Не треба

Спочатку це була наша історія, наші народні пісні, наш національний одяг. Хто тільки не заробляв і не спекулював на цьому. Пам’ятаєте, як деякі політики раптом стали «свідомими українцями» і почали одягати вишиванки? Потім це були наші сакральні слова «Героям слава», їх друкували (і зараз друкують) на одноразовім посуді, який, випивши каву, викидають у смітник – і це тільки один із сотні прикладів. Пам’ятаєте, як піарились на темі АТО, вибиваючи блага і привілеї, політики і бізнесмени? А як політика ввійшла у життя ветеранів – і як вони пішли у політику, і що з того вийшло? Початок війни – і всі, хто міг «співати і танцювати», рвонули допомагати ЗСУ, рвонули в бік Заходу й за океан. Аж часом незрозуміло було: вони рекламують себе – чи нагадують світу, що у нас, в Україні, війна і збирають гроші для ЗСУ?

Комерція, політика, віра – це дуже стара історія: всі пам’ятають про храм і міняйлів. Так було завжди. Але будь-яку ідею можна довести до абсурду, будь-яке благе діло можна спаскудити виконанням. Найпростіший приклад – те ж волонтерство і зловживання з метою втекти за кордон.

Тепер настала черга бійців, які на війні, й солдатів, які повернулися з війни і яких вона покалічила. Відеокліпи, тік-ток, фотосесії, художня і не зовсім література, палке обговорення в соціальних мережах, хайп, реклама і просто зло. Це називається, «так по-мудрому», – умовний збірний образ «пораненого бійця». Кажуть, що «так ми звикнемо бачити їх на вулицях і не жахатися». А можливо, комусь і потрібно жахатись, когось треба вивести з летаргійного стану самозадоволення й спокою? Бо в нас у країні війна, і русскій рейх не зупиниться, поки нікого не залишить в живих і поки України не стане. В кого залишились якісь ілюзії щодо цього, то групенфюрер Мєдвєдєв у семи пунктах усе пояснив. І мова не тільки про політиків та їхню обслугу – від шоу-бізнесу до журналістів і псевдожурналістів, які заполонили ютуб і надто загрались у гру під назвою «майбутні вибори». Мова про простих обивателів, які взагалі не помічають війни, бо вона їх якось не стосується, – нехай бачать, якою ціною нам дається мирне життя. Адже бої ще тривають, і ворог знову в наступ пішов, і «ампутантів», «ветеранів», «героїв» ми всі з вами будемо бачити у кожному дворі, на кожній вулиці наших міст і сіл. Бо люди гинуть щодня, бо такі у нас реалії, бо йде війна…

Нічого поганого у відеокліпах чи фотосесіях з людьми з інвалідністю, звісно, немає. Якщо ми поважаємо їхню гідність, якщо ми бачимо в них справжніх чоловіків, привабливих харизматичних особистостей, якщо вони не стають об’єктами в мистецтві. Нічого поганого немає, якщо до цих проєктів залучають різних людей – відомих, публічних, зірок спорту і шоу-бізнесу, навіть людей із дуже нетрадиційними професіями. Наприклад, порнозірку (хороший комерційний хід – актриса кіно чи театру, навіть заслужена, такого інтересу в народних масах не викличе). Адже гроші від цього підуть на добре справу, на допомогу цим людям. Трохи недобре, що говорять аж ніяк не про них, не про мужніх і сильних людей, а про банальну порнодіву, про яку до того мало хто знав – так, ніби вона цих бійців винесла з поля бою на собі, ризикуючи власним життям, а не поплавала з ними в басейні і стала до знимки. Але навіть то можна забути, змиритись, прийняти – якщо це допоможе, якщо піде на благо хоч сота частина з того, що відзняли, продали, купили. Головне – потім, коли всі втомляться ставити "подобайки" в соціальних мережах, коментувати і поширювати ці фотографії (лицемірно забуваючи, що такої професії, як акторка фільмів для дорослих – якщо це можна вважати фільмом, – не побажають ні своїй товаришці, ні знайомій, ні навіть сусідці, не кажучи вже про дочку, сестру чи дружину), коли розійдуться головні герої і згасне в студії світло, ви ж не забувайте про них. Життя ж далі триває – не треба про це забувати.

Не забувайте про них, коли постукають у двері й попросять вас про допомогу – не на камеру, не для піару чи самореклами, а як добрий знайомий, як приятель, як кращий, ніж ви, чоловік. Допоможіть як сусіду – ми живемо в одному дворі. Допоможіть, коли попросять підвести у лікарню чи коли попросять просто прикурити, поговорити, попросять допомогти винести те ж кімнатне сміття, бо далеко до тих баків ще йти, чи потримати важку сумку, валізу, та навіть дитячий візок знести сходами – багато чого може бути. Ні, їх не треба жаліти, вони сильні і мужні. Просто деколи важко їм – і не треба про це забувати.

Для ілюстрації використано знимку Влодка Маковецького