заміж, і навіть розпочав процедуру розірвання шлюбу, хоч у нього вже народилася дитина. Але ні в Росії, ні в Австрії розлучень не існувало. Та йому вдалося заплатити грубі гроші, і його шлюб визнали у 1887 р. недійсним у Львові. У своїх листах він детально інформував Марію про те, як посувається розводова справа, тішачись, що скоро вони заживуть разом. Марія навіть вислала йому до Львова 3000 рублів, щоб мав на адвоката.
І тут листовна ідилія з обіцянками і любовними признаннями раптом обірвалася. Марія несподівано виїхала з Варшави і повернулася лише через рік.
Ніхто не знав і не підозрював, що її втеча мала поважну причину: вона завагітніла. Невідомо, хто був батьком дитини. Можливо, Мишуга. Немовля вона віддала кудись на виховання і, мабуть, більше ніколи його не бачила, хоча справно оплачувала догляд. Вона не хотіла, щоб її бачили у Варшаві вагітною. Деякий час жила в Парижі, а потім опинилася в Константинополі.
Актриса знову з'явилася на сцені в перші дні вересня 1888 р. Прийняли її захоплено, а вона здивувала всіх. Варшава побачила зовсім іншу Вісновську – набагато зрілішу актрису, яка нарешті зрозуміла, що «не обов'язково роздягатися на сцені, щоб отримати оплески».
Разом з тим з Марією почали відбуватися дивні речі: у її помешканні з'явилися два маленькі скелети зі слонової кістки, а на пальці – перстень, який містив кураре. Вона також прагнула спланувати власний похорон і навіть докучала гостям розповідями про нього. Декому пропонувала разом отруїтися.
А ще в неї з'явилися галюцинації, публіцист Казімєж Залевський був свідком цього: «Я помітив, що з її чола котився піт, руки були холодними. Вона сказала, що бачила диявола. "Це вже вдруге, – сказала вона, – першого разу я бачила диявола у вагоні у вікні, коли їхала до Венеції. У нього були червоні роги і кривава смуга на обличчі. Першого разу я бачила лише бюст, а тепер – цілого"».
Після повернення актриси до Варшави стосунки з Мишугою стали винятково дружніми. Що він засвідчив і під час слідства, хоча не полишав надії одружитися з акторкою. Марія переконувала його, що геть не підходить на роль дружини. «Є два типи жінок, – пояснила вона, – матері та коханки. Іноді любов коханки поєднується з ніжністю матері. Я вмію бути лише коханкою!».
На ту пору вона вже стала приватною забавкою Паліцина, який був значно старший за неї. Коли він таки освідчився Вісновській, його гаряче підтримала мати актриси. Але Марія відмовилася з прагматичних міркувань, бо генерал мав дітей, які власне й успадкували б маєток.
Коли Марії уже було біля тридцяти, вона почала натякати, що хотіла б вийти заміж за багатого чоловіка і залишити сцену. І тут з'являється заможний Бартенєв: «блондин середнього зросту, міцної статури, обличчя з виразними вилицями, очі глибоко посаджені, трохи розкосі, – писав Кшивошевський. – Коли випивав, вони ставали білими. Котрась з його роду, мабуть, згрішила з татарським князем. У степовій душі Бартенева вирували бурі неприборканих пристрастей, фантастичні капризи, дика імпульсивність. Водночас гвардійські манери, французька коректність».
Бартенєву був двадцять один рік, коли він зустрів Марію. Від батька він отримував «кишенькові гроші» в розмірі 3000 рублів на рік, але скаржився на його скупість.
Марія захопилася Бартенєвим, хоча й боялася його поривчатого характеру: «Бартенєв – це моя смерть». Пив він надто багато, навіть за мірками російського гусара. Інколи погрожував їй револьвером, але найчастіше погрожував Марії самогубством, стверджуючи, що якщо не отримає від неї взаємності, то застрелиться. Одного разу в її квартирі він справді приставив до голови незаряджений револьвер. Іноді Марія його дрочила, запитуючи, чи готовий він вчинити подвійне самогубство, тобто застрелити її, а потім себе. Вона пояснила, що завжди хотіла померти в належній обстановці – щоб це була її остання, найкраща роль. Вона запропонувала Бартенєву підійти до неї на сцені, коли вона вклонятиметься глядачам після вистави. У руці він мав би тримати великий букет квітів, в якому захований револьвер, і з близької відстані вистрілити їй у серце. Потім він мав проковтнути ампулу з отрутою, яку тримав у роті. Таким чином, актриса померла б на очах у всіх разом з чоловіком, який її кохав.
Навесні 1890 р. поведінка актриси стала виклала тривогу в лікарів. Вона захопилася морфієм, у неї геть розхиталися нерви.
На початку квітня 1890 р. Марія вперше віддалася Бартенєву, після чого вони ще багато разів кохалися. У травні Мишуга дізнався про нового коханця. Його охопила лють, коли побачив на пальці в Марії каблучку, яку вона отримала від корнета після їхньої першої ночі. Марія сказала, що заручилася, але категорично заперечувала, що з ним спала. Мишуга не повірив, силою зірвав обручку з її пальця, мало не зламавши його, кинув на землю і почав топтати в пориві пристрасті. Пізніше Вісновська скаржилася друзям, що «Мишуга хотів її задушити», і як доказ показала сліди на шиї і синці. Через кілька днів Бартенєв приніс їй нову каблучку, цього разу з діамантами.
Мишуга не зміг опанувати себе і, як завжди, вилив свої почуття на папір.
«Субота 24.5 1890
Помста, помста, помста...
Все, що мене оточує, кожна річ, що була колись Твоєю, ясність дня, темнота ночі і повітря, яким я дихаю, волають до мене: "помста!" В конвульсивній дрожі літаю, мов божевільний, щоб зібратися з думками, зібрати їх і створити з них помсту, якої ще світ не бачив, щоб Тобі і всьому світові показати, як я Тебе полюбив та які мені дорогі ті мої почуття, які Ти так без жалю розтоптала і знищила…»
Він погрожував «стежити за кожним її кроком, поки смерть не розлучить їх». Він також додав, що у неї залишилося небагато часу, оскільки він сам вирішить її долю як «своєї рабині», оскільки він, зрештою, є «її паном і господарем».
А потім надіслав ще одного листа, в якому шкодував про свою поведінку і просив пробачення:
«Четвер 5.6 1890
Манно моя чарівна, дякую тобі сердечно за Твою щирість і доброту до мене вчора. Коли б Ти заперечила ту правду, про яку я знав і без Тебе, я на Твоїх очах пігнув би і поламав перстень мій на знак, що в ту хвилину знищую все святе, що мене коли-небудь з Тобою єднало. Я цього не хотів робити в гардеробі, хоч перстень з пальця я вже зняв. Тому я просив Тебе на кілька слів розмови вдома. Жаль мені стало Тебе тільки за те, що Ти потайки і без мого відома зустрічаєшся і більше ні за що.
Прошу Тебе, надінь на палець правої руки перстень від Бартенєва і носи його, як той, який я, нерозумний, в шалі поламав. Вір мені, що не з заздрощів я це зробив, але захищаючи свою та його гідність і щоб не профанувати таких високих і святих почуттів, які і його і мене з Тобою зблизили. При нагоді скажи йому, що я його великий друг, що мої почуття дружби й доброзичливості до нього ні на одну йоту не змінились, що до нього ніколи й ні за що жалю не мав і не матиму, бо, щоб Ти знала, що ще пів року тому він сам мені у всьому звірився. Жаль мені його було і мучився з ним разом.
Вже залишилося мало часу до нашої розлуки, будь же хоч тепер справедливою і зверни теж часом увагу на моє бідне серце, яке хоч Тебе, як Ти кажеш, менше, ніж інших любило, зате довше.
Цілую Тебе сердечно і ще раз дякую за щирість, через яку я вчора наробив Тобі стільки прикростей. Вибач мені цим разом, бо це останній раз.
Твій Алі».
Бартенєв усе більше лякав Марію. Вона вирішила втекти до Львова. Якраз приїхав до Варшави директор львівського театру Шмідт і запропонував їй контракт. Але актриса зажадала 6000 гульденів річної оплати (близько 60 000 євро – сума, яку вона заробляла у Варшаві). Директор був здивований такою сумою і відповів, що не може самостійно прийняти таке рішення.
Одного вечора Марія почала кпити з Бартенєва: «Що ти за чоловік, у тебе немає характеру, я можу робити з тобою все, що захочу – чи розлютити, чи заспокоїти. Якби я була чоловіком, я б таку жінку розірвала на шматки».
Бартенєв заявив, що в такому випадку між ними все скінчено. Але ні, так обривати стосунки Марія не хотіла. Вона сказала, що прийде до нього на Новогродську. Бартенєв уже чекав на неї. Він мав при собі пляшку шампанського і портер. Марія переодяглася в пеньюар, потім віддала йому револьвер, який вона колись у нього забрала.
Вони пробалакали до десятої вечора, потім покохалися, випили шампанське і портвейн, після чого Марія заснула. Близько опівночі вона прокинулася, запитала котра година і почала одягатися. «Мені пора йти, але якось не хочеться йти, я відчуваю, що не поїду звідси. А ти мене любиш? Якби ти мене любив, то не погрожував би мені своєю смертю, а вбив би мене».
Бартенєв відповів, що одна справа – самогубство, а інша – вбивство близької людини. Він заявив, що може вбити себе тільки на її очах, і приставив до голови револьвер з наведеним курком.
«Якби ти мене любив, то не погрожував би мені своєю смертю, а вбив би мене вже тоді, коли ми тільки вирішили це зробити. Я жінка, я не маю тієї твердості, яку мав би мати ти, інакше я б давно покінчила з собою. Я боюся тільки страждань перед смертю, смерті я зовсім не боюся».
Потім вона потягнулася за двома слоїками. В одній був хлороформ, в іншій – опіум у кількості, достатній для подвійного самогубства. Хоча Бартенєв на суді клявся, що обидві речовини принесла Марія, ледве чи це було правдою. Свідки, які бачили її раніше, не помітили згортка зі слоїчками, в актриси був лише загорнутий в газету револьвером.
Марія начебто сказала, що оскільки вони не можуть ні одружитися, ні жити разом, то єдине, що їм залишається, – разом покінчити життя самогубством. Вони домовилися, що візьмуть опіум і хлороформ, після чого Бартенєв застрелить її, а потім себе. Далі вони писали прощальні листи.
«Ти приречений, – сказала вона, – любити і страждати вічно; якщо ти все зважив, візьми мене з собою. Ти помреш з переконанням, що я твоя назавжди».
«Потім вона випила опій, змішаний з портером, – зазначав прокурор в обвинувальному висновку, – Бартенєв також випив невелику кількість отруєного портеру, після чого Марія лягла і, намочивши в хлороформі дві хустинки, поклала їх собі на обличчя. Бартенєв присів на край ліжка, обняв лівою рукою Марію, яка спала, і, приставивши револьвер правою рукою до оголених грудей Марії, звів курок».
Корнет, однак, не вистрілив у себе. Він більше двох годин ходив по кімнаті, дивлячись на тіло коханої, а потім пішов до казарми, де в усьому зізнався Лихачову.
«Похорон Вісновської був похмурим обрядом, – писала газета. – Духовенство відмовилося брати в ньому участь, лише кілька людей пішли за труною. Варшава не знайшла в своєму серці милосердя до свого улюбленця перед обличчям огидних декорацій кривавої драми».
Російська військова влада не поспішала з розслідуванням і притягненням Бартенєва до відповідальності. Корнет був заарештований лише у другій половині дня 1 липня. Досудове слідство було завершено у другій половині листопада, а початок судового процесу було призначено на 10 січня. Захищав корнета знаменитий адвокат Фйодор Плєвако.
«Справа, оповита туманом таємничості, – повідомляє "Кур'єр Варшавский". – Справа, оповита туманом таємниці, стає все більш заплутаною, тим більше, що почали поширюватися чутки про те, що заможна родина вбивці докладає енергійних зусиль, щоб оголосити його божевільним, що вони все ще намагаються зв'язатися з матір'ю вбитої, що в гру вступили найвищі впливи в країні».
Процес, який нарешті розпочався у другій половині лютого 1891 р., викликав велике зацікавлення. Зал окружного суду на Медовій не міг вмістити всіх охочих, а примірники газет з репортажами про судовий процес розліталися миттєво. Ім'я Вісновської знову було у всіх на вустах.
На суді всі коханці Вісновської намагалися зберегти добре ім'я актриси перед судом і жоден з них не визнав жодних близьких контактів з Марією.
На суді зачитали пірвані папірці, списані Марією: «на мене чекає смерть. Я боюся... Я тремчу! Боже, спаси мене – допоможи мені.... Ось і настала моя остання година – цей чоловік не відпустить мене живим. Боже, не покинь мене! Моя остання думка про матір і про мистецтво. Ця смерть не з моєї волі... цей чоловік погрожував розправою. Він не відпустить мене живою».
Лікарі підтвердили наявність опіуму в шлунку жертви, але заперечили, що це була смертельна доза. Вісновська весь час була притомною, в тому числі й коли отримала кулю.
22 лютого 1891 р. було оголошено вирок, за яким гусара визнали винним у вбивстві «під впливом афекту». Його позбавили всіх прав стану і дворянства і засудили до восьми років каторги. Але невдовзі його помилував цар, зворушений цією історією. Корнета відправили на військову службу на Кавказ, а через кілька років убивця Вісновської оселився в родовому маєтку, ніколи не одружувався і завжди стверджував, що Марія була єдиним коханням його життя.
Епілог цієї історії вражаючий. «У грудні 1932 р., – згадував Стефан Кшивошевський, – варшавські газети опублікували інформацію, яка викликала сенсацію. У столичному притулку для злидарів помер старий росіянин, бездомний волоцюга, позбавлений усіх засобів до існування. На батьківщині про нього розповідали, що колись він був багатим власником маєтку. Його експропріювали більшовики. Рятуючись від переслідувань, він знайшов притулок у Варшаві».
Довгі години він просиджував на варшавському кладовищі над могилою Марії, також прогулювався Новогродською. Під час обшуку його речей після смерті при ньому були знайдені документи на ім'я Олександра Бартенєва.
Мишуга на суді відмовився присягати перед православним священником і свідчити російською мовою. Це розлютило царську владу і пресу, йому розірвали контракт з варшавськими театрами.
27.03.2024
